Зареєструватись

Логін

Пароль втрачено

Lost your password? Please enter your email address. You will receive a link and will create a new password via email.

Цінності права і право як цінність. Магістерська робота.

Цінності права і право як цінність. Магістерська робота.

Цінності права і право як цінність: аксіологічно-правовий аналіз

ЗМІСТ

ВСТУП ………………………………………………………………………………3

РОЗДІЛ І. Теоретико-методологічні засади дослідження цінностей права і права як цінності …………………………………………………..……7

1.1. Основні поняття і принципи аксіології права ………………….7
1.2. Концептуальна зумовленість цінності права…………………20
1.3. Право як об’єктивація цінностей особистості і суспільства ..32

Висновки до першого розділу ..………………………………………48

РОЗДІЛ ІІ. Динаміка цінностей в структурі права ………………………….49

2.1. Інструментальні цінності права…..……………………………..49

2.2. Соціокультурні цінності права ………….………………………60

2.3. Система людиновимірних цінностей права ……………………74

2.3.1. Свобода як онтологічна сутність права …………………75

2.3.2. Рівність як основа розвитку особистості ……………….78

2.3.3. Справедливість як правова форма добра ………………81

Висновки до другого розділу …………………………………………86

РОЗДІЛ ІІІ. Право як цінність в структурі громадянського суспільства, культури і цивілізації …………………………………………………88

Висновки до третього розділу ……………………………………….107

ВИСНОВКИ ………………………………………………..…………………….109

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ …………..……..114

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Процес трансформації соціально-економічної сфери, пов’язаний з поступовим формуванням в нашій державі ринкових відносин і становленням правової держави, викликає потребу теоретичного осмислення цього процесу з точки зору дослідження ролі в ньому інституту права як одного з головних знарядь соціальних перетворень. Виконуючи функцію засобу організації й упорядкування суспільних відносин, право в Україні набуває особливого значення й у зв’язку з процесами євроінтеграції, входження України у світовий правовий простір.

Право, постаючи одним із основних засобів втілення в життя таких загальнолюдських цінностей як свобода, справедливість, демократія, актуалізує розвиток теоретичної думки щодо співвідношення людини і права. Визнання людини найвищою соціальною цінністю в Україні з необхідністю має спричинити оновлення її правової системи. Якщо людина займає центральне місце серед інших соціальних цінностей, то й оновленням права має бути його олюднення як теоретичне, так і практичне – у напрямі його формування як гуманістичного, тобто людиновимірного явища. З іншого боку, право саме є специфічною соціальною цінністю. Ціннісна природа будь-якого нормативного акту полягає в тому, що він завжди постає початком свого роду соціального експерименту, ставить питання перед соціумом про відповідність його відносинам, що є предметом регламентації, про його регулятивну ефективність, соціальну цінність.

Отже, актуальність теми магістерського дослідження зумовлена потребою переосмислення методології правових досліджень, яка б відповіла сучасному етапу правової реформи і становленню національного права в Україні. По-друге, необхідністю використання аксіологічного потенціалу права як основи його соціальної значущості і ефективності. По-третє, доцільністю формування уявлення про право як систему цінностей, як одну з найважливіших соціальних форм духовно-інтелектуальної діяльності.

Ступінь наукової розробки. Аксіологічні аспекти права досліджували такі видатні філософи і правники минулого, як П.Д. Юркевич, М.М. Коркунов, П.І. Новгородцев, Б.О. Кістяковський, Л.Й. Петражицький, П.О. Сорокін тощо. Найкращим же зразком марксистського підходу до аксіології права стала монографія болгарського вченого-юриста Н. Неновскі „Право и ценности”, яка побачила світ у 1987 році.

Серед сучасних учених, котрі досліджують роль цінностей у праві взагалі та використовують аксіологічний підхід при пізнанні конкретних юридичних проблем слід відзначити передусім С.С. Алексєєва, О.О. Бандуру, Д.А. Керімова, А.А. Козловського, М.І. Козюбру, М.В. Костицького, С.І. Максимова, В.М. Матузова, В.С. Нерсесянца, П.С. Пацурківського, П.М. Рабіновича, В.В. Шкоду тощо.

Мета і завдання дослідження. Метою магістерської роботи є комплексний аксіологічно-правовий аналіз цінностей права і права як цінності.

Досягнення вказаної мети зумовило необхідність вирішення таких основних завдань:

*

розкрити основні поняття і принципи аксіології права, їх гносеологічну природу;
*

показати зумовленість цінності права концепцією праворозуміння;
*

дослідити особливості механізму реалізації правом свого ціннісного потенціалу;
*

окреслити сферу практичного використання інструментальних та соціокультурних цінностей права;
*

з’ясувати місце і роль загальнолюдських цінностей у праві;
*

розкрити сутність загальносоціальної цінності права у процесі побудови громадянського суспільства.

Об’єктом дослідженняє феномен права у його ціннісному вимірі, що визначає оптимальний шлях розвиток людини і суспільства в цілому.

Предметом дослідженняє ціннісна динаміка права у співвідношенні цінностей права і права як цінності.

Методи дослідження. Методологічну основу магістерського дослідження становлять основні принципи філософського рівня методології, такі як єдність логічного та історичного, абстрактного та конкретного, формального та змістовного, одиночного та загального, теоретичного та емпіричного. В роботі також застосовувались закони і методи логічного аналізу та синтезу, дедукції, індукції та аналогії, порівняння та протиставлення, що допомагало не тільки в систематизації наявного фактичного матеріалу, але й дозволило отримати певні теоретичні результати. Зокрема, завдяки логічному методу вдалося дослідити закономірності та одержати знання про найважливіші аспекти та природу аксіології права. Поєднання системно-структурного та структурно-функціонального методів використовувалося задля обґрунтування різних рівнів правових цінностей, розмежування їх сфер дії, визначення співвідношення інструментальних і соціокультурних цінностей права, а також таких категорій, як свобода, рівність і справедливість.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що у магістерській роботі здійснено комплексний аналіз права як аксіологічного феномену, а ціннісна природа права розглядається як необхідна умова його ефективного функціонування.

Новизна підходу до аналізу предмета дослідження знайшла свій відбиток у положеннях, що виносяться на захист:

1.

Показано, що цінності, задовольняючи соціальні потреби, інтереси та бажання, виступають невід’ємною складовою правової культури та оціночним критерієм суспільних правовідносин.
2.

Розкрито положення про те, що правові цінності виявляють себе на усіх етапах пізнання і функціонування права, а юридична практика постає інтегральним критерієм ціннісних характеристик права у їх єдності.
3.

Подальшого розвитку дістало твердження, що правотворчості притаманний свій ціннісно-правовий аспект, а юридична норма є своєрідним втіленням органічної єдності цінності права як соціального феномену та інструментальної цінності права.
4.

Проаналізовано природу правових цінностей, притаманних громадянському суспільству та доведено, що завдяки їм реалізуються основні функції права.
5.

Обґрунтовано положення про те, що єдність гносеологічного та аксіологічного підходів до права як одного з дієвих засобів суспільної самоорганізації орієнтує суспільство на необхідність удосконалення права шляхом взаємоузгодження правових та загальнолюдських цінностей.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що отримані у магістерській роботі висновки сприятимуть удосконаленню законотворчої та функціональної діяльності відповідних владних органів.

По-друге, забезпечать корегування орієнтирів науково-дослідної діяльності, пов’язаної з обґрунтуванням пріоритетів розвитку правової науки.

По-третє, сприятимуть подальшим науковим дослідженням у галузі теорії та аксіології права, підвищенню їх загального рівня і рівня дослідження окремих проблем аксіології права.

Структура роботи зумовлена предметом, метою і завданнями дослідження. Магістерська робота складається із вступу, трьох розділів, перший і другий з яких охоплюють по три підрозділи, висновків та списку використаних джерел і літератури (106 найменувань). Загальний обсяг тексту магістерської роботи – 121 сторінка. Список використаних джерел займає 8 сторінок.

РОЗДІЛ І. Теоретико-методологічні засади

дослідження цінностей права і права як цінності

1.1. Основні поняття і принципи аксіології права

У своїй сукупності цінності бувають матеріальні і духовні. До останніх відносяться політичні, правові, релігійні, естетичні та моральні. Всі вони так чи інакше пов’язані з людиною, віддзеркалюючи зацікавлене ставлення людей до світу, який їх оточує. Відтак – цінності існують лише в суспільному житті. Як наголошує болгарський учений-юрист Н. Неновски, “цінність речей обумовлена їх зв’язком з людиною, їх здатність задовольнити її потреби, сприяти розвитку її сутності. Критерій того, що є цінністю і що не є нею, – в самій людині” 1.

Саме ж поняття “аксіологія” (з грецької – цінність, логос – навчання) вперше введено у науковий обіг французьким філософом П’єром Лані. Предмет вивчення аксіології – цінності всіх типів, їхня природа і взаємовідносини. Цінності – це типологічна, нормативна категорія, яка охоплює все, що може бути метою, ідеалом, предметом мети, прагнення, інтересу людини.

За радянських часів аксіологія як наука про цінності впродовж багатьох років ігнорувалася, оголошувалася шкідливою тільки тому, що її теоретичною основою була ідеалістична філософія. І лише у 60–70-х роках ХХ століття теорія цінностей почала інтенсивно розроблятися. Зокрема, А. Здравомислов визначає цінності як відокремлені в ході розвитку самої історії, завдяки розподілу праці, у сфері духовного виробництва, інтереси. Інтереси діють не тільки через соціальне замовлення, але й через оцінки, що проголошуються від імені суспільної думки, від імені публіки. Тобто інтереси великою мірою залежать від суспільства, у якому живе людина, і ціннісні орієнтації також формуються під впливом соціуму. Система цінностей є внутрішнім стрижнем культури, який об’єднує всі галузі духовного виробництва, усі форми суспільної свідомості 2.

Справжні суспільні та особистісніцінності є безцінними, тобто не можуть бути виміряні ціною, платою чи якимось іншим еквівалентом. Питання про вимірювання та порівняння цінностей може стояти тільки у плані порівняння структурної ієрархії цінностей у суспільстві, у суспільній свідомості, у суспільній думці групи та ієрархії цінностей певної особистості. Система цінностей особистості не може служити для людини об’єктом порівняння. Справжня цінність завжди є для людини абсолютною, а не відносною. Отже, система цінностей – це неписані правила, норми поведінки, особиста конституція кожної людини 3.

