Склад злочину. Дипломна робота.

Склад злочину: поняття, види та кримінально-правове значення

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Дипломна робота на здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня „Спеціаліст”

На тему:

„Склад злочину: поняття, види та кримінально – правове значення”

Львів-

ПЛАН

Вступ……………………………………………………………………………………………………..3

Розділ 1. Історичні та порівняльно-правові засади дослідження складу злосину

1.1. Розвиток концепції складу злочину у вітчизняній кримінально-правовій доктрині………………………………. 6

1.2. Концепція складу злочину у кримінальному законодавстві та кримінально-правовій доктрині зарубіжних країн……………………………………………..18

Розділ 2. Поняття та види складів злочинів

2. 1. Поняття складу злочину………………………………………………………………..24

2.2.Види складу злочину……………………………………………………………………….27

2.2.1 матеріальні та формальні склади злочину

2.2.2 основний, кваліфікований, особливо кваліфікований та склади злочинів із пом’якшуючими обставинами…………………………………………..32

2.2.3 простий та складний склад злочину………………………………………………37

Розділ 3. Елементи складу злочину

3.1. Об’єкт складу злочину……………………………………………………………………41

3.2. Об’єктивна сторона складу злочину ………………………………………………46

3.3. Суб’єкт складу злочину …………………………………………………………………51

3.4. Суб’єктивна сторона складу злочину …………………………………………….55

Розділ 4. Кримінально правове значення складу злочину…………………………….60 Висновки………………………………………………………………………………………………70

Список використаних джерел та літератури…………………………………………..75

ВСТУП

Актуальність теми. Прийняття 5 квітня 2001 р. нового Кримінального Кодексу України як важливий етап проведеної в нашій країні правової реформи, ставить перед наукою кримінального права необхідність всебічного дослідження проблем навчання про злочин з метою вироблення науково обгрунтованих рекомендацій із правильного застосування нового Закону, а також подальшого прогнозування нормотворчої діяльності. У зв’язку з цим, безсумнівну актуальність здобуває розробка питань, які пов’язані із вивченням різних за конструкцією складів злочинів, передбачених у КК України, особливо тих одиничних деліктів, що ускладнені за своїм змістом. Оскільки однією з найважливіших і найзмістовніших категорій у кримінальному праві України є склад злочину, за допомогою якого здійснюється нормативне позначення конкретного злочину, опис відповідних елементів й ознак, а також реалізація провідних завдань, без яких неможливе існування галузі кримінального законодавства та доктрини кримінального права. Досягнення якісно нового стану суспільства в умовах реального суверенітету потребує не лише докорінних перетворень у всіх сферах життя — політиці, економіці, соціальній і духовній, а й подолання негативних явищ, що ще існують на сьогодні. Серед них особливого значення набуває посилення боротьби зі злочинністю і правопорушеннями. Як відомо, питома вага злочинності в останні роки має стійку тенденцію до зростання. В наш час в Україні дуже різко зростає рівень злочинності та збільшується кількість тяжких злочинів. Причинами цього є як політична нестабільність, так і скрутне економічне становище нашої держави. На думку українських науковців-криміналістів, саме економічні проблеми є одним із приводів до вчинення такої великої кількості злочинів на Україні. Саме тому за таких умов різко зростає значення кримінально-правових норм, які покликані забезпечувати охорону суспільних відносин нашої держави від злочинних посягань та використання яких є необхідною умовою притягнення злочинців до кримінальної відповідальності. Притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності — це дуже складна і довготривала процедура. Основним в цій процедурі є встановлення у діях злочинця передбаченого кримінальним законом злочину, а точніше складу злочину. Встановлення складу злочину вимагає наявності у працівників правоохоронних органів певних знань та особливостей застосування норм кримінального права. Вивченням особливостей застосування кримінальних норм займається наука кримінального права. Всі дослідження науковців криміналістів у галузі застосування норм кримінального права складають вчення кримінального права. Вчення про злочин та склад злочину є складовими частинами та найбільш важливими розділами науки кримінального права. Злочин вивчається в Загальній частині кримінального права. Вивчення ознак та елементів злочину має важливе значення для практичного застосування кримінального закону. Вивчення злочину має важливе значення також і для вивчення і розуміння такого розділу курсу кримінального процесу як докази, оскільки ознаки складу злочину входять в предмет доказування по кожній кримінальній справі. В моїй роботі саме і розкриваються деякі особливості застосування норм кримінального права при визначенні у діях винної особи конкретного злочину та особливості встановлення складу злочину, а також дається загальне поняття злочину та складу злочину, а також розкривається їх зміст та сутність. Метою роботи є аналіз поняття, видів та значення складу злочину в кримінальному праві. Досягненню поставленої мети підпорядковані наступні основні завдання: — обґрунтування актуальності й важливості для кримінально-правової науки розгляду питань складу злочину та їх значення для правозастосовчої діяльності; — визначення стану наукової розробки проблем складу злочину в кримінально-правовій доктрині; — аналіз дискусій у сфері кримінального права щодо складу злочину, як на рівні загального вчення, так і заглиблюючись в Особливу частину Кримінального кодексу України; — виділення окремих видів складів злочинів у кримінальній науці та практиці з метою пізнання окремих складів злочинів і встановлення їх істотних ознак; — аналіз елементів складу злочину, а саме об’єкта, суб’єкта, об’єктивної та суб’єктивної сторони; — встановлення ознак кожного з елементів складу злочину, а також з’ясування існуючих на сьогодні в теорії кримінального права дискусій розуміння таких ознак. — розгляд значення складу злочину для кримінально-правової кваліфікації; — з’ясування значення класифікації складів злочинів для визначення моменту закінчення злочину; Об’єктом дипломної роботи є склад злочину як законодавча конструкція, яка становить собою зафіксований в законі абстрактний опис найбільш типових ознак певного виду суспільно небезпечних діянь. Предметом дипломної роботи є кримінальне законодавство України, теорії (концепції) поняття „склад злочину”, а також підходи щодо розуміння окремих характеристик складу злочину, поширені у вітчизняній та західній кримінально-правовій доктрині.

Розділ 1 ІСТОРИЧНІ ТА ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ СКЛАДУ ЗЛОЧИНУ

1.1. Розвиток концепції складу злочину у вітчизняній кримінально-правовій доктрині

Вітчизняні доктрина кримінального права та законодавство про кримінальну відповідальність визнають єдиною підставою кримінальної відповідальності вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбачений Кримінальним кодексом України. Можна сказати, що склад злочину це законодавча модель, якщо бажаєте, законодавча “формула”, яка дає змогу визнавати конкретне суспільно небезпечне діяння злочином і надає єдині необхідні та достатні підстави для кримінальної відповідальності особи, яка вчинила таке діяння (ч. 1 ст. 2 КК України). Склад злочину також дозволяє вибрати необхідну кримінально-правову норму при правовій оцінці такого діяння, є необхідною умовою законності при застосуванні кримінально-правових норм тощо . Відомо, що ця законодавча модель була сприйнята на початку минулого сторіччя у німецькій класичній школі кримінального права . Потрібно додати, що, як це можливо не виглядає дивно, практично такий же підхід до визначення підстав кримінальної відповідальності існує і в країнах, де офіційно не проголошується “склад злочину” як єдина підстава кримінальної відповідальності. В цих країнах, для цього використовуються “сукупність” інших ознак, наприклад, “матеріальні” і “моральні”. Але якщо подивитесь на це ближче, то розумієш, що при принциповій оцінці, великої різниці немає. Тут потрібно сказати, що, на мою думку, в такий універсальній моделі притягнення особи до кримінальної відповідальності закладені всі спроби, весь тривалий досвід людства щодо найбільш оптимального вирішення цієї проблеми. Звісно, якщо повернутись до нашого досвіду, то потрібно сказати, що за ці сто років ми багато в чому не тільки відійшли від “німецької” моделі, але й постійно достатньо критично оцінюємо як традиційні так і більш нові позиції з цього приводу. Взагалі, це повинно, на мою думку, за низкою причин розглядатись як позитивні процеси. По-перше, наявність єдиного законодавчого підходу при вирішенні питання щодо притягнення до кримінальної відповідальності примушує постійно обговорювати усі аспекти такого підходу, їх якість, формальні ознаки, незалежно від терміну використання, здатності реально відображати реалії об’єктивного світу, різні види людської поведінки тощо . По-друге, такі процеси, в свою чергу, потребують, щоб така дискусія була дійсно об’єктивною, належно науково-методично забезпеченою і т. ін. Говорячи про такі дискусії, потрібно звернути увагу не тільки на те, що вони є достатньо постійними, а й на те, що така загальна тенденція все ж має певні суспільні, часові та інші коливання. На мою думку, остання така “хвиля” почала зароджуватись в 90-роках минулого століття. Вона відбувається не тільки в вітчизняній науці. Найбільш серйозні дискусії, почали відбуватись при обговоренні такого елементу складу, як об’єкт. Для такого обговорення є необхідні аргументи. Реформи, які відбуваються у нас, змінюють об’єктивно чи, можливо, більше в уявленні членів суспільства, оцінку багатьох груп соціальних цінностей. Потрібно відмітити, що об’єкт злочину завжди достатньо плідно досліджувався вітчизняними фахівцями. Його досліджували В.Я. Тацій та М.Й. Коржанський, потім – С.Б. Гавриш. Зараз – це Є.В. Фесенко і В.І. Осадчий. Серед закордонних фахівців – один з перших, хто почав сучасне обговорення об’єкта, вважається А.В. Наумов. Потрібно сказати, що взагалі усі такі дискусії, обговорення, постійні спроби додаткового дослідження елементів та ознак складу злочину, їх науково-практичного коментарю та ін., все ж залишають низку положень, які не мають єдиного визначення і є предметом перманентного обговорення.Підтримуючи необхідність таких дискусій, необхідно звернути увагу на одне, дуже важливе, з моєї точки зору, положення. Його сутність полягає в тому, що коли мова йде про обговорення одного з основних та принципових положень в сучасному кримінальному праві та законодавстві про кримінальну відповідальність, а саме складу злочину, то завжди необхідно розуміти, що будь-яка така дискусія може мати не тільки “зримі” наслідки. Тут починає працювати відоме загальне правило, що дискусія, яка стосується найважливіших положень у будь-якій науці і практиці, може мати і наслідки, які не “рахувались”, не очікувались, можуть породжувати нову, в тому числі і принципову дискусію. Так, час від часу, трапляється і при науковому обговоренні складу злочину . Вважаю за потрібне зупинитися більш детально на достатньо складному і принциповому положенні, яке вже почало достатньо активно обговорюватись в останній час і яке стосується проблеми “природного та одночасного” існування в кримінальному праві публічних та приватних основ. До цього вже наводяться приклади з діючого вітчизняного законодавства про кримінальну відповідальність, коли в ньому вже є достатня кількість статей, де саме позиція потерпілого є, умовно кажучи, домінуючою при вирішення питання про притягнення або звільнення від кримінальної відповідальності особи, яка вчинила відповідні дії. Потрібно відмітити, що сучасна західна кримінально-правова теорія і практика такий підхід до оцінки принципових начал в кримінальному праві відстоює вже певний час. Така позиція ґрунтується на, умовно кажучи, запереченні наявності суспільної небезпеки в злочинному діянні не тільки як на формальній ознаці такого діяння, а й сутності самого такого вчинку, що, в свою чергу, заперечує і публічно-правовий характер кримінального права. Один з основних прихильників цього підходу є Говард Зер, який є розробником відповідної теорії . Сутність такого підходу полягає в тому, що злочин потрібно розуміти не як суспільно небезпечне діяння, а “тільки” як протиправне та каране. Продовжуючи це, він вважає, що таке діяння потрібно розглядати не з позицій суспільної небезпеки, а з точки зору шкоди, яка завдається, наприклад, конкретній людині. В зв’язку з цим, діяння потрібно розглядати не стільки в залежності від потреб суспільства, скільки в залежності від бажання потерпілого, що надає останньому “перевагу” при вирішенні питань про при-тягнення до кримінальної відповідальності людини, яка вчинила такі дії. Така позиція знаходить своє відображення у кримінальному та кримінально-процесуальному праві низки західних країн . Але аналізуючи це, потрібно спробувати відповісти на питання, яка мета лежить в існуванні такого підходу, що дійсно дає змогу вирішити її наявність. З моєї точки зору, ця теорія направлена в основному на спрощення, якщо бажаєте, навіть здешевлення існуючої системи західного кримінального судочинства. Слід розуміти, що сучасна система кримінального судочинства є дійсно достатньо складною і зовсім не дешевою. Наявність достатньо детального та докладного кримінального законодавства потребує для реалізації його положень відповідного механізму, який включає в себе цілу гілку відповідних судових та правоохоронних органів, наявність певного кола експертних установ, адвокатських організацій та ін. Функціонування такого механізму це дійсно складний і достатньо дорогий механізм, який в основному здійснюється за рахунок держави, що, в свою чергу, має свої складнощі, які пов’язанні з необхідністю встановлення певної “субординації” у використанні бюджетних коштів. Тому певне спрощення та “здешевлення” системи кримінального судочинства, мабуть, є однією з важливих задач для кожної держави, і різні спроби це зробити можуть викликати певне розуміння, але якщо вона не набуває рис абсурду. Говорячи про такі тенденції, все ж потрібно, на мою думку, зробити два суттєвих зауваження, які корегують основні акценти цієї проблеми. Перше полягає в тому, що загальне покращення функціонування системи кримінального судочинства повинно відбуватися не стільки за рахунок можливості мати певні “компромісні” варіанти рішень між представниками цієї системи і обвинувачуваними або між потерпілими і обвинувачуваними, а на необхідності більш ретельного та обґрунтованого підходу до проблем криміналізації та декриміналізації діянь, виключенні надання кримінальному праву певних політичних, більш декларованих заходів в подолані складних проблем суспільного життя, що, в свою чергу, може мати свої достатньо негативні наслідки. Потрібно звернути необхідну увагу і на положення кримінально-процесуального законодавства. Тут є на чим працювати. І друге, будь-які спроби покращити функціонування цієї системи, ніколи не мають позбавляти кримінальне право публічно-правового характеру . Узагальнивши дону проблематику, я вважаєю, що будь-яка цивілізована держава повинна регулювати та захищати публічні та приватні цінності й інтереси. Робити це вона повинна і з урахуванням своїх як загальних правових можливостей, так і на рівні галузей права. Але тут потрібно враховувати, що саме особливості кожної галузі права, її галузева специфіка надає такому регулюванню та охороні свої особливості. Якщо в регулюючих галузях права, наприклад, цивільному, держава готова захищати приватні інтереси фізичних або юридичних осіб, але, умовно кажучи, тільки за первинної ініціативи саме цих осіб це робити, то в галузях публічного права, в тому числі і в кримінальному, робити це за своєї ініціативи держава вважає „природним”. Західні фахівці вважають, що публічне право, яке раніше називали jus gentium, повинно застосовуватися до будь-якої особи повсюдно саме за ініціативою держави . Саме такий підхід потрібний при визначенні публічно-правового характеру кримінального права. Поняття злочину та його ознак, визначають групу діянь, що відносять до категорії злочинів. Однак, якщо залишитись тільки з цим поняттям (злочин), то буде неможливою подальша класифікація злочинних проявів, віднесення окремих діянь за відповідними ознаками до окремих видів злочинів, структуризація видів злочинів, кваліфікація діянь, вчинених особами та вирішення інших питань практичного застосування кримінально-правових норм Особливої частини Кримінального кодексу України. З огляду на це у кримінальному праві виникла потреба в розробці спеціального наукового апарату, за допомогою якого можна було б вирішувати питання, поставлені раніше. Таким апаратом став «Склад злочину», на підставі якого побудована конструкція норм Особливої частини КК України. У кожній науці завжди є щось особливе, що є серцевиною цієї науки. В кримінальному праві його серцевиною, його ядром є «Склад злочину» . Уперше термін «склад злочину» (corpus delicti) застосував у 1581 р. відомий італійський криміналіст Фарінацій. Однак тривалий час це поняття використовувалось не як кримінально-правове, а як кримінально-процесуальне І криміналістичне. У XVI-XVII ст. під ним розумілись різноманітні сліди злочину, які залишались після його скоєння: труп, знаряддя вбивства, сліди злочину та ін. – все те, що давало підстави стверджувати про наявність злочинного діяння. Лише наприкінці XVII – початку XVIII ст. поняття corpus delicti поступово стало входити у понятійний аппарат матеріального кримінального права. У вітчизняній кримінально-правовій літературі воно увійшло в понятійний апарат у другій половині XIX – на початку XX ст. В «Учебнике уголовного права» В. Д. Спасович зазначав, що «совмещая в себе и внешнюю объективную и внутреннюю субъективную сторону преступления, оно обозначает: совокупность всех признаков содержимых в понятии преступления» . Л. Є. Владимиров цим поняттям визначав: 1) сукупність ознак злочину; 2) те, що залишається після злочину в зовнішньому світі, труп, залишки пожежі тощо. О. Ф. Кістяківський складом злочину називав «существенно-необходимые признаки, без которых или без одного из них преступление немыслимо». Серед ознак складу злочину він називав: субєкт злочину; обєкт або предмет, над яким вчиняється злочин; відношення волі субєкта до злочинного діяння, або внутрішня його діяльність; власне дія та її наслідки, або зовнішня діяльність субєкта та її наслідки. Л. С. Белогриць-Котляревський визначав склад злочину як «совокупность тех характеристических признаков или условий, как внешних, так и внутренних, которые образуют самое понятие преступления». 3 часом це поняття набуло того змісту, який притаманний йому в сучасній кримінально-правовій науці. Скажімо, М. С. Таганцев вже вказував, що це поняття визначає «совокупность характерологических признаков преступного деяния». Подальша наукова розробка поняття «склад злочину» повязана з іменами видатних учених-криміналістів радянського періоду М. І. Бажанова, Я. М. Брайніна, В. М. Кудрявцева, В. П. Курляндського, Б. С Нікіфорова, А. А. Піонтковського, А. Б. Сахарова, В. В. Сташиса, А. М. Трайніна, В. Я. Тація, В. М. Чвіхвадзе, М. Д. Шаргородського, Б. С. Утєвского та ін. Однак за наявності єдності в розумінні змісту основних складових загального вчення про склад злочину до цього дня відсутній єдиний підхід до розуміння змісту низки характерологічних елементів цього явища . Слід зазначити, що поняття «склад злочину» є науковою дефініцією, науковою абстракцією і не має нормативного характеру. Він визначає на узагальненому рівні зміст ознак, які характеризують обєкт, обєктивну сторону, субєкт та субєктивну сторону складу злочину. При цьому чинний кримінальний кодекс з успіхом використовує поняття, які складають цей кримінально-правовий інститут у нормах Загальної частини КК України (напр., статті 18, 23 КК України та ін.). Що стосується норм Особливої частини КК України, то всі вони побудовані на підставі характеристики ознак, які в сукупності утворюють поняття «склад конкретного злочину». Разом з тим норми Особливої частини КК України не вказують всіх ознак складу конкретного злочину, відсилаючи до норм Загальної частини КК України, де вони містяться. Як правило, диспозиції норм Особливої частини визначають лише специфічні ознаки, які притаманні елементам складу конкретного злочину, маючи на увазі розуміння дії загальних характеристик до всіх складів злочину без винятку (наприклад, не визначається поняття віку, осудності та ін.). Багато складів конкретних злочинів не містять вказівок на обєкт злочинного посягання, характеристику обєктивної сторони, форму вини (напр., ст. 150 КК України «Експлуатація дітей». Вона не вказує на обєкт злочинного посягання. Його можна визначити виключно шляхом тлумачення диспозиції вказаної норми виходячи зі змісту розд. Ш Особливої частини КК України «Злочини проти волі, честі та гідності особи»). Не характеризує обєктивної сторони складу злочину і диспозиція ч. 1 ст. 171 КК України «Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів» (поняття «перешкоджання» не розкривається, його зміст визначається шляхом тлумачення змісту ст. 41 Закону України «Про друковані засоби масової інформації», яка визначає дії, що утворюють обєктивну сторону ст. 171 КК України). Стаття 339 КК України «Незаконне підняття Державного Прапора України на річковому або морському судні» не визначає форми вини, з якою вчиняється цей злочин. Для розуміння характеристики субєктивної сторони слід дати тлумачення змісту терміна «незаконне». Отже, можна зробити висновок, що вказане діяння може бути вчинене виключно умисно. Узагальнюючи наведене, можна дати дефініцію поняттю «склад злочину». Склад злочину – це сукупність встановлених у кримінальному законі юридичних ознак (об’єктивних і суб’єктивних), що визначають вчинене суспільно небезпечне діяння як злочинне. З цього визначення випливає, що визнання того чи іншого суспільне небезпечного діяння злочином є виключним правом законодавця, тобто Верховної Ради України. Саме тут одержує свою реалізацію принцип: “Немає злочину без вказівки на те в кримінальному законі”. З іншого боку, у чинному законодавстві міститься вичерпний перелік тих суспільно небезпечних діянь, які у даний момент визначені як злочинні . Отже, для того, щоб будь-яке суспільне небезпечне діяння, що зустрічається в реальному житті, набуло статусу злочину, необхідно, щоб діяння даного виду були визначені законодавцем як злочинні. Тільки за такі суспільно-небезпечні діяння людина може бути притягнута до кримінальної відповідальності і їй може бути призначене кримінальне покарання. Відступ від цієї вимоги може призвести на практиці до порушень законності й обмеження прав громадян. Тільки законодавець у нормах закону за допомогою закріплення відповідних об’єктивних і суб’єктивних ознак визначає, які з вчинених суспільно небезпечних діянь є злочинами. Причому законодавець не в змозі (та у цьому і немає необхідності) виділити і нормативне закріпити всю сукупність ознак конкретного злочину. Будь-який конкретний злочин (вбивство, крадіжка, хуліганство) мають безліч ознак. Чимало з них взагалі не мають безпосереднього відношення до розв’язання питання про злочинність і караність діяння. Тому законодавець виділяє з усієї сукупності ознак, які характеризують той чи інший злочин, найбільш важливі, значущі й найтиповіші, що однаково притаманні всім злочинам даного виду. Отже, обсяг ознак, що характеризують конкретно вчинений злочин, значно ширше за обсяг тих юридичне значущих ознак, що визначають суспільне небезпечні діяння певного виду як злочинні. В той же час склад злочину виступає і як більш широке поняття, бо він містить характеристику не одного конкретного злочину, а всіх злочинів даного виду. Тому при встановленні ознак складу в конкретно вчиненому злочині потрібно йти не шляхом їх ототожнення, а через їх виявлення у вчиненому діянні і зіставлення з ознаками (елементами) видового поняття складу злочину, закріпленого в кримінальному законі . Формулюючи ознаки конкретного складу злочину, законодавець завжди виходить з тих закріплених у нормах Загальної частини КК України ознак злочину, що мають загальний характер і входять до складу будь-якого злочину. Наприклад, при цьому завжди враховуються закріплені у статтях 18, 19 і 22 вимоги до суб’єкта злочину (фізична, осудна особа, яка досягла визначеного в законі віку). Тому вже при конструюванні конкретних кримінально-правових норм немає необхідності кожного разу вказувати на вимоги до загальної характеристики суб’єкта злочину. Так само, як немає необхідності в кожній статті КК України розкривати зміст умислу і необережності, оскільки зміст цих понять закріплений у статтях 24 і 25 КК України. Найчастіше в конкретній кримінально-правовій нормі найбільш повно законодавцем закріплюються ознаки об’єктивної сторони. Це викликано тим, що вони в більшості випадків індивідуальні і притаманні тільки цим злочинам. Слід мати на увазі й те, що в кримінально-правовій нормі закріплюються вказані ознаки з урахуванням дій виконавця в закінченому злочині. Відображати ж у конкретній нормі особливості цих злочинів з урахуванням стадій вчинення злочину і різної ролі у ньому всіх співучасників немає необхідності, адже ці особливості, у свою чергу, мають загальний, типовий для всіх злочинів характер і тому закріплені в Загальній частині КК України у статтях 13-16, 26-28. Таким чином, у нормах Загальної частини містяться лише ті об’єктивні і суб’єктивні ознаки складу, що притаманні усім злочинам або багатьом з них. Саме ці ознаки в поєднанні з ознаками, описаними в конкретних нормах Особливої частини, і утворюють склад конкретного вчиненого злочину. Важливо зазначити і те, що склад злочину – це реально існуюча система ознак, а не плід людської фантазії або просто вигадка. А якщо це об’єктивна реальність, то її можна пізнати і використати в практичній діяльності. Звичайно, коли ми говоримо, що всі ознаки будь-якого складу включені в той чи інший кримінальний закон, то при цьому враховується, що ці ознаки зовні не завжди очевидні, бо вони певною мірою формалізовані і у самому тексті закону можуть зазначатися як безпосередньо, так і через систему юридичних понять і категорій. Так, у ст. 185 КК України досить докладно закріплені ознаки складу крадіжки, як таємного викрадення чужого майна. Тут зазначений предмет посягання (чуже майно), описаний характер дії (таємне викрадення), але в той же час нічого не говориться про суб’єкта злочину, форму вини й інші ознаки цього складу. Усі ці ознаки мають загальний характер і тому закріплені в нормах Загальної частини, до яких і потрібно звертатися. Наприклад, зі змісту статей 18, 19 і 22 випливає, що суб’єктом крадіжки може бути лише осудна особа, якій до вчинення злочину виповнилося чотирнадцять років. Порівняльний же аналіз статей 24 і 185 показує, що крадіжка як діяння, свідоме і спрямоване на отримання наживи, може бути вчинена лише з прямим умислом. Визнаючи місце розташування ст. 185 у системі Особливої частини (глава VI “Злочини проти власності”), слід зробити висновок, що об’єктом крадіжки є відносини власності. Склад злочину необхідно відмежовувати від самого злочину, тому що вони не співпадають, а лише співвідносяться як явище (конкретний злочин) і юридичне поняття про нього (склад конкретного виду злочину). Злочин – це конкретне суспільне небезпечне діяння (наприклад, крадіжка, вчинена І. 17 січня 2001 р., з магазину села К.), вчинене у певній обстановці, у певний час і у певному місці, що відрізняється безліччю особливостей від всіх інших злочинів даного виду (наприклад, крадіжка, вчинена вперше, шляхом обману, була усунута охорона, запори знищені тощо). Тому цей злочин відрізняється безліччю властивих йому індивідуальних ознак від всіх інших крадіжок . Склад же злочину являє собою юридичне поняття про злочини певного виду (склад крадіжки, вбивства, зґвалтування, грабежу і т.д.), у якому об’єднані найбільш істотні, найбільш типові й універсальні їхні ознаки. Тому, наприклад, крадіжки, вчинені різними особами, завжди відрізняються тією чи іншою мірою одна від одної своїми особливостями, але склади вчинених ними злочинів тотожні, однакові. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що обсяг ознак злочину і складу злочину різний. З одного боку, обсяг ознак злочину є ширшим за обсяг ознак складу, тому що останній містить у собі лише найбільш загальні, типізовані, тобто властиві усім злочинам даного виду, ознаки. З іншого боку, склад злочину є ширшим за кожний конкретний злочин, тому що він містить у собі ознаки не одного конкретного злочину, а ознаки всіх злочинів даного виду. Поряд зі складом конкретного злочину в теорії кримінального права виділяють загальне поняття складу злочину. Вчення про загальне поняття складу злочину грунтується на теоретичному узагальненні типізованих ознак, властивих всій сукупності складів конкретних злочинів. Отже, це не законодавче, а теоретичне поняття. У ньому узагальнені ознаки, що характеризують об’єктивні і суб’єктивні ознаки всіх складів злочинів, передбачених чинним кримінальним законодавством. Різним є практичне призначення загального і конкретного складів злочинів. Загальне поняття складу злочину, як наукова абстракція, є засобом пізнання конкретних складів, містить рекомендації з їх конструювання, дозволяє здійснювати їх наукову класифікацію. Конкретний же склад злочину містить всі описані в законі ознаки певного виду злочинів. Тому встановлення цих ознак у суспільне небезпечних діях особи свідчить про те, що нею вчинений злочин . Викладене дозволяє зробити такі важливі висновки: 1) склад злочину являє собою певну сукупність об’єктивних і суб’єктивних ознак, що визначають конкретне суспільне небезпечне діяння як злочинне; 2) тільки в кримінальному законі встановлюється сукупність зазначених ознак; 3) перелік складів злочинів, передбачених законом, є вичерпним; 4) тільки у складі злочину визначається характер та обсяг відповідальності за вчинений злочин.

