Свобода як категорія права. Магістерська робота.

З М І С Т

Вступ ……………………………………………………………………………………………………….

Розділ І. Поняття свободи в філософії та праві ………………………………………

Розділ ІІ. Основні функції юридичної свободи ……………………………………….

2.1. Загальнотеоретична характеристика функцій юридичної свободи  ………………

2.2. Гносеологічна функція юридичної свободи ………………………..

2.3. Аксіологічна функція юридичної свободи …………………………..

2.4. Методологічна функція юридичної свободи ……………………….

Розділ ІІІ. Чинники реалізації юридичної свободи ………………………………..

Розділ ІV. Засоби досягнення оптимуму юридичної свободи …………………

Висновки ……………………………………………………………………………………………….

Список використаних джерел ……………………………………………………

В С Т У П

Актуальність теми дослідження. Свобода належить до числа основоположних цінностей, і проблема втілення її в праві протягом тривалого періоду часу привертає увагу філософів, юристів, соціологів та представників інших сфер гуманітарного знання. В юридичній науці відзначається множинність підходів до її вирішення. Незважаючи на це, питання опосередкування свободи правом продовжує залишатися дискусійним. Особливо актуалізується воно саме зараз, в умовах формування в нашій країні правової держави й громадянського суспільства. В період, коли створюється сприятливий простір для вільної та ініціативної діяльності державних і громадських організацій, посадових осіб, громадян й інших соціальних утворень. Правове життя стає більш динамічним, інтенсивним і ліберальним. Водночас воно залишається, поки що, суперечливим і нестабільним, таким, що потребує цивілізованості та міцних юридико-історичних традицій.

Численні соціологічні дослідження свідчать про те, що у свідомості багатьох українців свобода продовжує асоціюватися з відсутністю внутрішніх і зовнішніх обмежень, безкарністю та вседозволеністю. Це не сприяє становленню традицій законослухняності та посилює вплив правового нігілізму. Зміцнення державності та порядку в правовій і політичній сферах, без яких є немислимим розвиток громадянського суспільства, повинні спиратися на стійкий ідеологічний фундамент. Вважаємо, що його основою слід визнати свободу як онтологічну сутність права, що протистоїть розумінню свободи як вседозволеності та перешкоджає „розмиванню” підвалин правосвідомості й праворозуміння в суспільстві.

Отже, одним із найважливіших завдань юридичної науки сьогодні є формування необхідної науково-теоретичної основи для законотворчості й правореалізації з точки зору розуміння свободи як онтологічної сутності права в руслі пізнаної необхідності, без огляду на політичну кон’юнктуру. Розв’язання цього завдання ускладнюється відсутністю єдності думок серед учених щодо сутності й меж юридичної свободи, оптимального стану й засобів її досягнення. Чималу плутанину до інтерпретації феномена свободи вносить плюралізм концепцій праворозуміння. Саме від того або іншого трактування права прямо й безпосередньо залежить сприйняття суспільною свідомістю свободи в її юридичному вираженні. Усвідомлюючи той факт, що наука закінчується там, де закінчуються плюралізм, вважаємо, що у виборі моделі праворозуміння варто надавати перевагу тій концепції, яка відповідає сучасному рівню розвиткові вітчизняної юриспруденції та вимогам реалій сучасної України.

У зв’язку з цим усе більш очевидною стає необхідність зміцнення позитивістських засад, що диктують доцільність переміщення проблеми свободи в площину сучасного нормативного праворозуміння з метою її ефективного розв’язання.

Ступінь наукової розробки теми. Початковий розвиток проблема свободи у правовому контексті отримала у вченнях Б.М. Чичерина і П.І. Новгородцева та філососфсько-правовій концепції В.С. Соловйова. Так, розглядаючи динаміку розвитку свободи, М.М. Чичерин виділяв у цьому процесі чотири ступеня: особистість і суспільство, право, моральність, людські союзи (держава). Ліберальні погляди П.І. Новгородцева були більш індивідуалістичними щодо ролі державного впливу у становленні свободи особистості. Право без свободи – насилля, право без загальної рівності – неправда, стверджував В.С. Соловйов.

Після Жовтневої революції філософсько-правовий рівень осмислення категорії свободи в праві був замінений певним сурогатом філософсько-правового знання у формі концепції “пролетарського права”, “революційного права” і тільки в 2-й половині ХХ століття до нього знову почали звертатися правознавці. Так, суттєвий доробок у відродження ідей правової свободи зробили С.С. Алєксєєв, В.А. Кучинський, В.С. Нерсесянц, Ю.В. Тихонравов. В їх трактуванні право постає масштабом, мірою, мірилом свободи.

Значну увагу проблемі свободи приділено в західних правових концепціях І. Берліна, Р.Дворкіна, Р. Циппеліуса. Будучи послідовниками класичної буржуазно-ліберальної доктрини (Г.Гроцій, Дж. Локк, Ш. Монтеск’є), західні дослідники права епіцентром суспільного розвитку вважають особистість з її свободою та правами і, відповідно, розглядають демократичні форми та інститути не як межу, а як засіб максимального розширення свободи.

У вітчизняній юридичній науці, особливо останнім часом, здійснюються спроби співвідношення понять права і свободи в напрямку ствердження необхідності їх взаємозв’язку – Біленчук П.Д., Козловський А.А., Сливка С.С., Цалін С.Д., Шкода В.В. тощо.

Визначаючи вагомий доробок філософів і юристів у сфері дослідження правової свободи і не заперечуючи значення підходів до розуміння свободи як розширення незалежності людини в межах правового простору, в нашій магістерській роботі ми акцентуємо увагу на свободі саме як онтологічній сутності права.

Мета і завдання дослідження. Основною метою магістерської роботи є філософсько-правове обґрунтування концепції свободи як онтологічної сутності права стосовно умов сучасної правової дійсності.

Згідно поставленої мети в магістерському дослідженні вирішуються такі завдання:

*проаналізувати зміст свободи як філософської категорії та розвиток ідеї свободи в історії права, визначивши при цьому основоположні підходи, теорії, концепції;
*охарактеризувати з теоретичних позицій основні функції юридичної свободи, виявляючи їх особливості й специфіку;
*розкрити значення гносеологічної, аксіологічної та методологічної функцій категорії свободи в праві;
*виявити чинники реалізації юридичної свободи;
*розглянути засоби досягнення оптимуму юридичної свободи.

Об’єктом дослідження є свобода як соціально-правове явище.

Предметом дослідження є динаміка категорії свободи як онтологічної сутності права в аспекті досягнення оптимуму в системі реальних правовідносин суспільства.

Методи дослідження. Методологічною основою магістерської роботи стали, по-перше, основні принципи дослідження філософського рівня методоло­гії, такі, як єдність історичного і логічного, конкретного та абстрактного, одини­чного і загального, теоретичного та емпіричного, формального і змістовного. По-друге, в роботі широко використані загальнонаукові методи дослідження, такі, як системний і структурно-функціональний підходи, закони і методи логіч­ного ана­лізу та синтезу, індукції та дедукції, порівняння та протиставлення, ана­логії та інші. По-третє, серед послугованих спеціально-юридичних методів необ­хідно від­значити порівняльно-правовий та формально-догматичний.

Ви­користання вказа­них методів і принципів дослідження значно допома­гало в систематизації наяв­ного фактичного і теоретичного матеріалу, що дозво­лило отримати позитивні ре­зультати, необхідні для досягнення поставленої в роботі мети.

Так, методи аналізу та синтезу використовувались при дослідженні різноманітних підходів до категорії свободи в праві, та формулюванні загальнотеоретичних характеристик її функцій. Також при цьому застосовувався метод сходження від конкретного до загального. Системно-структурний метод застосовувався при розгляді індивіда і суспільстві як елементів (складових) єдиної взаємоузгодженої системи, умовою розвитку якої було визначено юридичну свободу. Єдність історичного і логічного була необхідною для з’ясування розвитку правових ідей стосовно свободи. При цьому використовувався й порівняльний метод. Формально-догматичний метод застосовувався при аналізі змісту норм сучасного законодавства на предмет виявлення категорії свободи.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що дане магістерське дослідження є комплексним мо­нографічним дослідженням свободи як категорії права.

Наукова новизна дослідження конкретизується в основних положеннях, що виносяться на захист:

1. Свобода як онтологічна сутність права – це юридично закріплена (формалізована), соціально виправдана й соціально необхідна міра можливої й належної поведінки індивідуальних і колективних суб’єктів права, що забезпечує задоволення соціальних потреб, а також гарантується й охороняється державою.
2. Розвиток правових ідей є по суті процесом усвідомлення людством свободи не тільки як цінності, а й певної властивості суспільних відносин, правовий порядок яких передбачає певні обов’язки і відповідальність.
3. Гносеологічна функція свободи – це пізнання права засобом свободи і визначення його як міри свободи, що створює умови для оптимальної гармонізації суспільних відносин.
4. Аксіологічна функція свободи полягає у взаємозв’язку свободи з категоріями рівності й справедливості, які в сукупності складають сутнісну основу права-цінності як засобу досягнення різноманітних форм самореалізації особистості та суспільства в цілому.
5. Істотну основу свободи, що є методологічним орієнтиром для права, складають природні і невідчужувані права людини, її життєво важливі потреби та інтереси, формальну – позитивне право, норми права.
6. Чинники реалізації юридичної свободи у сукупності утворюють складну взаємодію цілого ряду факторів, основними з яких є: якість законодавства, рівень правової культури, що відповідає рівню розвитку й потребам суспільства, юридична відповідальність, законність і стійкий правопорядок та громадянське суспільство.
7. Оптимум юридичної свободи – це такий стан правової системи суспільства, при якому створені найбільш сприятливі умови для її існування й реалізації, задоволення своїх законних інтересів всіма суб’єктами права.

Практичне значення одержаних результатів полягає насамперед у можливості їх використання для:

а) корегування орієнтирів науково-дослідної діяльності, пов’язаної з обґрунтуванням пріоритетів розвитку правової полі­тики і науки;

б) удосконалення функціональної діяльності законодавчих ор­ганів та соціальної ефективності правозастосовчої практики;

в) подальших наукових розробок філософсько-правових проблем свободи як категорії права;

г) навчально-методичних цілей у процесі підготовки фахівців-правознавців – при викладанні курсів “За­гальна теорія права”, “Філософія права”, а також при підготовці від­повідних підручників і навчальних посібників.

Структура роботи. У відповідності до мети, завдань і предмету дослідження структура роботи включає вступ, чотири розділи, другий з яких містить чотири підрозділи, висновки та список використаних джерел. Обсяг основного тексту роботи – 000 сторінок. Список використаних джерел (00 найменувань) займає 00 сторінку.

РОЗДІЛ І. ПОНЯТТЯ СВОБОДИ

В ФІЛОСОФІЇ ТА ПРАВІ

Термін „свобода” позначає складне багатоаспектне явище,
соціальний феномен. Останній знаходить свій вияв лише у людському суспільстві й виступає атрибутом, станом людини як істоти мислячої й розумної. Спектр міркувань про сутність і зміст свободи досить широкий саме через те, що свобода – унікальне явище суспільного буття людини1. З моменту виникнення права й появи науково-теоретичних форм відображення політико-правової дійсності одним із центральних питань, що досліджували філософи, політичні діячі, юристи, було питання про співвідношення права й свободи, питання про свободу в її правовому вираженні.

Загальне філософське знання, пов’язане з його багатовіковим досвідом критично-рефлексивних міркувань над глибинними цінностями і життєвими орієнтаціями, й в значній мірі філософія права та правознавство, особливо тепер, в добу перетворення права держави у право людини2 – беруть на себе функцію пояснення людського буття (онтологія), взаємодії повсякденної реальності людини з системним світом, правовою реальністю (філософія права)3. А для вирішення всього комплексу питань, що стосуються людини, її діяльності, зокрема діяльності у сфері права, дослідження категорії “свобода” має принципове значення. Це обумовлено провідною роллю свободи у визначенні специфічної природи людини, її сутності та існування.

Висуваючи концепцію, яка розглядає свободу як онтологічну сутність права, ми, насамперед, звертаємось до філософської характеристики свободи, наповненої глибоким людським змістом. Починати міркування у такий спосіб вдається правильним через те, що саме ця характеристика є джерелом всіх приватних проявів свободи. Тобто економічна свобода, свобода творчості, політична й правова свободи суть тільки явища похідні, визначені цим джерелом і без нього неможливі. В історії філософської думки свобода пройшла тривалу еволюцію – від “негативного” (свобода від) до “позитивного” (свобода для) трактування. Філософія свободи була предметом роздумів Канта і Гегеля, Шопенгауера і Ніцше, Сартра і Ясперса, Бердяєва і Соловйова та багатьох інших філософів. Діапазон розуміння категорії свободи надзвичайного широкий – від повного заперечення можливості вільного вибору (в концепціях біхевіоризму) до обґрунтування “втечі від свободи” (Е. Фромм) в умовах сучасного цивілізованого суспільства.

На побутовому рівні свободу частіше всього визначають як нічим не обмежене волевиявлення – “що хочу, те і роблю”. Але вже у Середньовіччя таку трактовку піддав критиці Фома Аквінський. Виступаючи проти твердження, що якщо Бог має абсолютну свободу, то він здатний зробити все що завгодно – стати злим, знищити себе, передати владу над людьми Сатані, обмежити свою могутність і т. ін., – великий богослов протиставив розумінню свободи як непідпорядкованості зовнішньому впливу і необмеженості в діях узгодженість дій з необхідністю4.

Тривалий час у вітчизняній літературі свободу пов’язували з дією об’єктивної необхідності та її пізнанням. Загальновідомо “класичне” визначення Б. Спінози, в подальшому розвинуте Г. Гегелем і Ф. Енгельсом: “свобода – це пізнана необхідність”5. В цьому визначенні вказані умови появи свободи – пізнання необхідності і дія у відповідності з нею, пізнання закономірностей існування життєвого світу для узгодження своїх дій з об’єктивними законами природи і суспільства. Однак в спінозівському визначенні відсутня інша, не менш важлива властивість свободи – бути способом існування людини. Звичайно, уточнення Ф. Енгельса, зроблені в роботі “Анти-Дюринг”, дозволили подолати недоліки спінозівсько-гегелевського розуміння свободи. Енгельс розглядав свободу і як продукт історичного розвитку, і як умову відокремлення людини з тваринного світу: “Свобода, відповідно, полягає в заснованому на пізнанні необхідностей природи (Naturnotwendigkeiten) пануванні над нами і над зовнішньою природою, тому вона є необхідним продуктом історичного розвитку. Люди, які першими відокремились з тваринного царства, були такі ж невільні як і тварини, але кожен крок вперед на шляху культури був кроком до свободи”6. Тим не менш людину, її діяльність така трактовка свободи не охоплює.

Суб’єктом свободи є людина. А причинність, що панує в світі, не робить людину невільною, своїм рабом. Причинна необхідність не тільки не суперечить свободі, але, навпаки, слугує необхідною умовою її реалізації. Людина тільки тоді здатна здійснювати свої цілі за допомогою обраних нею засобів, коли закони причинності, тобто необхідності, залишаються незмінними7. Свобода – це свідомо-доцільна дія, яка виключає невизначеність і свавілля.

На нашу думку, недоліки спінозівського тлумачення свободи завуальовуються при іншому аспекті розгляду – гуманістичному. В цьому випадку свобода постає як одне з найважливіших визначень людини. Людина бажає бути вільною, але разом з тим бажає й свободи інших. Кант підкреслював цей момент, стверджуючи, що “свобода бажає саму себе й свободи інших”8. Якщо розглядати свободу як внутрішню життєву потребу людини, а не як Божий дар, то тоді вона є вираженням самовизначення людини в спілкуванні з іншими людьми, в її відносинах з суспільством. Таку точку зору підтримував Ж.-П. Сартр. В роботі “Екзистенціалізм – це гуманізм” він справедливо зауважує, що людина не замкнена в собі, а завжди присутня в людському світі9. В такій гуманістичній трактовці свобода виступає екзистенціалом особистості. З позиції гуманізму розглядав свободу й М.О. Бердяєв. В роботі “Про рабство і свободу людини” автор показав, що різним формам рабства протистоять їх альтернативи – різні форми свободи. Людина може перебувати в рабстві у Бога, природи, суспільства, цивілізації, у свого індивідуалізму, у грошей, держави і т. ін. Як бачимо, М.О. Бердяєв дає широке тлумачення рабства (несвободи) людини, яке виникає не тільки в примусовій, але й в добровільній формі. Серед всіх форм несвободи однією з найбільш розповсюджених М.О. Бердяєв вважає рабство людини в суспільстві, де вона “живе ніби в соціальному гіпнозі”. На перший погляд, й рабство, й свобода детерміновані “соціальним Логосом”, тобто реальними суспільними відносинами: людині важко протиставляти свою долю деспотичним вимогам суспільства через те, що “свободу вона отримала виключно від суспільства”. Проте, особистість, стверджував М.О. Бердяєв, завжди важливіше, “головніше” й суспільства, й держави10. Тому рабство і свобода – це стани людської духовності. Свобода, на думку М.О. Бердяєва, існує у трьох основних формах: ірраціональній, яка виражається через почуття, переживання; раціональній, яка пов’язана з розумом; і трансцендентальній, яка виражає духовність особистості. Бердяєв трактує свободу, перш за все, як свободу духу, як незалежність людської особистості, як творчу силу. Людина – носій і суб’єкт свободи, а свобода – це справжнє буття людини.

Головне питання, на яке М.О. Бердяєв шукав відповідь, зводиться до втрати і набуття людиною свободи. Саме в цьому в найбільшій мірі проявляється її не тільки філософський, але й правовий зміст. Ще Г. Гегель зазначав, що людина завжди виступає проти своєї несвободи, а найгуманнішим засобом перетворення несвободи в свободу служить сама людська свобода як перетворена дійсність. Що означає свобода як перетворена дійсність? Будь-яка дійсність – це реалізована можливість. Вона є життям, в якій бере участь людина як особистість. Особистість не може миритися з відчуженням себе від світу, спілкування, власності, свободи11. Іншими словами, людині необхідне реальне право на гідне у всіх відношеннях життя. М.О. Бердяєв підкреслював, що людина починається зі свободи, відповідно, важливими є права, які її забезпечують, адже в тоталітарному суспільстві людина позбавлена найважливішої властивості свого буття – свободи.

Які ж ознаки втрати свободи? Це відчуженість суб’єкта від об’єкта, елімінація неповторно-індивідуального в особистості, усереднення, стандартизація думок, зникнення оригінальності людини. Зрозуміло, що мати абсолютну свободу неможливо. Але через встановлені соціальні норми людина розширює межі своєї свободи. І серед багатьох соціальних норм провідне місце у набутті свободи займають правові норми.

Однак є свобода й свобода. Ще І. Кант поділяв людську свободу на позитивну – свободу добра і негативну – свободу свавілля. Позитивну свободу Кант вважав емпіричною цінністю, так як вона спирається на моральний категоричний імператив. Негативна свобода аморальна, небезпечна для людини і суспільства, а тому заради позитивної свободи обмежується юридичними законами. Водночас слід мати на увазі, що етична та юридична оцінки негативної свободи не співпадають. Якщо в етиці свавілля однозначно засуджується, то з юридичної точки зору воно може бути виправдано. Наприклад, коли людина захищає своє життя засобами, які в звичайних умовах є протизаконними. Більше того, навіть в звичайних умовах свавілля розглядається правом суперечливо: і як “що хочу, те і роблю”, і як “возвеличення над законом з точки зору належного та необхідного людині”. Врахування законами і правом “належного та необхідного людині” робить їх гуманними.

Третій аспект розуміння свободи – свобода як вибір – фактично пояснює антиномія І. Канта. Він стверджував, що, з однієї сторони, “немає ніякої свободи, все здійснюється в світі за законами природи” 12, а з іншої – “причинність законів природи не є єдиною причинністю, з якої можна вивести всі явища в світі. Для пояснення явищ необхідно ще припустити причинність через свободу”. Це протиріччя причинності і свободи показує, що свобода “пропускає причину через себе в тому розумінні, що її завжди детермінують ті чи інші об’єктивні фактори, тому людина перебуває під владою різних детермінант. Але свободі притаманні й такі властивості як непідвладність, автономія, суверенність, в силу чого людина прагне незалежності від цих детермінант, намагається віднайти свободу. Така антиномія породжує різні форми свободи – свободу духу, пов’язану з самосвідомістю, усвідомленням свого внутрішнього “Я,” і свободу дії, поведінки. А набуття будь-якої з них передбачає вибір13. Проблема вибору займає особливе місце в філософських дослідженнях, адже його наявність або відсутність свідчить про наявність або відсутність свободи. Цією проблемою займався датський філософ Серен К’єркегор. В своїх творах він показав, що все людське життя пов’язане з процесом вибору. Більше того, для К’єркегора наявність свободи вибору – показник внутрішнього змісту особистості.

Дійсно, люди повсякденно стикаються не з абстрактною свободою та необхідністю, а з їх конкретними проявами, які визначаються умовами життя, системою суспільних відносин, соціокультурним розвитком особистості, його цінностями, суспільною свідомістю. Ці об’єктивні умови, що проявляються в численних ситуаціях повсякденної реальності, детермінують цілі, досягнення яких людина прагне. Вона не вільна у виборі об’єктивних умов своєї життєдіяльності, але вона наділена свободою у виборі цілей. Вона також в більшій чи меншій мірі вільна у виборі засобів і способів, необхідних для досягнення поставленої мети.

Свобода вибору – це свобода автономії особистості. Протягом життя змінюються цінності, що ускладнює проблему вибору. Людина може зволікати при прийнятті рішення або вибирати миттєво, керуючись розумом, почуттями або навіть інтуїцією. Але це завжди її рішення, її вибір, якщо він зроблений самостійно14. Автономна воля при цьому і є свободою15. Говорячи словами І. Канта, свобода полягає в праві особистості бути метою, а не засобом. При загрозі втратити автономію особистість чинить опір завдяки притаманній їй свободі вибору. Але так відбувається не завжди і не з усіма особистостями. Цю особливість виділяв Е. Фромм, вказуючи, що прагнення бути вільним, приймати рішення, здійснювати вибір дискомфортно і потребує від особистості духовних і фізичних зусиль. Не всі здатні на такі зусилля. Тому, вважає Е. Фромм, людина “втікає від свободи,” але марно, вона “приречена на свободу” і змушена постійно приймати рішення, робити вибір. В цьому її велич та її трагедія.

Отож, беручи за першооснову філософське розуміння свободи як сутнісної якості людини, ми можемо стверджувати, що процес становлення особистості – це процес перевтілення свободи індивіда як можливості в одну з життєво важливих цінностей для цієї особистості та формування готовності і бажання боротися за неї і користуватися нею як вищим благом. Свобода, таким чином, є сутністю людини і, відповідно, повинна стати сутністю права, природа якого надає можливість використання його як засобу реалізації свободи людини16. Прагнення індивіда бути самим собою і самореалізуватися цілком відповідає головній меті права – суспільству духовної самореалізації особистості. Для підтвердження вказаних положень необхідний аналіз історичного розвитку права як процесу усвідомлення ідеї свободи. Адже й всесвітня історія, й історія права є прогресуючим рухом до все більшої свободи все більшої кількості людей.

Історичне дослідження, наукове осмислення розвитку будь-якого соціального явища потрібні для більш глибокого розуміння сучасності та більш точного прогнозування. Ретроспективно оцінюючи розвиток філософсько-правової думки, ми будемо намагатися враховувати різні концептуальні установки, які визначили підходи до тлумачення свободи в історії права.

Зауважимо, що право як форма суспільних відносин, має певну сукупність ознак, властивостей і зв’язків, які властиві йому як специфічному явищу соціальної реальності й незалежні від його змісту – матеріальних процесів суспільства. В якості ознак права як специфічного явища соціальної реальності В.М. Сирих виділяє властивості формальної визначеності й нормативності, зв’язки між окремими елементами на рівні правової норми й правового інституту, закономірності вираження правових норм у правових актах17. Існування права як специфічного явища соціальної реальності є важливим аргументом на користь розгляду правової свободи в якості самостійного правового явища, відмінного від інших свобод.