Узагальнюючи розмаїття дефініцій категорії цінність, А. Ручка виділяє кілька груп, визначень, що відповідають баченні явища цінності під різними кутами зору. Ці визначення: роблять натиск на здатність речей, явищ, процесів, ідей, ідеалів тощо виступати засобомзадоволення потреб і інтересів людей, служити суспільному прогресу і всебічному розвитку особистості; акцентують увагу на значимості речей, явищ, ідей, важливих для життєдіяльності соціальних суб’єктів; наголошують на цінності як специфічні форми прояву відносин між суб’єктом і об’єктом стосовно задоволення потреб і інтересів суб’єкта; підкреслюють сутність цінностей як специфічних утворень загальної чи індивідуальної свідомості, що виступають у його структурі узагальненими уявленнями про прийнятні блага і можливі способи їх одержання, ідеальними критеріями оцінки й орієнтації особистості у суспільстві 4.

При цьому варто зауважити, що поняття “благо” також є категорією аксіології. Воно близьке до поняття “цінність”, оскільки в його основі лежить користь, корисність. Благами є ті речі, які корисні для задоволення людських потреб. Поняття блага і цінності нерідко розглядаються майже ідентичні – коли ту чи іншу річ відносять до цінностей, говорячи про її корисність, необхідність. І все ж між цими поняттями необхідно бачити різницю. У понятті блага особливо чітко виступає об’єктивне у предметі, те, що він зручний, корисний тощо, у понятті цінності, окрім об’єктивного, розкривається ще й суб’єктивне, те, що це благо є цінним для людини. Зв’язок цінності з оцінкою виступає у понятті цінності яскравіше ніж у понятті блага. Окрім того, поняття блага в основному пов’язане з матеріальними цінностями, а поняття цінності – з духовними 5. Отже, порівняно з благом цінність – структурно значно складніше багатозначне поняття, що дозволяє більш ефективно виявити властивості та взаємообумовленість предметів, властивостей та відносин тих чи інших суспільних явищ.

Аксіологія, як переконують сучасні дослідження, пов’язана з фундаментальними питаннями людського буття. Предмети і явища, що оточують людину не тільки володіють притаманними їм об’єктивними властивостями, але й знаходяться у певних зв’язках з людиною, сприяючи досягненню нею її цілей, задоволенню життєвих інтересів і потреб. Людина не просто пізнає предмети і явища дійсності, але й оцінює їх з позиції прагнень, потреб та інтересів. У залежності від оцінок, від наявних ціннісних уявлень поступово створюється певна спрямованість інтересів, а отже – і діяльності особистості. А яка ж природа і сутність цінностей?

Люди, змінюючи навколишній світ, виходять зі своїх потреб та інтересів, а отже створюють навколо себе особливе поле – поле зацікавленості. Предмети і явища, що оточують індивіда, соціальну спільність стають для них цінностями. При всій уявній суб’єктивності цінності завжди мають в основі два об’єктивних моменти: властивості матеріальної речі чи духовного явища і самі потреби й інтереси людей, але аж ніяк не продукти їхньої суб’єктивної волі. Якщо люди орієнтуються тільки на цінності і ні на що інше, то не може бути неціннісних орієнтацій, як не буває цінностей, що не орієнтують, – усяка цінність по своїй суті орієнтує на себе відповідний суб’єкт. Тому поняття “ціннісні орієнтації” містить певно тавтологію, тобто дублювання змісту. Ще більше протиріччя містить у собі поняття негативної цінності. Відсутність у мові відповідного слова змушує іноді використовувати термін “цінність”, що має наперед позитивне значення для характеристики негативних явищ того, що шкодить людям, що приносить їм нещастя, чого вони уникають і бояться. Справа ще й у тім, що необхідне родове поняття для позначення усього кола явищ, що так чи інакше торкаються людських потреб інтересів. От і доводиться говорити про цінності негативні і позитивні, надаючи поняттю цінність родового значення 6.

У науковій літературі з питання про сутність цінності склалося щонайменше п’ять підходів. Цінності – це породження розуму і волі людини (суб’єктивний ідеалізм); це ідеальна сутність, що існує одвіку (об’єктивний ідеалізм); це природні характеристики оцінки одних предметів і явищ повсякденного життя у порівнянні з іншими предметами (метафізичний підхід); це таке соціальне явище, яке є об’єктивним і суб’єктивним одночасно (діалектико-матеріалістичний підхід); це об’єктивне явище, породжене реальними відносинами суб’єкта й об’єкта.

Звісно, кожен із цих підходів віддзеркалює різні складові і сторони цінності. Проблема цінності є проблема значимості цінності, і це питання у кожному разі не співпадає з питанням про існування акту оцінки. Цінність може мати значимість навіть за відсутності акту оцінки, який виражає те чи інше до неї відношення. У цьому сенсі, наприклад, мають значення все ще не відкриті наукою істини. Загалом же у сучасних вітчизняних дослідженнях природи ціннісних феноменів можна відокремити дві позиції. Перша позиція – розуміння цінності як об’єктивної властивості речей закладеної у їх власній природі. Друга – характеристика цінностей як специфічних утворень свідомості, які виступають у формі узагальнення уявлень про найбільш бажані блага, у формі цілей та ідеалів. Суперечності між цими двома позиціями не можуть бути подолані простим визначенням помилковості однієї з них.

За всю історію аксіології ця проблема взаємозв’язку суб’єктивних та об’єктивних цінностей не розв’язана. Природа цінностей суб’єктивно-об’єктивна. Цінність об’єктивна у тому плані, що предмет, об’єкт, явище, втягуючись у сферу людської діяльності, набувають особливу соціальну якість. Таким чином, саме об’єкт – носій цінності має об’єктивну природу. З іншого боку, цінність не може існувати поза свідомістю особистості. У розумінні цінностей ми виходимо з категорії значимості їх для потреб та інтересів особистості. Потреби ж завжди в тій або іншій формі пред’явлені свідомості, і той предмет, який потреба знаходить для свого задоволення, відображаючись у свідомості, постає як цінність.

Розбіжності існують ще і в питанні про те, яку міру суб’єктивності має цінність з боку суб’єкта? Одні вважають, що з боку суб’єкта цінність суб’єктивна абсолютно. Сам же предмет виступає цінністю для однієї людини, соціальної спільності, але може мати негативне значення для інших. Інші вважають, що з боку суб’єкта обумовленість цінності – не суцільна суб’єктивність. Суб’єкт, володіючи свідомістю, одночасно виступає як певне матеріальне утворення. Тому ціннісне відношення може бути усвідомлене чи не усвідомлене суб’єктом, може бути усвідомлене частково чи повністю, але не залежністю від цього воно саме по собі залишається об’єктивним ставленням, що існує в реальній дійсності. Отже, специфіка ціннісного відношення, таким чином, полягає у встановленні значимості об’єкта для суб’єкта. Усі предмети природи мають ніби подвійне буття – природне, речове та ціннісне, а тому необхідні різні підходи до її засвоєння. Якщо при науково-теоретичному освоєнні дійсності об’єкт розглядається таким, яким він є поза та незалежно від свідомості людини, то при ціннісному освоєнні – таким, яке його значення для задоволення потреб та інтересів людини.

Ціннісне відношення неминуче включає в себе почуття, емоції, волю, переживання. Людство не тільки створює цінності в процесі суспільно-історичної практики, але й усвідомлює, оцінює їх. Оцінку можна визначити як процес суб’єктивного встановлення цінності, як усвідомлення міри відповідності того чи іншого предмета і явища потребам та інтересам людини.

Поняття “оцінка” нерозривно пов’язане з поняттями “цінність” і “ціннісна орієнтація”. Оцінка є суб’єктивне встановлення цінності, – це ціннісне ставлення з боку суб’єкта. Оскільки оцінка дається людиною і пов’язана з її індивідуальністю, то ціннісне ставлення неминуче включає суб’єктивний момент. Але не більш того. Адже не оцінка створює цінність а, навпаки, цінність є та основа, на якій виникне оцінка. Можна сказати, що оцінка – спосіб буття цінності, у ній виражається об’єктивна сутність цінності. Оцінюється не сам об’єкт, а межа його значимості для людини в даній епосі. Отже, оцінка – акт надання соціальної форми, тобто предметності тому чи іншому ціннісному ставленню. Цінність – щось об’єктивне; оцінка – суб’єктивний акт людської свідомості; суб’єктивне відображення цінності, що існує об’єктивно. Шляхом оцінки за допомогою суб’єкта оціночних суджень суб’єкт сприймає щось як цінність чи нецінність. Але, як суб’єктивний акт, оцінка має об’єктивно обумовлений зміст – суб’єкт, що оцінює і має можливості дати оцінку, а також його інтереси, цілі й ідеали, які виникають в умовах певних суспільних відносин 7.

Процес оцінки містить елементи суб’єктивності, умовності, але не зводиться до них, якщо оцінка правильна. Правильність оцінки полягає не в тім, що вона правильно відображає інтерес суб’єкта, що пізнає, а в тім, що у ній відображається об’єктивна істина. Критерієм же істинності оціночних суджень виступає суспільно-історична практика 8. Об’єктивно істинні оцінки, що адекватно відтворюють дійсність, сприяють успішній діяльності суб’єкта у перетворенні світу, у виробництві необхідних йому предметів з метою задоволення наявних у нього потреб. Навпаки, неістинні оцінки ставлять людину в неадекватне ставлення до дійсності і тому не можуть сприяти успіху його діяльності.

Отже, основні положення, що характеризують природу і сутність цінності полягають у тому, що цінність – це функціональне відношення предметів до людини. Причому важливим є не сам предмет, а його функції, тобто те, що він виконує для людини, задовольняючи будь-які її потреби. У цьому зв’язку цінність характеризується двома основними властивостями: функціональним значенням і особистісним змістом. Перша – це сукупність суспільно важливих властивостей, функцій предмета чи ідеї, що роблять їх цінними в суспільстві; друга, з одного боку, визначається об’єктом, що виконує функцію цінності, а з іншого боку – залежить від самої людини. Таке розуміння цінності вимагає також розрізнення понять “цінність” і “значення”. Значення мають не тільки цінності, але і нецінності. Зокрема, війни, злочини і хвороби мають досить серйозну значимість для суспільства й особистості. Чи можна їх назвати цінностями? Звичайно ж, ні. Це дозволяє зробити висновок: поняття цінність пов’язане лише з позитивним значенням.

Цінність є не природною, а соціальною властивістю об’єкта, хоча зовні вона може виступати такою. Ця соціальна властивість з’являється, коли об’єкт існує не сам по собі, а у відношенні до практичної людської діяльності. Суб’єктом ціннісного відношення виступає не індивід що пізнає, а людська практична діяльність. Там, де немає суспільства, немає підстави говорити про існування цінностей. Поза потребами людей і формами їхньої життєдіяльності цінностей не існує. Сама ж цінність виступає як об’єктивна відповідність даного явища, процесу, вчинку, подій, ідеї об’єктивним потребам та інтересам. Ціннісне відношення з боку суб’єкта виступає як оцінка, у ході якої визначається цінність того чи іншого об’єкта для особистості, соціальної спільності тощо. Оцінка стає способом буття цінностей і носить об’єктивно-суб’єктивний характер. Коли ми говоримо “цінність”, ми розуміємо передусім звернені до людини і необхідні їй властивості предмету. Коли ми говоримо “ціннісне відношення”, то розуміємо відношення суб’єкта до об’єкта, у рамках якого предмет може бути не лише цінністю, але й антицінністю чи нейтральним у аксіологічному сенсі.

