Влада як категорія права. Магістерська робота.

З М І С Т

ВСТУП ………………………………………………………………………………3

РОЗДІЛ І. Інтерпретація влади у докласичній і класичній філософсько-правовій думці …..……………………………………………………….7

1. Античне юридичне мислення ……………………………..……..7
2. Середньовічна світоглядна парадигма: воля до віри ……….17
3. Класична світоглядна парадигма: воля до влади ……………20

Висновки до першого розділу ..………………………………………28

РОЗДІЛ ІІ. Основні типи сучасних концептуальних підходів до визначення сутності влади ………………………………………………………….30

2.1. Некласичне сприйняття феномену влади: біологізація влади30

2.2. Постструктуалістські концепції влади: прагматичне тлумачення принципу «волі до влади» ……………………………….48

Висновки до другого розділу …………………………………………69

РОЗДІЛ ІІІ. Вплив конституційного досвіду Франції на осмислення феномену влади у правовій реальності України ………………………..71

Висновки до третього розділу ………………………………………102

ВИСНОВКИ ………………………………………………………………………104

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ …………………107

ВСТУП

Актуальність теми.Авторитет норм права може мати різну природу, але в кінцевому рахунку, коли виникає питання про його легітимність, він мусить спиратись на верховну, суверенну владу, щодо легітимності якої вже не можна ставити питання, оскільки вона сама є останньою інстанцією для вирішення усіх питань про легітимність. При цьому теоретичне значення дослідження феномену влади полягає в адекватній оцінці того, наскільки вірно філософсько-правове розуміння категорії влади відповідало історико-політичним реаліям і яким чином та за рахунок чого забезпечувалася відносна гармонія між філософськими та правовими елементами змісту цієї категорії. Практична ж актуальність теми зумовлена конкретизацією відповіді на питання про тенденції зворотного впливу філософсько-правових концепцій влади на сьогоденну практику створення законодавчих підвалин розбудови в Україні демократичної, соціальної, правової держави та громадянського суспільства.

Потреба в активізації філософсько-правових досліджень владних відносин посилюється ще і прийнятим 8 грудня 2004 року Верховною Радою України закону „Про внесення змін до Конституції України”. Одним із найважливіших його аспектів є мета оптимізації співвідношення між законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади, яка дозволила би прискорити процес демократичних перетворень в нашій країні. Варте уваги й те, що проблема розподілу влад останнім часом стала чи не найголовнішим об’єктом конституційно-правових реформ у переважній більшості демократичних країн світу.

Ступінь наукової розробки. Класична концепція влади викладена передусім у працях І.Канта, Г.Гегеля, Т.Гоббса, Дж.Локка, Ш.Монтеск’є; біологічне тлумачення влади – у Ф.Ніцше. З позицій соціальної конфліктології цей феномен розглядали К.Маркс, Ф.Енгельс. Психоаналітичний підхід до влади розробляли З.Фройд, К.Юнг, міфологічний – Л.Дюгі. Типи легітимного панування досліджував М.Вебер. Функціоналістське трактування категорії влади було предметом творчості Т.Парсонса. З числа представників постструктуралізму проблемою влади займалися М.Фуко, П.Бурдьє тощо. При цьому необхідно назвати й тих фахівців із філософії права, які досліджували проблему влади. Йдеться передусім про таких учених, як: М.М.Гуренко, С.І.Максимов, В.Г.Графський, Н.Б.Капустіна, В.І.Карпець, Ю.В.Тихомиров та інші. Аналіз цих джерел свідчить про те, що проблема порівняння класичного та некласичного підходів до феномену влади досі не стала предметом спеціального дослідження.

Мета і завдання дослідження.Метою магістерської роботи є філософсько-правовий аналіз влади як категорії права, узагальнення конкретно-історичного досвіду Франції, накопиченого у цьому секторі суспільного життя, та його використання для удосконалення політично-правової системи України.

Мета дослідження передбачає вирішення таких завдань:

– дослідити процес становлення і розвитку концепції влади в античні часи та у класичній філософії права;

– виявити причини еволюції класичного філософсько-правового розуміння влади і переходу до некласичного;

– проаналізувати постструктуралістські концепції влади;

– осмислити вплив постструктуралізму на розвиток конституціоналізму у Французькій Республіці, для ймовірного використання цього досвіду у процесі розвитку сучасної України.

Об’єктом дослідження є влада як психо-соціальний феномен.

Предметом дослідження є концептуальне осмилення влади як категорії права, динаміка владних відносин у системі правових відносин.

Методи дослідження.Методологічний базис магістерської роботи складає комплекс філософських, загальнонаукових та спеціальних методів, обрання яких було зумовлене специфікою теми: принципи розвитку та єдності історичного і логічного, при аналізі еволюції поглядів на владу від античних до сучасних; системно-структурний та функціональний підходи, при визначенні місця і ролі владних відносин у загальній системі соціальних відносин, а також власної структури владних відносин, функціонування цих систем; герменевтичний підхід, при розкритті змісту основних категорій і понять; порівняльно-правовий метод, при дослідженні впливу некласичних підходів на розвиток конституціоналізму Французької Республіки, з метою його використання для вдосконалення конституціоналізму України.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дане магістерське дослідження є комплексним філософсько-правовим дослідженням класичного і некласичного підходів до феномену влади як політико-правової категорії.

У роботі наведено низку положень та висновків, які, на думку автора, мають дослідницьку новизну:

1) Показано, що в основі переходу від докласичного світогляду до класичного лежить заміна теоцентричного принципу “волі до віри” принципом “волі до влади”. Важливим проявом останньої виступає прагнення до істини. І якщо класичному філософсько-правовому підходу до феномену влади притаманні визнання його підконтрольності розуму, логоцентризм, гносеологізм, методологізм, то некласична філософія права розглядає владу у більш широких контекстах, схиляючись при цьому до прагматизму.

2) Доведено, що у постструктуралістів , які запропонували найоригінальнішу некласичну концепцію влади, центр уваги зміщується з зовнішньої дії влади на внутрішнє поле сил у сфері несвідомого, які змагаються за панування над тілом і розумом суб’єкта. Вони проявляються як у приватному житті людини, так і в масштабах соціуму у формі державних інститутів. Влада розглядається як система стратегічних відносин у суспільстві, своєрідне поле напруги, утворюване спонтанними співвідношеннями сил, що пронизують усю соціальну дійсність. Воля до влади породжує відносини панування й підкорення, внутрішньо притаманні іншим відносинам у суспільстві. Влада органічно пов’язана із знанням і через дискурс формує суб’єкта. Суб’єкт обстоює своє право виявляти власну волю до влади, тобто свої права і свободи.

3) Запропоновано розуміння влади як здатності, передусім здатності до існування. У суспільстві загалом ця здатність проявляється як здатність до самоорганізації, що реалізується через систему відносин владарювання і підкорення. У окремої людини як суб’єкта влади – це здатність здійснювати свою волю, спрямовувати дії об’єкта у бажаному напрямку. Соціальна цінність влади визначається тим, якою мірою вона сприяє олюдненню людини.

4) Аналіз Конституції Французької Республіки свідчить про критичне ставлення юристів цієї держави до постструктуралістського розуміння влади. Тут приймається лінія на посилення прав і свобод людини і громадянина, плюралізм, толерантність, але відкидається антираціоналізм.

Практичне значення одержаних результатів. Висновки та пропозиції, сформульовані у магістерській роботі, можуть бути використані органами законодавчої і виконавчої влади для подальшого вдосконалення політично-правової системи України, зокрема, щоб підвищити ефективність інституалізації влади в Україні та прискорити процес оптимізації поділу її гілок. Зробити розвиток політичного реформування України більшою мірою керованим відповідно до сучасних філософсько-правових уявлень про владу, а також міжнародного досвіду. Виробити орієнтири подальшого конституційного регулювання взаємовідносин між суспільством та державою в Україні з урахуванням її геополітичного становища.

Результати магістерського дослідження також можуть бути реалізовані при розробці навчальних програм й у процесі викладання курсів “Теорія держави і права”, “Історія політичних і правових учень”, “Філософія права”, “Політологія” тощо.

Структура магістерської роботи. Робота складається із вступу, трьох розділів, перший з яких охоплює три підрозділи, другий – два, висновків та списку використаних джерел і літератури. Обсяг тексту магістерської роботи – 115 сторінок. Список використаних джерел налічує 116 найменувань.

РОЗДІЛ І.

Інтерпретація влади

у докласичній і класичній філософсько-правовій думці

1.1. Античне юридичне мислення

Поняття «влада» було добре відоме вже в античному світі. Воно позначалось грецьким терміном “dinamis” і латинським “potentia”, що підкреслювало потенційний характер даного феномену та його здатність розгортатися у залежності від конкретно-історичних обставин, що панують у тому чи тому суспільстві. Так, наприклад, англійською – the power – це не тільки влада, але навіть і держава з усією її могутністю; німецькою – die Gevalt – це не тільки влада, але й міць, а також насильство. В українській мові влада найчастіше виступає синонімом начальства, бюрократії, а слово влади позначає владні органи держави та їхні повноваження. Отже, лінгвістичний аналіз поняття влади дає вагомі підстави твердити про його багаторівневість. Ця якість поняття відбиває різнобарвність відповідних тлумачень.

У політичному та повсякденному сприйнятті поняття влади не має якогось одного усталеного значення. Її часто розуміють як спосіб самоорганізації людської спільноти, заснований на розподілі функцій управління і виконання, як можливість і здатність проводити свою волю, спрямовувати процеси, події, дії та поведінку людей у бажаному напрямі, можливість використання тих або інших засобів, особливе відношення між керованим і керуючим тощо. Є всі на те підстави пов’язувати владу з політикою, оскільки вона у соціальному відношенні є найважливішою сферою буття влади.

Центральне місце у політиці посідає проблема влади. Владу нерідко розглядають як спроможність соціально-політичної системи забезпечувати виконання прийнятих нею рішень. Владу ототожнюють із тими ресурсами, що використовують її носії для трансляції цілеспрямованих дій та зобов’язань на політику. Влада виступає як свого роду сила, воля, чарівність або просто як якийсь нез’ясований, чудовий дарунок, іменований загадковим грецьким словом харизма, божественна милість, дарунок, що йде від задоволення. Це можуть бути і можливості, породжені аспектами людського існування, які відрізняються від політики, але які спроможні конвертуватися у владу. Це багатство – в економічному відношенні, вплив – у соціальному, зразки –у культурному, норми, закони – у правовому. Такою владою як ресурсом люди володіють, втрачають її, передають у спадок, одержують і розподіляють. Для інших же є зрозумілішим і ближчим розуміння влади з точки зору її спорідненості зі сталістю міжособистісних відносин. Владу пов’язують із підпорядкуванням, розпорядженням або із залежністю, знеособленою силою обставин, навіть із взаємозалежністю. Але тоді ми маємо справу з функцією. Річ у тім, що державна влада у якості функції вже не може бути привласнена лише однією особою. Більш того, самодостатня функція, втрачаючи особу як її носія, починає підніматися над людьми, робить їх свого роду заручниками змін у соціально-політичних структурних відносинах. Влада наче відчужується від імені і стає роллю й тією сюжетною лінією, що її повинні розіграти багато осіб, які мають більший чи менший доступ до влади.

Є й такі політики і вчені, для яких влада служить засобом політичної творчості. Подібна творчість виявляється через вирішення проблем, що дозволять людям знаходити нові конфігурації для старих і нових) ресурсів, функцій, владних ролей і традицій. Проте така творчість немислима без обговорення і узгодження соціально-політичних та економічних альтернатив status quo. Бо саме над владними ресурсами і функціями й надбудовується змістовно-позитивна комунікативна мережа між соціоструктурними складовими суспільства, що породжує нові змісти, операційне узгодження цілей і засобів, а головне – спроможна виробити дієві критерії та підстави для оцінки ефективності влади у досягненні головної мети.

Так, парадокс влади, яка намагається стати для людини одночасно і доцільною силою, здатною допомогти їй у скрутному становищі, і жорсткою позаособистісною волею, цікавив суспільствознавців. Для визначення сутності влади як такої можна було б обмежитися вказівкою на те, що вона виступає засобом загального зв’язку при здійсненні ціледосягнення або символічним посередником, що забезпечує виконання взаємних зобов’язань. Проте така вказівка є явно недостатньою, тому що подібним засобом можуть виступати найрізноманітніші явища – від брутальної сили до висококваліфікованих дипломатичних хитрощів.

Це також підтверджує розмаїтість трактувань самого феномена влади. Тому варто почати саме з поглядів на владу, які висловлювали античні мислителі.

Звернемось до Платона. За часів, коли він жив, грецька полісна цивілізація вже повільно хилилася до занепаду. Платон дійшов висновку, що втримати її від розпаду можна тільки дисциплінарними заходами наджорсткого законодавства. Будучи носієм авторитарного мислення, він вважав, що людина не має права жити для себе, а зобов’язана існувати тільки для держави і загального блага. В уяві Платона люди за своєю природою слабкі, злі й порочні. Він пише: “уявімо собі, що ми, живі істоти, – це чудові ляльки богів, зроблені ними або для забави, або з якоюсь серйозною метою: адже це нам невідоме; але ми знаємо, що внутрішні наші стани, про які ми говорили, наче мотузки чи нитки, тягнуть нас кожен у свій бік і, оскільки вони протилежні, спонукають нас до протилежних дій, що і служить розмежуванням доброчесності і пороку. Згідно з нашим міркуванням, кожний повинен постійно слідувати тільки одному з потягів, ні в чому від нього не відхиляючись і протидіючи іншим ниткам, а це і є золоте і священне керівництво розуму, зване загальним законом держави” 1. Необхідно мати детально розроблене, ефективне законодавство, яке б всебічно регламентувало людське існування, аж до духовного життя й інтимних відносин. Закони покликані по можливості нейтралізувати суспільство від їх руйнівних виявів. Боги є джерелом влади.

В державі, яка має бути ідеально побудована, жінки повинні бути спільними, діти спільними, виховувати їх потрібно усіх разом, так само і заняттям на війні й за мирного часу належиться бути спільними, а царями над ними повинні бути ті, які найкращі у філософії і військовій справі. Правителями можуть бути тільки філософи. Для правителів і воїнів істотне володіння ідеєюблага. Найважливіше знання – це ідея добра, і що завдяки їй справедливість і все інше стають тим, що потрібне і корисне.

Воля богів як джерело влади опосередковується розумом людини. У Платона все освітлюється наївним комуністичним ідеалом: відсутність у воїнів якої-небудь власності, спільність дружин і дітей. Всі жінки повинні бути спільною власністю, а окремо нехай ні одна ні з ким не живе разом. І діти теж повинні бути спільними, і ані батько не повинен знати своїх нащадків, ані діти батька.

У досконалій державі панує справедливість. У законові йдеться не йдеться про ощасливлення одного якогось людського стану, щоб йому в державі велося краще, ніж іншим. Закон має на меті утвердження добробуту для цілої держави. То силою, то переконанням згуртовуючи громадян, він робить так, щоб вони одні одним приносили користь настільки, наскільки кожен спроможний бути корисним для спільного добра. Закон сам витворює таких мужів не для того, щоб потім дозволити їм розбрідатися куди хто захоче, але для того, щоб послуговуватись ними для зміцнення держави.

У досконалій державі має місце верховенство закону 2. “Я бачу загибель тієї держави, де закон не має сили й перебуває під чиєюсь владою. А там, де закон – володар над правителями, а вони його раби, я вбачаю порятунок держави та всі блага, що їх можуть дарувати державам боги”. Справедливі закони відповідають волі богів. У державі Платона нероздільно панують принципи тотального контролю, нагляду, дисципліни і суворості. Тут немає і мови про свободу вибору і моральність автономії.

Доля людини – бути маріонеткою в руках влади. Завжди, – і на війні й у мирний час – треба жити, постійно озираючись на начальника і виконувати його вказівки. Людину треба карати за будь-який вчинок, що відхиляється від норми. Взагалі ніхто ніколи не повинен залишатися безкарним за жоден вчинок, навіть якщо той, хто його вчинив, втік за межі держави. Але такий порядок, вважає філософ, має виправдання: закони виражають вимоги божественної, космічної необхідності і несуть людям одне лише благо.

У разі потреби Платон визнає за правителями право вдаватись до брехні. Наші правителі будуть змушені досить часто вдаватися до брехні й одурювання задля користі своїх підлеглих. Ми ж уже якось і говорили про те, що як лікувальне, все це може бути корисним 3.

Демократія має свої переваги. У демократичній державі лиш і чути, що воля – понад усе, і що тільки в такій державі годиться жити людині вільній за своєю природою. Проте, коли демократичну державу, яка має спрагу волі, очолять кепські виночерпії, ця держава понад міру впивається нерозведеною волею, а своїх урядовців, якщо вони недостатньо поблажливі й не дають їй повної волі, переслідує карами, закидаючи їм, що вони мерзотники й олігархи. Отже, віра Платона в благість влади поєднувалася у нього з глибиною його метафізичного прозріння. З погляду сучасності, стає зрозумілим, що система, побудована на теренах всього соціалістичного табору, – це певною мірою реалізація платонівської ідеалізації, що розтяглася на десятиріччя. Але філософ у своїх міркуваннях не враховує однієї істотної обставини: ціна, якою досягається ідеальний правопорядок, суперечать людській суті, невикорінній тязі особистості до етичної автономії.

Жорстокість авторитарного режиму згубна для культури. Набагато продуктивніше шлях єдності суспільної і особистої, яким пробував йти Аристотель. Останній помітно відрізнявся від своїх попередників. Це був суворий філософ-раціоналіст, що обґрунтовував свої ідеї за допомогою теоретичних аргументів, а не міфів.

Будучи реалістом, а не утопістом, Аристотель цікавився насамперед природними і соціальними основами владних відносин. Такою основою для нього виступає людина, яка наділена особливою, політичною природою і розглядається як політична тварина, об’єктивне начало всіх політичних явищ.

Держава належить до того, що існує за природою, і людина за своєю природою є істота політична. Ця властивість людей відрізняє їх від інших живих істот. Тільки людина здатна сприймати такі поняття, як добро і зло, справедливість і несправедливість тощо. Сукупність усього цього і складає основу сім’ї та держави 4. Звідси і його постулат, що держава – передусім організація людей, але не всіх, а лише тих, хто може брати участь у законотворчій, військовій і судовій діяльності, тобто громадян.

Отже, держава, що виникла природним шляхом як найвища форма спілкування є самодостатньою для існування сукупність громадян. Всяка держава є певне об’єднання, а будь-яке об’єднання утворюється для певного щастя. Адже всі діють заради того, що вважають достойним життям. Тож вочевидь об’єднання прямують у своїй діяльності до певного щастя. До найбільшого і найвищого з усіх благ, власне, прямує те об’єднання, що є найголовнішим і охоплює решту об’єднань. Саме воно називається державою або політичним об’єднанням.

Людська природа недосконала. Пристрасті часто вириваються з-під контролю розуму, штовхаючи людей до пороків і злочинів. Тому потрібна держава. Суспільство не може існувати без держави. Вона є необхідною формою спільного життя людей. Люди об’єднуються в державу, щоб не допускати несправедливості і досягати блага.

Держава повинна за допомогою розумних законів належним чином виховувати громадян. Адже мета і значення людського буття полягає не в пошуках насолод, а в добродійному і законослухняному існуванні. Бути добродійним означає слідувати розпорядженням розуму. Подібно до Платона, Аристотель також тяжіє до визнання джерелом влади поряд з богами людину та її розум. Законодавство для філософа є виключно політичною діяльністю, невід’ємною частиною політичного процесу, а політичне правління – правлінням законів, а не людей. Якщо закони – явище політичне, то будь-які політичні інституції повинні мати правовий характер.

Політична якість закону як урівноваженого розуму визначається його відповідністю політичній справедливості та ідеї права. Політичні же якості доброї людини залежать від інтелектуальних та етичних, вольових чеснот, які набуваються і збагачуються шляхом політичного виховання та законами, що поєднують авторитет розуму і духовної сили.

Насильство суперечить ідеї права. Проте навіть держава неспроможна контролювати людську природу. Не в її силах виховати абсолютно досконалих громадян. Правителі повинні бути досить розумними для того, щоб громадяни корилися законам держави.

Упорядкування держави пов’язане з державною владою взагалі, й переважно з верховною владою. В усякій державі питання про владу мусить узгоджуватися з формою державного устрою. Держава для Аристотеля є множиною елементів, що входять до її складу. Але елементи не повинні і не можуть бути однаковими. Держави повинна складатися з різноякісних елементів. Прагнення перетворити її на моноліт такою мірою, як того вимагає Платон, згубно для її членів і для неї самої. Держава, де все уніфіковане і все загальне, постійно знаходиться під загрозою різноманітних внутрішніх конфліктів.

Нелегко жити разом і спільно володіти громадською власністю. На людей незмінно будуть чекати ті або інші розбіжності, подібно до того як в мандрівних компаніях часто через дрібниці виникають сварки. Прагнути до єдності треба, але це повинна бути відносна, а не абсолютна, не тотальна єдність. Не треба замінювати гармонію на унісон. Якщо досягнута єдність зайде надто далеко, то держава перетвориться на найгіршу з держав.

У “Політиці” під державним устроєм Аристотель розуміє чіткий порядок в галузі державних посад загалом і, в першу чергу, верховної влади. Верховна влада може знаходитись в руках одного, небагатьох чи більшості. Влада може здійснюватись в загальних інтересах чи виключно в інтересах правлячих осіб. Відповідно до цих двох критеріїв Аристотель виділяє три правильні форми державного устрою, тобто ті, які спрямовують до загального щастя. Це, по-перше, монархія, тобто влада одного, що має на увазі загальну користь. По-друге, аристократія як влада небагатьох, що правлять для загальної користі. Й, по-третє, політія, тобто правління більшості для загальної користі. Цю останню філософ вважає найкращою формою державного устрою 5.

Їм протистоять три неправильні форми: перша – тиранія як влада одного, що має на увазі власний зиск. Друга – олігархія як правління заможних громадян, що піклуються лише про власні інтереси. Третя – демократія як правління незаможної більшості в ім’я своїх інтересів. Розмірковуючи про відмінності між демократією та олігархією, Аристотель намагається також ввести економічний критерій, який явно суперечить кількісному критерію. Виходить, що влада заможної більшості буде олігархією, а влада навіть найнезначнішої групи незаможних осіб – демократією.

Дещо інакше представлено цю класифікацію у восьмій книзі “Нікомахової етики”. Там тиранія, олігархія й демократія постають не стільки як самостійні форми правління, скільки як перекручення правильних форм. Досить чітко проводиться ідея історичного переходу правильних форм правління в їх протилежності. Якщо у “Політиці” Аристотель, відзначивши, що ідеальним було б правління ідеального царя, проте через рідкість таких випадків віддає політії абсолютну перевагу, то в “Етиці” він безумовно називає найкращим правлінням царську владу. Й, нарешті, у ”Риториці” Аристотель пропонує ще одну класифікацію, засновану на способі формування вищих органів влади та цілях, які переслідує та чи інша форма правління.

Так, у демократії верховна влада формується жеребкуванням. Мета демократії – свобода. В олігархії верховна влада формується відповідно до майнового стану громадян. Мета олігархії – багатство. Верховна влада в аристократії формується відповідно до виховання громадян. Мета цієї форми правління – виховання й законність. Монархія – влада одного, що поділяється на два види. Під царюванням розуміють єдиновладдя, що відповідає встановленому порядку, а під тиранією – необмежене єдиновладдя. Обминаючи питання про мету царювання, Аристотель оголошує метою тиранії захист. Найкраще правління може здійснюватись тільки найкращими людьми. Якщо держава є особливого роду спілкування, що має на меті щасливе й чудове життя, то не викликає сумніву, що тим, хто вкладає більшу частку для такого спілкування, належиться брати в державному житті й більшу участь, аніж тим, хто, будучи рівним з ними і навіть перевершуючи їх у відношенні вільного і шляхетного походження, не можуть зрівнятись з ними у державній доброчесності, або тим, хто, перевершуючи багатством, не у змозі перевершити їх у доброчесності.

Аристотель, з усіх реально існуючих видів державного устрою, віддає перевагу політії, хоча і не вважає її ідеальною. Соціальною опорою політії мусить бути середній клас. Це громадяни, що є достатньо заможними, але не доходять у своєму багатстві до забуття доброчесності. Представники середнього класу більше підкоряються аргументам розуму, ніж пристрастям, які породжуються жадобою чи, навпаки, відчуттям свого приниження. Вони цілком можуть виступати посередниками у конфліктах багатих і незаможних, від яких не гарантована жодна держава.

При цьому, основним внеском Аристотеля до теорії влади є його вчення про три частини державного устрою. Він виділяє: по-перше, законодавчий орган, який розглядає справи держави. По-друге, посади. По-третє, судові органи. Законодавчий орган уповноважений вирішувати питання про війну та мир, про укладення й розривання союзів, про закони, про смертну кару, про вигнання, про конфіскацію майна, про обрання посадових осіб та їх звітність. Посадові особи займаються вирішенням решти питань за дорученням законодавчого органу. Кількість та обсяг повноважень посадовців, а також способи заміщення посад завжди повинні залежати від розмірів держави і від прийнятої у ній форми державного правління. Отже, як бачимо, вчення Аристотеля є певним підсумком розвитку правової та політичної філософії у Стародавній Греції. Не випадково воно згодом справило величезний вплив на європейську філософсько-правову і політичну думку.

Проблема влади посідала важливе місце й у міркуваннях мислителів Стародавнього Риму. Найвиразнішою в цьому відношенні є творчість Марка Туллія Ціцерона, від якого починається відлік історії римської філософії і великою заслугою якого є те, що він познайомив римлян з грецькою філософією. Державу він розуміє як надбання народу, а народ не будь-яке сполучення людей, зібраних разом довільним чином, але сполучення багатьох людей, пов’язаних між собою згодою в питаннях права та спільності інтересів. Державну владу слід доручити наймудрішим людям, здатним наблизитись до осягнення божественного розуму.

Якщо держава керуватиметься випадковістю, вона загине так само швидко, як загине корабель, якщо біля керма стане рульовий, призначений жеребкуванням з числа тих, хто їде. Тому, якщо вільний народ обере людей, щоб довірити їм себе, а обере він, якщо тільки піклується про своє благо, тільки найкращих людей, то благо держави буде доручене мудрості найкращих людей, тим більше, що сама природа влаштувала так, що не лише люди, які перевершують інших своєю доблестю і мужністю, повинні стояти на чолі слабших, але й ці останні охоче підкоряються першим 6. Мета правителів мусить полягати в охороні майнових інтересів громадян. Керуватись вони повинні законами, бо останні є силою природи, розумом і свідомістю мудреця, мірилом права і безправ’я. Та й що таке держава, як не загальний правопорядок?

На перше місце серед інших Ціцерон ставив царську владу. Разом з тим він добре бачив її недоліки і переваги інших форм. Кожна держава є такою, які характер і воля того, хто нею править. Тому лише в такій державі, де влада народу найбільша, може перебувати свобода. Нічого не може бути приємнішим від неї, і вона, якщо вона не є рівною для всіх, вже і не є свободою. Якщо народ охороняє свої права, то це найкраще становище, сама свобода, саме благоденство. Народ – пан над законами, над правосуддям, над справами війни і миру, над союзними договорами, над правами кожної людини і над її майном. Тільки такий устрій називається державою, тобто надбанням народу. Саме тому мислитель дійшов висновку, що найдосконалішою формою державної влади є змішана держава, що поєднує начала монархії, аристократії та демократії.