“Спір про свободу” право успадкувало ще з часів античності. Саме в античних полісах – містах-державах Давньої Греції – вперше пролунали терміни “політична свобода”, “рівність людей”, “громадянські права”. В античній Елладі, з її прихильністю до логічного аналізу, вперше постало питання про походження суспільних цінностей – в тому числі таких, як свобода18. Вже тоді деякі філософи усвідомили, що між прагненням до особистої свободи і суспільною доцільністю може виникнути певне протиріччя19. Різними філософськими школами це протиріччя вирішувалось по-різному. Одні (наступники Платона) вимагали повного підпорядкування особистості інтересам суспільства. Інші (так звані кініки), навпаки, заперечували цінність суспільного життя у порівнянні з життям вільного людського духу. Треті робили спробу об’єднати обидва начала. Так, Арістотель вчив, що “свобода означає, з одного боку, поперемінно з іншими брати участь у владі, з другого – можливість жити згідно зі своїми бажаннями. За його власними словами, “складовою частиною свободи є можливість поперемінно керувати і бути керованим. Демократичне право полягає якраз у тому, що всі згідно з числом (а не саном) є рівноправними… Так з необхідності панує натовп: все, що більшість вирішить, є остаточним і правовим… другою складовою є, однак, те, що людина живе так, як бажає. Цей момент приводить у дію принцип, згідно з яким не слухаються, де можливо, нікого або слухаються лише тих, кого навперемінно обирають і стверджує в цьому відношенні постулат рівної свободи для всіх”20. В Середньовіччя уявлення про свободу продовжували розвиватися з різних позицій в різних формах і напрямках (наприклад, в творчості релігійних авторів, в роботах середньовічних юристів). Але справжнім відкриттям у розв’язанні проблеми свободи стала ліберальна доктрина прав людини, яка сформулювалася в процесі підготовки і проведення буржуазних революцій ХVІІ – ХVІІІ ст., а також філософсько-правовий гуманізм І.Канта і філософія права Г.Гегеля.

Буржуазно-ліберальна доктрина в її класичному варіанті, розвинута у вченнях Г. Гроція, Дж. Локка, Ш. Монтеск’є, Ж.-Ж. Спінози, В. Гумбольта та інших, не була однорідною за своїм змістом. Однак при всьому розмаїтті підходів вона була об’єднана головним – ідеєю свободи особистості, її автономії21. Голландський мислитель епохи нового часу Б. Спіноза в центр свого філософсько-правового вчення ставив свободу. Спіноза стверджував, що людина – природна істота, частина природи. Тому, з одного боку, вона підпорядковується законам природи, що діють з необхідністю, а з іншого – наділена природним правом, у відповідності до якого вона вільна у своїх вчинках і не може робити тільки те, чого ніхто не бажає.

Однак природне право реалізується тільки через загальний закон, який узгоджує його з необхідністю. Саме для можливості такого узгодження люди домовляються про створення держави. Виникає ніби дві свободи: свобода приватної особи, громадянина, і свобода держави. Проте ці дві свободи єдині. По-перше, тому що обидві засновані на пізнанні необхідності. По-друге, обидва суб’єкта відносин мають загальну мету – свободу. Громадянин ставить собі за мету зберегти свої природні права, тобто свободу, а держава – забезпечити безпеку громадянина, тобто захистити його свободу22. Дж. Локк відзначав: „Свобода людей в умовах існування системи правління полягає у тому, щоб жити відповідно до постійного закону, загального для кожного в цьому суспільстві й установленого законодавчою владою, яка створена в ньому; це свобода слідувати моєму власному бажанню у всіх випадках, коли цього не забороняє закон, і не бути залежним від непостійної, невизначеної, невідомої самовладної волі іншої людини”23.

Свобода як розумна організація державної влади і додержання режиму законності розглядалась французьким юристом-просвітником Ш. Монтеск’є. У роботі „Про дух законів” автор писав: „Немає слова, що одержало б стільки різноманітних значень і спричиняло б настільки різне враження на розум, як слово „свобода”. Одні називають свободою легку можливість скидати того, кого наділили тиранічною владою; інші – право обирати того, кому вони повинні коритися; треті – право носити зброю й робити насилля; четверті – вбачають її в привілеї перебувати під управлінням людини своєї національності або підкорятися своїм власним законам. Якийсь народ довгий час розумів свободу як звичай носити довгу бороду. Деякі поєднують цю назву з відомою формою правління, виключаючи всі інші”24.За Монтеск’є свобода – це право людини робити все, що дозволено законом. Повної свободи людина не може мати в тій державі, де не існує поділу влади. Монтеск’є обґрунтував необхідність у демократичній державі поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову гілки, які повинні бути незалежними одна від одної. Кожна з названих гілок влади повинна мати стримування і противаги з метою недопущення узурпації однією владою інших владних повноважень. Лише на таких умовах існування самостійних, незалежних одна від одної гілок влади людина може отримати повну свободу, бути вільною у виборі певного варіанта поведінки в межах чинних у державі законів25. Монтеск’є розглядав поділ і взаємне стримування гілок влади як головну умову забезпечення політичної свободи. Останню він вбачав не в тому, аби чинити все, що заманеться, бо в державі (суспільстві), де є закони, свобода може полягати лише в тому, щоб мати можливість робити лише те, що є необхідним, і не бути примушеним робити те, чого робити не хочеться. Якби громадянин мав змогу робити те, що законами заборонено, то в нього не було б свободи, позаяк те саме могли б робити і інші громадяни26. Отже, політична свобода у Монтеск’є пов’язана з громадянською свободою, що виявляється в безпеці громадян чи в їхній упевненості у своїй безпеці.

Згідно із вченням ще одного французького просвітника Ж.-Ж. Руссо за допомогою суспільного договору людина втрачає свою природну свободу та необмежене право на все, що її приваблює і чого вона спроможна досягнути. Замість цього вона отримує громадянську свободу та право власності на те, що їй належить27. І в нього знаходимо далі: “загальна свобода є наслідком людської природи. Її перший закон – турбота про самозбереження; і як тільки людина досягає розумного віку, вона стає єдиним суддею засобів, придатних для її самозбереження28.

Проблемі свободи безпосередньо була присвячена правова теорія І. Канта. Він визначив поняття права саме як “сукупність умов, за яких вияв волі одного може бути поєднаний з виявом волі іншого за загальними законами свободи29. Тут право визначається через відношення до свободи, а саме, як інструмент, який обмежує свободу одного заради свободи іншого. Іноді висловлюється думка, згідно з якою правовий закон Канта зводиться до того, щоб забезпечити співіснування індивідуальних моральних автономій. Це уявлення випливає з таких підстав. Згідно з категоричним імперативом автономно діюча совість повинна організовувати використання своєї свободи згідно з принципами, які водночас повинні мати значення всезагальних законів. З такими ж формальними принципами розуму повинно і право обмежувати свободу людини стосовно іншої людини. Всезагальний моральний закон і всезагальний правовий закон повинні, отже, скеровувати використання свободи за одним і тим самим принципом. І справді, Кант говорить про те, що благо держави полягає в “найвищому збігові конституції з правовими принципами…, вимагати якого нас зобов’язує розум на основі категоричного імперативу”30.

Ідеям І. Канта співзвучні філософсько-правові погляди І. Фіхте, який найбільш виразно описує взаємозв’язок свободи та завдання права. За Фіхте “певна кількість вільних істот об’єднується, що означає: вони хочуть жити разом. Проте вони не зможуть існувати разом, доки кожен з них не обмежить свою свободу свободою інших людей. Якщо збирається разом мільйон людей, то кожна окрема особистість може побажати для себе стільки свободи, скільки це взагалі можливо. Проте людина об’єднує волю всіх в одному понятті однієї волі, і сума можливих свобод ділиться на рівні частини, і у цьому випадку йдеться про те, щоб вільними були всі разом, щоб свобода кожного була обмеженою свободою всіх інших людей”31. Саме це обмеження, завдяки якому виявляється єдина воля всіх, здійснюється за допомогою права. Відомий класик німецької філософії Георг Гегель, який по суті є основоположником філософії права, розглядав всю сферу права крізь призму свободи: право – це свобода, свавілля – це “змішування свободи і несвободи,” а закон – це розум і свобода32. Будь-які прояви свободи (в тому числі і право) мають різні степені абстрактності, але в своїй сукупності, засобом свого “зняття”, надають змогу реалізувати свободу як “благо в певній його особливості”. Саме благо акумулює та втілює різні прояви свободи – свобода волі особистості, свобода громадянського суспільстві, свобода держави. Абстрактне право філософ формулював так: “Будь особистістю і поважай інших як особистостей!” Конкретне право проявляється передусім у свободі приватної власності33.

Визначаючи філософію права як науку про свободу, Гегель вихваляв державу як найрозвиненішу дійсну свободу; належний поділ влади в державі вважав гарантією свободи особистості; критикував деспотизм, вважаючи, що “… стан беззаконня, в якому особлива воля як така, чи то воля монарха, чи народу (охлократії), має силу закону, чи, вірніше, заступає закон”; сформулював свою конструкцію правової держави як таку, що однозначно спрямована проти свавілля, безправ’я та проти всіх неправових форм застосування сили, як і з боку приватних осіб, так і з боку держави.

Свобода знайшла своє відображення, також й в політико-правових концепціях марксизму. Шлях до вивільнення особистості і досягнення всезагальної свободи марксизм вбачає у подоланні правом індивідуалізму, у поглинанні державою особистості.

Визначення людини як сукупності всіх суспільних відносин – одна з важливих позицій марксизму. Беззаперечно, соціальні відносини, оточення, умови побуту здійснюють вплив на формування особистості. Однак в однакових соціальних умовах з’являються багатоманітні індивідуальності, оскільки в кожній людині присутнє й соціально-типове, й індивідуально-своєрідне. І є сфери життя людини, які вона не може і не повинна підпорядкувати суспільству, класу, соціальній групі. М.О. Бердяєв зазначав, що тенденція марксизму “створює тоталітарну релігію, релігію авторитарного колективізму”34. Такий колективізм завжди пов’язаний з насиллям над особистістю і визнаючи значимість служіння суспільству, людина не може не цінувати свою самостійність, автономію для того щоб відчувати свою свободу. Історичний досвід переконливо довів утопічність надій на створення вільного суспільства шляхом знищення приватної власності, ліквідації ринкових відносин, поглинання державою громадянського суспільства. Не можна при цьому не враховувати, що марксизм ставив благородну мету – мету створення суспільства, де не буде зубожіння й нерівності, де “вільний розвиток кожного є умовою свободи всіх”, а люди будуть панувати самі над собою – тобто будуть вільними.

Заслуговує уваги концепція свободи А. Шопенгауера – представника філософсько-правового ірраціоналізму. Він виділяв три основних підвиди свободи: фізичний – як відсутність матеріальних перешкод для здійснення вчинків у відповідності з волею людини; інтелектуальний – як реакція волі людини на усвідомлені розумом мотиви, які спонукають до дії (Шопенгауер допускав безкарність злочинів, скоєних в стані неосудності або алкогольного сп’яніння; закон є превентивним мотивом у вигляді загрожуючих покарань за протиправний мотив, якщо ж людина вчинила діяння без змоги передбачити його наслідки, то вона була інтелектуально невільною і не підлягає покаранню); моральний – заснований на хотінні, “співмірний з волею”35. Останній підвид проявляється в наступній формі: я можу робити те, що я хочу, але я не в змозі хотіти, якщо протилежний мотив сильніше мого хотіння36. Звідси виникають такі явища, як вина і відповідальність. Відповідно підсумовує А. Шопенгауер, будь-який вчинок визначається двома факторами – характером людини (його індивідуальною волею) і мотивом.

Ідея свободи, будучи вихідним пунктом ліберальної доктрини і наріжним каменем у дослідженнях юристів та філософів, знайшла також своє втілення й в історичних юридичних актах, які стали визначальними кроками на шляху досягнення людством свободи. Основоположником в цій області слід вважати Англію. Вперше юридичне визнання свобода і природні права отримали в Акті про подальше обмеження корони і краще забезпечення прав і вольностей (ActofSettlement. 1701)37.

Погляди Дж. Мільтона, Т. Гобса, Дж. Локка здійснили величезний вплив не тільки на розвиток законодавства про права людини в Англії, але й на законодавчу практику інших держав38. Мова йде перш за все про США. Так, у схваленій конвентом Віргінії 12 червня 1776 р. Декларації прав Віргінії, автором якої був Джордж Мейсон, було проголошено, що всі люди за своєю природою наділені свободою, незалежністю і невідчужуваними правами, яких вони не можуть зректися, вступаючи у суспільство.

Наступним документом, у якому було викладено ідею свободи і невідчужуваних прав людини, стала Декларація незалежності США 1776 р. (проект Т. Джеферсона). Декларація втілила начала свободи і автономії особистості, заклик обмежувати її від будь-яких посягань держави. Концепція свободи і прав людини в єдності з принципами розподілу влад і федералізму склали основу американського конституціоналізму. Конституція США 1787 р. хоча і не містить переліку природних прав людини, проте закріплює ціннісні принципи, без яких неможливе забезпечення цих прав, а в сукупності із Біллем про права 1791 р. (10 перших поправок до Конституції) становить “велику американську хартію особистої свободи та людської гідності”39.

Вказані юридичні акти набули позачасове значення в історії розвитку державно-правових інститутів. Тим більше значення вони мали в кінці ХVІІІ ст., коли йшло становлення буржуазного ладу, здійснювався пошук захисту людини від свавілля. В цей же період у Європі відбулась Велика французька революція, яка залишила Декларацію прав людини і громадянина 1789 р. із відображенням у ній гуманістичних ідей епохи Просвітництва – свободи, рівності, народного суверенітету, суспільного договору, авторитету закону, прав людини. Так, ст. 1 Декларації проголошує, що “люди народжуються і залишаються вільними і рівними в правах.” Згідно ст. 2, “метою політичного союзу є забезпечення природних прав людини. Це – свобода, власність, безпека та опір пригніченню.” В ст. 4 Декларації вперше формулюється принцип, який увійшов в сучасні конституції багатьох країн світу і міжнародне законодавство про права людини, – “свобода полягає у можливості робити все, що не завдає шкоди іншому”. Таким чином, реалізація природних прав кожної людини обмежена лише настільки, наскільки інші члени суспільства можуть реалізувати ті ж права. Межі свободи виражені й в ст. 5: “Закон може забороняти лише шкідливі для суспільства дії. Все, що не заборонено законом, дозволено, і ніхто не може бути змушений робити те, чого закон не приписує”40.

Класична буржуазно-ліберальна доктрина прав людини з її основними принципами – свободи, рівності, індивідуалізму, пріоритету прав людини, правової держави – стала значним внеском до людської цивілізації і отримала найбільший розвиток в сучасних підходах до праворозуміння, де свобода розглядається в її юридичному вираженні.

Отже, згідно філософського підходу з його багатовіковим досвідом критично-рефлексивних міркувань над глибинними цінностями і життєвими орієнтаціями свобода – це можливість індивіда бути самим собою і реалізувати себе як творчого суб’єкта, яка перетворюється в “реально суще” в процесі становлення його як особистості і стає при цьому життєво важливою цінністю, формуючи готовність боротися за неї і користуватися як вищим благом. Таке “користування” й покликаний забезпечити суспільний порядок за допомогою системи соціальних норм, головне місце серед яких займають юридичні норми.

Свобода в філософському розумінні також характеризується двовимірністю. З одного боку, як явище психологічного порядку, з іншого, як суспільна субстанція. В останньому випадку вона виражається через поведінку людини і отримує оцінку від інших. Тому свобода як філософська категорія виступає у двох іпостасях: як внутрішня і зовнішня. Таке розмежування, в свою чергу, має значення при відповіді на питання, чи може бути здійснено виправданий вплив на якусь з них без втрати сутності самої свободи.

В свою чергу, розвиток правових ідей по суті є процесом усвідомлення людством свободи. Свобода в цьому випадку постає не тільки як абстрактна соціальна цінність, а й певна властивість суспільних відносин, правовий порядок яких передбачає, що благо свободи для людини – це не тільки її права, а й певні обов’язки, зобов’язання і відповідальність перед іншими людьми і суспільством.

РОЗДІЛ ІІ. ОСНОВНІ ФУНКЦІЇ

ЮРИДИЧНОЇ СВОБОДИ

Проблема свободи є однією з найбільш дискусійних. Варто погодитись з В.С. Нерсесянцем, що „якої-небудь іншої форми буття і вираження свободи у суспільному житті людей, окрім правової, людство до сих пір не винайшло”41. Свобода однієї людини завжди конкурує зі свободою інших людей. У зв’язку з цим вона не може бути абсолютною і повинна мати досить чітке окреслене поле. Конкуренція свобод неминуче призводить до посягань одних осіб на свободу інших. Стосовно права свобода має граничний характер. Ця обставина обумовлена вибором позитивної або негативної позиції стосовно права в цілому, а отже, діяльності в рамках правопорядку або засобом його подолання. Як справедливо відзначає В.П. Малахов, свобода, з одного боку, з’являється як вихід за межі заданих правил, з іншого боку – означає здатність перемагати тиск ірраціональних спонукань42.

Спектр думок про сутність і зміст свободи, співвідношення її із правом і законом досить широкий і сьогодні. Показово, що серед сучасних авторів ніхто не заперечує необхідності обмеження свободи. Розбіжності виникають, коли право розглядається як засіб обмеження свободи. Це проблема принципового характеру, тому що відсутність ясності в питанні, що є право, робить існуючі уявлення про юридичну свободу як про свободу, яка обмежена правом часто-густо несправедливим і суперечливим. У зв’язку із цим принциповим для даного дослідження є питання про вибір підходу до праворозуміння. Саме від його розв’язання залежить формування такого розуміння свободи, що відповідало б сучасному рівню й потребам розвитку суспільства й державності. При цьому необхідно враховувати особливості масової правосвідомості, специфіку правового менталітету. Оцінюючи його стан в українському суспільстві, варто звернути увагу на дві обставини. Перша – пов’язана з тим, що й сьогодні є всі підстави для існування відомої думки про не співмірність „нашої правди ідеалу” і „юридичних засад”. Серед українців як і раніше поширене нігілістичне ставлення до права. Це характерно не тільки для рядових громадян, але й для представників влади. Багато в чому це обумовлено практикою проведених реформ, протиріччями між їх задекларованими цілями й результатами. Розуміння свободи як відсутності яких-небудь внутрішніх і зовнішніх обмежень має, крім того, і глибоке історичне коріння. „Наші попередники боролися століттями за „волю”, бігли на „волю”, що перебувала за межами держави з її законами, і це не європейська „свобода”, де дії здійснюються в рамках закону”43, – відзначає В.М. Баранов.

Друга обставина пов’язана з феноменом „втечі від свободи”. В умовах соціалізму люди почували себе до певної міри захищеними: безкоштовна охорона здоров’я, профспілкові путівки в санаторії тощо. Свобода, що прийшла з реформами, істотно невтішні для основної маси населення підсумки економічних реформ спровокували глибоку соціальну, економічну й політичну кризу. Значно зросло число знедолених, самотніх, кинутих напризволяще людей, що розчарувалися в реформах і бачать вихід із становища в сильній політичній владі – диктатурі. Для них статок, рутинна робота, що приносить, хоча й не великий, але стабільний заробіток, дорожче економічних і політичних свобод.

У юридичній науці специфіка слов’янського менталітету в сполученні з ідеями західного лібералізму породжує досить своєрідне розуміння свободи, яскравим свідоцтвом чого є, зокрема, лібертарно-юридична концепція праворозуміння. Вказана концепція була викладена у 1983 році в монографії академіка В.С. Нерсесянца „Право і закон”. Її розвивають у своїх працях російські вчені В.О. Четвернін, В.Д. Зорькін. В основі концепції – розмежування права і закону, де право – сутність, а закон – всі джерела позитивного права44. При цьому „сутністю права є принцип формальної рівності, – як зауважує В. С. Нерсесянц, – що трактується, як єдність трьох сутнісних властивостей права – всезагальної рівної міри регуляції, свободи і справедливості”45. За визначенням В. О. Четверніна: „Право – це норми і повноваження, які виражають і забезпечують свободу індивідів у відносинах між собою і з державною владою”46. Представники лібертаризму підкреслюють, що рівність, свобода і справедливість як властивості правової сутності мають формальний характер, є формально-правовими якостями ( категоріями), входять до поняття права і можливі лише у правовій формі. Тобто, або свобода в правовій формі, або свавілля в тих чи інших проявах. Третього немає: неправо і несвобода – завжди свавілля47.

З позиції широкого підходу до праворозуміння свобода розглядається як об’єктивно існуюча субстанція, що збігається зі сферою дії права тільки у випадку прийняття правового закону. У противному випадку свобода взагалі не асоціюється із правом. З погляду вузького підходу до праворозуміння, юридична свобода можлива тільки в сфері суспільних відносин, врегульованих нормами права. Аналіз основних концепцій праворозуміння не є предметом даного дослідження, однак уважаємо, що критика нормативізму стосовно його теперішнього стану багато в чому втратила свою актуальність. Водночас як критика сучасним нормативізмом більшості концепцій, що обґрунтовують широке праворозуміння, цілком виправдана. У зв’язку із цим процес подальшого дослідження юридичної свободи найбільш продуктивним буде в руслі сучасного нормативного праворозуміння, що у найбільш концентрованому вигляді викладено в концепції М.І. Байтіна. Його суть зводиться до необхідності розгляду природного й позитивного права не як конкуруючих і протилежних, а як таких, що органічно сполучаються й взаємодіють. Їх єдність можна виявити в рамках аналізу Конституції України, що закріпила широкий спектр природних прав і свобод48. Єдність виявляється у тому, що природні права й свободи, одержавши нормативне закріплення в тексті Конституції України, з розряду правових ідей фактично перейшли в право позитивне.

Закріплення свободи у праві переводить її з ідеї в правову площину, робить її юридичним явищем. Зокрема, М.І. Байтін відзначає: „У результаті закріплення в конституціях природних і невідчужуваних прав людини й громадянина в якості безпосередньо діючих конституційних норм, відповідні загальновизнані природні закони як принципи й норми моралі й правової свідомості стали нормами позитивного права, його важливою невід’ємною частиною. Відповідно, зазначені конституційні положення виступають у новій якості не як природне право… а як норми єдиного позитивного права, що черпає свою моральну силу у природних законах, а юридичну чинність у тому, що походить від держави, є нормативним втіленням державної волі суспільства”49.

Таким чином, варто звернути увагу на неприпустимість механічного перенесення соціологічної й філософської термінології, за допомогою якої аналізується свобода, на понятійну систему юридичної науки без урахування специфіки останньої. Правова свобода є специфічним соціально-юридичним феноменом, і тому можливості використання розробок з інших галузей суспільствознавчої науки певною мірою обмежені. Свобода у філософському її розумінні (як єдність внутрішньої й зовнішньої свободи) не тотожна свободі як правовій категорії (яка асоціюється тільки із зовнішньою свободою) – юридичній свободі. Остання має свої особливості. Вона відмінна від свободи, що виражає стан особистості, тому що не завжди суб’єктом юридичної свободи є особистість. Ми розглядаємо юридичну свободу як онтологічну сутність права. Варто помітити, що суб’єкти права – це не тільки громадяни як конкретні особистості, або фізичні особи (до того ж, не кожна фізична особа можна розглядатись як особистість), але й юридичні особи, й територіальні громади, й Автономна Республіка Крим, й Україна. Таким чином, специфіка юридичної свободи пов’язана в першу чергу із суб’єктним складом її реалізації. Суб’єктами, що реалізують свободу в рамках правових відносин, виступають не тільки індивідуальні (фізичні особи), але й колективні суб’єкти права (юридичні особи, органи місцевого самоврядування, державні органи, держава в цілому).

Розходження в сутнісних характеристиках філософського і юридичного розуміння свободи визначається й поставленими перед ними цілями. У цьому зв’язку досить переконливими видаються доводи, наведені О.В. Мартишиним про те, що у реальному житті, у суспільствах з розвиненою правовою системою свобода громадянина обмежується позитивним правом50. Проте ця формальна констатація не відповідає вимогам філософського розуміння права, як і визначення нормативізму (право є сукупністю норм, встановлених або санкціонованих державою). Філософське розуміння передбачає з’ясування принципу обмеження свободи, а не фактичне встановлення її меж. Таким принципом слугує неприпустимість посягань на свободу інших осіб. Деякі автори розглядають правову свободу як невеликий фрагмент такого складного й багатогранного явища як соціальна свобода51. Вважаємо, що ці явища перетинаються лише частково. Соціальна свобода полягає в досягненні гармонії з іншими людьми. Соціальна природа свободи полягає в тому, що свою волю людина здатна обмежити тільки сама. Юридична ж свобода – явище суто інституціональне й більшою мірою штучне. Вона детермінує самообмеження волі. Усвідомлюючи цінності співтовариства, людина змушена коректувати власну систему цінностей. Юридичну межу індивідуальної свободи особи, її волі визначають суб’єктивні права. Вважаємо, що співвідношення юридичної свободи з політичною, соціальною, а також економічною свободами є діалектичним. З одного боку, воно може бути виражене через співвідношення форми й змісту. Юридична свобода виступає юридичною формою, що гарантує певну міру реалізації інших свобод. З іншого боку – зазначені свободи утворюють необхідну умову існування й реалізації свободи юридичної. Отже, юридична свобода – це юридично закріплена (формалізована), соціально виправдана й соціально необхідна міра можливої й належної поведінки індивідуальних і колективних суб’єктів права, що забезпечує задоволення соціальних потреб, а також гарантована й охоронювана державою.