Цінність не може виникати поза оцінюванням, а здатність оцінювати є істотною рисою емоції. Ціннісне відображення можна з повним правом назвати емоційно-ціннісним. Про ціннісне відображення у повному розумінні й можна говорити тільки тоді, коли присутнє живе переживання, що орієнтує людину і спонукує її до практичних дій. Це не означає, що ціннісне сприйняття світу цілком виключає момент знання. Знання змісту цінності з необхідністю присутнє у ціннісній орієнтації. Цінності як об’єктивні явища можуть закріплюватися в мовних значеннях і завдяки людській мові особистість може одержувати знання про цінність чи нецінність багатьох явищ. За об’єктивним змістом цінність є предметом (явищем), що має здатність задовольняти потреби людини; саму здатність, потенційну функцію; процес функціонування предмета як засіб (об’єкт) задоволення потреби, тобто його реальну значимість.

Отже, цінність – це явище об’єктивної реальності з якостями, що не залежать від суб’єкта, але не саме по собі, а в позитивній значимості для суб’єкта, а також ідеї і спонукання як норми й ідеал. Іншими словами, цінність – об’єкт потреби, інтересу суб’єкта, але цінність – не тільки потреба, але і дзеркало сутності індивіда. Цінність є спосіб виразу людської волі, що виявляється через конкретні предмети 9. У зв’язку з цим постає запитання: чи всі реальні цінності стають фактом людської свідомості? Звісно, ні. В одних випадках це відбувається внаслідок об’єктивних причин, а в інших – внаслідок причин, які залежать від самої людини. Ті цінності, що усвідомлюються і переходять у переконання індивіда, стають орієнтирами, що визначають спосіб його дії. Ціннісна свідомість охоплює цілі й ідеали, програми поведінки окремих особистостей, соціальних спільнот. Її завдання – орієнтувати людську діяльність, і в зв’язку з цим оцінювати об’єкти стосовно їхньої відповідності чи невідповідності людським потребам та інтересам. Практична ж свідомість – це сфера норм, імперативів, правил людської діяльності, які вказують людям, що і як потрібно робити. На основі практики свідомість дійсно взаємозалежна і взаємодіє. Визначивши три сторони свідомості як знання, оцінки і норми, можна виявити їхній зв’язок: практика – знання – оцінка – норма – практика 10.

Ціннісну орієнтацію особистості варто розглядати у зв’язку з фактами її реальної поведінки. Ціннісна орієнтація характеризує спрямованість і зміст соціальної активності особистості. Вона розглядається як регулятор соціальної поведінки особистості. Перш ніж діяти, людині необхідно з’ясувати мету, визначити засоби її досягнення, осмислити їх і закріпити як стабільні орієнтири соціальної активності. Стабільними орієнтирами виступають для особистості певні цінності і норми, які виражають сутність ціннісної орієнтації. Чому саме ці цінності, та тому, що ціннісна орієнтація у певному розумінні є схваленим суспільством діапазоном цілей і засобів індивідуальної діяльності, а ці цілі і засоби завжди виступають для особистості у формі соціальних цінностей і норм. Цілісна і відносно стійка система фіксованих ціннісно-цільових установок створює те, що можна назвати ціннісною орієнтацією. Вона ціннісна тому, що орієнтує індивідів на ті чи інші цінності культури. Ціннісну орієнтацію можна визначити і через поняття “установка”. Ціннісна орієнтація є цілою системою установок на ті чи інші цінності, у світлі яких індивід, соціальна спільність сприймає ситуацію і вибирає відповідний спосіб дії. Ціннісна орієнтація передує зовнішнім проявам особистості, виявляючи лише схильність індивіда до тієї чи іншої соціальної активності.

Отже, ціннісні орієнтації є певними суспільними схемами визначених ціннісних уявлень, які функціонують у психіці особистостей як відносно самостійні одиниці, регулюючи поведінку особистостей у тих чи інших сферах діяльності. Цінності набувають соціального змісту, реалізуються і впливають на свідомість і поведінку людей лише в тому випадку, коли глибоко усвідомлюються і сприймаються ними як ціннісні орієнтації. Інакше нереалізована цінність існує сама по собі незалежно від індивідуальної свідомості, як ідеальна категорія, що служить одним із джерел різних роду протиріч між суспільними й індивідуальними цінностями, між свідомістю і практичною поведінкою людини.

Одне з головних завдань соціально-економічних і політично-правових перетворень соціально орієнтованої, демократичної правової держави, пов’язане, зрозуміло з тим, наскільки успішно буде підвищуватися роль ціннісно-нормативної регуляції суспільних відносин. Число цінностей, на які орієнтується окрема людина, величезне. Однак, у типовій для людей того чи іншого суспільства структурі свідомості можна виділити одну загальну цілеспрямованість їхньої поведінки. У феодальному суспільстві – це орієнтація на високий становий статус, на досягнення гідного місця у станово-корпоративній ієрархії. У ранньому буржуазному суспільстві – орієнтація на збагачення як вищу суспільну й особисту мету життєдіяльності. На сучасному етапі суспільного розвитку у більшості провідних країн здійснюється орієнтація на гуманні, історично прогресивні цінності, що концентруються в служінні суспільству. Ми живемо у такий час, коли переоцінка цінностей відбувається не на рівні однієї особистості, а на рівні усього суспільства. Те, що було важливим ще кілька років тому, починає відходити на другий план. І сьогодні перелік цінностей, передусім молоді, очолюють освіченість незалежність, ефективність у справах, успішна кар’єра, матеріально забезпечене життя, тверда воля, тобто усе те, що тісно пов’язане з прагматичною стороною життєдіяльності.

Так, матеріальні цінності є ціннісним значенням природних об’єктів і предметних цінностей, тобто засобів праці і речей безпосереднього споживання. Природні цінності полягають у природних благах, які знаходяться в природних багатствах. Предметними цінностями є цінності, створені людиною, а саме споживча вартість продуктів праці, культурна спадщина минулого, що виступає у вигляді предметів розкоші, релігійного поклоніння, культурних цінностей тощо. Соціально-політичні ж цінності є ціннісним значенням соціальних і політичних явищ, подій, політичних актів і дій. Йдеться про соціальні блага, що полягають у суспільно-політичних явищах, і прогресивному значенні історичних подій. Критеріями ціннісного значення в таких випадках виступають суспільне благо, політична воля, припинення збройних конфліктів та воєн, братерство, мир тощо. Духовні ж цінності є нормативною, оціночною стороною явищ суспільної свідомості, що відображається через відповідні форми. Вони служать нормативною формою орієнтації людини в соціальній і природній реальності. Ідеї, погляди можуть бути істинними і помилковими, але від цього вони не перестають бути цінностями. Ідеї в сфері цінностей виконують певну функцію, регулюють ті чи інші відносини людей, виступаючи засобами й об’єктами їхньої діяльності. Особливе місце займає культура як цінність інтегрального порядку. Вона поєднує матеріальні, соціально-політичні і духовні цінності, створені працею людини для задоволення своїх потреб. Культура є не просто сумою предметів і цінностей, але і процесом розкриття здібностей і талантів людини, формування в неї відповідних ціннісних орієнтацій 11.

З розвитком суспільства виникають нові цінності і, навпаки, втрачають значимість чи йдуть у небуття інші цінності. Цінності знаходяться в тісному взаємозв’язку і взаємодії одна з одною. Серед цінностей, пов’язаних із традиційними формами суспільної свідомості виділимо передусім моральні цінності, тобто явища моральної культури, за допомогою яких можуть задовольнятися суспільні й індивідуальні потреби у подоланні протиріч між поведінкою особистості та інтересами суспільства. Моральними цінностями вважаються ті, які задовольняють моральні запити суб’єктів, які приносить їм моральне задоволення. Моральні цінності віддзеркалюють не тільки сформоване реальне буття, але й потреби у більш досконалих формах суспільного життя. Моральні цінності – це своєрідне вираження ідеалу, прагнення до здійснення яких підсилює практично діючий характер моральних орієнтацій. Вони виступають як міра відповідності людським вчинкам, відносинам, моральним та іншим вимогам реальних можливостей досягнутого етапу суспільного прогресу. На основі моральних цінностей формується нормативно-ціннісна орієнтація особистості. У ній вміщається і вимога того, як вчиняти, і оцінка існуючих явищ чи тих, що мали місце. Без регулярного безупинного задоволення моральних потреб, без відносно постійного залучення до моральних цінностей, без оволодіння ними в людини порушується психіка, змінюється характер її поведінки. Наскільки велика роль моральних цінностей у житті людини і суспільства, наочно показують кризи моралі, переоцінка її цінностей.

У сучасних умовах йде процес злому старих ідеалів, принципів моралі. Втрачають виправданість колишні прагнення і дії людини, у неї вселяються розгубленість і невпевненість. Людина в нинішній кризі, відчуває почуття втрати, у неї наче зникає ґрунт під ногами. Втрата моральних цінностей – це втрата морального здоров’я людини і суспільства. Завдяки моральним цінностям можуть відзначатися заслуги особистості чи її провина. Коли говорять про заслуги, мають на увазі суспільно корисну діяльність людей, таку їх поведінку, що найбільше відповідає інтересам суспільства, вимогам громадського обов’язку. Заслуга полягає в перевищенні звичайної середньої міри обов’язку чи в тривалому бездоганному виконанні обов’язків: “пішли на заслужений відпочинок”, – говоримо про пенсіонерів, тобто заслуга – це висока соціальна цінність вчинків, людського життя і діяльності.

Заслуги і достоїнства оцінюються суспільством, стають об’єктами честі і слави так само, як оцінюється провина, породжуючи безчестя, ганьбу, покарання, честь – добре ім’я, позитивна моральна репутація, особливий механізм морального регулювання. Одне із завдань морального виховання саме і полягає в тому, щоб навчити людину дорожити своєю гідністю, берегти добре ім’я, не плямувати його негідним вчинками. Честь і слава – важливі спонукачі людської діяльності, джерела більшої енергії, що може бути спрямована на служіння обов’язку, на суспільно корисні справи. У пошуках суспільного визнання, всенародної слави людина здатна зробити великі і добрі справи. Але тут, у надзвичайно складній сфері морального стимулювання, особливо важливе дотримання міри. У моральної людини обов’язково повинне бути почуття честі, прагнення до завоювання і збереження доброго імені. Інакше світ моральних цінностей буде їй недоступний. Але важливо ще, й те, яке в людини почуття честі, на яку систему моралі воно зорієнтоване, у чому бачить людина свою честь і славу, якими справами збирається їх завойовувати. Важливе й інше: як, у якій мірі розвинуте почуття честі, яка його питома вага в моральній свідомості особистості, у мотивах її поведінки 12.