Найбільше схвалення заслуговує, так би мовити, четвертий вид державного устрою. З трьох вказаних спочатку видів державного устрою найкращою є царська влада. Але саму царську владу перевершить така, що буде утворена шляхом рівномірного змішання трьох найкращих видів державного устрою. Тому що бажано, щоб у державі було щось видатне і величне, щоб одну частину влади приділили і вручили авторитету людей, котрі стоять на чолі, а деякі справи були віддані на розсуд і волю народу. Такому устрою притаманна, так би мовити, велика рівність, без якої вільні люди навряд чи можуть довго обходитись, потім – міць, бо види державного устрою, згадані вище, легко перетворюються на свою порочну протилежність, і оскільки ці самі види державного устрою часто змінюються новими, у той час як при цьому об’єднаному і розумному змішанні державному устрої цього не буває майже ніколи, хіба тільки при великій розбещеності людей, що стоять на чолі 7. Монархічні начала мають бути представлені владою консулів, аристократичні – правлінням сенату, демократичні – народними зборами і владою трибунів.

Отже, тут Ціцерон також підтримує погляди своїх давньогрецьких попередників. Джерело влади, як і його грецькі попередники, він вбачав у волі богів, а також певною мірою у людському розумі. Ці ідеї склали підґрунтя поглядів юристів Стародавнього Риму, насамперед Гая, Папініана, Павла, Ульпіана та Модестіна. При цьому, античні мислителі, говорячи про владу, не давали їй чітких дефініцій. І не тому, що їх світогляд був об’єктивно обмежений певною історичною епохою, а передусім тому, що це поняття важко визначити.

1.2. Середньовічна світоглядна парадигма: воля до віри

Одне з найбільш ранніх визначень влади виходило з теологічного пояснення її природи і будувалося за допомогою теорії божественного права. Будь-яка державна влада йде від Бога, а всі монархи, що здійснюють владу є лише виконавцями божественної волі.

Потреба у владі виводилася з тези про природну гріховність людини. По суті, влада для християнського світогляду є божественним установленням, заснованим на християнських заповідях. Підпорядкування людей волі Божій, принципам божественного розуму забезпечує порядок у суспільстві, збереження і продовження людського роду. Звісно, для розкриття суті даної концепції насамперед слід звернутися до праці Августина «Град Божий».

Всі соціальні, правові і державні обмеження є результатом гріховності людини. Людина сама по собі неспроможна позбутися гріху і побудувати міцне суспільство. Адже гріх є першою причиною рабства, за яким людина підкоряється людині в силу стану свого, і це буває не інакше, як по суді Божому, у котрого немає неправди і який уміє розподіляти різноманітні покарання відповідно до вини винних. Тому, що верховний Господь говорить, що “усякий, що вчиняє гріх, є рабом гріха”, а багато благочестивих служать панам несправедливим, що самі, проте, не вільні, або, хто ким переможений, той тому і раб 8.

У будь-якому разі, вважає Августин, краще бути рабом людини, аніж хтивості, тому що сама хтивість має властивість володарювання і зі страшною жорстокістю спустошує душі смертних своєю всепоглинаючою силою. У процесі світового розвитку, котрий підпорядковує всіх людей одне одному, приниження жебраків, що йшло від влади й одночасно слугувало гордощам пануючих, вважалось необхідним і дуже корисним. Засудження до рабства визначається тим самим законом, що велить дотримуватися порядку природного і забороняє його порушувати, бо при відсутності порушення цього закону не було б потреби карати примусом до рабства. Тому Апостол і умовляє рабів коритися панам і служити їм від душі охоче. Тобто для того, щоб, якщо вони не зможуть одержати від панів своєїсвободи, раби самі уявляли служіння своє вільним, служачи не з удаваного страху, а за щирим бажанням, поки пройде неправда, скасується всяке володарювання і влада людська, і будеБог усе в усім 9.

Завжди існувало два роди людського спілкування, два гради, створені двома родами любові: земною – любов’ю до себе, доведеною до презирства щодо Бога, і небесною – любов’ю до Бога, доведеною до презирства щодо самого себе. Перший потім мислить славу свою в самому собі, останній – у Господові. Тому що той шукає слави від людей, а для цього найбільша слава – Бог, свідок совісті. Природа спонукає людей до об’єднання спочатку в сім’ї, потім у державі для забезпечення внутрішнього світу і зовнішньої безпеки.

У Августина політична влада випливає з поваги до якостей королів, але в це раціональне пояснення втручається Божа воля. Королі не самі встановлюють свою владу, вона не належить їм ані за кров’ю, тобто як спадок, ані як вибір. Влада належить їм із волі Бога. Світська і церковна влади існують паралельно. Але між ними є зв’язок. Вони повинні забезпечити одне одному підтримку. Держава покликана захищати церкву від її ворогів, варварів, єретиків. Церква, у свою чергу, виховує паству в дусі лояльності до влади, громадянськості. Таким чином, церковна влада, за Августином, є вищою, тому що це – духовна сфера, яка знаходиться вище, ніж мирська 10.

Як і Августин, Ф.Аквінський так само є одним з представників трактування влади у теологічному дусі. Услід за Аристотелем він декларує, що людина є твариною політичною й у цьому її відмінність від всіх інших створених Богом тварей. Сім’я не може гарантувати безпеку, порядок, повне задоволення матеріальних і духовних потреб, адже для цього потрібне суспільство.

Державотворення визначено волею Бога й опосередковано розумом людини. Ф.Аквінський виділяє три більш-менш природних форми правління в державі – монархію, аристократію, політію, і три викривлених – тиранію, олігархію та демагогію або демократію. Свої симпатії Фома залишає за монархією, оскільки влада царя, у його розумінні, нагадує владу Бога.

У питанні про співвідношення церкви і держави Аквінат поділяв думку папства. Папство розглядало весь християнський світ як єдину державу, керовану намісником божим, а саме Папою. Фома обґрунтовує духовний характер втручання папства у справи імператорів та королів, стверджуючи, що державна влада йде від Бога, форма правління повинна виходити з конкретних обставин, а земне життя в державі є тільки підготовкою до майбутнього духовного життя.

Звісно, теоцентрична світоглядна парадигма була притаманна не тільки західній традиції. Таку, у Стародавньому Китаї мислителі також приділяли увагу божественному та природному в походженні влади. Насамперед слід назвати Конфуція та Мо-Цзи, котрі обґрунтовували необхідність існування влади як механізму підтримки порядку у відносинах між людьми на рівнях керуючих і керованих.

Конфуцій наголошував на божественному характері походження влади, дотримуючись патріархального її розуміння. Він уподібнював ієрархічну владу імператора над підлеглими батьківській владі старшого, глави сім’ї або роду над молодшими її членами. Мо-Цзи же розробив більш раціоналістичну концепцію влади. Він став чи не найпершим мислителем, який у найзагальнішому вигляді проголосив ідею про природне походження влади від певного суспільного договору.

Походження державної влади Мо-Цзи описував як намагання перебороти соціальний хаос, що робив людей схожими на диких звірів, і створити єдину систему суспільного правління. Через цю причину люди обрали своїм володарем наймудрішу та найдоброчеснішу людину Піднебесної, назвавши її Сином Неба 11.

1.3. Класична світоглядна парадигма: воля до влади

Якщо докласичний світогляд характеризувався домінуванням принципу “волі до віри”, то основною рисою класичного світогляду стає “воля до влади” 12.

У цей час істотно зростає роль науки. Відповідно змінюються уявлення як про людину, так і про картину світу. Це означає не тільки виникнення нових ідей, але й кардинальні зміни уявлень про знання.В цю епоху сьогодення розглядають як самодостатній процес, що породжує і вирішує свої проблеми. Моделі з минулого, на які можна було б спиратися в сьогоденні, зникли. Перестали використовуватися стандартні схеми з минулих епох, а перед сьогоденням постало завдання сформувати нормативність із самого себе.

Відмова від моделей минулого і необхідність встановлення власних нормативних принципів в області сучасних форм життя цілком змінюють менталітет епохи. Найяскравішим мислителем доби Відродження, який звертався до проблеми влади, є, мабуть, Н.Макіавеллі, який виступив з ідеєю сильної централізованої влади, для якої вважав дозволеними будь-які методи 13. При цьому він як приклад наводить Ганнібала, відомого своєю нелюдською жорстокістю.Макіавеллі дотримується думки, що краще, щоб правителя боялися, ніж щоб його любили, оскільки люди менше побоюються скривдити того, кого вони люблять, ніж того, кого вони бояться.

Розумний правитель не може і не повинен залишатись вірним своїй обіцянці, якщо це шкодить його інтересам і якщо відпали причини, що спонукали його дати обіцянку. Потрібно бути неабияким ошуканцем і лицеміром. Люди ж такі простодушні й так поглинуті найближчими потребами, що той, хто обманює, завжди знайде того, хто дасть пошити себе в дурні 14. Про дії всіх людей, а особливо государів, з яких у суді не спитаєш, судять по результату. Через це нехай государі прагнуть зберегти владу й отримати перемогу. Які б засоби при цьому не застосувати, їх завжди вважатимуть гідними і схвалять, бо чернь спокушається видимістю й успіхом, у світі ж нема нічого, крім черні, і меншості у ньому не залишається місця, коли за більшістю стоїть держава. Отже, Макіавеллі розглядав розум людини як важливий засіб у боротьбі за владу, а вірі, християнській моралі відводив вельми незначну роль. Його теорія є свідченням того, на що здатний розум, який керується самим лише прагматичним прагненням до влади.

У новий же час державній владі починає протистояти безпосередньо не задіяна у відправленні владних функцій громадськість. Влада варіюється від стану анархії до жорсткої диктатури. Саме в цей період з’являються полярні форми володарювання. Якщо в суспільстві переважає війна всіх проти всіх”, рано чи пізно виникне в тій чи іншій формі диктатури, котра у свою чергу веде до повного придушення проявів волі. У Новий час представники громадськості стають виразниками критичних ідей і дають своє рішення проблеми влади. Саме в цей час формуються такі поняття, як політична демократія, правова держава, громадянське суспільство та їх складові 15.

Представники громадськості вважали, що на зміну поліцейській, бюрократичній державі епохи абсолютизму повинна прийти правова держава, в основі якої лежить ідея вільної особистості, що має невід’ємні, невідчужувані права. Взаємини особистості з державною владою в умовах правової держави принципово інші, ніж в абсолютистській державі, тому що для правової держави характерне обмеження державної влади, зв’язаність її правом і законом.

В Новий час феномени права, моралі, закону, влади були осягнуті на засадах нового світогляду. Як відомо, слово “класичний” походить від classicus – “взірцевий”. Але в історії філософсько-правової думки термін “класична філософія” має подвійний зміст. Насамперед це – філософія розуму, філософія свідомості, філософія пізнання, її витоки ми знаходимо в філософському світогляді Р.Декарта, Ф.Бекона, а її вершина – філософська система Г.Гегеля.

Основною рисою класичної філософії взагалі, і німецької класичної філософії зокрема, була її увага до методології дослідження. Завдяки цьому світогляд класичної доби відрізняється високою теоретичністю, проблемністю.Саме тому класичні філософські системи справили надзвичайний вплив на майбутнє. На цій основі розвивалася така риса класичного світогляду, як перевага загального над одиничним, цілого над окремим. Не лише знання вважалося системним, сама природа і суспільство розглядалися як системи, а особистість поставала елементом суспільно-державної тотальності. І саме в межах класичної світоглядної парадигми, яка характеризувалася принципом “волі до влади”, в нових історичних умовах народжуються нові концепції влади.

Феномен влади піддається всебічній рефлексії в класичному світогляді. Так, добре відома інструментально-силова концепція влади, яка асоціюється в нашій уяві, насамперед, з англо-американською традицією, була розроблена саме в цей період англійським філософом Т.Гоббсом. Вже у “Левіафані” влада, яку має суверен, описується не стільки як якийсь абстрактний потенціал, наданий пересічному громадянину Богом, скільки як реальний засіб примусу або форма силового впливу на підлеглих.

Визначення Гоббсом влади, де відчувається вплив механістичності, є явно інструментальним. Для нього влада – це перш за все здійснення влади, це сила, спрямована на об’єкти управління та на результати їх діяльності. Гоббс вважає, що всі люди рівні від природи. Але в природному стані, до того як з’являється якась влада, кожна людина хоче не тільки зберегти свою власну свободу, але й досягти панування над іншими. Обидва ці бажання диктуються інстинктом самозбереження. З протиріч між бажаннями людей виникає війна всіх проти всіх, що робить життя безпросвітним, звірячим та тимчасовим 16. У природному стані немає власності, немає справедливості або кривди, є тільки війна, а сила і підступність є на війні двома кардинальними чеснотами.

Люди уникають цих бід, об’єднуючись в общини з їхнім підпорядкуванням центральній владі. Все це подано як результат дії суспільного договору, де передбачається, що ряд людей зібралися і погодилися обрати собі правителя або верховний орган, котрий буде користуватися правами влади над ними і покладе кінець загальній війні.

Звісно, цей міф, як правило, використовується для того, щоб пояснити, чому людина повинна миритися з обмеженням особистої свободи, обумовленим підпорядкуванням владі. Метою підпорядкування, яке люди свідомо чи несвідомо поклали на себе, каже Гоббс, є самозбереження від загальної війни, що виникає з нашої любові до свободи для себе і до панування над іншими.

Гоббс наполягає на тому, що угоди людей можуть бути тільки штучними, договірними. Договір повинен дарувати владу одній людині або групі осіб, тому що інакше він не зможе примушувати до покори. Договір укладається не між громадянами і правлячою владою, як потім було у Локка і Руссо, а між самими громадянами і засвідчує їхню згоду на покірність щодо тієї правлячої влади, яку обере більшість. “Ми говоримо, що держава створена, коли багато людей домовляються й укладають угоду кожне із кожним про те, що з метою запровадження миру серед них і захисту від інших кожний із них буде визнавати, як свої власні, дії і судження тієї людини або групи людей, яким більшість надає право бути їх представником незалежно від того, чи голосував він за чи проти них” 17. Обранням цієї влади політичні повноваження громадян закінчуються.

Меншість пов’язана так само міцно підкоренням державі, як і більшість, тому що договір зобов’язує коритися уряду, обраному більшістю. Зі створенням держави формуються усі права того або тих, на кого угодою народу, що зібрався, перенесена верховна влада. Коли уряд обрано, громадяни втрачають усі права, за винятком тих, які уряд вважає доцільним їм надати. Скасовується право на повстання, тому що правитель не зв’язаний ніяким договором, тоді як його піддані зв’язані. Верховна влада, чи то окрема особа, чи то група осіб, називається сувереном. Отже, влада суверена у Гоббса – це необмежена влада. Йому належить право цензури над усяким вираженням суспільної думки. А його головний інтерес полягає в збереженні внутрішнього миру і тому він не використовує право цензури, щоб замовчувати правду, бо доктрина, що суперечить миру, не може бути істинною.

Закони власності, на думку Гоббса, повинні бути цілком підпорядковані суверену, адже в природному стані немає власності і тому власність створюється урядом, який може контролювати свій витвір так, як йому завгодно.

Участь народу цілком вичерпується першим обранням монарха. Престолонаслідування повинне визначатися монархом. Причому передбачається, що монарх у якості спадкоємця влади звичайно обере когось зі своїх дітей або найближчого родича, якщо сам він не має дітей, але вважається, що не повинно існувати таких законів, що заважали б йому зробити інший вибір. Що ж стосується свободи підданих, то вони вільні там, куди не поширюється дія законів. Це не є обмеженням верховної влади. Тому що дія законів могла б бути поширеною, якби цього захотів суверен. Піддані не мають прав у відношенні монарха, за винятком тих, якими суверен поступається добровільно. Звідсіля випливає цілком логічний висновок: людина не має обов’язків перед правителем, у котрого немає сили захистити його.

Права власності мають силу тільки у відношенні до інших підданих, але не у відношенні до суверена. Суверен має право регулювати зовнішню торгівлю. Він не підпорядковується цивільному праву. Його право карати виходить не з якоїсь концепції справедливості, а з того, що він зберіг свободу, котру всі люди мали у природному стані, коли жодна людина не могла бути покарана за нанесення образ іншим. Таким чином, влада у Гоббса – це абсолютна влада, зосереджена в руках суверена.

Значний внесок у розвиток теорії влади зробив і французький теоретик Ш.-Л. Монтеск’є. Його філософсько-правові погляди зводяться до того, що форми суспільного життя визначають собою дух законів і зміст законодавства. Вони ґрунтуються на тому, що принцип демократії – це чеснота, яка базується на любові до загального блага. За демократичних умов верховна влада належить народу, а основні закони тут визначають порядок подачі голосів, за допомогою яких виражається воля народу, склад і спосіб діяльності народних зборів; проповідують любов до батьківщини, повагу до закону, підтримку чинних порядків, охорону сім’ї.

Розрізняючи три гілки влади – законодавчу, виконавчу, судову, – він відзначав, що для запобігання зловживанням необхідний такий порядок речей, при якому різні гілки влади могли б взаємно стримувати одна одну. Поділ і взаємне стримування гілок влади є, згідно з Монтеск’є, головною умовою забезпечення політичної свободи в її відносинах до державного устрою 18.

Руссо, на відміну від Монтеск’є, вважав, що законодавча, виконавча і судова влади є особливими проявами єдиної влади народу. Після нього теза про єдність влади використовувалася різними силами. При цьому слід зазначити, що мова йде не тільки про владу певної соціальної спільноти, навіть якщо це компроміс різних класів, які спільно здійснюють політичне керівництво суспільством, але і про відомий ступінь організаційної єдності. Всі органи держави проводять у кінцевому рахунку загальну політичну лінію, обумовлену носієм реальної влади, і як правило, будуються вертикально 19. Звісно, позиція Руссо відповідала вимогам часу й обґрунтовувала революційні процеси у Франції кінця 18-го століття.

Отже, якщо Монтеск’є намагався знайти компроміс, то Руссо обґрунтовував необхідність боротьби з феодалізмом. Як погляди Монтеск’є, так і погляди Руссо знайшли своє найповніше і найпослідовніше відображення в Конституції США 1787 року. Тут були враховані й ідеї Руссо щодо суспільного договору. На його думку, якщо ми усунемо з суспільної угоди усе те, що не складає її суті, то ми виявимо, що вона зводиться до таких положень: Кожен з нас передає до загального набутку і ставить під вище керівництво загальної волі свою особистість і всі свої сили і в результаті для нас усіх разом кожний член перетворюється на неподільну частку цілого. Негайно замість окремих осіб, які вступають до договірних відносин, цей акт асоціації створює умовне колективне Ціле, що складається з такої кількості членів, скільки голосів нараховують загальні збори. Це ціле отримує внаслідок такого акту свою єдність, своє спільне Я, своє життя і свою волю. Це особа юридична, котра утворюється внаслідок об’єднання усіх інших, колись називалася Громадянською общиною, нині ж називається Республікою, або Політичним організмом: його члени називають цей Політичний організм Державою, коли він є пасивним, Сувереном, коли він є активним. Щодо членів асоціації, то вони у сукупності отримують ім’я народу, а окремо називаються громадянами як такі, що беруть участь у верховній владі, та підданими, як такі, що підкоряються законам Держави 20” [154, 208-209].

Гегель так само вважає належний поділ влади в державі гарантією публічної свободи. Загальною тенденцією, що характеризує розуміння влади в руслі класичних філософсько-правових явищ Монтеск’є, Локком і Гегелем, є використання теорії поділу влади для обґрунтування такого політичного ідеалу, як конституційна монархія. Водночас, Гегель розходиться зі своїми попередниками в розумінні як характеру і призначення такого поділу, так і складу влади.

Більш істотна розбіжність у розумінні і застосуванні теорії поділу влади виникає з того, що компромісність, закладена в самій ідеї поділу влади, уявляється Гегелю недостатньою. Він вважає ідею повної самостійності гілок влади і їх взаємного обмеження помилковою, оскільки при такому підході передбачається ворожість кожної з гілок влади до інших, їх взаємний страх і протидія. Внаслідок всього цього виходить лише загальна рівновага, але не жива єдність.

Різні влади – це лише різні моменти єдиного поняття, тому як помилку Гегель розцінює всякого роду абстракції самостійності влади. Концепцію поділу влади Гегель швидше розуміє як їх органічну єдність, усі влади виходять з цілого і є його частинами. За переконанням Гегеля, у пануванні цілого, у залежності і підпорядкованості всіх гілок влади державній єдності і полягає сутність внутрішнього суверенітету держави.

Отже, класичні засади практично-духовного освоєння світу, що сформувалися в межах класичної світоглядної парадигми, уможливили нове розуміння феномену влади, яке базувалося на принципах гносеологізації буття, пріоритетах загального над одиничним, цілого над окремим. Основною рисою класичного підходу була увага до методології дослідження. Завдяки цьому інтерпретація феномену влади відрізняється високою теоретичністю, науковістю. Це стало можливим завдяки тому, що філософсько-правові погляди цієї епохи були вершиною розуміння світу і людини, вони тлумачили феномен влади, спираючись на раціоналізм 21, гносеологізм та логоцентризм. В минуле відійшов основний принцип, на якому базувалося відношення до влади в докласичному світогляді, – принцип “волі до віри”. Теоцентричний принцип поступово трансформується в класичний принцип “волі до влади”.

Висновки до першого розділу

1. Платон звертався до проблеми влади у зв’язку з питаннями держави і вважав, що навіть духовне життя й інтимні відносини повинні регулюватись державною владою. Останній він приписував божественне походження, обстоював верховенство закону. Аристотель же загалом підтримував Платона, але писав, що у державі потрібна гармонія, а не унісон. Він поставив питання про розподіл влад. Філософи та юристи Стародавнього Риму дотримувались близьких поглядів.

2. Для теоцентричного християнського світогляду влада є божественним установленням, заснованим на біблійних заповідях. У Стародавньому же Китаї мислителі також досліджували феномен влади. Так, Конфуцій наголошував на божественному характері її походження, трактуючи її патріархально. Мо-Цзи став чи не найпершим, хто у найзагальнішому вигляді проголосив ідею суспільного договору.

3. Якщо докласичний світогляд характеризувався домінуванням принципу “волі до віри”, то основною рисою класичного світогляду, безперечно, стає “воля до влади”. Новий підхід зароджується у філософії права і політиці доби Відродження та Нового часу. Так, Макіавеллі виступив з ідеєю сильної централізованої влади, для якої вважав дозволеними будь-які методи. Розум людини він розглядав як важливий засіб у цій боротьбі, а вірі, християнській моралі відводив вельми незначну роль. Його теорія показала, на що здатний розум, який керується самим лише прагматичним ставленням до влади. Т.Гоббс, Дж.Локк, Ш.-Л.Монтеск’є, Ж-Ж.Руссо та інші мислителі розробляють принципи демократії, суспільного договору, поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову, а також формують інструментально-силову концепцію влади. Їх погляди багато в чому поділяв Г.Гегель. Разом з тим він критикував протиставлення різних гілок влади, вбачаючи сутність внутрішнього суверенітету держави у залежності і підпорядкованості всіх гілок влади державній єдності.

Перевага віддавалася загальному над одиничним, цілому над окремим. Не лише знання вважалося системним, сама природа і суспільство розглядалися як системи. А особистість поставала елементом суспільно-державної тотальності.

РОЗДІЛ ІІ.

Основні типи сучасних концептуальних підходів

до визначення сутності влади

2.1. Некласичне сприйняття феномену влади:

біологізація влади

Звісно, класичне мислення не відійшло в минуле одразу. Воно притаманне світоглядній свідомості і сьогодні. Проте, у сьогоднішньому світі воно існує поруч з некласичним розумінням феноменів людського буття, зокрема феноменів влади і права. Які ж об’єктивні чинники обумовили перехід від класичного до некласичного світосприйняття?

Чому класичне світорозуміння, основні риси якого були сконцентровані в системі Гегеля, вичерпало себе і стало предметом критики його опонентів? Вже Фойєрбах протиставляє об’єктивному ідеалізмові Гегеля антропологічний матеріалізм, Маркс філософсько-правовій теоретичній спекуляції – суспільну практику, Шопенгауер гегелівському логоцентризму – волю, Конт філософсько-правовій метафізиці Гегеля – позитивізм, і, нарешті, К’єркегор на перше місце ставить проблеми екзистенції людини.

Така опозиція ймовірно свідчить про перехід до зовсім нової, некласичної доби філософування. В рамках нового світобачення формується біологічне трактування влади. Його представники розглядають владу як механізм приборкання людської агресивності, закладеної в найбільш фундаментальних інстинктах людини як біологічної істоти.

У структурі біологічних властивостей, притаманних і людям, і тварині, агресія виступає у вигляді інстинкту боротьби, спрямованої проти представників того ж роду. Так, Ф.Ніцше підкреслював, що влада є волею і спроможністю до самоствердження.Взагалі його міркування про владу пов’язані з такими поняттями як воля до влади, як надлюдина.

Цей мислитель не є шанувальником і держави. “Де-не-де існують ще народи, але не в нас, брати мої, у нас є держава. Держава? Що це таке? Отже, слухайте мене, тому що тепер я скажу вам своє слово про смерть народів. Державою називається найхолодніше з усіх холодних чудовиськ. Туди, де закінчується держава, – туди дивіться, брати мої! Хіба ви не бачите райдугу і мости, що ведуть до надлюдини?” 22. Інакше кажучи, Ніцше як затятий індивідуаліст вірить у героя, надлюдину. Нещастя усієї нації означає для нього менше, ніж страждання великої особистості.

Ніцше, визнаючи владу земну, заперечує одночасно владу Божу, що виражається у його жорсткій критиці християнства. Він не зацікавлений у метафізичній істинності ані християнства, ані будь-якої іншої релігії. Будучи переконаним, що жодна релігія у дійсності не є істинною, він судить про всі релігії тільки по їхніх соціальних наслідках. “Колись хула на Бога була найбільшою хулою; але Бог помер, і разом із ним померли і ці хулителі. Тепер хулити землю – найжахливіший злочин, так само як шанувати сутність незбагненного вище, ніж зміст землі!” 23.

Філософ протестує проти підпорядкування божій волі, але він замінює її на волю земних художників-тиранів. Він не бажає розглядати усіх людей як рівних у жодному відношенні. Тому що так говорить йому справедливість: люди нерівні. На місці християнського святого Ніцше бажає бачити того, кого він називає шляхетною людиною, але не в якості представника всіх, а як правлячого аристократа.

Шляхетна людина спроможна на жорстокість і при потребі на те, що вульгарно розглядається як злочин. Вона має почуття обов’язку тільки стосовно рівного себе. При цьому вона протегує художникам і поетам і всім тим, хто є майстром у тій чи іншій галузі, але робить це як істота більш високого порядку, ніж ті, що лише вміють що-небудь робити. На прикладі воїнів така людина навчилася пов’язувати смерть з інтересами, заради яких вона бореться, жертвувати багато чим і ставитися до справи достатньо серйозно, щоб не щадити людей, дотримуватися жорсткої дисципліни і дозволяти собі у війні насильство та підступ. Вона усвідомлює ту роль, котру жорстокість відіграє у поведінці аристократа.

Шляхетна людина є, по суті, втіленням волі до влади. Вона цілком позбавлена співчуття, безжалісна, хитра, підступна, зайнята лише своєю власною владою. При цьому незрозуміло, чи розглядав Ніцше перевагу аристократа як природжене, чи як обумовлене вихованням і середовищем. Якщо справедливе останнє, то важко пояснити, чому інші позбавлені тих переваг, на які вони можуть претендувати рівною мірою. Можна припустити, що він вважає аристократів-завойовників та їхніх нащадків біологічно вищими порівняно з їхніми підданими, подібно до того, як люди є вищими від домашніх тварин, хоча й у меншій мірі. За Ніцше індивідууми вищої раси та їхні нащадки ближче стоять до шляхетних. Тобто в них більше сили волі, більше мужності, більше пориву до влади, менше співчуття, менше страху і м’якості.