У науці кримінального права вчення про склад посідає особливе місце. Це пояснюється як його значущістю для вирішення питань про злочинність або не злочинність діяння, правильної кваліфікації вчиненого і точного застосування закону, так і тим, що в рамках самого вчення про склад вивчаються і розвиваються всі основні інститути кримінального права . Відповідно до ч. 1 ст. 2 КК України “підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільне небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом”. У цій нормі визначається найважливіше значення складу злочину для законності й обґрунтованості кримінальної відповідальності: тільки сукупність усіх передбачених законом ознак складу (і ніякі інші обставини) може бути підставою кримінальної відповідальності. Таким чином, склад злочину є єдиною і достатньою підставою кримінальної відповідальності: встановлення його ознак у конкретному суспільно небезпечному діянні особи означає, що є все необхідне для кримінальної відповідальності. Тим самим склад злочину визначає і межі розслідування, тому що основним завданням слідства саме і є встановлення об’єктивних і суб’єктивних ознак складу злочину. Важливе значення складу злочину виявляється і в тому, що він дозволяє провести, по-перше, чітке розмежування між злочином і провиною, тобто незлочинним суспільне небезпечним діянням; по-друге, відмежувати один злочин від будь-якого іншого (наприклад, крадіжку від грабежу, зловживання владою або службовим становищем від перевищення влади або службових повноважень). У законодавчій практиці за допомогою складу здійснюється криміналізація (декриміналізація) суспільне небезпечних діянь. Тому склад злочину, як і вчення про нього, утворює той інструмент, за допомогою якого законодавець і здійснює кримінальну політику в галузі криміналізації діянь.

1.2. Концепція складу злочину у кримінальному законодавстві та кримінально-правовій доктрині зарубіжних країн

Однією з найважливіших і найзмістовніших категорій у кримінальному праві України є склад злочину, за допомогою якого здійснюється нормативне позначення конкретного злочину, опис відповідних елементів й ознак, а також реалізація провідних завдань, без яких неможливе існування галузі кримінального законодавства та доктрини кримінального права. За суттю склад злочину чи склад правопорушення (лат. “corpus delicti”) – це комплексний міжгалузевий інститут, який є складовою частиною теорії держави та права, філософії права, міжнародного, кримінального та інших галузей права. Разом із тим, поняття складу злочину, зміст й обсяг його елементів та ознак, його функціональне навантаження та законодавче регулювання можуть бути неоднаковими, якщо йдеться про кримінально-правові традиції різних країн, тим більше, коли ці країни належать до неоднакових правових сімей. Але і в межах однієї правової сім’ї спостерігаються досить суттєві відмінності у підходах щодо розуміння окремих характеристик складу злочину. Більше того, відчутна різниця щодо визначення й розуміння елементів та ознак складу злочину може спостерігатися навіть в межах кримінального права однієї держави, якщо мова йде про позиції різних кримінально-правових шкіл. На дослідженні цих та інших проблемних положень і хотілося б зупинитися далі докладніше. Відомо, що Україна, яка раніше була представлена “соціалістичною” правовою сім’єю, трансформувалася (стала орієнтуватися) до романо-германскої правової сім’ї . При цьому ні в кого не викликає заперечень, що вагомими репрезентантами романо-германської правової сім’ї є зокрема Франція та Німеччина . Однак, порівняно з Україною, кримінальному законодавству тієї ж Франції не відоме поняття “склад злочину”, але воно знає три елементи злочину: 1) легальний (діяння закріплене у законі); 2) матеріальний (об’єктивні ознаки злочинного діяння); 3) моральний (суб’єктивні ознаки злочинного діяння) . Не вживається термін “склад злочину” й у кримінальному законодавстві та доктрині Німеччини, а замість цього там йдеться про “склад діяння” (§ 13 КК ФРН), що також може перекладатися як “склад закону” чи “законний склад” . Отже, очевидно, що при такій ситуації важко дискутувати, що ж є складом злочину у Франції чи Німеччині, які його елементи й ознаки. У кримінальному праві державах англо-американської правової сім’ї (зокрема, в Англії та США) також не йдеться про склад злочину; замість нього доктрина та судова практика виокремлюють два елементи злочину – “actus reus” (характеризує об’єктивну сторону злочину) та “mens rea” (характеризує суб’єктивну сторону злочину), які мають поєднуватися, утворювати одне ціле, “іти в парі”, інакше не буде підстав для притягнення особи до кримінальної відповідальності та призначення їй відповідного покарання . При цьому “аctus reus” – це вчинене особою протиправне вольове діяння (дія чи бездіяльність), яке часто позначається терміном “поведінка” (“conduct”); щодо причинності, то сторона обвинувачення має довести, що дії особи були закономірною та безпосередньою причиною небезпечних наслідків. “Мens rea” (у перекладі – “винний дух”, “злий розум”, “заборонений умонастрій”) – це кримінальний намір, стан психіки, що відбиває винність особи. Отже, кримінальне право держав англо-американської правової сім’ї також оминає питання щодо “складу злочину”. Невирішеним залишається це питання й у кримінальному праві держав інших правових сімей (зокрема, у державах-репрезентантах правової сім’ї Далекого Сходу чи мусульманської правової сім’ї). Навіть якщо аналізувати кримінальне право сусідніх із Україною держав (зокрема, Російської Федерації чи Республіки Білорусь), то і там можна знайти суттєві відмінності щодо законодавчих і доктринальних поглядів на проблему складу злочину. Наприклад, якщо за КК Російської Федерації, так само як і за КК України, підставою кримінальної відповідальності є все ж таки склад злочину (ст. 8 КК Російської Федерації), то за КК Республіки Білорусь – не склад злочину, а власне злочин як винне заборонене кримінальним кодексом діяння (ст. 10 КК Республіки Білорусь) . Таким чином, кримінальне право Республіки Білорусь категорично відмовилося від терміну “склад злочину” і такий підхід, на мій погляд, не зовсім вписується у законодавчі традиції та законодавчу ментальність пострадянських держав. Разом із тим, навіть при принципово однаковому підході українського та російського законодавця щодо проблеми складу злочину, все ж таки очевидно чимало різниць при аналізі елементів та ознак цієї кримінально-правової категорії в кожній окремій державі. Наприклад, визначення видів вини сформульоване в кримінальному законодавстві України та РФ зовсім по-різному, зокрема: КК України акцентує увагу на суспільно небезпечному характері діяння при визначенні видів умислу, а КК РФ – на суспільній небезпеці самих дій; КК України оперує поняттям “непрямий умисел” і “злочинна самовпевненість”, а КК РФ – “побічний умисел” і “легковажність”; КК України не визначає поняття “невинне спричинення шкоди (казусу)”, а КК РФ – це робить тощо. У більш глобальному порівнянні щодо інших елементів і ознак складу злочину (елементів злочину) різниця між ними в межах навіть однієї правової сім’ї може бути більш відчутною. Так, якщо суб’єктом складу злочину в Україні та Російській Федерації може бути тільки фізична особа, то у Франції – як фізична, так і юридична особи, тощо (і це при тому, що всі три держави – Україна, РФ та Франція – належать до репрезентантів романо-германської правової сім’ї). Якщо звернутися тільки до положень кримінального права України, то, як вже зазначалося вище, у доктрині також можуть існувати різні погляди щодо елементів, ознак та інших характеристик складу злочину. Зазначу, що у національній теорії кримінального права склад злочину – це передусім сукупність юридичних (об’єктивних і суб’єктивних) ознак, що характеризують вчинене суспільно небезпечне діяння як злочин. Загальновизнаною є позиція, що склад злочину утворює обов’язкова (універсальна) кількість властивих йому елементів, а саме: 1) об’єкт; 2) об’єктивна сторона; 3) суб’єкт; 4) суб’єктивна сторона. При цьому кожен з елементів складу злочину містить відповідні йому ознаки. Я підтримую позицію, відповідно до якої розрізняють двадцять ознак складу злочину, а саме: 1) ознаки об’єкта складу злочину: суспільні відносини (власне об’єкт злочину); предмет злочину; потерпілий від злочину; 2) ознаки об’єктивної сторони складу злочину: суспільно небезпечне діяння; суспільно небезпечні наслідки; причинний зв’язок між суспільно небезпечним діянням і наслідками, що настали; місце; час; спосіб; обстановка; знаряддя; засоби вчинення злочину; 3) ознаки суб’єкта складу злочину: фізична особа; осудність; вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність; ознаки спеціального суб’єкта; 4) ознаки суб’єктивної сторони складу злочину: вина; мотив; мета; емоції (емоційний стан) . Однак у теорії кримінального права наявні різні підходи щодо переліку та змісту конкретних ознак, які їх утворюють. Наприклад, одні вчені визнають, що об’єктом злочину є суспільні відносини (В.Я. Тацій, М.Й. Коржанський та ін.), інші – що це охоронювані кримінальним правом блага (С.Б. Гавриш) чи соціальні цінності (Є.В. Фесенко, П.П. Андрушко та ін.). В одних працях потерпілий є ознакою об’єкта складу злочину (Ю.В. Александров, В.А. Клименко), в інших це заперечується (С.Г. Волкотруб, О.М. Омельчук, В.М. Ярін та ін.). Теж саме стосується й емоційного стану, оскільки в одних джерелах він є ознакою суб’єктивної сторони складу злочину (В.М. Короленко), а в інших про нього взагалі не згадують (В.І. Борисов, М.І. Мельник, М.І. Хавронюк). Щодо ознак об’єктивної сторони складу злочину, то в ній окремі вчені пропонують не виділяти знаряддя та засоби вчинення злочину (М.І. Панов) або ж, навпаки, виділяти ситуацію вчинення злочину, як поєднання місця, часу й обстановки (Є.В. Фесенко), а також джерело вчинення злочину (В.К. Матвійчук). Складною в розумінні та остаточно нерозробленою є проблема причинно-наслідкового зв’язку при вчиненні злочину. У зв’язку із розробкою проекту Закону України “Про відповідальність юридичних осіб за вчинення злочинів” та вимогами Концепції реформування кримінальної юстиції в Україні актуальним також є питання щодо криміналізації дій юридичних осіб. Усе зазначене вище свідчить про те, що проблема складу злочину в кримінальному праві України не є вирішеною до кінця, не повною мірою опрацьовано іноземний досвід з цього питання, поки що відсутні універсальні підходи щодо розуміння елементів та ознак складу злочину тощо. Все це орієнтує на здійснення подальшої наукової розробки, вивчення та конкретизації згаданої проблеми, обговорення та врахування відповідних позицій і доводів вчених з питань щодо складу злочину .