Сформувати цілісне уявлення про юридичну свободу неможливо, в першу чергу, без характеристики і розкриття змісту основних її функцій як у соціальних відносинах, так і в процесі правового регулювання.

2.1. Загальнотеоретична характеристика

функцій юридичної свободи

Поняття „функція” давно й плідно використовується при дослідженні явищ державно-правової дійсності. У теорії держави, наприклад, цей термін застосовується для характеристики основних напрямків діяльності держави, що виражають її сутність і призначення в суспільстві (функції держави). У загальній теорії права – для виділення основних напрямків юридичного впливу права на суспільні відносини (функції права), а також для характеристики цілого ряду правових явищ: правозастосування (функції правозастосовної діяльності), правової свідомості (функції правосвідомості), юридичної відповідальності (функції юридичної відповідальності) тощо.

Водночас необхідно помітити, що, хоча мова йде про функції явищ, що належать до однієї області об’єктивної дійсності – державно-правової реальності, самі ці явища є досить різними. Отже, й їхні функції різні, що знаходить відображення не тільки в їхніх видових проявах, але й в змісті, обсязі понять, що охоплюються терміном „функція”. Видається, що питання про поняття „функція” у юридичній науці, незважаючи на гіпотетичну очевидність, не є однозначним. Це пояснюється відмінностями правових явищ, функції яких досліджуються, а також множинністю понять, що відображуються засобом терміну „функція”.

У загальній теорії права термін „функція” використовується для характеристики багатьох правових явищ, у тому числі самого права як юридичного явища. Причому обсяг понять, що входять у цей термін, неоднаковий. Так, угорський юрист І. Сабо вживає термін „функція права” як рівнозначний терміну „організаційна роль права”. С.С. Алексєєв під функціями права розуміє напрямки правового впливу, що виражають роль права в організації (упорядкуванні) суспільних відносин52. Такої ж позиції дотримується й В.К. Бабаєв, що під функціями права розуміє „основні напрямки юридичного впливу на суспільні відносини”53. У наведених точках зору акцентується увага на таких сторонах поняття „функція”, як напрямок впливу й роль, причому простежується зв’язок між ними: напрямки правового впливу визначаються організуючою роллю права. На цю обставину вказує Т. Н. Радько, який вважає, що поняття „функція права” повинно охоплювати одночасно призначення права і напрямки його впливу на суспільні відносини54.

Аналіз використання терміна „функція” загальною теорією права стосовно інших правових явищ показує, що це поняття охоплює призначення й роль того явища, про функції якого йде мова. Так, під функціями правозастосування розуміють основні напрямки комплексного, цілеспрямованого впливу правозастосовного процесу на суспільні відносини, що розкривають його місце й роль у реалізації правових розпоряджень, а також необхідність, значимість, цілі та завдання цього процесу55. Аналогічний зміст вкладається в поняття „функції юридичної діяльності”. Вони визначаються як відносно відокремлені напрямки однорідного впливу юридичної діяльності на об’єктивну реальність, у якій проявляється природа цієї діяльності та її соціально-правове призначення в житті суспільства.

Водночас стосовно деяких правових явищ термін „функція” охоплює й інші поняття. У теорії адміністративного права використовується поняття „функції управління”. Одні автори мають на увазі при цьому елементи управлінського циклу, виділяючи функції-операції й функції завдання56. Інші розглядають їх як загальні, типові взаємодії між суб’єктами й об’єктами соціального управління, стійкі, відносно самостійні, спеціалізовані види управлінської діяльності. Ми думаємо, що між визначеннями першої й другої групи немає принципових розбіжностей і протиріч. Різниця обсягу понять, що охоплюються терміном „функція” у праві, зайвий раз підкреслює його універсальність, а також взаємозв’язок між явищами правової дійсності та їхню загальну природу. Остання проявляється у філософському трактуванні функції, під якою розуміють зовнішній прояв властивостей якого-небудь об’єкта в даній системі відносин, тобто форма прояву цих властивостей.

З урахуванням вищевикладеного вважаємо, що при визначенні поняття „функції юридичної свободи” необхідно враховувати ряд характеристик, які притаманні юридичній свободі та випливають перш за все з її сутності. Категорія „сутність” стосовно юридичної свободи фіксує єдність внутрішніх, глибинних стійких зв’язків і відносин, що обумовлюють її соціальну якість. Якість, що розуміється як система всіх властивостей і станів, і яка, у свою чергу, визначає соціальну цінність юридичної свободи й виражається в її функціях.

Сутність юридичної волі визначається через категорії: міра, межі, воля, правомірні дії, самостійність, ініціатива, вибір, відповідальність Виникає питання: який обсяг понять охоплюється терміном „функція юридичної свободи”? Видається, що відповідь на нього міститься в ознаках функції юридичної свободи:

1.Функція – це той напрямок впливу юридичної свободи на суспільні відносини, у якому виражається сутність даного явища. Отже, під функцією розуміють не будь-які прояви впливу юридичної свободи на суспільні відносини, а тільки основні, що випливають з її сутності.

2. Під функцією юридичної свободи розуміють такий напрямок її впливу на суспільні відносини, що визначається її соціальним призначенням.

3. Функціями юридичної свободи є ті напрямки впливу на суспільні відносини, які здатні викликати в них певні перетворення. Ці перетворення суспільних відносин – прояв позитивних властивостей і якостей юридичної свободи.

4 Функції юридичної свободи – це ті напрямки її впливу на суспільні відносини, у яких проявляються її властивості. Самі прояви носять зовні виражений характер, і із цього погляду можуть виступати зовнішніми формами впливу юридичної свободи.

5. Поняття „функція юридичної свободи” охоплює не тільки вираження її сутності, соціального призначення й ролі, але й зовнішній характер перетворень у суспільних відносинах, тобто зовнішні їхні форми й форми впливу самої юридичної свободи.

Таким чином, функції юридичної свободи – це такі, що випливають із її сутності, соціального призначення й ролі основні напрямки впливу юридичної свободи на суспільні відносини, у яких проявляються її властивості. Аналіз характеру впливу юридичної свободи на юридичну науку і практику дозволяє виокремити її наступні основні функції: гносеологічну, аксіологічну та методологічну.

2.2. Гносеологічна функція

Здатність категорії свободи виступати засобом пізнання права дозволяє визначати останнє як міру свободи, яка виражає єдність її якості і кількості. Тобто мова йде не тільки про засоби „виміру” свободи, але й про її кількісно-якісний і якісно-кількісний стан.

Своєрідно розглядав проблему міри свободи держави та її громадянина К. Поппер. Він помітив, що будь-яка держава підпорядковує громадян своїй волі й навіть демократія становить небезпеку для окремої особистості, підкоряючи її колективній волі більшості. Однак сама сутність демократичної держави свідчить, що міру свободи все-таки можна визначити, знаючи, де закінчується свобода і починається злочин57.

Свобода неможлива, якщо її не гарантує держава. Міра свободи виявляється лише в діючому праві, яке визначає положення і роль особистості в суспільстві. У цьому сенсі міру свободи людини представляє юридичний закон. Юристи цілком справедливо вважають, що позитивне право з його нормативністю служить мірою свободи соціального суб’єкта. Саме позитивне право додає свободі необхідну і сутнісну для неї якість – погодженість дій усіх членів суспільства. Цю рису свободи людини помітив ще І. Кант, який проголосив, що свобода кожного повинна бути сумісна зі свободою всіх інших.

Гносеологічна функція юридичної свободи робить надає можливість характеризувати право як міру свободи у декількох аспектах. Перший – це визначення права як об’єктивної форми свободи, тобто незалежної від внутрішньої, суб’єктивної природи людини. Досить чітко цю вихідну властивість права слідом за Гегелем фіксує Б. Чичерін. Відповідаючи на питання, що таке право, він пише про суб’єктивне і об’єктивне право. “Суб’єктивне право визначається як моральна можливість… Об’єктивне право – закон, який цю свободу визначає”58. Поєднання визначень дає нам загальне поняття: право є свободою, яка визначається законом. І в першому, і в другому випадках мова йде тільки про зовнішню свободу, яка проявляється в діях, а не про внутрішню свободу волі.

Другий аспект дозволяє нам йти далі у визначенні властивостей права. Право як об’єктивна форма свободи несе в собі якісну характеристику – рівність. Це означає, що індивід повинен визнати за іншими таку ж як в себе свободу дій. Тільки після цього він набуває реальну можливість вимагати самообмеження в іншого. В результаті такого визнання розкривається більш конкретна характеристика права як свободи, обумовленої рівністю, тобто рівним самообмеженням. Це положення філософії права виражає принцип правової рівності59. Сутнісною природою правової рівності є визнання всезагальної і єдиної міри регулювання. Тому право можна охарактеризувати як рівну міру свободи. Сама рівність полягає в тому, що поведінка суб’єктів правових відносин регулюється єдиною рівною мірою.

Специфіка правової формальної рівності обумовлена тим, що право виступає як форма суспільних відносин незалежних суб’єктів, які у своїй поведінці, діях і взаємовідносинах підпорядковуються загальній нормі. Незалежність й автономність цих суб’єктів в їх взаємовідносинах в межах правової форми й одночасно їх однакова, рівна підпорядкованість загальній нормі визначають смисл та сутність правової форми буття і вираження свободи60.

Правова форма свободи, демонструючи формальний характер рівності, всезагальності й свободи, передбачає і виражає внутрішню сутнісну й смислову єдність правової формальності, всезагальності, рівності й свободи. Для всіх тих, чиї відносини опосередковані правовою формою, – яким вузьким не було б це правове коло, – право виступає як всезагальна форма, як загальноважливий й рівний для всіх цих осіб (різних за своїм фактичним станом) однаковий масштаб і міра. Всезагальність права як єдиного й рівного (для тих чи інших відносин) масштабу і міри (а саме – міри свободи) означає заперечення свавілля та привілеїв.

Внутрішній взаємозв’язок правової рівності і всезагальності правової форми не потребує доведення: правова міра всезагальна лише у тих межах і настільки, доки вона залишається єдиною (й, відповідно, рівною) для різних об’єктів регуляції, які у своїй сукупності утворюють сферу цієї всезагальності, тобто коло різних відносин, що “вимірюються” загальною (єдиною) мірою61. Така всезагальність, відповідно, відносна – вона обмежена дією єдиної міри в різних відносинах. Рівність тут полягає в тому, що поведінка та становище суб’єктів даного загального кола відносин і явищ підпадає під дію єдиної (загальної, рівної) міри.

Формальність при цьому – внутрішньо необхідна, а не випадкова властивість права. Форма тут не зовнішня оболонка. Вона змістовна і єдино можливим способом, точно і адекватно виражає суть опосередкованих цією формою відносин – міру свободи індивідів за єдиним масштабом. Своїм всезагальним масштабом і рівною мірою право “виміряє” свободу індивідів, свободу у людських взаємовідносинах – в діях, вчинках. Юридичні оператори, способи і засоби забезпечення правомірної та припинення неправомірної поведінки суб’єктів правовідносин як раз і є нормативною структурою й оформленістю свободи у суспільному бутті людей, межами досягнутої свободи, межами між свободою і несвободою на відповідному ступені історичного розвитку62.

Визначення права як міри свободи має ще принципово інший аспект співвідношення та взаємодії права і свободи. Він виражається в тому, що не тільки свобода є критерієм розвитку правових відносин (методологічна функція юридичної свободи), але й право є критерієм досягнення свободи. Адже, якщо немає права, то й немає реальної можливості захистити свободу, надати їй форму, завдяки якій вона може перетворитись з можливості у реальну дійсність. В цьому полягає третій аспект розкриття властивостей права. Він дозволяє нам визначити право гарантом реалізації свободи: свобода не може бути реальною, якщо вона не має правової форми і не втілюється в життя через механізм правового регулювання (правові стимули, правові обмеження). Пізнання цих сутнісних сторін правового регулювання дозволяє визначити об’єм свободи суб’єктів (громадян, колективів, держави) та межі можливості задоволення їх інтересів в конкретних правовідносинах. Іншими словами, право (яке саме по собі є наскрізь гносеологізованим явищем), пізнане через свободу і засобом свободи, стає її мірою в результаті поєднання правових обмежень та правових стимулів63.

Отож правове регулювання здійснюється двома протилежними й одночасно діалектично пов’язаними засобами: правовими стимулами і правовими обмеженнями (гальмами)64. Якщо правові стимули зорієнтовані на створення сприятливих умов для реалізації правомірних інтересів (свободи), то правові обмеження проявляються як стримування неправомірних прагнень особистості через систему юридичних засобів, які впливають на її свідомість.

До недавнього часу в нашій державі правове регулювання виступало по відношенню до людини фактичним обмежувачем її свободи, й за своєю суттю було недемократичним і негуманним. Життєдіяльність особистості “будувалась” на основі принципу “дозволене тільки те, що прямо дозволяється законом”, інакше кажучи абсолютно регламентувалась і контролювалась. Централізоване адміністративно-командне управління перетворило право у систему наказів, команд, обов’язків і заборон для людини. Таке становище виникає за рахунок “несвободи” громадян, за рахунок їх безправ’я й одержавлення автономії людини. Й все це, у кінцевому рахунку, впливає на суспільний розвиток, адже таким чином штучно звужується різноманітність думок і дій, гальмується ініціатива й творчість, тобто перекривається клапан, по якому надходить соціальна енергія, необхідна для прогресу та позитивних змін. Відповідно режим правового обмеження по відношенню до людини виступає деформованим механізмом управління65, тому що він більше перешкоджає (завдяки абсолютизації і монополізації політичної влади), чим по-справжньому управляє.

Становлення демократичного правового суспільства, змінює підходи до взаємовідносин людини і держави, до юридичної регламентації їх статусів. Тут вже особистість повинна бути на першому місці, а правовий режим обмеження створюється переважно для держави. Для людини ж необхідно створювати умови для її правової свободи, своєрідний механізм правового стимулювання, в основі якого міститься принцип “дозволено все, що не заборонено законом”. Людина як автономний суб’єкт вільно розпоряджається своїми силами, здібностями, майном. А право як міра свободи повинно максимально розширити можливості особистості, перш за все в економіці, сфері втілення науково-технічного прогресу у виробництво і т. ін. Не випадково за останній період в Україні прийнято цілий пакет пріоритетних економічних законів, тому що саме вони фіксують багатоманітність форм власності, створюють матеріально-правові стимули, відкривають шлюзи для ініціативи людей.

Для формування права-стимулу необхідно знімати ті обмеження, які вже трансформувалися у правові перепони, перешкоди, що втратили минулу ефективність. Правильно зазначено, що “перш ніж стати “вільним для” певних дій, потрібно “звільнитися” від певних обмежень”. Проте відміна правових обмежень не повинна бути результатом тільки вольового акту, який не враховує конкретних умов. Тут потрібно мати на увазі інтереси більшості громадян, інтереси всього народу, а не окремих осіб.

Посилення і розширення сфери правового стимулювання пояснюється тим, що воно є більш творчим процесом, ніж обмеження, й до того ж впливає на творчий потенціал особистості. Правове стимулювання й інтереси повніше і тісніше взаємодіють ніж при обмеженні, але правове стимулювання означає соціальну погодженість, створює сприятливий фон для проявів свободи, надає особистості можливість вибору конкретних шляхів і засобів досягнення поставленої мети у межах встановлених “параметрів”66 (правових обмежень), адже “коли говорять, що свобода полягає взагалі в тому, щоб робити все, що завгодно, – наголошував Гегель, – то таке уявлення свідчить про повну відсутність культури думки, в якому нема й натяку на розуміння того, що є самі в собі і для себе свобідна воля, право, моральність тощо”67.

Таким чином, правові стимули і правові обмеження наповнюють конкретним змістом наші уявлення про право як міру свободи, що відмежовує свобідну волю і співмірну з нею поведінку людини і громадянина від несвободи і свавілля. Якщо суб’єкт правовідносин поводить себе у відповідності з нормами права, він діє у сфері свободи. І навпаки – якщо суб’єкт правовідносин виходить за межі правомірної поведінки, свідомо порушує юридичні обмеження і заборони, він обирає стан несвободи та вседозволеності. Тим самим право, завдяки універсальності та інтенсивності гносеологічної функції свободи (пізнання права через свободу), виступає як міра, еталон правомірної, законної поведінки.

2.3. Аксіологічна функція

З точки зору аксіології, сутнісною характеристикою того чи іншого явища виступає його цінність. В чому ж полягає аксіологічна функція юридичної свободи? Для відповіді на це запитання потрібно з’ясувати, що ж таке цінність. Потреба розв’язання цієї проблеми обумовлена неоднозначністю розуміння цінностей. Необхідність уточнення поняття „цінність” продиктована тим, що у деяких випадках нелегко визначити, чого саме стосується слово „цінність”. Воно використовується різними авторами для пояснення досить різноманітних, часом протилежних смислів. Додамо, що у теперішній час у філософсько-соціологічній літературі нараховується близько 100 дефініцій цінності.

Цінності виражають значимість предмета для людини, але тільки ту значимість, яка має позитивний характер. Традиційно, власне аксіологічними вважаються духовні цінності – ідеї, образи, цілі, норми, ідеали. Вони характеризують вищі запити людей і на відміну від матеріальних цінностей не виражаються у кількісних показниках і не вимірюються ними. Їх називають також цінностями духовної культури – цінностями у вузькому смислі слова. Вони відображають прагнення людини до вдосконалення дійсності, що дозволяє їй ще повніше реалізувати свою сутність68.

У деяких визначеннях цінностей увага концентрується на властивостях речей, явищ, процесів, ідей, ідеалів виступати засобом задоволення потреб та інтересів людей, слугувати суспільному прогресу і всебічному розвитку особистості69. За іншими визначеннями, цінність – це своєрідна форма прояву відносин між суб’єктом і об’єктом, за яких властивості об’єкта піддаються оцінці відповідно до того, як вони задовольняють потреби суб’єкта70.

Деякі трактують цінність як суб’єктивну категорію. При цьому цінності розглядаються як узагальнені, стійкі уявлення про блага і прийнятні способи їхнього одержання, у яких сконцентрований попередній досвід суб’єкта, і на основі чого приймаються рішення про його подальше поводження. Згідно цієї позиції цінності є специфічними утвореннями свідомості, виступають у структурі суспільної й індивідуальної свідомості ідеалами, узагальненими уявленнями про блага і прийнятні способи їхнього одержання, ідеальними критеріями оцінки й орієнтації особистості й суспільства.

Як бачимо, розуміння цінностей неоднозначно, і цілком виправданими є запитання: що варто розуміти під цінністю; який характер цінності – суб’єктивний чи об’єктивний? Тільки відповівши на них, ми можемо розкрити зміст аксіологічної функції юридичної свободи. Вважаємо, що найбільш наближеними до істини є ті визначення цінності, які наголошують на здатності явища бути метою й задовольняти інтереси й потреби людей, слугувати суспільному прогресу й розвиткові особистості. Таке розуміння цінності нам видається правильним, більше того, подібний підхід до розуміння цінності традиційно застосовується в юридичній науці71.

При з’ясуванні питання про суб’єктивні або об’єктивні цінності, вважаємо за необхідне звернути увагу на наступне. Оскільки цінностей поза людиною й людством немає, то є підстави вважати, що цінність у певному смислі має суб’єктивний характер. У цьому плані можна розглядати в якості цінностей ідеали суспільної, а на цій основі вже й особистої людської діяльності. У той же час суб’єктивне, як відзначав Гегель, має об’єктивну сторону, може ставати об’єктивним. Суб’єктивне реалізується в практиці й у такий спосіб стає об’єктивним. Реалізоване в практиці об’єктивне, у свою чергу, стає предметом суб’єктивної ціннісної оцінки, яка передбачає виявлення його соціальної значимості. В силу цього відповідь на питання про суб’єктивні або об’єктивні цінності міститься у філософському положенні про діалектичну єдність суб’єктивного й об’єктивного.

Застосування до свободи категорій „об’єктивне” і „суб’єктивне” продиктоване тим, що буття свободи як юридично формалізованого явища пов’язане з об’єктивним і суб’єктивним правом. Не дивлячись на нерозривний взаємозв’язок об’єктивного і суб’єктивного права, слід пам’ятати, що не суб’єктивне, а об’єктивне право є „тією юридичною основою, на базі якої на практиці визначається наявність або відсутність в особи юридичних прав і обов’язків”72. Оскільки саме об’єктивне право існує незалежно від тієї або іншої особи й впливає на людину ззовні, диктує їй певну поведінку, можна погодитися з тим, що воно тому й називається правом, що, умовно говорячи, „надає” (або „не надає”) суб’єктивні права, покладає юридичні обов’язки. Суб’єктивні ж права виникають безпосередньо з об’єктивного права в більшості випадків у силу юридичного факту, що мав місце, але можуть випливати безпосередньо з норми й без наявності юридичного факту. Об’єктивне право й є тією мірою або тією кількістю зовнішньої свободи кожної людини, що в змозі забезпечити конкретне державно-організоване суспільство, що перебуває в певній історичній фазі свого розвитку. Викладене свідчить про актуальність дослідження юридичної свободи як об’єктивно існуючого правового явища. На користь об’єктивності юридичної свободи вказує й той факт, що вона обумовлена суспільними відносинами, які також об’єктивні, що підтверджує наявність юридичної свободи поза її усвідомленням.

Безумовно, через наявність суб’єктивного й об’єктивного права, можна говорити про наявність суб’єктивної й об’єктивної юридичної свободи. Однак з огляду на, що свобода й так досить абстрактна, ми в цьому випадку будемо мати справу з абстракцією ще більшого порядку. Ця обставина викличе об’єктивні труднощі у визначенні практичної значущості результатів дослідження. Крім того, розгляд проблематики суб’єктивної юридичної свободи, на наш погляд, вичерпується дослідженням категорій „межі суб’єктивного права” і „обмеження суб’єктивного права”.

На думку Ю.М. Оборотова, принципове значення має розмежування цінностей права (тобто тих цінностей, які охороняються за допомогою права) і правових цінностей (тобто тих цінностей, які несуть у собі через століття і покоління саме права, правова культура). Автор відзначає, що у правовій сфері свобода не є правовою цінністю, – вона є цінністю права, яка через принцип формальної рівності матеріалізована засобом таких правових цінностей як суб’єктивні права і юридичні обов’язки. Саме суб’єктивні права і юридичні обов’язки становлять зміст свободи в юридичному смислі й виступають як основоположні правові цінності. Ю.М. Оборотов підкреслює, що особистісна цінність права полягає, перш за все, у тому, що право є джерелом свободи особистості, яка входить до певної соціальної спільноти. За допомогою права вдається вирішити протиріччя між особистою свободою і загальним благом. При цьому право вказує шляхи динаміки до різних цінностей, надаючи суспільними відносинам такі властивості як доступність, оперативність, надійність, однаковість, безпеку73.

Отже, при визначенні аксіологічної функції юридичної свободи слід виходити з виявлення її властивостей і якостей, значимості для особистості, суспільства і держави, а категорію свободи розглядати у нерозривному взаємозв’язку із категоріями рівності та справедливості. Свобода у взаємодії з рівністю та справедливістю утворює аксіологічну (ціннісну) основу права74. Відтак право, визначене й наповнене загальнолюдськими орієнтирами, правовими ідеалами, постає як елемент загального блага, як феномен людського співжиття. Однак, слід зауважити, що й свобода, й справедливість тільки в їх формальному вираженні (в якості особливих форм вираження загального смислу формально-правової рівності) можуть разом із принципом формальної рівності увійти до поняття права і бути складовими компонентами, властивостями і характеристиками всезагальної правової форми (права як форми). Й тільки в рамках такого підходу рівність, свободу й справедливість взагалі можна трактувати як власне правові категорії75.