Отже, спираючись, на вищевикладене, можна в такий спосіб сформулювати уявлення Ніцше про владу: переможці у війні та їхні нащадки звичайно є біологічно вищими, ніж переможені, тому бажано, щоб уся влада знаходилася в їхніх руках і керівництво здійснювалося винятково в їхніх власних інтересах.

З позиції же соціальної конфліктології, яку розвивали К.Маркс, Ф.Енгельс, В.І.Ленін та їхні послідовники, влада розглядається як відношення панування і покори між класами 24.

Природа даного панування обумовлена економічною нерівністю, місцем і роллю класів в економічній системі суспільства. Володіння власністю забезпечує економічно панівному класу можливість підкоряти своїй волі економічно залежні класи.Наприклад, політична влада буржуазії над пролетаріатом обумовлюється її економічним пануванням і можливостями державного примусу.

Політична влада у власному смислі слова – це організоване насильство одного класу для придушення іншого. Якщо пролетаріат у боротьбі проти буржуазії неодмінно об’єднується в клас, якщо шляхом революції він перетворює себе на панівний клас і в якості панівного класу силою скасовує старі виробничі відносини, то разом із цими виробничими відносинами він знищує умови існування класової протилежності, знищує класи взагалі, а тим самим і своє власне панування як класу.

Економічна нерівність є основою всіх інших форм соціальної нерівності і не вичерпується тільки класовими розходженнями. Вона більш різнобарвна і містить у собі фахові, етнічні, вікові та статеві, регіональні і культурні особливості. Тому феномен влади виявляється там, де є нерівність.

Держава відмиратиме у процесі досягнення комунізму, тобто в один прекрасний момент будуть скасовані класове суспільство і класове гноблення. Держава трактувалася як форма придушення, використовувана панівним класом для того, щоб тримати у покорі нижчі класи. Але зі зникненням ворогуючих між собою класів зникнуть і підстави для існування держави. Так, Ленін цілком погоджується з тим, що в руках правлячого класу держава є формою придушення. Поліція, армія, юридична система – усе це інструменти класової держави. Але, захопивши владу, більшовики повинні були відповісти на запитання, коли і як буде “відмирати” держава. В.І.Ленін мав також відповісти на запитання, чи буде і після революції продовжувати існувати державний апарат. Суть відповіді Леніна полягала в тому, що у перехідний період невизначеної тривалості держава буде необхідною для пролетаріату як інструмент придушення контрреволюційних сил 25. На цей період капіталістична класова держава повинна бути замінена диктатурою пролетаріату, що була б не просто новою насильницькою державою, як при капіталізмі, а, навпаки, кроком уперед. При капіталізмі – диктатурі буржуазії – пролетарська більшість пригноблюється меншістю, капіталістами. При диктатурі пролетаріату контрреволюційна меншість придушується революційною більшістю.

І якщо марксистська концепція влади виходить із принципу матеріалістичного монізму, то плюралістична концепція влади ґрунтується на розумінні багатьох рівнозначних елементів, що пояснюють цей феномен.

Яскравим прикладом такого розуміння влади став біхевіоризм, який сформувався в 30-х роках XX сторіччя. Популярність останній завоював завдяки чітко вираженій установці на емпіричне дослідження поведінки людей у сфері політики.

Біхевіористи запропонували програму, що, як їм здавалося, дозволяла істотно розширити і збагатити предметне поле і методологію дослідження політичних відносин, виробити більш адекватне розуміння політичної реальності. Такою реальністю стала вважатися вся сукупність проявів політичної системи, її функцій і взаємозв’язків. Від бачення політичного життя крізь призму нормативно-правових настанов і абстрактних політичних ідеалів біхевіористи намагалися перейти до вивчення політичного процесу в його багатоплановій динаміці і взаємозв’язку із загальносоціальним процесом, а також психологічними мотивами поведінки людей.

Сфера їхнього аналізу поширювалася на ті групи й організації, що не вписувалися у традиційну, розроблену філософами та державознавцями XIX ст. схему політичної реальності, основою якої був принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову. До центру уваги біхевіористів потрапляли в першу чергу приховані, неформальні структури влади у суспільстві, а саме групи тиску на уряд, пропагандистські центри, гангстерські угруповання тощо. Підхід біхевіористів мав специфічну терапевтичну спрямованість. Перенесення на політологічну основу методологічних зразків, розроблених неопозитивістами головним чином на матеріалі природничих наук, мало своїм важливим наслідком те, що політична реальність стала трактуватися як частина природної реальності, а політичні процеси – такими, що відбуваються відповідно до деяких незмінних закономірностей, встановлюваних в емпіричному дослідженні.

Перед загальною теорією у сфері політичних відносин було поставлене завдання – вивести явища політичного життя з природних властивостей людини, характеристик її життєвої поведінки. Узагальнення цих явищ повинні були скласти емпіричні закони, за якими можна досліджувати функціонування й еволюцію політичних структур суспільства.

Політичний процес, начебто похідний від фундаментальних життєвих характеристик людських індивідів, уявлявся біхевіористам як актуалізація певного споконвічного вольового устремління, котре надає політичний зміст усякому поведінському акту.

Таким устремлінням вони вважали досягнення і використання влади. Прагнення влади оголошувалося домінуючою рисою людської психіки і свідомості, що визначає форми політичної активності людини. У біхевіористів влада – вихідний пункт і кінцева мета політичної дії, а політична людина – це людина, що рветься до влади. У певному смислі вся політична теорія зводилася до вчення про владу. Звісно, традиційні, добіхевіористські політичні вчення також розглядали владу як центральну проблему, проте їхнє трактування влади не виходило за межі аналізу міжінституціональних відносин та ієрархії соціального підпорядкування 26. Основою людської поведінки для біхевіористів є початковий імпульс, а саме прагнення до влади. Люди можуть і не завжди сприймати свою або чужу діяльність як пряме, явне прагнення до влади, а просто хочуть чого-небудь – виграти двобій, зробити кар’єру, завоювати авторитет, прийняти і здійснити рішення, але за всім цим все ж таки стоїть прагнення до влади.

Влада, якої бажає людина є засобом поліпшення її політичного стану, з однаковою необхідністю застосовуваний всіма людьми, у всі історичні часи, у будь-якому суспільстві, при будь-якому економічному і соціально-політичному ладі. При цьому виявляється двоїстий зміст влади. З одного боку, влада виглядає так, ніби для людини є більш значні цінності, ніж влада, заради котрих власне і потрібно мати владу, контроль, могутність тощо. Цими цінностями можуть бути користь, багатство, насолода або свобода, незалежність, безпека. А з іншого боку, очевидно, що у ряду цих цінностей влада знаходиться на першому місці. Цілком природно, що влада трактується одночасно і як ціль, і як засіб, бо буквально всі політичні дії інтерпретуються в термінах волі до влади. Отже, дуже помітним є бажання біхевіористів надати поняттю влади гранично загальний характер, наділити його універсальними властивостями. Будь-який вплив на політику, тобто всяка дія політичного суб’єкта, прирівнюється прагненню до влади.

У політиці усе розуміють як владу, й усяку владу – як політику. Проте політика – ще і сфера соціальної взаємодії. Індивід, стимульований властивим йому за природою владним імпульсом і маючи певний потенціал політичної енергії, без якої воля до влади була б марною, зустрічається у цій сфері з іншими, подібними йому індивідами і вступає з ними в комунікацію, конкуренцію з приводу влади.

Силове поле цієї сфери, що зазнає певних збурень через постійні сутички і взаємодії індивідуальних воль, – елементарна модель, на якій засновники поведінської доктрини намагалися простежити наслідки, що випливають із їхніх вихідних допущень. З цієї моделі свідомо усунуті всі інші якості і характеристики індивідів, соціальні, економічні, культурні та інші мотиви і причини їхньої політичної поведінки. Тільки індивідуальні волі до влади та їхня взаємодія – з цього матеріалу будується вся політична матерія, виступаючи як прямий результат сутичок і взаємних обмежень воль, поступового наростання і накопичення продуктів їхньої минулої діяльності, що згодом одержують стабільні, стійкі форми.

Біхевіористам був притаманний і новий підхід до визначення державної влади та державного суверенітету, який відрізнявся від традиціоналістського класичного розуміння. У традиціоналістів влада була наче органічно, споконвічно властивою державі, котра мала перевагу над усіма політичними силами суспільства, втілюючи в собі його національну, народну єдність. Не заперечувалося біхевіористами і верховенство влади держави, проте вони відмовлялися від моралістичних трактувань, намагаючись знайти природне пояснення її походження, сутності і функціонування. Так, критикуючи традиціоналістські погляди на державу як на якийсь одвічно даний резервуар влади, з котрого її черпають усі суспільні інститути й окремі громадяни, Лассуелл відхиляв також і думку про те, що природне призначення цього резервуару полягає в забезпеченні загального добробуту. Ця ілюзія, писав він, призводила до того, що нездатність держави виконати зазначене завдання пояснювалася через розлад її організації впливи. На думку же Кетліна, загалом близьку до поглядів інших біхевіористів, влада у суспільстві плюралістично розподілена між взаємодіючими політичними суб’єктами, а певні групи настільки процвітають у цій взаємодії, що надають своїй владі статус загальнозначущої, обов’язкової для усіх. Тоді ця група й одержує можливість оголошувати себе абсолютним сувереном, тим, чого немає в реальності, але що виникає як політичний викрут, засіб для закріплення досягнутого успіху.

Отже, політична система суспільства завжди виступає як особлива структура, у якій влада розподілена між усіма її елементами так, що встановлюється певний баланс сил, які рвуться до влади і досягають її. Порушення цього балансу у бік надмірної централізації влади або, навпаки, її розпорошення спричиняє дисфункцію і може призвести до розпаду політичної системи. Таким чином, мета біхевіористської теорії влади полягає у вивченні умов збереження оптимального балансу політичних сил, воль до влади.

З ніцшеанської ідеї волі до влади бере початок і психоаналітична концепція влади, яка принципово відрізняється від біхевіорізму. Зокрема, у класичному фройдизмі, а саме у 3.Фройда проблема влади – це проблема панування несвідомого над людською свідомістю і поведінкою, а також проблема відносин з цією владою, примирення чи боротьби з нею. Має місце підкорення свідомості силам, що знаходяться поза її межами. Отже, Фройд бачить тут своєрідне рабство, де людина – раб самої себе, тобто своїх власних ілюзій, зокрема, раб бажання панувати, у котрому й полягає сама людська сутність.

Фройд викладав проблеми влади мовою енергетики, біології, антропології свого часу і, найголовніше, мовою створеного ним психоаналізу. Він розуміє людську психіку як цілісне утворення, в якому прозорі, проникні для свідомості елементи співіснують із непрозорими, силовими елементами. Цей психоаналітичний феномен уявляється принципово двоїстим. Він містить параметр знання і параметр сили.

Інакше кажучи, несвідоме, що визначає свідомість і панує над нею, виступає як таке, що свідомість повинна пізнавати з метою якоюсь мірою ним керувати. Усі ці конкретні життєві умови впливають на динаміку внутрішньопсихічних сил або інстанцій влади, пов’язаних відносинами панування і підкорення. Ця динаміка розглядається Фройдом на двох моделях. Перша модель: “несвідоме – підсвідоме – свідоме”. І друга модель: “Воно – Я – Над-Я”. Обидві засновані на ідеї волі до влади несвідомих сил, котрі прагнуть до задоволення потягів.

У психіці людини ці потяги були витіснені, але продовжують існувати та відтворюватися на інших рівнях, справляючи свій формуючий або деформуючий вплив на всі можливі прояви свідомості людини та її діяльність. Особливо чітко подана диференціація сил, що конфліктують, у другій моделі. Варто так само звернути увагу на характер антагонізмів між різноманітними інстанціями у психіці і на засоби реалізації влади одних над іншими. Так, лібідо – “Воно” – втілює в собі принцип насолоди і поривається до негайного задоволення інстинктів. Проте, зіштовхуючись із вимогами зовнішнього світу, “Воно” змушене змінювати свої установки, погоджувати бажання з реальністю, погоджуватись на відстрочене задоволення бажань. У процесі еволюції “Воно” при зіткненні з вимогами зовнішнього світу приводить до виникнення “Я”, що народжує принцип реальності. “Я” дозволяє людині певною мірою свідомо керувати власним життям. Проте і новоявлене “Я” не може самостійно узгодити потреби, які має “Воно”, і вимоги зовнішнього світу. Так починається становлення ще однієї, конфліктної стосовно нього самого, так само як і стосовно несвідомих потягів лібідо, інстанції, що втілює провину, заборону, совість, закон. Це – “Над-Я”. Дана інстанція втілює владу засвоєних людиною норм її соціального оточення.

Серединна, опосередкувальна інстанція “Я” знаходиться наче між двома безоднями і має цілий комплекс негативних почуттів, покликаних стимулювати її власні дії, як-от страх перед реальністю зовнішнього світу, тривогу, що її викликає “Воно”, і муки совісті, зумовлені тим, що вимоги “Над-Я” залишились нездійсненими 27.

Трактування агресивності цих інстанцій психічної влади істотно варіюється в концепціях різних дослідників, так що і понині залишається остаточно невирішеним етико-терапевтичне питання про ціль психоаналітичного впливу. Чи повинний психоаналітик домагатися посилення “Над-Я” у боротьбі з “Воно” і посилення “Я” або ж, навпаки, ослаблення “Над-Я”, щоб суб’єкт міг визнати законними ті свої намагання, які йдуть врозріз із вимогами “Над-Я”? Інакше кажучи, чи повинний психоаналітик впливати на інстинкти і потяги несвідомого, робити їх більш м’якими, цивілізованими, або, навпаки, прагнути до повного звільнення їх від впливу соціальних і культурних норм, що їх сковують?

Фройд фактично пропонує дві психоаналітичні технології влади. Вербальну, словесно-риторичну (висловлювання) і емоційно-енергетичну (трансфер). Оцінюючи в цілому процедуру психоаналізу як лікування словом або зцілення через усвідомлення, Фройд був змушений ввести у свою концепцію вельми важливе уточнення, що стосувалося особливої позиції трансферу у психоаналітичнім сеансі, – перенесення на психоаналітика, на третю персону витиснутих почуттів і потягів пацієнта, що у реальній історії хворого відносилися до інших життєво значущих для нього осіб, головним чином – до батьків. Трансфер – це осередок психоаналітичного феномену влади, навколо якого розгортаються усі перипетії аналітичного процесу. Трансфер штучно викликає ситуації експериментальної любові пацієнта до аналітика. Це почуття не знаходить реального задоволення, оскільки аналітик не відповідає на нього, викликаючи у пацієнта фрустрацію, яка спрямовується на усвідомлення минулого досвіду.

І все ж важливішою він вважає першу технологію, пов’язану з терміном усвідомлення, вважаючи можливим раціональний контроль за процесами емоційних змін. Між цими двома технологіями і двома головними інстанціями влади у моделі психічного (“лібідо” та “Над-Я”) прослідковуються глибокі відповідності, хоча там і тут психоаналітичний феномен влади подається у різних проекціях 28.

У світлі досліджень останнього часу виявляється, що фройдівська концепція залишається відкритою для ірраціональності гіпнозу і для впровадження усіх інших форм влади людини над людиною. Практичне застосування психоаналізу при вирішенні конкретних проблем, що виникають у політичному житті суспільства, таких, як, наприклад, з’ясування причин деструктивної поведінки особистості, забезпечення підтримки влади з боку особистості, можливість впливати і контролювати поведінку індивіда і груп тощо, стало значним внеском до науки. Так, увага до несвідомих мотивів політичної поведінки, притаманна психоаналітичній концепції влади, була вельми популярною у 50-60-х роках минулого сторіччя. Згідно з цією концепцією, влада є засобом панування несвідомого над людською свідомістю. Індивід підкоряється силам, що знаходяться поза його свідомістю. Це відбувається в результаті того, що людській психіці засобами прихованого чи відкритого маніпулювання задається особлива установка. Пригнічуючи раціональні мотиви поведінки, маніпуляція забезпечує домінування ірраціонального в політичній діяльності.

Спадкоємцем ідей Фройда виступив Еріх Фромм 29. До людини він підходив з діалектичних позицій. Природа, чи сутність, людини не є такою специфічною субстанцією, як добро чи зло, але є суперечністю, що закладена в умовах самого людського існування.

Учений розглядав психологічні особливості носіїв влади. Він підкреслював, що великі інквізитори і диктатори засновували свої системи влади на переконанні, що люди – це вівці, й тому потребують вождів, які приймають рішення. Проте вожді самі не відрізняються від середньої людини. Вони егоїстичні й навряд чи готові відмовитись від власних переваг на користь інших. Але разом з тим вони не виділяються ні особливою злобністю, ні особливою жорстокістю. Коли такі люди, які в нормальному житті швидше сприяли б добру, аніж злу, приходять до влади, панують над мільйонами і мають у своєму розпорядженні найстрашніші засоби руйнування, вони можуть завдати величезної шкоди. Головною небезпекою для людства є не недолюдок чи садист, а нормальна людина, наділена надзвичайною владою 30. При цьому Фромм торкається проблеми влади у зв’язку з проблемою активізації людини і вивільненням її енергії. Він пише, що одна з найбільш патогенних рис сучасного суспільства полягає у тенденції робити людину пасивною, позбавляючи її можливості брати активну участь у справах суспільства. підприємства, де вона працює, і навіть у своїх власних.

Таку пасивізацію психолог пояснює відчужено-бюрократичним підходом, що застосовується в усіх централізованих підприємствах. Відчужено-бюрократичну процедуру він описує як односпрямовану систему: накази, пропозиції, плани виходять у піраміді згори і спрямовуються донизу. Наша бюрократична система дає індивіду відчути, що від нього нічого не залежить і таким чином паралізує ініціативу й створює глибоке відчуття безсилля 31. Він віддає перевагу системі гуманістичного управління, основний принцип якої полягає в тім, що попри громіздкий характер підприємств, централізоване планування і кібернетизацію, індивідуальний учасник обстоює свої права перед керівниками, обставинами і машинами й перестає бути пасивною часточкою системи.

В той час як у відчуженої бюрократії вся влада рухається згори донизу, в гуманістичному управлінні це вулиця з двостороннім рухом. Об’єкти прийнятого нагорі рішення реагують відповідно до власної волі. Їх відповідь не тільки досягає вершини піраміди, але й змушує її реагувати своєю чергою. В авторитарній етиці влада визначає, що добре для людини, і встановлює закони і норми її поведінки. В гуманістичній етиці сама людина є одночасно і законодавцем, і виконавцем норм, їх формальним джерелом чи регулятивною силою, та їх змістом.

Представник іншої, міфологічної, концепції влади, французький дослідник Л.Дюгі у “Курсі конституційного права”, обґрунтовуючи закономірність розподілу суспільства на правлячих та керованих, сильних та слабких, розмірковуючи про походження влади, дійшов висновку, що влада пов’язана з фізичними, моральними, релігійними, інтелектуальними та економічними перевагами одних людей над іншими.Будучи сильнішими від своїх одноплемінників, ці перші нав’язували їм свою волю і досягали бажаних цілей. У кінцевому підсумку, саме вони і стали класом правителів.

Таким чином, природний розподіл людей на сильних і слабких обумовив право перших на владу. А для надання законності своїм владним домаганням сильні використовували міфи про божественний характер влади і про громадську волю, втілену в інститутах влади. Велич влади підтримувалася, згідно з Л.Дюгі, тією роллю, яку відігравали в колективній пам’яті ці два міфи, властиві двом різним стадіям еволюції людського суспільства.

У традиційних суспільствах особа правителя обожнювалась. Він оголошувався або нащадком божества, або самим божеством. У передсучасних та сучасних суспільствах використовувався міф про громадську волю, що повинна підпорядковуватися індивідуальній волі найсильніших”. Проте процес виникнення правлячих і керованих не розкриває природи влади. Розуміючи це, Л. Дюгі визнав неможливість пояснити, чому існує право публічної влади і чим воно обґрунтовується. Він вважав можливими дві гіпотези: що владу можна вважати встановленою або Богом, або людьми, і що вони у рівній мірі бездоказові. Для встановлення влади необхідна, з одного боку, віра індивідів у реальне існування публічної влади, а з іншого боку, віра у дійсну можливість для певних індивідів з даної групи, проголошених правлячими, за своєю волею застосовувати силу.

Класичне же визначення поняття влади дав Макс Вебер, за яким вона є усякою можливістю проводити свою волю в рамках певного соціального відношення, у тому числі всупереч опорові 32. Це поняття базується на моделі цілеінструментальної дії. Поведінка окремих індивідів та груп полягає у переслідуванні певних цілей, для здійснення яких вони обирають відповідні засоби.

Владу Вебер розуміє як оперування засобами, необхідними для нав’язування власної волі іншим. Вебер приділив багато уваги проблемі типів легітимного панування. Він виявляє три таких чистих типи: легальне, традиційне та харизматичне панування. Вони принципово відрізняються між собою соціологічною структурою штабу управління і засобів, якими воно здійснюється. Так, легальне панування ґрунтується на встановлених правилах. У найчистішому вигляді воно виявляється у бюрократичному пануванні, що має такі принципи: Існують певні формальні процедури прийняття та зміни будь-яких законів; члени владної установи можуть обиратись або ж призначатись; управлінський штаб складається з чиновників, котрі призначаються керівництвом, а підлеглі мають статус членів владної установи. Тут послух проявляється щодо встановлених правил, а не окремої особистості. Певним правилам підлягає й особа, що видає розпорядження 33.

Традиційне панування характеризується тим, що воно ґрунтується на вірі у святість тих порядків і тих можновладців, які існують здавна. Найчистіша його форма – патріархальне панування. Воно здійснюється в межах спільноти, той, хто віддає розпорядження, відноситься до типу пана, штаб управління складають слуги, а підлеглі – це піддані. На горі піраміди знаходиться особа, котра освячена своїм походженням і здійснює владу традиційними засобами. Особливість же харизматичного панування полягає у відданості особі володаря насамперед внаслідок її харизми, небуденних якостей, сили духу та слова. Найчастіше це панування пророка, військового героя чи великого демагога. Підлеглі складають громаду. Типом того, хто віддає накази, є вождь, типом підлеглого – послідовник. Управлінський штаб тут формується відповідно до харизми та особистої відданості. Тут нема поняття компетенції, як і станових привілеїв. Міра легітимації довірених осіб з послідовників визначається лише місією вождя та його кваліфікацією.

У рамках структурно-функціонального аналізу також була розроблена системна концепція, де влада розглядається як функція соціальних систем – національних, класових, державних, релігійних тощо. Поза цими рамками є тільки стихія неорганізованого соціального життя. В організаціях царює нерівність соціальних статусів, а влада виступає механізмом фіксації цієї нерівності через розподіл ресурсів, капіталів, робочої сили, через систему нагород і покарань. Влада не дифузійна, бо сконцентрована в окремих частинах суспільства, організаціях. Хоча влада й персоніфікована, але це зовнішній бік справи, за яким варто шукати анонімні колективні сили, а саме суспільну думку, класові інтереси, волю нації тощо. Такий підхід, звісно, має прихильників різних теоретичних орієнтацій, від марксистів до функціоналістів.

Фундатором останнього підходу вважається Т.Парсонс, котрий розглядає владу як відносини нерівноправних суб’єктів, чия поведінка обумовлена виконуваними ними ролями, наприклад, керуючих і керованих. При цьому передбачається, що соціальна роль визначає стиль, тип, характер, зміст очікуваної від людини поведінки, яка відповідає її становищу в суспільстві. Подібне трактування влади випливає із загальної теорії дії.

Т.Парсонс розглядав суспільство як структурно розчленовану цілісність, систему, в котрій кожний елемент виконує певні функції для підтримки її життєздатності. Інтеграція різноманітних елементів системи здійснюється за допомогою соціальної дії. Вона враховує реакцію суб’єкта (людини, групи, організації) на сукупність сигналів, що надходять як від природних об’єктів, так і від соціальних спільнот. Ці сигнали спонукають суб’єкта вступати у відповідні відносини з іншими суб’єктами.

Спрямованість дій індивіда або групи обумовлюються пануючими у суспільстві правилами, нормами, цінностями. Виходячи з функціонального принципу діяльності, Т.Парсонс доходить висновку, що влада здійснює низку функцій життєзабезпечення: наказує суб’єктам виконувати обов’язки, які накладаються на них суспільством, і мобілізує їхні ресурси для досягнення загальних цілей.

Владу філософ розглядає як аналогічний грошам посередник, який циркулює всередині того, що називається політичною системою, але також цілком здатний переміщатись і поза її межі, до інших трьох функціональних субсистем суспільства – економічної (“конвертуючись” при цьому у символічний посередник економіки, тобто в гроші), інтегративної (соцієтальної субсистеми спільнот з посередником у вигляді впливів) й тієї, що підтримує лад ( культурну з ціннісними уподобаннями, у якості символічного посередника).

Влада є узагальненою спроможністю забезпечувати виконання зобов’язань, що зв’язують елементи системи колективної організації, коли зобов’язання легітимовані їхньою відповідністю колективним цілям і де на випадок непокори передбачається презумпція примусу за допомогою негативних ситуаційних санкцій, незалежно від того, хто виступає агентом подібного примусу. Отже, при розгляді поняття влади Т.Парсонс відштовхується від теорії соціальних систем і описує суспільство як саморегулювальну систему, вихідним принципом існування якої є рівновага й інтеграція, котрі досягаються за допомогою цілеспрямованої діяльності соціальних інститутів і насамперед влади. Але він не відхиляє конфлікти як основу природного руху всякого життя, у тому числі й політичного. Для нього і для даної концепції вищою цінністю є стабільність як нагорода суспільству за прагнення гармонійно розв’язати конфліктні ситуації.

На думку же французького дослідника М.Дюверже, владу варто відрізняти від панування. Так, він виділив два елементи всередині влади: а) матеріальний примус; б) переконання, віру підлеглих в те, що таке підкорення є похвальним, справедливим, законним. При відсутності другого елементу це вже не влада, а панування. Панування – більш вузьке поняття, ніж влада, і пов’язане із застосуванням сили, що може виражатися у різних формах, таких, як фізичне насильство, економічний примус, тиск з боку організованого колективу тощо. Влада ж може здійснюватись і без прямого насильства, спираючись на силу авторитету, можливість добровільного підкорення.

Джерелами здійснення влади служать насильство і вірування суб’єктів політичного процесу, насамперед їхня віра у необхідність влади взагалі і віра в її легітимність. Двоїстість влади виражається в тому, що вона, з одного боку, є інструментом панування одних груп суспільства над іншими, а з іншого боку – виступає ефективним засобом інтеграції і забезпечення соціальної солідарності усіх членів суспільства для загального блага 34.

Влада, будучи соціальною за своєю суттю, проходить разом із суспільством складний шлях змін, насамперед зміни її типів. У примітивних суспільствах влада була анонімною, розпорошеною серед членів роду, племені, і виявлялася у сукупності вірувань і звичаїв, котрі жорстко регламентували індивідуальну поведінку. Однак, влада не мала політичного характеру. Згодом відбувається ускладнення соціальних потреб, у результаті чого з’являються нові види діяльності і помітно зростає інтенсивність взаємодій індивідів. Це вимагало концентрації колись розпорошеної влади в руках окремих керманичів для ефективного реагування на виникаючі проблеми. Таким чином, анонімна влада замінюється на індивідуалізовану. Проте процес наростання соціальної нерівності виявив слабкість індивідуалізованої влади як засобу вирішення глибоких соціальних конфліктів. Тому починається інституціалізація влади. Вона починає спиратися у своїй діяльності на спеціальні інститути, що здійснюють такі функції, як вираження загальних інтересів, керування, забезпечення соціального миру та порядку. Внаслідок цього влада набуває політичного характеру, що виражається в діяльності держави, партій та інших організацій.