Розділ 2 ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ СКЛАДУ ЗЛОЧИНУ 2 .1. Поняття складу злочинів

Сьогодні у розкритті поняття складу злочину в теорії кримінального права є ціла низка спірних питань, головне з яких є таке: яке зальне явище відображає це поняття? З цього приводу в кримінально- лравовій літературі існують три точки зору, кожна з яких заслуговує на увагу. Перша зводиться до того, що склад злочину – це правове поняття, яке становить законодавчу характеристику (модель) злочину, що містить сукупність (систему) юридичних ознак, які характеризують окремі елементи злочину і в сукупності утворюють його склад . Прихильники другої ТОЧКИ зору розглядають склад злочину як соціально-правове явище, факт реального життя – «діяння, що містить у кримінальному законі суттєві ознаки злочину»; бо «сукупність фактів, з якою норма пов’язує кримінально-правові наслідки». За висловленою останнім часом ще однією точкою зору, склад злочину – це певна теоретична конструкція, наукова абстракція, яку майже кожен автор, який торкається проблеми складу злочину, розуміє і тлумачить по-своєму . Взагалі, у теорії кримінального права термін «склад злочину» зживається у трьох різних значеннях: як законодавча модель злочину певного виду (окремого різновиду такого злочину), яка, по суті, є юридичною конструкцією, за допомогою якої законодавець певний тип суспільно небезпечної поведінки визначає у кримінальному праві як злочин певного виду; для найменування такої конструкції доцільно вживати термін «юридичний склад злочину»; як поєднання юридичних фактів, що має системний характер і є своєрідною „фактичною конструкцією»; тому це означає, що для визнання діяння коннкретним злочином потрібна не лише наявність (сукупність) відповідних юридичних фактів, а й певний зв’язок між ними; тому для найменування цього поняття доцільно вживати термін «фактичний склад злочину»; як категорія науки кримінального права, суто теоретична конструкція. Слушна, на мій погляд, також позиція, за якою при визначенні поняття складу злочину слід враховувати, що таким поняттям ми оперуємо, коли йдеться про склад злочину як інститут Загальної частини кримінального права, а також у випадку коли йдеться про конкретний злочин (крадіжку, грабіж, тощо). Відтак визначаючи поняття складу злочину слід враховувати і ступінь конкретизації цього поняття, а отже, вести мову про: 1) загальне вчення про склад злочнну як теоретичну консгрукцію; 2) склад конкретного злочину, як юридичну конструкцію, зафіксовану в КК України (далі — склад конкретного злочину); 3) склад злочину, як інструмент у кримінально-правовій кваліфікації . Загальне поняття складу злочину не існує як таке у законі, а є резу-льтатом узагальнення всіх злочинних діянь і утворює певну модель складу злочину, наділену всіма можливими ознаками, тому В.М, Кудрявцев називає такий склад ”максимальною конструкцією” . Склад конкретного злочину являє собою сукупність передбачених криміналъним законом необхідних і достатніх об’єктивних і суб’єктивних ознак визначеного змісту, притаманних саме цьому злочину. Ознаки складу конкретного злочину є необхідним в тому значенні що без них нема складу цього злочину, нема підстав застосування до особи кримінальної відповідальності саме за цей злочин. За відсутності хоча б однієї з таких ознак діяння або ж визнається іншим злочином, або ж не є злочинним. Ознаки складу конкретного злочину достатні тому, що нема необхідності встановлювати які-небудь додаткові ознаки, щоб мати підставу для висновку про наявність складу цього злочину, щоб мати підстави застосування кримінальної відповідальності до конкретної особи саме за цей злочин. Визначений зміст ознак складу конкретного злочину означав, що якщо загальний склад злочину це лише перелік ознак, які його уворюють, то у складі конкретного злочину вони наповнюються визначеним змістом. Наприклад, ознакою об’єктивної сторони загального складу злочину є суспільно-небезпечне діяння (будь-яке), ознакою ж об’єктивної сторони (наприклад, убивств) є суспільно небезпечне діяння- посягання на життя іншої людини, а не будь яке . Якщо з приводу поняття складу злочину і мають місце розходження в позиціях вчених, та як аксіома приймається те, що його утворюють чотири групи ознак, що називаються у теорії кримінального права елементами складу злочину: об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт та суб’єктивна сторона. Саме за змістом ознак, що утворюють ці елементи, один злочин буде відрізнятися від іншого.

2 .1. Види складу злочинів

2.2.1 матеріальний , формальний склад злочину

За особливостями конструкції виділяють злочини з формальним складом, злочини з матеріальним складом і злочини з усіченим складом. Особливостями такої класифікації є те, що вона: а) стосується лише юридичних складів закінчених злочинів, тобто не поширюється на “особливі” юридичні склади, які фіксують попередню зло¬чинну діяльність; б) має узгоджуватися з висновками, зробленими в межах класифікації юридичних складів зло¬чинів за іншими підставами. Таке конструювання ґрунтується на тому, що будь-який злочин у своєму розвитку може пройти цілий ряд стадій (етапів): готування, замах, закінчений злочин. Причому окремим видам злочинної діяльності властива винятково висока суспільна небезпечність вже на ранніх стадіях її розвитку. Тому законодавець закріплює нерідко момент закінчення таких злочинів уже на стадії замаху чи навіть готування, не пов’язуючи закінчення злочину з фактом настання суспільне небезпечних наслідків. Злочинами з формальним складом називають такі, що не містять у собі як обов’язкову ознаку суспільне небезпечні наслідки, а тому злочин вважається закінченим з моменту вчинення зазначених у законі діянь. Наприклад, ч. 1 ст. 331 КК України встановлює відповідальність за незаконне перетинання державного кордону. І цей злочин вважається закінченим з моменту вчинення самого діяння (переходу), незалежно від можливих наслідків. Злочинами з матеріальним складом вважаються такі, при конструюванні яких як обов’язкові ознаки об’єктивної сторони включаються певні суспільне небезпечні наслідки вчиненого злочину. У таких складах об’єктивна сторона отримує свій повний розвиток лише за умови настання зазначених наслідків і тільки з цього моменту злочин вважається закінченим. У злочинах з матеріальним складом потрібно обов’язково встановлювати причинний зв’язок між самим діянням і суспільне небезпечними наслідками, що настали. Прикладом злочину з матеріальним складом є вбивство, що вважається кінченим лише з моменту смерті потерпілого (ст. 115 КК України). Сам по собі факт пострілу в жертву з метою її вбивства не утворює складу закінченого злочину, оскільки не настав передбачений кримінальним законом наслідок – смерть іншої людини. Такі дії повинні кваліфікуватися лише як замах на вбивство (статті 15 і 115 КК України). Різновидом злочинів із формальним складом визнаються так звані усічені склади злочинів, які у зв’язку з їх підвищеною суспільною небезпекою визнаються закінченими на більш ранніх стадіях вчинення злочину: готуванні або замаху. Момент закінчення злочину у таких складах переноситься на стадію попередньої злочинної діяльності. Так, розбій (ст. 187 КК України) вважається закінченим із моменту нападу, а не з моменту заволодіння майном, а бандитизм (ст. 257 КК України) – з моменту організації банди. Іншими словами, закон конструює ці злочини таким чином, що вони вважаються закінченими з моменту вчинення діяння, яке за своїм змістом є попередньою злочинною діяльністю. У кримінально-правовій літературі йдеться ще й про формально-матеріальні склади злочинів. До цих складів С. Д. Шапченко відносить злочини, момент закінчення яких пов’язаний як з часом вчинення діяння, так і з часом настання передбачених у відповідній нормі наслідків. Типовим прикладом, на його думку, є особливо кваліфікований склад зґвалтування (ч. 4 ст. 152 КК України). Вважаючи зґвалтування, що спричинило особливо тяжкі наслідки, а також зґвалтування малолітньої чи малолітнього одним юридичним складом злочину, Шапченко С. Д. робить висновок, що це і є формально-матеріальний склад злочину: якщо в специфічну конструкцію особливо кваліфікованого складу зґвалтування входять особливо тяжкі наслідки, він розглядається як матеріальний; якщо ж ця конструкція особливо тяжких наслідків не містить – зґвалтування малолітньої чи малолітнього – цей склад розглядається як формальний. До цього ж виду складів злочину віднесено й такі злочини, що вважаються закінченими як з моменту настання злочинного наслідку, так і з моменту вчинення замаху на його досягнення (наприклад, посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя, – ст. 379 КК України) . При визначенні юридичного моменту закінчення злочину розмежовують лише момент закінчення злочину з матеріальним, формальним та усіченим складом (класифікація — за способом (особливостями) конструкцїї об’єктивної сторони) . Безперечно, в одних випадках злочин буде вважатися закінченим (нормативний момент) у разі настання наслідків, передбачених у відповідній статті (частині статті) Особливої частини КК України (злочин з матеріальним складом), в інших — у разі вчинення діянь, передбачених у нормі КК України (злочин з формальним складом) . Існують думки, що недоцільно виділяти як окремий різновид усічений склад злочину. У цьому існує позиція П.С. Матишевсъкого, який вважає, то використання терміну „усічений” неприйнятне, адже кожен склад злочину завжди „повний, має всі чотири елементи . Позиція А.П. Козлова з цього приводу: він вважає, що виділення формальних та матеріальних складів злочинів відбувається на підставі наявності чи відсутності суспільно небезпечного наслідку як ознаки об’єктивної сторони складу злочину. Водночас виділення усіченого складу злочину відбувається залежно від стадії вчинення злочину, на якій злочин вважається закінченим. Тобто виділення формальних, матеріальних та усічених складів злочинів відбувається на підставі двох різних критерів. В класифікації одного рівня такий підхід є логічною помилкою. У цьому випадку бракує ще одного елемента, який би включав у себе злочини з формальним та усіченим складом, необхідно створити дворівневу класифікацію. На першому рівні, на думку вченого, склади злочинів можна поділити на матеріальні та нематеріальні, а на другому – нематеріальні включатимуть формальні та усічені склади злочинів. У такому випадку матеріалъні та нематеріальні склади злочинів виділятимуться за ознакою наявності чи відсутності суспільно небезпечного наслідку як ознаки об’єктивної сторони. Нематеріальні ж склади злочинів поділятимуться на формальні та усічені за ознакою стадїї, на якій злочинне діяння вважається закінченим . Проте і цю позицію навряд чи можна вважати беззаперечною. Не зрозуміло, з яких підстав висловлюєтъся теза, що в так званих усічених складах злочинів момент закінчення перенесено на стадію готування чи замаху. Чому, наприклад, вважається, що в бандитизмі момент закінчення перенесено на стадію готування, а в розбої – на стадію замаху? Навіть якщо вважати, що „безнаслідкових” злочинів немає — злочин слід вважати закінченим з моменту настання таких наслідків, то усіченими слід визнавати і формальні склади, адже в них момент закінчення також переноситься на час вчинення діяння, а не співпадає з моментом настання наслідку. Якщо наприклад, у бандитизмі вважається, що момент закінчення “перенесено” на стадію готування, то в таке твердження абсолютно не вписується положения постанови Пленуму Верховного Суду України „Про практику розгляду судами кримінальних справ про злочини, вчинен стійкими злочинними об′єднаннями” від 23 грудня 2005 р, № 13, де зазначено: ,,Оскілъки в ст. 257 КК України передбачено відповідалъність за організацію банди, а не за організаційну діяльність щодо її створення, дії обвинувачених можна кваліфікувати як закінчений бандитизм лише у випадках, коли банду дійсно було організовано. Організаційна ж діяльність, яка не дала такого результату, може розцінюватись як замах на бандитизм”. Тобто, якщо б законодавець не „переніс” момент закінчення злочину, то діяння, спрямовані на створення банди, розцінювалися б як замах на готування до бандитизму, що нелогічно. Крім того, якщо з’ясувати, які ознаки об’єктивної сторони можуть набувати статусу обов’язкових у так званих усічених та формальних складах, то виявиться, що цей перелік є однаковим. До таких ознак належать насамперед суспільно небезпечне діяння, а також місце, час, спосіб, знаряддя (засоби), обстановка тощо. Отже, виділення поряд з матеріальним та формальним як окремого виду усіченого складу злочину необгрутоване, адже в такому випадку порушено правило про необхідність проведення класифікації одного рівня за єдиним критерієм. Виділення усіченого складу як різновиду формального, на думку багальох, також недоцільне, бо: по-перше, у такому випадку повинен виділятися і „повний” склад; по-друге, теза про перенесення моменту закінчення злочину на стадію готування чи замаху не має належного обгрунтування. Не доцільне, на погляд деяких вчених, і виділення формально-матеріального складу злочину, як це робить дехто з науковців. Більш прийнятним слід вважати, що у випадках, коли йдеться про так званий ,,формально-матеріальний” склад злочину, насправді в одній статт (частині статті) Особливої частини КК України передбачено декілька складів злочинів, принаймі один з яких є матеріальним, інший — формальним, причому ці склади передбачені як альтернативні . Кримінально-правове значення поділу юридичних скла¬дів злочинів на формальні, матеріальні полягає в тому, що зазначений поділ, здебільшого, відображає підхід законодавця до оптимальних меж криміналізації окремих різновидів поведінки особи з точки зору їх здатності спричиняти шкоду соціальним цінностям, які підлягають охороні. Для криміналізації одних різновидів необхідне обов’язкове включення до відповідних юридич¬них складів певних наслідків, для криміналізації інших достатньо включити до юридичного складу лише діяння. Є й такі різновиди, криміналізація яких пов’язується як з наслідками, так і з іншими обставинами. 2.2.2 основний, кваліфікований, особливо кваліфікований та склади злочинів із пом’якшуючими обставинами За ступенем суспільної небезпеки розрізняють: основний, кваліфікований, особливо кваліфікований та склади злочинів із пом’якшуючими обставинами. Основний (простий) – це склад злочину певного виду без обтяжуючих (кваліфікуючих) та пом’якшуючих обставин. Такими є, наприклад, склади злочинів, що описані у ч. 1 ст. 115 КК України (умисне вбивство), ч. 1 ст. 185 КК України (крадіжка) . Основний склад злочину – це склад, який містить мінімальну кількість ознак, достатніх для того, щоб визнати діяння злочином . Для кожного із інших видів складів злочинів характерна наявність спільних ознак, що є основними для злочину будь-якого виду, та додаткових ознак, які впливають на суспільну небезпеку злочину. Своє законодавче закріплення склади злочинів, які передбачають більш небезпечні чи менш небезпечні посягання, отримують за допомогою термінів і термінологічних зворотів. В Особливій частині Кримінального кодексу України використовуються такі типи законодавчих конструкцій при утворенні кваліфікованих (особливо кваліфікованих) складів злочинів: „ті самі дії (діяння)”; „дії (діяння), передбачені ч.1 (ч. 2) цієї статті”, або описується злочин, передбачений основним складом, і вказуються додаткові ознаки. Як вірно зазначає З.А. Тростюк, наявність законодавчих конструкцій при формулюванні кваліфікуючих (особливо кваліфікуючих) ознак дозволяє не загромаджувати обсяг законодавчого тексту, а тому усуває випадки невиправданої тавтології . Особливо економними визнаються перша і друга конструкція. При цьому, у деяких випадках при використанні таких конструкцій виникають труднощі щодо тлумачення змісту кримінально-правових норм. Так, у ст. 194 КК України „Умисне знищення або пошкодження майна” крім основного складу, передбачений кваліфікований склад. Останній сконструйований за допомогою термінологічного звороту „те саме діяння…”. Основний склад передбачає кримінальну відповідальність за умисне знищення або пошкодження майна, що заподіяло шкоду у великих розмірах. Як бачимо, законодавець називає суспільно небезпечне діяння і суспільно небезпечні наслідки. Як відомо, термін „діяння” вживається у КК України, у теорії кримінального права і судовій практиці у двоякому значенні: за допомогою цього терміна визначається поняття злочину, що, таким чином, охоплює всі ознаки, властиві злочину, тобто вживається як синонім терміна „злочин”; термін „діяння” застосовується тільки для характеристики однієї з ознак об’єктивної сторони складу злочину, тобто дії або бездіяльності . Виникає питання, який зміст кваліфікованого складу злочину, передбаченого ст. 194 КК України „Умисне знищення або пошкодження майна”? Що мав на увазі законодавець? Діяння у формі умисного знищення або пошкодження майна і додаткові ознаки, що вказуються у ч. 2 ст. 194 КК України (вчинене шляхом підпалу, вибуху чи іншим загально небезпечним способом, або заподіяло майнову шкоду в особливо великих розмірах, або спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки) чи усі ознаки основного складу злочину (діяння та наслідки) та нові додаткові ознаки? В даному випадку законодавча конструкція, що використовується для утворення кваліфікованого складу цього злочину призводить до неоднозначного тлумачення змісту цієї норми. В.О. Навроцький зазначає, що склади злочинів, які передбачають більш небезпечні посягання – кваліфіковані чи особливо кваліфіковані, чи менш небезпечні – привілейовані – обов’язково містять в собі ознаки основного складу цього ж злочину . Таким чином, виходячи із такого визначення кваліфікованого (особливо кваліфікованого) складу злочину, під словами „те саме діяння…” слід розуміти ще і суспільно небезпечні наслідки. В такому випадку, якщо при умисному знищенні або пошкодженні майна не було суспільно небезпечних наслідків у вигляді шкоди у великих розмірах, навіть не зважаючи на суспільно небезпечний спосіб вчинення зазначеного діяння, дії винної особи не можна кваліфікувати за ч. 2 ст. 194 КК України. Якщо ж тлумачити термін „діяння” як характеристику однієї з ознак об’єктивної сторони, тоді кваліфікованим складом злочину, передбаченого ст. 194 КК України слід визнавати діяння („умисне знищення або пошкодження майна…”) та ті ознаки, що називає законодавець у ч. 2 зазначеної статті („вчинене шляхом підпалу, вибуху, чи іншим загально небезпечним способом, або заподіяло майнову шкоду в особливо великих розмірах, або спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки”) . На мою думку, в даному випадку доречно звернутися до ст. 145 „Умисне знищення або пошкодження майна” Кримінального кодексу 1960 р. Дана стаття містила також основний і кваліфікований склади, при цьому кваліфікований склад злочину було сконструйовано за допомогою описування діяння, передбаченого частиною першою цієї статті („умисне знищення або пошкодження індивідуального майна громадян”) і додавання додаткових ознак („вчинене шляхом підпалу або іншим загально небезпечним способом, чи таке, що спричинило людські жертви або інші тяжкі наслідки”). На мою думку, таке описування кваліфікованого складу злочину є більш вдалим, адже не викликає труднощів у розумінні і застосуванні. Отже, слід зазначити, що на сьогоднішній день питання кваліфікації злочину, передбаченого ч. 2 ст. 194 КК України „Умисне знищення або пошкодження майна” є досить суперечливим і вирішується неоднозначно. На підставі цього можу зробити висновок, що способи описування кваліфікованих складів злочинів істотно впливають на їх кваліфікацію. Неоднозначність термінології і протиріччя в конструкції норм у кримінальному законодавстві є неприпустимими. Склад злочину з пом’якшуючими обставинами (інколи його ще називають привілейованим) – це склад злочину з обставинами (ознаками), що значною мірою знижують суспільну небезпеку даного виду злочину. До таких складів злочинів належать, зокрема, склади злочинів, описані у статтях 116-118 КК України: умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання, умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини, умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця. Виділення окремих видів складів злочинів у кримінальній науці та практиці має важливе значення для пізнання окремих складів злочинів і встановлення їх істотних ознак, а в кінцевому підсумку — для точної кваліфікації злочину. Суспільна небезпечність діяння впливає на процеси нормотворчості та застосування кримінально – правових норм (кваліфікації діяння й індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання). Законодавець визначає злочином не самі по собі об’єктивно суспільно небезпечні діяння, а дії вольові, тобто такі, що знаходяться під контролем свідомості та волі особи. При цьому від суб’єктивних ознак залежить не тільки ступінь суспільної небезпечності діяння, а насамперед , визнання самого діяння суспільно небезпечним . Тож одним із видів класифікації за ступенем суспільної небезпечності є такі злочини, склад яких характеризується пом’якшувальними обставинами. Тобто, обставинами, які значною мірою знижують суспільну небезпечність і караність даного виду. В науці його називають злочином із привілейованим складом. До таких суспільно небезпечних діянь відносять ті, що передбачені ст. 116 КК України (Умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання), ст.117 КК України (Умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини), ст. 118 КК України (Умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця), ст. 119 КК України (Вбивство через необережність) та умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 124 КК України). Ст. 66 КК України визначає невиключний перелік обставин, які пом’якшують покарання. Їх слід відмежовувати від тих, що передбачені статтями Особливої частиною Кримінального кодексу. Оскільки при кваліфікації таких злочинів суд не може ще раз враховувати пом’якшуючі обставини, передбачені ст. 66 КК України. Зокрема, дуже схожими є п. 4 ч. 1 ст. 66 КК України (вчинення злочину жінкою у стані вагітності) та ст. 117 КК України. Тут важливим є врахувати те, що: у другому випадку стан вагітності жінки уже закінчився; потерпілим, відповідно до ст. 117 КК України є новонароджена дитина, а відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 66 КК України — будь-яка особа; є спільності у п. 7 ч. 1 ст. 66 КК України (вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання) та ст. 116 КК України. Зокрема, це обумовлюється наявністю певного стану: стану афекту, що зменшує можливість усвідомлювати і керувати своїми діями. В обох випадках такий стан викликаний неправомірними діями потерпілої особи (потерпілих осіб).У судовій практиці трапляються помилки при кваліфікації умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони плутаючи діяння винної особи із п. 7 ч. 1 ст. 66 КК України. Оскільки у момент необхідної оборони особа, яка захищається, може неправильно усвідомлювати небезпеку через перебування у стані афекту. Тут слід чітко відмежовувати усі ці обставини. Оскільки стан афекту знижує можливість людини усвідомлювати її дії і керувати ними, а при перевищенні меж необхідної оборони винна особа повністю усвідомлює свої дії, але неправильно розуміє обстановку . Кримінально-правове значення поділу юридичних скла¬дів злочинів на основні, кваліфіковані (особливо квалі¬фіковані) та привілейовані полягає в тому, що він дозволяє законодавчим шляхом зафіксувати “рівні” суспільної не¬безпечності злочинів одного і того самого виду, пов’язати з ними різноманітні кримінально-правові наслідки і тим самим посилити нормативні начала в механізмі кримі¬нально-правового регулювання. Крім того, зазначений поділ є одним із дієвих засобів законодавчої техніки, за допомогою якого в кримінальному праві забезпечується належний рівень системності .