Важливою складовою духовних цінностей суспільства є правові цінності, тобто конкретні правові засоби і механізми, до яких можна віднести наступні: конкретний вираз власної цінності права у практичному житті людей – безпека людини в конфліктних ситуаціях, визначеність і гарантованість її прав, забезпечення справедливого вирішення юридичних питань; особливі правові засоби і юридичні механізми, тобто так званий “юридичний інструментарій”, що за без

печує цінність права, гарантованість прав кожної людини і суспільства в цілому, інститути, які виражають оптимальне співвідношення нормативного й індивідуального регулювання; різноманітні елементи приватного права – цивільні інститути власності, договірних зобов’язань, що у своїй сукупності забезпечують високий правовий статус автономної особистості. Завдяки цим цінностям відбувається процес правової соціалізації особи, тобто засвоєння людиною упродовж усього її життя правових знань, норм і цінностей суспільства, до якого вона належить. Серед них найвищою соціальною цінністю проголошується людина.

Цінність людини і її життя може розглядатися як індивідуальний синтез всіх інших цінностей, що функціонують у суспільстві. Цінність життя є сукупність елементів особистісних орієнтацій. Чому життя людини – вища цінність. Тому, що поза життям людини немає і не може бути цінностей. Це єдиний критерій і умова для існування будь-якої іншої цінності. Для індивіда життя постає як вища цінність, вище благо безвідносно до чого б те не було. Цінність життя – ніби фундамент і вершина для всіх інших цінностей.

В залежності від розуміння цінності життя буде формуватися становлення суспільства до людини. Якщо у відносинах між людьми цінність життя аналізується в індивідуальному аспекті, то тут значимість життя визначається не для самого індивіда, а для суспільства. Питання про те, чи є сама людина цінністю, розглядається з двох сторін: у чому для людини полягає цінність іншої людини і Людини взагалі? У чому цінність власного життя людини? Інтерес індивіда до інших людей має для нього зміст, залежний не тільки від того, який він сам. Визначення цінності життя соціально знаходиться в прямої залежності від історичних умов. Що таке раб для рабовласника? Що таке кріпак для феодала? Що таке пролетар для буржуа? У ході розвитку цивілізації крок за кроком створюються передумови тих взаємин між людьми, що в абстрактній формі виражені категоричним імперативом Канта: “Чини так, щоб ти завжди ставився до людства й у своїй особі, і в особі кожного іншого так само, як до мети, і ніколи не ставився б до нього як до засобу”. Слід зазначити, що абсолютною цінністю людина є тільки потенціально. Перетворення абсолютного характеру цінності людини з потенції у реальність означає становлення вільного розвитку індивідів суспільно значимим явищем 13.

Отже, попередньо підсумовуючи сказане вище можемо стверджувати, що цінностями є об’єкти, явища, ідеї, суспільні процеси та їх властивості, до яких людина ставиться як до задовольняючих її соціальні потреби, інтереси, бажання і які вона залучає до сфери своєї життєдіяльності. Цінності виступають невід’ємною складовою правової культури суспільства і віддзеркалюються у свідомості. Ціннісне сприйняття людьми об’єктів суспільного життя зумовлюється конкретно-історичними умовами розвитку людства, місцем особи, соціальних спільнот у системі певних економічних і соціально-політичних відносин, ступенем розвитку потреб та інтересів людей. За своєю природою і сутністю цінності становлять синтез об’єктивних і суб’єктивних, індивідуальних і соціально-класових, національно-етнічних і загальнолюдських засад.

1.2. Концептуальна зумовленість цінності права

Уточнення сутності і функцій права, його ціннісних характеристик загалом відбуваються з позицій і у межах того або іншого поняття права, яке лежить в основі конкретної концепції юриспруденції. Якісні зміни насамперед пов’язані з переходом від попереднього визначення права до його нового поняття, з формуванням нової теорії, а відтак і з новими ціннісними характеристиками права 14. Так, упродовж тривалого часу, особливо за радянської доби, право розглядалось як дзеркало суспільних відносин, яке лише фіксує досягнутий рівень розвитку суспільства і позбавлене творчої сили як вторинний, надбудовний елемент дійсності, додаток до економічних відносин, який обслуговує інструментарій економіки 15. Це породжувало правовий нігілізм, недооцінку права, його ігнорування у величезних масштабах соціально-економічних процесів, що відбувалися у гігантській державі.

У загальносоціальному розумінні право є певними можливостями суб’єктів суспільного життя, які визначаються рівнем розвитку суспільства 16. Отже, право із законообмеження стає, по суті, феноменом, у якому система обмежень особи і її обов’язків кореспондується з обов’язками держави і можливостями особи 17. У цьому зв’язку важливим є осмислення співвідношення між сутністю і аксіологічною сторонами права, тобто пошук тих його елементів, які мають водночас як аксіологічне, так і деонтологічне значення.

Як відомо, історія філософсько-правової думки пронизана боротьбою двох протилежних типів праворозуміння – позитивістського і непозитивістського. Позитивісти вважають, що право – це будь-які закони, адміністративні акти, судові рішення і, взагалі, будь-які накази державної влади незалежно від їх змісту. Така позиція є ототожненням права і закону. У даному випадку співставляється з правом не тільки закон, а й будь-який владний акт, виданий компетентним органом влади з дотриманням встановленої процедури, тобто владний акт з правильною формою. Закони та інші владні акти охороняються державою, забезпечуються державним примусом, тим самим створюючи в суспільстві примусовий порядок. За порушення останнього настає покарання. Таким чином, влада примушує людей дотримуватись законів. Тому позитивісти твердять, що право – це правила (норми) і накази, видані в офіційному порядку, які мають загальнообов’язковий характер та забезпечуються державним примусом. Примус і формальну коректність позитивісти визначають як сутність права для розмежування права і моралі, правових і моральних цінностей. Тобто прихильники позитивістського типу праворозуміння при всіх існуючих розходженнях вбачають у праві систему реально діючих, забезпечених владним примусом правил поведінки людей чи примусовий порядок суспільних відносин.

Отже, позитивісти надають праву інструментальної цінності як засобу забезпечення визначеного порядку суспільних відносин. Одночасно як телеологічна цінність виступає сам порядок. Інакше кажучи упорядкування громадського життя здійснюється заради самого упорядкування. Порядок самоцінний і не потребує етичного, політичного, історичного, соціального тощо виправдання. Споконвічне протиріччя між цілями і засобами юридичний позитивізм переборює шляхом поглинання перших – другими, ототожнення права з державною сваволею, держави – з монополізованим і легалізованим насильством.

Протилежний тип праворозуміння включає різні напрямки філософсько-правової думки, де проводиться розмежування права і закону, пояснюється пріоритет права над законом. Право, за переконанням непозитивістів, є правильним не тому, що воно записано в законі та існує в офіційній формі, а за змістом. Закони мають бути правовими, повинні містити правові норми, але в дійсності зміст законів може бути і неправильним.

З давніх-давен у пересічній свідомості людей і в теоріях існує уявлення про справедливе природне право, яке передує закону. Природне право походить від Бога або випливає з природи людини, речей, стверджують одні вчені; інші – відстоюють думку, що воно міститься в об’єктивних до законотворчих відносинах. Сутність ідеї природного права, підкреслює С. Алексєєв, “полягає у тому, що поруч з правом, яке створене людьми і виражене у законах (позитивним правом), існує природне право – сума вимог, що у своїй основі безпосередньо, без будь-якої участі людини, породжені самим натуральним життям суспільства, “природою”, “єством” людського буття, об’єктивними умовами життєдіяльності, природним ходом речей. До таких вимог відносяться, наприклад, право на еквівалент у господарських справах, право першості, право старшинства, право народів на визначення своєї долі тощо” 18.

Проте, не зважаючи на різне змістовне наповнення поняття “природне право” у конкуруючих філософсько-правових системах воно було своєрідною теоретичною призмою, через яку проходили епохальні ідеї соціального влаштування та перебудови життєдіяльності людей, виражалось принципове оціночне ставлення того чи іншого мислителя до минулого, теперішнього і майбутнього людства в контексті його уявлень щодо сенсу життя людини та її справжнього призначення 19. Це поняття допомагало конструюватися та одержувати своє моральнісно-філософське і ціннісно-практичне обґрунтування різноманітним варіантом суспільного ідеалу. Завдяки йому відпрацьовувалися важливі політико-правові документи Нових часів – американська Декларація про незалежність 1776 р., Французька Декларація прав людини та громадянина 1789 р. тощо.

Кожне поняття права розкривається через його визначення. Причому, розрізняють формальні і змістовні визначення. Перші розкривають явище через опис його форми, інші – через проникнення у його зміст. У формальному визначенні важко відтворити сутність явища, тобто не можливо пояснити, чим воно відрізняється від інших, що мають одну й ту ж форму, але різний зміст. Такі визначення права, як “право – це загальна свобода”; “право – це загальна справедливість”, фіксують розуміння права як самостійної сутності, яка відрізняється від інших сутностей. Так само як і ці об’єктивні властивості права, сутність права, яка ними характеризується, належать до визначень права, що не залежить від волі законодавця. До цих вихідних визначень сутності права в процесі позитивації” права, виразі його у вигляді закону, додається нове визначення – державно-владна загальнообов’язковість того, що офіційно визначається і встановлюється як закон (позитивне право) у визначений час і у визначеному соціальному просторі.

У межах же позитивістського праворозуміння його прихильники пропонують саме формальне визначення сутності права. Це означає, що сутність явища розкривається через ознаки форми, в якій виявляється право, а зміст цієї форми не має значення для поняття права. Природничо-правова школа, навпаки, розрізняє телеологічні та інструментальні цінності і, визнаючи право як систему примусово реалізованих норм поведінки лише інструментальною цінністю, намагається дати змістовне, ціннісно-цільове обґрунтування встановленого ним порядку, тобто знайти певне надпозитивне природне право, що виступає стосовно права позитивного як критерій його правової чи неправової оцінки і виправдання телеологічної цінності. Часом ці цінності формулюються дуже абстрактно і розпливчасто. Згадаємо класичне визначення, що належить Цельсу: “Право є наука про добре і справедливе” 20. Більшою конкретністю відзначались уявлення прихильників теорії суспільного договору (Г. Гроцій, Т. Гоббс, Д. Локк, Ш.Л. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо та ін.). Метою держави і позитивного права вони вважали забезпечення природних і невід’ємних прав людини, якими визнавалися життя, воля, власність і рівність.