Отже, влада як суспільне явище охоплює ряд специфічних вимірів. Вона виражається у функціонуванні певних інститутів. Пов’язана з діяльністю лідерів, еліт, мас, тобто виявляється в діях. Спирається на систему засобів і методів владного впливу, підстави і ресурси влади. Їй властиві зміни, наприклад, зниження або підвищення легітимності, ефективності, зміна співвідношення функцій законодавчих та виконавчих органів. Результати реалізації влади стають наочними.

Водночас розвиваються й інтеракціоністські теорії – владні відносини набувають форми асиметричної взаємодії зі зміною ролей чинників при поділі зон впливу. Влада, на думку Р.Дарендорфа, пов’язана із соціальною структурою суспільства, тобто з його поділом на класи або групи людей і розподілом панування. Сильна держава означає не тільки силу бюрократії. Вона означає також поширення потужного апарату правил та інстанцій, що сковують ініціативу і відновлення. В будь-якому суспільстві існують групи, інтереси яких відрізняються між собою. Інтереси кожної з груп конституюються відповідно до міри її участі в соціальному пануванні. Більш точну диференціацію інтересів дозволяє провести поняття класу. Дарендорф застосовує його для пояснення соціальних конфліктів. Класи конституюються як ворожі одна одній сторони конфлікту.

Водночас він розробляє поняття панування як права на відправлення норм та законів і на примус до їхнього виконання. На думку Дарендорфа, жодне суспільство не може обійтися без відносин панування, а отже у всякому суспільстві неминуче існування класів із різноманітним ступенем участі в соціальному пануванні. Як основу аналізу суспільства він обирає марксистську теорію класового конфлікту, критикуючи при цьому зведення процесу виникнення класів і класових конфліктів до відносин власності на засоби виробництва. При аналізі сучасного суспільства виходити з цієї теорії не можна, оскільки тим самим ігнорується складний, комплексний характер відносин панування у сучасних суспільствах.

Класову структуру суспільства і суперечності між класовими інтересами Дарендорф інтерпретує як конфлікт із приводу розподілу “життєвих шансів”. Нерівність між членами суспільства виявляється у розходженні можливостей, що їх кожний має для реалізації своїх життєвих планів. Суспільства у схемі цього вченого виявляють тенденцію до вирівнювання у відносинах панування і до пом’якшення соціальної стратифікації, оскільки групи, що знаходяться в невигідному становищі, постійно намагаються повернути існуючу систему норм так, щоб одержати якнайбільше привілеїв. Проте у процесі цієї боротьби весь час виникають нові диференціації, нівелювання котрих виявляється неможливим і, більш за те, небажаним. Наявність внутрішніх конфліктів у суспільстві є джерелом соціальних трансформацій і тим самим – шансом для всіх членів суспільства.

Отже, спробуємо поставити узагальнююче запитання: чим же відрізняються класичні концепції влади від некласичних? Визначальні риси класичної філософської парадигми – логоцентризм, монізм, віра у прогресивну функцію науки і техніки, – на середину XIX століття вже втрачають свій кредит. На зміну цій світоглядній парадигмі поступово приходить зовсім інша модель світосприйняття – некласична, яка характеризується переходом від загального до індивідуального, від пізнання універсальних законів буття до розуміння людини в усій повноті її сутності.

2.2. Постструктуалістські концепції влади:

прагматичне тлумачення принципу «волі до влади»

У 50-60-ті роки ХХ століття виник гуманітарний структуралізм як течія в науках про людину та суспільство, що поширив методи лінгвістичного структуралізму на соціокультурні явища. Насамперед, він спирається на структуру як основну даність, котра дозволяє дати визначення усім феноменам. У центрі уваги цієї модифікації структуралізму замість структури з’являється контекст, аналіз культурних текстів з точки зору конкретних, унікальних ситуацій, їхнього прояву та практичного використання.

Її представники заперечують можливість єдиної грандтеорії, котру оцінюють не інакше як претензійну пояснювальну схему, що веде до уніфікації. Принцип раціональності у них є лише проявом імперіалізму розуму. Вони прагнуть активізувати пошуки нових моделей смислоутворення. Долаючи західну метафізику з її логоцентризмом, одвічним прагненням в усьому знайти смисл і порядок, постструктуралісти намагаються побачити за всіма метафізичними універсаліями, цінностями, розумовими схемами мову влади і владу мови.

З числа сучасних французьких структуралістів найбільш значний внесок у розвиток філософсько-правових уявлень про владу зробив Ролан Барт 35. Влада сприймається ним як принцип, що є характерним для структуралізму.

Даній концепції влади властиве усвідомлення загальності, тотальності такої влади. Нині щиросердні люді міркують про владу так, немов вона єдина. З одного боку, існують ті, хто має владу, з іншого боку – ті, хто нею не володіє. Колись ми думали, що влада – це суто політичний феномен. Нині вважаємо, що це також феномен ідеологічний, що просочується навіть туди, де його неможливо розпізнати з першого погляду, – у соціальні інститути, навчальні заклади тощо, але в кінцевому рахунку ми все-таки впевнені, що влада єдина.

А що, коли вона множинна, коли влади багато, як бісів? Ім’я мені – легіон, – могла б сказати пре себе влада: усюди, з усіх боків, нас оточують усілякі лідери, громіздкі або крихітні адміністративні апарати, групи тиску і придушення 36. Але при цьому негативізм стосовно влади, сприйняття її як ідеологічного ворога не дозволяють повністю відійти від спроб виявити реальне існування влади, від сприйняття її як реальної сутності нашого буття. Основні зусилля зводяться до спроб засікти владу там, де вона існує без усякого прикриття або маски.

Влада цікава як подія і як дія. І ми починаємо здогадуватися, пише Барт, що влада гніздиться у найтонших механізмах соціального обміну, що її втіленням є не тільки Держава, класи, групи, але також і мода, розхожі думки, видовища, ігри, спорт, засоби інформації, сімейні та приватні відносини. Влада гніздиться скрізь, навіть у надрах того самого пориву до свободи, що жадає її викорінювання 37. Влада – це та ж мовна діяльність, вираженням якої є мова.

Об’єктом, в якому від початку часів гніздиться влада, є сама мовна діяльність, або, точніше її обов’язкове вираження – мова. Мова є засобом не тільки спілкування, але й роз’єднання, не тільки самовираження, але й маніпулювання, не тільки звільнення, але й поневолення людини мовними стереотипами. Інакше кажучи, мова невід’ємна від політики та владних відносин, і тільки в цьому контексті її можна адекватно зрозуміти. Це означає, що мовну політику не можна відокремити від мови політики.

Мовна діяльність подібна до законодавчої діяльності, а мова є її кодом. Ми не помічаємо влади, що ховається у мові, тому що забуваємо, що мова – це засіб класифікації і що всяка класифікація є засіб придушення. Вплив політики і владних відносин на структуру і функції мови є настільки потужним, що це спонукало Барта розділити мови на енкратичні та акратичні. Перші формуються під конкретні запити влади і потрібні їй ідеологічні механізми. Другі ж протидіють владі. Зміна характеру політичної влади неминуче змінює характер мови, що, у свою чергу, призводить до виникнення різноманітного роду нововведень. Останні задають нові суспільні ідеали і критерії їхнього вибору настільки витончено, що, по суті, ставлять людину у ситуацію вибору без вибору.

Як тільки мова переходить в акт говоріння, вона негайно опиняється на службі у влади. У ній невідворотно виникають два полюси: полюс авторитарного твердження і полюс стадної тяги до повторення. З одного боку, мова безпосередньо стверджувальна: заперечити, сумніватися, припускати, коливатися щодо власного судження – усе це потребує спеціальних операторів, у свою чергу включених до гри мовних масок; явище, називане лінгвістами модальністю, – це свого роду додаток до мови, додаток, за допомогою якого немов чолобитної я намагаюся умилостивити невблаганну владу, що констатує. З іншого боку, знаки, що створюють мову, існують лише остільки, оскільки вони піддаються розпізнаванню, іншими словами, оскільки вониповторюються.

Знак несамостійний, стадний. У кожному знаку дрімає те саме чудовисько, ім’я якому – стереотип. Я спроможний заговорити лише в тому випадку, якщо починаю підбирати те, що розсіяно у самій мові. І ледь тільки здійснюється акт говоріння, обидва полюси з’єднуються в мені: я стаю паном і рабом одночасно 38. Отже, за Бартом, рабство і влада в мові нерозривно переплетені, і якщо назвати свободою не тільки спроможність уникати будь-якої влади, але також і спроможність нікого не придушувати, то це означає, що свобода можлива тільки поза мовою. Але за межі мови немає виходу -– це замкнений простір.

Ідеї Фуко протилежні ідеям європейської раціоналістичної традиції. Якщо дійсна влада спирається на розуміння істини і змісту в дусі ідей платонізму і філософії довіри, то це влада істини. Якщо вона виходить з ідей антиплатонізму і філософії підозри, то це істина влади, котра спирається на мікрофізику влади, засновану на техніці володарювання, і створює сама себе. Разом з тим Фуко ставить на перше місце не пошук істини, а життя згідно з істиною. Він реконструює античний підхід до процесу пізнання.

Роль інтелектуала полягає не в тому, щоб, пройшовши трохи вперед чи злегка відсунувшись убік, висловлювати за всіх безмовну істину, а швидше навпаки, в тому, щоб боротися проти всіх видів влади там, де він сам є відразу і об’єктом, і засобом 39. Методологія Фуко спрямована проти загальностей універсального типу, коли намагаються віднайти дух або науку даної епохи. Він принципово стоїть на тому, що такої цілісності не існує 40.

Філософ доходить висновку, що влада являє собою безліч відносин сил, іманентних області, де вони здійснюються, і конститутивних для її організації. Влада виявляється, внаслідок цього, всюдисущим і нестабільним відношенням сил, що постійно змінюється, оскільки може бути інтерпретована як локальна система сил. Влада у нього не є владою уряду або якогось апарату, що гарантує порядок у державі. Влада не є типом підкорення, відмінним від насильства. Влада не є, нарешті, системою панування однієї групи над суспільством, що обумовлює його поляризацію на два табори.

Влада є швидше розмаїттям відносин сил, які заповнюють і організують певну сферу, гра, у процесі котрої посилюються, змінюються, перевіряються різні тенденції силових співвідношень. Можливість влади закладено не у споконвічному існуванні державного насильства чи державний суверенітету, від якого були б похідними нижчі форми влади, але в цоколі співвідношень сил, що постійно породжують ситуації влади і завжди носять нестабільний та локальний характер.

Влада всюдисуща не тому, що наділена привілеєм усе збирати в єдину систему, а тому, що вона реалізується у будь-який момент й у будь-якому місці. Вона не втілена в якомусь центральному інституті і не є владністю того, хто панує, а являє собою поле можливостей, утворюване спонтанними співвідношеннями сил. Влад незвідна до репресії. Якщо влада обмежується тільки функцією придушення, тобто використовується як негативна влада, то стає надзвичайно крихкою.Влада сильна там, де створює позитивні ефекти на рівні потягів. Вона не перешкоджає знанню, а творить його.

Знання не звільняє від влади. Виробництво знання є складовою частиною поширення і здійснення влади, а значить – підкорення індивідів тій владі, яку вони самі породили. Влада не є чимось таким, що можна захопити і поділити, відняти й утримати, тому що вона здійснюється в незліченних точках, у грі нерівних рухливих відносин. Відносини влади не тотожні іншим (економічним, пізнавальним, статевим тощо) відносинам, але іманентні їм.

Владні відносини, таким чином, не варто пов’язувати тільки чи переважно з відносинами насильства. Вони належать не стільки суспільній надбудові, скільки базису суспільства. Вони є скрізь, де є взаємодіючі різноманітні сили. У цьому сенсі влада не спускається згори, а приходить знизу. З одного боку, не існує влади, яка б не розгорталася у ряді намірів, а з іншого, влада далеко не є результатом вибору або рішення індивідуального суб’єкта. Тому пошуки генерального штабу, який несе відповідальність за раціональність влади, позбавлені змісту. Ані правлячі касти, ані суспільні групи, що контролюють державний апарат, ані господарські структури, що приймають найважливіші економічні рішення, не мають повної влади над усією функціональною мережею суспільства. Отже, ця концепція спонтанно виникаючих і нестабільних силових ансамблів, між якими, внаслідок їх нерівності 41, з’являються владні відносини, по суті глибоко плюралістична. Вона усуває всяку можливість єдиного, привілейованого, законного центра влади, підходячи до будь-якого явища як до суто локального.

Фуко особливу увагу привернув до великих апаратів, глобальних форм панування. Ці апарати здійснюють свою владу за допомогою інституціалізованого дискурсу. Важливий аспект розуміння влади у Фуко полягає у тому, що вона подається філософській спільноті як влада наукових дискурсів над свідомістю людини. Інакше кажучи, знання, що здобувається наукою, саме по собі є відносним і тому нібито сумнівним з погляду загальної істини. Воно нав’язується свідомості людини в якості безперечного авторитету, що змушує її мислити вже готовими поняттями й уявленнями. Дискурс править вже сам по собі, через що немає необхідності шукати джерело влади. Власне кажучи, міркування для нього є владою і не потребують пошуків якихось матеріальних сил. При цьому істотним у загальному вченні Фуко виявилося його положення про необхідність критики логіки влади і панування у всіх її виявах.

Дискурсивний характер знання і механізм його перетворення на знаряддя влади пояснюється досить просто, якщо ми пригадаємо, що сама свідомість ще у рамках структуралізму мислилася винятково як мовне явище.Міркування Фуко йдуть у руслі, традиційному для структуралізму і постструктуралізму, які в принципі заперечують можливості індивідуального висловлювання. Людина для них – це бранець мови, носій певної мовної поведінки і жертва диктату мислення.

Індивідуум створюється мовою, його світобачення, заручник того або іншого дискурсу. Нормальні люди є носіями культурного несвідомого, тобто позаперсональних дискурсивних практик. Ці люди тим більшою мірою нормальні, чим менше вони замислюються над тим, що той чи інший дискурс, по суті, ґвалтує їхню свідомість. З погляду мовної свідомості, не можна собі уявити навіть можливість будь-якої свідомості поза дискурсом. З іншого боку, якщо мова визначає мислення й ті форми, які в ньому є, то народжені цим сполученням наукові дисципліни одночасно формують поле свідомості, постійно його розширюючи і тим самим здійснюючи функцію контролю над свідомістю людини.

Ще менш докладно Фуко пояснює механізми дії влади. Його уявлення про ефективну картину всевладдя викликають відчуття якоїсь її безцільності й ірраціональності, замкненості на собі. Таким чином, влада в нього, будучи вищим принципом реальності, фактично існує сама заради себе. Фуко відмовляється від пошуків витоків влади, від роботи з поняттям влади на рівні її соціального застосування і концентрує свою увагу на її зовнішніх проявах та внутрішньому самоконтролі, на формуванні суб’єкта як результату її впливу.

У Фуко влада, як і бажання, безструктурна. Він фактично надає їй характер сліпої спраги всебічного панування над індивідом, сфокусованого на останньому як на центрі застосування своїх сил. Влада не є ані інститутом, ані структурою, ані якоюсь силою, котрою наділені окремі люди. Це для Фуко поняття стратегічних відносин у суспільстві. Проте, іноді Фуко розглядає поняття влада як діагностичне. Влада в його теорії безособова й індиферентна, але саме воля до влади встановлює стосунки панування і підкорення, до яких у тій або іншій мірі можуть бути зведені усі інші відносини.

Влада спирається на знання й одночасно ініціює його. Влада і знання доповнюють і посилюють одне одного. Влада і знання безпосередньо пронизують одне одного. Немає відносин влади без встановлення відповідного поля знання. Немає і знання, що не припускало б і не конституювало б у той же час відносин влади.

Фуко дає цікаву характеристику також і абсолютистській моделі влади, щоб надалі виявити тенденції, які роблять невідворотним перехід до іншого виду влади – дисциплінарної. При абсолютистській моделі влади суверен має право змусити людину померти або зберегти її життя. Кара є провідником між тілом злочинця і законом, втіленим у суверені. Тут не існує ніякої іншої справедливості поза правом суверенна покарати своїх ворогів. Привселюдна страта відновлює порушену владу суверена, що є певним церемоніалом, у ході якого государ показує свою силу і перевагу суверенної влади. Тіло злочинця, переможене й затавроване, демонструє присутність всемогутнього государя. Отже, одну з найважливіших ролей у кримінально-правовій системі відіграє катування. Його дія на тіло злочинця повинна співвідноситися з тяжкістю вчиненого ним злочину, соціальним статусом жертв, а також їхньою особистістю. Жодне серйозне покарання не було можливим без катування, внаслідок чого страждання засудженого сприймалися як торжество правосуддя. Тіло засудженого калічилось або знищувалось, завдяки чому акт правосуддя ставав очевидним для усіх 42.

За порівняно невеликий період часу тіло, що страждає від покарання, як головна мішень судових репресій, зникає. Ефективність покарання визначається тепер його неминучістю і невідворотністю, а не видовищним впливом. Правосуддя починає соромитися насильства і поступово відмовляється брати на себе привселюдну відповідальність за його здійснення, передаючи виконання вироку адміністративним органам. З теоретичної точки зору такі зміни обґрунтовуються тим, що вироки, які виносяться суддями, покликам виправляти, а не карати, тим більше так жорстоко. Зникнення привселюдних страт і катувань означає послаблення влади над тілом. При застосуванні покарання до засудженого тепер варто зводити домінімуму безпосередній контакт з його тілом. Безпосереднім об’єктом впливу має бути не тіло, а право індивіда на свободу.

Фуко говорить про утопії судової соромливості: віднімати життя, але невідчутно; позбавляти всіх прав, не примушуючи страждати; піддавати покаранням, не завдаючи болю. Об’єктом впливу виступає вже не тіло злочинця, а його душа. Усе більше різноманітних відомств та інстанцій беруть участь у прийнятті судового рішення, тим самим подрібнюючи законну владу карати, котра належить правосуддю.

Всі ці процеси Фуко розглядає як наслідок зміни характеру владних відносин у суспільстві, появи нового типу влади – дисциплінарної влади, орієнтованої вже на здійснення контролю не шляхом фізичного насильства, а іншими методами за допомогою механізмів, які регулюють поведінку суб’єкта у суспільстві. Нова влада насамперед переміщає індивідів у робочі будинки, інтернати, казарми. Необхідними також стають поділ груп на індивідів і призначення кожному індивіду своєї суворо визначеної позиції (місцезнаходження), адже так набагато простіше знайти людину і проконтролювати її. Всередині цього простору людина зобов’язана ретельно дотримуватися встановлених правил, дисципліни. Людина перестає бути вільною, вона стає об’єктом постійного нагляду і контролю. Право влади на позбавлення індивіда життя замінюється різними формами керування цим життям, а також життям соціального механізму або соціального тіла.

Отже, функція влади тепер полягає у забезпеченні нормального функціонування соціального тіла, тобто в адмініструванні, керуванні його життям. З цього моменту владі усе складніше стає здійснювати страту. Страта зберігається і виправдується тільки лише у випадках її застосування до злочинців, котрі вчинили жахливі злочини, з метою охорони суспільства від тих, хто створює для нього біологічну небезпеку. Репресивна влада суверена, яка втілювалася в урочистому ритуалі смерті і панувала над смертю, замінюється дисциплінарною владою, що управляє тілами і завідує життям.

Фуко також звертається до такої важливої риси влади, як прагнення до самозбереження. Він відзначає, що у боротьбі за зміцнення своїх позицій держава до наших часів використовує неправові методи. Делінквентність, приборкана протизаконність є агентом протизаконності панівних груп, інструментом протизаконності, якою оточує себе саме відправлення влади. Він доходить висновку, що сучасна пенітенціарна система, основний елемент якої становить в’язниця, вже довела свою роль розсадника злочинності та зв’язок з криміналітетом, але попри цей факт вона зберігається і буде зберігатися надалі в тому ж вигляді, оскільки уможливлює застосування державою неправових методів.

Надалі для Фуко термін влада означає відносини між партнерами. Влада як така набуває значення в термінах суб’єкта, оскільки лише з цих позицій її можна розглядати як відправний пункт форми опору проти різних форм влади, при цьому в будь-який момент відношення влади може стати конфронтацією між супротивниками 43. Тепер проблему влади Фуко пов’язує з проблемою суб’єкта. Суб’єкти з’являються одночасно з владними відносинами, і їх роль починається і закінчується в межах цього відношення. Отже, Фуко розвиває притаманний некласичній філософії принцип „волі до влади”, і при цьому зміщує акцент на право особистості виявляти власну волю до влади, тобто на її права і свободи.

Індивід не є передданою сутністю, яка оцінюється владою. Індивід, з його особливостями, є продуктом відношення влади, застосованої до тіл, розмаїть, рухів, бажань, сил. Це не візаві влади, але один з головних її ефектів.

Звісно, говорячи про погляди постструктуралістів на проблему влади, не можна обминути й Пьєра Бурдьє. Він об’єднує традиційні соціологічні методи і засновки з постструктуралістськими досягненнями у цій галузі. Його творчість перебуває під відчутним впливом ідей Маркса, Дюркгайма і Вебера, але також і більш пізніх досліджень тих сил, які формують соціальні структури.

Його концепція полів влади також схиляється до реляційного бачення влади як відношення і спілкування. Бурдьє обґрунтовує поняття символічної влади, яке зводиться до сукупності капіталів (економічних, культурних тощо). Останні розподіляються між агентами відповідно до їхніх позицій у політичному полі або в соціальному просторі, що утворюються самою ієрархією владних відносин.

Для створення та підтримки у суспільстві політичної культури і капіталів необхідна пропаганда, котра перетворюється на чільний елемент комунікації та знання. Функцією пропаганди є збереження суспільства за допомогою засобів символічної влади, яка створює реальні речі за допомогою слів і яка повинна використовувати тільки адекватні поняття, щоб справити максимум ідеологічного впливу 44.

У свою чергу, в соціальній дійсності постійно відбуваються сутички різноманітних полів символічної влади, що намагаються реалізувати власне уявлення про легітимний поділ суспільства на соціальні групи. Тому необхідне забезпечення консолідації суспільства, демонстрація його культурної солідарності. Владу Бурдьє тісно пов’язує з інтелектуалами, які, всупереч їхнім уявленням про себе, складають частину сфери влади. Будучи підвладними, вони одночасно є складовою частиною панівних структур. Їхня влада полягає в тому, що вони володіють культурно-інформаційним капіталом.

Критична інтелігенція має шанс реалізувати свою функцію тільки у тому випадку, якщо інтелектуали усвідомлять позицію, яку вони займають у грі влади. Їм слід будувати власну політику назахисті своєї відносної незалежності як володарів культурного капіталу. При цьому Бурдьє ставить на перше місце філософсько-літературний дискурс та розробку всеосяжної теорії, але одночасно він все ж таки вносить у ці традиції певні новації.

Його соціологічна програма ґрунтується на програмі етичній, ціллю якої є розбудова справедливого, заснованого на республіканських цінностях суспільства. Подібно Платонові, Бурдьє погоджує творення справедливого суспільства з пошуком істини. Інтелектуал-покровитель привласнює собі центральну, керівну позицію. Ланкою, котра сполучає Бурдьє-теоретика і Бурдьє-практика, виступає етика. Республіканські цінності дозволили Бурдьє перейти від теорії практики до практики теорії, розкривши при цьому амбівалентність як його наукової праці, так і його діяльності в якості політичного активіста. Без етики теорія не може стати практикою, а наукова легітимність не може бути використана в якості символічної влади.

Розробляючи свою теорію, Бурдьє спирався на історичні традиції. Так, він сполучає республіканську місію соціолога з іншою, більш типовою місією французького інтелектуала – захисту соціальних сподівань. Він ставить собі за мету дослідити проблему соціальної нерівності на прикладі доступності вищої освіти у Франції. Доходить висновку, що республіканська освітня система виявилася неефективною, оскільки відсоток студентів із сімей, що належать до малозабезпечених соціальних прошарків, у вищих навчальних закладах диспропорційно малий.

Концепція влади Бурдьє, будучи структуралістською та семіотичною, є ще й топографічною. Топографія влади дихотомічна: групи, що знаходяться при владі, панують над іншими і мають у своєму розпорядженні капітал, у той час як підпорядковані групи не мають його. Відповідно саме сильний встановлює критерії, що визначають, що таке добро і краса.Бурдьє визначає кожну із соціальних груп через обсяг та структуру її капіталу, а також конкретику її соціальної траєкторії. Потім він розбиває групи на класові фракції або підгрупи, кожна з яких має свій особливий груповий габітус. Кожний клас поділяється Бурдьє на підгрупи – тих, хто володіє культурним капіталом і тих, хто володіє економічним капіталом, тих, хто має старшинство, і тих, хто його не має.

Старійшини протистоять тим, хто намагається ввести нові критерії. Це тотальне, чітко виражене протистояння поширюється навіть на газети: власники культурного капіталу читають одні видання, власника економічного – зовсім інші.

Легітимована культура є власністю панівних класів, задоволених її критеріями легітимності. Проте ця культура важко дається представникам інших класів, особливо кар’єристам з дрібної буржуазії, для котрих бути значить здаватися, лицедіяти. Докса (від грецького δοξα – думка, погляд), прийняття суспільної думки – така доля буржуа, завжди налаштованого на одну хвилю із світом. Дрібна буржуазія постійно хоче поєднати культурну легітимність із негайно доступом до неї, а це – речі, що для високої французької культури є полярними феноменами. Дрібний буржуа завжди поспішає; йому не вистачає почуття гри.

Для французьких інтелектуалів дрібний буржуа є традиційним об’єктом презирства. У Бурдьє він завжди швидше невдаха, аніж переможець. Типовий дрібнобуржуазний габітус характеризується схильністю до надправильної поведінки, відчуттям ненадійності власного статусу, аскетизмом, дріб’язковістю, законослухняністю, потягом до накопичення в усіх формах 45.

Дрібну буржуазію Бурдьє поділяє на дві пари підгруп: власників переважно економічного капіталу і власників переважно культурного капіталу; старих і нових.Стара, дрібна буржуазія, що йде зі сцени, в усій своїй діяльності орієнтується на суворі традиційні моральні цінності і відмову від домагань. Це буржуазія класичного типу, приречена, внаслідок її аскетичного характеру і культу безупинної самоосвіти, на подальше накопичення капіталу. Дрібна буржуазія, що іде зі сцени, ставить перед собою цілі, котрі потребують старанності, строгості, серйозності – коротше кажучи, сумлінності і самовіддачі. Свої переваги вона віддає типовим видам середньокваліфікованої праці. Нова же дрібна буржуазія, зі свого боку, знаходиться в амбівалентних відносинах з освітньою системою і постійно оспорює легітимну культуру. Смаки тих її представників, котрі володіють великим культурним капіталом, наближаються до смаків великої буржуазії. Відповідно, вони також схильні засвоювати аристократичні цінності. Старі соціальні фракції, зі свого боку, характеризуються етосом репресивного песимізму, у той час як нові фракції культивують оптимістичну простоту.Якщо старі фракції підозріло ставляться до всього, що приносить задоволення, то фракції нових висувають мораль насолоди, котру розуміють як обов’язок людини.