Поняття “рівність” є певною абстракцією, тобто є результатом свідомого абстрагування від тих відмінностей, які притаманні об’єктам, що зрівнюються76. Правова рівність не настільки абстрактна, як числова рівність в математиці. Підставою (і критерієм) правового зрівнювання різних людей є свобода індивіда в суспільних відносинах, яка визнається в формі його правосуб’єктності. Правова рівність в свободі як рівна міра свободи означає й вимогу співмірності, еквіваленту у відносинах між індивідами як суб’єктами права. Правова рівність – це рівність вільних і незалежних один від одного суб’єктів права за загальним для всіх масштабом, єдиною нормою, рівною мірою. Там же, де люди поділяються на вільних і невільних, останніх слід відносити не до суб’єктів, а до об’єктів права й на них принцип правової рівності не розповсюджується77. Право говорить і діє мовою і засобами такої рівності й завдяки цьому виступає як всезагальна і необхідна форма буття, вираження та здійснення свободи в житті людей. В цьому смислі можна сказати, що право – математика свободи78.

З приводу рівності існує багато непорозумінь, помилкових уявлень. Підставою їх, у кінцевому рахунку, є нерозуміння того, що рівність має раціональний смисл і практично можлива в соціуму (соціальному світі) тільки як правова (формально-правова, формальна) рівність79. Так, нерідко (в минулому і тепер) правова рівність змішується з різного роду егалітариськими вимогами (зрівнялівкою) або, навпаки, їй протиставляють так звану “фактичну рівність”. “Фактична рівність” – це змішування понять “фактична” і “нефактична” (формальна) і суперечність в самому понятті “рівності”. Адже “рівність” має смисл (як поняття, як регулятивний принцип, масштаб, тип і форма відносин) тільки в контексті відмінностей “фактичної” і “формальної” й тільки як “формальна.” Саме завдяки своїй формальності (абстрагованості) рівність може стати і реально стає засобом, способом, принципом регуляції дійсності.

Історична еволюція змісту, об’єму, сфер дії принципу формальної рівності не спростовує, а, навпаки, підкріплює значення даного принципу в якості відмінної особливості права у його співвідношенні і розходженні з іншими видами соціальної регуляції (моральною, релігійною тощо)80. З урахуванням цього можна сказати, що право – це нормативна форма вираження свободи засобом принципу формальної рівності людей в суспільних відносинах.

Фактичні відмінності між людьми є нерівністю у вже набутих правах (нерівних за їх структурою, змістом і об’ємом прав різних індивідів – суб’єктів права). Право як форма відносин за принципом рівності, звичайно, не може усунути вихідні відмінності між різними індивідами, але тільки формалізує й упорядковує ці відмінності за єдиною підставою, трансформує невизначені фактичні відмінності у формально-визначені права вільних, незалежних, рівних особистостей. В цьому по суті проявляється специфіка і смисл, межі і цінність правової форми опосередкування, регуляції й упорядкування суспільних відносин. Визнання індивідів формально рівними – це визнання їх рівної правоздатності, можливості набувати ті чи інші права на відповідні блага, конкретні об’єкти тощо, але це не означає рівності вже набутих конкретних прав на індивідуально-конкретні речі, блага і т. ін. Формальне право – це тільки правоздатність, абстрактна вільна можливість набути – у відповідності до загального масштабу – своє, індивідуально-визначене право на даний об’єкт. При формальній рівності й рівній правоздатності різних людей їх реально набуті права неминуче (в силу відмінностей між людьми, їх реальними можливостями, умовами й обставинами їх життя) будуть нерівними: життєві відмінності, які оцінюються однаковим масштабом і рівною мірою права, у підсумку створюють відмінності у набутих, особисто приналежних конкретному суб’єкту правах81. Така відмінність в набутих правах у різних осіб є необхідним результатом формальної (правової) рівності цих осіб, їх рівної правоздатності. Відмінності в набутих правах не порушують й не відміняють принципу формальної (правової) рівності82. Разом з тим даний принцип – при всій історичній багатоманітності – має універсальне значення для всіх історичних типів і форм права і виражає специфіку й особливість правового способу регулювання суспільних відносин вільних індивідів. Скрізь, де діє принцип формальної рівності, там є правове начало і правовий спосіб регуляції: де діє право, там є даний принцип рівності. Там, де немає цього принципу рівності, там відсутнє й право. Формальна рівність вільних індивідів тим самим є найбільш абстрактним визначенням права, загальним для всякого права й специфічним для права взагалі.

Розуміння права як рівності й свободи включає в себе також і справедливість. В контексті розрізнення права і закону це означає, що справедливість входить в поняття права, що вона є внутрішньою властивістю та якістю права, категорією правовою, а не позаправовою (не моральною, релігійною). Тому завжди доречним є питання про справедливість чи несправедливість закону – це питання про правовий чи неправовий характер закону, його відповідність чи невідповідність праву. Проте таке ж питання є недоречним стосовно самого права, оскільки воно (вже за визначенням) завжди справедливе і є носієм справедливості в соціальному світі.

Більше того, тільки право і є справедливим. Адже справедливість тому власне й справедлива, що втілює і виражає загальну правильність, а це в раціоналізованому вигляді означає всезагальну правомірність, тобто сутність і начало права, смисл правового принципу всезагальної рівності і свободи. Відповідно, тільки правовий закон може бути справедливим83. Платон говорив: “Справедливо займатися своєю справою і не втручатися у справи інших – це і є справедливо”84. Справедливо те, що відповідає праву, й робити (діяти) по справедливості – це значить діяти у відповідності із правом, з його всезагальним масштабом й рівними для всіх мірами свободи. Як абстракція права, справедливість виражає вимогу дотримання правової рівності у відповідних відносинах. Будь-якого іншого регулятивного характеру, окрім правового, справедливість не має. Тобто справедливість може мати зіткнення тільки з правопорушуючим, але не з правовим законом, не із загальним принципом рівності, який є її власним принципом. Й за змістом, й за етимологією (походженням) справедливість (justitіa) сягає корінням у право (jus), означає наявність в соціальному світі правового начала і виражає його правильність, імперативність, необхідність. Латинське слово „юстиція“ (justitіa) перекладається і як „справедливість“, і як „правосуддя“, хоча по суті мова йде про одне поняття – про справедливість, яка включає й правосуддя (в похідному значенні судового вирішення спору у відповідності із правом, тобто справедливо).

Важливо зауважити, що всі ці аспекти правового смислу справедливості знайшли адекватне відображення в образі богині Справедливості Феміди з Терезами Правосуддя. Символічні засоби (богиня з пов’язкою на очах, терези тощо) досить зрозуміло виражають правильні уявлення про притаманні праву (і справедливості) імперативність, абстрактно-формальну рівність (пов’язка на очах богині означає, що абстрагований від відмінностей рівний правовий підхід до всіх, не дивлячись на особу – це необхідна умова й основа для об’єктивного судження по справедливості). Не випадково, що останні слова Декларації Незалежності США були “…And justice for all” (“…Й справедливість для всіх”)85.

Внутрішня єдність справедливості й правової рівності (однаковості її вимог по відношенню до всіх, включаючи й носіїв влади) вдало виражена в коментарях знаменитого римського юриста Ульпіана до одного з преторських едиктів. Зміст самого едикту полягає в формулюванні суттєвої вимоги принципу рівності у сфері правотворчості та правозастосування: “Правові положення встановлені для іншого, можуть також бути застосовані й до того, хто їх встановив”86. Коментуючи едикт, Ульпіан зауважує: “Цей едикт встановлює найбільшу справедливість і не може викликати чиєсь невдоволення: адже те право, яке вважається справедливим стосовно іншої особи, повинно визнаватися дійсним й для самого себе…”87.

Інший, не менш важливий, аспект єдності справедливості і рівності як вираження співмірності та еквіваленту зафіксований в традиційному природно-правовому визначенні справедливості як відплати рівним за рівне. В узагальненому вигляді можна сказати, що справедливість – це самосвідомість, самовираження та самооцінка права і тому – правова оцінка всього іншого, неправового. Якого-небудь іншого принципу, окрім правового, справедливість не має. Заперечення ж правового характеру і смислу справедливості неминуче веде до того, що справедливістю починають вважати ті чи інші моральні, релігійні, світоглядні, естетичні, політичні уявлення, інтереси, вимоги. Тим самим правове (тобто всезагальне й рівне для всіх) значення справедливості затьмарюється деяким окремим, частковим інтересом і довільним змістом. За Платоном, справедливість – це гідна риса людини… Справедливо нікому ні в чому не шкодити. Звідси знову ж таки випливає, що діяти по справедливості – значить реалізовувати свої права, не порушуючи при цьому прав інших людей. А це, в свою чергу, є основою побудови справжньої правової держави з пануванням в ній демократичної конституції. Слід погодитися з Гегелем, який вважав, що конституція, в якій “…розумна воля…приходить до усвідомлення і розуміння самої себе…” і є “…справедливість як дійсність свободи”88.

В онтологічному плані справедливість завжди існує як відношення між людьми, соціальними суб’єктами, тобто як суспільне відношення. Специфіка цього відношення виражається в тому, що воно може бути міжособистісним або індивідуальним, але в будь-якому випадку – суб’єкт-суб’єктним89, таким, що виникає між соціальними суб’єктами. Інша ознака полягає в тому, що справедливість завжди є відношенням рівноправ’я суб’єктів в конкретних ідентичних умовах. Соціальна справедливість – це не одиничне, випадкове відношення, а масове, однакове для кожного соціального суб’єкта в рівній мірі, без виключень90.

З позицій гносеологічного підходу справедливість є поняттям, категорією, що відображає певний стан даного відношення, відповідність реальних відносин по-справжньому рівноправним відносинам суб’єктів. Особливість поняття полягає в тому (і це найважливіше), що воно є за своєю природою та функціональною роллю аксіологічним, тобто оціночним. Це поняття фіксує, в якому відношенні людина знаходиться до виробництва, розподілу і використанню матеріальних благ, яким є її становище в соціальній групі, наскільки її інтереси враховані законами.

З точки зору такого гносеолого-аксіологічного підходу можна говорити про розуміння справедливості, як про відображення суспільного відношення, в якому виражається порівняння належного в людській життєдіяльності і сущого91, тобто того, що є в дійсності.

Отож, саме правова справедливість виступає як критерій правомірності або неправомірності всіх інших претендувань на роль і місце справедливості в просторі всезагальності й загальнозначимості принципу правової рівності і права як регулятора та необхідної форми суспільних відносин вільних суб’єктів. В логіці ж взаємозв’язків свободи, рівності й справедливості право стає елементом загального блага, оскільки покликане їх забезпечити. І навпаки, загальне благо є результатом функціонування права. В силу цього й саме право є благом. Ціннісні відмінності загального блага і права полягають в тому, що благо виступає як цінність-ціль, а право – як цінність-засіб, який використовується для досягнення інших, більш значимих цінностей (наприклад, самореалізації особистості, забезпеченої правовою свободою). Й тоді свобода, рівність і справедливість теж будуть цінностями-засобами для забезпечення існування самого права.

Отже, саме аксіологічна функція юридичної свободи, утворюючи триєдність (й сутнісну тотожність) свободи, рівності й справедливості дозволяє визначити цінність права як всезагальної, необхідної і єдиної форми їх взаємопов’язаного та узгодженого буття і вираження в суспільному житті людей.

2.4. Методологічна функція

Поряд із гносеологічною і аксіологічною функціями, юридична свобода виконує чи не найважливішу – методологічну функцію. Інакше кажучи, свобода є методологічним орієнтиром для права. Адже право як міра свободи виражає й ступінь втіленої в ньому свободи. В цьому розумінні міра свободи (власне свобода) постає в якості критерію істинності права і закону. Особлива роль у конкретизації цього положення належить природному праву92.

Коли ми спробуємо визначити, яке з основних питань філософсько-правового знання сягає глибини історичного минулого, то не помилимося, стверджуючи, що в якості такого постає питання про співвідношення природного і позитивного права. Вже в античний період греки розмежовували “право за законом” і “право, справедливе від природи”. Природно-правові погляди відображали прагнення винайти справедливі начала в праві, обумовлені самою природою людини. Демокріт вважав, що “Закон намагається допомогти в житті людей. Але досягти цього він може лише тільки тоді, коли самі громадяни бажають жити щасливо: для підпорядкованих закону, закон – тільки свідчення їх власної доброчинності”93.

Є різні інтерпретації природного права: природне право як божественний світовий порядок (“космологічне природне право”); право як вираження людської сутності (“антропологічне природне право”); право як розум (“раціональне природне право”) тощо. Ми розглядаємо природне право як право, яке людині об’єктивно притаманне від народження (право на життя, гідність, недоторканість особистості, житла), тому є невідчужуваним, незалежним від волі держави. На наш погляд, саме природне право дозволяє зняти формальність і абстрактність правової свободи. Виявляється, що свобода як міра, критерій права має свою основу. Такою основою її буття є природні і невідчужувані права людини, її життєво важливі потреби та інтереси94. Природне право постає тут як “матеріальна” основа права, свобода ж – як спосіб здійснення права. Тим самим знімається абстрактність і невизначеність формальної правової свободи, адже вона у вигляді природного права набуває певного змісту. Правова свобода в цьому випадку вже не є абстрактною правоздатністю, заснованою на формальній рівності й абстрактній волі.

Сутністю і метою свободи є реалізація природних прав людини. Люди мають свободу лише настільки, наскільки вони можуть здійснювати свої природні права. З іншого боку, природне право завдяки свободі отримує спосіб свого існування. Природне право, ізольоване від способу свого існування – правової свободи, є лише можливістю, тому що поза свободою людина не здатна реалізувати свої природні права. Тобто змістове визначення правової свободи має подвійну природу в силу того, що воно наділено природним змістом і способом свого існування – свободою.

В сучасних умовах природно-правова природа свободи набуває особливого значення. Соціологічні дослідження показують, що для населення України пріоритетними цілями є не забезпечення особистої свободи, формальна правоздатність (пріоритетною вона є лише для 5,1 %), а цілі, зміст яких визначається природно-правовими цінностями. Серед них: підвищення рівня життя – 56,5 %, наведення порядку у всіх рівнях життя – 39,2 %. Причому ці цілі є значимими як для старшого покоління, так і для молоді. При цьому, як вважають учасники соціологічного опитування, йде ескалація погіршення природно-правової складової життя людини. Погіршились такі природні права, як право на відпочинок – 76,7 %; можливість відпочивати погіршилась – 84,5 %. Дві третини населення вважають, що в них погіршилась можливість перспективи95. Тобто пріоритетні цінності сучасного українця складають не індивідуальні свободи, ліберальна форма права, а його природно-правовий рівень життя, стан відповідно, не формальна правоздатність, а реальна правореалізація природних прав і свобод.

Проте, поки що ми ведемо мову про методологічну функцію юридичної свободи у відриві від позитивного права з його системою загальнообов’язкового і примусового характеру реалізації норм. Зрозуміло, що відсутність такого механізму не дозволяє говорити про свободу як критерій права, як про реальність, “наявне буття”96. Тому наступним нашим завданням є розкриття синтезу природного і позитивного права. Однак перш ніж розглядати співвідношення та інтеграцію цих типів праворозуміння, необхідно зазначити, що проблема єдності та взаємозв’язку природного і позитивного права, як свідчить історія і сучасність, вирішується складно й неоднозначно. Соціальна і політична специфіка типів права, що розглядаються, їх якісні відмінності створюють можливість різних поглядів, в тому числі й для визнання в якості права взагалі тільки одного з типів праворозуміння. Так, після розквіту природно-правового мислення в 40-50 ті рр. в багатьох країнах відбувся перехід до позитивного підходу у визначенні природи права97. Природно-правове мислення було піддане значній критиці, аргументи якої цікаві й показові. Заперечення природного права зводились до його невідповідності специфіці позитивного права. Перший аргумент стосувався нечіткості концепції природного права внаслідок розмитості її елементів – понять “природа” і “природне.” Другий елемент критики полягав в тому, що природне право не містить трьох основних властивостей позитивного права: примусового характеру, меж дії, встановлених державою, забезпечення державного контролю98.

Таку критику природно-правового підходу не можна визнати вагомою, оскільки було зроблено змішування понять: понятійні властивості позитивного права помилково трактувались як понятійні властивості природного права. Доказом тому є теза: природне право не може бути легітимним через те, що воно не має достатньо чітких необхідних ознак і властивостей, притаманних природному праву. Проте, в даному випадку йдеться про “нав’язування” природному праву ознак і властивостей права позитивного.

Дискусія про співвідношення природного і позитивного права є досить актуальною і в наш час, в тому числі для вітчизняної юридичної науки. Різні підходи до розуміння взаємодії природного і позитивного права не залишаються в межах сфери наукових дискусій, вони знаходять своє відображення в Конституціях сучасних держав99. В Конституціях США, Франції, Італії втілена природно-правова концепція, в Конституціях Австрії, Німеччини – позитивістська. Разом з тим, в сучасному світі все більш стверджується думка про те, що взаємозв’язок природно-правового і позитивістського підходів є необхідним. Держава не може не визнавати природні права100. Не дивлячись на те, що природні права належать людині від народження, “захист” їм надає юридична форма, форма закону. Визнається й те, що позитивістський підхід повинен враховувати категорії свободи, справедливості, фундаментальні права людини. В той же час складним і малодослідженим залишається питання про діалектичну природу інтеграції змістової і позитивної форми правової свободи (природного і позитивного права)101. Дослідження цієї проблеми потребує розгляду декількох аспектів.

Перш за все це встановлення внутрішнього і необхідного зв’язку між природним і позитивним правом. Вихідним моментом такого аналізу є усвідомлення того, що при всіх своїх якісних відмінностях обидва поняття “природне право” і “позитивне право” знаходяться в єдиному правовому просторі, який характеризується єдиною сутністю. Це, по-перше. По-друге, діалектичний підхід до розкриття взаємозв’язку та взаємопроникнення складових єдиного правового простору показує, що в реальному суспільному житті природне і позитивне право є не просто протилежностями, незалежними один від одного елементами правового простору, а іманентним протиріччям, тобто протиріччям в одному і тому ж відношенні – відношенні сутності правової свободи102. В цьому протиріччі правова свобода містить специфічне для неї нормативне обмеження свободи, яке суперечить її всезагальній тенденції долати будь-які обмеження.

В даному випадку природне право, як система фундаментальних цінностей людини, прагне найбільшої, найповнішої реалізації своїх можливостей і ресурсів. В той ж час воно обмежує цей розвиток, переслідуючи мету самозахисту, реальні здійснення тієї частини свободи, яка гарантується примусовою силою держави, її законодавчою базою. Слід звернути особливу увагу на конкретно-історичний процес діалектичної природи взаємозв’язку природного і позитивного права, тому що проблема реального здійснення природних прав і правової свободи завжди була предметом гострих класових битв. Закономірним результатом цих зіткнень є прогрес прав і свобод людини. Так, середньовічний селянин має більшу свободу ніж античний раб, найманий робітник буржуазного суспільства має більше прав і свобод порівняно із середньовічним селянином103. Тобто історичний прогрес в сфері свободи і права показує, що кожне покоління відповідає за виклик історії, пов’язаний із захистом реальних прав і свобод.

По-третє, згідно проведеного аналізу, правова свобода має два джерела – формальне (позитивне право, норми права) і змістове (природне право). Правове регулювання полягає в трансформуванні, тобто зведенні природного права у закон. Процес “трансформування” – перетворення природного права в юридичну сферу і, навпаки, наповнення юридичної форми закону природно-правовими цінностями – пояснюється за допомогою методу детермініму104. Важливо зазначити, що в цьому випадку використовується не жорсткий причинно-наслідковий зв’язок, а причинність як взаємодія.

Такий підхід дозволяє зрозуміти кожну із сторін (природне право і позитивне право) як єдність внутрішньо пов’язаних і взаємозумовлених сторін. Кожна з них містить в собі свою протилежність: природне право містить в якості форми свого існування позитивне право, а останнє містить в собі сукупність об’єктивних властивостей і соціальних потреб як свою базову складову. Однак таке розуміння не виключає асиметричності взаємодіючих сторін, тобто відносну зверхність природно-правових начал. Природне право в силу своєї специфіки є первинним і визначальним по відношенню до позитивного права. Воно виконує функцію “керівного начала”105, адже з його допомогою відбувається оцінка юридичних норм, визначається їх відповідність праву як свободі, обумовленій рівністю і соціальному призначенню законодавства. Суттєвим є те, що критеріями оцінки виступають не зовнішні і випадкові фактори, а глибинна природна основа.

Таким чином, виявляється, що природне і позитивне право є не зовнішніми по відношенню одне до одного явищами, а необхідними й суттєвими умовами свого співіснування і розвитку. Відповідно за своєю суттю правова свобода як реально суще є поєднанням двох протилежностей: природно-правових й позитивно-правових начал. Принципове значення розуміння правової свободи як діалектичної єдності природно-правових і позитивістських цінностей має для філософії права, теорії права, діагностики сучасної правової ситуації. Перш за все це значення проявляється у співвідношенні закону і права, розумінні правового закону. Першою й основною властивістю такого закону є обумовленість його змісту природним правом. Іншими словами, правові властивості закону, його значення і місце в соціальному житті визначаються тим, наскільки він відповідає соціальним, природним, суспільно історичним, економічним, національним, психологічним факторам і процесам цього життя106.

Отже, юридичний закон виступає в якості правового, “справжнього закону” тоді, “коли в його вигляді несвідомий природний закон свободи стає свідомим державним законом”107. Звідси зрозуміло, що для перетворення акту державної волі в правовий акт, законодавець повинен бачити право в дійсності, її природно-правовій сфері. Таким чином, об’єктивно існуюча система цінностей правової свободи повинна бути тим компасом і методом, з яким необхідно узгоджувати свої дії законодавцю і правореалізуючим органам при прийнятті ними рішень. Дотримання цієї умови створює гарантію ефективності як правотворчості, так і правозастосування. Відповідно, методологічна функція юридичної свободи – це вплив на ефективність правотворчості і правозастосування, які безпосередньо залежать від узгодження законодавцями і правореалізуючими органами своїх дій з таким методологічним орієнтиром, як правова свобода – синтез природно-правової і позитивістської концепцій. Істотну основу такої свободи, що є фундаментальним критерієм права, складають природні і невідчужувані права людини, її життєво важливі потреби та інтереси, формальну – позитивне право, норми права.

РОЗДІЛ ІІІ. ЧИННИКИ РЕАЛІЗАЦІЇ

ЮРИДИЧНОЇ СВОБОДИ

Юридична свобода можлива тільки тоді й тільки там, де вона визнається як вища цінність, а її ідеї одержали юридичне закріплення й державну забезпеченість, де створені необхідні умови для її реалізації. В якості чинників, за допомогою яких можливе досягнення найбільш ефективного втілення у життя юридичної свободи, ми пропонуємо розглянути якість законодавства, рівень правової культури, що відповідає рівню розвитку та потребам суспільства, юридичну відповідальність, законність і стійкий правопорядок, громадянське суспільство.

Необхідною умовою юридичної свободи в першу чергу є якісне законодавство, що відповідає вимогам соціальної адекватності та не містить логіко-структурних дефектів. Разом із тим закріплення юридичної свободи в законодавстві без створення необхідних умов для перетворення її в життя за допомогою правомірних дій (поведінки) суб’єктів права створює ризик того, що вона перетвориться в декларацію, „демократичну красивість”, на зразок тієї, якою була Конституція СРСР 1936 р., що передбачала найбільш прогресивний (для того часу) перелік прав і свобод трудящих, який так і не став реальністю.

З огляду на ту обставину, що сьогодні Конституція України максимально повно закріплює загальновизнані права й свободи особи, їх гарантії, а чинне законодавство ґрунтується на ній, визначальне значення набувають чинники реалізації юридичної свободи, на яких ми й сконцентруємо свою увагу. На наш погляд, соціальна стабільність у суспільстві буде зберігатися в умовах, коли люди будуть відчувати рух до кращого, а не стагнацію й застій. Основним інструментом досягнення суспільної стабільності є законодавство. Якщо воно відповідає уявленням більшості громадян про свободу й справедливість, то соціальна стабільність буде гарантована. Думаємо, що за своїм „духом” і змістом сучасне законодавство не може не влаштовувати більшість громадян. Ми маємо у своєму розпорядженні цілком сучасну Конституцію, цивільне законодавство, що відображає сучасні реалії. Не дуже давно були прийняті й уже діють нові кодифіковані нормативні документи. Звичайно, вони не позбавлені недоліків, які зараз активно усуваються. Проте на даному етапі суспільного розвитку, на наш погляд, основною проблемою є вже не зміст законів, а їхня реалізація, тобто „перетворення права в життя, реальне втілення змісту юридичних норм у фактичній поведінці суб’єктів”108.