2.2.3 простий та складний склад злочину

Однією з класифікацій складів злочинів, що запропонована науковцями, є їх поділ за способом опису ознак у законі. Єдина особливість цієї класифікації полягає в тому, що вона має враховувати рівень законодавчої техніки, притаманної чинному кри-мінальному законодавству України, в тому числі і ряд її суттєвих недоліків. Це стосується, зокрема, тих випадків, коли: а) в одній і тій самій статті Особливої частини КК України передбачені “специфічні” частини юридичних складів зло¬чинів різних видів, наприклад, привласнення чи розтрата державного або колективного майна і розкрадання державного або колективного майна шляхом зловживання посадо¬вою особою своїм посадовим становищем (частини 1, 2 ст. 191 КК України); б) у одних випадках окремими пунктами позначені кваліфікуючі ознаки одного й того самого кваліфікованого складу злочину, в іншому — “специфічні” частини різних (кваліфікованих та особливо кваліфікованих) скла¬дів злочинів; в) у деяких юридичних складах не зазначена форма вини, і вона не може бути з’ясована шляхом однозначного тлумачення інших еле¬ментів та ознак (ст.156 КК України). Такі й подібні випадки значно ускладнюють віднесення окремих юридичних скла¬дів злочинів до того чи іншого виду в межах їх кла¬сифікації за способом описання в кримінальному законі . За цим критерієм склади злочишв поділяються на прості і складні. Простий склад злочину містить опис ознак одного діяння, що посягає на один об’єкт, вчинюється однією дією і характеризується однією формою вини (наприклад, склад крадіжки, передбачений ч. 1 ст. 185 КК України). Складний склад злочину характеризується наявністю: а) двох і більше безпосередніх об’єктів (наприклад, склад розбійного нападу – ст. 187 КК України), б) двох форм вини – складної (змішаної) (наприклад, склад умисного тяжкого тілесного ушкодження, яке потягло за собою смерть потерпілого – ч. 2 ст. 121 КК України), в) двох або більше дій, що утворюють об’єктивну сторону складу злочину (наприклад, ст. 357 КК України – викрадення, привласнення, вимагання офіційних документів, штампів чи печаток або заволодіння ними шляхом шахрайства чи зловживання особи своїм службовим становищем…). До числа складних належать також склади злочинів, об’єктивна сторона яких характеризується різними способами вчинення злочину або настанням різних наслідків . К.Т. Тедеєв з цього приводу зазначає, що „в певних випадках (виділено нами. – Т.Д.) значення має і структура таких складів (прості чи складні)” . Як на мою думку, ця класифікація має важливе значения для визначення нормативного момен¬ту закінчення злочину завжди. Адже, якщо склад злочину сформульовано в законі як простий, то і злочин, відповідальність за вчинення якого передбачена у статті (частині статті) КК України, що закріплює такий склад, завжди буде простою, а відтак момент його закінчення буде встановлюватися за певними правилами. Якщо ж склад злочину у КК України сформульовано як складний, то злочин, відповідальність за вчинення якого передбачена у статті (частині статті) КК України, що закріплює такий склад, може бути або простою, або ускладненою (складною), що визначатиме певні особливості встановлення моменту закінчення такого злочину. Поняття простого складу злочину; на мою думку, найбільш визначено П.Л. Фрісом: „Прості – це склади злочинів, які визначаютъся одиничністю всіх його елементів і передбачають один об’єкт посягання, одне діяння, одну форму вини тощо” . Складний є антиподом простого, тобто не склад, в якому його об’єктивні ознаки не є одиничними, навпаки, він, наприклад, містить декілька альтернативних чи обов’язкових діянь, декілька альтернативних чи обов’язкових наслідків тошо. класифікувавши склади злочинів за обидвома критеріями одночасно (особливостями конструкції та способом опису у законі), можу виділити такі їх види: формальний склад: простий з одним діянням, складний – з кількома альтернативними діяннями чи з кількома обов’язковими діяннями; матеріальний склад: простий з одним наслідком, складний – з кількома альтернативними наслідками чи з кількома обов’язковими наслідками. І саме такі види складів злочинів, на мою думку, визначають нормативний момент закінчення злочину. Таким чином, при вирішенні питання про момент закінчення злочину доцільно виділяти та розмежовувати нормативний та фактичний моменти його закінчення. Нормативний момент закінчення злочину має значення для вирішення питания про кваліфікацію дій винного лише за статтею (частиною статті) Особливої частини КК України, чи також з посиланням на відповідну частину ст.ст. 14, 15 КК України; фактичний – має місце з моменту реального припинення особою злочннної поведінки. Нормативний момент закінчення злочину як реального факту визначається особливостями закріплення ознак складу злочину в статті (частин статті) Особливої частинн КК України, яка встановлює відповідальність за йою вчинення. Для визначення нормативного моменту закінчення злочину має значення вид складу злочину, ознаки якого закріплені у статті (частині статті): по-перше, за особливостями його конструкції (конструкції об’єктивної сторони) (матеріалъний він чи формальний); по-друге, за способом опису ознак такого складу у законі (простий він чи складний). Отже, можна з врахуванням виду їх складу запропонувати класифікувати злочини за моментом їх закінчення на: 1) злочини, склад яких є простим формальним; 2) злочини, склад яких є складним формальним; 3) злочини, склад яких є простим матеріальним; 4) злочини, склад яких є складним матеріальним. Кримінально-правове значення поділу юридичних складів злочинів на прості й складні полягає в тому, що він дає зрозуміти, наскільки різними за ступенем склад¬ності можуть бути відображення юридичних складів у кри-мінальному законі. А це, в свою чергу, сприяє правильно¬му встановленню в законі їх специфічної конструкції та конкретного змісту. Крім того, зазначений поділ сприяє теоретичному осмисленню найбільш типових “схем” ство¬рення юридичних складів злочинів, що надає можливості для вдосконалення кримінального законодавства .

Розділ 3 ЕЛЕМЕНТИ СКЛАДУ ЗЛОЧИНУ

У кожному складі злочину виділяють його елементи. Ними є: o об’єкт злочину, o об’єктивна сторона злочину (їх сукупність називають об’єктивними ознаками складу); o суб’єкт злочину; o суб’єктивна сторона злочину (вони в сукупності називаються суб’єктивними ознаками складу). У своїй єдності ці об’єктивні і суб’єктивні ознаки й утворюють склад злочину.

3.1. Об’єкт складу злочину

Кожен злочин завжди посягає на певний об’єкт, спричиняє йому шкоду або створює загрозу заподіяння такої шкоди. Будучи одним із чотирьох елементів складу злочину, об’єкт злочину дає можливість визначити суспільно-політичну сутність злочину, з’ясувати його суспільно небезпечні наслідки. Чим більш важливим є об’єкт, тим більш небезпечним є злочин, а отже, тим більш пріоритетною повинна бути кримінально-правова охорона даного об’єкта . Об’єкт злочину – це те, на що посягає особа, яка вчиняє злочинне діяння. Об’єктом злочину завжди виступає те благо, якому злочином завдається реальна шкода чи створюється загроза заподіяння такої шкоди. Об’єктом злочину є ті суспільні відносини, на які посягає злочин, завдаючи їм певної шкоди, і які поставлені під охорону закону про кримінальну відповідальність, Для правильного з’ясування сутності об’єкта злочину і «механізму» злочинного посягання на нього важливо визначити структуру суспільних відносин і взаємодію між різними елементами їх складових частин. У філософській і правовій науці загальновизнано, що структурними елементами суспільних відносин є: 1) предмети (об’єкти), відносно яких виникають суспільні відносини; 2) суб’єкти (учасники, носії”) суспільних відносин, ті, між ким суспільні відносини виникають; 3) соціальний зв’язок, у якому проявляється зміст суспільних відносин. Суб’єктами суспільних відносин (учасниками відносин) можуть виступати держава, різноманітні об’єднання громадян, юридичні та фізичні особи. Безсуб’єктних відносин у суспільстві бути не може. Якщо немає учасників відносин, то не існує й самих відносин, які завжди являють собою певні соціальні зв’язки, стосунки між їх учасниками. Чітке встановлення кола учасників суспільних відносин, тобто їх суб’єктивного складу, а також їх соціальних функцій у самих відносинах, дозволяє визначити та відокремити ті суспільні відносини, які виступають об’єктом того чи іншого злочину. Предметом суспільних відносин є все те, з приводу чого або у зв’язку з чим існують ці відносини . До предметів відносин належать майно, речі, матеріальні та духовні цінності, а також сама людина. Наприклад, в об’єкті такого злочину, як підміна чужої дитини (ст. 148 КК України), остання є лише предметом відносин, що охороняються законом, а їх суб’єктами виступають батьки цієї дитини. Залежно від особливостей предмета всі суспільні відносини прийнято поділяти на дві основні групи – матеріальні (предметом яких є майно, тварини, рослини тощо) та нематеріальні (державна влада, духовні блага тощо) . Соціальний зв’язок як зміст суспільних відносин – це певна взаємодія, певний взаємозв’язок суб’єктів цих відносин. Важливо зазначити, що соціальний зв’язок завжди виникає та існує з приводу конкретного предмета суспільних відносин, а тому йому властивий предметний характер. Так само, як і суспільні відносини, соціальний зв’язок має об’єктивний прояв, тобто існує у реальній дійсності. Ззовні соціальний зв’язок виявляється насамперед у різних формах людської діяльності (нормальне функціонування органів державної влади; раціональне використання природних ресурсів; забезпечення безпечних умов праці на виробництві тощо), а також в особливостях правового або соціального статусу громадян, у соціальних інститутах тощо. Ось чому для з’ясування сутності соціального зв’язку потрібно спочатку встановити зміст діяльності (поведінки) суб’єктів відносин . З урахуванням викладеного зазначимо, що всі елементи суспільних відносин перебувають у нерозривному зв’язку між собою. При заподіянні шкоди хоча б одному з елементів суспільних відносин руйнуються, спотворюються всі інші. Механізм спричинення шкоди суспільним відносинам полягає в тому, що злочин, посягаючи хоча б на один із його елементів, руйнує їх у цілому. У науці кримінального права найпоширенішою є триступенева класифікація об’єктів «за вертикаллю» (загальний, родовий і безпосередній). Ця класифікація цілком відповідає потребам практики дуже логічна, бо вона ґрунтується на співвідношенні філософських категорій «загального», «особливого» і «окремого». Загальним об’єктом злочину є уся сукупність суспільних відносин, поставлених під охорону кримінального закону. Тобто – це система всіх об’єктів кримінально-правової охорони. Під родовим (груповим) об’єктом розуміють окрему групу однорідних або тотожних за своєю соціальною і економічною сутністю суспільних відносин, які через це повинні охоронятися єдиним комплексом взаємозалежних кримінально-правових норм.. Видовий об’єкт – це частина родового об’єкта, яка об’єднує в межах останнього групу близьких між собою суспільних відносин. Видовий об’єкт співвідноситься із родовим як частина і ціле. (наприклад, злочини проти життя особи). Найбільше значення як для правотворчої, так і для правозастосовної діяльності має безпосередній об’єкт злочину – це ті конкретні суспільні відносини, які поставлені законодавцем під охорону певної статті Особливої частини КК і яким завдається шкоди злочином, що підпадає під ознаки конкретного складу злочину. Родовий і безпосередній об’єкти найчастіше співвідносяться як ціле та частина. Отже, хоч на якому б рівні узагальнення ми не розглядали об’єкт злочину, ним завжди є суспільні відносини, що охороняються законом. Однак питання про те, які суспільні відносини можуть бути визнані об’єктом конкретного злочину, вирішується не наукою кримінальної права чи правозастосовною практикою, а тільки законодавцем шляхом прийняття або скасування того чи іншого закону, Завдання ж науки кримінального права і судової практики полягає в тому, щоб встановити ті суспільні відносини, які визначені законодавцем як безпосередній об’єкт злочину, і розкрити їх справжній зміст. У теорії кримінального права існує класифікація безпосередніх об’єктів злочинів «по горизонталі». Безпосередній об’єкт злочину буває основним і додатковим, в свою чергу, безпосередній додатковий поділяється на два види – додатковий обов’язковим і додатковий факультативний. Основним безпосереднім об’єктом є ті суспільні відносини, які насамперед і головним чином прагнув поставити під охорону законодавець, приймаючи закон про кримінальну відповідальність. Звідси випливає, що основний безпосередній об’єкт відображає й основний зміст того чи іншого злочину, його антисоціальну спрямованість. Він більшого мірою, ніж інші об’єкти, визначає ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину і тяжкість наслідків, що настали або могли настати. Додатковим безпосереднім об’єктом є тільки ті суспільні відносини, яким поряд із основним об’єктом завдається або виникає загроза заподіяння шкоди Додатковий безпосередній об’єкт може бути двох видів: обов’язковий (необхідний) і необов’язковий (факультативний). Додатковий обов’язковий об’єкт —це суспільні відносини, яким при вчиненні даного злочину завжди спричиняється шкода. Це такий об’єкт, що в даному складі злочину страждає завжди, у будь-якому випадку вчинення певного злочину. Цьому об’єкту, як і основному, завжди заподіюється шкода внаслідок вчинення злочину. Так, у складі розбою основним безпосереднім об’єктом є власність, а додатковим — життя або здоров’я людини. Додатковий факультативний об’єкт — це ті суспільні відносини, яким при вчиненні даного злочину в одному випадку заподіюється шкода, а в іншому – завдання шкоди цим відносинам не настає. Наприклад, здоров’я при вчиненні зґвалтування, відносини здоров’я чи власності при хуліганстві Встановлення того, що внаслідок певного злочинного посягання заподіяно шкоди також і факультативному об’єкту, за всіх інших рівних умов, є свідченням більшої суспільної небезпеки скоєного діяння і повинне враховуватися при визначенні міри .покарання винному . Таким чином, об’єкт злочину – це охоронювані кримінальним законом суспільні відносини, на які посягає злочин, завдаючи їм певної шкоди або створюючи загрозу завдання такої шкоди. Правильне встановлення об’єкта злочину має важливе теоретичне та практичне значення. Саме об’єкт суттєво сприяє визначенню поняття злочину, значною мірою впливає на зміст об’єктивних і суб’єктивних ознак злочинів, є провідним критерієм для класифікації злочинів, а також для побудови системи Особливої частини КК. Завдяки об’єктові з’ясовується характер і ступінь суспільної небезпеки злочину, вирішується питання про правильну кваліфікацію діяння, а також про його відмежування від суміжних суспільно небезпечних посягань. Усе це дозволяє дійти висновку, що вчення про об’єкт злочину є одним із ключових у кримінально-правовій науці.