Ця нова буржуазія відкидає консервативний світогляд старої буржуазії і дрібного буржуа, включаючи навіть світогляд їхніх інтелектуальних фракцій. Новий вибір, здійснюваний такими новими соціальними групами, як нова буржуазія, стосується найрізноманітніших сфер життя – від споживання харчових продуктів і напоїв до культури у вузькому сенсі слова, приміром, дружини нові дрібних буржуа читають серйозні книги, мовних навичок, а також поїздок за кордон. Бурдьє зображує дрібну буржуазію як клас, що рветься бути тим, чим він не є, а тому схильний до усіх помилок, котрими багате таке прагнення.

Габітусу буржуазії він протиставляє габітус робітничого класу, що, за його визначенням, детермінований потребою. Основна теза полягає у тому, що габітус як потреба, піднесена до чесноти, ніде не виявляється так яскраво, як у випадку трудящих класів, оскільки потреба означає для них неминучий дефіцит необхідних речей та благ. Потреба нав’язує смак до потреби, що передбачає певну адаптацію до життєвої необхідності і, отже, прийняття цієї необхідності, смиренність перед неминучістю, адже усе це стає глибоко укоріненою диспозицією. Вибір необхідного призводить до відмови від символічних прибутків. Це відкладання поширюється на всі сфери життя. Наприклад, через соціалізацію представник робітничого класу може поступово усвідомити як нездійсненні свої початкові фантазії і надії на майбутнє, наприклад, економічні цілі, високі прибутки, виявлені у республіканському дискурсі. Він полишає старі фантазії та звертається до інших. Кінцевий результат – примирення із своїм далеким від ідеалу життєвим становищем. Отже, формування габітусу робітничого класу розвивається у часі шляхом поступового відкладання певних початкових бажань й інвестування у більш реальні прагнення, що приводить до рівноваги між об’єктивним станом справ і суб’єктивними мріями. Навпаки, забезпечені класи досягають гармонії через постійне виконання бажань. Представник забезпеченого класу вкладає більше, ніж відкладає, і в економічному, і всимволічному розумінні.

Цю психоаналітичну ідею Бурдьє формулює теоретично, але не досліджує і не розвиває її. За допомогою переживань, які сходяться в одній точці й яким дане соціальне середовище зобов’язане своїм виглядом, – усіх цих зачинених дверей, безвиходей та обмежених перспектив – об’єктивні структури, котрі соціологія спостерігає як форми можливої доступності товарів, послуг і влади, виховують у людині мистецтво оцінки здійсненності, уміння передчувати реальне майбутнє, почуття реальності, що, можливо, є найнадійніше прихованим принципом ефективної роботи цих самих структур 46.

Отже, Бурдьє знайшов свою альтернативу інтелектуалізму, де практика – це несвідома діяльність, що припускає наявність знання в тілі. У процесі соціалізації індивіди інкорпорують у себе об’єктивні структури, що дозволяють їм діяти і сприймати навколишній світ, адаптуватись до навколишнього середовища, а також розвинути в собі чутливість до певних стимулів. Габітус є джерелом об’єктивних практик, породжених суб’єктивними принципами, котрі розгортаються у часі як діалектичний процес. Габітус формується, шляхом виховання, коли в людині у процесі одержання освіти вкорінюється певна культурна воля, яка включає етичні принципи, пов’язані з поняттями добре та зла, і шляхом інкорпорації об’єктивних структур. Ці дві модальності формування габітусу знаходяться між собою у діалектичному взаємозв’язку. Поняття інкорпорації висвітлює натуралістичний ухил у концепції габітусу Бурдьє. Цей ухил може бути виражений поняттям генетичний капітал. Такими виступають основні опозиції, наприклад, праве та ліве, зобов’язані своїм існуванням фізичним характеристикам людського тіла. Безліч опозицій, що спостерігаються в усіх галузях буття, можуть бути остаточно зведені до невеличкого числа пар, які виявляються основними. І майже усі вони наділяються правами спиратися на потреби та положення людського тіла, зокрема, підйом або спуск, прямування вперед чи назад, повороти ліворуч або праворуч, сидіння чи стояння. Індивід інкорпорує певні структури, укорінені у соціальних практиках, апотім активізує їх за гомологічно або структурно подібних соціальних обставин. Проте ця ідея заздалегідь припускає як стабільність, так і рухливість таких структур. Інша складність пов’язана з відчуттями спостерігача (суб’єкта дослідження) і того, що спостерігається (об’єктів дослідження).

Те, що одному спостерігачу бачиться як стабільність, може для іншого виглядати як нестабільність, а те, що одному здається однаковим, інший може вважати несхожим. Звідси випливає ще одна проблема – ступеню реально існуючої подібності.

Таким чином, один із головних висновків, виведених Бурдье з його численних досліджень французького суспільства, такий: незважаючи на Велику Революцію, Франція, як і раніше, залишається класовим суспільством, де панують верстви, котрі визначають, що саме є інтелектуальною перевагою і гарним смаком. У зв’язку з цим, соціологія покликана сприяти будівництву справедливого егалітарного суспільства шляхом аналізу соціальних чинників. Вся теорія Бурдьє в цілому пронизана ідеєю етичної місії, тобто будівництва справедливого егалітарного суспільства. Це наче другий план, на фоні якого виникає реальність, якою її бачить соціолог. Відповідно до його теорії, у різних класів суспільства цінності й етичні концепції, очевидно, різні.

Моральний образ соціальних груп детермінується глобальною класовою структурою суспільства. Етика породжується домінантними ознаками соціальних груп. Автентичність – монополія панівних класів, спрямованість вперед – властивість нових класів, а відсутність і першого, і другого – характеристика пригнічених класів. Соціальна нерівність виражається не тільки у матеріальних (економічний добробут) та символічних (освіта, повага) аспектах, але й в аспектах етичних. Хто й ким у суспільстві уповноважений визначати, що саме правильно і справедливо? І саме в інтелектуалах, у цій відносно автономній групі, Бурдьє вбачає головних захисників загальнолюдських цінностей, рівності і свободи.

Бурдьє також дотримується притаманного некласичній філософії принципу волі до влади, але робить акцент на праві особистості виявляти свою власну волю до влади, на її правах і свободах. Позиція Бурдьє, а також більшою чи меншою мірою інших представників постмодернізму дає підстави для такого висновку, якого дійшов Ю.М.Оборотов: „Для постмодерністського світогляду першопочатком виступає людський індивід, а будь-яка спільнота, не виправдана таким індивідом для себе внутрішньо, будь-яка соціальна норма й загальне правило виступають по відношенню до індивіда як насильство” 47.

Теорія Бурдьє, що балансує між філософією та соціологією, зв’язує два світи – світ теорії та світ фактів. Ці два світи підкоряються різним законам. У першому панують обережність та верифікація, у другому – небезпека і негайність. Їхнє поєднання стає стрижнем програми Бурдьє, де правитель-соціолог наділяється статусом сучасного спадкоємця платонівського правителя-філософа. Призначення соціології не обмежується рамками наукової дисципліни. Універсалістську місію соціології Бурдьє легітимує у категоріях Дюркгейма. Немає нічого більш універсального, ніж програма об’єктивації ментальних структур, пов’язаних з індивідуальними особливостями конкретної соціальної структури 48.

Бурдьє в якості професор поєднує наукову творчість з традиційною роллю пророка, котрий втручається в політику. Багато його політичних виступів пов’язані з різноманітними соціальними проблемами, у яких він компетентний як соціолог. Бурдьє є найближчим до сартрівського типу інтелектуала на всі руки. Як і його попередники, Сартр та Фуко, Бурдьє змішує у своєму дискурсі популістські й інтелектуаліістські погляди на політику і владу. З одного боку, виступаючи як представник еліти, він таврує сірість політики, мас-медіа та своїх опонентів-інтелектуалів, а з іншого – вважає політиків шахраями, що сидять на шиї простого народу.

Інтелектуалу не варто брати участь у політичній діяльності через демократичні або партійні політичні механізми. Тому ліві політики іменують його супротивником демократії, а праві дорікають йому тим, що він воскрешає традицію інтелектуала-бунтаря.

Подібно до Сартра, Бурдьє вважає людей, котрі стоять при владі, мерзотниками. В особі Бурдьє міфічна фігура інтелектуала-одинака трансформувалася на фігуру інтелектуала-менеджера, що править не тільки науковою імперією, але ще й видавничою. У масштабі Європи він відкрито виступає як керманич інтелектуалів, котрі, цілком можливо, утворять у наші дні єдине міжнародне та міждисциплінарне співтовариство 49. Символічна влада більше не зводиться до особистої харизми, бо тепер вона швидше означає спроможність мобілізувати індивідів, перетворити їх на гнучку, розширювану мережу агентів, основними вузлами якої є інститути, асоціації та видання, що пропагують близький Бурдьє світогляд.

Отже, як за теорією, так і за суспільною діяльністю Бурдьє стоїть республіканська місія, а саме створення справедливого суспільства. Згідно з цією метою, завданням філософа є наукове дослідження феномену соціальної нерівності, а завдання інтелектуала – символічна боротьба за справедливість та рівність. Особлива моральна позиція об’єднує різні складові інтелектуальної діяльності Бурдьє, котрий виступає як вчений, політичний активіст, видавець та редактор. В його теорії моральну позицію детермінує класова приналежність. У його суспільній діяльності моральні цінності об’єднують теорію і практику, трансформуючи теорію у символічну владу. Якщо суспільна діяльність Бурдьє виявляє механістичні аспекти його теорії, то теорія, у свою чергу, висвітлює нереалістичні аспекти його суспільної діяльності.

В основі риторики початку XXI сторіччя, як і раніше, лежить захист знедолених і публічне викриття ворогів у пресі. Інтелектуали перетворилися з непримітних робітників розумової праці на шановних захисників республіканських ідеалів. Ця конструкція обертає інтелектуала на романтичного героя, добровільного сторожового пса суспільної моральності, що діє в царстві справедливості, існуючим поза часом. Вона підтримує віру в те, що істина – не в центрі, а на узбіччі, істина завжди обернена проти політичного істеблішменту і знаходиться на боці пригноблених, знедолених, слабких.

При цьому особлива культура і політична поведінка, властиві інтелектуалам, є специфічно французькими рисами, проте вони можуть служити мірилом всесвітнього-історичного процесу. Легітимні якості інтелектуала ототожнюються з ідеалізованим, ретроспективно відретушованим образом інтелектуала. Моральну установку французьких інтелектуалів кінця XIX сторіччя та їхніх колег початку нового тисячоріччя можна описати трьома словами – одинак проти кривди. Цей героїчний сценарій надихав Сартра і Бурдьє, а ще раніше – Золя. Для Золя пригноблені – це прості люди, що живуть своєю працею. Для Сартра – жителі колоній, пролетарі та євреї. Для Бурдьє – бідаки, безробітні й іноземні робітники. Відповідно до цього великого наративу, пригноблені потребують визволителя-інтелектуала, що, зіштовхнувшись із брутальним попранням моралі, перетворюється на героя міфологічних масштабів, бо він самовіддано викриває владу імущих і рятує пригноблених від страждань.

Вони відтворюють міф про самовідданого інтелектуала, що служить справедливості. Вимагають оцінювати себе відповідно до цієї моральної місії. На початку нового тисячоріччя ця успадкована від минулого концепція перетворилась на культурну і політичну зброю у боротьбі за легітимну функцію європейського інтелектуала. На відміну від Франції, де інтелектуали мислять себе як противагу влади, в інших європейських країнах, Німеччині, скандинавських країнах, Великобританії й навіть, можливо, у США, інтелектуали часто обслуговують елітні соціальні групи і вимірюють свою владу ступенем своєї прагматичної корисності демократично обраним політичним лідерам. Політика інтелектуалів підпорядкована там партійній політиці, між тим як у випадку Франції перша незалежна від другої,

У теперішньому глобалізованому суспільстві символічна влада виникає з пануючої позиції. Причому ця позиція стає провідним елементом транснаціональної мережі, що об’єднує декілька мовних груп. Саме ця мережа дозволяє Бурдьє та його послідовникам поширювати свої ідеї та координувати свої публічні виступи, націлені на захист демократичних прав і викриття владу імущих. Таким чином, концепції моралі та права, які були розроблені в руслі постмодерної традиції, відмовилися служити обґрунтуванню державної влади.

Саме у по структуралізмі розкриті технології володарювання, в яких проявляється дисциплінарна влада. Раціоналізація кримінального права та гуманізація кримінальної практики утверджується наприкінці XVIII століття в поняттях класичного права та моралі. М.Фуко показує, що саме приховується за змінами в практиках влади: впровадження та удосконалення апарату, який контролює повсякденну поведінку індивідів.

У демонстративних формах покарання виражається суверенітет держави, який прагне монополізувати владу. Але справжній суверенітет держави ґрунтується на суверенітеті народу. Він уможливлює нормалізацію кримінальної практики. Розуміння влади в модерному сенсі слова, тобто визнання залежності її сприймання від минулого духовного досвіду суб’єкта та накопичених знань, можливості встановлення єдиної істини про неї, повністю переосмислюється постструктуралізмом. Він проголосив орієнтацію на подолання домінування в філософсько-правовому мисленні раціоналізму, логоцентризму, монізму. На думку його прихильників, розум звільняється від претензій на тотальне панування, а тому в світоглядних процесах на межі ХХ і XXI століття починають домінувати плюралізм і толерантність.

Представника постструктуалізму вдалося виявити сутнісну світоглядну рису сучасності. Сучасне мислення прагне емансипації від ідолів-ідеалів класичної епохи, які пригноблюють людину, раціоналізуючи всі аспекти людської екзистенції. Зараз здійснюється переоцінка раціоналістичної світоглядної парадигми, яка була підґрунтям тотального контролю над суспільством й орієнтувала на універсально-загальну ідентифікацію, та її зміна. Нова світоглядна парадигма орієнтується на визнання відмінностей, на гру з відмінностями. Сучасний світогляд дезавуює культуру єдиного, він виступає проти привілеїзації якоїсь однієї ідеї.

Інакше кажучи, в онтологічному плані постструктуралізм є спробою усвідомити, що об’єкт чинить рішучий опір спробам перетворювати його з нерозумного стану в розумний, засуджуючи на крах будь-які людські перетворювальні плани. Нова парадигма мислення, яку пропонує постструктуралізм, є усвідомленням вичерпаності онтології, в межах якої реальність могла піддаватися примусовому її перетворенню. З цього постає неспроможність створити жорсткі замкнені системи, зокрема, в праві. Не випадково спеціальним об’єктом дослідження М.Фуко стала історія виникнення позитивної влади над тілом і духом, яка склалася протягом останніх трьох сторіч, а також те, з якими специфічними техніками вона пов’язана.

У науках соціально-гуманітарного циклу практично аж до останнього часу правильними вважалися підходи, притаманні епосі модерну, а не постмодерну. Проте сучасна наука свідомо формує нову парадигму та розширює межі її застосування, поширює її на нові галузі. Нині ми є свідками початку процесу прийняття нової парадигми вченими, які працюють у соціогуманітарних науках. Звертаються до них і правники. Наприклад, деякі з них ставлять питання про створення синергетичної політико-правової доктрини. Утім, як слушно зауважує М.В. Костицький, сьогодні цю доктрину слід розглядати тільки як теоретичний фундамент суспільно-політичної організації людства через сто, а може, через декілька сотень років 50.

Отже, розуміння влади зводиться до здатності, передусім здатності до існування, до утвердження себе в цьому світі. У суспільства загалом вона проявляється як здатність до самоорганізації, що реалізується через систему відносин владарювання і підкорення, котра ґрунтується на підлеглості об’єкта влади її суб’єкту. Соціум також може бути як суб’єктом, так і об’єктом влади. У окремої людини як суб’єкта влади це здатність здійснювати свою волю, спрямовувати дії об’єкта у бажаному напрямку. Соціальна цінність влади визначається тим, якою мірою її суб’єкт робить для об’єкта можливим і необхідним керуватись у своїй діяльності загальнолюдськими цінностями; влада повинна сприяти олюдненню людини.

Першоджерелом влади виступає дана людині від природи здатність до життя. Вона породжує здатність оволодівати тим, що оточує людину, – як природою, так й іншими людьми, панувати над ними. Разом з тим слід згадати загальновідому думку про те, що випробування владою є одним з найважчих. Якщо людина не у змозі правильно користуватися одержаною владою, то це може мати вельми серйозні негативні наслідки як для інших, так і для неї самої. Тому тут потрібне правове регулювання. Норми права передусім спрямовані на те, щоб ввести до соціально прийнятних меж владні відносини.

Висновки до другого розділу

1. Некласичну філософію можна визначити як підхід до людини, зорієнтований на домінування особливого над загальним, а проблем людського існування – над теоретико-пізнавальними проблемами. Вона змогла подолати логоцентризм, гносеологізм і методологізм класичної концепції влади, дослідити владу в ширших контекстах із прагматичним ухилом. Так, у рамках нового світобачення сформувалося біологічне трактування влади. Для представників останнього влада є механізмом приборкання людської агресивності, закладеної в інстинктах людини як біологічної істоти. Виходячи з таких міркувань, Ф.Ніцше тлумачив владу як волю і спроможність до самоствердження. К.Маркс, Ф.Енгельс та їхні послідовники розглядали владу з позицій соціальної конфліктології як відношення панування і покори між класами. Біхевіористи прирівняли поняття влади до політичного відношення загалом. У теорії же З.Фройда проблема влади є проблемою панування несвідомого над людською свідомістю і поведінкою та проблемою примирення чи боротьби з цією владою. Прихильник міфологічного підходу до влади Л.Дюгі дійшов висновку, що влада пов’язана з фізичними, моральними, релігійними, інтелектуальними та економічними перевагами одних людей над іншими. Для надання легітимності своїм владним домаганням сильні використовували міфи про божественний характер влади тощо. Такий же корифей соціології, як М.Вебер дав класичне визначення поняття влади як усякої можливості проводити свою волю в межах певного соціального відношення, у тому числі всупереч опорові. Він дослідив чисті типи легітимного панування: легальне, традиційне та харизматичне.

Отже, у цілому, названі представники некласичної філософії, досліджуючи феномен влади, поступово зміщують центр уваги з зовнішніх сил на внутрішнє поле сил в області несвідомого. Останні змагаються за панування над тілом і розумом суб’єкта і проявляються як у приватному житті людини, так і в масштабах суспільства у формі державних інститутів і соціальних утворень.

2. Ці зміни у розумінні влади розвинув постструктуралізм, який виник у 60-х роках ХХ ст. як спроба пояснення методологічних засад структуралізму. Останній відзначає програмне визнання кризи цінностей попередньої епохи, котра зумовила відхід від тотального всезагального і повернення до самоцінності індивідуального досвіду на мікрорівні, увага до людини та її прав, плюралізм, толерантність. Ці риси об’єднують його з постмодернізмом, а також з постнекласичною філософією.

У розумінні ж влади постструктуралізм розвиває притаманне некласичній філософії прагматичне тлумачення принципу волі до влади. Основний представник цієї течії М.Фуко розумів владу як ірраціональний першодвигун історії, як розмаїття відносин сил, що заповнюють і організують певну сферу. Можливість влади він бачить не у споконвічному існуванні державного насильства чи державного суверенітету, від якого були б похідними нижчі форми влади, але в цоколі співвідношень сил, що постійно породжують ситуації влади і завжди мають нестабільний та локальний характер. Фуко робить акцент на праві особистості виявляти власну волю до влади, тобто на її правах і свободах. У свою чергу Р.Барт розглядає владу в рамках політичної семіології й розуміє її як мовну діяльність. Соціологічна ж програма П.Бурдьє має на меті ствердження республіканських цінностей. Він розуміє інтелектуала не як одинака, що протистоїть світу і владі, а як господаря, підкреслює гідність особистості.

Таким чином, концепції моралі та права, розроблені в руслі постструктуралізму, визнають вичерпаною онтологію, в межах якої реальність могла піддаватися примусовому перетворенню, і відмовляються служити обґрунтуванню державної влади, акцентують увагу на правах і свободах людини. І якщо узагальнити розглянуті трактування влади, то можна сказати, що прагнення до влади є проявом прагнення до існування. Для суспільства в цілому влада набирає форми здатності до саморегулювання. Для окремої людини як суб’єкта влади це можливість визначати діяльність об’єкта. Соціальна цінність влади залежить від того, якою мірою вона сприяє олюдненню людини.

РОЗДІЛ ІІІ.

Вплив конституційного досвіду Франції

на осмислення феномену влади

у правовій реальності України

Нині недостатньо уваги приділяється філософсько-правовим дослідженням конституційного досвіду зарубіжних країн з усталеною демократичною формою правління 51. Тому знову зростає інтерес до філософських проблем влади, сутності правової і соціальної держави тощо. І саме філософія права розширює рамки правознавства за рахунок бачення загальної картини світу, дає можливість правознавцям ставити й вирішувати значно ширше, порівняно з традиційною проблематикою, коло питань 52.

Кожна людина неминуче стикається з юридичною реальністю, в якій відповідним чином виявляє себе державна влада. У цій особливій сфері суспільних явищ відбувається процес функціонування влади як специфічної системи регулювання людських відносин. Ця реальність, відтак, не є чимось зовнішнім для людини, вона взагалі не уявляється без людської участі. Так, останні майже п’ятнадцять років ознаменувалися докорінною зміною державного ладу України. У зв’язку з цим розпочався активний пошук найбільш прийнятних форм та методів політико-правового управління у нових, перехідних умовах.

Україна у даний момент знаходиться на стадії формування демократичної політичної системи та правової, соціальної держави, не маючи власного достатнього конституційно-правового досвіду і намагаючись використати найкраще зі здобутків тих країн, які досягли сучасних демократичних світових стандартів гуманізму та демократії. Попередні філософські оцінки змінюються не лише швидко, але й радикально. Відбувається взаємне запозичення або асиміляція різноманітних політичних моделей, виникають змішані форми правління. Створення таких форм відбиває певні тенденції й у сучасному конституційному розвитку. З огляду на це, велике значення набуває дослідження державного, політичного і конституційного устрою західних держав, давні демократичні традиції та досвід яких може бути використаний з найбільшим науково-практичним ефектом для України.

Проте, як це не парадоксально, філософським і взагалі теоретичним дослідженням конституційного досвіду інших держав у юридичній науці відводиться досить скромне місце. Наслідки сучасних світових політичних метаморфоз вимушують звертати увагу й на те, що Франція та Україна через свої історичні, ментальні та геополітичні особливості завжди були певною мірою пов’язані між собою соціально-економічними й політичними процесами. Усе це вимагає не тільки філософсько-правового дослідження культурного, політико-економічного і навіть екологічно-етичного способів життя громадян, особливого та загального у традиціях зазначених країн, але й прагматичного розуміння процесів, які там відбуваються тепер. У світі, що постійно змінюється, держава не може залишатись осторонь таких процесів, щоб зберегти можливість впливати на хід суспільних подій, сприятиеволюції суспільства у напрямку, визначеному демократичним волевиявленням громадян.

Саме органи влади провадять у суспільне життя політику держави, займаючись правотворчою та правозастосовчою діяльністю. Відтак постає необхідність удосконалити структуру й діяльність цих органів таким чином, щоб підвищити ефективність політичних, соціальних та економічних перетворень, які проводяться ними. Розбудова незалежної, демократичної, соціальної, правової держави потребує удосконалення правової системи й поліпшення практичного здійснення державної влади. Процес становлення правової системи в Україні нерідко носить суперечливий характер, що властиво усім новоутвореним незалежним державам. Це обумовлено цілком об’єктивними причинами, адже розвиток правової системи держави не завжди встигає за тими істотними змінами, що відбуваються в суспільстві у перехідний період його розвитку.

В цих умовах спостерігається розмивання меж поміж нормами права, посилюються тенденції підміни норми законів нормами підзаконних актів, що нерідко суперечать самим законам. Розвиток же правової системи – поступовий тривалий процес, що потребує постійних зусиль із боку органів законодавчої влади. Так, після прийняття Конституції України практична реалізація її норм, які стосуються організації та функціонування державної влади, стає істотним чинником удосконалення діяльності всього державного апарату. У Конституції України сказано, що Україна “є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава” (ст. 1), що основні “права й свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження й забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави” (ст. 3). Саме тут простежується гуманістична спрямованість Основного Закону, тому що права й свободи людини визначають зміст і логіку застосування законів, діяльність законодавчої та виконавчої влади, місцевого самоврядування і забезпечуються правосуддям. Безперечно, реалізація цих конституційних засад, повсякденне дотримання прав і свобод людини й громадянина були б серйозним кроком у розбудові громадянського суспільства та національної правової держави.

Проте в дійсності існує значний розрив між положеннями Конституції України та реаліями нинішньої правової практики. Існують різноманітні думки про витоки цього явища: незрілість нашого суспільства; тенденція до комерціалізації законодавства та лобіювання й відсунення юридичного захисту прав людини на другий план; протистояння гілок влади, її нездатність запобігти деструктивним процесам у суспільстві тощо. Отже, спробуємо розібратися, як же необхідно формувати правову систему, щоб на законодавчому рівні створити систему стримувань і противаг між гілками влади і втілити у юридичну практику ідею правової держави 53.

Становлення самостійної правової системи в Україні бере свій початок від прийняття Декларації про державний суверенітет України 54. У цьому акті вперше формулювалися визначальні для майбутньої національної правової системи аспекти: народовладдя, у якому народ є єдиним джерелом влади, республіканська форма правління, унітарний устрій, демократичний правовий режим, що всебічно забезпечує права і свободи людини й громадянина, правова держава, яка забезпечує національні права усіх народів, піклується про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток народу України, гарантує його суверенітет і самоврядування 55. За народом визнавалося виключне право на володіння, користування й розпорядження національним багатством, власність на землю, надра та інші природні ресурси, національні, культурні та історичні цінності на її території. Держава має утверджувати й забезпечувати усі форми власності, дбати про екологічну безпеку громадян, про генофонд народу, гарантувати усім національностям право їх вільного національно-культурного розвитку. У здійсненні державної влади запроваджувався принцип її розподілу на законодавчу, виконавчу та судову, а також гарантування державою всім громадянам країни прав і свобод, передбачених як Конституцією, так і визнаними Україною нормами міжнародного права; декларувалися перевага загальнолюдських цінностей над класовими.

Проте на сьогоднішній день, на відміну від епохи Модерну, коли відбулося народження цієї концепції, це припускає не тільки самий факт поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову, але і визначення якісних характеристик цього поділу. Сучасна дійсність переконливо свідчить, що сам факт поділу влади не може запобігти небезпеці перетворення держави на авторитарну, котра втрачає ознаки правової держави. Сам факт поділу влади є необхідною, але ще недостатньою умовою для функціонування правової держави. Це лише передумова, що захищає від надмірного зростання ролі якоїсь із гілок влади 56. Саме тут необхідна внутрішня узгодженість дій незалежних одна від одної гілок влади, система стримувань і противаг.

Чинниками та цінностями, здатними стати основою гармонізації діяльності владних гілок, є права і свободи людини, змістовне визначення права, що включає в собі загальні для всіх гілок вимоги й зобов’язання, схильність до природного праворозуміння, жорстке дотримання правової політики та організація відповідної законотворчої практики. Дані положення обумовлюють характер і спосіб дії кожної гілки влади, які стають невід’ємною складовою правової держави. А це означає, що будь-яка з гілок влади повинна виконувати властиву їй специфічну функцію і водночас мати якісні характеристики, необхідні для функціонування правової держави. Тому що її дія в якості специфічної виконавчої, законодавчої або судової влади є усього лише засобом, котрий правова держава використовує з метою свого розвитку. Внаслідок цього гарантія запобігання змішанню компетенцій різних гілок влади або піднесенню однієї з них за рахунок інших з’являється лише в тому випадку, коли основу її діяльності складає формування і розвиток правових цінностей, а не власні амбіції представників цих гілок.