Досконале як за формою, так і за змістом законодавство становить важливий елемент правової культури. Високому рівню правової культури суспільства повинно відповідати зако­нодавство, яке характеризується науковою обґрунтованістю, де­мократичною і гуманістичною спрямованістю, справедливістю, відсутністю прогалин і внутрішніх суперечностей, нечітких або таких, що можуть двозначно тлумачитись, правових приписів, ви­користанням оптимальних методів, способів регулювання право­вих відносин тощо. Наявність законів, які не мають правового ха­рактеру, застарілих норм та норм, які порушують або обмежують права і свободи громадян, закріплюють свавілля держави, свід­чать про низький рівень правової культури. Без належного рівня правової культури, що відповідає рівню розвитку й потребам суспільства, немислима реалізація юридичної свободи. Свобода і можливість творчої самореалізації людини є фундаментальною засадою і принципом загальної культури. В свою чергу, юридична свобода є точкою перетину права і культури і будь-яка деформація останньої, недорозвиненість, стагнація призводить до обмеження свободи. „А віковічна боротьба за розширення свободи слугує невичерпним джерелом розвитку і культури, і права”109, – зазначає А.А. Козловський. Правова культура являє собою складне комплексне утворення, що включає в себе правові цінності, культуру правотворчості й правозастосування, юридичної техніки, поведінкову культуру в сфері права тощо110. Правова культура особи характеризує рівень правової соціалізації члена суспільства, ступінь засвоєння і використання ним правових начал державного і соціального життя. Слушним видається зауваження Ю.М. Оборотова про те, що „… нормативна недостатність правової культури може викликати дезорганізацію відносин, зростання злочинності тощо, тоді як нормативна надмірність, створюючи твердість і монолітність порядку, обмежує свободу та ініціативу особистості, стає нерідко перешкодою для її персоніфікації”111. Звісно, що зазначених крайнощів слід уникати.

Правова культура особи означає не тільки знання і розуміння права, а й правові судження щодо нього як про соціальну цінність, і головне – активну роботу з його здійснення, зі зміцнення законності і правопорядку. Іншими словами, правова культура особи – це її позитивна правова свідомість у дії112. Таким чином, елементом і одночасно відносно самостійним чинником реалізації юридичної свободи є правова свідомість. Особливу увагу варто звернути на деформації правової свідомості. Ми усвідомлюємо те, що досягнення ідеального стану правосвідомості абсолютно всіх суб’єктів – завдання важко досяжне й скоріше нездійсненне. У цьому зв’язку потрібно сконцентрувати зусилля на подоланні таких відхилень від норми, як: правовий романтизм, правовий інфантилізм, правовий нігілізм у всіх його проявах. Найпоширенішою, а відтак і особливо небезпечною, формою викривлення правової свідомості є правовий нігілізм, який має широкий діапазон проявів: від скептичного ставлення до права, негативного ставлення до правових форм організації суспільних відносин, через заперечення соціальної цінності права і до свідо­мого ігнорування вимог закону. Правовий нігілізм слід відрізняти від конструктивної критики чинної системи права, юридичної практики, діяльності правоохоронних органів, яка сприяє вияв­ленню існуючих недоліків і спрямована на удосконалення право­вої системи держави.

Водночас, особливу небезпеку для реалізації юридичної свободи становить переродження правосвідомості113. Переродження правосвідомості обґрунтовано визнається одним з найнебезпечніших проявів деформації правосвідомості громадян. Йому притаманна максимальна ступінь викривлення правових ідеалів, свідченням чого стає свідоме скоєння людиною навмисних, переважно тяжких кримінальних злочинів, мотивами яких найчастіше стають жорстокість, користь та ін. Особливу небезпеку становлять такі види „переродження” правосвідомості, наслідком яких є організована злочинність і корупція, що завда­ють значної шкоди процесу реалізації принципів верховенства права, недоторканності основних прав і свобод людини, станов­лення демократичної, правової держави, підвищенню рівня пра­вової культури особистості і суспільства в цілому.

Одним із найважливіших чинників реалізації юридичної свободи слід визнати інститут юридичної відповідальності. Відповідальність є необхідною характеристикою, як права, так і свободи. Свобода без відповідальності перетворюється у вседозволеність. Без інституту відповідальності право втратить здатність ефективно впливати на суспільні відносини, спрямовувати поведінку учасників правовідносин у правове русло. Відповідальність передбачає свободу, свобода, щоб не перетворитися у свою протилежність – у сваволю, неможлива без відповідальності, чим більше свободи, тим більше відповідальності. Відповідальність – органічна властивість свободи. Свавілля саме тому і не є свободою, що не передбачає відповідальності. Особистість, держава та інші соціальні суб’єкти здійснюють свою діяльність не інстинктивно, а свідомо. Це означає, що розум, в тому числі оформлений юридично, не дозволяє соціальному суб’єкту робити все що завгодно114.

Питання взаємозв’язку свободи і відповідальності викликають дослідницький інтерес у багатьох представників сучасної філософії права. Так, на думку Ю.М. Оборотова, відповідальність як правова цінність є механізмом забезпечення свободи, складовими якої є суб’єктивні права та юридичні обов’язки115. А.А. Козловський зазначає, що свобода є формою розвитку Буття і тому є основою його субстанційної відповідальності116. „У різних сферах життєдіяльності свобода і відповідальність характеризуються та наповнюються своїми системоутворюючими сутнісними ознаками, які визначаються на підставі адекватного аналізу змістових процесів, виявлення в них центральних ланок необхідних залежностей між суб’єктами” 117, – пише О.І. Ореховський. Г.І. Іконнікова і В.П. Ляшенко характеризують відповідальність як органічну властивість свободи, підкреслюючи, що свавілля саме тому й не є свободою, що не передбачає відповідальності118. За визначенням В.М. Селіванова, свобода волі людини не тільки визначає її певну соціальну автономію й рівність, а й обумовлює особисту незалежність і, головне, свідому відповідальність людини у суспільстві119.

Поняття свободи і відповідальності тісно переплітаються між собою. І це очевидно, адже не маючи свободи, людська особистість була би позбавлена можливостей відповідати за свої вчинки; “тоді вони поставали б як вираження чужої волі, провідником і знаряддям якої виявилась дана особа, або ж як результат сліпого випадку, прояв байдужої гри природних сил”120.

У філософській і юридичній літературі категорія відповідальності розглядається в двох аспектах – активному (позитивному) і ретроспективному (негативному)121. Ретроспективна відповідальність настає за минулу поведінку, але не будь-яку, а тільки за вчинки, які суперечать певним соціальним нормам. Як писав в одній з своїх робіт П.А. Фефелов, специфіка негативної відповідальності в тому, що “вона передбачається соціальними нормами”122. Якщо порушуються норми моралі, то реакція виражається у громадському осуді. Якщо ж порушуються правові норми, то поряд з осудом органи держави застосовують примус (стягнення, покарання) – такою є кримінальна відповідальність. Активна (позитивна) відповідальність є усвідомленням особистістю своїх обов’язків перед суспільством, розумінням в цьому смислі значення своїх вчинків. Обидва види відповідальності взаємопов’язані. Чим вищим є рівень відповідальності в активному смислі, тим краще виконуються правила поведінки, тим рідше має місце відповідальність в ретроспективному смислі.

В демократичній державі на першому плані знаходиться така сторона відповідальності, як активність і самостійність особистості. Друга сторона відповідальності пов’язана із здатністю людини робити вибір, тобто здатністю обирати певний варіант поведінки з багатьох можливих і відповідати за цей вибір, давати оцінку власній поведінці тощо.

І.С. Самощенко і А.Х. Фарукшин справедливо вважають можливість вибору різноманітних варіантів поведінки передумовою правової відповідальності. Можливість вибору різноманітних варіантів поведінки обумовлена головним чином двома обставинами: по-перше, суперечливістю розвитку дійсності, дією в суспільстві численних закономірних і випадкових зв’язків, які створюють для людей певні проблеми і завдання, що передбачають декілька можливих варіантів вирішення; по-друге, свідомістю і свободою волі людини. “Відповідно, суперечливість дійсності створює можливість неоднакових рішень і вибору різноманітних варіантів поведінки, а людина завдяки свідомості та волі використовує цю можливість, приймає рішення і здійснює вибір”123. Прав В.М. Чхиквадзе, що в будь-якій “суспільній сфері, в тому числі при дотриманні правових норм та їх застосуванні, велике значення має той простір, який встановлюється правовою системою124.

Правова відповідальність – це негативна реакція суспільства і держави на вчинені дії, які суперечать правилам людського співжиття. За своїм значенням цей аспект відповідальності є проявом охоронної, захисної функції суспільства і держави проти перетворення свободи волі у свавілля. Правова відповідальність зумовлюється нормативним регулюванням поведінки людей, суспільних відносин. Врегульовані соціальними (правовими) нормами суспільні відносини утворюють необхідний порядок в суспільстві. Важлива роль в забезпеченні цього правопорядку належить саме правовій (юридичній) відповідальності. Юридична наука виходить з того, що соціальною підставою притягнення людини до відповідальності за суспільно значиму поведінку є свобода волі, що розуміється як наявність можливості вільно обирати спосіб поведінки. Особа відповідає перед суспільством, державою та іншими людьми за свої вчинки саме тому, що в неї була можливість обирати лінію поведінки з урахуванням вимог закону, інтересів інших осіб, суспільства й держави, однак вона таку можливість зневажила і обрала спосіб поведінки, що суперечить правам і законним інтересам інших суб’єктів суспільних відносин і тому заборонений законом125. Слід погодитись із Н.І. Матузовим, який вважає, що основний зміст юридичної свободи полягає в обмеженні індивіда від зовнішньої сваволі, як з боку влади, так і з боку інших громадян. Без права, поза правом свобода могла би виявитися „порожнім звуком”, залишитися нереалізованою й незахищеною.

В якості окремого чинника реалізації юридичної свободи може розглядатися такий принцип юридичної відповідальності, як презумпція невинуватості громадян. Конституція України у ч. 1 ст. 62 проголошує, що „особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду”126. В.М. Сирих справедливо відзначив, що громадянин повинен бути надійно захищений від свавільного втручання держави в його життя, а принцип презумпції невинуватості виступає найважливішим елементом таких взаємин держави й особистості. Презумпція невинуватості цілком закономірно стала загальновизнаним принципом міжнародного права, конституцій демократичних держав і лейтмотивом проходить через всі інститути кримінально-процесуального права127.

На думку деяких авторів відповідальність настає лише за наявності вини. Очевидним є взаємозв’язок тріади “свобода – вина – відповідальність”, адже відповідальність є невід’ємною властивістю свободи, а вина є одним з виражень відповідальності (самовідповідальності). Проблема самовідповідальності досконально розглядається в релігійній філософії. С.Л. Франк пов’язує свободу, відповідальність і творчість людини з його життєвим внутрішнім досвідом, що розуміється як „досвід спілкування з людьми”, „моральний досвід”, „релігійний досвід”, „естетичний досвід”, „досвід спілкування з Богом”. Співвідношення свободи і відповідальності він розглядає крізь призму гріха: гріх – це те, від чого ми зобов’язані утримуватися і при здійсненні чого ми усвідомлюємо нашу провину128. З погляду С.Л. Франка, гріх, свобода і відповідальність – це одна проблема. Грішити здатна тільки істота, наділена свободою – яка одночасно здатна й утримуватися від гріха.

Вина усвідомлюється самою людиною і психологічно, і морально, але з погляду права її встановлює тільки суд. І тут дуже важливо знати і враховувати суб’єктивні умови, а вони завжди індивідуальні та своєрідні. Зовні правопорушення може бути в наявності, але необхідно зрозуміти внутрішній стан підсудного, його інтереси, мотиви, волю. Винність чи невинність обвинувачуваного приховуються в його правосвідомості і визначаються тими мотивами і цілями, які викликали заборонену дію. І.О. Ільїн дуже точно помітив, що людина винна в тому випадку, коли його воля, що створила правопорушення, зневажає мету права, його сутність.

Відповідальність передбачає вину. Вина знову ж таки передбачає, що людина взагалі могла діяти по-іншому, ніж вона діяла. Тому кримінальне право можливе лише за умови, що існує свобода волі при прийнятті рішень. Якби не було ніякого ігрового простору для вільного вибору між різними можливостями та мотивами, якби, отже, людські вчинки були детерміновані безперервно й суворо каузальними законами, то для закиду у вину залишалося б стільки ж мало простору, як і для особистого покаяння та відплати. Карати кого-небудь за його дії було б тоді так само безглуздо, як коли б хотіли карати не людину, а її спадкову хворобу129.

Як творець людина повинна бути вільною і відповідальною. Багато мислителів відзначали, що творчість припускає пред’явлення певних вимог до його результатів, тобто творчість за своєю природою відповідальна. Якщо людина не творець, то вона не вільна, а відповідальність за свої дії прагне перекласти на інших. Реальність завжди є єдністю актуальності і потенційності, тому соціальний суб’єкт у своїй діяльності має справу з обома її сторонами, він постійно „відповідальний” перед собою, іншими соціальними суб’єктами, суспільством. При цьому актуальна сторона діяльності зв’язана з реальною відповідальністю, а потенційна – з потенційною, тобто з готовністю суб’єкта відповідати за будь-які наслідки своєї діяльності. У цьому змісті відповідальність можна розглядати як єдність сущого (реальна відповідальність) і належного (потенційна відповідальність).

Таким чином, специфіка юридичної відповідальності як чинника реалізації юридичної свободи виявляється насамперед у її стимулюючій функції, що спонукує учасників правовідносин до належної поведінки. Вона встановлює межі реалізації юридичної свободи. Суб’єкт, знаючи про настання юридичної відповідальності визначені форми протиправної поведінки, діє вільно в межах, які умовно називаються правовим полем. Вихід за межі правового поля тягне настання юридичної відповідальності й розглядається як юридична несвобода. Чинником реалізації юридичної свободи виступає не тільки сама відповідальність, але й інститут звільнення від неї. Законодавець, стимулюючи соціально активну, соціально корисну й соціально необхідну правомірну поведінку, виключаючи юридичну відповідальність за ряд діянь (необхідна оборона, крайня необхідність, виконання наказу тощо – у кримінальному праві), виводить їх з переліку протиправних, стимулюючи тим самим реалізацію юридичної свободи суб’єктами права.

Необхідною умовою реалізації юридичної свободи є законність як режим суспільно-політичного життя, що покликаний розповсюджувати на суспільні відносини стан юридичної правомірності, реальності та ефективності правових норм. Слідування законам детермінує передбачуваність і зумовленість діяльності всіх суб’єктів правовідносин: державних органів, посадових осіб, громадян. Дотримання законів, перетворення їхніх вимог у життя дозволяють говорити про існування законності. Законність, відповідно до соціологічних опитувань, посідає провідне місце в системі цінностей українців. Звучить це парадоксально на фоні колосальних оборотів тіньової економіки. Мабуть, високий рейтинг законності не свідчить про намір громадян підпорядкувати власну волю писаним нормам, а виражає вимоги до влади.

Вважаємо, що саме законність є основним засобом забезпечення юридичної свободи. Дотримуватись законності – означає слідувати нормам закону в процесі здійснення будь-яких видів діяльності. Законність – явище багатоаспектне і може виступати як принцип, метод, режим130. Законність є принципом діяльності державних органів, громадських організацій, комерційних корпорацій, посадових осіб, громадян. Принцип законності притаманний лише демократичним державам, оскільки він є антиподом сваволі і беззаконня, припускає пов’язаність всіх органів держави правовими нормами, дії в їх рамках і в ім’я їх реалізації. Разом з тим з боку діяльності держави законність виступає як певний метод державного управління суспільством, тобто воно здійснюється виключно правовими засобами. Як метод державного управління суспільством законність означає, що: 1) органи держави і посадові особи при здійсненні своєї діяльності, розробляючи і приймаючи рішення, спираються на принципи і вимоги законності; 2) при організації реалізації прийнятих рішень вони не виходять за межі своєї компетенції, реалізуючи в такий спосіб принцип: „дозволено лише те, що прямо передбачено законом”; 3) при здійсненні контролю і нагляду за законністю дій учасників суспільних відносин вони додержуються правових процедур, використовують правові засоби і способи131.

Метод законності є основою для застосування інших методів державного управління: організації, примусу, виховання, контролю тощо. Він припускає високий рівень правової культури й одночасно є засобом підвищення рівня загальної та правової культури. Законність є й режим реально діючого права, стан (атмосфера) відповідності суспільних відносин законам і підзаконним нормативно-правовим актам, які, у свою чергу, покликані відображати принципи свободи і справедливості, закладені в праві132. Режим законності – неодмінний елемент демократії, тому що без законності демократія може перетворитися на охлократію – владу юрби. Без законності як режиму суспільно-політичного життя суспільство може бути ввергнуте в анархію і хаос, коли особа стає уразливою для безконтрольних дій з боку державної влади, незахищеною від її сваволі. Без законності немає демократії, без демократії неможливо забезпечити законність. Законність і демократія – фактори побудови правової держави. Слід відзначити, що законність об’єктивується у принципі „дозволено все, що не заборонено законом”133. Законність тісно взаємопов’язана із правопорядком. Законність виступає як причина, а правопорядок як наслідок. Держава стане правовою лише в умовах суворого дотримання законності при стабільному, заснованому на праві й законності порядку. Вважаємо, що юридична свобода найбільше повно може бути реалізована лише в умовах правопорядку. Зі змісту законності випливає вимога якісного й гарантованого застосування права. У свою чергу, законність виступає фактором, що забезпечує юридичну свободу в правозастосуванні, особливо у частині використання інституту аналогії права.

Юридична свобода немислима без існування в суспільстві стійкого правопорядку. Реалізація творчого потенціалу юридичної свободи в тій або іншій сфері суспільних відносин можлива тільки в умовах фактичної їхньої впорядкованості нормами права. Ми розглядаємо правопорядок як різновид соціального порядку, стан суспільних відносин, при якому вони відповідають моделям поведінки суб’єктів права, закладеним у юридичних нормах. У питанні про взаємозв’язок юридичної свободи й правопорядку ми виходимо з діалектичного взаємозв’язку цих явищ. Відповідно, правопорядок стосовно свободи розглядається як чинник її реалізації. У свою чергу, правопорядок може розглядатися як результат реалізації юридичної свободи.

Одним з найважливіших чинників реалізації юридичної свободи виступає громадянське суспільство. Формування громадянського суспільства є складним, тривалим процесом. Політичні свободи створили вихідні умови для суспільної самоорганізації, появи інститутів громадянського суспільства. У країнах Центрально-Східної Європи більшість теоретиків під громадянським суспільством розуміють особливу, відокремлену від держави й ринку сферу добровільної суспільної активності, що, однак, є не їхнім протиставленням, а своєрідним доповненням. Його сутність – це самоорганізація й участь громадян, їхніх асоціацій в обговоренні й розв’язанні суспільних проблем, їхня добровільна активність, результатом якої є, зокрема, тиск на державні органи. Проте така участь не повинна виходити за межі закону.

Необхідно відзначити, що громадянське суспільство є серйозною й, мабуть, єдиною силою, що може захистити громадян від сваволі держави. Так, інститути громадянського суспільства цілком могли б здійснювати суспільний контроль над діяльністю різних органів державної влади, у тому числі суду. На жаль, закритість судової системи створює умови для виникнення й підтримки атмосфери загальної недовіри як усередині системи, так і суспільства до неї. „Й індивідуум, і суспільство не знехтують належних меж, якщо будуть розповсюджувати свою владу тільки на те, що їх найбільше стосується. Та частина людського життя, що стосується, головним чином, індивідуума, повинна становити надбання індивідуальності, а та, котра стосується, головним чином, суспільства, повинна підлягати віданню суспільства”134, – відзначав Д.С. Міл. Ключовим терміном у пошуку меж сфер індивідуального і суспільного повинно стати „верховенство права”. Однак слід уникати крайнощів, які пов’язані з можливістю узурпації правового регулювання з боку держави.

Дотримання законності тісно пов’язане з моральними основами громадянського суспільства. Не випадково, А. Солженіцин відзначив, що істинно розуміє свободу не той, хто поспішає корисливо скористатися своїми юридичними правами, а той, хто має совість обмежити себе й за умови юридичної правоти135. У зв’язку з цим представляє інтерес пропозиція Н.І. Матузова доповнити відому формулу загальнодозвільного принципу: „дозволено все, що не заборонено законом і не заперечується мораллю”. Відомий правознавець вважає, що в цьому випадку не будуть створюватися ситуації, „коли все можна, включаючи те, чого не можна”136. В свою чергу, продовжуючи думку про важливість взаємозв’язку права й моралі, інший відомий принцип можна інтерпретувати наступним чином: „ дозволено лише те, що прямо передбачено законом і тільки тому, хто відчуває моральну відповідальність за свої вчинки при цьому”.

Ефективною гарантією дотримання моральної складової може бути лише громадянське суспільство, яке повинно реагувати на всі факти аморальної поведінки. Така реакція можлива тільки за умов хороших традицій колективізму, які здавна були притаманні нашому народові та подекуди оцінюються як негативні залишки радянської системи. Так, наприклад, у контексті співвідношення права і свободи до характеристики двох типів суспільства („відкритого” і „закритого”) вдається Д. Ллойд, член Палати Лордів, відомий англійський фахівець з філософії права. На його думку, в суспільстві першого типу людям надаються широкі можливості для прийняття самостійних рішень, тоді як для „закритого” характерним є колективізм, при якому домінує община в цілому, а індивід майже нічого або мало що вартує137. Однак, як правильно зауважує Ллойд, такий контраст є не абсолютним, а лише відносним.

„Громадянське суспільство виправдує свою назву не тим, що складається із громадян, а тим, що створює належні умови для них” 138, – справедливо відзначає Н.І. Матузов. „Особливу роль покликане відігравати приватне право, що створюється й реалізується значною мірою без участі держави. Саме приватне, договірне, підприємницьке право служить „візитною карткою” громадянського суспільства”. „Громадянське суспільство, на відміну від авторитарних суспільних структур із системою тотального підпорядкування особистості й із всемогутністю політичної влади, – це суспільство, де існують повноправні й незалежні громадяни, їх об’єднання. Громадяни, їх об’єднання із сильними, захищеними правами, не дарованими зверху, а такими, що випливають із їхніх соціальних позицій. Саме тоді, коли кожен громадянин, кожне об’єднання громадян мають стійку, надійну, рівну соціальну позицію, держава в принципі повинна бути правовою (не може не бути правовим), що фіксує й захищає високий правовий статус своїх членів –активних учасників політичного й правового життя”139.

Варто погодитися з Н.І. Матузовим у тому, що „можливість форсованого створення ринкового ліберального громадянського суспільства, правової держави поки не реалізована. Ця можливість перебуває в складній стадії здійснення. Вона поки лише усвідомлена як необхідність і як завдання, що розв’язується, тому навряд чи виникне рух назад, або говорячи мовою журналістів, – „соціальний реванш”. Така можливість одержала назву незворотної”140.

Отже, чинники реалізації юридичної свободи у сукупності утворюють складну взаємодію цілого ряду факторів, основними з яких є: якість законодавства, рівень правової культури, що відповідає рівню розвитку й потребам суспільства, юридична відповідальність, законність і стійкий правопорядок та громадянське суспільство. Найважливішим чинником забезпечення юридичної свободи є законність. Додержуватися законності означає виконувати норми закону в процесі здійснення всіх видів діяльності. З позицій нормативного праворозуміння свобода асоціюється з поняттям права як гаранта захищеності від протиправних зазіхань у межах юридично-визначеного простору. Несвобода ж тісно примикає до розуміння права як перешкоди в реалізації різноманітних інтересів, здійснення яких пов’язане з виходом за межі правового простору.

Дотримання законності тісно пов’язане з моральними основами громадянського суспільства. Так, реалізація загальнодозвільного принципу фактично надає можливість вільного вибору й моральних орієнтирів. Вважаємо, що в цій ситуації варто було б скорегувати формулу принципу, яким повинні керуватися урядовці: „дозволено тільки те, що прямо передбачено законом”. Пропонується наступний варіант: „дозволено тільки те, що прямо передбачено законом й тільки тому, хто почуває моральну відповідальність за свої вчинки при цьому”.