3.1. Об’єктивна сторона складу злочину

Злочин, як і усяке інше явище, можна розглядати з різних точок зору. Оскільки злочин – це людський поступок, то цілком закономірним та досить важливим є його психологічний аналіз – вивчення злочину як прояву властивостей даної особи, розкриття мотивів та цілей злочинця. При цьому уясняться внутрішня, суб’єктивна сторона злочинної поведінки та встановлюються його безпосередні причини . Даний аналіз знаходиться у тісному зв’язку з розробкою загального вчення про причини злочинності в суспільстві. Віддаючи належне вивченню даних питань, слід, однак, сказати, що не менш важливим є і інший аспект вивчення злочину, при якому звертається основна увага на його зовнішню, об’єктивну сторону. Як і усякий акт зовнішньої людської поведінки, злочин представляє собою визначену психофізичну єдність. Він не тільки має суб’єктивний, психічний зміст, але разом з тим виражається у зовнішніх, об’єктивних формах поведінки, в дії (бездіяльності) суб’єкта, що викликає зміни оточуючої дійсності. В суспільстві злочин, будучи анти суспільною поведінкою, негативно впливає на суспільні відносини та їх учасників, заподіюючи шкоду тим чи іншим інтересам суспільства. Як вказується у ст. 1 КК України, злочин посягає на права і свободи людини і громадянина, власність, громадський порядок та громадську безпеку, довкілля, конституційний устрій України. Яким чином здійснюється цей негативний вплив на суспільні відносини? Для того щоб відповісти на це запитання, необхідно розкрити механізм суспільно небезпечного посягання, прослідити зв’язок між вчиненими діяннями людини та послідуючими змінами в оточуючій дійсності, в більшій або меншій мірі відволіктись від інших властивостей або ознак діяння, зокрема, від його суб’єктивних ознак. При такому аналізі розглядаються головним чином зовнішні форми процесу посягання , на охоронюваний законом об’єкт, утворюючі об’єктивну сторону злочину, звертається увага на ту об’єктивну шкоду, яку заподіює злочин охоронюваним інтересам суспільства, викривається негативне соціальне значення для суспільства. Аналіз об’єктивних ознак злочину має важливе значення по проведенню заходів для їх попередження. Звичайно, обидва вказані аспекти знаходяться у тісному взаємозв’язку. Неможливо правильно зрозуміти механізм вчинення злочину, не враховуючи того, що він вчиняється людиною, що переслідує визначені цілі та діючій у суспільстві, серед інших людей. Але таким ж неправильним було б обмежуватись психологічним аспектом, забуваючи про те, що саме об’єктивна сторона злочину є реальним втіленням та вираженням на зовні цілей та намірів суб’єкта і що саме в ній в кінцевому рахунку проявляється основна соціальна властивість злочину – його суспільна небезпечність. Виділення об’єктивної сторони як елементу єдиного злочину носить умовний характер – в тому значенні, що в реальній дійсності не існує один цей елемент злочину (як і інші його елементи). Однак таке умовне розчленування має під собою підґрунтя, так як кожен із елементів злочину характеризує його із особливої сторони та окремий аналіз цих елементів дозволяє більш глибоко уяснити соціальну сутність та юридичну природу злочину в цілому. Об’єктивна сторона злочину є процес суспільно небезпечного та протиправного посягання на охоронювані законом інтереси, розглядуваний аз його зовнішньої сторони, з точки зору послідовного розвитку тих подій і явищ, котрі починаються із злочинної дії (бездіяльності) суб’єкта та закінчуються настанням злочинного результату . Коли говорять про злочин як про факт, що відбувся, на перший план виступають тільки деякі ознаки об’єктивної сторони, та перш за все результат, що настав. Однак злочин – це не застигле, статичне явище, а процес, що розвивається у просторі та часі. Він включає більш або менш продовжувану та різноманітну поведінку особи, дію різних сил природи, що приведені людиною в рух, та настання змін в предметах зовнішнього світу, у соціальних явищах – суспільних відносинах. На протязі цього часу об’єктивна сторона безперервно розвивається. При цьому можна виділити три основних етапи (або елементи), з котрих у найбільш загальному випадку складається об’єктивна сторона Першим етапом, початковим елементом злочину завжди є суспільно небезпечне діяння (бездіяльність) суб’єкта. Однак воно не відноситься до об’єктивної сторони повністю. Людське діяння є єдністю суб’єктивних і об’єктивних ознак. Воно одночасно і суб’єктивне і об’єктивне так як представляє собою прояв внутрішніх властивостей людської особистості та разом з тим служить формою взаємодії людини із зовнішньою дійсністю. Тому у об’єктивну сторону злочину діяння входить не повністю (як це має місце зі злочинним результатом), а тільки своєю зовнішньою (виконавчою, фізичною) стороною, своїм зовнішнім виразом. При розгляді фізичного діяння його слід брати не ізольовано, а в тих конкретних умовах місця, часу та оточуючої обстановки, у яких воно було вчинено. Тому істотними характеристиками злочинної дії (бездіяльності) є спосіб, місце, час і обстановка вчинення злочину. Однак вони не є самостійними елементами об’єктивної сторони, так як вони тільки характеризують діяння (дію або бездіяльність) злочинця. До об’єктивної сторони відносяться тому не самі спосіб, місце, час і обстановка вчинення злочину, узяті окремо або поряд з діянням (бездіяльністю), а зовнішня сторона суспільно небезпечної дії (бездіяльності), виконана визначеним способом у даних умовах місця, часу та обстановки. Дія (бездіяльність) особи відбувається на протязі більш або менш продовжуваного часу та утворює перший, але не єдиний етап процесу злочинного посягання. Вчиняючи суспільно небезпечні дії, суб’єкт впливає на оточуючу дійсність, чинить в ній різноманітні зміни, які у свою чергу викликають подальший розвиток подій. На цьому етапі, який носить назву причинного зв’язку між діянням та злочинним результатом, розвиток подій може набути різноманітного напрямку в залежності як від характеру поступка, так і від умов місця, часу та обстановки. Приєднання нових сил, втручання інших осіб, зміна оточуючих умов в цей період служить, однією з істотних причин великої різноманітності форм об’єктивної сторони . На кінець, злочин закінчується настанням суспільно небезпечних змін в об’єкті посягання. Ці зміни, що представляють собою шкоду суспільним відносинам, відносяться до третього елемента об’єктивної сторони – злочинних наслідків. Причинний зв’язок та злочинні наслідки на відміну від злочинної дії (бездіяльності), що має подвійну природу, носять сугубо об’єктивний характер та повністю входять у зміст об’єктивної сторони. Таким чином, в об’єктивну сторону злочину входять: 1) зовнішня сторона суспільно небезпечного діяння (дії або бездіяльності) та 2) зміни, що відбуваються внаслідок такого діяння в оточуючому світі, включаючи 3) заподіяння шкоди охоронюваним кримінальним законом суспільним відносинам. Інакше кажучи, об’єктивна сторона злочину є механізмом суспільно небезпечного та протиправного посягання, аналізованого з точки зору зовнішніх форм його розвитку та негативного впливу . Усі ознаки об’єктивної сторони злочину з погляду їх описування (закріплення) у диспозиціях статей Особливої частини КК України можна поділити на дві групи: обов’язкові (необхідні) і факультативні. До обов’язкових ознак належить діяння у формі дії або бездіяльності. Без діяння, інакше кажучи, без конкретного акту суспільно небезпечної поведінки людини, не може бути вчинений жоден злочин. Діяння завжди або безпосередньо вказується в диспозиції статті Особливої частини КК України або однозначно випливає з її змісту і, таким чином, виступає обов’язковою ознакою об’єктивної сторони складу злочину. Тому встановлення ознак такого діяння (дії чи бездіяльності) є обов’язковим у кожній кримінальній справі. До факультативних ознак об’єктивної сторони складу злочину належать: суспільно небезпечні наслідки, причинний зв’язок між діянням і суспільно небезпечними наслідками, місце, час, обстановка, спосіб і засоби вчинення злочину. Ці ознаки, фактично притаманні злочину як явищу реальної дійсності, далеко не завжди вказуються в законі як ознаки конкретного складу злочину . Суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність). Термін «діяння» вживається в КК України, теорії і судовій практиці в подвійному значенні: а) у статті 11 КК України за допомогою цього терміна визначається поняття злочину, що, таким чином, охоплює всі ознаки, властиві злочину, тобто вживається як синонім терміна «злочин»; б) термін «діяння» застосовується тільки для характеристики однієї з ознак об’єктивної сторони, тобто дії або бездіяльності. При аналізі цієї ознаки складу злочину має йтися саме про друге значення терміна «діяння». Поняття «діяння» визначається такою сукупністю ознак: діяння повинне бути суспільно небезпечним і протиправним, конкретним свідомим і вольовим актом поведінки людини. Дія — це активна, свідома, суспільно небезпечна, протиправна поведінка суб’єкта. Бездіяльність — це вольова пасивна поведінка особи, що полягає у не вчиненні нею конкретної дії (дій), які вона повинна була і могла виконати в даних конкретних умовах. Бездіяльність повинна бути суспільно небезпечною і протиправною, свідомим і вольовим актом поведінки людини. Обов’язковою умовою кримінальної відповідальності особи за бездіяльність є: 1) наявність у неї обов’язку діяти певним чином і 2) наявність у даних конкретних умовах реальної можливості діяти в такий спосіб. Непереборна сила, непереборний фізичний примус, психічний примус та їх значення для вирішення питання про кримінальну відповідальність за суспільно небезпечну дію або бездіяльність . Але трапляються ситуації, коли у вчинених особою дії або бездіяльності її воля не виявляється, а тому психофізична єдність діяння відсутня. У таких випадках через наявність певних обставин вчинене діяння (дія чи бездіяльність), в якому відсутній прояв волі самого діяча, втрачає свій кримінально-правовий характер. Отже, тут відсутнє і саме діяння (дія чи бездіяльність) як ознака об’єктивної сторони злочину. До таких обставин належать: 1) непереборна сила; 2) непереборний фізичний примус (насильство); 3) психічний примус, що відповідає вимогам крайньої необхідності. Непереборна сила — це надзвичайна і нездоланна в даних умовах обставина, під якою розуміється дія сил природи, механізмів, людей, звірів та інших факторів, через які особа реально позбавлена можливості виконати покладений на неї обов’язок. У діянні, вчиненому під впливом непереборної сили, відсутня воля особи, і за таке діяння кримінальна відповідальність наставати не може. Під непереборним фізичним примусом розуміють такий протиправний фізичний вплив однієї людини на іншу (насильство — застосування фізичної сили, заподіяння ударів, побоїв, тілесних ушкоджень тощо), що цілком паралізує волю особи, яка зазнала насильства, внаслідок чого вона була позбавлена можливості вибрати бажаний варіант поведінки і вчинила в результаті насильства такі рухи, якими була заподіяна шкода іншій особі або не вчинила тих дій, які вона повинна була зробити в даній ситуації. Якщо фізичний примус був непереборним, то у вчиненому діянні особи немає прояву його волі. У разі непереборного фізичного примусу у особи немає дії чи бездіяльності в кримінально-правовому значенні, внаслідок чого виключається її кримінальна відповідальність (ч. 1 ст. 40 КК України). Якщо ж фізичне насильство було переборним, тобто коли особа вчинила які-небудь суспільно небезпечні дії під впливом фізичного насильства, що не виключало можливості особи керувати своїми діями, то в цьому випадку питання про відповідальність вирішується за правилами крайньої необхідності (ч. 2 ст. 40 КК України). Однак такий фізичний примус повинен розглядатися як обставина, що пом’якшує покарання (п. 6 ст. 66 КК України). Психічний примус — це вимога вчинити певні дії або, навпаки, не вчинити тих або інших дій, які у даній ситуації повинні бути вчинені, під загрозою застосування фізичного насильства, заподіяння матеріальної чи моральної шкоди. У разі психічного примусу має місце погроза або залякування особи, яка піддалася примусу, для того, щоб примусити її діяти або не діяти в напрямку, потрібному для того, хто примушує. Безумовно, воля особи, яка піддалася примусу, до деякої міри обмежена, внаслідок чого вона відчуває ускладнення у виборі того чи іншого варіанта поведінки. Однак таке обмеження не має абсолютного характеру навіть за умови, що психічний примус підтримується фізичним насильством. У даному разі воля особи, щодо якої застосовується психічний примус, цілком не паралізована і вона все ж має можливість обрати той або інший варіант поведінки на свій розсуд. Ось чому суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), вчинене внаслідок психічного примусу, за загальним правилом, не виключає кримінальної відповідальності, але розглядається як вчинене при пом’якшуючих обставинах при застосуванні покарання (п. 6 ст. 66 КК України). Суспільно небезпечні наслідки, залежно від характеру і обсягу шкоди, заподіяної діянням об’єкту, можуть бути поділені на наслідки у вигляді реальної шкоди і наслідки у виді створення загрози (небезпеки) заподіяння шкоди. Суспільно небезпечні наслідки можна визначити як шкоду (збиток), що заподіюється злочинним діянням суспільним відносинам, охоронюваним кримінальним законом, або як реальну небезпеку (загрозу) заподіяння такої шкоди. Причиновий зв’язок між злочинним діянням і злочинними наслідками та його значення. Кримінально-правові теорії причинного зв’язку і їх філософські основи. Поняття і ознаки причинного зв’язку у кримінальному праві. Причиновий зв’язок між діянням і суспільно небезпечним наслідком – це обов’язкова ознака об’єктивної сторони в злочинах з матеріальним складом. Якщо у цих злочинах відсутній причинний зв’язок, кримінальна відповідальність за настання суспільно небезпечного наслідку виключається . Під причинним зв’язком у кримінальному праві слід розуміти об’єктивно існуючий зв’язок між діянням— дією або бездіяльністю (причиною) — і суспільно небезпечними наслідками (наслідком), коли дія або бездіяльність викликає (породжує) настання суспільно небезпечного наслідку . У теорії кримінального права запропоновані наступні види необхідних причинних зв’язків, що мають кримінально-правове значення і зустрічаються найчастіше: а) причинний зв’язок при так званому безпосередньому заподіянні. Такий зв’язок іноді називають безпосереднім або прямим причинним зв’язком (наприклад, постріл з пістолета, яким спричинена смерть); б) опосередкований необхідний причинний зв’язок, коли суб’єкт для заподіяння суспільно небезпечних наслідків застосовує різні механізми, пристосування, інші засоби вчинення злочину чи використовує поведінку інших осіб, наприклад, неосудних осіб, які не досягли віку кримінальної відповідальності (тих, котрі виступають як «засіб» здійснення злочину), чи поводження тварин, наприклад, спеціально вимуштруваних собак тощо; в) необхідний причинний зв’язок при співучасті, коли дії співучасників (організатора, підбурювача, пособника) перебувають у причинному зв’язку зі злочином, вчиненим виконавцем ; г) необхідний причинний зв’язок за наявності особливих умов на боці потерпілого.

3.3. Суб’єкт складу злочину

Частина 1 ст. 18 КК України визначає, що «суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якою може наставати кримінальна відповідальність». Отже, суб’єкт злочину як елемент складу злочину характеризується трьома обов’язковими ознаками: це особа 1) фізична, 2) осудна, 3) яка досягла певного віку. Субєкт злочину – це один із елементів будь-якого складу злочину. Складовими поняття “субєкт злочину” вважаються: фізична осудна особа, її вік, а в деяких випадках ще й спеціальні ознаки субєкта, які можутьстосуватися різних властивостей особи (громадянство, посадове становище). Поняття “субєкт злочину” важливе для кваліфікації злочинів та вирішення питання про кримінальну відповідальність особи. Поняття “особа злочинця” охоплює широке коло соціально значимих властивостей (ознак) особи – соціально-демографічні, морально-психологічні, психо-фізичні, – тобто звязки особи з іншими людьми; соціальні ролі, які особа виконує в суспільстві; її моральний і духовний світ, індивідуальні особливості, її життєві настанови. Зясування ознак особи злочинця необхідне для повного встановлення обставин вчинення злочину, причин та умов, які йому сприяли, з метою призначення необхідного для виправлення винного покарання. Врахування ознак, що характеризують особу злочинця, є однією з умов призначення судом справедливого покарання. Поняттям “особа злочинця” широко користується наука кримінологія . Встановлення певного мінімального віку кримінальної відповідальності повязане з фізіологічним процесос поступового формування здатності особи з моменту досягнення певного віку усвідомлювати свої дії, керувати ними та розуміти небезпечність дій, які вона вчиняє. У звязку з цим закон диференціює вік кримінальної відповідальності за загальним правилом: «кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років». Цей вік називають загальним віком кримінальної відповідальності. У частині 2 цієї ж статті встановлюється знижений вік кримінальної відповідальності — чотирнадцять років —за окремі, прямо перелічені законом злочини. Осудність — це здатність особи під час вчиненая злочину усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Чинне кримінальне законодавство виходить з того, що лише осудна особа може вчинити злочин і, отже, може підлягати кримінальній відповідальності. Злочин завжди є актом поведінки свідомо діючої особи. Суб’єкта злочину, в якого є такі загальні ознаки, як фізична осудна особа, яка досягла встановленого законом віку кримінальної відповідальності, називають загальним суб’єктом злочину. Відсутність хоча б однієї з цих ознак виключає суб’єкта як елемент складу, а отже, виключає склад злочину і кримінальну відповідальність. Поряд з поняттям загального суб’єкта КК України передбачає і поняття спеціального суб’єкта. Частина 2 ст. 18 КК України визначає, що спеціальним суб’єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб ‘єктом якого може бути лише певна особа. Таким чином, спеціальний суб’єкт — це особа, яка крім обов’язкових загальних ознак (фізична осудна особа, яка досягла певного віку) має додаткові спеціальні (особливі) ознаки, передбачені в статті Особливої частини для суб’єкта конкретного складу злочину . Спеціальні ознаки суб’єкта злочину, що передбачені диспозицією статті Особливої частини КК України або випливають з її змісту, є такими у складі злочину лише за умови їх конструктивної сумісності з об’єктом та об’єктивною стороною складу злочину . Встановлено, що визначенням спеціального суб’єкта злочину у ряді диспозицій статей Особливої частини КК України законодавець обирає не тільки конструкцію складу злочину обмежувального типу, коли одна диспозиція відрізняється від іншої. Інколи у одній диспозиції законодавець синтезує моделі окремих спеціальних складів у конструкцію єдиного складу злочину, встановлюючи у його межах конкретні кола осіб, здатних вчинити злочин шляхом виконання відповідного, обумовленого їх юридично значущими властивостями певного варіанту об’єктивної сторони злочину (наприклад, ст. 262 КК України). Крім того, ознаки спеціального суб’єкта злочину, передбачені у диспозиціях статей Особливої частини КК України можуть мати як відсилочний, так і бланкетний характер. Різноманітність комбінацій ознак спеціального суб’єкта злочину в конструкціях диспозицій значно збільшує потенціал індивідуалізації кримінального закону в ракурсі спеціального суб’єкта злочину, збільшує можливості всебічно і одночасно „прицільно” охороняти ті блага та цінності, які найбільше цього потребують. Вказане обґрунтовує інший, аніж панувався у юридичній літературі підхід до визначення поняття спеціальний суб’єкт злочину. Відповідно необхідно визнати, що спеціальний суб’єкт злочину – це суб’єкт злочину, який має додаткові ознаки, що передбачені в статтях КК України та інших нормативних актах, притаманні суб’єкту на момент вчинення злочину і визначають його як особу, яка несе кримінальну відповідальність за той злочин, який може вчинити тільки ця особа. Спеціальні ознаки суб’єкта у конструкціях складів злочину зафіксовано неодноманітно. У переважній більшості норм їх визначено прямо, тобто безпосередньо зі змісту правової норми вбачається, що суспільно небезпечне діяння, яке відповідає описаному у ній складу злочину, може вчинити лише певна особа, властивості якої безпосередньо названі у цій або інших нормах Особливої частини КК України. Наприклад, у статтях 364–370 (крім ст. 369 КК України) КК України вказано, що суб’єктом злочину може бути лише службова особа . За способом викладу, такі спеціальні ознаки суб’єкта поділяються на ознаки, сформульовані у позитивній формі, та ознаки, сформульовані у негативній формі. Водночас позитивна і негативна форма формулювання спеціальних ознак суб’єкта можуть синтезуватися і використовуватись у „змішаній”, позитивно-негативній формі. Однак, негативна та змішана форма спеціальних ознак суб’єкта злочину відслідковуються у не багатьох випадках . Спеціальні ознаки суб’єкта злочину за критерієм ступеня тлумачення, необхідного для їх чіткого встановлення та з’ясування нормативного змісту, поділяються на: 1) спеціальні ознаки, названі прямо і такі, що не вимагають додаткової інтерпретації правової норми; 2) спеціальні ознаки, безпосередньо в диспозиціях не вказані і такі, що вимагають тлумачення змісту складу злочину . Під юридичним змістом або правовою природою ознак спеціального суб’єкта злочину розуміється взаємопов’язана сукупність властивостей певної особи, які поряд із загальними ознаками суб’єкта злочину є обов’язковими для здатності вчиняти діяння, визначені кримінальним законом та відображені в останньому у вигляді спеціальних ознак суб’єкта; спеціальних ознак суб’єкта з іншими елементами складу злочину, які своїм змістом обумовлюють обов’язкову наявність таких ознак для здатності особи вчинити злочин. Спеціальні суб’єкти злочину поділяються за ознаками:  службового становища особи,  положення особи у господарських відносинах,  вчинення особою злочину раніше,  виконання особою спеціальних функцій (обов’язків). Що стосується співвідношення спеціальних ознак суб’єкта злочину з іншими елементами складу злочину, мною встановлено, що об’єкт і об’єктивна сторона злочину виступають опосередкованими носіями інформації про юридичний обсяг і зміст конкретно не названих в диспозиціях кримінально-правових норм додаткових ознак суб’єкта, що є основою встановлення та з’ясування останніх в кожному конкретному випадку . Суб’єктивна сторона складу злочину не є визначальним елементом у встановленні спеціальних ознак суб’єкта або у з’ясуванні їх юридичного змісту, проте як ланка взаємопов’язаної системи вона від спеціальних ознак суб’єкта злочину не відмежована і співвідноситься з ними через фактор усвідомлення чи відсутності усвідомлення особою наявності у неї спеціальних ознак суб’єкта злочину, що впливає на кваліфікацію .