Саме ці права можуть бути зведені до двох телеологічних цінностей: “особистість” і “свобода” 21, для забезпечення яких і необхідний правовий порядок. Право бачить людину не у всій різноманітності його особистісних проявів, а лише як носія певної соціальної ролі: кредитора, боржника, правопорушника, депутата, військовослужбовця, непрацездатного тощо. Проблема ж полягає у тому, що будь-який індивід одночасно володіє не тільки неповторними особистісними якостями, але і різними соціальними статусами. Правопорушником, приміром, може виявитися дурень, талановитий музикант, закоханий, неповнолітній, військовослужбовець, депутат, дипломат і т. ін. Якщо виключно особистісні особливості право просто ігнорує, то зі специфікою різних соціальних ролей воно іноді змушене рахуватися. Тут важливо, щоб соціальний статус людини не впливав на правове регулювання відносин у суспільстві, не блокував дію принципу формальної рівності перед правом (законом), оскільки у кінцевому підсумку усі люди, незалежно від будь-яких особистісних і соціально-рольових розходжень, визнаються правом формально рівними один одному як розумні і вільні істоти. Однак, не всі фактичні відмінності допускають правового абстрагування від них, не до всіх відносин, що складаються в житті, ми можемо застосувати принцип формальної рівності. Тому, право – це лише деякий мінімум справедливості, але одночасно це і максимально можлива справедливість, тому що будь-якої іншої форми буття і виразу волі в суспільному житті людей, крім правової, людство дотепер не винайшло. Люди вільні в міру їхньої рівності і рівні в міру їхньої свободи 22.

Проте право не претендує на упорядкування усіх сфер і сторін життєдіяльності людини. Воно лише визначає межі порядку”, що може і повинен бути загальним для всіх людей і, отже, підтримуватися примусово, тобто одержувати в законах державно-владний вираз, конкретизацію, визнання і захист. Недержавне санкціонування перетворює не щось неправове на право, як стверджують позитивісти, а тільки те, що одвічно є правовим (формальну рівність, формальну свободу тощо), а відтак може і повинно забезпечуватися державою, тобто силою державного законодавства. Взагалі, на думку В. Нерсесянца, держава і право не самоціль, а соціально й історично обумовлені загальні форми виразу, організації, упорядкування і захисту свободи в суспільних відносинах людей. Зміст і характер цієї волі, її широта і обсяг, її суб’єктна й об’єктна структури (суб’єкти і сфери свободи) тощо, словом, її кількість і якість визначаються досягнутим рівнем розвитку суспільства. Свобода відносна в розумінні її фактичної незавершеності, історичної зміни і розвитку її змісту і т. ін., але вона абсолютна як вища цінність і принцип” 23.

До вивчення правої дійсності варто підходити і з позицій зумовленості права явищами і процесами матеріального, соціально-суспільного порядку. У такому випадку є сенс ставити перед собою завдання розкрити ті фактори в об’єктивній соціальній дійсності, які первинні, тобто служать причинами виникнення, існування, зникнення тих чи інших елементів правової системи суспільства. Так, відповідно до гносеологічних принципів соціологічного підходу до права ми прагнемо розкрити причини правових процесів, механізми їхнього виникнення в даних суспільно-історичних умовах, закони їхнього розвитку. Правова надбудова суспільства розглядається не просто як сукупність понять, термінів, законодавчих актів, а разом з їхніми носіями, суб’єктами правової діяльності – особистостями, соціальними групами, класами, суспільством у цілому.

У рамках же власне аксіологічного підходу право розглядається як елемент доцільної діяльності людини. Право виступає не просто як ідея чи принцип, але як справжня мета і рушійний мотив поведінки людини, тобто цінність, благо. Тому не випадково одним з основних питань аксіології права, відповідно, є питання про співвідношення особистості і права, про те, яким чином правові установлення стають особистими мотивами поведінки людини. Отже, у рамках аксіологічного підходу право розглядається у своєму ідеальному й об’єктивному вимірі як елемент поведінки, свідомої діяльності людини і суспільства в цілому, що передбачає результат правової діяльності і шляхи її реалізації за допомогою певних засобів. Право виступає у цьому розумінні як спосіб інтеграції різних дій людини і суспільства в деяку послідовність чи систему.

Сила права є не лише суспільною необхідністю, не лише засобом соціального регулювання, а й своєрідною соціальною цінністю, соціальним благом. Соціальна цінність права обумовлюється передусім його особливостями як інституційного утворення 24, що виникло на певному етапі розвитку суспільства. Завдяки своїй інституційності право має низку важливих соціально необхідних властивостей – загальнообов’язкову нормативність, формальну визначеність за своїм змістом, державну гарантованість. У демократичному суспільстві власна цінність права, тобто його самоцінність набуває домінуючого значення. Право виступає цінністю, яка не властива жодному іншому соціально-політичному явищу, цінністю упорядкованої свободи людини, справедливості, консенсусу. У цій якості право може надавати людям, їх колективам у вигляді суб’єктивних прав простір для вільного волевиявлення, для активної поведінки, і водночас воно спрямоване на те, щоб виключити свавілля і безлад, протидіяти їм, узгоджувати поведінку з мораллю, зі справедливістю. Саме як явище, що протистоїть свавіллю і беззаконню і водночас забезпечує простір для упорядкованої соціальної свободи й активності, право само по собі обіймає високе місце в соціальному житті, виступає чинником соціального прогресу.

Отже, якщо сутність права у найбільш загальному визначенні є міра свободи та обґрунтованість поведінки суб’єктів суспільного життя, що об’єктивно зумовлені розвитком суспільства, то цінність права можна визначити як уособлення свободи і активності людей на основі упорядкованих стосунків і у відповідності зі справедливістю, необхідністю узгодження волі й інтересів різних верств населення, соціальних груп, окремих індивідів. Таке тлумачення сутності права набуло систематично розвиненої форми, свого класичного виразу у Нові часи, коли головною метою соціально-філософських та теоретико-правових теорій стало відшукання внутрішніх підвалин природного права, що укорінені у самій природі людини, поза будь-якими зовнішніми для неї підпорами та авторитетами 25. Це подвоєння державно-правового життя у свою чергу набуває форми антитези належного і сущого. З’являються передумови виникнення не тільки аксіологічного, але і деонтологічного осмислення природи права. При цьому право розглядається вже не стільки як деяка об’єктивна цінність, мотив, скільки як імператив, веління, правило людської діяльності, державної, і юридичної практики. Так, поряд з виникненням власне аксіологічної проблематики, коли головним є питання, що є право, справедливість, держава по суті, як цінність, мета і мотив людської діяльності, зароджується ще один аспект осмислення природи права. Мова йде про виникнення юридичної деонтології, яка осмислює право в категоріях належного, іншими словами, намагається з ідеї права, ідеї волі і рівності і відповідних їм правових відносин вивести деякі безперечні норми юридичної практики.

У рамках деонтологічного підходу, робиться спроба сформулювати й обґрунтувати деякі аксіоми чи максими, правової поведінки. Частина з них кодифікується надалі в законодавстві (наприклад, “Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей” – ст. 23 Конституції України), інша частина носить неформальний характер, по суті справи складаючи основу юридичної і політичної етики. Мова йде про такі норми, як, наприклад: “Не можна бути суддею у власній справі”, “Ухвалюй тільки таке рішення, яке могло б стати основою загального законодавства” та ін. Цілком очевидно, що змістовий смисл цих норм не можна розкрити, не звертаючись до принципів права, категорій свободи і рівності. Вочевидь, що юридична деонтологія й аксіологія тісно пов’язані, переплітаються одна з одною.

Всесвітня історія як рух до все більшої свободи якомога більшої кількості людей,демонструє, що ця свобода можлива тільки як право, тільки у правовій формі, оскільки лише право як загальна, рівна, а тому й однаково справедлива для усіх міра упорядкування, формалізації, регуляції людських відносин проводить розмежувальну лінію між свободою і сваволею, оформляє і нормує свободу як статус і відносини незалежних один від одного суб’єктів права в рамках загального правопорядку. У цій триєдиності свободи, рівності і справедливості й полягає цінність права як загальної, необхідної і єдиної форми їхнього взаємопов’язаного і погодженого буття, втіленого у суспільному житті людей.

Закони й інші офіційні загальнообов’язкові акти можуть бути формою офіційно-владного визнання, нормативної конкретизації і захисту як права, так і інших неправових вимог, дозволів і заборон. Тільки як форма виразу права закон та інші офіційні акти є правовим явищем. Завдяки правовому закону принцип правової рівності, а разом з ним і загальність рівної міри свободи, отримує державно-владне, загальнообов’язкове визнання і захист, набуває законної сили. Лише будучи конкретизацією властивостей і вимог права, закон стає правовим. У випадку з правовим законом до зазначених об’єктивних за своєю природою і загальнозначущих цінностей права додається його нова характеристика – офіційна загальнообов’язковість, що має істотне значення для здійснення функцій права як регулятора суспільних відносин і для захисту правопорядку.

Але при цьому слід мати на увазі, що офіційно-владна загальнообов’язковість права – наслідок його об’єктивної цінності, а не навпаки. Сама по собі офіційна загальнообов’язковість і пов’язаний з нею примус ні права, ні правових цінностей не породжує. Своїм загальним масштабом і рівною мірою право відображає, вимірює, оформляє саме свободу в людських взаєминах. Дозволи і заборони права якраз і являють собою нормативну структуру й оформленість свободи в суспільному бутті людей, межі досягнутої свободи, межу між волею і несвободою на відповідному ступені історичного прогресу. Будь-якої іншої форми виразу свободи в суспільному житті людей, крім правової, людство дотепер не винайшло.

Люди вільні в міру їхньої рівності і рівні в міру їхньої свободи. Неправова свобода, свобода без загального масштабу і єдиної міри, тобто, так звана свобода без рівності – це ідеологія і практика елітарних привілеїв, а так звана рівність без свободи – ідеологія і практика егалітаризму і комунізму. Або свобода у правовій формі чи сваволя у тих чи інших проявах. Третього тут не дано: неправо і несвобода – завжди сваволя.

Історичний розвиток свободи в людських відносинах є прогресом рівності людей у якості формально (юридично) вільних особистостей. Через механізм права – формальної (правової) рівності – спочатку невільна маса людей поступово, у ході історичного розвитку перетвориться у вільних індивідів. Звісно, немає двох однакових, ідентичних речей, а тим більше людей. У цьому розумінні рівність – це визначена абстракція, тобто результат свідомого, розумового абстрагування від тих відмінностей, що властиві зрівнювальним явищам. Зрівнювання, там, де воно має місце припускає, отже, відмінність зрівнюваних об’єктів і разом з тим неістотність цих відмінностей, тобто можливість і необхідність абстрагуватися від таких відмінностей з погляду відповідної форми визначення і характеристики цих об’єктів.