Специфіка юридичної відповідальності як чинника реалізації юридичної свободи виявляється насамперед через її стимулюючу функцію, що спонукує учасників правовідносин до належної поведінки. Юридична відповідальність встановлює межі реалізації юридичної свободи. Людина, знаючи про настання юридичної відповідальності за точно визначені форми протиправної поведінки, діє вільно в межах, які умовно можна назвати правовим полем. Вихід за межі правового поля тягне настання юридичної відповідальності й розглядається як юридична несвобода.

РОЗДІЛ ІV. ЗАСОБИ ДОСЯГНЕННЯ

ОПТИМУМУ ЮРИДИЧНОЇ СВОБОДИ

Окрім чинників реалізації юридичної свободи, досягнення ефективного втілення у життя останньої залежить від її оптимального співвідношення з несвободою. В зв’язку з цим для проведення подальшого дослідження пропонуємо наступне визначення оптимуму юридичної свободи: оптимум юридичної свободи – це такий стан правової системи суспільства, при якому створені найбільш сприятливі умови для її існування й реалізації, задоволення своїх законних інтересів всіма суб’єктами права. Варто ще раз звернути увагу на те, що саме інтерес є тим орієнтиром, який у сукупності з результативно функціонуючим механізмом правового регулювання детермінує досягнення оптимуму юридичної свободи.

Хотілося б ще раз звернути увагу на те, що саме інтерес є тим орієнтиром, що у сукупності з налагодженим механізмом правового регулювання детермінує досягнення оптимуму юридичної свободи. Успішне виконання правом його функцій соціального регулятора й засобу організації громадського життя можливо тільки при правильному сполученні юридичних механізмів із соціальними інтересами людей. Індивідуальність кожної людини проявляється в індивідуальності її інтересів. Виходячи зі спільності комплексу інтересів формуються різні соціальні групи. Не викликає сумніву, що складні комплекси інтересів різних соціальних груп можуть істотно відрізнятися, стаючи при цьому причиною соціальних катаклізмів.

Оптимізація юридичної свободи припускає здійснення будь-якої не забороненої законом діяльності в рамках правового регулювання. Імовірність вчинення протиправних дій повинна бути мінімізована. Говорити про досягнення оптимізації можливо тільки у випадку забезпечення можливості максимального задоволення своїх законних інтересів усіма суб’єктами права. При цьому йдеться, перш за все, про юридично значимий мате­ріальний (матеріально-правовий) інтерес, тобто інтерес у досягненні цілей за допомогою встановлення, зміни, припинення суб’єктивних прав і обов’язків141. Зазначимо, що „в основу механізму регулювання колізій інтересів закладена ідея правового регулювання суспільних відносин. Сутність її полягає у визнанні й дотриманні всіма суб’єктами суспільства, у тому числі й державою, об’єктивних правових норм, у вирішенні на їхній основі конфліктів між суб’єктами права. Там, де схрещуються інтереси й мотиви окремих людей, особистості й держави, постає проблема узгодження цих інтересів за допомогою права й виникає необхідність правотворчості”142.

Водночас, можливість повного задоволення інтересів абсолютно всіх суб’єктів абсурдна, тому що цьому заважає протистояння юридичної й фактичної свобод і як наслідок відбувається порушення права, яке ми вважаємо формою несвободи.

Значна більшість моделей особистості розглядає її як сукупність соціальних ролей; вона скоріше нагадує індивідуальну проекцію суспільства143. Активність людини, її автономія, уява, уподобання в цьому випадку – явища похідні, вторинні, повністю визначені оточуючим середовищем, його культурою. З іншого боку, адаптація, пристосування до середовища є тільки моментами, що підпорядковані завданням самореалізації особистості.

В такій ситуації стають можливими два протилежних прояви реалізації свободи, які умовно можна позначити як „соціологічні” та „індивідуалістичні.” В першому випадку вищою вимогою є автономність всього суспільства. При цьому воління окремої людини має другорядне значення, реалізується через самоутвердження всіх. Фактично це означає знищення свободи, адже що таке благо спільноти, коли її окремі члени досить обмежені у власному самовизначенні або взагалі його позбавлені? Індивідуалістичний варіант передбачає, що вища цінність – окрема людина. При цьому свобода суспільства або взагалі не береться до уваги або ж розглядається як спосіб забезпечення творчої самореалізації кожного. Як в теоретичному плані, так і в емпіричній реалізації свободи, проблема полягає в тому, щоб уникнути зазначених крайнощів.

Автори багатьох робіт констатують лише необхідність створення умов для здійснення свободи особистості. Проте, якими сприятливими вони б не були, самореалізація залежить від прагнень кожної людини досягти її, від знань, вмінь, навичок, життєвого досвіду. Бажання жити „за власним розсудом”, „самостійно вирішуючи” залежить від того, як допомагають людині виконувати її призначення і, відповідно, здійснювати свій вибір, як в цілому держава, так і суспільні інститути.

Народившись, особа відразу потрапляє до спільноти, де вже склалися традиції, моральні обмежувачі та правові заборони. Соціум приймає її у свою систему і особа стає складовим елементом цього механізму. Спочатку вона обмежена свідомими діями батьків, потім школою, далі сім’єю. Кожен акт свободи досягається шляхом пристосування до природних і соціальних обставин оточуючої дійсності. Кожна конкретна особистість перебуває у певних межах, одна з яких – держава – єдиний засіб проти соціального хаосу. Тому стан свободи є умовним. А якщо людина обмежена у виборі засобів досягнення поставлених перед собою цілей, то й автономність її не абсолютна. Діяльність і поведінка особистості, її вчинки контролюються суспільством, яке встановлює норми моралі, права та відповідальність за їх порушення. В своєму повсякденному житті людина стикається з конкретно-історичним втіленням необхідності. Це реально існуючі природні умови життя, соціальні та економічні відносини, наявні матеріально-технічні засоби. Людина не вільна у виборі об’єктивних умов своєї діяльності. Саме умови багато в чому визначають коло її інтересів, прагнень. Середовище, в якому індивід виховується як особистість, накладає відбиток на вибір його цілей.

Таким чином, в будь-якому випадку, людина – істота суспільна, вона не може жити поза відносинами з іншими людьми. Ці стосунки регулюють її життєдіяльність, а їх сукупність становить її світ. Він включає матеріальне й духовне; загальнолюдське й інтимно-індивідуальне; складається з цінностей й антицінностей, намірів й результатів, об’єктивних можливостей й суб’єктивних бажань.

В реальному світі ми спостерігаємо, що все між собою взаємодіє, починаючи з атомів і закінчуючи феноменом буття соціуму, оформленого в державу. Тобто Природа і Світ в цілому існують за рахунок здійснення певних зв’язків. Більше того, останні є необхідною умовою розвитку індивіда і суспільства144. Слід зазначити, що всі природні системи, а також процеси в них, включаючи появу й еволюцію людини, мають деяку доцільність, невипадковість їх функціонування та розвитку. Не торкаючись питання про першопричини виникнення цих закономірностей, що визначають як внутрішні зв’язки у системі, так і зовнішні – між ними, відмітимо, що вони підібрані оптимальним чином.

Центральним елементом, творцем світу людини є вона сама. В системах всіх рівнів суспільна взаємодія можлива лише як людські відносини одного індивіда до іншого, колективу, держави. Існує й зворотній зв’язок: соціальні групи, інші люди також перебувають у взаєминах з індивідом. Цей процес потребує впорядкування, організації, узгодження – неодмінною умовою чого є правова свобода, що передбачає накладення певних обмежень. Відповідно, анормативність, свобода поза юридичною формою – це відсутність будь-яких зв’язків, тобто Ніщо або Несвобода.

Онтологічно індивід зосереджений на своєму сприйнятті себе і оточуючого світу. В цьому смислі він нагадує монаду Лейбніца145. Він постійно перебуває в собі або повертається до свого „я” відповідно до вимог, обставин, обов’язку, закону, інтересів146. Вільне волевиявлення в межах встановленого правопорядку забезпечує незалежність особистих намірів і приватного життя. Адже діяльність поза межами юридично визначеного простору є свавіллям, постійним посяганням на гідність іншої людини, руйнівною формою самореалізації. Якщо свобода як стан непомітна, тоді саме право, встановлюючи граничну її межу, безпосередньо вказує на неї, відділяючи не від чогось абстрактного, а від конкретної несвободи (особистої, економічної – в залежності від конкретного порушення) індивіда або суспільства в цілому. На наш погляд, сутність правової свободи „якраз і полягає не тільки у прагненні забезпечити поєднання індивіда зі світом, іншими людьми, але й у можливості віднайти зв’язок і здійснення світу в собі”147.

В людині обов’язково присутнє індивідуальне начало, не зважаючи на соціальний вплив і культуру. Також в людині однозначно є й родове начало, узгоджене із спробами індивіда звільнитися від заборон, норм, правил, продиктованих вимогами спільного життя людей. Проте, не знаючи межі, за якою починається несвобода, людина байдуже ставилася б до свого вільного стану. Існувала б одна загальна сваволя-вседозволеність всіх і несвобода кожного Як зазначає П.С. Пацурківський, наші уявлення про право як міру свободу наповнюються конкретним змістом через встановлені обов’язки і заборони. Саме вони покликані відмежовувати свобідну волю і співмірну з нею поведінку людини від несвободи та свавілля148.

Таким чином, вільне волевиявлення в межах встановленого правопорядку забезпечує незалежність особистих намірів і приватного життя. Адже відсутність юридично визначеного простору є свавіллям, постійним посяганням на гідність іншої людини. Якщо свобода як стан непомітна, тоді саме юридичні норми, встановлюючи граничну її межу, безпосередньо вказують на неї, відділяючи не від чогось абстрактного, а від конкретної несвободи (особистої, економічної – в залежності від конкретного порушення) індивіда або суспільства в цілому. Право як результат делегованих повноважень суспільства є оптимальним засобом самореалізації людини. А вихід за його межі – свобода-вседозволеність всіх та несвобода кожного.

Досягнення оптимуму юридичної свободи – складне завдання, що припускає використання комплексу взаємозалежних заходів. Його розв’язання пов’язане з подоланням факторів, що перешкоджають реалізації юридичної свободи. Вважаємо, що найважливішим інструментом вирішення цього завдання є юридична техніка149. Грамотне застосування прийомів і засобів, урахування правил законодавцем при виданні нормативно-правових актів, що не містять прогалин і колізій, здатних ефективно врегулювати суспільні відносини, є засобом, що забезпечує об’єктивацію юридичної свободи не тільки потенційно, у юридичних нормах, але й реально, у суспільному житті. Юридична техніка покликана структурувати правовий матеріал, вдосконалювати мову правових актів, робити її більш зрозумілою, точною. Багато в чому саме рівень юридичної техніки символізує певний рівень правової культури конкретного суспільства150. У якості одного із засобів юридичної техніки, що найбільшою мірою створює умови для реалізації юридичної свободи, виступає техніко-юридичний режим виключення. Цей режим, як відзначає С.С. Алексєєв, становить невід’ємну частину загальнодозвільного й дозвільного порядку. „Саме він (режим виключення) забезпечує високий рівень нормативності й разом із тим можливість урахування своєрідних життєвих ситуацій. Його компонентами є, по-перше, загальне правило („всі”) і, по-друге, виключення з нього, найчастіше перелік виключень, що у законодавстві нерідко формулюється в якості вичерпного… Шляхом установлення вичерпного переліку виявляється можливим досягти досить великого ступеня точності в регулюванні суспільних відносин, окреслити суворі рамки (зокрема, ввести в такі рамки владні функції державних органів, посадових осіб), виключити невизначеність у регулюванні”151.

Водночас, юридична техніка, безумовно, не може бути єдиним, універсальним засобом забезпечення якості законодавства. Для цього принципове значення має тісне співробітництво законодавців з науковим співтовариством при розробці законопроектів. Безумовно, у розробці будь-якого законопроекту беруть участь учені, але далеко не завжди – наукове співтовариство. Ми припускаємо, що відсутність практики широкого обговорення законопроектів науковим співтовариством сприяє вирішенню питань неправовими методами, що ведуть до особистого збагачення суб’єктів законотворчості. Ми маємо на увазі так зване лобіювання. Слід погодитись з О.В. Малько в тому, що необхідно вивести лобізм із „тіньової” частини правового життя на „світло, „на врегульовану, контрольовану ділянку юридичної дійсності” 152. Це означає, що для початку (як мінімум) потрібні спеціальний закон і відповідні механізми його забезпечення.

Робота із систематизації прийомів юридичної техніки правознавцями ще не закінчена, і нерідко підготовка нормативно-правових актів здійснюється розробниками виходячи лише із власного досвіду, що не гарантує від недоліків. „Зміст правовим нормам надає воля правлячого політичного класу. Верховенство закону мізерно в порівнянні з волею правлячої верхівки. Закон – фікція без владної волі його виконати”153. Ще рік-два назад ці фрази, безумовно, викликали б у нас здивування. Однак тепер ми бачимо в них реальність нашого буття.

З метою досягнення оптимуму юридичної свободи необхідним також є тісний зворотний зв’язок законодавця із правозастосовною практикою, що дозволяє вчасно приводити чинне законодавство у відповідність до вимог часу. Варто погодитися з П.Д. Баренбоймом у тому, що „…розвиток державно-правової теорії засновано не тільки на теоретичних працях провідних юристів, але й на чисто практичній діяльності державних органів, що базується більше на емпірично виведеній традиції й доцільності, ніж на теоретичному судженні”154.

У зв’язку з цим одним із засобів досягнення оптимуму юридичної свободи є ефективна правова політика держави. Її розробка, обґрунтування концепції правового розвитку на найближчий час і перспективу вважаються однією з невідкладних задач сучасної вітчизняної юридичної науки. За допомогою проведення ефективної правової політики можна передбачити різні негативні тенденції в сфері правового регулювання. Так, лібералізація суспільних відносин (як результат слідування ліберальній парадигмі), що відбулася із прийняттям Конституції України 1996 р., призвела до появи нових злочинів, невластивих попередньому етапу розвитку суспільних відносин. Це такі злочинні дії, давно відомі світовій практиці, як фіктивне підприємництво, легалізація (відмивання) грошових коштів або іншого майна, придбаних злочинним шляхом, незаконні дії при банкрутстві тощо. Криміналізація їх нашим законодавством відбулася тільки в Кримінальному кодексі України 2001 р. За час фактичного правового вакууму країні були нанесені колосальні економічні збитки.

У якості ще однієї форми здійснення взаємодії законодавця із правозастосовною практикою виділимо вивчення громадської думки й моніторинг права. Достовірне наукове знання про стан громадської думки й використання цього знання в законотворчій діяльності забезпечують соціальну легітимацію прийнятого законодавства. Прав Ю.А. Тихомиров у тому, що необхідно формування моніторингу права, найважливішим інструментом якого слугує правова діагностика. „Це – спосіб аналізу дії права й публічних інститутів, що дозволяє за допомогою системи інформації й показників фіксувати й оцінювати їхній реальний вплив на суспільні відносини в певний період часу”155.

Досягнення оптимуму юридичної свободи неможливо й без удосконалення якості правотворчості. У цій галузі сьогодні існує багато проблем. Закон втрачає свою регулятивну престижність. Його невиправдано деталізують, їм намагаються регулювати сфери, що традиційно належать до підзаконного нормативного регулювання. Сьогодні існує безліч законів, що регулюють незначні питання, які доцільно вирішувати підзаконними актами. Правозастосовному органу, часом, важко визначити, який нормативний акт варто застосовувати в тій або іншій ситуації. Низький юридичний рівень деяких законів і інших нормативних актів, їхня часта зміна або навіть скасування, непогодженість із загальним напрямком реформ, проведених у країні, призводять до втрати престижу закону. Часом, закон сприймається як добре побажання, якому зовсім не обов’язково слідувати. У цьому зв’язку з’явилися такі негативні явища, як опір закону, непокора йому. Зрозуміло, що в такій ситуації варто говорити про юридичну несвободу, а не про її діаметральну протилежність.

Розглядаючи питання правотворчості, хотілося б у рамках досліджуваної проблематики торкнутися ще однієї теми. Визначальна обумовленість права як соціального явища об’єктивною соціальною необхідністю проявляється й у встановленні меж правового регулювання. Очевидно, що не всі суспільні відносини можуть бути врегульовані за допомогою права. Причиною цього може бути неможливість зовнішнього контролю над певними сторонами поведінки, неефективність правового впливу на конкретні суспільні відносини (особисті зв’язки між людьми в сфері дружби, любові тощо). Для таких суспільних відносин просто немає об’єктивної необхідності в правовому регулюванні, вони не є визначальними для життя й розвитку суспільства. Правове регулювання охоплює лише ті відносини, „… які в даних соціально економічних умовах об’єктивно вимагають правового регулювання”156. Існує цілий ряд суспільних відносин, які принципово за своїми якостями припускають правову регламентацію, але не потребують її у силу своєї невеликої значимості для життя й розвитку суспільства. Отже, межі правового впливу на поведінку людей, а через них – на суспільні відносини, обмежені вимогами об’єктивної соціальної дійсності157. Про це варто пам’ятати в процесі вживання заходів щодо досягнення оптимуму юридичної свободи.

У якості ще одного засобу досягнення оптимуму юридичної свободи можна розглядати необхідність уточнення законодавцем або вищими судовими органами понять і категорій, що знайшли своє відображення в законодавстві, але не одержали однозначного тлумачення внаслідок відсутності їхніх істотних ознак у текстах нормативно-правових актів.

Оптимізація юридичної свободи диктує також необхідність уточнення юридичних конструкцій, що не відповідають рівню сучасних історичних, економічних і правових відносин. „Поняття й конструкції, розроблені й закріплені в законодавстві XVIII-XIX ст.ст., усе відвертіше перетворюються в абстракції. Цей розрив між теорією й практикою загрожує перетворитися в прірву”158, – справедливо відзначає М.І. Кулагін. Вважаємо, що в цьому смислі слід погодитись з В.Є. Чиркіним, що пропонує уточнити концепції, породжені прогресивною думкою ще в XVII-XVIII ст.ст.: про природні, невідчужувані права, громадянське суспільство, поділ влади тощо159. Досить красномовно висловилася Н.В. Мотрошилова, відзначаючи: „Зобов’язані своїм походженням конкретній епосі й конкретним особистостям, норми науки народжуються не в „чистому вигляді” – не тільки у формі самих загальних нормативних матеріалів, які настільки відповідають сутності науки й настільки „відвернені” від історичних умов, що виявляються придатними й для наступних періодів… Подібно тому, як у боротьбі зі старими знаннями й методами, у напруженому творчому пошуку вченого, у муках сумніву й своєрідного самозаперечення народжуються нові ідеї, гіпотези, концепції, – подібно цьому норми науки не „успадковуються” як якесь незмінне надбання, але одержують новий зміст, поповнюються досить конкретними новими нормативними принципами, що знаходяться на тернистому шляху компромісів, тимчасових поразок і часткових перемог”160. Навіть римське право, яке існувало в римській державі й кодифікувалося Юстиніаном у період його рецепції в Західній Європі, було частково змінено і модернізовано у зв’язку з потребами нової епохи. На противагу „чистому римському праву” римське право періоду рецепції нерідко називають „пандектним”161.

В якості самостійного інституціонального засобу досягнення оптимуму юридичної свободи виділимо інститут представницької демократії. У країнах із розвиненою системою парламентаризму, стабільним суспільно-політичним ладом і сталими ціннісно-нормативними системами проблема відповідності законодавства соціальним потребам і очікуванням вирішується за допомогою механізму виборів у представницькі органи влади. По-перше, принцип народовладдя слугує реалізації потреб людської спільноти здійснювати власне самоуправління з рівноправною участю в ньому кожної людини. Представницькій владі (Президентові, Парламенту) громадяни добровільно делегують частину своїх повноважень. По-друге, саме демократія дозволяє людині відчувати себе, хоча й опосередковано, творцем Конституції та прийнятих відповідно до неї законів. Обидва фактори свідчать про можливість зміни, як політичних інститутів, так і частково законодавства, принаймні за допомогою кожних наступних виборів. В такій ситуації доти доки особа визнає і приймає як „свої” приписи, які походять від владних установ, вона є вільною, перебуваючи у правовому просторі. Тим самим відбувається підтвердження власного самовизначення. І, навпаки, порушення юридичних меж буде свідчити про заперечення самостійності, перехід у стан несвободи. При цьому варто нагадати, що етимологічно у давніх слов’ян слово „свобода” й займенник „свій” – мають однакове коріння162.

Проте, багато в чому саме від державної влади залежить всенародне схвалення права. Його внутрішнє сприйняття кожним індивідом як „власного”, легітимного. Слід зауважити, що наведені характеристики включає модерністське розуміння права163, яке ґрунтується на об’єднаній участі індивідів у його створенні, ухваленні й застосуванні, узгодженості суспільної вигоди і особистого інтересу. З цього приводу слушною є думка В.М. Селіванова щодо сучасної демократії, яка „має бути свободою не більшості, а цілого, коли обов’язково державно організованим суспільством визнається свобода меншості, навіть якщо остання – це індивідуум. Сучасна демократія – має бути формою управління, що ґрунтується на врахуванні інтересів та думок і прихильників влади, і опонентів”164. При дотриманні таких умов (гармонійному балансі різних громадянських позицій) порушення права, вихід за його „межі” буде спростуванням вільного вибору, тобто несвободою.

Водночас, недостатньо лише проголосити принцип народовладдя в законодавчих актах. Не менш важливо визначити, як процедурно його реалізувати. Історичний досвід свідчить про те, що встановлення демократизму повинно супроводжуватись правовим визначенням його практичного здійснення, а не тільки декларуванням.

Однією з форм існування юридичної несвободи є незнання законодавства, своїх конституційних прав і обов’язків, низька юридична грамотність населення. У силу цього оптимізація юридичної свободи, на наш погляд, повинна розвиватися у двох напрямках. По-перше, розвиток юридичної освіти і юридична обізнаність населення. По-друге, доступність юридичного захисту. На даному етапі чітко спостерігаються розходження між юридичною свободою й свободою фактичною. Якщо в людини відсутні фінансові кошти для оплати послуг юриста, то навряд чи її можна вважати наділеною фактичною свободою.

Людське суспільство незалежно від ступеня його розвитку об’єктивно має потребу в управлінні. Які б ідеальні умови в сфері правового регулювання не були створені, всі ці зусилля марні без наявності грамотних, професійних керівників. Свобода є пізнана необхідність. Для того щоб цю необхідність пізнати, потрібні реальні знання. Можливість діяти вільно стає дійсністю тільки тоді, коли людина має уявлення про основні закони громадського життя, уміє їх використати й їх дотримується. Існування права не є необхідною передумовою для досягнення свободи, необхідно його знання, розуміння його суті й слідування його вимогам. „Правова поінформованість підвищує активність громадян у використанні тих більших можливостей і благ, які містяться в нормах права, для задоволення своїх потреб”165.

Вважаємо за можливе припустити, що оптимізації юридичної свободи й несвободи сприяло б „омолодження” посадових осіб державної влади. Якщо людина все свідоме життя була „рабом” – шанси на те, що вона перебудує свою рабську психологію у вільне русло, мінімальні. Щодо цього досить показовий наступний приклад. Мойсей 40 років водив людей по пустелі, оскільки хотів, щоб у землю обітовану ввійшло покоління людей, що не знало єгипетського рабства.

Незважаючи на запропоновані варіанти нашого бачення оптимізації юридичної свободи в праві ми змушені визнати, що навіть при їхній стовідсотковій реалізації питання досягнення „оптимуму юридичної волі” є дискусійним. Це обумовлено, зокрема, різними підходами вчених до розуміння справедливості, яка тісно взаємодіє з розумінням права. „Справедливість для одних полягає в тому, а для інших зовсім в іншому, і для тих й інших вона згодом може трансформуватися. Навіть теологи змушені визнати природне право зі змістом, що змінюється”166, – відзначає В.В. Лазарєв. Слід погодитись з О.В. Мартишиним, який вважає, що „узгодження з питань справедливості – ознака здоров’я суспільства й держави, одна з умов нормального функціонування демократичних інститутів. Цієї згоди немає в умовах сьогодення. Звідси особлива актуальність наукової розробки проблем справедливості, у тому числі її юридичних аспектів”167.