3.4. Суб’єктивна сторона складу злочину

Суб’єктивна сторона складу злочину утворює його психологічний зміст, тобто характеризує процеси, що протікають у психіці винного. Вона не піддається безпосередньому чуттєвому сприйняттю, а пізнається тільки шляхом аналізу та оцінки всіх об’єктивних обставин скоєння злочину. Утворюючи психологічний зміст суспільно небезпечного діяння, суб’єктивна сторона злочину є його внутрішньою (у відношенні до об’єктивної сторони) стороною. Вона нерозривно пов’язана з іншими елементами складу злочину, оскільки в психіці суб’єкта знаходять відображення всі об’єктивні якості злочинного діяння. На думку М. Бажанова, суб’єктивна сторона складу — злочину визначається як психічна діяльність особи, безпосередньо пов’язану з вчиненням злочину . П. Матишевський її визначає як внутрішню сторону злочинного діяння; як внутрішні процеси, які відбуваються у психіці осудної особи під час скоєння нею передбаченого кримінальним законом суспільно небезпечного діяння . На мою думку, суб’єктивна сторона злочину – це внутрішня сторона злочину, тобто психічна діяльність особи, що відображає ставлення її свідомості і волі до суспільно небезпечного діяння, яке вона вчиняє, і до його наслідків. Характерними ознаками (елементами) суб’єктивної сторони злочину є вина, мотив, мета та емоційний стан під час вчинення злочину. Вони тісно і пов’язані між собою, однак зміст і значення їх неоднакові. Вина особи — це основна, обов’язкова ознака суб’єктивної сторони і значною мірою її зміст. Відсутність вини виключає суб’єктивну сторону і тим самим склад злочину. Проте у багатьох злочинах суб’єктивна сторона потребує встановлення мотиву та мети, що є її факультативними, тобто не завжди обов’язковими ознаками. Вони мають значення обов’язкових лише в тих випадках, коли названі в диспозиції закону як обов’язкові ознаки конкретного злочину. Особливості деяких складів злочинів визначають необхідністю з’ясування емоцій, які відчуває особа при суспільно небезпечного діяння. У кримінальному праві враховуються не всі ознаки психіки людини, а в основному, дві з них – інтелектуальна і вольова, які використовуються при і значенні форм вини – умислу і необережності. Питання про зміст суб’єктивної сторони злочину, точніше – про її співвідношення з виною, досі є дискусійним у вітчизняній юридичній науці і тому існує три підходи щодо розуміння даної проблеми: 1) вина і суб’єктивна сторона злочину – це поняття тотожні; 2) вина є поняття ширше, ніж суб’єктивна сторона злочину; 3) психологічний зміст суб’єктивної сторони злочину розкривається за допомогою таких юридичних ознак як вина, мотив, мета та емоції, що характеризують різні форми психічної активності людини. Учені, які є прихильниками першого підходу (П. Дагель, Д. Котов, Г. Кригер, І. Лекшас, Ю. Красиков) стверджують, що вина і суб’єктивна сторона злочину – це поняття тотожні, оскільки інтелектуально-вольова діяльність людини нерозривно пов’язана з мотиваційною і емоційною діяльністю. Ця точка зору найбільш послідовно відстоювалася і найглибше аргументувалася П.С. Дагелем. На його думку, «вина є внутрішньою, суб’єктивною стороною злочину, психічним ставленням суб’єкта до суспільно небезпечного діяння і його наслідку, виражене в злочині». Обгрунтувавши це положення, він писав: «Точка зору, згідно якої суб’єктивна сторона злочину не вичерпується ною, а включає разом з виною мотив і мету злочину, заснована на змішуванні суб’єктивної сторони злочину (вини) і ознак складу злочину, що хактеризують цю суб’єктивну сторону (умисел, необережність, мотив, мета, афект та ін.), а також на змішуванні понять змісту і форми вини» , Подібної позиції дотримується Ю. А. Красиков: «В законодавчому формулюванні (ст. 24, 25 КК України ) форм вини (умислу і необережності) згадується про мотив, мету і емоції. Проте це не означає, що вони не входять в зміст вини. Ці компоненти властиві будь-якій поведінці людини, мотив, мета, емоції, характеризуючи психічну діяльність винного, входять в Об’єктивну сторону злочину через умисел і необережність» . Викладена позиція недостатньо переконлива в теоретичному відношенні і неприйнята — в практичному. По-перше, ототожнення вини з суб’єктивною стороною злочину не відповідає законодавчій характеристиці вини. Вказівка закону на те, що соба підлягає кримінальній відповідальності тільки за ті діяння і за ті суспільно небезпечні наслідки, щодо яких встановлена його вина, одностайно тлумачиться як необхідність встановлення в діянні умислу або необережності. Згідно ст. 23 КК України винною в злочині визнається особа, вчинила діяння у формі умислу або необережності. З цього положення випливає, що законодавець розглядає вину як родове поняття умислу і необережності і ніяких інших психологічних моментів в поняття вини не включає. Разом з тим можна відмітити, що саме таке розуміння вини зустрічається і в законодавстві деяких держав. Так, в ст. 21 КК Республіки Білорусь вина визначається як «психічне ставлення особи до скоєного безпечного діяння, виражене у формі умислу або необережності», а „винною в злочині може бути визнано осудну особу, що вчинила суспільно небезпечне діяння умисне або з необережності» . Так само визначається вина в ст. 24 КК Російської Федерації: «Виною визнається психічне ставлення соби до вчиненої дії або бездіяльності, передбаченої діючим Кодексом, і його наслідків, виражене у формі умислу або необережності». Як видно з наведених визначень, закон, як правило, відносить до змісту вини, тобто умислу і необережності, лише психічне ставлення – свідомість і волю, не залишаючи ні в інтелектуальному, ні у вольовому елементах умислу необережності місця для мотиву, мети і інших ознак, що характеризують психічну активність суб’єкта у зв’язку із скоєнням злочину. По-друге, в трактуванні П. С. Дагеля вина є недостатньо визначеним “поняттям як в плані його психологічного змісту, так і з точки зору його юридичної характеристики. Розкриваючи поняття вини і характеризуючи знаки її складу, даний вчений в різних своїх роботах давав неоднаковий перелік таких ознак. Слід зазначити, що цей перелік являє відкритий, незавершений ряд ознак зазвичай завершуваний словами: «і ін.»., «і т. д»., «і деякі інші». Залишається незрозумілим, що криється за подібного роду узагальненнями. Включення у вину разом з умислом і необережністю також мотиву, мети, емоцій, завідомості і інших психологічних ознак, коло яких точно не визначене, вносить плутанину у вирішення питання про форму вини позбавляє названі ознаки самостійного значення у рамках суб’єктивної сторони, хоча в законі таке значення їм нерідко надається .

По-третє, дана концепція непослідовна з точки зору логіки. Перераховуючи ознаки складу злочину, що характеризують вину, П. С. Дагель ставив мотив і мету на одному рівні з умислом і необережністю. Але в результаті аналізу змісту умислу і необережності він ставив мотив і мету в один ряд вже не з умислом і необережністю, а зі свідомістю і волею. Отже, з цього виходить, що в одному випадку мотив і мета розглядаються як ознаки, по характеризують вину разом з умислом і необережністю, а в іншому – «є елементами самого психічного ставлення суб’єкта, елементами самого числу» . По-четверте, дана позиція неприйнятна і через її невідповідність філософському розумінню співвідношення форми і змісту. На думку П. С. Дагеля, форма вини визначається співвідношенням лише свідомості і волі, а інші психологічні елементи на форму вини не впливають, хоча і входять в зміст вини» . І далі автор продовжує: «Форма вини, отже, вужча, ніж її зміст» . Навряд чи з позиції філософії можна погодитися з тим, що, з одного боку, форма не вміщує усього змісту, занадто вузька для нього, а з іншої – визнається існування «безформного» змісту, його наявність десь поза нормою. Таким чином, ототожнення вини з суб’єктивною стороною злочину з теоретичних позицій є необгрунтованим, а з практичної точки зору – неприйнятним, здатним дезорієнтувати судову практику. Прихильники другого підходу (Ю. Демидов, Г. Злобін, Б. Утевський, В. Малков та ін.) розглядають вину як поняття ширше, ніж суб’єктивна сторона злочину. Так, на думку Ю. А. Демидова, вина «не може зводитися до якогось елементу злочину, хоч би до умислу і необережності, або до діяння, взятого з його об’єктивної сторони. Вона рівно виражається як в об’єктивній, так і в суб’єктивній стороні злочину» . Вчений стверджував, що «зміст вини необхідно вбачати в скоєнні злочину конкретною особою, в єдності об’єктивних і суб’єктивних обставин, в яких виразилася вина, – негативне ставлення особи до цінностей суспільства» . Розділяючи цю ж точку, Г А. Злобін писав: «Вина, що становить суб’єктивну сторону злочинного діяння, одночасно виступає як цілісна характеристика злочину в усіх його суттєвих для відповідальності відношеннях. Ці властивості вини і роблять її необхідною і достатньою підставою кримінальної відповідальності» . З наведених висловлювань явно є видимим прагнення авторів виділити дві функції вини: як суб’єктивної сторони злочину і як підстави кримінальної відповідальності. У другому випадку вони розглядають вину як «цілісну характеристику злочину». Прибічники викладеної позиції не вважають вину : онією з ознак суб’єктивної сторони злочину, а навпаки, вважають, що вина : включає і об’єктивну, і суб’єктивну сторони злочинного діяння, а також усі інші «істотні для відповідальності» властивості вчиненого злочину, в яких в важається негативне ставлення суб’єкта до найважливіших цінностей спільства. Таке повернення до теорії «двох вин», запропонованої Б. С. Утевським і після тривалої дискусії знехтуваною вітчизняною кримінально- правовою наукою навряд чи продуктивне на сучасному рівні розвитку юридичної доктрини . Спроба відродити позицію Б. С. Утевського, зроблена, по суті, Ю. А. Лемидовим, Г. А. Злобіним, В. П. Малковим і деякими іншими ученими, об’єктивно обумовлена тим, що в судово-слідчій практиці термін «вина» („винність») вживається в двох значеннях. Якщо в науці кримінального права поняття вини означає не що інше, як наявність у вчиненому діянні умислу або необережності, то на практиці нерідко говорять про вину як про доведеність самого факту скоєння злочину цією конкретною особою. Цьому неабиякою мірою сприяє редакція деяких норм кримінально-процесуального законодавства. Так, в п. 2 ч. 1 ст. 64 КПК України, що визначає предмет показування у кримінальній справі, до тих обставин, що підлягають показуванню, разом з подією злочину віднесені винність особи в скоєнні злочину, а також форма його вини і мотиви злочину. Очевидно, що вказівка на винність разом зі встановленням форми вини вільно або мимоволі створює підстави для двоякого розуміння терміну «винність». Тим не менш ототожнення вини з фактом скоєння злочину означає необгрунтоване об’єктивування вини, позбавлення її конкретної визначеності як юридичної ознаки складу злочину. Таке розуміння не узгоджується і з нормою кримінально-процесуального закону, відповідно до якої суд при постановленні обвинувального вироку, окрім встановлення факту вчинення суспільно небезпечного діяння, що містить склад певного злочину, передбаченого кримінальним законом, зобов’язаний встановити ще і винність підсудного в скоєнні цього злочину (ст. 327 КПК України). Я є прихильником третього підходу, представниками якого є: Р. В. Береш, М. І. Мельник, В. А. Клименко. Зміст суб’єктивної сторони злочину нозкривається за допомогою таких юридичних ознак як вина, мотив і мета, що характеризують різні форми психічної активності людини. Вони органічно пов’язані між собою і залежні одна від одної, але проте представляють самостійні психологічні явища, жодне з яких не може включати інших в якості складової частини. Кожна з названих ознак має різне значення . Вина – певна форма психічного ставлення осіб до вчиненого ними суспільно небезпечного діяння і його суспільно небезпечних наслідків – складає ядро суб’єктивної сторони злочину, але не вичерпує повністю її місту. Вона є обов’язковою ознакою будь-якого злочину, що випливає із ч. 2 :т. 2 КК України і тому за відсутності вини немає і складу злочину. Проте вина не містить в собі відповіді на питання, чому і для чого винний скоїв злочин. Це встановлюється за допомогою таких ознак суб’єктивної сторони злочину як мотив і мета. Мотив злочину – це обумовлене визначеними потребами внутрішнє спонукання, яким винний керувався при скоєнні злочину. Мета являє собою пуб’єктивну подобу бажаного результату дії або діяльності , тобто ідеальну явну модель майбутнього кінцевого результату, до досягнення якого прагне суб’єкт злочину. Ні мотив, ні мета не входять в зміст психічного ставлення особи до вчиненого ним суспільно небезпечного діяння і його наслідків, вони лежать поза сферою інтелекту і волі як елементів вини. Мотиви і мета складають базу, психологічну основу, на якій народжується вина. Як вірно зазначає В. Я. Якушин, «зміст самої вини багато в чому визначається як мотивом, так і метою злочину. Без з’ясування мотиву і мети здійснюваного неможливо іноді відрізнити один злочин від іншого, незлочинної або навіть соціально корисної і бажаної для суспільства поведінки» . Як кримінально-правове явище (як психічне ставлення до вчиненого суспільно небезпечного діяння) вина виникає і проявляється лише у момент скоєння злочину. Народжуючись на основі мотивів, що вже сформувалися, і мети, вона не включає їх в якості складових елементів. Мотиви і мета злочину, не входячи в зміст вини, формують таке психічне ставлення особи іо діяння і його наслідків, в якому проявляється суть вини. У літературі висловлювалося судження про те, що суб’єктивна сторона злочину включає і такі ознаки, як емоції, афект і завідомість . Проте аналіз їх психологічної суті і юридичного значення свідчить про те, що в зміст об’єктивної сторони вони не входять. Емоції не є елементом психічного ставлення особи до суспільно небезпечного діяння, а означають психічні переживання, які можуть випробовуватися до, в час або після скоєння злочину. Найчастіше вони не мають юридичного значення, особливо емоції, що переживаються після скоєння злочину. Але і в тих випадках, коли вони мають значення для оцінки психологічного змісту злочину, емоції не є самостійною ознакою суб’єктивної сторони злочину. «Емоції, що викликають бажання, хотіння і пристрасті, є енергетичним компонентом мотиву» тобто можуть сприяти виникненню, формуванню мотиву. Відмічаючи мотивоутворюючу роль емоцій, Ю. А. Красиков явно переоцінює їх юридичне значення: «В злочинній поведінці емоції відіграють роль мотиву (ненависть, страх, жорстокість і т. д.); фону, на якому протікають інтелектуальні і вольові процеси» . В окремих випадках, враховуючи велике мотивоутворююче значення емоцій, законодавець надає їм значення чинника, що пом’якшує покарання. Наприклад, обставиною пом’якшуючою покарання, може визнаватися сильний переляк (скоєння злочину під впливом погрози). Афект визначається як «бурхливий і короткочасний емоційний процес, що впливає на свідомість і діяльність людини і супроводжується змінами в діяльності руховій, ендокринній, серцево-судинній і інших систем органанізму» . Хоча афект, знижуючи можливості людини усвідомлювати зактичний характер і, що більше важливо, соціальне значення своїх дій і (чи) керувати ними, і накладає певне забарвлення на інтелектуальні і вольові процеси, протікаючі в психіці винного, але елементом цих процесів, що творюють вину, він не є.

Розділ 4 КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВЕ ЗНАЧЕННЯ СКЛАДУ ЗЛОЧИНУ