Так, у математиці рівність доведена до абсолютної абстракції кількісних визначень, цілком очищена від якісних і змістовних розходжень. Рівність у праві не настільки абстрактна, у ній міститься і завжди актуально присутній істотний для соціальної сфери якісний, змістовний момент – свобода індивіда в суспільних відносинах. Правова рівність – це рівність суб’єктів, рівність людей саме як вільних індивідів. Рівними в правовому розумінні можуть бути тільки вільні люди, і ця рівність означає визнання їх суб’єктами права за рівною для них нормою, що регулює відповідне ставлення. Там же, де люди поділяються на вільних і невільних, останні належать не до суб’єктів, а до об’єктів права і до них принцип правової рівності не застосовується. У цілому історична еволюція змісту, сфери дії принципу формальної рівності не спростовує, а, навпаки, підкріплює значення даного принципу як характерну особливість права в його співвідношенні і розбіжності з іншими видами соціальної регуляції (моральної, релігійної тощо).

З урахуванням цього можна сказати, що право – це нормативна форма вираження свободи за допомогою принципу формальної рівності людей у суспільних відносинах. Вихідні фактичні розходження між людьми, розглянуті і урегульовані з погляду абстрактно-загального правового принципу рівності, постають у вигляді нерівності у вже набутих правах, нерівних за структурою, змістом й обсягом прав різних суб’єктів права. Право, як форма відносин вільних індивідів за принципом рівності не знищує вихідних відмінностей між різними індивідами, але лише формалізує й упорядковує ці відмінності за єдиною підставою, трансформує невизначені фактичні відмінності у формально-визначені нерівні права вільних, незалежних одна від одного, рівних особистостей, тобто робить свободу можливою і дійсною у формі правопорядку.

Отже, визнання різних індивідів формально рівними – це визнання їхньої рівної правоздатності, можливості здобути ті чи інші права на відповідні блага, конкретні об’єкти. Але це не означає рівності вже здобутих конкретних прав на індивідуально-конкретні речі, блага тощо.

Формальне право – це лише правоздатність, абстрактна вільна можливість придбати – у погодженні із загальним масштабом і рівною мірою правової регуляції – своє, індивідуально-визначене право на даний об’єкт. При формальній рівності і рівній правоздатності різних людей їх реально здобутого права неминуче, внаслідок відмінності між самими людьми, будуть різними, нерівними: життєві розбіжності, вимірювані й оцінювані однаковим масштабом і рівною мірою права, дають у підсумку розбіжності у здобутих, особисто приналежних конкретному суб’єкту правах. Такі розбіжності у здобутих правах у різних осіб є необхідним результатом саме дотримання, а не порушення принципу формальної (правової) рівності цих осіб, їхньої рівної правоздатності.

Необхідність і імперативність правового підходу представлені у такій цінності права як справедливість. Справедливе те, що виражає право, відповідає праву і дотримується права. Будь-якого іншого регулятивного принципу, крім правового, справедливість не має 26. Заперечення ж правового характеру і змісту справедливості неминуче призводить до того, що за справедливість починають видавати якесь неправове начало – вимоги зрівнялівки чи привілеїв, ті чи інші моральні, релігійні, світоглядні, естетичні, політичні, соціальні, національні, економічні та інші уявлення, інтереси тощо. Тим самим правове, тобто загальне і рівне для усіх, значення справедливості підмінюється деяким окремим, частковим інтересом і довільним змістом, партикулярними домаганнями. Справедливість – скрізь і завжди, власне, правова справедливість. Тому справедливість може суперечити лише правопорушенню, але не правовому закону, не загальному принципу правової рівності, що є її власним принципом.

Свобода же не тільки не протилежна рівності, але і втілена в цій рівності. Свобода і рівність невіддільні одна від одної і взаємно доповнюють одна одну. З одного боку, вихідною і визначальною фігурою свободи в її людському вимірі є вільний індивід – необхідна основа правоздатності і правосуб’єктності взагалі. З іншого боку, цю свободу індивідів можна виразити лише через загальний принцип і норми рівності цих індивідів у визначеній сфері і формі їхніх взаємин.

Право – це не просто загальний масштаб і рівна міра, а загальний масштаб і рівна міра саме і насамперед, свободи індивідів. Вільні індивіди – “матерія”, носії, суть і зміст права. Там, де заперечується вільна індивідуальність, особистість, правове значення фізичної особи, там немає і не може бути права, там не може бути і якихось дійсно правових індивідуальних та інших суб’єктів права, дійсно правових законів і правових відносин як у суспільстві в цілому, так і у різних конкретних сферах суспільного і політичного життя 27.

Отже, підводячи попередні підсумки аналізу співвідношення сутності права і його цінності ще раз підкреслимо, що якщо з точки зору філософії право розглядається як міра людської свободи, як розрізнення права і закону, то для юриспруденції право – це передусім система норм, що забезпечені особливими методами, включаючи й примус. З юридичної точки зору право у своєму аксіологічному вимірі виступає не як неформалізований носій моральних, етнічних, релігійних чи якихось інших неправових цінностей, що характерно для природно-правового підходу, а як чітко визначена форма саме правових цінностей, як специфічна форма застосування належного у суспільних відносинах, яка відрізняється від усіх інших форм духовно-практичного освоєння світу, зокрема моральних, релігійних тощо.

1.3. Право як об’єктивація цінностей особистості і суспільства

Основною проблемою та завданням аксіології є обґрунтування системи вищих цінностей та сукупності норм та ідеалів людського життя. По суті, можна говорити про систему цінностей певної особистості, конкретної соціальної групи, класу, суспільства, усього людства. У кожній із цих систем цінностей можна виділити різні групи цінностей у залежності від їх значимості для соціального суб’єкта: вищі цілі, які виступають як ідеали, цілі, критерії; а також цінності, які підпорядковуються першим та виконують роль оперативних регуляторів у повсякденному житті того чи іншого суб’єкта.

Загальновизнано у гуманістичній філософській традиції, що першою вищою цінністю є сама людина. Людське життя має абсолютну цінність, самоцінність, незалежно від соціально-політичної, громадської чи будь-якої іншої позиції, від реальної участі індивіда у житті суспільства. Проте, коли ми звертаємось до конкретної, а не абстрактної людини, виникає питання, про її відносну цінність. При цьому критерій оцінки набуває конкретно-історичного характеру, наповнюючись реальним змістом, який віддзеркалює рівень соціального, правового, морального розвитку суспільства. Що ж стосується абсолютної цінності людини, то тут неможливий ніякий зовнішній критерій, оскільки людське життя як вища цінність сама є всезагальним критерієм для оцінки усієї дійсності.

Державна офіційно виголошена філософія прав людини у Конституції України базується перш за все на її ст. 3: “Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою цінністю” 28. Це принципове визнання означає, що людина є цінністю не тільки сама для себе, але й для всього суспільства, для соціуму. Причому, оскільки ця цінність найвища, то жодне інше явище не може цінуватись суспільством вище, аніж людина, не може перевершити цінність людини. “Всі інші соціальні цінності, – підкреслює П. Рабінович, – мають бути підпорядковані “субординовані” цінності людини” 29.

Звісно, оцінка людини не може відбуватися в ізоляції від суспільства і природи, а тим більше протистояти їм. Тому статус людини як вищої цінності не повинен підміняти природу чи нехтувати нею, а навпаки передбачає нерозривну єдність людини і навколишнього середовища, та, відповідно, їх однакову цінність. Йдеться про подолання форми антропоцентризму, пов’язаної з тривалим існуванням принципу панування людини над природою. Сучасна екологічна ситуація висунула на передній план замість цього принципу новий – принцип співробітництва, згідно з яким природа має розглядатися не лише як передумова існування людського суспільства, а як невід’ємний компонент людського життя взагалі. Звідси – нові акценти в аксіологічній методології. Новий підхід залишає людину в центрі ієрархії життєвих цінностей, але при цьому сама її цінність наповнюється новим, більш багатим змістом, включаючи людські, суспільні аспекти природного середовища. До речі, ст. 50 Конституції України наголошує на праві кожної людини мати безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди 30. Водночас ст. 16 Основного Закону України вказує обов’язок держави забезпечувати екологічну безпеку і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи – катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу.

Визнання людини і природи вищими цінностями означає водночас і визнання вищими цінностями таких феноменів як саме життя, свобода, честь, гідність людини. Виступаючи проявами людського існування усі ці явища можуть бути мірилом гуманізації, демократизації суспільства, взаємної відповідальності усіх його членів. Саме ступінь економічної, політичної, юридичної, духовної свободи особистості характеризує рівень суспільної свободи та визначає ціннісний статус честі та гідності особистості. При цьому діалектика життя така, що чим більше людина відчуває й усвідомлює себе вільною, тим більше вона здатна підпорядковувати свої інтереси інтересам суспільства, тим міцнішою стає єдність людини та суспільства.

У цьому контексті важливу роль відіграє право, правовідносини. Як елемент цивілізаційної культури право входить у систему переконань, цінностей і виражальних засобів, що упорядковують досвід і регулюють людську поведінку. Цінності соціальні в даному випадку можуть бути представлені як загальноприйняті у суспільстві переконання відносно цілей і станів, до яких людина чи група традиційно прагнуть чи повинні прагнути. Вони ж складають базову чи додаткову основу моральних і правових принципів та вимог.

Суспільні цінності аж ніяк не відміняють реальну цінність права та правового буття. Навпаки, саме звільнення від віри в удосконалення суспільного життя лише через його зовнішні форми приводить до справжнього історичного виправдання права, бо ж створює сприятливі можливості для розпізнання його укорінення в глибинах духовного життя людей, для виявлення його щонайвищого покликання та кінцевої мети.

Правові ціннісні установки, норми і символи мають чи можуть мати певне обґрунтування, а також служити обґрунтуванням для інших, суміжних ціннісних масштабів і орієнтирів. Наприклад, збереження життя, право на життя, недоторканість особи тощо забезпечується на практиці заборонами убивати людину, завдавати їй тілесні ушкодження, загрожувати їй, шкодити її здоров’ю тощо. Ціннісний вимір права повинен рахуватися з усією різноманітністю внутрішнього змісту права, втілюваного в його нормах, принципах, інститутах, функціях, символах тощо. Необхідно взяти до уваги і різноманіття його зовнішніх проявів і впливів, а також сприйняття тих чи інших структурних елементів правових норм та інститутів. Так, широко відомі правові конструкції і терміни, наприклад, злочин і покарання, позивач і відповідач, можуть сприйматися і як словесні символи для більш зручного і зрозумілого позначення деяких суспільних ситуацій чи звичаїв, звичних форм спілкування чи характерних конфліктів.

Повсякденна суспільна активність і правове спілкування – це тісно поєднана й різною мірою упорядкована і зміцнена тканина суспільних відносин і суспільних інститутів, деякий симбіоз соціальних і правових форм відносин. Завдяки цьому відбувається поєднання двох взаємопов’язаних між собою процесів – соціалізації права, тобто забезпеченню консенсусу між різними соціальними верствами, класами, групами та збільшення питомої ваги законодавства, яке гарантує соціальну захищеність кожної людини, а також гуманізації права – поступового втілення у законодавство загальнолюдських принципів права, розширення законодавчого закріплення основних прав людини й піднесення рівня справедливості правового регулювання.