Давно є відомою та обставина, що народ складається з різноманітних дрібних груп, правосвідомість яких багато в чому розходиться. У цьому сенсі правильним видається зауваження Р.З. Лівшиця, що писав: „… для одних груп людей той або інший закон персоніфікує рівність і справедливість, тобто є правовим, а для інших груп – ні. Тому загального й однозначного критерію відмінності правового закону від неправового не існує… Той самий закон може бути правовим і неправовим на різних етапах розвитку суспільства… Якщо право — засіб суспільного компромісу, то… чим більше людей задоволені змістом закону (компроміс), тим більше підстав уважати такий закон правовим”168. Разом із тим наближення оптимуму юридичної свободи необхідно. Чим більша кількість людей буде задоволена якістю правового регулювання, тим швидше в Україні будуть сформовані традиції законослухняності.

Значний потенціал оптимізації юридичної свободи закладений в інститутах громадянського суспільства. У зв’язку з цим є доцільним подальший розвиток форм контролю з боку громадянського суспільства за діяльністю органів і посадових осіб держави, більш широке використання для цього можливостей засобів масової інформації й громадських правозахисних організацій. У відношенні останніх варто зробити істотне застереження. У зв’язку з тим, що діяльність деяких правозахисних організацій у певних випадках носить деструктивний характер, контроль з їх боку повинен здійснюватися винятково в межах дозвільного типу правового регулювання, у тих рамках, які не дозволяють відсутності спеціальної заборони переростати в порушення загальної заборони й не заподіювати шкоди правоохоронюваним інтересам суспільства, держави й особистості. Саме в такій якості громадський контроль не тільки забезпечить юридичну свободу інших осіб, але й виступить формою юридичної свободи контролюючих суб’єктів.

Отже, оптимум юридичної свободи – це такий стан правової системи суспільства, при якому створені найбільш сприятливі умови для її існування й реалізації, задоволення своїх законних інтересів всіма суб’єктами права. Засобами досягнення оптимуму юридичної свободи є по-перше, інститут представницької демократії; по-друге, необхідність уточнення законодавцем або вищими судовими органами понять і категорій, що знайшли своє відображення в законодавстві, але не одержали однозначного тлумачення внаслідок відсутності їхніх істотних ознак у текстах нормативно-правових актів; по-третє, необхідність тісного співробітництва законодавців із науковим співтовариством і правозастосовними органами при розробці законопроектів, що дозволить вчасноприводитинормативно-правовий матеріал у відповідністьдо вимог сьогодення; по-четверте, ефективна правова політика держави. Її розробка, обґрунтування концепції правового розвитку на найближчий час і перспективу є одним з невідкладних завдань сучасної вітчизняної юридичної науки. За допомогою проведення ефективної правової політики можна передбачити різні негативні тенденції в сфері правового регулювання й вчасно на них відреагувати або навіть не допустити.

В И С Н О В К И

1.

Свобода як онтологічна сутність права (юридична свобода) – це юридично закріплена (формалізована), соціально виправдана й соціально необхідна міра можливої й належної поведінки індивідуальних і колективних суб’єктів права, що забезпечує задоволення соціальних потреб, а також гарантована й охоронювана державою.
2.

Відповідно до філософського підходу з його багатовіковим досвідом критично-рефлексивних міркувань над глибинними цінностями і життєвими орієнтаціями свобода – це можливість індивіда бути самим собою і реалізувати себе як творчого суб’єкта, яка перетворюється в “реально суще” в процесі становлення його як особистості і стає при цьому життєво важливою цінністю, формуючи готовність боротися за неї і користуватися як вищим благом. Таке “користування” й покликаний забезпечити суспільний порядок за допомогою системи соціальних норм, головне місце серед яких займають юридичні норми.
3.

Розвиток правових ідей по суті є процесом усвідомлення людством свободи. Свобода в цьому випадку постає не тільки як абстрактна соціальна цінність, а й певна властивість суспільних відносин, правовий порядок яких передбачає, що благо свободи для людини – це не тільки її права, а й певні обов’язки, зобов’язання і відповідальність перед іншими людьми і суспільством.
4.

Функції юридичної свободи – це такі, що випливають із її сутності, соціального призначення й ролі основні напрямки впливу юридичної свободи на суспільні відносини, у яких проявляються її властивості. Аналіз характеру впливу юридичної свободи на юридичну науку і практику дозволяє виокремити її наступні основні функції: гносеологічну, аксіологічну та методологічну.
5.

Право, завдяки універсальності та інтенсивності пізнавальної функції свободи, власне гносеологічності свободи (тобто пізнання засобом свободи), стає мірою свободи, еталоном правомірної поведінки. Визначення права як міри свободи підтверджує, що свобода не може бути реальною, якщо вона не має правової форми і не втілюється в життя через механізм правового регулювання (правові стимули, правові обмеження). Пізнання цих сутнісних сторін правового регулювання дозволяє визначити об’єм свободи суб’єктів (громадян, колективів, держави) та межі можливості задоволення їх інтересів в конкретних правовідносинах.
6.

Аксіологічна функція свободи полягає у взаємозв’язку свободи з категоріями рівності й справедливості, які в сукупності складають сутнісну основу права-цінності як засобу досягнення різноманітних форм самореалізації особистості та суспільства в цілому. Трактовка фундаментальних цінностей людського буття (рівності, свободи, справедливості) в якості основних моментів поняття права і компонентів правової форми суспільних відносин також чітко окреслює і фіксує ціннісний статус права (коло, склад, потенціал права як цінності, специфіку права як ціннісно-належного в загальній системі цінностей), з позицій якого визначається ціннісне значення всіх феноменів в кореспондуючій і релевантній праву сфері сущого.
7.

Методологічна функція юридичної свободи – це вплив на ефективність правотворчості і правозастосування, які безпосередньо залежать від дотримання законодавцями і правореалізуючими органами вимог щодо узгодження своїх дій з таким методологічним орієнтиром, як правова свобода – синтез природно-правової і позитивістської концепцій. Істотну основу такої свободи, що є фундаментальним критерієм права, складають природні і невідчужувані права людини, її життєво важливі потреби та інтереси, формальну – позитивне право, норми права.
8.

Чинники реалізації юридичної свободи у сукупності утворюють складну взаємодію цілого ряду факторів, основними з яких є: якість законодавства, рівень правової культури, що відповідає рівню розвитку й потребам суспільства, юридична відповідальність, законність і стійкий правопорядок та громадянське суспільство.
9.

Специфіка юридичної відповідальності як чинника реалізації юридичної свободи виявляється насамперед через її стимулюючу функцію, що спонукує учасників правовідносин до належної поведінки. Юридична відповідальність встановлює межі реалізації юридичної свободи. Людина, знаючи про настання юридичної відповідальності за точно визначені форми протиправної поведінки, діє вільно в межах, які умовно можна назвати правовим полем. Вихід за межі правового поля тягне настання юридичної відповідальності й розглядається як юридична несвобода.
10.

Однією з гарантій юридичної свободи є такий принцип юридичної відповідальності, як презумпція невинуватості громадян, які притягуються до кримінальної відповідальності. Принцип презумпції невинуватості є найважливішим елементом взаємин держави й особистості, що надійно захищає останню від втручання держави в її життя.
11.

Одним з основних чинників забезпечення юридичної свободи є законність. Дотримуватися законності означає додержуватися норм закону в процесі здійснення всіх видів діяльності. З позицій нормативного праворозуміння свобода асоціюється з поняттям права як гаранта захищеності від протиправних зазіхань у межах юридично-визначеного простору. Несвобода ж тісно примикає до розуміння права як перешкоди в реалізації різноманітних інтересів, здійснення яких пов’язане з виходом за межі правового простору.
12.

Поняття „законність” не зводиться лише до суворого дотримання законів, а є також відображенням відношення з боку суспільства до дотримання законів, усвідомлення їхньої ролі в суспільному житті. Остання обставина проявляється в процесі зіткнення із правовою матерією, апробування її регулятивних можливостей і формування власного сприйняття правової дійсності. Суб’єктами цього сприйняття можуть бути як окремі громадяни, так й їхні різноманітні об’єднання.
13.

Одним з інститутів забезпечення гарантій законності є громадянське суспільство. Дотримання законності тісно пов’язане з моральними основами громадянського суспільства. Так, реалізація загальнодозвільного принципу фактично надає можливість вільного вибору й моральних орієнтирів. Вважаємо, що в цій ситуації варто було б скорегувати формулу принципу, яким повинні керуватися урядовці: „дозволено тільки те, що прямо передбачено законом”. Пропонується наступний варіант: „дозволено тільки те, що прямо передбачено законом й тільки тому, хто почуває моральну відповідальність за свої вчинки при цьому”.
14.

Юридичні норми, встановлюючи граничну межу свободи, безпосередньо вказують на неї, відділяючи не від чогось абстрактного, а від конкретної несвободи (особистої, економічної – в залежності від конкретного порушення) індивіда або суспільства в цілому. Право як результат делегованих повноважень суспільства є оптимальним засобом самореалізації людини. А вихід за його межі – свобода-вседозволеність всіх та несвобода кожного.
15.

Оптимум юридичної свободи – це такий стан правової системи суспільства, при якому створені найбільш сприятливі умови для її існування й реалізації, задоволення своїх законних інтересів всіма суб’єктами права.
16.

Для досягнення оптимуму юридичної свободи є необхідність уточнення законодавцем або вищими судовими органами понять і категорій, що знайшли своє відображення в законодавстві, але не одержали однозначного тлумачення внаслідок відсутності їхніх істотних ознак у текстах нормативно-правових актів. У зв’язку з цим необхідно уточнити юридичні конструкції, що не відповідають рівню сучасних історичних, економічних і правових відносин.
17.

Самостійним інструментом досягнення оптимуму юридичної свободи є інститут представницької демократії. Проблема відповідності законодавства соціальним потребам та інтересам повинна вирішуватися за допомогою механізму виборів у представницькі органи влади.
18.

Принципове значення для досягнення оптимуму юридичної свободи має необхідність тісного співробітництва законодавців із науковим співтовариством і правозастосовними органами при розробці законопроектів, що дозволить вчасноприводитинормативно-правовий матеріал у відповідністьдо вимог сьогодення.
19.

У якості одного з основних засобів оптимізації юридичної свободи варто розглядати ефективну правову політику держави. Її розробка, обґрунтування концепції правового розвитку на найближчий час і перспективу є одним з невідкладних завдань сучасної вітчизняної юридичної науки. За допомогою проведення ефективної правової політики можна передбачити різні негативні тенденції в сфері правового регулювання й вчасно на них відреагувати або навіть не допустити.
20.

У зв’язку з тим, що однією з форм існування юридичної несвободи є юридична неграмотність населення, оптимізація юридичної свободи повинна розвиватися у двох напрямках: по-перше, розвиток юридичної освіти і юридичної обізнаності населення; по-друге, забезпечення доступності юридичного захисту.
21.

В якості інших перспективних пропозицій по досягненню оптимуму юридичної свободи відзначимо наступні: вживання заходів, спрямованих на досягнення незалежності судової влади; „омолодження” посадових осіб державної влади; виховання грамотних, професійних керівників; суворе дотримання суб’єктами правовідносин меж своєї компетенції; наявність обґрунтованої й чітко сформульованої державної ідеології; розширення форм контролю з боку громадянського суспільства за діяльністю органів і посадових осіб держави.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.

Алексеев С.С. Восхождение к праву. Поиски и решения. – М.: Изд-во НОРМА, 2001. – 752 с.
2.

Алексеев С.С. Механизм правового регулирования в социалистическом государстве. – М.: Юрид. лит., 1966. – 187 с.
3.

Алексеев С.С. Право: азбука – теория – философия: опыт комплексного исследования. – М.: Статут, 1999. – 712 с.
4.

Алексеев С.С. Собственность – право – социализм: полемические заметки. – М.: Юрид. лит., 1989. – 176 с.
5.

Антология мировой правовой мысли. В 5 т. Т.II. Европа: V – VII вв. – М.: Мысль, 1999. – 829 с.
6.

Бабаев В.К., Баранов В.М. Общая теория права: краткая энциклопедия. – Н. Новгород, 1998. – 203 с.
7.

Бандура О.О. Деякі аспекти взаємного зв’язку цінностей та істини у праві // Проблеми філософії права. Том І. – Київ-Чернівці: Рута, 2003. – С. 111-115.
8.

Баранов В.М. О „хрестоматийных истинах” теории государства и
права // Гос-во и право. – 2002. – № 8.
9.

Баренбойм П.Д.3000 лет доктрины разделения властей. Суд Сьютера.
– 2-е изд., доп. и перераб. – М.: Российская политическая энциклопедия, 2003. – 288 с.
10.

Байтин М.И. Сущность права (Современное нормативное правопонима-
ние на грани двух веков). – Саратов: СГАП, 2001. – 416 с.
11.

Бердяев Н.А. О рабстве и свободе человека / Царство Духа и царство Кесаря. – М.: Республика, 1995. – 383 с.
12.

Бердяев Н.А. Судьба России: Опыты по психологии войны и национальности. – М.: Мысль, 1990. – 207 с.
13.

Біленчук П.Д. та ін. Філософія права: Навчальний посібник для вузів. – К.: Атіка, 1999. – 207 с.
14.

Гегель Г.В.Ф. Сочинения. Т.3. Энциклопедия филос. наук. – М.: Соцэкгиз, 1956. – 371 с.
15.

Гегель Г.В.Ф. Философия права. – М.: Мысль, 1990. – 526 с.
16.

Гертых В. Свобода и моральный закон у Фомы Аквинского // Вопросы философии. – 1994. – № 1. – С. 87-101.
17.

Головко Н.А. Свобода и моральная ответственность. – М.: „Знание”, 1973. – 63 с.
18.

Грушин Б.А. Возможность и перспективы свободы (10 полемических вопросов и ответов) // Вопросы философии. – 1998. – № 5. – С. 3-18.
19.

Демократическое правовое государство и гражданское общество в странах Центрально-Восточной Европы. – М.: Наука, 2005. – 184 с.
20.

Диденко Н.Г., Селиванов В.Н.Право и свобода // Правоведение. – 2001. – № 3. – С. 4-27.
21.

Донченко О.П. Методологічна функція категорії свободи в праві // Проблеми філософії права. Том І. – Київ-Чернівці: 2003. – С. 157-158.
22.

Жоль К.К. Философия и социология права: Учебн. пособие. – К.: Юринком Интер, 2000. – 480 с.
23.

Загальна теорія держави і права / За ред. В.В. Копєйчикова. – К.: Юрінком, 1997. – 320 с.
24.

Загальна теорія держави і права: [Підру­чник для студентів юридичних спеціаль­ностей вищих навчаль­них закладів] / М.В. Цвік, В.Д. Ткаченко, Л.Л. Бога­чова та ін.; За ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петри­шина. – Ха­рків: Право, 2002. – 432 с.
25.

Законность и правопорядок // О.С. Иоффе, М.Д. Шаргородский. Вопросы теории права. – М.: Юридическая литература, 1961. – 267-311.
26.

Иконникова Г.И., Ляшенко В.П. Основы философии права. – М.:ИНФРА-М, Издательство „Весь Мир”, 2001. – 256 с.
27.

История США: В 4-х т. – М.: Наука, 1983. – Т.1. – 687 с.
28.

Кант И. Идея всеобщей истории во всемирно-гражданском плане / Соч.: В 6 т. – М.: „Мысль”, 1966. – Т.6. – 743 с.
29.

Кант И. Критика чистого разума / Соч.: В 6 т. – М.: „Мысль”, 1964.– Т.3. – 799 с.
30.

Карташов В.Н. Юридическая деятельность: понятие, структура, ценность / Под ред. Н.И. Матузова. – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1989. – 219 с.
31.

Козловский В.В., Уткин А.И., Федотова В.Г. Модернизация: от равенства к свободе / Санкт-Петербург. гос. ун-т. – СПб., 1995. – 279 с.
32.

Козловський А.А. Онтологія юридичної відповідальності // Проблеми філософії права. Том ІІ. – Київ-Чернівці: Рута, 2004. – С. 98-111.
33.

Козловський А.А. Право як пізнання: Вступ до гносеології права. – Чернівці: Рута, 1999. –295 с.
34.

Кольев А.Н.Нация и государство. Теория консервативной реконструкции. – М.: Логос, 2005. – 800 с.
35.

Конституція України від 28.06.96р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
36.

Корельский В.М. Свобода, ответственность, закон // Сборник научных трудов Свердловского юридического института. – Вып.17. – Свердловск, 1972. – С. 33-57.
37.

Краткий философский словарь / Под ред. А.П. Алексеева. – М.: Проспект, 2001. – 496 с.
38.

Кудрявцев В. Н. Правовые грани свободы // Сов. государство и право. – М., 1989. – № 11. – С. 3-9.
39.

Кузнєцов В.І. Філософія права. Історія та сучасність: Навчальний посібник. – К.: ВД „Стилос”: ПЦ „Фоліант”, 2003. – 382 с.
40.

Кулагин М.И. Предпринимательство и право: опыт Запада. – М.: Дело, 1992. – 144 с.
41.

Лазарев В.В.Поиск права // Журн. рос. права. – 2004. – № 7. – С. 3-14.
42.

Лившиц Р.З.Теория права: Учебник. – М.: БЕК, 1994. – 224 с.
43.

Ллойд Д. Идея права / Пер. с англ. М. А. Юмашева. – М.: „ЮГОНА”, 2002. – 416 с.
44.

Максимов С.И. Правовая реальность: опыт философского осмысления: Монография. – Харьков: Право, 2002. – 328 с.
45. Малахов В.А. Етика: Курс лекцій: Навч. посібник. – 3-тє вид. – К.: Либідь, 2001. – 384 с.
46. Малахов В.П. Философия права: Учеб. пособие. – М.: Академический проект; Екатеринбург: Деловая книга, 2002. – 448 с.
47.

Малько А.В. Право для человека: ограничение или стимул? // Изв. вузов. Правоведение. – СПб., 1992. – № 5. – С. 23-33.
48. Малько А.В.Правовая жизнь и правовая политика // Государство и право на рубеже веков: проблемы истории и теории: Материалы Всерос. конф. / Отв. ред. B.C. Нерсесянц. – М.: ИГЛ РАН, 2001. – С. 14-21.
49. Малько А.В. Теория государства и права: Учебник. – М.: Юристъ, 2005. – 304 с.
50.

Мартышин О.В. Метафизические концепции права // Гос-во и право. – 2006. – № 2. – С. 64-71.
51.

Мартышин О.В. О „либертарно-юридической теории права и государства” // Государство и право. – 2002. – № 10.
52.

Мартышин О.В.Справедливость и право // Государство и право на рубеже веков: проблемы истории и теории: Материалы Всерос. конф. – М.: ИГЛ РАН, 2001. – С. 159-165.
53.

Матузов Н.И. Актуальные проблемы теории права. – Саратов: Изд-во Сарат. гос. академии права, 2003. – 512 с.
54.

Матузов Н.И. О принципе „все, что не запрещено законом, дозволено” // Сов. государство и право. – 1989. – № 8. – С. 3-9.
55.

Міл Д. С. Про свободу: Есе. – К.: Видавництво Соломії Павличко “Основи”, 2000. – 463 с.
56.

Михайлов С.В Категория интереса в российском гражданском праве. – М: Статут, 2002. – 205 с.
57.

Монтескье Ш. Л. О духе законов. – М.: Мысль, 1999. – 672 с.
58.

Мотрошилова Н.В. Работы разных лет: избранные статьи и эссе. – М.:
Феноменология-Герменевтика, 2005. – 576 с.
59.

Мюллерсон Р.А. Права человека: идеи, нормы, реальность. – М.: Юрид. лит., 1991. – 159 с.
60.

Немов Р.С. Психология. Учебник. Для студентов высш. пед. учеб. заведений. В 3 кн. Кн. 1. – М.: Просвещение, 1995. – 576 с.
61.

Неновски Н. Право и ценности / Пер. с болг. В.М. Сафронова. – М.: Прогресс, 1987. – 248 с.
62.

Нерсесянц B.C. Общая теория права и государства: Учебник. – М.: НОРМА, 2002. – 552 с.
63.

Нерсесянц В.С. Право и закон: их различение и соотношение // Вопросы философии. – 1988. – № 5. – С. 19-31.
64.

Нерсесянц В.С. Право – математика свободы. Опыт прошлого и перспективы. – М.: Юрист, 1996. – 160 с.
65.

Нерсесянц В.С. Философия права. Учебник для вузов. – М.: Издательская группа ИНФРА; М.: Норма, 1997. – 652 с.
66.

Нерсесянц В. С. Философия права // Проблеми філософії права. Том ІІ. – Київ-Чернівці: Рута, 2004. – С. 7-19.
67.

Оборотов Ю.М. Традиції та новації у правовому розвитку: Монографія. – Одеса: Юридична література, 2001. – 160 с.
68.

Ореховский А.И. Свобода, ответственность, регуляция (пособие к спецкурсу). – Новосибирск: Новосибирская государственная академия телекоммуникаций и информатики, 1995. – 86 с.
69.

О свободе: Антология зап.-европ. клас. либерал. мысли. – М.: Наука, 1995. – 463 с.
70.

От абсолюта свободы к романтике равенства (из истории политической философии). – М., 1994. – 212 с.
71.

Пацурківський П.С. Сучасні прооблеми правопізнання. Навч. посібник. – Чернівці: Рута, 2001. – 340 с.
72.

Пермяков Ю.Е. Лекции по философии права: Учеб. пособие. – Самара: „Самарский университет”, 1995. – 120 с.
73.

Петрова Л.В. О естественном и позитивном праве (Критические заметки по поводу учебника С.С. Алексеева) // Государство и право. – М., 1995. – № 2.
74.

Петрухин И.Л. Человек и власть (в сфере борьбы с преступностью). – М.: Юрист, 1999. – 392 с.
75.

Покровский И.А.История римского права / Пер. с лат. А.Д. Рудокваса. – СПб.: Летний Сад, Журнал „Нева”, 1999. – 533 с.
76.

Политико-правовые ценности: история и современность / Под ред. В.С. Нерсесянца. – М.: Эдиториал УРСС, 2000. – 256 с.
77.

Права личности в социалистическом обществе. – М.: „Наука”, 1981. – 272 с.
78.

Права человека. Основные международные документы. – М.: Международные отношения, 1989. – 159 с.
79.

Право и власть: Человек, право, государство. Человек, закон и правосудие / Под общ. ред. М.П. Вышинского. – М.: Прогресс, 1990. – 528 с.
80.

Право и демократия: Сб. науч. тр. / Белорус. гос. ун-т. – Минск, 1999. – Вып.10. – 336 с.
81.

Право. Ускорение. Справедливость: Сб. ст. – Саратов: Изд–во Сарат. ун-та, 1989. – 158 с.
82.

Правовое государство, личность, законность / НИИ правовой политики и проблем правоприменения Рос. правовой академии Мин-ва юстиции Рос, Федерации. – М., 1997. – 138 с.
83.

Правознавство: Навч. посібник / За ред. В.В. Копєйчикова. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 640 с.
84.

Проблема свободы и прав человека в современной идеологической борьбе. – М.: Политиздат, 1986. – 318 с.
85.

Проблемы юридической техники: Сборник статей / Под ред. доктора юридических наук, профессора, академика РАЕН и ПАНИ, заслуженного деятеля науки РФ В.М. Баранова. – Нижний Новгород, 2000. – 823 с.
86.

Раянов Ф.М.Проблемы теории государства и права (юриспруденции): Учебный курс. – М.: Право и государство, 2003. – 304 с.
87.

Речицкий В.В. Свобода и государство. – Харьков: Фолио, 1998. – 144 с.
88.

Самощенко И.С., Фарукшин М.Х. Ответственность по советскому законодательству. – М.: Юрид. лит., 1971. – 240 с.
89.

Самощенко И.С., Фарукшин М.Х. Предпосылки правовой ответственности // Правоведение. – 1970. – № 5.
90.

Сартр Ж.-П. Экзистенциализм – это гуманизм // Сумерки богов. – М.: Политиздат, 1989. – С. 319-344.
91.

Свобода, творчество и перестройка: (Тез. конф., Ярославль, окт. 1991 г.) / Филос. общество СССР. Яросл. отделение. – Ярославль, 1991. – 146с.
92.

Свобода. Равенство. Права человека / Просветительская группа по правам человека, Правозащит. центр „Мемориал”. – М., 1997. – 213 с.
93.

Селіванов В.М. Право і влада суверенної України: методологічні аспекти. – Монографія. – К.: Видавничий Дім „Ін Юре”, 2002. – 724 с.
94.

Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учеб­ник. – Харьков: Консум; Ун-т внутр. дел, 2000. – 704 с.
95.

Справедливость и право: Межвуз. сб. науч. тр. / Свердл. юрид. ин-т им. Р.А. Руденко. – Свердловск, 1989. – 135 с.
96.