Кримінально-правове значення складу злочину полягає у таких положеннях: • склад злочину конкретизує, наповнює правовим змістом поняття злочину і тому виступає єдиним, законним, необхідним і достатнім показником наявності злочину; • склад злочину дозволяє провести чітке розмежування між злочином і проступком, тобто незлочинним суспільно небезпечним діянням; • за допомогою складу злочину на законодавчому рівні здійснюється криміналізація (декриміналізація) суспільно небезпечних протиправних винних караних діянь; • склад злочину відіграє вирішальну роль у процесі встановлення кваліфікації злочинів, і тому можна впевнено сказати, що саме склад злочину є основою кримінально-правової кваліфікації . У сучасному кримінальному праві значення складу злочину вбачається, насамперед, в його функціях, тобто в тій ролі, яку виконує поняття складу злочину, в боротьбі зі злочинністю та у право застосовній діяльності. Виділяють такі функції складу злочину: • фундаментальну; • процесуальну; • розмежувальну; • гарантійну. Фундаментальна функція складу злочину відображається, що він є законною, єдиною, необхідною та достатньою підставою кримінальної відповідальності. Такої точки зору дотримуються М.І.Бажанов та М.Й.Коржанський. Процесуальна функція складу злочину – в тому, що саме встановлення складу злочину визначає межі розслідування і є головним завданням будь-якого розслідування. Інші факти, які не належать до складу злочину, не мають значення для кваліфікації злочинів. Вони можуть мати інше кримінально-правове (наприклад, для призначення покарання), цивільно-правове тощо значення. Іншими словами, склад злочину в світлі процесуальної функції – це все те, що необхідно встановити і довести в кримінальному процесі. Розмежувальна функція складу злочину полягає в тому, що саме за допомогою складу злочину відмежовується злочинна поведінка від незлочинної, один склад злочину від іншого. КК не містить двох складів злочинів, які були б повністю ідентичні за всіма ознаками. Гарантійна функція складу злочину полягає в тому, що точне встановлення складу злочину є гарантією забезпечення законності та дотримання прав людини, особа, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, повинна нести відповідальність саме за той злочин, який вона вчинила. Застосування закону, який посилює чи зменшує відповідальність за фактично вчинене, є неприпустимим. Крім того, існування поняття складу злочину надає кожному громадянинові можливість само орієнтації, обмежуючи рамки його свободи через точний опис протиправної поведінки. На думку Я.М.Брайніна, склад злочину як кримінально-правовий інститут здійснює дві функції: • сукупність ознак, що належать до складу злочину, характеризує певне суспільно небезпечне і передбачене кримінальним законом діяння як злочин; це дає можливість встановлювати кваліфікацію тих чи інших злочинів і застосовувати відповідні кримінальні закони; • наявність у певному суспільно небезпечному і передбаченому кримінальним законом діянні складу злочину є підставою кримінальної відповідальності особи, яка вчинила це діяння; без наявності в суспільно небезпечному діянні складу злочину, передбаченого КК, кримінальна відповідальність неможлива . А.Жалінський виділив окремо функції матеріальних ознак злочину, а саме: функцію соціальної легітимації; функцію економічності кримінально-правових заборон, яка проявляється в обмеженні відповідальності дійсними підставами . За визначенням М.І.Бажанова, це означає, що у складі злочину виявляються кваліфікаційна, кримінально-процесуальна, кримінологічна, криміналістична функції. На підтримку висловленої думки, Г.А.Матусовський зазначає, що склад злочину є основою, яка об’єднує різноманітні галузеві характеристики суспільно небезпечного посягання: кримінально-правову (кваліфікаційну), кримінально-процесуальну (доказову), криміналістичну (слідчу), кримінологічну (запобіжну). Кваліфікаційна функція при цьому є головною і вона реалізується завдяки тому, що склад злочину використовується в ході зіставлення фактичних ознак вчиненого діяння і ознак, передбачених законом. Кримінально-правове значення виділення видів складів злочинів їх класифікація) полягає в тому, що: — з урахуванням виду складу злочину визначається, які ознаки є обов’язковими для певного складу; — вид складу злочину враховується у разі встановлення моменту закінчення відповідного посягання; — залежно від виду складу злочину визначають: охоплюється все скоєне однією кримінально-правовою нормою чи наявна сукупність злочинів, і, відповідно, чи потрібно ставити у вину особі дві або більше статей Особливої частини КК. Побудова складів злочинів підпорядкована певним закономірностям, які залежать від розташування елементів і ознак складу злочину між собою. Склад злочину – це структурне утворення. Завданням наука є чітка виділення, тих структурних одиниць які утворюють склад. “Взяті з живої дійсності, як результат абстрагуванню від конкретних суспільне небезпечних діянь”…ці структурні одиниці складу взаємодіють один з одним утворюючи певне ціле, яке відображає в диспозиції кримінально-правової норми реальну діалектичну єдність об’єктивного і суб’єктивного в поведінці особи, яка переступила заборону” . Отже, склад злочину – це сукупність юридичних ознак злочину що є основою кримінальної відповідальності за конкретною статтею Особливої частини Кримінального кодексу та визначають межі караності злочину. Склад злочину служить не тільки індикатором злочину, але і виступає як підставою кримінальної відповідальності, бо в співвідношенні з законам його відсутність виключає кримінальне переслідування. Такого погляду на склад злочину дотримуються не всі криміналісти. Одні з них бачуть в складі лише юридичну підставу відповідальності “інші підставою відповідальності вважають сан злочин “а склад злочину розглядають як єдиний і достатній показник наявності в діянні особи злочину. І хоча більшість криміналістів ця позиція не поділяється питання про цю функцію складу все ще виникає спір . Значення складу злочину полягає в тому, що він являється підставою кваліфікації злочину. Тобто віднесення конкретного суспільне небезпечного діяння до конкретного виду заборонених діянь ступінь суспільної небезпеки яких була оцінена законодавцем при їх криміналізації. Склад злочину виступає в роді своєрідного мірила наявності або відсутності у вчиненому того рівня суспільної небезпеки, який необхідній і достатній для визнання його злочином”. Він дає можливість не тільки встановити злочинне діяння” але і віднести його до тої чи іншої категорії” групи злочинів так як виявлення ознак складу злочину дозволяє визначити вид злочину “специфіку характеру і ступень його суспільної небезпеки, тин самим проводиться розмежування між окремими видами злочинів вбивством розбоєм грабежем, крадіжкою і т.д. З складом злочину законодавець зв’язує межі покарання злочинних діянь певного види ” Санкції статей Особливої частини Кримінального кодексу являються, як правило відносно визначеними а деколи і альтернативними, і містять вказівки які види покарано і в яких межах можуть бути застосовані судом за даний злочин при індивідуалізації покарання винного” Такий чином значення складу злочину заключається : • по-перше в тому що він є підставою кримінальної відповідальності; • по-друге служить метою кваліфікації злочинів, тобто встановленню в здійсненому діянні ознак складу злочину і передбаченому у відповідній статті кримінального кодексу; • по-третє, склад злочину визначає межі покарання злочину. Значення складу злочину полягає в тому, що він єдиний і достатній показник наявності злочину, єдина підстава кримінальної відповідальності. Тільки після встановлення в діяннях особи всіх елементів складу злочину є підстава стверджувати про скоєння нею конкретного злочину. У Кримінально-процесуальному кодексі України зазначено, що кримінальна справа не може бути порушена, а порушення підлягає припиненню, якщо в діянні особи відсутній склад злочину (п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК України). Природно, що загальний склад злочину визначається Загальною частиною кримінального права. Конкретний же склад – це склад злочину, передбачений певною статтею КК України . Конкретні склади злочинів вивчаються Особливою частиною кримінального права і описані в ній . Отже, склади конкретних злочинів виконують важливу функцію, бо встановлюють підставу кримінальної відповідальності і передбачають можливість призначення заходів кримінально-правового характеру. Інакше кажучи, наявність в діях чи бездіяльності особи конкретного складу злочину є підставою для міркування про наявність злочину певного виду, за скоєння якого настає кримінальна відповідальність. Загальний склад злочину не виконує і не може виконувати цієї ролі. Найважливіші аспекти складу злочину полягають в тому, що останній є: підставою для кримінальної відповідальності, підставою для класифікації, показником наявності злочину та розмежування злочинів. Коли говориться про поняття “склад злочину” , то мається на увазі не будь-який злочин , а конкретно скоєний: це – конкретна крадіжка, конкретне зґвалтування, конкретне вбивство та інше. Для кваліфікації конкретно скоєного злочину поняття “злочин” нам недостатньо, щоб діяння кваліфікувати за певною статтею Особливої частини Кримінального кодексу. Для такої кваліфікації потрібно, крім наявності загальних ознак ( суспільна небезпека, протиправність, винність та караність), тобто наявності загального складу злочину, дати детальний аналіз конкретного складу злочину. Таким чином, склад злочину розкриває юридичний зміст злочину. Він дає змогу правильно кваліфікувати конкретне діяння, скоєне конкретною особою, за конкретною статтею Особливої частини Кримінального кодексу. Кваліфікація злочину – це встановлення відповідності ознак конкретного скоєного діяння ознакам складу злочину, передбаченим кримінальним законом. Необхідними умовами правильної кваліфікації є точне і достовірне встановлення всіх фактичних обставин скоєного суспільно небезпечного діяння та глибоке знання чинного кримінального законодавства. Кваліфікація злочину дає змогу точно застосувати закон. Перший етап кваліфікації – це встановлення наявності загального складу в діях винної особи. З’ясування цього питання дає змогу зробити висновок, що дії особи є злочином і можуть бути визнані підставою для кримінальної відповідальності. Після встановлення в діянні винної особи загального складу з’ясовують, ознаки якого конкретного складу злочину є в даному випадку. На підставі встановлення відповідності ознак скоєного діяння ознакам злочину, описаного в конкретній правовій нормі, застосовується закон. Тобто можна сказати, що при кваліфікації відбувається практичне застосування законів. Хто ж здійснює кваліфікацію злочинів? Це особи, які проводять попереднє слідство, дізнання ( слідчий, дізнавач, прокурор), а остаточно застосовує кваліфікацію суд. Тільки за вироком суду, який вступив в законну силу, кваліфікація діянь винного є остаточною. Кваліфікація злочину закріплюється в процесуальних документах, таких як пред’явлення звинувачення, обвинувальному висновку і судовому вироці . Ось кілька прикладів того, як здійснюється кваліфікація злочинів у діяльності слідчого, суду. Якщо ми кажемо, що слідчий пред’явив звинувачення особі за ст. 115 КК України, це означає, що в процесі розслідування він встановив, що суспільно небезпечні дії особи повністю відповідають ознакам умисного вбивства, передбаченого ст. 115 КК України. Або, наприклад, відомо, що суд кваліфікував дії підсудного за ст. 194 , ч. 4 КК України. Це означає, що в процесі судового слідства встановлено, що дії винної особи відповідають ознакам умисного знищення майна громадян, передбаченого ст. 194 КК України . Якщо в своєму діянні декілька складів злочину, то це повинно відобразитися в кваліфікації. Так, в ході попереднього розслідування було, скажімо, встановлено, що особа скоїла розбій, поєднаний з проникненням у житло і при цьому навмисно завдала потерпілому тяжкі тілесні ушкодження. Слідчий на підставі цього в процесуальних документах вкаже, що дії звинуваченої особи, кваліфікуються за ч. 3 ст. 187 і ч. 1 ст. 121 КК України. Значення складу злочину для кримінально-правової кваліфікації. В юридичній літературі вже досить тривалий час відбувається дискусія з приводу визначення підстав кримінально-правової кваліфікації (кваліфікації злочинів). Як вітчизняні, так і зарубіжні (переважно російські) дослідники цієї проблеми мають різні підходи щодо визначення юридичної (нормативної) підстави кваліфікації. Так, одні автори пропонують визнавати такою підставою склад злочину (М.І. Горелік, В.Н. К удрявцев, В.В. К узнецов, О.В. Савченко, С.А. Тарарухин, П.Л. Ф ріс), інші –кримінально-правову норму або кримінальний закон (А.В. Наумов). При визначенні складу злочину як юридичної підстави кваліфікації автори зазначають, що він відповідно “описаний в законі”, “передбачений кримінально-правовою нормою” , “передбачений відповідною статтею КК України” або навіть “передбачений відповідною статтею Особливої частини КК України” . Однак відповідні ознаки складу злочину, які в сукупності і дають підстави визнавати діяння злочином, не містяться в одній статті Особливої частини КК України. Багато статей Особливої частини містять об’єктивні ознаки і не містять в тексті диспозиції вказівки на форму вини та ознаки суб’єкта злочину. Для встановлення наявності та змісту інших ознак того чи іншого складу злочину необхідно враховувати положення Загальної частини КК України. Отже, навряд чи можна погодитися з пропозиціями визнавати підставою кваліфікації злочинів наявність складу злочину, “передбаченого відповідною статтею” (оскільки таке визначення не конкретизовано) та “передбаченого статтею Особливої частини КК України”. Сучасні дослідники теоретичних основ кваліфікації злочинів дещо по-іншому розглядають проблему визначення підстав кваліфікації, намагаючись відійти від доволі традиційної точки зору, що підставою кваліфікації визнається склад злочину, який міститься у кримінально-правовій нормі (законі, статті). Так, наприклад, В.О. Навроцький у своїх роботах висловлює пропозицію визнавати юридичною підставою кримінально-правової кваліфікації статті Загальної та Особливої частин КК України. Обґрунтовує точку зору автор тим, що кримінально-правова кваліфікація як правозастосовна діяльність полягає у визначенні того, яким саме законом (статтею) передбачене вчинене діяння, і звідси робить висновок, що підставою кримінально-правової кваліфікації виступають ті кримінально-правові акти (їх конкретні структурні частини), в яких закріплені ознаки конкретного складу злочину та виражена кримінально-правова норма . Я вважаю, що при визначення підстав кримінально-правової кваліфікації (кваліфікації злочинів) слід ураховувати ряд аспектів, а саме: С п і в в і д н о ш е н н я   п о н я т ь кримінально-правова кваліфікація та кваліфікація злочинів. У теорії кримінального права існують різні визначення кваліфікації злочинів. В.М. Кудрявцев визначає її як “встановлення та юридичне закріплення точної відповідності між ознаками вчиненого діяння та ознаками складу злочину, передбаченого кримінально-правовою нормою” , Б.О. Курінов як “встановлення та юридичне закріплення точної відповідності між ознаками вчиненого діяння і ознаками складу злочину, передбаченого кримінально-правовою нормою” , С.А. Тарарухін як “встановлення ознак складу злочину, передбаченого кримінальним законом, у діянні особи та констатацію тотожності ознак вчиненого діяння складу відповідного злочину” , А.В. Корнеєва як “юридичну оцінку, визначення статті кримінального закону, яка передбачає покарання за цей злочин” . Слід зазначити, що в ранніх роботах, присвячених теоретичним основам кримінально-правової кваліфікації, останню розуміли переважно у вузькому значенні, саме як кваліфікацію злочинів. З урахуванням цього і визначали підставою такої кваліфікації склад злочину, закріплений у кримінально-правовій нормі або статті КК України. Аналіз сучасних розробок у цій сфері дозволяє констатувати тенденцію розмежування кримінально-правової кваліфікації і безпосередньо кваліфікації злочинів, співвідносячи їх як родове та видове поняття. На це звертають увагу зокрема В.О. Навроцький, Л.Д. Гаухман, О.І. Рарог. Так, Л.Д. Гаухман виділяє дві складові (компоненти) кримінально-правової оцінки скоєного: 1) відмежування злочинного від незлочинного; 2) кваліфікація злочинного, тобто кваліфікація злочину . О.І. Рарог пропонує розуміти кримінально-правову кваліфікацію: у широкому значенні, як кримінально-правову оцінку діяння до встановлення наявності у ньому ознак злочину, та у вузькому значенні – як кваліфікацію злочинів . У ході кримінально-правової кваліфікації правозастосовець або інший суб’єкт (якщо брати до уваги неофіційну кваліфікацію) може прийти до різних висновків щодо оцінки суспільно-небезпечних дій з точки зору їх протиправності та можливості заподіяння істотної шкоди правоохоронним об’єктам, а саме визнання їх: злочином; посяганням, яке не містить всіх ознак злочину; діянням, що вчинене за обставин, що усувають його злочинність; малозначним діянням. Отже, кваліфікація злочину є логічним продовженням кримінально-правової кваліфікації тільки за умови, що результатом останньої є визнання діяння (суспільно-небезпечної поведінки) кримінально-протиправним. При кримінально-правовій кваліфікації ми встановлюємо ознаку протиправності, тобто визначаємо: чи передбачене таке діяння в КК України (визначаємо статтю, яка містить відповідну забороняючу кримінально-правову норму), а вже потім, здійснюючи кваліфікацію за певними етапами, встановлюємо відповідність ознак фактично вчиненого діяння всім ознакам злочину, які передбачені статтею кримінального закону, що містить цю норму. У зв’язку з цим видається цілком слушною позиція В.О. Навроцького та В.П. Малахова визнавати юридичною підставою кримінально-правової кваліфікації статті Загальної та Особливої частин КК України, з урахуванням яких і здійснюється кримінально-правова оцінка діяння . Якщо виходити з посилки, що кримінально-правова кваліфікація та кваліфікація злочину співвідносяться як родове та видове поняття, то цьому ж правилу має бути підпорядковане і визначення їх підстав. Зважаючи на це, юридичною підставою кваліфікації злочинів також слід визнавати статті Загальної та Особливої частин КК України. При кримінально-правовій кваліфікації це можуть бути будь-які статті (ті, що містять забороняючі норми, ті, що містять норми, які визначають обставини, що виключають злочинність діяння та інші), тоді як підставою кваліфікації злочинів є тільки певна група цих статей. Це ті статті або декілька статей КК України, які визначають склад конкретного злочину (юридичний склад) необхідний для притягнення особи до кримінальної відповідальності. Як зазначалося вище, це можуть бути норми Особливої і Загальної частин КК України у випадку, якщо ознаки складу злочину не встановлені в одній статті КК України. Підставою кримінально-правової кваліфікації (кваліфікації злочинів) в юридичній літературі визнаються правові явища, виходячи з яких здійснюється кримінально-правова оцінка діяння, те, що лежить у її основі (В.О. Навроцький). Тому ці явища (підстави) повинні бути наявними ще до початку процесу кваліфікації, оскільки вони є базовими вихідними положеннями (підґрунтям) для здійснення таких дій. Аналізуючи це питання, слід враховувати, що в кримінально-правовій літературі кваліфікація розглядається і як певний розумовий процес, і як процесуально закріплений результат такого процесу . Отже, при з’ясуванні можливості визнання складу злочину як юридичної підстави процесу кваліфікації злочинів (кваліфікація у широкому розумінні), слід враховувати, що доведення наявності ознак складу конкретного злочину визнається етапом стадії встановлення відповідності між ознаками діяння і нормою. Виходячи з цього, досить проблемно визнавати підставою певного процесу те явище, яке встановлюється тільки на його певній стадії. Я виходжу з аналогічних позицій і при розгляді складу злочину як підстави кваліфікації, яка є результатом кримінально-правової оцінки діяння (кваліфікація у вузькому розумінні) відповідними уповноваженими органами внаслідок якої констатується відповідність між юридично значущими ознаками посягання та ознаками злочину, передбаченого законом.

ВИСНОВКИ

1. Вітчизняні доктрина кримінального права та законодавство про кримінальну відповідальність визнають єдиною підставою кримінальної відповідальності вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбачений Кримінальним кодексом України. Склад злочину це законодавча модель, так би мовити, законодавча “формула”, яка дає змогу визнавати конкретне суспільно небезпечне діяння злочином і надає єдині необхідні та достатні підстави для кримінальної відповідальності особи, яка вчинила таке діяння (ч. 1 ст. 2 КК України). Склад злочину дозволяє вибрати необхідну кримінально-правову норму при правовій оцінці такого діяння, є необхідною умовою законності при застосуванні кримінально-правових норм тощо . 2. Склад злочину можна класифікувати за різними критеріями: за ступенем суспільної небезпеки; за структурою, тобто за способом опису ознак складу в законі; за особливістю законодавчого конструювання. За ступенем суспільної небезпечності (тяжкості) виділяють: 1) простий (іноді його називають «основний») склад злочину —йому властиві основні ознаки злочину і він не містить ні обтяжуючих (кваліфікуючих), ні пом’якшуючих обставин; 2) склад злочину з кваліфікуючими ознаками, які обтяжують відповідальність і впливають на кваліфікацію; 3) склад злочину з особливо обтяжуючими (особливо кваліфікуючими) обставинами, що надають злочину особливої суспільної небезпечності; 4) склад злочину з пом’якшуючими обставинами (так званий привілейований склад), що характеризується обставинами, які значною мірою знижують суспільну небезпечність і караність даного виду злочину. За характером структури, тобто за способом опису ознак безпосередньо в законі, склад злочину розподіляють на прості й складні. До простих відносять склад злочину, які містять ознаки одного суспільно небезпечного діяння, що посягає на один об’єкт. Складним є склад злочину, конструкція якого обтяжена будь-якими обставинами. Тому складними слід визнати склад злочину з двома об’єктами (розбій — ст. 187 КК України), з двома діями (самовільне присвоєння владних повноважень чи звання служб, особи, поєднане зі вчиненням будь-яких суспільно небезпечних діянь — ст. 353 КК України), з двома формами вини (умисне тяжке тілесне ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, — ч. 2 ст. 121 КК України). За особливостями конструкції виділяють: злочини з формальним складом, злочини з матеріальним складом і злочини з усіченим складом. Злочинами з формальним складом називаються такі, що не включають в себе суспільно небезпечні наслідки, а тому вони вважаються закінченими від моменту вчинення зазначених у законі діянь. Злочинами з матеріальним складом вважаються такі, при визначенні яких до обов’язкових ознак об’єктивної сторони складу злочину відносять певні суспільно небезпечні наслідки їх вчинення. З усіченим складом кваліфікують злочини, момент закінчення яких за законом переноситься на стадію приготування або на стадію замаху. Визначальними елементами складу злочину є: об’єкт складу злочину, об’єктивна сторона складу злочину, суб’єкт і суб’єктивна сторона складу злочину. Кожен з указаних елементів складу злочину має певну сукупність ознак. Залежно від їх ролі в характеристиці загального поняття «склад злочину» ці ознаки поділяються на обов’язкові та факультативні. Обов’язкові — це ознаки, притаманні будь-якому складу злочину. Факультативними визнаються ознаки, що не є обов’язковими для всіх видів складу злочину і в різних злочинах можуть відігравати різну роль. До таких ознак належать час, місце, обстановка і спосіб скоєння злочину (характеризують об’єктивну, сторону складу злочину), мотив і мета (характеризують суб’єктивну сторону складу злочину), а також ознаки спеціального суб’єкта злочину . Об’єктивна сторона злочину – це зовнішня сторона суспільно небезпечного посягання, що відбувається у визначених умовах, місці та часі та заподіює шкоду суспільним відносинам. Кожен конкретний злочин має масу індивідуалізуючи його ознак, у тому числі і об’єктивних. Об’єктивні ознаки кожного злочину характеризують діяння (дію або бездіяльність) суб’єкта, який заподіює діянням суспільно небезпечну шкоду і ті зовнішні умови, у яких розкривається суспільно небезпечне посягання. Об’єктивна сторона конкретного складу злочину включає в себе строго визначені, встановлені кримінальним законом ознаки, що описують об’єктивну сторону злочину, тобто виступає в якості поняття про об’єктивну сторону злочину визначеного виду, і, як усяке поняття, не повно, а лише у загальних рисах відображає описані ним явища. Об’єктивна сторона складу злочину – це сукупність встановлених кримінальним законом ознак злочину, що характеризують зовнішній процес злочинного посягання. Таким чином, завжди, коли мова йде про конкретний злочин, не можна ототожнювати об’єм об’єктивних ознак злочину з об’єктивною стороною його складу. Об’єктивна сторона складу злочину містить лише такі ознаки, які є достатні, по-перше, для опису діяння в якості суспільно-небезпечного і по-друге, для його видової індивідуалізації, тобто для відмежування від інших складів злочинів. Крім цих, кожен конкретний злочин має багато інших об’єктивних ознак, що лежать за межами складу злочину і таких, що характеризують конкретний злочин як індивідуально-визначене явище. Об’єктивна сторона складу злочину включає в себе : 1) зовнішню (фізичну) сторону діяння; 2) суспільно-небезпечні наслідки; 3) причинний зв’язок між злочинним діянням та злочинними наслідками; 4) час, спосіб, місце, обстановку, засоби вчинення злочину. В залежності від конструкції складів злочинів (матеріальні та формальні склади) об’єктивна сторона складу злочину може бути виражена або тільки у діянні, або передбачати настання визначених наслідків та, відповідно, причинний зв’язок між діянням та наслідками. Тому в теорії кримінального права злочинне діяння йменується обов’язковою ознакою об’єктивної сторони складу злочину, а наслідки і причинний зв’язок – факультативними, як і інші ознаки об’єктивної сторони складу злочину. Суб’єктивна сторона злочину – це внутрішня сторона злочину, тобто психічна діяльність особи, що відображає ставлення її свідомості і волі до суспільно небезпечного діяння, яке вона вчиняє, і до його наслідків. Характерними ознаками (елементами) суб’єктивної сторони злочину є вина, мотив, мета та емоційний стан під час вчинення злочину. Вони тісно і пов’язані між собою, однак зміст і значення їх неоднакові. Вина особи — це основна, обов’язкова ознака суб’єктивної сторони і значною мірою її зміст. Відсутність вини виключає суб’єктивну сторону і тим самим склад злочину. Значення складу злочину полягає в тому, що він єдиний і достатній показник наявності злочину, єдина підстава кримінальної відповідальності. Тільки після встановлення в діяннях особи всіх елементів складу злочину є підстава стверджувати про скоєння нею конкретного злочину. Природно, що загальний склад злочину визначається Загальною частиною кримінального права. Конкретний же склад – це склад злочину, передбачений певною статтею КК України. Конкретні склади злочинів вивчаються Особливою частиною кримінального права і описані в ній. Склади конкретних злочинів виконують важливу функцію, бо встановлюють підставу кримінальної відповідальності і передбачають можливість призначення заходів кримінально-правового характеру. Наявність в діях чи бездіяльності особи конкретного складу злочину є підставою для міркування про наявність злочину певного виду, за скоєння якого настає кримінальна відповідальність. Загальний склад злочину не виконує і не може виконувати цієї ролі. Найважливіші аспекти складу злочину полягають в тому, що останній є: підставою для кримінальної відповідальності, підставою для класифікації, показником наявності злочину та розмежування злочинів. Велику роль відіграє і кваліфікація, так у правозастосовчій діяльності правильна кваліфікація виступає необхідною умовою дотримання законності, забезпечення конституційних прав і свобод людини і громадянина, законних інтересів юридичних осіб, відправлення справедливого правосуддя по кримінальних справах. Виділення окремих видів складів злочинів у кримінальній науці та практиці має важливе значення для пізнання окремих складів злочинів і встановлення їх істотних ознак, а в кінцевому підсумку — для точної кваліфікації злочину. Значення складу злочину полягає в тому, що він єдиний і достатній показник наявності злочину, єдина підстава кримінальної відповідальності. Тільки після встановлення в діяннях особи всіх елементів складу злочину є підстава стверджувати про скоєння нею конкретного злочину. Загальний склад злочину визначається Загальною частиною кримінального права. Конкретний же склад – це склад злочину, передбачений певною статтею КК України. Конкретні склади злочинів вивчаються Особливою частиною кримінального права і описані в ній. Склади конкретних злочинів виконують важливу функцію, бо встановлюють підставу кримінальної відповідальності і передбачають можливість призначення заходів кримінально-правового характеру. Наявність в діях чи бездіяльності особи конкретного складу злочину є підставою для міркування про наявність злочину певного виду, за скоєння якого настає кримінальна відповідальність. Загальний склад злочину не виконує і не може виконувати цієї ролі. Найважливіші аспекти складу злочину полягають в тому, що останній є: підставою для кримінальної відповідальності, підставою для класифікації, показником наявності злочину та розмежування злочинів. Важливу роль відіграє і кваліфікація, так у правозастосовчій діяльності правильна кваліфі¬кація виступає необхідною умовою дотримання за¬конності, забезпечення конституційних прав і свобод людини і громадянина, законних інтересів юридичних осіб, відправлення справедливого правосуддя по кри-мінальних справах. Підсумовуючи все сказане, хотілося б зазначити, що вивчення та дослідження злочину, на сьогодні, залишається одним із першочергових завдань науки кримінального права. Саме від того, як повно та точно будуть вивчені та досліджені всі питання, пов’язані із вивченням та дослідженням злочину і буде залежати благополуччя нашої держави. Це також забезпечить швидке виявлення та притягнення до відповідальності осіб, винних у вчиненні злочину та виключить випадки притягнення до кримінальної відповідальності невинних осіб. На сьогодні наукове вчення про злочин ще не повністю відображає всі особливості практичного застосування норм кримінального права, зокрема в частині встановлення складу злочину, а тому воно потребує негайного та постійного вдосконалення. Однією з необхідних умов по вдосконаленню наукового вчення про злочин є усунення всіх неточностей та протиріч у внутрішньому змісті кримінально-правових норм. На сьогодні майже всі питання, пов’язані із злочином вивчаються та досліджуються наукою кримінального права, оскільки в нашій державі не існує повного нормативного закріплення даного питання. І тому саме вдосконалення чинного кримінального законодавства, а також прийняття принципово нових кримінальних законів, які б повніше висвітлювали юридичну сутність злочину та складу злочину та закріплювали б нормативне визначення складу злочину, залишається першочерговим завданням, яке стоїть, на сьогодні, перед нашою державою. Від вирішення цього завдання залежить подальший розвиток України в галузі забезпечення правопорядку на своїй території та забезпечення дійсної охорони прав та законних інтересів громадян, що, як відомо, є одним із головних обов’язків нашої держав.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ТА ДЖЕРЕЛ