Звісно, такий аксіологічний підхід до якісних характеристик гілок влади дозволить створити надійний базис для ефективного вирішення завдань щодо розбудови правової держави в Україні. У вирішенні цього питання надзвичайно важливим для України є досвід розвитку політичних інститутів та конституційного права Франції, яка задовго до проголошення незалежності нашої держави пройшла складний шлях подолання авторитарних тенденцій на користь демократизації влади.

Саме Франція, як ніяка інша країна, завжди привертала до себе увагу істориків, філософів, правознавців, політиків, соціологів. Своєрідність цієї країни, волелюбність її народу, який проголосив у преамбулі своєї Конституції прихильність до прав людини і принципів національного суверенітету, заслуговує на повагу та глибоке змістовне дослідження положень цієї Конституції, що має своїм джерелом Декларацію прав людини й громадянина 1789 року. Після Другої світової війни у конституційному розвитку Франції розрізняють два періоди: перший – Четвертої Республіки (1946-1958 рр.), і другий –з моменту прийняття у 1958 році Конституції П’ятої Республіки.

До речі, певні періоди вже заразможна виокремити й у розвитку українського конституційного процесу. Ретроспективний метод дослідження вказує, насамперед, що Основний Закон Франції 1946 року був зумовлений прагненням французького народу до демократії після перемоги над фашизмом, а Конституція 1958 року стала наслідком змін у співвідношенні внутрішньополітичних сил, які, власне кажучи, й започаткували через референдум П’яту Республіку. Приводом для прийняття чинної Конституції Французької Республіки (1958 р.) став ультраправий заколот у тогочасній французькій колонії – Алжирі, а також загроза громадянської війни у самій Франції. Провідні партії були одностайні на Національних зборах, проголосувавши за зміну статті 90 Конституції 1946 року, котра регулювала процедуру перегляду Основного Закону, і за передачу виконавчої влади сильній, харизматичній особистості – генералу Шарлю де Голлю. Одночасно Національні збори визначили принципи, на яких повинна ґрунтуватись нова Конституція, а саме – загальне голосування як єдине джерело влади, необхідність її поділу, відповідальність уряду перед парламентом, незалежність судової влади та організацію нових, демократичних відносин із колоніями.На Національних зборах де Голль погодився із введенням парламентського режиму і на поділ компетенції глави держави та глави уряду.

Формальною умовою ухвали Конституції стала вимога до уряду проводити консультації із Конституційною радою – спеціально створеним консультативним комітетом, який на дві третини складався із парламентерів і на одну – із членів уряду. Після розробки проект підлягав прийняттю на загальнонаціональному референдумі.

Сама процедура створення проекту була не дуже демократичною, бо він розроблявся експертами, серед яких фахівці з конституційного права мали обмежений вплив. Це дещо знецінило традицію французької конституційної історії ухвали актів лише через усенародно обрані установчі збори. Статистичний метод дослідження вказує на те, що з 17 розділів та 93 статей Конституції Франції найвагоміші присвячені статусу Президента та його відносинам із парламентом та урядом країни, де центральна виконавча влада представлена Президентом та урядом. Повноваження Президента регламентовані розділом II Конституції, в котрому вказується (ст. 5), що Президент стежить за дотриманням Конституції і забезпечує своїм арбітражем її нормальне функціонування. Ознаками великих повноважень Президента служать положення ст. 16 Конституції, яка гласить, що коли інститути Республіки, незалежність нації, цілісність її території або виконання її міжнародних зобов’язань знаходяться під серйозною та безпосередньою загрозою, а нормальне функціонування конституційної державної влади припинено, Президент Республіки вживає заходів, що диктуються цими обставинами, після офіційної консультації з Прем’єр-міністром, головами палат, а також із Конституційною радою, про що він інформує націю у своєму посланні. Одночасно з цієї ж 16-ї статті випливають й певні обмеження прав Президента, бо він не може розпустити Національні збори під час здійснення надзвичайних повноважень, а також протягом року, наступного після попереднього розпуску, і, нарешті, у якості тимчасово виконуючого обов’язки Президента, роль якого належить голові Сенату 57. Проте одним із найвагоміших прав Президента, закріплених у ст. 11 Конституції, є право проводити національний референдум, що значно підвищує роль Президента. А на підставі статті шістнадцятої він може ввести у країні надзвичайний стан. Це дозволяє йому перейти майже до одноособової диктатури, під час здійснення якої він уживає усіх заходів, що, на його думку, диктуються обставинами, які він самостійно оцінює як небезпечні.

Причому у Конституції відсутнє визначення критеріїв дій Президента при введенні надзвичайного стану, натомість існують лише побажання проконсультуватися з Прем’єр-міністром, головами парламентських палат та з Конституційною радою, думки яких у крайньому випадку він може проігнорувати.

Президент формує виконавчу владну вертикаль, командує збройними силами, головує у радах і комітетах національної оборони, щоправда, без права використання ядерної зброї згідно з січневим декретом 1964 року. Він укладає й ратифікує міжнародні угоди, які не підлягають парламентській ратифікації, має право помилування і згідно зі ст. 64 виступає гарантом незалежності судової влади, головує на засіданнях уряду, у тому числі й при розгляді декретів та ордонансів, підписує їх, призначає та звільняє вищих чиновників.Разом з тим обсяг повноважень Президента багато в чому залежить й від його персональних якостей, адже деякі положення Конституції створювалися під певну, обумовлену історичним часом, конкретними обставинами та особистісною харизмою політичну фігуру, поєднання характеристик котрої задовольняло тоді тих, хто завжди робить велику політику через розвиток економіки і кровно зацікавлений у суспільній стабільності.Саме цей збіг обставин вчасно дозволив поглибити інтерпретацію повноважень Президента за допомогою статті 13 Конституції.

Центральним колегіальним виконавчим органом влади країни Конституція Франції у розділі III визначає уряд на чолі з Прем’єр-міністром. Конституція визначає противаги можливим президентським посяганням на узурпацію влади, які блокуються, наприклад, завдяки використанню статті 20, де обумовлено право уряду на проведення загальнонаціональної політики з умовою підпорядкування йому адміністрації та збройних сил, а наступна, 21 стаття обумовлює повноваження Прем’єр-міністра щодо відповідальності за керівництво урядом, національну безпеку, виконання законів і призначення службовців на цивільні та військові посади.

У надзвичайних випадках саме Прем’єр замість Президента головує на засіданнях рад, комітетів та Ради міністрів. Таким чином, його повноваження в адміністративно-управлінській сфері є досить великими, аж до права (ст. 29) зібрати позачергову парламентську сесію, внести законодавчу ініціативу або взяти участь у роботі палат парламенту. Парламент Франції, спираючись на ст. 34 під символічною для майбутнього України назвою “Про відносини між Парламентом та Урядом”, по суті обмежує своє діяльнісно-правове поле на користь Прем’єр-міністра з його правами скасування, перегляду або зміни законів, що де-факто надає йому статус законодавця.

І якщо внаслідок розходжень у парламентських оцінках законопроектів або законодавчих пропозицій ці документи не пройдуть двох читань у кожній палаті, Прем’єр-міністр має конституційне право скликати засідання змішаної паритетної комісії, уповноваженої розробити, узгодити та винести на розгляд нормативний акт, покликаний подолати поточні суперечності між різними гілками влади. Однак і кожний представник законотворчої діяльності отримав, у свою чергу, достатній конституційний захист від політичних амбіцій та зазіхань виконавців згідно зі статтею 26 Основного Закону Франції. Так, парламентар має право депутатської недоторканності, що гарантує його від переслідування, арешту або суду за висловлені думки або за голосування при виконанні своїх функцій. Жодний депутат під час сесії не може піддаватися переслідуванню або арешту за злочини або проступки без дозволу відповідної палати, за винятком затримки на місці злочину, а парламент наділений правом створювати власні комісії з розслідування та контролю за діяльністю своїх членів.

Таким чином, за широтою прав французькі парламентарі істотно не відрізняються від народних обранців інших країн. Вони розглядаються як представники народу, виконують свої функції на основі представницького мандата і приймають усі законодавчі акти, про які йдеться у статті. Централізований конституційний контроль здійснюється двома радами – Конституційною та Державною. Перша розглядає конституційність нормативних актів парламенту, забезпечує розподіл прав законодавчої та виконавчої влади згідно з 38-ю та 41-ю статтями і контроль за відповідністю міжнародних угод Основному Закону, а друга, як вищий орган адміністративної юстиції й консультативний орган уряду, оцінює ті акти, що йдуть від виконавчої влади, робить попередні висновки по її законопроектах, займається контролем за діяльністю адміністративних органів, у тому числі й судів. Компетенція ж Конституційної ради охоплює більше коло питань, від розгляду питання про відповідність обрання парламентарів передбаченій Конституцією процедурі та їх діяльності й обговорення регламенту роботи парламенту аж до організації виборів Президента з відповідними консультаціями та рекомендаціями уряду, підбиттям їхніх підсумків. Крім того, Конституційна рада має право на участь у введенні в країні надзвичайного стану і спостерігає за проведенням референдуму 58.

Одночасно у 1958 р. була встановлена ієрархія чинних юридичних норм. Нагорі піраміди знаходиться Конституція, нижче – органічні закони, ще нижче – звичайні закони. Окрему групу складають закони, прийняті на референдумі, міжнародні договори й угоди, ратифіковані Францією.

Основний же закон встановив республіканську форму правління змішаного характеру, де спостерігаються риси президентської (глава держави обирається поза парламентом і призначає уряд) і парламентської республіки (уряд відповідає перед нижньою палатою парламенту).

Конституція Франції також містить статті, які не є істотними для України з огляду на її специфіку, зокрема, ті, що регламентують відносини між різними французькими територіями і що аж ніяк не можуть бути застосовані у конституційному процесі в Україні 59. Виходячи з цього, звернемо увагу, передовсім, на ті характерні риси Конституції Франції, котрі можуть стати корисними для України, і на ті ризики, які, у випадку механічного копіювання цих рис, гальмуватимуть вітчизняний конституційний процес.

Так, демократичний характер П’ятої Республіки є конституційно закріпленим у декларації про існування в країні однойменного політичного режиму. Конституція вказує на його складові, а саме загальне пряме або непряме голосування, але завжди рівне і таємне та можливість існування політичних партій і угруповань. Проте, Конституція 1958 року виступає лише частиною, хоча і значною, чинного конституційного законодавства. Відповідно до її преамбули, до складу цього закону входять також Декларація прав людини і громадянина 1789 р. і преамбула Конституції 1946 р., де проголошуються права і свободи громадян. У нього також включаються й основні принципи, які випливають із законів Республіки і до яких відсилає преамбула Основного Закону 1946 року. Отже, чинна Конституція Франції має специфічну структуру і особливий порядок закріплення прав і свобод громадян. Хоча їх перелік не містить ряду новітніх прав і свобод, що знайшли відображення в останніх конституційних актах інших держав, Декларація 1789 р. і преамбула 1946 р. дотепер залишаються прикладом демократичних документів. Коло прав і свобод, закріплених у них, настільки широке, що продовжує діяти навіть право на опір гнобленню, характерне для постфеодального періоду.

Звісно, конституційно розписати права та свободи громадян аж до дрібниць неможливо. Головне у цій справі, не стільки закріпити головні з цих прав та свобод в Основному Законі, скільки державною силою забезпечити безперервну дію механізму їхньої повсякденної повної реалізації. Цим певною мірою виправдовується відсутність у Конституції Франції спеціального розділу, присвяченого правам та свободам людини і громадянина. У самому тексті Конституції права і свободи розкриваються тільки в декількох статтях. Так, затверджується принцип рівності перед законом усіх громадян незалежно від походження, раси або релігії. Статті 3 і 4 закріплюють плюралізм політичних партій і необхідність дотримання демократичних принципів. Крім того, стаття 34 відносить до сфери закону визначення правил, що стосуються практики забезпечення громадянських прав і свобод, а стаття 53 наділяє народи, що населяють Францію, правом на самовизначення, доповнюючись статтями 64 і 66 у частині фіксації незалежного судового захисту громадянських прав і свобод 60.

В історичному документі 1789 р. зафіксовані природні права людини і громадянина у контексті як змістовної, так і нормативної ролі принципу рівності. Стаття друга гласить, що люди народжуються рівними і залишаються рівними в правах, і доповненого четвертою статтею, згідно якої свобода полягає у можливості робити усе, що не завдає шкоди іншому. Таким чином, здійснення природних прав людини має лише ті межі, що забезпечують інших членів суспільства правом на користування цими ж правами.

Ці межі можуть бути встановлені тільки законом. Отже, закон – понад усе та понад всіма, і це закон, виконання якого забезпечене державою. Крім того, права і свободи людини та громадянина піддані конкретизації щодо судового вирішення проблем, свободи думок та їхнього відображення у пресі, права власності, її захисту і, головне, захисту її суб’єкта – особистості, закріплення рівності прав чоловіків та жінок і, нарешті, одержання безкоштовної світської освіти за державний кошт. Одночасно гарантуються й такі права, як право на працю із зобов’язанням працювати, регламентується профспілкова діяльність, у тому числі і право на страйк у межах законів, участь трудящих у визначенні умов праці та в управлінні підприємством. Звідси можна зробити попередній висновок, що захист прав і свобод у правовій доктрині Франції має два головних напрямки – захист громадянина від зазіхань обраного ним законодавця та від чиновницької сваволі.

Конституційність прав та свобод громадян автоматично вводить їх у сферу компетенції Конституційної ради, яка, у випадку їх суперечностей з адміністративними актами та нормами, через Державну раду, що є вищим органом адміністративної юстиції, оцінює такі акти та норми на їхню конституційність. З приводу порушення прав і свобод громадянин Франції може також персонально звернутися до парламентського посередника, який у свою чергу звертається до відповідних державних органів щодо вирішення конкретного питання або, на міжнародному рівні, до органів Ради Європи чи ООН, бо країна ратифікувала у 1973 р. Європейську конвенцію по правах людини від 1950 р., а трохи раніше, у 1966 р., Міжнародний пакт про цивільні й політичні права та Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права разом із факультативним протоколом до першого з вказаних документів.

Визначальною рисою чинної Конституції можна вважати концентрацію політичної влади у виконавчих органів. Згідно з нею центральна виконавча влада має двоїсту структуру – Президента і Прем’єр-міністра. Президент, котрий наділений власними повноваженнями, здійснюваними без контрасигнації членів уряду, відповідає за загальні напрямки державної політики. Прем’єр-міністр призначається Президентом і зобов’язується здійснювати інші акти виконавчої влади, керуючись його вказівками. На Уряд покладена політична відповідальність перед Національними зборами і кримінальна відповідальність перед обома палатами парламенту. Проте юридична субординація виконавчої влади фактично відсутня, а на практиці утвердилася традиція відповідальності Уряду перед Президентом, що означає монізм виконавчої влади.

Зосередження владних повноважень у виконавчої влади стало ознакою давньої конституційно-авторитарної тенденції у французькому державному механізмі, головним у якому є Президент, котрий обирається шляхом загального і прямого голосування. Хоча формально-юридичні повноваження Президента залишалися незмінними протягом існування П’ятої Республіки, поправка, що встановила чинний порядок заміщення глави держави, зміцнила його позиції до рівня майже одноосібного керівника. Так що цілком логічно, що концентрація повноважень у виконавчої влади призвела до зміни статусу парламенту.

Урядовій владі надані широкі, у тому числі й юридичні, можливості для впливу на парламент, а в деяких випадках навіть і для дій поза парламентом. До речі, в Основному Законі значно розширені норми функціонування референдуму як важливого інституту безпосередньої демократії, що виводить виборців на вирішення найважливіших державних питань і на національному, і на місцевому рівнях. А це, якщо врахувати досить суперечливий досвід України у проведенні референдумів, і тим більше в реалізації їхніх результатів, має для неї важливе конституційне значення. Так, згідно зі статтею 89, референдум проводиться для ратифікації поправок до Конституції у випадку, коли авторами поправок будуть парламентері, а у випадку ініціювання проекту Урядом вибір засобу ратифікації залежить від Президента. Причому внесення змін до Конституції проходить два етапи: ухвалення поправок та їхня ратифікація. Поправки в ідентичній редакції повинні бути ухвалені на рівноправних засадах Національними зборами та Сенатом, після чого потрібна їхня обов’язкова ратифікація або через референдум, або через Конгрес на спільному засіданні парламентських палат більшістю у 3/5 голосів. Проте для ратифікації потрібно, щоб ініціатором перегляду був Уряд, а не члени парламенту, та й ратифікація через Конгрес відбувається при недоцільності референдуму.

Ця ж стаття передбачає проведення референдуму лише у трьох випадках – при вирішенні питання про організацію державної влади, з приводу угоди про Співтовариство та для отримання повноважень на ратифікацію міжнародного договору, який не суперечив би Конституції Франції і не вплинув би негативно на функціонування державних інститутів країни. У той же час стаття 11 Конституції надає право проведення референдуму Президенту з обмеженого кола питань, а саме при голосуванні “за” або “проти” пропозиції Уряду чи узгодженого проекту обох палат парламенту, що виключає ініціативу Президента, у випадку ініціювання референдуму Урядом під час сесії парламенту і, нарешті, по прийнятому на референдумі проекту для його п’ятнадцятиденної промульгації.

Від 1958 р. правовий порядок виключив будь-який контроль за діями Президента, але Конституційна реформа, проведена 4 серпня 1995 р., змінила деякі положення статті 11 Конституції. Була розширена сфера застосування референдуму у частині винесення на нього питань про економічні та соціальні реформи, що виключило з переліку повноважень парламенту право вирішувати ці питання більшістю голосів, так би мовити, одноосібно. Таким чином, 4 серпня 1995 р. був прийнятий закон про найзначнішу після реформи 1962 р. зміну Конституції, який встановив новий шлях обрання Президента та іншу систему державної влади.

До цього слід додати ще декілька особливостей Основного Закону Франції, важливих для України. Вони полягають у тому, що тут вперше зафіксоване існування політичних партій і, як вже зазначалося, заснована Конституційна рада, діяльність якої регламентується розділом VII. Це винятково цікавий орган, і досвід Франції може бути досить повчальним для України.Так, до Конституційної ради довічно входять колишні президенти Республіки. Таким чином, вони не тільки не створюють проблем діючому політичному керівництву і Президенту, не стають опозицією, але й самі, маючи великий досвід управління державою, допомагають у вирішенні важливих проблем. Зокрема, до їхньої компетенції входять рішення важливих питань, перевірка законності обрання президента, депутатів, сенаторів тощо.

Політичні партії й угруповання сприяють вираженню думок голосуванням. Вони створюються і здійснюють свою діяльність вільно. Вони мають поважати принципи національного суверенітету і демократії. Тож зараз на політичній арені Франції діють багато політичних партій і течій, котрим властиві надмобільність разом із наддифузійність. Вони виникають та зникають, зливаються і блокуються, змінюючи при цьому політичні принципи та загальні бренди.

Свобода утворення політичних партій проголошена як основний принцип, визнаний законами Республіки. Вони створюються вільно, і єдиною умовою для цього є подання декларації в адміністративні органи. Якийсь особливий дозвіл для створення будь-якої партії не потрібний, але усі політичні асоціації і партії, не зареєстровані згідно з регламентом, не мають юридичної правоздатності з усіма наслідками, що випливають звідси 61. Але з усієї множини партій та асоціацій помітну роль у політичному житті держави відіграють лише обмежене коло найзначніших.

Франція є неподільною, світською, демократичною та соціальною республікою, котра гарантує рівність усіх громадян перед законом, незалежно від походження, раси або релігії. Головним принципом є правління народу і слідування волі народу в ім’я народу. Звісно, республіканська форма правління є для Франції традиційною, за винятком двох імперій, котрі виглядають як виняток з історичного минулого країни. Інша форма правління у Франції не укорінилася.

Республіканська форма правління не може бути предметом перегляду. Основний Закон затверджує змішану республіканську форму правління, в межах якої Президент обирається через загальні вибори, а Прем’єр-міністр призначається ним без згоди вищого представницького органу, що класифікує державу як президентську республіку. Разом із тим Уряд є відповідальним перед нижньою палатою парламенту, тобто перед Національними зборами, для чого ретельно розроблена спеціальна процедура, що є явною ознакою парламентської форми правління, за якої Президент не може самочинно відправити Прем’єр-міністра у відставку. Уряд також може консультуватися з Конституційною радою з будь-якого питання економічного або соціального характеру, що цікавить Республіку або Співтовариство. Представники Уряду в департаментах і на територіях, відповідальні за забезпечення національних інтересів, здійснюють адміністративний контроль за дотриманням законів. Це ще раз підкреслює, що політичній системі Франції властива змішана республіканська форма правління, де принципи національної незалежності та територіальної цілісності пронизують усю Конституцію.

Отже, константу констант Франції становить неподільність республіки, будь-який замах на яку тягне за собою відповідальність згідно з нормами Кримінального Кодексу Франції. Ці дії кваліфікуються як злочин проти безпеки держави. Але що стосується тлумачення статті 53 у частині при згоді зацікавленого населення, то в одному з рішень Конституційної ради ця частина інтерпретувалася як можливість територіальної поступки іноземній державі або виділення частки території Франції для створення на ній незалежної держави або приєднання цієї частки до незалежної держави, наочним прикладом чого став Алжир.

Ще одним важливим елементом політичної системи Франції є взаємовідносини церкви і держави. Незважаючи на сильні стародавні католицькі традиції Франції, офіційна релігія в країні відсутня. Громадяни мають свободу віросповідання і будь-яка релігійна конфесія має рівне право на існування. Однак те, що держава забезпечує свободу совісті, зовсім не означає відсутність її відносин із церквами, котрі діють на його території. Це стосується як самої Франції, так і заморських територій. У ряді областей із переважно католицьким населенням налагоджені безпосередні відношення зі Святим престолом (Ельзас, Лотарингія), а Гвіана, наприклад, так і не визнала принцип відділення церкви від держави.

Ключовим же поняттям, що розкриває сутність політичної системи Франції, є “демократична республіка”. Цей термін вперше був включений до тексту Конституції Франції 1848 р. і означав введення загального виборчого права, але тільки для чоловіків. Цей принцип розвинений і у статті 3 чинної Конституції, де вказується, що загальне виборче право може бути прямим і непрямим, а також рівним і таємним. А додатковою характеристикою французької політичної системи виступає поняття соціальна республіка. Одночасно стаття 55 Конституції містить положення, згідно якого міжнародні договори або угоди, належним чином ратифіковані або схвалені, мають силу, що перевищує силу законів, із моменту опублікування, при умові застосування кожної угоди або договору іншою стороною. Тим самим цією статтею надається принципове значення застосуванню норм міжнародного права.

І цікаво, що коли постало питання про створення Євросоюзу, з’ясувалося, що найадекватнішою цьому процесу виявилася Конституція Франції. Не виникло жодних проблем і з визнанням країною обов’язкової для себе юрисдикції Європейської комісії з прав людини і Європейського суду. До цього слід ще додати, що на відміну від інших держав, котрі конституційно закріпили пріоритет міжнародного права, французька Конституція у статті 54 встановлює механізм контролю за відповідністю і взаємодією, що дозволяє уникати протиріч між міжнародним правом і Основним Законом країни.

І саме на деталі цього механізму Україні треба звернути особливу увагу з огляду на проведення нашою країною курсу на євроінтеграцію. Це може істотно її прискорити. Певне значення для України має також досвід Франції у законодавчій регламентації процесу формування виборних органів. У законодавствах обох країн є багато спільного як у провідних, так і в другорядних характеристиках. Це – існування активного та пасивного виборчого права, його загальність, віковий ценз, обов’язковість реєстрації виборця при голосуванні на підставі відповідних документів, складання виборчих списків, принцип один виборець – один голос, внесення кандидатами застав для покриття видатків та для їхньої селекції, подання декларацій про доходи тощо.Щоправда, наявність заморських територій вносить свою специфіку у французькі вибори, електорат яких на президентських виборах та на референдумі зобов’язаний голосувати не як звичайно, у комунах, а у посольствах. Та й наявність двопалатного парламенту змусила французів встановити вікову межу для депутатів. Депутатом Національних зборів можна стати лише після 23 років, а сенатором – після 35 років. Згідно з виборчим законодавством, кандидатом у представницькі органи може бути висунутий будь-який громадянин Франції, що володіє необхідними навичками та кваліфікацією. Проте фактично кандидатів у депутати висувають політичні партії й організації, оскільки лише вони здатні надати кандидатові необхідну підтримку та провести його у депутати 62.

Виборча система Франції досить складна, і не в останню чергу завдяки існуванню двопалатного парламенту. Обрання Президента, із необхідністю збору п’яти тисяч підписів осіб, що займають певні виборні посади, семирічним терміном повноважень і необмеженістю кількості переобрань, проводиться за знайомою мажоритарною схемою у два тури. Необхідність другого туру визначається звичайним шляхом, у двотижневий термін, з двома кандидатами-лідерами, коли у першому турі жоден з них не одержав абсолютної більшості голосів.

Національні збори, чинні протягом п’яти років. Також обираються через загальне, пряме голосування за мажоритарною системою, фактично змішаною. Але якщо у першому турі ніхто з кандидатів не одержує абсолютну більшість голосів, то для перемоги у другому турі через тиждень кандидату достатньо одержати відносну більшість серед конкурентів, які завоювали не менше 12,5% списочного складу електорату. А з Сенатом справа стоїть ще складніше, бо він обирається триступінчастим шляхом на дев’ять років на колегіях департаментів, які складаються приблизно з 108 тисяч членів, і ротується на одну третину кожні три роки, аби запобігти небажаних впливів та ангажування. Виходячи з числа сенаторів від кожного департаменту, застосовується як мажоритарна, так і пропорційна система виборів.

Отже, політична система Франції формувалась протягом багатьох сторіч і по праву вважається колискою республіканських ідей. Велика Французька Революція 1789 р. дала поштовх до революційних процесів в усьому світі, а сама Франція за ці роки пройшла через періоди республіканського, монархічного й імперських правлінь. Визначальною рисою чинної французької Конституції став докорінний перегляд співвідношення між законодавчою (парламент) і виконавчою (Президент, Прем’єр) владою на користь останньої. Стрижнем механізму нового режиму став Президент республіки, повноваження якого значно розширювалися. Головними з них стали право призначати Прем’єр-міністра і за його пропозиціями – окремих міністрів, повертати прийняті парламентом законопроекти на нове обговорення, передавати за пропозицією уряду або обох палат на референдум будь-який законопроект, що стосується організації державної влади або схвалення міжнародних угод, здатних вплинути на діяльність державних інститутів, розпускати, після консультацій із Прем’єр-міністром і головами палат, Національні збори.

За Президентом республіки зберігаються і його звичайні у Франції функції, такі, як право головувати в Раді міністрів, підписувати прийняті на ньому декрети й ордонанси, призначати на вищі цивільні та військові посади, здійснювати помилування, спілкуватися з парламентами шляхом послань. Він є Головнокомандувачем збройних сил, головує у вищих радах і комітетах національної оборони. Безпрецедентним же нововведенням для французької конституційної практики була стаття, яка надавала Президенту республіки право у випадку надзвичайних обставин брати у свої руки всю повноту влади в країні. Хоча Конституція надавала досить великі повноваження й главі уряду, фактично Прем’єр-міністру приділялася роль виконавця волі Президента у питаннях адміністративного характеру, спроможного відстоювати політику Президента в парламенті і приймати на себе відповідальність за всякий непопулярний захід.