Сучасна соціальна філософія. Курс лекцій. – К.: Видавництво „Генеза”, 1996. – 368 с. – (Особистість в історії: парадокси та безвихідь особистої свободи. – С. 199-220).
97.

Сырых В.М.Логические основания общей теории права: В 2 т. – 2-е изд., стер. – М.: Юстицинформ, 2004. – Т. 1: Элементный состав. – 528 с.
98.

Теория права и государства: Учебник / Под ред. проф. В.В. Лазарева. – М.: Новый Юрист, 1997. – 432 с.
99.

Тихонравов Ю.В. Основы философии права. Учебное пособие для вузов. – М.: Вестник, 1997. – 608 с.
100.

Філософія права: Навч. посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 336 с.
101.

Франк С.Л. Реальность и человек. – М.: Республика, 1997. – 497 с. – (Грех и свобода. – С. 367-394).
102.

Фролов И.Т. Наука – ценности – гуманизм // Вопросы философии. – 1981. – №3.
103.

Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн. – К.: Ін Юре, 1998. – Т. 2. – 608 с.
104.

Циппеліус Р. Філософія права: Підручник. – К.: Тандем, 2000. – 300 с. – (Свобода. – С. 177-191).
105.

Черненко А.К. Взаимодействие права и свободы: проблемы интеграции // Гуманитарные науки в Сибири. – 2000. – № 1.
106.

Четвернин В.А. Понятие права и государства. – М.: Дело, 1997. – 120 с.
107.

Чухвичев Д.В. Свобода и право: Дис. … канд. юрид. наук. – М., 2001. – 158 с.
108.

Шкода В. В. Вступ до правової філософії. – Харків: Фоліо, 1997. – 223 с.
109.

Якобс В. Происхождение зла и человеческая свобода или трансцендентальная философия и метафизика // Вопросы философии. – 1994.– № 1. – С. 102-110.

1 Пацурківський П.С. Сучасні прооблеми правопізнання. Навч. посібник. – Чернівці: Рута, 2001. – С. 34.

2 Козловський А. А. Право як пізнання: Вступ до гносеології права. – Чернівці: Рута, 1999. – С. 40.

3 Иконникова Г. И., Ляшенко В. П. Основы философии права. – М.: ИНФРА-М, Издательство “Весь Мир”, 2001. – С. 3-11.

4 Гертых В. Свобода и моральный закон у Фомы Аквинского // Вопросы философии. – 1994. – № 1. – С. 87-101.

5 Жоль К. К. Философия и социология права: Учебн. пособие. – К.: Юринком Интер, 2000. – С. 56.

6 Энгельс Ф. Анти-Дюринг. – М.: Госполитиздат, 1945. – С. 107.

7 Терентьев К.М. Свобода личности и общества // Свобода, творчество и перестройка: (Тез. конф., Ярославль, окт. 1991 г.) / Филос. общество СССР. Яросл. отделение. – Ярославль, 1991. – С. 70-71.

8 Иконникова Г.И., Ляшенко В.П. Вказана праця. – С. 166.

9 Сартр Ж.-П. Экзистенциализм – это гуманизм // Сумерки богов. – М.: Политиздат, 1989. – С. 319-344.

10 Бердяев Н.А. О рабстве и свободе человека / Царство Духа и царство Кесаря. – М.: Республика, 1995. – С. 61-62.

11 Якобс В. Происхождение зла и человеческая свобода или трансцендентальная философия и метафизика // Вопросы философии. – 1994. – № 1. – С. 102-110.

12 Кант И. Идея всеобщей истории во всемирно-гражданском плане / Соч.: В 6 т. – М.: “Мысль”, 1966. – Т.6. – С. 399.

13 Петрухин И.Л. Человек и власть (в сфере борьбы с преступностью). – М.: Юрист, 1999. – С. 19.

14 Біленчук П.Д. та ін. Філософія права: Навчальний посібник для вузів. – К.: Атіка, 1999. – С. 107.

15 Немов Р.С. Психология. Учебник. Для студентов высш. пед. учеб. заведений. В 3 кн. Кн. 1. – М.: Просвещение, 1995. – С. 357-359.

16 Козловський А.А. Вказана праця. – С.61.

17 Сырых В.М.Логические основания общей теории права: В 2 т. – 2-е
изд., стер. – М.: Юстицинформ, 2004. – Т. 1: Элементный состав. – С. 104.

18 Свобода. Равенство. Права человека / Просветительская группа по правам человека, Правозащит. центр “Мемориал”. – М., 1997. – С. 8.

19 Там само. – С. 13.

20 Циппеліус Р. Філософія права: Підручник. – К.: Тандем, 2000. – С.186.

21 Правовое государство, личность, законность / НИИ правовой политики и проблем правоприменения Рос. правовой академии Мин-ва юстиции Рос, Федерации. – М., 1997. – С. 63-64.

22 Иконникова Г.И., Ляшенко В.П. Вказана праця. – С. 31.

23 Кольев А.Н.Нация и государство. Теория консервативной реконструкции. – М.: Логос, 2005. – С. 611.

24 Монтескье Ш. О духе законов // О свободе: Антология западноевропейской классической либеральной мысли. – М.: Наука, 1995. – С. 73.

25 Монтескье Ш.Л. О духе законов. – М.: Мысль, 1999.

26 Правознавство: Навч. посібник / За ред. В.В. Копєйчикова. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – С. 67.

27 Руссо Ж.-Ж. Об общественном договоре. – М.: Соцэкгиз, 1938.

28 Там само. – С. 4.

29 Циппеліус Р. Вказана праця. – С. 189; див. також: Кант И. Критика чистого разума / Соч.: В 6 т. – М.: “Мысль”, 1964. – Т.3.

30 Циппеліус Р. Вказана праця. – С. 190.

31 Там само. – С. 185.

32 Гегель Г.В.Ф. Философия права. – М.: Мысль, 1990; також див.: Иконникова Г.И., Ляшенко В.П. Вказана праця. – С. 37-38.

33 Гегель Г.В.Ф. Сочинения. Т.3. Энциклопедия филос.наук. – М.: Соцэкгиз, 1956. – С. 328.

34 Бердяев Н.А. Судьба России: Опыты по психологии войны и национальности. – М.: Мысль, 1990. – С. 297.

35 О свободе человеческой воли / А. Шопенгауэр, Е. и Н. Рерихи. – М.: Знание, 1991.

36 Иконникова Г.И., Ляшенко В.П. Вказана праця. – С. 42.

37 Правовое государство, личность, законность / НИИ правовой политики и проблем правоприменения Рос. правовой академии Мин-ва юстиции Рос, Федерации. – М., 1997. – С. 64.

38 О свободе: Антология зап.-европ. клас. либерал. мысли. – М.: Наука, 1995.

39 История США: В 4-х т. – М.: Наука, 1983. – Т.1. – С. 191-196.

40 Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн. – К.: Ін Юре, 1998. – Т. 2. – С. 85-86.

41 Нерсесянц B.C. Общая теория права и государства: Учебник. – М.:
НОРМА, 2002. – С. 61.

42 Малахов В.П. Философия права: Учеб. пособие. – М.: Академический проект; Екатеринбург: Деловая книга, 2002. – С. 170.

43 Баранов В.М. О „хрестоматийных истинах” теории государства и
права // Гос-во и право. – 2002. – № 8. – С. 109.

44Нерсесянц В.С. Право и закон: их различение и соотношение // Вопросы философии. – 1988. – № 5. – С. 19-31; Мартышин О. В. О „либертарно-юридической теории права и государства” // Государство и право. – 2002. – № 10. – С. 9.

45 Нерсесянц В. С.Философия права // Проблеми філософії права. Том ІІ. – Київ-Чернівці: Рута, 2004. – С. 8.

46 Четвернин В. А. Понятие права и государства. – М.: Дело, 1997. – С. 6

47 Нерсесянц В. С. Философия права // Проблеми філософії права. Том ІІ. – Київ-Чернівці: Рута, 2004. – С. 8-9.

48 Конституція України від 28.06.96р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.

49 Байтин М.И. Сущность права (современное нормативное правопонимание на грани двух веков). – 2-е изд., доп. – М.: ООО ИД „Право и государство”, 2005. – С. 426.

50 Мартышин О.В. Метафизические концепции права // Гос-во и право. -2006. – № 2. – С. 70.

51 Чухвичев Д.В. Свобода и право: Дис. … канд. юрид. наук. – М., 2001. – С. 78.

52 Алексеев С.С. Общая теория права. В 2 т. Т.1. – М.: Юрид. лит., 1981. – С. 191-196.

53 Бабаев В. К. Теория современного советского права. – Н. Новгород, 1991. – С. 28.

54 Радько Т.Н. Функции права // Теория права и государства: Курс лекций / Под ред. Н.А. Катаева и В.В. Лазарева. – Уфа, 1994. – С. 329.

55 Бабаев В.К., Баранов В.М. Общая теория права: краткая энциклопедия. – Н. Новгород, 1998. – С. 137-138.

56 Туманов Г.А. Организация управления в сфере охраны общественного порядка. – М., 1972. – С. 138.

57 Иконникова Г.И., Ляшенко В.П. Вказана праця. – С. 173.

58 Черненко А. К. Взаимодействие права и свободы: проблемы интеграции // Гуманитарные науки в Сибири. – 2000. – № 1. – С. 66.

59 Шкода В.В. Вступ до правової філософії. – Харків: Фоліо, 1997. – С. 154.

60 Нерсесянц В.С. Философия права. Учебник для вузов. – М.: Издательская группа ИНФРА; М.: Норма, 1997. – С. 236.

61 Речицкий В.В. Свобода и государство. – Харьков: Фолио, 1998. – С.74-78.

62 Пузаков А.А., Шубин В.И. Смысл и ценность идеи свободы // Свобода, творчество и перестройка: (Тез. конф., Ярославль, окт. 1991 г.) / Филос. общество СССР. Яросл. отделение. – Ярославль, 1991. – С. 49-51.

63 Малько А.В. Право для человека: ограничение или стимул? // Изв. вузов. Правоведение. – СПб., 1992. – № 5. – С. 26.

64 Малько А.В. Эффективность правового регулирования // Правоведение. – 1990. – № 6. – С. 61-63.

65 Право и власть: Человек, право, государство. Человек, закон и правосудие / Под общ. ред. М.П. Вышинского. – М.: Прогресс, 1990. – С. 158.

66 Грушин Б.А. Возможность и перспективы свободы (10 полемических вопросов и ответов) // Вопросы философии. – 1998. – № 5. – С. 3-18.

67 Гегель Г.В.Ф. Философия права. – М.: Мысль, 1990. – С. 80.

68 Неновски Н. Право и ценности / Пер. с болг. В.М. Сафронова. – М.: Прогресс, 1987. – С. 28-30.

69 Бандура О.О. Деякі аспекти взаємного зв’язку цінностей та істини у праві // Проблеми філософії права. Том І. – Київ-Чернівці: Рути, 2003. – С.111-115.

70 Фролов И.Т. Наука – ценности – гуманизм // Вопросы философии. –
1981. – №3. – С. 13.

71 Карташов В.Н. Юридическая деятельность: понятие, структура, ценность / Под ред. Н.И. Матузова. – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1989. – С. 141-142.

72 Алексеев С.С. Проблемы теории права и государства: Учебник. – М.: Юрид. лит., 1987. – С. 170.

73 Оборотов Ю.М. Традиції та новації у правовому розвитку: Монографія. – Одеса: Юридична література, 2001. – С. 39.

74 Свобода. Равенство. Права человека / Просветительская группа по правам человека, Правозащит. центр “Мемориал”. – М., 1997. – С. 197.

75 Политико-правовые ценности: история и современность / Под ред. В.С. Нерсесянца. – М.: Эдиториал УРСС, 2000. – С. 10.

76 От абсолюта свободы к романтике равенства (из истории политической философии). – М., 1994. – С. 18.

77 Нерсесянц В.С. Философия права. Учебник для вузов. – М.: Издательская группа ИНФРА; М.: Норма, 1997. – С. 104.

78 Нерсесянц В.С. Право – математика свободы. Опыт прошлого и перспективы. – М.: Юрист, 1996.

79 Нерсесянц В.С. Право – математика свободы. Опыт прошлого и перспективы. – М.: Юрист, 1996. – С. 15.

80 Козловский В.В., Уткин А.И., Федотова В.Г. Модернизация: от равенства к свободе / Санкт-Петербург. гос. ун-т. – СПб., 1995. – С. 74.

81 Мюллерсон Р.А. Права человека: идеи, нормы, реальность. – М.: Юрид. лит., 1991. – С. 7-11.

82 Пермяков Ю.Е. Лекции по философии права: Учеб. пособие. – Самара: “Самарский университет”, 1995. – С. 76.

83 Справедливость и право: Межвуз. сб. науч. тр. / Свердл. юрид. ин-т им. Р.А. Руденко. – Свердловск, 1989. – С. 17.

84 Платон. Соч. Т.3. – М., 1994. – С. 205.

85 Хрестоматія з історії держави і права зар. країн. – К.: Ін Юре, 1998.– Т. 2. – С. 52.

86 Антология мировой правовой мысли. В 5 т. Т.II. Европа: V – VII вв. – М.: Мысль, 1999. – С. 126.

87 Там само. – С. 127.

88 Гегель Г.В.Ф. Сочинения. Т.3. Энциклопедия филос.наук. – М.: Соцэкгиз, 1956. – С. 317.

89 Иконникова Г.И., Ляшенко В.П. Вказана праця. – С. 182.

90 Право. Ускорение. Справедливость. – Саратов: Изд. Сарат. ун-та, 1989. – С. 114.

91 Краткий философский словарь / Под ред. А.П. Алексеева. – М.: Проспект, 2001. – С. 381.

92 Петрова Л.В. О естественном и позитивном праве (Критические заметки по поводу учебника С.С. Алексеева) // Государство и право. – М., 1995. – № 2. – С. 32-41.

93 Лурье С. Я. Демокріт. – М., 1970. – С. 361.

94 Права человека. Основные международные документы. – М.: Международные отношения, 1989; Бахин С.В. О классификации прав человека, провозглашенных в международных соглашениях // Правоведение. – 1991. – № 2.

95 Петухов В.В., Бызов Л.Г. Предотвращение кризиса // Зеркало недели. – 2006. – № 18. – С. 9.

96 Черненко А.К. Взаимодействие права и свободы: проблемы интеграции // Гуманитарные науки в Сибири. – 2000. – № 1. – С. 70.

97 Філософія права: Навч. посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – С. 176.

98 Там само. – С. 391-392.

99 Конституции зарубежных стран / Под ред. В. Маклакова. – М.: БЕК, 1996; Конституции государств Европейского Союза. – М.: Норма, 1997.

100 Чхиквадзе В.М. Личность и государство: взаимная ответственность // Сов. государство и право. – 1971. – № 1.

101 Нерсесянц В.С. Право и закон: их различение и соотношение // Вопросы философии. – 1988. – № 5. – С. 19-31.

102 Донченко О.П. Методологічна функція категорії свободи в праві // Проблеми філософії права. Том І. – Київ-Чернівці: 2003. – С. 157-158.

103 Права личности в социалистическом обществе. – М.: “Наука”, 1981. – С. 79.

104 Краткий философский словарь / Под ред. А.П. Алексеева. – М.: Проспект, 2001. – С. 90.

105 Алексеев С.С. Право. Азбука. Теория. Философия. Опыт комплексного исследования. – М.: Издательская группа НОРМА – ИНФРА-М, 1998. – С. 619.

106 Нерсесянц В.С. Право и закон: их различение и соотношение // Вопросы философии. – 1988. – № 5. – С. 19-31.

107 Маркс К., Энгельс Ф. Соч. 2-е изд. – Т.1. – С. 122.

108 Алексеев С.С. Право: азбука – теория – философия: опыт комплексного исследования. – М.: Статут, 1999. – С. 114.

109 Козловський А.А. Право як пізнання: Вступ до гносеології права. – Чернівці: Рута, 1999. – С. 188.

110 Загальна теорія держави і права / За ред. В.В. Копєйчикова. – К.: Юрінком, 1997. – С. 140-141.

111 Оборотов Ю.М. Традиції та новації у правовому розвитку: Монографія. – Одеса: Юридична література, 2001. – С. 34.

112 Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учеб­ник. – Харьков: Консум; Ун-т внутр. дел, 2000. – С. 508.

113 Загальна теорія держави і права: [Підру­чник для студентів юридичних спеціаль­ностей вищих навчаль­них закладів] / М.В. Цвік, В.Д. Ткаченко, Л.Л. Бога­чова та ін.; За ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петри­шина. – Ха­рків: Право, 2002. – С. 249-253.

114 Головко Н.А. Свобода и моральная ответственность. – М.: “Знание”, 1973. – С. 11.

115 Оборотов Ю.М. Традиції та новації у правовому розвитку: Монографія. – Одеса: Юридична література, 2001. – С. 39.

116 Козловський А.А. Онтологія юридичної відповідальності // Проблеми філософії права. Том ІІ. – Київ-Чернівці: Рута, 2004. – С. 111.

117 Ореховский А.И. Свобода, ответственность, регуляция (пособие к спецкурсу). – Новосибирск: Новосибирская государственная академия телекоммуникаций и информатики, 1995. – С. 23.

118 Иконникова Г.И., Ляшенко В.П. Основы философии права. – М.: ИНФРА-М, Издательство „Весь Мир”, 2001. – С. 173.

119 Селіванов В.М. Право і влада суверенної України: методологічні аспекти. – Монографія. – К.: Видавничий Дім „Ін Юре”, 2002. – С. 613.

120 Малахов В.А. Етика: Курс лекцій: Навч. посібник. – 3-тє вид. – К.: Либідь, 2001. – С. 153.

121 Базылев С. Сущность позитивной юридической ответственности // Правоведение. – 1979. – № 4.

122 Фефелов П.А. О понятии ответственности в советском праве // Правоведение. – 1982. – № 3.

123 Самощенко И.С., Фарукшин А.Х. Предпосылки правовой ответственности // Правоведение. – 1970. – № 5. – С. 36.

124 Чхиквадзе В.М. Личность и государство: взаимная ответственность // Сов. государство и право. – 1971. – № 1. – С. 22.

125 Корельский В.М. Свобода, ответственность, закон // Сборник научных трудов Свердловского юридического института. – Вып.17. – Свердловск, 1972. – С. 52-54.

126 Конституція України від 28.06.96р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.

127 Сырых В.М.Логические основания общей теории права: В 2 т. – 2-е
изд., стер. – М.: Юстицинформ, 2004. – Т. 1: Элементный состав. – С. 65.

128 Франк С.Л. Реальность и человек. – М.: Республика, 1997. – С. 225.

129 Циппеліус Р. Вказана праця – С. 246.

130 Теория права и государства: Учебник / Под ред. проф. В.В. Лазарева. – М.: Новый Юрист, 1997. – С. 209; Законность и правопорядок // О.С. Иоффе, М.Д. Шаргородский. Вопросы теории права. – М.: Юридическая литература, 1961. – С. 267-311.

131 Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учеб­ник. – Харьков: Консум; Ун-т внутр. дел, 2000. – С. 447.

132 Раянов Ф.М.Проблемы теории государства и права (юриспруденции):
Учебный курс. – М.: Право и государство, 2003. – С.293.

133 Матузов Н.И. О принципе „все, что не запрещено законом, дозволено” // Сов. государство и право. – 1989. – № 8. – С. 3-9.

134 Міл Д. С. Про свободу: Есе. – К.: Видавництво Соломії Павличко “Основи”, 2000. – С. 54.

135 Диденко Н.Г., Селиванов В.Н.Право и свобода // Правоведение. – 2001. – № 3. – С. 19.

136 Матузов Н.И. Актуальные проблемы теории права. – Саратов: Изд-во Сарат. гос. академии права, 2003. – С. 429.

137 Ллойд Д. Идея права / Пер. с англ. М.А. Юмашева. – М.: „ЮГОНА”, 2002. – С. 158.

138 Матузов Н.И. Актуальные проблемы теории права. – Саратов: Изд-во Сарат. гос. академии права, 2003. – С. 394.

139 Алексеев С.С.Собственность – право – социализм: полемические заметки. – М.: Юрид. лит., 1989. – С. 142.

140 Матузов Н.И. Актуальные проблемы теории права. – Саратов: Изд-во Сарат. гос. академии права, 2003. – С. 17.

141 Михайлов С.В Категория интереса в российском гражданском праве. – М: Статут, 2002. – С. 28.

142 Там само. – С. 42.

143 Константинова Н.А., Мошнин В.Ф. Свобода и социальные роли личности // Свобода, творчество и перестройка: (Тез. конф., Ярославль, окт. 1991 г.) / Филос. общество СССР. Яросл. отделение. – Ярославль, 1991. – С.54-55.

144 Сучасна соціальна філософія. Курс лекцій. – К.: Видавництво „Генеза”, 1996. – С. 221.

145 Краткий философский словарь / Под ред. А. П. Алексеева. – М.: Проспект, 2001. – С. 181.

146 Козловский В.В., Уткин А. И., Федотова В.Г. Модернизация: от равенства к свободе / Санкт-Петербург. гос. ун-т. – СПб., 1995. – С. 259.

147 Козловский В.В., Уткин А. И., Федотова В.Г. Модернизация: от равенства к свободе / Санкт-Петербург. гос. ун-т. – СПб., 1995. – С. 265.

148 Пацурківський П.С. Сучасні проблеми правопізнання. Навч. посібник. – Чернівці: Рута, 2001. – С. 56.

149 Проблемы юридической техники: Сборник статей / Под ред. доктора юридических наук, профессора, академика РАЕН и ПАНИ, заслуженного деятеля науки РФ В.М. Баранова. – Нижний Новгород, 2000.

150 Малько А.В. Теория государства и права: Учебник. – М.: Юристъ, 2005. – С. 190.

151 Алексеев С.С. Восхождение к праву. Поиски и решения. – М.: Изд-во НОРМА, 200. 1– С. 337.

152 Малько А.В. Правовая жизнь и правовая политика // Государство и
право на рубеже веков: проблемы истории и теории: Материалы Всерос. конф. / Отв. ред. B.C. Нерсесянц. – М.: ИГЛ РАН, 2001. – С. 15-16.

153 Кольев А.Н.Нация и государство. Теория консервативной реконструкции. – М.: Логос, 2005. – С. 108.

154 Баренбойм П.Д.3000 лет доктрины разделения властей. Суд Сьютера. – 2-е изд., доп. и перераб. – М.: Российская политическая энциклопедия, 2003. – С. 8.

155 Тихомиров Ю.А. Право официальное и неформальное // Журн. рос. права. – 2005. – № 5. – С. 83.

156 Алексеев С.С. Механизм правового регулирования в социалистическом государстве. – М.: Юрид. лит., 1966. – С. 55.

157 Чухвичев Д.В. Свобода и право: Дис. … канд. юрид. наук. – М., 2001. – С. 51.

158 Кулагин М.И. Предпринимательство и право: опыт Запада. – М.: Дело, 1992. – С. 58.

159 Чиркин В.Е.Реформа российской Конституции: этапы и проблемы //
Общественные науки и современность. – 2000. – № 5. – С. 54.

160 Мотрошилова Н.В. Работы разных лет: избранные статьи и эссе. – М.:
Феноменология-Герменевтика, 2005. – С. 184-185.

161 Покровский И.А.История римского права / Пер. с лат. А.Д. Рудокваса. – СПб.: Летний Сад, Журнал „Нева”, 1999. – С. 18.

162 Колесов В.В. Мир человека в слове Древней Руси. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1986. – С. 105-107.

163 Кузнєцов В.І. Філософія права. Історія та сучасність: Навчальний посібник. – К.: ВД „Стилос”: ПЦ „Фоліант”, 2003. – С. 312.

164 Селіванов В.М. Право і влада суверенної України: методологічні аспекти. – Монографія. – К.: Видавничий Дім „Ін Юре”, 2002. – С. 608.

165 Корельский В. М. Свобода, ответственность, закон // Сборник научных трудов Свердловского юридического института. – Вып.17. – Свердловск, 1972. – С. 50.

166 Лазарев В.В.Поиск права // Журн. рос. права. – 2004. – № 7. – С. 10.

167 Мартышин О.В.Справедливость и право // Государство и право на рубеже веков: проблемы истории и теории: Материалы Всерос. конф. – М.: ИГЛ РАН, 2001. – С. 165.

168 Лившиц Р.З. Теория права: Учебник. – М.: БЕК, 1994. – С. 78.

Магістерська робота.