I. Законодавство

1. Конституція України від 28.06.1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №30. – ст.141 з наступними змінами і доповненнями станом на 06.04.2010 року 2. Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – №25-26. – ст.131 з наступними змінами і доповненнями станом на 05.04.2011 року

II.Спеціальна література

1. Бажанов М.І., Сташис В.В., Тацій В.Я. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 480 с. 2. Бараненко Д.В. Спеціальний суб’єкт злочину: кримінально-правовий аналіз. Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.08 / Академія адвокатури України. – К., 2009. –20 с. 3. Бараненко Д.В. О юридических лицах как субъектах преступления // Правова держава. – 2002. – № 4. – С. 44-47. 4. Бараненко Д.В. Спеціальний суб’єкт злочину за новим кримінальним законодавством України // Правова держава. – 2002. – № 5. – С. 81-87. 5. Бараненко Д.В. Ознаки спеціального суб’єкта злочину в системі елементів складу злочину // Правова держава. – 2004. – № 7. – С. 70-75. 6. Бараненко Д.В. Визначення спеціального суб’єкта злочину за кримінальним правом України // Правова держава. – 2003. – № 6. – С. 67-71. 7. Бачинин В. А. Философия права и преступления. – Х.: Фолио, 1999. – 608 с. 8. Брич Л. П. Закономірності розмежування складів злочинів // Вісник Львівського інституту внутрішніх справ. – 2004. – № 2(2). – С. 150 – 160. 9. Бурдін В.М. Кримінальна відповідальність за злочини, вчинені в стані сильного душевного хвилювання: Монографія. – Львів: ПАІС, 2006. – 200 с. 10. Гаухман Л.Д. Квалификация преступлений: закон, теория, практика. – 3-е изд., перераб. и доп. – М.: АО «Центр ЮрінфоР», 2005. – 457 с. 11. Грищук В.К. Кримінальне право України. Загальна частина: Навч. посіб. для студентів юрид. фак. вищ. навч. закл. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2006. – 568 с. 12. Егоров В. С. Понятие преступления в уголовном праве: Учебное пособие. – М.: Моск. психолого-социальный ин-т, 2001. – 80 с. 13. Зер Х. Восстановительное правосудие:новый взгляд на преступление и наказание / Х. Зер ; пер. с англ. – М., 1998. – 453 с. 14. Истомин А. Ф. Общая часть уголовного права: Уч. Пособие. – М.: ИНФРА – М, 1997. – 272 с. 15. Козлов А.П. Понятие преступления. – СПб: Издательство Р. Асланова «Юридический центр Пресс», 2004. – 819 с. 16. Коржанський М. Й. Проблеми кримінального права: Монографія. – Д.: Юрид. акад. Мін-ва внутр. справ, 2003. – 200 с. 17. Коржанський М. Й. Кримінальне право України. Загальна частина. – К.: Наукова думка, 1996 р. – 334 с. 18. Коржанський М.Й. Кваліфікація злочинів / М.Й. Коржанський. – М.: Юрінком Інтер, 1998. 19. Корнеева А.В. Теоретические основы квалификации преступлений: учеб. пособие /А.В. Корнеева ; под ред. А.И. Рарога. – М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2006. 20. Кримінальне право України. Загальна частина / Під ред. Бажанова М. І., Сташиса В. В., Тація В. Я. – Київ – Харків: Юринком Інтер – Право, 2002. – 414 с. 21. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник / За ред. Мельника М. І., Клименка В. А. – К.: Юридична думка, 2004. – 352 с. 22. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник / За ред. Бажанова М. І., Сташиса В. В., Тація В. Я. 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 424 с. 23. Кримінальне право України. Особлива частина. / Під ред. Бажанова М. І., Сташиса В. В., Тація В. Я. – Київ – Харків: Юринком Інтер – Право, 2002 р. – 494 с. 24. Кримінальне право України. Особлива частина: Підручник / За ред. Мельника М.І., Клименка В.А. – К.: Юридична думка, 2004. – 656 с. 25. Кримінальне право України. Особлива частина: Підручник для студ. юрид. вузів і фак. / Андрусів Г. В., Андрушко П. П., Лиховая С. Я. та ін., за заг. Ред.. Матишевського П. С. – К.: Юринком Інтер, 1999. – 896 с. 26. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник. (Ю. В. Александров, В. І. Антипов, М. В. Володько та ін.). Вид. 3-тє, переробл. та допов./ За ред. М. І. Мельника, В. А. Климен-ка.- К.: Юридична думка, 2004.- 352 с 27. Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар / Під ред. Стрельцова Е. Л. – Х.: ООО “Одиссей”, 2005. – 864 с. 28. Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар / Під ред. Коржанського М. Й. – К.: Атіка, Академія, Ельга-Н, 2001. – 656 с. 29. Кримінальний кодекс України: науково-практичний коментар. Видання друге, перероблене та доповнене / Під ред. Маляренко В. Т., Сташиса В. В., Тація В. Я. – Х.: ТОВ “Одіссей”, 2004. – 1152 с. 30. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / Відп. ред. Я.Ю. Кондратьєв. – К.: Правові джерела, 2002. – 432 с. 31. Кримінальне право України: Особлива частина: Підручник / М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов та ін. – 2-е вид., перероб. і доп. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 544 с. 32. Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар. – 2-е вид. /Ю.В, Баулін, В.І. Борисов, С.Б. Гавриш та ін.; За заг. ред. В.Т. Маляренка, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – Х.: ТОВ Одіссей, 2004. – 1152 с. 33. Кудрявцев В.Н. Общая теория квалификации преступлений. – М.: Юристъ, 1999. – 304 с. 34. Кузнецов В.В., Савченко А.В. Теорія кваліфікації злочинів: Підручник / За заг. ред. професорів Є.М. Моісеєва та О.М. Джужи; наук. ред. доц. І.А. Вертилецька. – К.: Вид. ПАЛИВОДА А.В., 2006. – 300 с. 35. Куц В. Новий Кримінальний кодекс України: яким йому бути. – Х.: Ксилон, 1999. – 204 с. 36. Лащук Є.В. Предмет злочину в кримінальному праві України: Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.08 / Національна академія внутрішніх справ України. – К., 2005. –20 с. 37. Лащук Є.В. Предмет та об’єктивна сторона складу злочину: проблеми взаємозв’язку і розмежування // Проблеми пенітенціарної теорії і практики. – К., 2001. – № 6. – С. 185–192. 38. Лащук Є.В. Предмет як факультативна ознака об’єкта злочину // Вісник Запорізького державного університету: юридичні науки. – Запоріжжя, 2001. – С. 253–258. 39. Лащук Є.В. Класифікація предметів злочинів // Теорія і практика застосування чинного кримінального та кримінально-процесуального законодавства в сучасних умовах: Тези доп. наук.-практ. конф.: У 2-х ч. – К., 2002. – Ч. І. – С. 77–78. 40. Лейленд П. Кримінальне право: злочин, покарання, судочинство / П. Лейленд ; пер. з англ. П. Таращук. – К.: Основи, 1996.– 207 с. 41. Малахов И. П. Основы уголовного права. Общая часть. – К.: МАУП, 2000 г. – 188 с. 42. Матишевский П. С. Кримінальне право України. Загальна частина: підруч. для студ. юрид. вузів і фак. – К.: А.С.К., 2001. – 352 с. 43. Матишевський П. С. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник. – К.: Юринком Інтер, 2000. – 272 с. Мартин Финке (университет Пассау,Бавария, ФРГ). Предисловие к комментарию Уголовного кодекса Украины. Уголовный кодекс Украины. Комментарий : Под редакцией Ю.А. Кармазина и Е.Л. Стрельцов. – Харьков,ООО “Одиссей”, 2001. 44. Мирошниченко Н. А. Состав преступления. – Одеса.: “Юридична література”, 2003. – 80 с. 45. Миколенко О.М. Наслідки злочину – критерій поділу складів злочинів // Правова держава. – Одеса: Астропрінт, 2000. – № 2. – С. 61-63. 46. Мельник Н.И., Хавронюк Н.И. Научно-практический комментарий Уголовного кодекса Украины от 5 апреля 2001 года. – К.: Канон; А.С.К., 2002. – 1216 с. 47. Музика А.А. Відповідальність за злочини у сфері обігу наркотичних засобів / Музика А.А. – К.: Логос, 1998. 48. Музыка А.А., Лащук Е.В. Понятие и признаки предмета преступления в уголовном праве // Проблемы правоприменительной деятельности в Республике Беларусь: Материалы респ. науч. конф., 28–29 марта 2003 г., Гродно: В 2 ч. – Гродно, 2003. – Ч. 1. – С. 267–270. 49. Миколенко О.М. Наслідки злочину – критерій поділу складів злочинів // Правова держава. – Одеса: Астропрінт, 2000. – № 2. – С. 61-63. 50. Навроцький В. О. Склад злочину і його роль у процесі кримінально-правової кваліфікації // Правничий часопис Донецького університету. – 2000. – № 1. – С. 47–51. 51. Навроцький В. О. Кримінальне право України. Особлива частина: Курс лекцій. – К.: Т-во “Знання”, КОО, 2000. – 771 с. 52. Навроцький В.О. Основи кримінально-правовоЇ кваліфікації. Навчальний посібник. – К.: Юінком Інтер, 2006. – 704 с. 53. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. – 4-те вид. переробл. та доповн. / Відп. ред. С.С. Яценко. – К.: А.С.К., 2005. – 848 с. 54. Навроцький В.О. Основи кримінально-правової кваліфікації: Навчальний посібник.—К.: Юрінком Інтер, 2006.—704 с. 55. Навроцький В. О. Склад злочину і його роль у процесі кримінально-правової кваліфікації // Правничий часопис Донецького університету. – 2000. – № 1. – С. 47–51 56. Новоселов Г.П. Учение об объекте преступления: Методологические аспекты. – М.: НОРМА, 2001. – 208 с. 57. Пинаєв А.А. Уголовное право Украины. Общая часть. – Х: Харьков юридический, 2005. – 664 с. 58. Пионтковский А.А. Учение о преступлении. – М., 1961. 59. Пономаренко Ю.А. Чинність і дія кримінального закону в часі: Монографія. – К.: Атіка, 2005. – 288 с. 60. Постанови Пленуму Верховного Суду України за темами (див. збірники Постанов Пленуму Верховного Суду України або комп’ютерну законодавчу базу: http://zakon.meta.ua/). 61. Правовые системы стран мира. Энциклопедический справочник / отв. ред.– д.ю.н., проф. А.Я. Сухарев. – 2-е изд., изм. и доп. – М.: Издательство НОРМА (Издательская группа НОРМА–ИНФРА-М), 2001. 62. Прохоров В.С. Преступление и ответственность. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1984. – 136 с. 63. Рарог А.И. Квалификация преступлений по субъективным признакам/А.И. Рарог.–СПб.: Изд-во “Юридический центр Пресс”,2003. 64. Савченко А.В. Кримінальне законодавство України та федеральне законодавство Сполучених Штатів Америки: комплексне порівняльно-правове дослідження: Монографія. – К.: КНТ, 2007. – 596 с. 65. Савченко А.В., Кузнецов В.В., Штанько О.Ф. Сучасне кримінальне право України: курс лекцій / А.В. Савченко, В.В. Кузнецов, О.Ф. Штанько. – 2-е вид., виправ. та доповн. –К.: Вид. ПАЛИВОДА А.В., 2006. – 636 с. 66. Селецький С.І. Кримінальне право України. Загальна част. 2-ге видання. Навчальний Поcібник Київ 2008 Вид: ЦУЛ, – 248с. 67. Строган А.Ю. Склад злочину як підстава кримінальної відповідальності: Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2007. – 424 с. 68. Судово-практичний коментар до Кримінального кодексу України / М.І. Хавронюк. – К.: Юрисконсульт. – 2006. – 550 с. 69. Сучасна українська мова: Підручник / [О.Д.Пономарів, В.В. Різун, А.Ю.Шевченко та ін.]; за ред. О.Д.Пономарева. – К. : Либідь, 1997. 70. Современное уголовное законодательство в странах переходного периода: перспективы совершенствования. Кримінальний кодекс України 2001 р.: проблеми застосування і перспективи удосконалення //матеріали міжнародної науково-практичної конференції 13-15 квітня 2007 р.: у 2 ч. – Львів:Львівській державний університет внутрішніх справ, 2001. – Ч. 1. – 388 с. 71. Тарарухин С.А. Квалификация преступлений в судебной и следственной практике /– Киев, 1995. 72. Таций В.Я. Объект и предмет преступления в советском уголовном праве. – Х., 1988. – 182 с. 73. Терентьєв В.І. Загальне поняття спеціального суб’єкта та його класифікація. // Актуальні проблеми політики: Збірник наукових праць ОНЮА. – Одеса, 2000. – Вип. 8. – С. 185-188. 74. Терентьєв В.І. Спеціальний суб’єкт злочинів у сфері підприємницької діяльності // Актуальні проблеми держави та права. Збірник наукових праць ОНЮА. – Одеса, 2000. – Вип. 7. – С. 196 – 201. 75. Терентьєв В.И. Специальный субъект как элемент состава преступления в системе признаков состава преступления // Актуальні проблеми держави та права: Збірник наукових праць ОНЮА. – Одеса, 2000. – Вип. 10. – С. 117 – 125. 76. Терентьєв В.І. Відповідальність спеціального суб’єкту злочину з кримінального права України. . Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.08 / . Одеська національна юридична академія. – Одеса, 2003. –20 с. 77. Тростюк З.А. Понятійний апарат Особливої частини кримінального кодексу України: Монографія. – К.: Атіка, 2003. – 144 с. 78. Тихий В.П. Підстава кримінальної відповідальності за новим Кримінальним кодексом України // Вісник Конституційного Суду України. – 2002. – № 3. 79. Тихий В.П., Панов М.І. Злочин, його види та стадії: науково-практичний коментар. – К.: Видавничий дім «Промені», 2007. – 40 с. 80. Тимчук О.Л. Причинний зв’язок в кримінальному праві: філософсько – методологічні проблеми // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 12.– К.: Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2001. – С. 489 – 492. 81. Тимчук О.Л. Необхідний та випадковий причинний зв’язок в кримінальному праві: дискусійні аспекти // Вісник Запорізького юридичного інституту. – 2001. – № 1. – С. 184 – 189. 82. Тимчук О.Л. Причинний зв’язок при бездіяльності // Вісник Запорізького юридичного інституту. – 2001. – № 4. – С. 208 – 213. 83. Трайнин А.Н. Состав преступления по советскому уголовному праву. – М.: Госюриздат, 1951. – 385 с. 84. Тускоз Жан. Міжнародне право: підручник / Жан Тускоз ; пер. з франц. – К.:“АртЕк”, 1998. – 416 с. 85. Уголовные кодексы Российской Федерации и Республики Беларусь: краткий сравнительный анализ и сопоставительная таблица: учебно-практическое пособие / под ред. д.ю.н., профессора Н.Г. Кадникова. – БФ МосУ МВД России. – Брянск, 2004. – 326 с. 86. Уголовное право зарубежных государств. Общая часть: учебное пособие /под ред. и с предисл. И.Д. Козочкина. – М.:Омега-Л, Институт международного права и экономики им. А.С. Грибоедова, 2003. 87. Хавронюк М.І. Кримінальне законодавство України та інших держав континентальної Європи: Монографія. – К.: Юрисконсульт, 2006. – 1048 с. 88. Хохлова І.В., Шем’яков О.П. – Кримінальне право України (Загальне частина) : Навчальний посібник. – Київ: ЦНЛ 2006. – 272с. 89. Хохлова І.В., Шем’яков О.П. Кримінальне право зарубіжних країн (в питаннях та відповідях): навчальний посібник / І.В. Хохлова, О.П. Шем’яков. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. 90. Черданцев А.Ф. Толкование права и договора. Учебное пособие для вузов / Черданцев А.Ф. − М. : ЮНИТИ-ДАНА, 2003. 91. Чубарев В.Л. Тяжесть преступного деяния. К., 1992. 92. Фріс П. Л. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для студентів вищих навчальних закладів- К.: Атіка, 2004.-488 с. 93. Ярмыш Н.Н. Действие как признак объективной стороны преступления (проблемы психологической характеристики). – Х.: Основа, 1999. – 84 с. 94. ЯрмьішН. Н. Действие как признак обьективной стороньї преступления. X., 1998. 95. Ярмыш Н.Н. Теоретические проблемы причинно-следственной связи в уголовном праве (философско-правовой анализ). – Х.: Право, 2003. – 512 с.