Тим самим Президент зосереджував у своїх руках таку владу, якої не має жодний президент будь-якої іншої демократичної держави. Він одержує повноваження на сім років, тоді як в інших демократичних державах цей термін не перевищує п’яти років. Президент Франції не відповідальний перед парламентом, котрий не має права брати під сумнів владу Президента, але останній може розпустити парламент. А, скажімо, американський президент, який теж не відповідальний перед конгресом, не може перервати легіслатуру останнього. В Англії ж, наприклад, британський Прем’єр-міністр хоча й має право розпуску парламенту, але і палата общин, у свою чергу, може відправити у відставку свого Прем’єра 63. Крім того, французький Президент практично не залежить від партії, яка привела його до влади, а зовсім навпаки.

Ухил у бік авторитаризму, як це не парадоксально, означав одночасно й початок відходу від нього. Дійсно, у перше десятиріччя свого існування конституційний режим спирався на авторитет та владні інстинкти де Голля з усіма вадами, властивими об’єднанню особистісних та режимних, публічних методів правління, що стимулювали зростання соціальної напруги. Загострене відчуття такої напруги змусило суб’єктів влади взяти курс на поступовий перехід до більш гнучких форм правління, до демократизації. Цей процес активізувався із виходом де Голля у відставку, коли при незмінності головних положень чинної Конституції була обмежена особиста влада. Цікаво, що жоден із спадкоємців де Голля не мав його харизми, в результаті чого особиста влада трансформувалася у президентську й утвердилася сильна виконавча вертикаль під контролем загальнонаціональних виборів 64.

Доказом впливовості електорату на конституційний процес стали президентські вибори 1981 р. із перемогою Ф.Міттерана як кандидата від коаліції лівих сил. А буквально через п’ять років відбулися парламентські вибори, що принесли перемогу коаліції правих партій, котрі утворили правову більшість у парламенті. Здійснюючи волю народу, Міттеран мав призначити Прем’єр-міністра із ворожого табору, щоб уникнути конфронтації з новообраним парламентом, особливо небезпечної перед президентськими виборами 1988 р.. Таким чином, вперше за роки П’ятої республіки склалося гостре політичне співіснування, коли лівий Президент мусив співробітничати з правим урядом. Так, президент зробив свій вибір на користь лідера правого Об’єднання на захист республіки Ж.Ширака. Співіснування лівого Президента з правим Прем’єр-міністром і його урядом тривало до президентських виборів навесні 1988 р. і привнесло багато корисного для формування політичної системи Франції. Протягом цього періоду Міттеран та Ширак розробили кодекс співіснування, згідно з яким визначення та реалізація соціально-економічного курсу країни і проведення внутрішніх реформ входило до компетенції уряду, а Міттеран зосередився на зовнішній та військовій політиці, що, завдяки його поступливості, лише підвищило авторитет Президента. Внаслідок цього навесні 1988 р. Міттеран, ставши черговий раз Президентом, розпустив Національні збори та призначив нові парламентські вибори. У червні того ж року французи проголосували за новий депутатський корпус, який складався, головним чином, з представників лівого табору, відповідав політичній орієнтації Президента і тим самим наділив конституційний процес Франції тенденцією до закріплення дуалізму політичної системи.

Прискіпливо вдивляючись в історію владного дуалізму, можна дійти висновку, що він завжди мав місце у суспільному житті, причому й сфера політики була неначе двополюсною. Консервативний табір представляли праві партії, а табір соціального протесту – ліві. Кожний з блоків також був двополюсним: правий успадковував орлеаністські та бонапартистські орієнтації, лівий – якобінські й радикальні. Сьогодні чотири найбільші партії Франції: праві – Спілка за французьку демократію і Об’єднання на підтримку республіки та ліві – Французька комуністична партія і Французька соціалістична партія – так чи інакше втілюють колишні традиції 65.

Протягом двадцяти трьох років (1958-1981) влада в країні знаходилася в руках правої більшості. Спочатку цю більшість очолювали прихильники де Голля, потім ця роль перейшла до команди В.Жискар д’Естена, тобто до незалежних республіканців. У 1981 р. на президентських виборах перемогу одержали ліві партії, а потерпілі поразку праві аж до березня 1986 р. опановували незвичний для них статус опозиції і знову повернулися до нього після виборів травня-червня 1988 р. Тим часом у Франції ввійшли в моду ліберальні ідеї і розпочався наступ правих за допомогою спільних дій СФД і ОПР. Але опозиція зустрілася з великою проблемою – жорстоким суперництвом її лідерів. На роль вождя претендувало багато досвідчених політичних діячів, таких, як Ж.Ширак, В.Жискар д’Естен, Р.Барр, а також і молодші, наприклад, Ф.Леотар. Складна ситуація виникла й у лівому таборі, де розбіжності між соціалістами й комуністами поставили кожну з партій перед додатковими труднощами і позначилися на результатах парламентських виборів 1986 р., коли обидві партії виявилися в опозиції. Проте через два роки лівим партіям пощастило повернутися до влади, що засвідчило таку закономірність політичного процесу, як невдоволення народу будь-якою правлячою силою. На цьому фоні стає очевидним, що для розуміння конституційного процесу у Франції надзвичайно важливим є ефект президентського режиму, який виник внаслідок адаптації політичних партій до інститутів П’ятої республіки.

З того часу, як президентська посада набула найважливішого значення у структурі влади, усі політичні партії вступили в боротьбу за неї, що призвело до формування у кожній свого лідера, особистості, готової стати кандидатом у Президенти і здатної привабити електорат не тільки своєю політичною концепцією, але й особистими якостями. З іншого боку, це значно ускладнило ситуацію, бо величезних зусиль коштували компроміси між партіями одного напрямку у визначенні єдиного кандидата у Президенти.

Отже, підсумовуючи загальні результати змін у політичній системі Франції з часів П’ятої республіки, можна виокремити такі періоди. Протягом 60-х-70-х років у партіях збільшувалася кількість прихильників президентського порядку порівняно з прихильниками старих парламентських традицій, перебудовувалися партійні організації, у котрих стверджувався президентський режим. Активізувався процес персоналізації влади, наочним прикладом чого стала партія ОПР, котра отримала від політологів назву партією однієї людини. У суспільній думці стверджувалось визнання такої партійно-політичної системи, яка була пов’язана з ефективним президентським режимом і скороченням кількості партій, а також із зосередженням партійної влади в руках однієї людини 66. Одночасно посилилася роль управлінської еліти, представники якої могли мати як праві, так і ліві орієнтації і незалежно від зміни урядових кабінетів та правлячих блоків зберігали свої посади і вплив. Як приклад, можна нагадати перерви, що відбувалися у функціонуванні управлінського апарату після приходу до влади лівої більшості у 1981 р.. Права опозиція тоді почала говорити про очищення вищих кадрів, хоча ні про яке очищення з боку лівих не йшлося. Вони просто проводили цілком природне оновлення міністерських апаратів лише у тих рамках, що характерні для будь-якої зміни президента або парламентської більшості.

У 90-ті роки внутрішньополітична ситуація у Франції не дуже змінилася порівняно з 80-ми роками. Але саме тоді на політичні процеси всередині країни почали впливати інтеграція Франції у Європейське Співтовариство, входження представників різноманітних політичних партій Франції до Європарламенту, поглиблення економічних зв’язків з іншими країнами ЄС, а також процеси, пов’язані з розпадом соціалістичної системи країн Східної Європи. Всі ці чинники призвели до подальшого розвитку демократичних принципів у самій Франції. Розглядаючи з цієї точки зору перспективні зміни політичної системи Франції зразка П’ятої республіки, можна констатувати поступовий перехід цієї системи з рівня авторитарного президентського правління або, образно кажучи, президентської монархії на рівень сучасної демократичної президентської республіки з посиленим впливом різних політичних течій на життя країни.

Незважаючи на збереження у тексті Конституції усіх авторитарних принципів, розвиток політичної системи привів до збільшення фактичної ролі парламенту й опозиційних Президенту партій. Це дає підстави вважати, що подальший розвиток політичної системи буде ставати більш залежним від загальноєвропейських політичних тенденцій і розвитку загальноєвропейського співтовариства.

В Україні започатковано процес трансформації форми правління в напрямку парламентсько-президентської моделі й політичної реформи, спрямованої на створення політично відповідальної, ефективної та прозорої системи влади, виважене збалансування повноважень вищих органів державної влади. З точки зору основного сенсу конституційної реформи удосконаленню підлягає насамперед механізм розподілу владних повноважень, співвідношення і взаємодії вищих органів державної влади – президента, Верховної Ради і Кабміну, який сьогодні існує в Україні. Відомо, що його функціонування за нинішніх умов породжує протистояння різних гілок державної влади і політичних сил, що не дає можливості злагоджено і плідно працювати, ефективно вирішувати болючі питання підвищення добробуту людей, рівня їхньої соціальної і правової захищеності 67.

Прийняті 8 грудня 2004 року зміни до Конституції спрямовані на істотне посилення ролі партій у структуризації парламенту, при формуванні виконавчої вертикалі та у виборчому процесі. Здійснення структурних реформ на сьогодні вимагає більш раціональної й ефективної системи влади, створення якої є можливим тільки за умови розбудови відповідально діючої партійної системи та громадянських інститутів. У цьому плані позитивно сприймаються норми закону щодо формування за результатами виборів та на основі узгодження політичних позицій коаліції депутатських фракцій, до якої входять більшість народних депутатів України від конституційного складу парламенту. Стосовно же інституту президентства привертають до себе увагу норми, спрямовані на обмеження президентських повноважень щодо виконавчої вертикалі та залучення парламенту до процесу формування уряду.

Згідно з нормами вказаного закону (ч. 2-4 ст. 114) передбачається призначення персонального складу Кабміну на паритетних засадах: парламент призначає прем’єр-міністра за поданням президента (причому кандидатура вноситься за пропозицією коаліції депутатських фракцій), а потім, за поданням прем’єр-міністра – й переважну більшість членів Кабміну (крім урядовців, які призначаються за поданням президента). В компетенції глави держави – внесення подання до Верховної Ради щодо прем’єр-міністра та двох міністрів: закордонних справ та оборони (п. 9, 10 ст.106), що цілком вписується у його статус як глави держави, верховного головнокомандувача та гаранта державного суверенітету і територіальної цілісності. При цьому відповідно до ч. 2 ст. 113 закону про внесення змін до Конституції Кабмін є відповідальним перед президентом і Верховною Радою, підконтрольним і підзвітним Верховній Раді у межах, передбачених Конституцією. Чи не найбільш суттєві зміни в Конституції згідно з даним законом стосуються повноважень президента, особливо номінаційних, тобто тих, що полягають у можливості призначати та усувати з посад певних посадових осіб. Вони суттєво звужені. Право призначати й усувати з посад керівників центральних органів виконавчої влади, що не входять до складу уряду, перейшло до компетенції Кабміну. Уряд також отримав право самостійно утворювати, реорганізовувати та ліквідовувати відповідно до закону міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади, що безумовно сприятиме забезпеченню цілісності виконавчої гілки влади та посилить її незалежність.

Істотно змінені принципи взаємовідносин між президентом та Кабміном. З фактично субординаційних вони перетворюються на паритетні, на відносини між двома вищими органами державної влади. В даному аспекті ілюстративним є той факт, що президент втратив право скасовувати акти Кабміну. У разі сумнівів щодо конституційності урядових актів глава держави може тільки зупинити їх дію з одночасним зверненням до Конституційного суду (п. 15 ст. 106). На цьому тлі певним дисонансом виглядає збереження за президентом права скасовувати акти Ради міністрів АРК (п.16 ст.106). Більш логічним виглядало б надання цього права Кабміну як вищому органу виконавчої влади в країні. При цьому практично йдеться про збереження трьох центрів державної влади – сильного президента, сильного парламенту і сильного уряду.

Свідченням посилення ролі парламенту в державному механізмі за конституційною реформою може слугувати й той факт, що у разі дострокового припинення повноважень президента виконання його обов’язків на період до обрання і вступу на пост нового президента покладається не на прем’єр-міністра, як це передбачалося Конституцією 1996 р., а на голову Верховної Ради. Тому збережено концептуальний підхід у питанні про те, що особа, яка тимчасово виконує обов’язки президента, суттєво обмежена у своїй компетенції: вона не може звертатися з посланнями до народу та парламенту, призначати всеукраїнський референдум щодо змін Конституції, оголошувати всеукраїнський референдум за народною ініціативою, припиняти повноваження парламенту та призначати позачергові парламентські вибори, виконувати номінаційні повноваження щодо міністра оборони, генерального прокурора, Ради Національного банку, Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, Конституційного суду, не може присвоювати вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги та вищі спеціальні звання і класні чини, нагороджувати державними нагородами, встановлювати президентські відзнаки і нагороджувати ними, здійснювати помилування, створювати допоміжні органи і служби.

Такі обмеження враховують, що голова Верховної Ради, який тимчасово виконує обов’язки президента, не має тієї легітимності, як всенародно обраний глава держави, а тому не може виконувати весь обсяг його конституційних повноважень. Його головне завдання у перехідний період – забезпечити стабільність і легітимну передачу влади новообраному президентові. У процесі ж подальшої конституційної реформи в Україні, трансформації форми правління в напрямку парламентсько-президентської моделі доцільним буде використання досвіду Франції.

Водночас останнім часом у Франції мали місце численні порушення вимог світськості держави, освіти в державних школах і державних установах, або її спотвореннями. Протягом останнього десятиріччя розвиток суспільства супроводився нагромадженням складних проблем, що загрожують дефрагментацією французького суспільства, паралічем державного управління, різким загостренням міжрелігійних, міжрасових і міжнаціональних конфліктів, ненависті і ворожнечі. До небезпечної межі посилилися комунотаристські тенденції, тобто общинної замкненості на себе і протиставлення всьому іншому суспільству. Під загрозою опинився сам принцип світськості держави і як наслідок – світськості освіти і державної служби. Ці явища підривають довір’я до Республіки й ідентичність нації.

Сукупність цих проблем явно наближалася до критичної маси, що загрожувало соціальним вибухом. Найгостріше ці проблеми проявились у шкільних установах. Адже учні, що поступили до освітньої установи на тривалий час, повинні навчитися спільно жити в ситуації, коли вони є особистостями, які ще не склалися, і на яких діють зовнішні впливи і тиск. У школі вони повинні набути інтелектуальних інструментів, призначених забезпечити їх розумову незалежність. Посилення у такій ситуації виявів релігійної, національної, расової та ідеологічної ненависті й ворожнечі є небезпечним як для учнів, так і для суспільства загалом. Тому 3 липня 2003 р. розпорядженням президента Франції Ж. Ширака була створена спеціальна комісія, яка повинна була проаналізувати зміст й істотні ознаки світськості держави і світськості освіти в державних освітніх установах, виробити рекомендації по вдосконаленню французького законодавства в цій сфері, спрямованого на урегулювання ряду спірних питань і досі не вирішених проблем, знайти шляхи мінімізації міжрелігійної, ідеологічної та міжнаціональної напруженості у французькому суспільстві і державі.

За два сторіччя, які минули з моменту оголошення світськості однією з основних засад французької держави, її зміст змінився. Залишаючись загальновизнаною цінністю в центрі республіканського договору, світськість ніколи не була догматичною конструкцією. Спочатку її було введено в суспільстві, де домінувала католицька церква. Прийнятий 9 грудня 1905 р. Закон про відокремлення церков від держави також був задуманий, головним чином, по відношенню до католицької церкви. Але світськість пристосувалася до метаморфоз, що відбулися в країні протягом цього історичного періоду. Позначена жорстокими кризами, вона коливалася між двома крайнощами – спокусою повернутися до колишнього панування релігії над суспільством і ототожнення світськості з войовничим атеїзмом.

Нині час войовничої світськості пройшов, поступившись місцем мирній світськості, котра визнає важливість релігійного і духовного вибору. У XX ст. світськості вдається перетворити войовничий штандарт на республіканську цінність, що широко захищається 68.

Світськість держави – продукт історичного, політичного і культурного розвитку традицій Французької Республіки. Вона заснована на рівновазі прав і обов’язків. Світськість забороняє собі будь-який антирелігійний підхід. Як вона не захищає релігійних догм, так світська держава не сприяє поширенню або відстоюванню атеїстичних чи агностичних переконань. Так само духовне і релігійне повинні заборонити собі будь-яке панування над державою і відмовитися від місця на політичній арені.

Світська держава забезпечує положення, при якому ніяка група, ніяке співтовариство не могли б нав’язувати будь-кому національно-культурну або релігійну ідентичність. Світськість – це не тільки фундаментальне правило, це – основоположна цінність республіканського договору, можливість забезпечити спільне проживання і різноманітність. Принцип світськості винайдено як гарантію незалежності та свободи кожного самостійно приймати рішення відносно себе. Світськість передбачає динамічне інтелектуальне відношення на противагу лінивому стану простої нейтральності. Через сторіччя практичного застосування і трансформацій в суспільстві принцип світськості далекий від того, щоб застаріти, але його потрібно висвітлювати й активізувати в найрізноманітніших контекстах і аспектах.

Крім того протягом останніх десятиліть імміграція привнесла до французького суспільства духовну і релігійну різноманітність. Сьогоднішня задача полягає в тому, щоб визначити місце для ісламу, проводячи його інтеграцію в суспільство і протидіючи його перетворенню в політико-релігійний інструмент. Йдеться про примирення двох принципів: національної єдності і поваги до різноманітності.

Оскільки світськість дозволяє забезпечити спільне проживання, вона отримує нову актуальність. Спільне проживання відтепер стає пріоритетною метою. Французький принцип світськості вимагає сьогодні зміцнення своїх основ, підтримки державної служби і забезпечення шанобливого відношення до духовної різноманітності 69Виділяються наступні три складові основи світськості як наріжного каменя республіканського договору: свобода совісті, правова рівність духовних течій і релігій, нейтральність політичної влади.

Свобода совісті дозволяє кожному громадянинові обрати собі духовне або релігійне життя. Рівність в правах прямо забороняє будь-яку дискримінацію або применшення прав, і держава не віддає апріорної, юридичної переваги якій-небудь релігії або ідеології. Нарешті, політична влада визнає свої кордони, утримуючись від усякого втручання до сфери духовного або релігійного.

Таким чином, світськість відображає концепцію загального блага. Світськість створює ті рамки французького суспільства, в яких повністю гарантована свобода релігії і вираження всіх духовних переваг.

Сьогодні життя Франції характеризується духовним і релігійним плюралізмом. Державні органи повинні враховувати це відносно існування різних конфесій, але при цьому не ставити під сумнів історичне значення, яке в суспільстві мають християнські цінності і культура. Таким чином, у Франції взяла гору та світськість, що мислить, а не ставиться до всього агресивно-індиферентно. Забороняючи відкрите носіння предметів релігійного одягу і знаків релігійної приналежності надмірного розміру, у Франції дозволяють носити в школах стримані знаки релігійної приналежності.

По суті, дозволяється не відвідувати школу в дні великих релігійних свят (мусульманських та іудаїстських на доповнення до вже існуючих християнських) учням, які заздалегідь повідомлять про це керівництво освітньої установи. Пропонуються багато інших рішень, що стосуються зміцнення світськості держави, освіти в державних школах і зміцнення державної служби.

Світськість держави не ворожа і не опозиційна щодо традиційних духовно-етичних і культурних цінностей країни. Світськість спокійна, розуміюча і мисляча вже давно прийшла на зміну дітищу епохи революційних потрясінь. Принцип світськості держави, що поєднує в собі як надання прав, так й імперативну вимогу виконання обов’язків, сьогодні – дійовий інструмент своєчасного запобігання міжрелігійним і міжнаціональним конфліктам. І дуже важливо зазначити, що серйозні проблеми дезінтеграції і соціальних конфліктів, що з’являються у французькому суспільстві, усуваються не одними лише заборонами, а комплексним правовим підходом, не спрямованим на мілітаризацію принципу світськості, але заснованим на принципах демократії. Отже, Франція, що пишається своїми традиціями світськості держави, закликає не ставити під сумнів історичне значення, яке в суспільстві мають християнські цінності і культура.

У Конституції України положення про світський характер держави не закріплене у явній формі як конституційна засада, і більш за те, в преамбулі Конституції Верховна Рада України заявляє про усвідомлення своєї відповідальності перед Богом. Однак воно витікає з тексту Конституції, згідно якої церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа – від церкви.

Але в нашому суспільстві останнім часом спостерігається посилення міжконфесійних, міжетнічних і міжнаціональних конфліктів. Протистояння східної частини України та західної її частини, яке так виразно проявилось під час останніх президентських виборів, має істотний релігійний аспект. Тому слід було б зробити поправку до ст. 1 Конституції України і ввести до числа загальних засад державного ладу України як світської держави.

Порівняння французької та української конституцій слід поєднати з більш широким порівнянням французького та українського законодавств. Можна порівняти також образи права в Україні та у Франції, які створюються їх законодавствами та практикою їх застосування. Так, в Україні у спадок від радянських часів залишилося уявлення про закон як такий, що відіграє насамперед імперативну і репресивну роль. Цей образ закону добре узгоджується з концепцією провини і з виправним значенням санкції. Він є характерними для домінуючої виховної моделі та сприяє тому, що в індивідуальних уявленнях принижується традиційна роль закону як регулювальника соціальних відносин. Для українців є новим уявлення про власність як тісно пов’язану з правом і свободою. Однак ще більш, ніж уявлення про права, засновані на законі, уявлення про власність вписується в уявлення про матеріальні гарантії, що існували в радянський час (право на відпочинок, право захисту здоров’я) в протилежність індивідуальним свободам, які були вельми обмежені. Ось те, що, на перший погляд, могло б підтвердити знайомі культурні узагальнення: відсутність свідомості соціального і правового характеру свободи в українців, недисциплінованість або навіть анархізм українського характеру, що виявляється у відмові від всіх форм влади, включаючи законну або правову владу, недовіра до здатності влади поважати межі, окреслені законом та інституційними структурами.

У Франції же картина майже протилежна. Закон тут розглядається як регулювальник соціального життя. Він представляється рекомендацією або правилом загальної гри, способом, що спрощує соціальну взаємодію. Критичні оцінки закону і політичної влади, оскільки вони вписані в контекст стабільності і отже, надійність інституційної системи, майже набувають характеру практичної вправи.

Критика правової системи має в Україні й у Франції різну логіку. У Франції критика, слабка у робітників, посилюється по мірі сходження соціальними щаблями, і саме представникам привілейованих груп здається легітимним і наче природним найбільш явно висловлювати критику, оцінки і роздуми з приводу функціонування установ, хоч вони більш усього відчувають свою захищеність.

В Україні, навпаки, найбільш сильну критику з відтінком бунтарства виражають представники робочого класу, в той час як вона є більш м’якою у представників інтелігенції. Ці останні демонструють більше прийняття ідеї правової держави, але незважаючи на це, не менше критикують ідею і реальність влади.

Отже, в кожній з двох країн соціальні групи, які звикли відчувати себе найбільш соціально легітимними, більш упевнені в собі і більш відкрито критикують систему. І насамкінець, слід зазначити те, що французькі правотворчість і правозастосування посилюють свою увагу до особистості, до прав і свобод людини і громадянина, схильні до плюралізму, толерантності, певною мірою, до перенесення акценту з загальної норми на конкретний випадок. Цей підхід співзвучний постструктуралізму, якому притаманні темпоральність, тобто конкретно-історичний підхід до актуальних питань сучасності замість претензій на абсолютну істинність своєї думки, плюралізм замість монізму у розв’язанні філософських проблем, толерантність – замість нетерпимості до чужих поглядів. До речі, бажано, щоб і українські юристи дотримувались такого підходу.

Висновки до третього розділу

1. Враховуючи позитивний конституційний досвід Франції та спираючись на відсутність у національному Основному Законі конституційних положень про те, що міжнародні договори або угоди, належним чином ратифіковані або схвалені, мають силу, що перевищує силу законів, із моменту опублікування, при умові застосування кожної угоди або договору іншою стороною, пропонується внести схожі доповнення до Конституції нашої держави. Також слід запровадити на національному конституційному рівні схожий інститут Державної ради як вищого органу адміністративної юстиції й консультативного органу уряду, що має оцінювати ті акти, які йдуть від виконавчої влади, робити попередні висновки по її законопроектах, займатися контролем за діяльністю адміністративних органів.

2. Усталеним європейським традиціям забезпечення реалізації конституційних прав і свобод відповідало б розширення положення ст. 101 Конституції України за рахунок нормативних приписів, які є у французькій конституції, про можливість українського омбудсмена з приводу порушення прав і свобод людини і громадянина звертатися до відповідних міжнародних організацій.

ВИСНОВКИ

Проведене комплексне філософсько-правове дослідження влади як правової категорії, її концептуального осмислення, дає підстави для таких висновків:

1. Аналіз поняття влади дозволив встановити достатньо стійку тенденцію у зміні його змістовного наповнення при хронологічному переході від докласичного розуміння до сучасної прагматичної політико-правової парадигми. У підґрунті переходу від докласичного світогляду до класичного лежить заміна теоцентричного принципу “волі до віри” принципом “волі до влади”. Остання проявляється значною мірою у прагненні до істини. Тобто рисами класичного філософсько-правового підходу до влади є гносеологізм, методологізм та логоцентризм. Некласична ж філософія права розглядає владу у більш загальному плані, який містить і прагматизм.

2. Постструктуралісти роблять наголос не на зовнішній силі влади, а на внутрішньому полі сил у сфері несвідомого, котрі змагаються за панування над тілом і розумом суб’єкта і проявляються як у приватному житті людини, так і в масштабах соціуму у формі державних інститутів. Влада розглядається як своєрідне поле напруги, утворюване спонтанними співвідношеннями сил, що охоплюють усю соціальну дійсність. Завдяки волі до влади виникають відносини панування й підкорення, притаманні решті відносин у суспільстві. Пізнання також пронизане прагненням до влади, до духовного, практичного і духовно-практичного оволодіння світом. Через дискурс влада намагається формувати суб’єкта, але суб’єкт протиставляє їй свою власну волю до влади й захищає свої права та свободи.

3. Владу можна розглядати як здатність людини до утвердження себе у цьому світі. У суспільства загалом вона проявляється як здатність до самоорганізації, саморегулювання, що актуалізується через відносини владарювання і підкорення. Останні ґрунтуються на підлеглості об’єкта влади її суб’єкту; соціум також може бути як суб’єктом, так і об’єктом влади. У окремої людини як суб’єкта влади це здатність здійснювати свою волю, визначальним чином впливати на діяльність об’єкта. При цьому можна сказати і про владу особистості над самою собою. У цьому плані владу слід розуміти як здатність особистості до самоорганізації та саморегулювання.

Влада, безумовно, має і соціальну цінність, що визначається мірою, якою вона сприяє олюдненню людини і якою вона змушує об’єкта керуватись у своїй діяльності загальнолюдськими цінностями та створює для цього відповідні можливості.

4. Юристи Французької Республіки постійно опікуються правами і свободами людини і громадянина, а також схильні до плюралізму, толерантності, певною мірою, до перенесення акценту з загальної норми на конкретний випадок. Цей підхід співзвучний постструктуралізму, який виступає за розширення прав і свобод людини і громадянина.

Прихильникам цієї філософської течії також притаманні темпоральність, тобто конкретно-історичний підхід до актуальних питань сучасності замість претензій на абсолютну істинність своєї думки, плюралізм замість монізму у розв’язанні філософських проблем, толерантність замість нетерпимості до чужих поглядів.

У процесі подальшої конституційної реформи в Україні, трансформації форми правління доцільним буде використання конституційного і взагалі законодавчого досвіду Франції.

5. Так, слід вжити невідкладних заходів щодо реформування українського конституціоналізму 70. Спираючись на відсутність у вітчизняному Основному Законі положень про те, що міжнародні договори або угоди, належним чином ратифіковані або схвалені, мають силу, що перевищує силу законів, із моменту опублікування, при умові застосування кожної угоди або договору іншою стороною, варто внести аналогічні доповнення до Конституції нашої держави.