Отже, ціннісні властивості права можна подати в двох основних різновидах: базові (первинні, сутнісні, природні) і функціональні (вторинні, змістовні, інструментальні). У літературі ці два різновиди представлені як внутрішня і зовнішня ціннісна характеристика права – цінності права і цінності в праві 31. Цінності в праві – це цінності, що інтегруються правом, Право в даному випадку поєднує у своїй регулятивній дії і впливові етичні, політичні, економічні, а також світоглядні і навіть естетичні елементи соціальної культури. Як зазначав О. Гарник, однією з засадничих ідей людського суспільства є ідея права, яка завжди присутня (нехай навіть у зародковому стані) у духовному досвіді кожної людини, вона живе та діє у свідомості людей навіть тоді, коли виявляється слабкою, затемненою, придушеною і, як ідея добра, ідея істини, ідея свободи, вона зберігає свою природу та своє значення і в тому разі, коли можливості її життєвого прояву зведені до мінімуму 32. У цьому розумінні ідея права є завжди реальною силою, що більшою чи меншою мірою, але неодмінно впливає на волю людини: у своєму внутрішньому досвіді виявляє її як вже дану як факт, цінність, об’єкт бажання й водночас як ще задану для свого пізнання та здійснення, як мету та зразок для духовно-практичної активності. Проте буття ідеї права аж ніяк не обмежується рамками суб’єктивного досвіду окремих людей. За своєю природою вона об’єктивна та загальнозначуща, самоцільна та самоцінна. Цариною її буття є світ людської культури, у надрах якого народжуються та одержують самобутнє існування одвічні сенсожиттєві орієнтації людства, абсолютні цінності, принципи, ідеї. Тут вони виявляють себе як багато смислові варіації можливостей людського життя, здатного реалізувати себе згідно зі своїм кінцевим призначенням.

Цінності права, навпаки, суть цінності, що уособлюються правом цілком чи частково (свобода, справедливість, рівність). Своїми структурними елементами – нормами, принципами, інститутами – вони позначають цілком визначені орієнтири, стандарти і цілі суспільної поведінки, особистої чи групової. Іншими словами, цінності права, за оцінкою С. Алексєєва, це увесь арсенал, увесь спектр правових феноменів різних рівнів з тією лише особливістю, що вони відокремлюються і розглядаються не з позицій одних лише потреб юридичної практики і у цьому відношенні у вигляді об’єктивованих фрагментів правової дійсності, а з позицій їх функціонального призначення, тих рис, які характеризують їх як інструменти правового регулювання, вирішення економічних та інших соціальних завдань 33. Право як елемент і підсистема культурного структурування й призначення втілює ціннісні орієнтації хронічного (кінцевого) і трансцендентального (постійного протягом декількох історичних епох) призначення. Причому, правова культура містить у собі поєднання і взаємодію соціальних інтересів, норм, інститутів, а також правосвідомість окремих особистостей і формалізованих груп із властивими їм змінами надій і розчарувань, успіхів, невдач тощо.

Особистості і групи постають у правовому спілкуванні у вигляді фізичних і юридичних осіб, у вигляді законослухняних громадян і правопорушників, у вигляді пануючих і підвладних. Однак подібна характеристика містить лише статичний зріз правової культури. Для наших цілей більш змістовним був би підхід динамічний, що припускає розгляд динаміки права в потоці суспільних змін тривалої дії. У цьому випадку було б необхідно брати до уваги всі основні і допоміжні фактори соціальних змін, що так чи інакше впливають на поведінку людей: фізичне середовище, склад населення, а також фактори психологічні, економічні, політичні і власне правові. Зокрема, правова регуляція охоплює найважливіші сфери суспільного життя, а саме – регулює відносини власності, виступає регулятором міри та форми розподілу праці та її продуктів між членами суспільства, регулює діяльність державного механізму, визначає міру боротьби з зазіханнями на існуючі суспільні відносини й процедуру вирішення конфліктів, впливає на різноманітні форми міжособистісних стосунків, міждержавне спілкування народів тощо.

Позитивне і конструктивне співробітництво індивіда і суспільства може бути досягнуто тільки шляхом погодженого прийняття деяких загальних й ідеальних цілей, а також норм чи інститутів, що забезпечують цілі загального блага й специфічні цілі особистості чи групи. Не можна не погодитись з висновком П. Рабіновича щодо того, що “у державно-організованому суспільстві переважну частину своїх основних прав людина не може здійснювати, якщо вона не визнаватиметься юридично правоздатною і не стане носієм суб’єктивного юридичного права. В цьому розкривається основне соціальне призначення й основна особистісна цінність такого права. Наділяючи людину суб’єктивним юридичним правом, держава немовби відкриває доступ до здійснення її основних, невід’ємних прав” 34. І особистість, і суспільство, узяті в їх частковому функціональному і поведінковому вимірі, стають важливими факторами забезпечення, підтримки чи, навпаки, руйнування правових ціннісних орієнтації. Так, спільні устремління особистості і соціальних інститутів до егалітарного ладу можуть відчувати сильну протидію соціальної нерівності, що виникає на основі статусної нерівності (майнової, політичної, професійної й ін.), а також нерівності інтелектуальної, психофізичної, етичної тощо.

Право, що сприймається як цінність за своєю природою і призначенням, постає високоефективним засобом підтримки єдності світу, спільного проживання і порядку, забезпечення захисту від сваволі й інших несправедливостей, а також результативним інструментом соціального контролю. Ці властивості права реалізуються за допомогою таких його переважно інструментальних властивостей, як можливість служити єдиним масштабом для рівнодостойного ставлення до учасників правового конфлікту, визначеність його дозволів і заборон, високий ступінь систематизованості і несуперечності, результативності його велінь і гарантованості його розпоряджень, підтриманих погрозою застосування примусової сили держави.

“Для впровадження у життя пануючого в суспільстві праворозуміння, – підкреслює П. Рабінович, – держава з необхідністю вдається до різноманітних загальнообов’язкових організаційно-юридичних структур, механізмів, процедур, технологій тощо. Всі вони характеризуються, описуються, фіксуються, як правило, через формально визначені ознаки відповідних дій, фактів, ситуацій, які настільки тісно пов’язуються, поєднуються, переплітаються, що утворюють певну ціннісну цілісність, розчленувати, сепарувати яку можна у чистому вигляді лише теоретично в абстракції” 35. Звісно, право містить у собі деякий ідеальний масштаб для особливого роду спілкування, упорядкування і контролю, що постає зовні вічно недосяжним, але не втрачає своєї притягальної сили ідеальним станом, що знаходить підтримку в переконаннях і ціннісних орієнтаціях учасників правового спілкування.

Так, юридичні позитивісти, які у європейській правовій традиції протиставляють своє розуміння права позиції захисників природного права, в силу заперечення об’єктивних, незалежних від законодавця і закону властивостей і характеристик права, відкидають власне правові цінності і визнають лише цінність закону, позитивного права. Причому цінність закону, яку визнають правники-позитивісти насправді позбавляється власне правового сенсу. Для них цінність закону полягає у його офіційній загальнообов’язковості, владній імперативності, а не у його загальній значимості. Порядок є самоцінністю і не потребує етичного, політичного, історичного, соціального виправдання. У відповідності ж з природно-правовою аксіологією, природне право втілює в собі об’єктивні властивості і цінності справжнього права і тому виступає у вигляді мети, зразка та критерію для ціннісної оцінки позитивного права і відповідної правовстановлючої влади. Природне право розуміється як вже за своєю природою моральне явище і відповідно йому вже властива відповідна абсолютна цінність. Поняття “природне право” поруч із тими чи іншими об’єктивними властивостями права, а саме принципом рівності людей, їх свободи містить і різні моральні чи релігійні характеристики. У результаті такого поєднання права і моралі природне право виступає симбіозом різних соціальних норм, певним морально-правовим комплексом, з позицій якого виникає можливість оцінки позитивного права. За такого підходу позитивне право і держава оцінюються не стільки у плані власне правового критерію, скільки по суті з етичних позицій уявлень про моральну чи релігійну природу і моральний зміст справжнього права. Іншими словами, природне право намагається знайти таке надпозитивне пояснення права, яке змогло б бути критерієм правової оцінки і виправдання позитивного права.

Право як головний центр ціннісних установок у його взаємозв’язку і взаємодії з іншими соціальними цінностями – моральними, політичними, економічними, світоглядними, цивілізаційними – найбільш повно виявляється у тому випадку, коли його сприймають комплексно, як ціннісну підсистему, що впливає на поведінку учасників соціального спілкування, що стало через такий вплив одночасно і правовим спілкуванням. При цьому базові соціальні цінності (життя, щастя, загальне благо, порядок, справедливість, воля, гідне існування людини тощо) постають остаточними основами, ідеальними цілями, достатніми самі по собі, такими, які виконують роль дороговказних орієнтирів у хаосі повсякденних справ і турбот. Цінності в праві реалізуються сукупно з деякими особистими і груповими цінностями й у спільній взаємодії зі сформованою чи тією, що формується ієрархією цінностей, що складається, у даному суспільстві.

Реалізація ціннісних властивостей права можлива тільки при належному використанні його інструментальних потенцій, що фіксується у звичаї, тексті закону, судовому ритуалі тощо. Саме завдяки солідарній взаємодії права із мораллю, звичаями і звичностями приватного родинного чи публічного життя стає можливим довготривале існування ціннісних орієнтації в праві і соціальному житті таких, як справедливість, воля, рівність, людська гідність. ”Виражаючи нормативний аспект соціального буття, – зазначає Г. Мальцев, – репрезентуючи соціонормативну сферу разом з іншими системами регуляції суспільних відносин, право відіграє специфічну роль у масштабах людської цивілізації і культури. Воно здатне поєднувати у собі і узгоджувати у рамках даного суспільства політичні й етнічні, культурні елементи. Через право, якщо воно не піддавалось якимось деформаціям, політика може стати моральною, відкритою для морального процесу” 36.

Кардинальна зміна чи навіть часткове відновлення ціннісних стандартів у правовій і соціальній культурі нерідко породжує відчуття втрати цінностей, забуття. Люди не тільки не знають, як далі жити, але й мають серйозні труднощі у своєму виборі щодо прийнятного зразка з минулого чи сучасного досвіду. У такі періоди особливо зростають привабливість і дієвість ідеальних і гармонічних соціальних очікувань і побудов, що акцентують увагу на балансі законності і порядку, свободи і справедливості, на відповідності закону і правових цінностей. Так, справедливість у самій структурі правового спілкування тісно пов’язана з досягненням чи забезпеченням такого результату вирішення правових конфліктів, як досягнення добра, користі, що знайшло відображення у відомому визначенні римського юриста Цельса: “Право є мистецтво добра і рівності”.