Доцільно, використовуючи французький конституційний досвід, запровадити на національному конституційному рівні схожий інститут Державної ради як вищого органу адміністративної юстиції й консультативного органу уряду, що має оцінювати ті акти, які йдуть від виконавчої влади, робити попередні висновки по її законопроектах, займатися контролем за діяльністю адміністративних органів.

Усталеним же європейським традиціям забезпечення реалізації конституційних прав і свобод відповідало би розширення положення ст. 101 Конституції України за рахунок нормативних приписів, які, до речі, є у французькій конституції, про можливість громадян персонально звертатись з приводу порушення прав і свобод до парламентського посередника, який у свою чергу звертається до відповідних міжнародних організацій щодо вирішення конкретного питання.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ

1.

Августин А. О граде Божием // Антология мировой правовой мысли. – М.: Мысль, 1999. – Т.2. – 817с.
2.

Автономова Н.С. От “археологии знания” к “генеалогии власти” // Вопросы философии. – 1978. – №2. – С. 145-152.
3.

Алексеев. С.С. Философия права. – М.: Норма, 1998. – 329с.
4.

Арзаканян М.У. Де Голль и голлисты на пути к власти. – М.: Высшая школа, 1980. – 264 с.
5.

Арістотель. Нікомахова етика. – К.: Аквілон-плюс, 2002. – 479 с.
6.

Арістотель. Політика. – К.: Аквілон-плюс, 2003. – 239 с.
7.

Арсеньев Э.А. Франция под знаком перемен. – М.: Политиздат, 1984 г. – 147с.
8.

Арсеньев Э.А. Франция: проблемы и политика: Очерки о социально-политической жизни. – М.: Политиздат, 1978. – 241с.
9.

Бабкин В.Д., Селиванов В.Н.Народ и власть. Опыт системного исследования воззрений М.Е. Салтыкова-Щедрина. – К.: Манускрипт, 1996. – 448 с.
10.

Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика / Сост., общ ред. и вступ. ст. Г.К. Косикова. – М.: Прогресс, 1989. – 616 с.
11.

Бачинин В.А. Философия права и преступления. – Харьков: Фолио, 1999. – 607 с.
12.

Бжезінський З. Велика шахівниця. – Л.-Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2000. – 236 с.
13.

Бичко І.В. Ніцше в Україні // Філософська і соціологічна думка. – 1994. – № 9-10.
14.

Бичко І.В. Постмодерн: спроба нового підходу до проблеми свободи // Філософсько-антропологічні читання ’99. Анропологічні ідеали Київської школи та реалії постмодернізму (до 70-річчя Олександра Яценка). – К.: Стилос, 2000. – С. 60–73.
15.

Біленчук П.Д., Кравченко В.В., Підмогильний М.В. Місцеве самоврядування. Муніципальне право. – К.: Атіка, 2000. – 303с.
16.

Бобровник С.В. Соціальне призначення правової системи // Тези доповідей i наукових повідомлень науково-практичної конференції “Становлення i розвиток правової системи України”. – К., 2002. – С.8-11.
17.

Борзунова Е.А. Социологические концепции легитимности власти Т.Парсонса и М.Вебера: Сравнительный анализ // Социс. – 1997. – № 9. – С. 98-102.
18.

БурдьеП. Начала. Choses dites. – М.: Socio-Logos, 1994. –С. 181-207.
19.

Бурдье П. Социальное пространство и символическая власть // Бурдье П. Начала. – М.: Socio-Logos, 1994. – С.181-207.
20.

Бурдье П. Социология политики. – М.: Socio-Logos, 1993. – 397с.
21.

Бурдье П. Структуры, habitus, практики // Современная социальная теория: Бурдье, Гидденс, Хабермас. – Новосибирск: Изд-во Новосиб. ун-та, 1995. – С. 17-26.
22.

Василенко И.А. Административно-государственное управление в странах Запада: США, Великобритания, Франция, Германия. – М.: Логос, 1998. – 342с.
23.

Вдовина И.С. Проблемы власти, революции, истории во французской философии 70-80-х годов // Новые тенденции в западной социальной философии. – М., 1988. – С. 104-119.
24.

Вебер М. Социология религии // Избранное. Образ общества. – М., 1994. – 165с.
25.

Вебер М. Три чисті типи легітимного панування // Його ж. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. – К.: Основи, 1998. – С. 157–172.
26.

Верещак А.Н. Философско-правовые аспекты категории “власть” // Философия права. – 2001. – № 1 (3). – С. 53-54.
27.

Визгин В.П. Генеалогия культуры: Ницше – Вебер – Фуко // Постижение культуры: концепции, дискуссии, диалоги. Ежегодник. – Вып. 7. – М., 1998. – С. 5-39.
28.

Власть: Философско-политические аспекты / Отв. ред. Мшвениерадзе В.В. – М.: Ин-т философии, 1989. – 133 с.
29.

Габермас Ю. Філософський дискурс Модерну. – К.: Четверта хвиля, 2001. – 424 с.
30.

Гвоздік О.І. Раціональність: загальна теорія та логіка історії. – К.: Українська академія внутрішніх справ, 1994. – 176 с.
31.

Георгіца А.З. Сучасний парламентаризм: проблеми теорії та практики. – Чернівці: Рута, 1998. – 484 с.
32.

Гоббс Т. Избранные произведения: В 2т. – М.: Мысль, 1964. – Т.2: Левиафан, или материя, форма и власть государства церковного и гражданского. – 747 с.
33.

Говлет М., Рамеш М. Дослідження державної політики: цикли та підсистеми політики. – Л.: Кальварія, 2004. – 264 с.
34.

Головко Б.А. Філософська антропологія: Навчальний пociбник. – K.:I3MH, 1997. – 240 с.
35.

Горбатенко В.П. Системна стратегія політико-правового реформування українського суспільства // Тези доповідей i наукових повідомлень науково-практичної конференції “Становлення i розвиток правової системи України”. – К., 2002. – С. 3-8.
36.

Дарендорф Р. От социального государства к цивилизованному сообществу // Полис. – 1993. – №5. – С. 8-13.
37.

Дехтяр В.М. Проблема влади у французькому постструктуралізмі. Автореферат дис. на здоб… канд. філос. наук. К.: Київський ун-т ім. Т.Шевченка, 1999. – 18 с.
38.

Древнекитайская философия // Памятники философской мысли: В 2т. – М.,1994. – 196с.
39.

Дюги Л. Конституционное право. Общая теория государства // Антология мировой правовой мысли: В 5т. / Нац. обществ.-науч. фонд. – М., 1999. – Т. З: Европа и Америка XVII-ХХ вв. – 829с.
40.

Желнов М.В. “Власть истины” и “истина власти” в президентской республике (Философские идеи Мишеля Фуко и Жиля Делеза в наши дни) // Роль государства в формировании современного общества. – М., 1998. – С. 73-78.
41.

Золотев А.А. Культура и власть в философии Х.Арендт // Культура и власть. – 1999. – С. 61-66.
42.

Ильин И.П. Постструктурализм. Деконструктивизм. Постмодернизм. –М.: Интрада, 1996. – 238 с.
43.

Интеллектуалы и власть: Избранные политические статьи, выступления и интервью / Общ. ред. В.П.Визгина и Б.М.Скуратова. – М.: Праксис, 2002. – 384 с.
44.

Исаев. И.А. Метафизика Власти и Закона: У истоков политико-правового сознания. – М.: Юристъ, 1998. – 256.
45.

Капустина Н.Б. Семиологический подход Р. Барта к рассмотрению проблемы власти // Материалы международной конференции, посвященной 60-летию воссоздания философского факультета в структуре МГУ им. М.В.Ломоносова “Человек-Культура-Общество. Актуальные проблемы философских, политологических и религиоведческих исследований”. – Том 3. – Москва, 2002. – С. 133-134.
46.

Капустіна Н.Б. Активізація якісних характеристик гілок влади як фактор становлення правової держави // Тези доповідей i наукових повідомлень науково-практичної конференції “Становлення i розвиток правової системи України” – К., 2002. – С.70-72.
47.

Капустіна Н.Б. Від раціоналізму правового мислення Цицерона – до мікрофізики влади в постструктуралізмі // Актуальні проблеми держави i права. – Випуск 13. – Одеса: Юридична література, 2002. – С. 124-127.
48.

Капустіна Н.Б. Вплив уявлень про владу Ж.Дельоза на формування сучасної філософсько-правової концепції влади // Актуальні проблеми держави i права. – Випуск 11. – Одеса: Юридична література, 2001. – С. 687-689.
49.

Капустіна Н.Б. Децентралізація влади та її повноважень // Актуальні проблеми держави i права. – Випуск 22. – Одеса: Юр. літ., 2004. – С. 543-547.
50.

Капустіна Н.Б. Зміна уявлень про владу: від раціоналізму Шарля Монтеск’є до постструктуралізму Ролана Барта // Актуальні проблеми держави i права. – Випуск 16. – Одеса: Юр. літ., 2002. – С. 115-118.
51.

Капустіна Н.Б. Перехід від влади сили до влади права як основна ціннісна орієнтація сучасного світогляду // З6ipник по матеріалам конференції ОНЮА “Охорона дитинства. Дитяче право: теорія, досвід, перспективи”. – Одеса: Юридична література, 2001. – С. 40-42.
52.

Капустіна Н.Б. Право влади або влада права? (Шляхи розвитку правової держави) // Актуальні проблеми держави i права. – Випуск 12. – Одеса: Юридична література, 2001. – С.244-247.
53.

Капустіна Н.Б. Реалізація сучасних уявлень про владу: суперечності та шляхи їх подолання // Актуальні проблеми держави i права. – Випуск 18. – Одеса: Юр. літ., 2003. – С. 687-690.
54.

Ковалев A.M. Современное состояние Конституции V республики во Франции (проблемы реформы Конституции) // Государство и право. – 1997. – №4. – С. 100-102.
55.

Козловський А.А.Право як пізнання: Вступ до гносеології права. – Чернівці: Рута, 1999. – 295 с.
56.

Конституция и законодательные акты Французской республики. – М.: Госюриздат, 1988. – 105с.
57.

Конституційне право України / За ред. Погорілка В.Ф. – К.: Наукова думка, 2000. – 734с.
58.

Конституція України. – К.: Парламентське видавництво, 1999. – 544с.
59.

Короткова Н.В. Трактовка Г.Д. Лассуэллом понятия политической власти как центральной категории политической науки // Вестн. Моск. ун-та. – Сер. 18. – Социология и политология. – 1999. – № 2. – С. 108-116.
60.

Костицький М.В. Політико-правова доктрина як основа побудови української держави і права // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – Вип. 31. Проблеми державотворення в Україні. – Львів: Світ, 1994.
61.

Круглов М.Б. Технология власти: Мифы и реальность истории России. – М.: ДеКА, 1997. – 223 с.
62.

Крутоголов М.А. Парламент Франции: Организация и правовые аспекты деятельности. – М.: Наука, 1988. – 193с.
63.

Курильски-Ожвэн Ш., Арутюнян М.Ю., Здравомыслова О.М. Образы права в России и Франции: Учебное пособие. – М.: Аспект Пресс, 1996. – 215 с.
64.

Лазоренко О.В. Влада в Україні. Нетривалий політичний аналіз для можновладців i тих, хто хоче ними бути. – К.: Вища школа, 1999. – 80с.
65.

Ледяев В.Г. Современные концепции власти: аналитический обзор // Социологический журнал. – 1996. – № 3/4. – С. 109-126.
66.

Ленин В.И. Полное собрание сочинений – М.: Политиздат, 1981. – Т.34: Июль-октябрь 1917.
67.

Люблинский В.В. Социально-экономические проблемы классовой борьбы во Франции 1968–1981 гг. – М.: Наука, 1986. – 342с.
68.

Макиавелли Н. Государь. – М.: Планета, 1990. – 84 с.
69.

Маркс К., Энгельс Ф. Манифест Коммунистической партии // Сочинения. – Т. 2. – М.: Политиздат, 1955. – С.419-459.
70.

Монтескье Ш. Избранные произведения. – М.: Мысль, 1955. – 810с.
71.

Монтескьє Ш. О духе законов. – М.: Мысль, 1999. – 672 с.
72.

Мурашин О.Г. Акти прямого народовладдя у правовій системі. – К.: Знання, 1998.
73.

Ницше Ф. Генеалогия морали // По ту сторону добра и зла. – М.: Сирин, 1990. – С.3-149.
74.

Оборотов Ю.Н. Традиции и обновление в правовой сфере: вопросы теории (от познания к постижению права). – Одесса: Юридична література, 2002. – 280 с.
75.

Огурцов А.П. Наука: власть и коммуникация (социально-философские аспекты) // Вопросы философии. – 1990. – № 11. –С. 3-17.
76.

Оніщенко Н.М. Правова система: сучасний стан та перспектива розвитку // Тези доповідей i наукових повідомлень науково-практичної конференції “Становлення i розвиток правової системи України”. – К.,2002. – С.11-14.
77.

Останина О.А. К анализу структуры политической власти в современной американской социально-философской литературе (критика некоторых концепций). – М.: Моск. гос. пед. ин-т им. В.И.Ленина, 1983. – 40с.
78.

Панов М.І., Данильян О.Г., Максимов С.І. та ін. Проблеми влади і права в умовах посттоталітарних трансформацій: міждисциплінарний аналіз / Заг. ред. М.І.Панов і О.Г.Данильян. – Харків: Право, 2004. – 360 с.
79.

Пацурківський П.С. Зв’язок юриспруденції з правовою практикою // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. Вип. 100: Правознавство. – Чернівці: Рута, 2000. – С. 7-12.
80.

Пацурківський П.С. Сучасні проблеми правопізнання. – Чернівці: Рута, 2000. – 340 с.
81.

Партии и партийные системы современной Европы: Проблемно-тематичиский сборник / Отв. ред. В.П. Любин. – М.: РАН; ИНИОН, 1994. – 240с.
82.

Платон. Держава. – К.: Основи, 2000. – 355 с.
83.

Платон. Законы // Сочинения в 3-х томах. – Т. 3, ч. 2. – М.: Мысль, 1972. – С. 83–478.
84.

Подорога В. А. Феномен власти // Филос. науки. – М., 1993. – № 1-3. – С. 44-55.
85.

Понкин И.В. Уроки работы комиссии по светскости при президенте Франции // Религиоведение. – 2004. – № 3. – С. 145–156.
86.

Психология и психоанализ власти: Хрестоматия / Ред.-сост. Д.Я.Райгородский – Самара: БАХРАХ, 1999. – Т. 2. – 575 с.
87.

Пушкарева Г.В. Проблема власти во Французской политической науке // Соц.-полит. журнал. – 1994. – №2. – С. 157-169.
88.

Речицкий В. Конституционализм. Украинский опыт. – Харьков: Фолио, 1999. – 160 с.
89.

Римаренко Ю.І. Національний розвій України: проблеми і перспективи. – К.: Юрінком, 1995.
90.

Розова Т.В., Барков В.Ю. Специфика становления гражданского общества в Украине. – Одесса.: Юридична література, 2003. – 321с.
91.

Ронг Д. Власть: Формы, основания и применение. – М.: Прогресс, 1995. – 232с.
92.

Руссо Ж.-Ж. Трактаты. – М.: Мысль, 1969. – 301с.
93.

Рыклин М. Сексуальность и власть: антирепрессивная гипотеза М.Фуко // Логос. – 1994. – № 5. – С. 196-206.
94.

Селіванов В.Н. Державна влада в Україні. – К., 2003.
95.

Сироткин В.Г. Франция в середине 70-х годов. – М.: Знание, 1976. – 209с.
96.

Сливка С.С. Українська національна філософія права: антологічний ракурс. – Л.: Воля, 2001.
97.

Сокулер. З.А. Знание и власть: наука в обществе модерна. – СПб.: ЗХГИ, 2001. – 240 с.
98.

Сокулер. З.А. Методология гуманитарного познания и концепция “власти-знания” Мишеля Фуко // Философия науки. – М., 1998. – Вып. 4. – С. 174-182.
99.

Тодыка Ю.Н. Конституция Украины: проблемы теории и практики. – Харьков: Факт, 2000. – 607с.
100.

Тоффлер Э. Метаморфозы власти. – М.: АСТ, 2001. – 669 с.
101.

Филиппов Г.Г. Социальная организация и политическая власть. – М.: Мысль, 1985. – 173с.
102.

Философия власти / Под ред. Ильина В.В. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1993. – 271 с.
103.

Філософія права / Заг. ред. Костицького М.В., Чміля Б.Ф. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 333 с.
104.

Фрейд 3. Основные принципы психоанализа. – М.: Мысль, 1998. – 345 с.
105.

Фромм Э. Душа человека. – М.: Республика, 1992. – 430 с.
106.

Фромм Э. Революция надежды // Его же. Психоанализ и этика. – М.: Республика, 1993. – С. 218–357.
107.

Фуко М. Воля к истине: по ту сторону знания, власти и сексуальности – М.: Касталь, 1996. – 447 с.
108.

Фуко М. Зачем изучать власть: проблема субъекта // Философская и социологическая мысль. – 1990. – № 9. – С. 97-100.
109.

Фуко М. Интеллектуалы и власть: Избранные политические статьи, выступления и интервью. – Ч. 1. – М.: Праксис, 2002. – 384 с.
110.

Фуко М. О концепции “социально опасного субъекта” в судебной психиатрии XIX столетия // Философская и социологическая мысль. – 1991. – № 7. – С. 84-100.
111.

Хома О.И. История как генеалогия власти // Постмодерн: переоцінка цінностей. – Вінниця: Універсум-Вінниця, 2001. – С. 143–151.
112.

Хорни К. Стремление к власти // Невротическая личность нашего времени. – М.: Жанна, 1993. – С. 43-51.
113.

Цицерон. О государстве. О законах. – М.: Наука, 1965. – 300 с.
114.

Цурина И.В. Место интеллигенции во властных структурах европейских демократических государств и США в XX в // Соц. и гуманит. науки. – 1994. № 1. – С. 3-26.
115.

Червяков А. Институты власти Франции // МЭиМО. – 1994. – № 8-9. – С. 14-20.
116.

Шемшученко Ю.С. Україна: проблеми формування правової держави // Правова держава. Респ. міжвід. зб. наук. праць. – Вип. 1. – К., 1992. – С. 6-12.

1Платон. Держава. – К.: Основи, 2000. – С. 144.

2Пацурківський П.С. Сучасні проблеми правопізнання. – Чернівці: Рута, 2000. – С. 36-47.

3Платон. Держава. – К.: Основи, 2000. – С. 459.

4Арістотель. Політика. – К.: Аквілон-плюс, 2003. – С. 125.

5Арістотель. Політика. – К.: Аквілон-плюс, 2003. – С. 126.

6Цицерон. О государстве. О законах. – М.: Наука, 1965. – С. 24-25.

7Цицерон. О государстве. О законах. – М.: Наука, 1965. – С. 32-33.

8Августин А. О граде Божием // Антология мировой правовой мысли. – М.: Мысль, 1999. – Т.2. – С. 153.

9Августин А. О граде Божием // Антология мировой правовой мысли. – М.: Мысль, 1999. – Т.2. – С. 196.

10Августин А. О граде Божием // Антология мировой правовой мысли. – М.: Мысль, 1999. – Т.2. – С. 157.

11Древнекитайская философия // Памятники философской мысли: В 2т. – М.,1994. – С. 180.

12Козловський А.А. Право як пізнання: Вступ до гносеології права. – Чернівці: Рута, 1999. – С. 153-156.

13Макиавелли Н. Государь. – М.:Планета, 1990. – С. 49.

14Макиавелли Н. Государь. – М.: Планета, 1990. – С. 52-53.

15Козловський А.А. Право як пізнання: Вступ до гносеології права. – Чернівці: Рута, 1999. – С. 155-156.

16Гоббс Т. Избранные произведения: В 2т. – М.: Мысль, 1964. – Т.2: Левиафан, или материя, форма и власть государства церковного и гражданского. – С. 235.

17Гоббс Т. Избранные произведения: В 2т. – М.: Мысль, 1964. – Т.2: Левиафан, или материя, форма и власть государства церковного и гражданского. – С. 195.

18Монтескье Ш. Избранные произведения. – М.: Мысль, 1955. – С. 79.

19Руссо Ж.-Ж. Трактаты. – М.: Мысль, 1969. – С. 221.

20Руссо Ж.-Ж. Трактаты. – М.: Мысль, 1969. – С. 208-209.

21Капустіна Н.Б. Від раціоналізму правового мислення Цицерона – до мікрофізики влади в постструктуралізмі // Актуальні проблеми держави i права. – Випуск 13. – Одеса: Юридична література, 2002. – С. 124-127.

22Ницше Ф. Генеалогия морали // По ту сторону добра и зла. – М.: Сирин, 1990. – С. 76.

23Ницше Ф. Генеалогия морали // По ту сторону добра и зла. – М.: Сирин, 1990. – С. 187.

24Маркс К., Энгельс Ф. Манифест Коммунистической партии // Сочинения. – Т. 2. – М.: Политиздат, 1955. – С.424.

25Ленин В.И. Полное собрание сочинений – М.: Политиздат, 1981. – Т.34: Июль-октябрь 1917. – С. 112.

26Власть: Философско-политические аспекты / Отв. ред. Мшвениерадзе В.В. – М.: Ин-т философии, 1989. – С. 76.

27Фрейд 3. Основные принципы психоанализа. – М.: Мысль, 1998. – С. 304.

28Фромм Э. Душа человека. – М.: Республика, 1992. – С. 91.

29Фромм Э. Душа человека. – М.: Республика, 1992. – С. 15.

30Фромм Э. Душа человека. – М.: Республика, 1992. – С. 19.

31Фромм Э. Революция надежды // Його же. Психоанализ и этика. – М.: Республика, 1993. – С. 294-295.

32Вебер М. Социология религии // Избранное. Образ общества. – М., 1994. – 165 с; Вебер М. Три чисті типи легітимного панування // Його же. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. – К.: Основи, 1998. – С. 157–172.

33Вебер М. Три чисті типи легітимного панування // Його ж. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. – К.: Основи, 1998. – С. 157–158

34Вдовина И.С. Проблемы власти, революции, истории во французской философии 70-80-х годов // Новые тенденции в западной социальной философии. – М., 1988. – С. 105.

35Капустіна Н.Б. Зміна уявлень про владу: від раціоналізму Шарля Монтеск’є до постструктуралізму Ролана Барта // Актуальні проблеми держави i права. – Випуск 16. – Одеса: Юр. літ., 2002. – С. 115-118.

36Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика. – М.: Прогресс, 1989. – С. 17.

37Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика. – М.: Прогресс, 1989. – С. 19.

38Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика. / Сост., общ ред. и вступ. ст. Г.К. Косикова. – М.: Прогресс, 1989. – С. 20.

39Фуко М. Интеллектуалы и власть: Избранные политические статьи, выступления и интервью. – Ч. 1. – М.: Праксис, 2002. – С. 69.

40Фуко М. Воля к истине: по ту сторону знания, власти и сексуальности – М.: Касталь, 1996. – С. 159.

41Фуко М. Интеллектуалы и власть: Избранные политические статьи, выступления и интервью. – Ч. 1. – М.: Праксис, 2002. – С. 196.

42Фуко М. О концепции “социально опасного субъекта” в судебной психиатрии XIX столетия // Философская и социологическая мысль. – 1991. – № 7. – С. 88.

43Ильин И.П. Постструктурализм. Деконструктивизм. Постмодернизм. – М.: Интрада, 1996. – С. 94.

44Бурдье П. Социология политики. – М.: Socio-Logos, 1993. – С. 176.

45Бурдье П. Структуры, habitus, практики // Современная социальная теория: Бурдье, Гидденс, Хабермас. – Новосибирск: Изд-во Новосиб. ун-та, 1995. – С. 21.

46БурдьеП.Начала. Choses dites. – М.: Socio-Logos, 1994. – С. 98.

47Оборотов Ю.Н. Традиции и обновление в правовой сфере: вопросы теории (от познания к постижению права). – Одесса: Юридична література, 2002. – С. 214.

48БурдьеП.Начала. Choses dites. – М.: Socio-Logos, 1994. –С. 190.

49Козловський А.А. Право як пізнання: Вступ до гносеології права. – Чернівці: Рута, 1999. – С. 130-131.

50Костицький М.В. Політико-правова доктрина як основа побудови української держави і права // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – Вип. 31. Проблеми державотворення в Україні. Львів: Світ, 1994. – С. 34.

51Пацурківський П.С. Сучасні проблеми правопізнання. – Чернівці: Рута, 2000. – С. 269.

52Шемшученко Ю.С. Україна: проблеми формування правової держави // Правова держава. Респ. міжвід. зб. наук. праць. – Вип. 1. – К., 1992. – С. 11.

53Капустіна Н.Б. Активізація якісних характеристик гілок влади як фактор становлення правової держави // Тези доповідей i наукових повідомлень науково-практичної конференції “Становлення i розвиток правової системи України” – К., 2002. – С.70-72.

54Шемшученко Ю.С. Україна: проблеми формування правової держави // Правова держава. Респ. міжвід. зб. наук. праць. – Вип. 1. – К., 1992. – С. 15.

55Біленчук П.Д., Кравченко В.В., Підмогильний М.В. Місцеве самоврядування. Муніципальне право. – К.: Атіка, 2000. – С. 23.

56Капустіна Н.Б. Активізація якісних характеристик гілок влади як фактор становлення правової держави // Тези доповідей i наукових повідомлень науково-практичної конференції “Становлення i розвиток правової системи України” – К., 2002. – С.71.

57Конституция и законодательные акты Французской республики. – М.: Госюриздат, 1988. – С. 58.

58Василенко И.А. Административно-государственное управление в странах Запада: США, Великобритания, Франция, Германия. – М.: Логос, 1998. – С. 117.

59Василенко И.А. Административно-государственное управление в странах Запада: США, Великобритания, Франция, Германия. – М.: Логос, 1998. – С. 124.

60Конституция и законодательные акты Французской республики. – М.: Госюриздат, 1988. – С. 68.

61Партии и партийные системы современной Европы: Проблемно-тематичиский сборник / Отв. ред. В.П. Любин. – М.: РАН; ИНИОН, 1994. – С. 221.

62Червяков А. Институты власти Франции // МЭиМО. – 1994. – № 8-9. – С. 15.

63Василенко И.А. Административно-государственное управление в странах Запада: США, Великобритания, Франция, Германия. – М.: Логос, 1998. – С. 72.

64Арзаканян М.У. Де Голль и голлисты на пути к власти. – М.: Высшая школа, 1980. – С. 138.

65Партии и партийные системы современной Европы: Проблемно-тематичиский сборник / Отв. ред. В.П. Любин. – М.: РАН; ИНИОН, 1994. – С. 163.

66Сироткин В.Г. Франция в середине 70-х годов. – М.: Знание, 1976. – С. 69.

67Панов М.І., Данильян О.Г., Максимов С.І. та ін. Проблеми влади і права в умовах посттоталітарних трансформацій: міждисциплінарний аналіз / Заг. ред. М.І.Панов і О.Г.Данильян. – Харків: Право, 2004. – С. 65.

68Понкин И.В. Уроки работы комиссии по светскости при президенте Франции // Религиоведение. – 2004. – № 3. – С. 150.

69Понкин И.В. Уроки работы комиссии по светскости при президенте Франции // Религиоведение. – 2004. – № 3. – С. 155.

70Горбатенко В.П. Системна стратегія політико-правового реформування українського суспільства // Тези доповідей i наукових повідомлень науково-практичної конференції “Становлення i розвиток правової системи України”. – К., 2002. – С. 3-8.

Магістерська робота. Влада як категорія права: філософсько-правовий аналіз