Справедливість містить у собі також примирення ворогуючих сторін, забезпечення рівнодостойного ставлення в процесі розгляду, взяття до уваги зм’якшуючих провину обставин тощо. Загалом система правового регулювання спрямована на регулювання всього простору і розрахована на всіх громадян, забезпечення їх рівності перед законом без будь-якого винятку для будь-кого 37. Саме право спрямовано проти тих цінностей, що є у компетентності політичного регулювання, – групова солідарність, корпоративні зв’язки, авторитети чи локальні інтересі тих чи інших соціальних груп або політичних діячів. Тому для права протипоказана будь-яка тіньова форма впорядкування процесу державної влади, тінізація у сфері економіки, політики, а, натомість, характерна публічність та відкритість регулювання суспільних відносин.

Справедливість як атрибут соціального спілкування найбільше втілюється в сфері соціального законодавства. Сьогодні ця галузь законодавства постає різновидом законодавчого гарантування і забезпечення організуючої і розподільчої діяльності держави, окремих великих підприємств і спеціальних фондів, націленої на створення і підтримку необхідних і гарантованих умов життя, праці, відпочинку, що узгоджуються з достоїнством людини.

Право на гідне людське існування є прикладом як турботи про охорону свободи громадянина, так і регулюванням матеріальних умов її здійснення. Такими умовами постають не тільки забезпеченість одягом, їжею і житлом але й насиченим дозвіллям для духовного удосконалювання тощо. Точно визначити спосіб життя, гідний людини, по суті, не можна. Однак у цьому випадку на допомогу може прийти правове регулювання, яке дозволяє досягти певного усередненого варіанту, того усталеного рівня життя, за межами якого починається його неприпустима крайність. Можна сперечатися про восьмигодинний чи десятигодинний робочий день, але цілком очевидно, що п’ятнадцять і вісімнадцять годин роботи є нелюдська експлуатація. Можна сперечатися про можливі розміри житла у бік відхилення понад мінімальну норму, але, безперечно, темні і сирі підвали суперечать усяким нормам припустимого і можливого. Право бере на себе визначення відомих умовних норм. І в цьому випадку має величезне значення вже одне визнання принципу охорони особистості у кожній людині. Для того, щоб цей принцип не залишився тільки моральним побажанням, необхідно, щоб з нього випливали конкретні юридичні наслідки 38.

Одним із найважливіших досягнень модерної держави є те, що її правовий механізм звільнює громадян від необхідності, а отже, й моральної відповідальності за застосування насильства, в сенсі насильство – проти – насильства, через державну монополію на примусові санкції, що вперше робить можливою таку ситуацію, за якої окремі індивіди могли б собі дозволити без ризику постійно чинити морально. Морально релевантне досягнення сучасної держави полягає не тільки у забезпеченні громадянського миру та захисту життя членів суспільства, але також і в тому, що індивіди вивільняються від політичної необхідності відповідального опосередкування консенсуально-моральної та стратегічної поведінки 39. Важко заперечувати сьогодні, що право історично завжди знаходилося під значним впливом моралі і частково втілювало в собі її вимоги. Взаємовідносини моралі і права в значних проявах складалися в режимі взаємопідтримки і взаємодоповнюваності. Однак є в цій взаємодії й область сильного взаємного відчуження і конфліктності. Так, з позицій християнської моральної орієнтації страта є прямим зазіханням на найбільше з природних прав особистості, джерелом чи розпорядником яких не може вважатися ні проведена законодавча політика, ні сама держава в особі його організаційно-владних чи законоустановчих установ. Ніякі зовнішні зміни в політиці й економіці не зможуть привести до справедливості і творчого відродження соціуму в цілому, якщо не буде змінюватися внутрішній світ людей.

Право на відміну від моралі є переважно зовнішнє регулювання, а також саморегулювання, і тому зовнішнє розкріпачення людини неодмінно повинно бути доповнене внутрішнім звільненням від духовного рабства, від зла в собі, від вузькогрупового самовдоволення і нетерпимості, коли заради тимчасових політичних цілей і благ приносяться в жертву цінності моральні і духовні. Особливо збитковою виявляється при цьому сліпа віра в догмати. Безмежна віра в догмати є прямий шлях до фундаменталізму, який не приймає реальності, а увесь – у прагненні повернути втрачений рай, забуту істину, цінності та фундамент життя 40. Конфліктність ціннісних орієнтацій, яка завжди його супроводжувала, здавна мала місце й в українському суспільстві на тлі поляризації двох культур – культури “верхів” і “низів”. Тобто культури вузького освіченого і заможного прошарку, і культури широкої аудиторії сільських селян-одноосібників, міських промислових робітників, а також проміжних шарів міщан і різночинців. Україна націлена на забезпечення порядку, солідарності і гідного людського існування. Право як засіб контролю і способу вирішення у ній суспільних конфліктів покликане сприяти мирному й упорядкованому досягненню цих бажаних і необхідних завдань, тим більше, що поріг напруженості у нашому суспільстві, судячи з цього, ще не перейдено.

В кожній соціальній системі спрацьовує принцип “дія дорівнює протидії”, тобто всяка спроба форсованих змін неминуче слугує пусковим механізмом, який приводить в рух сили протидії цим змінам. Різкий вихід від традиційних соціонормативних цінностей вносить в суспільство дискомфорт, виключає індивідуальний чи більш масовий протест проти інновацій. Тут головне не увійти в хронічну ситуацію зачарованого кола, яке виникає у випадку, коли позитивні цінності однієї частини суспільства стають негативними цінностями для більшості населення, бо виходять за межі прийнятого для цих людей кроку новизни. І, навпаки – коли традиційні цінності мас виникають у правлячої еліти дискомфортний стан. Форсована різка активізація однієї частини суспільства неминуче приводить до активізації іншої частини суспільства, яка може набути принципово протилежного спрямування. Ця ситуація підштовхує правлячі кола до вибору: або стати на шлях впровадження авторитаризму, або передати проблеми для вирішення на місцях, що обертається пануванням регіоналізму 41.

У Нові часи основні закони багатьох країн стали джерелом відомостей не тільки про основні інститути влади і принципи їхньої побудови та діяльності, але й про основні ціннісні орієнтації даного суспільства, про їх своєрідну ієрархію в суспільній свідомості і практиці. Так, базові ціннісні установки американського суспільства щодо народного суверенітету і громадських свобод у їх співвідношенні з невідчужуваними правами людини віддзеркалились у таких документах, як Декларація незалежності США від 4 липня 1776 р., преамбула американської Конституції1787 р. і Білль про права 1791 р. тощо. Істотним є і те, що остаточна фіксація подібних орієнтацій у різних конституціях відбувалася в обстановці ідейної полеміки та політичної боротьби, у якій перемога тих чи інших політичних сил завжди мала відносне значення, оскільки до набору основних цінностей не могли потрапити такі, котрі поділяла лише якась малочислена і маловпливова частина суспільства.

Цінність права й соціальних ціннісних орієнтацій що інтегруються правом, найбільш відчутні в їхніх зовнішніх проявах у процесі функціонування права, наприклад, коли право входить до системи правил політичного спілкування правлячих еліт і керованих ними мас, коли воно надає визначеності справедливим домаганням чи обов’язкам його учасників, забезпечує ці відносини відомим ступенем передбачуваності і значно пом’якшує перспективу жорсткого насильства процедурою мирного вирішення суперечок і конфліктів.

Найважливішою властивістю права у справі підтримки функціонування чи зміни політичної чи всієї соціальної системи в цілому є адаптація сформованих, старіючих і обновлюваних норм, і процедур до умов, що змінюються. Сьогодні, – зазначає М. Цимбалюк, – у нашій країні при відносно невисокій правосвідомості громадян часто виникають невідповідності у сприйнятті сучасних демократичних цивілізаційних цінностей. У частини населення вони асоціюються, у першу чергу, з матеріальним добробутом, а не з демократією, свободою, правами людини. Тому провідні гуманітарні цінності здебільшого тлумачаться з точки зору їх безпосередньої користі, у контексті юридичного романтизму та юридичного утилітаризму” 42. Інститути сучасної держави в індустріально-розвинутому суспільстві і відповідні інститути права виникають як спонтанно, так і внаслідок обміркованих суспільних дій. В останньому випадку вони можуть сприйматися як деякий соціальний винахід.

Ця традиція сприйняття генезису правових і державних інститутів походить з античності. Право і держава переживають при цьому ситуацію подолання сформованої традиції і творчого адаптування нових інститутів до нових соціальних і політичних умов. Для держави у момент глибокої кризи і наступних трансформацій дуже істотним залишається традиційний обов’язок і здатність послаблювати соціальну напруженість, яка виникає у таких ситуаціях. Тут важливо відзначити, що в ч. II ст. 3 Конституції України визначається зміст і спрямованість діяльності держави, її головний обов’язок – права і свободи людини, їх гарантії, а також відповідальність держави перед людиною за свою діяльність. Це означає, що вся діяльність держави, суспільно-політичні процеси в країні повинні одержати людський вимір, мати значення критерію для визначення легітимності політичного режиму, демократичності конституційного ладу, а проблема прав і свобод людини – загальне значення.

Взаємодія особистих і групових ціннісних орієнтації, не повинні принижувати чи затемнювати загальну спрямованість до гідного життя, у якому людська особистість знаходить можливість розвивати свої природні нахили і задатки найбільш гармонійно. Ціллю суспільної еволюції є сама людина з її кращими властивостями. Людина як ідеальна мета протистоїть меті задоволення її основних потреб або меті розвитку людських трудових чи творчих ресурсів. Тому необхідний баланс і взаємодоповнюваність основних ціннісних орієнтацій людини і громадянина у всіх сферах його життєдіяльності.

Одним із головних регуляторів цих ціннісних орієнтацій і виступає право. Для правових взаємовідносин осіб і установ у сучасних умовах особливо значимою і відповідальною є роль громадянського суспільства. Вона зростає у зв’язку з демократизацією політичних процесів, у тому числі міжособистісних і міжгрупових відносин у масштабах усього суспільства і держави. Право у житті українського суспільства повинно бути насамперед сукупністю правил справедливого призначення, завдяки яким права й обов’язки співгромадян набувають своєї визначеності і стають прийнятним і значній мірі доступним кодексом поведінки. Право робить передбачуваною поведінку співгромадян у різних конфліктних ситуаціях правового характеру. Право сприяє заміні насильства і жорстокості мирним і порівняно необтяжливим розв’язанням конфліктів і спорів, полегшує пристосування старих норм і процедур вирішенням конфліктів до умов, що змінилися. При цьому особливу складність має ситуація з імпортованими політичними і державно-владними інститутами. У цьому випадку звичні атрибути і властивості державної влади одержують додаткові навантаження через необхідність адаптуватися до сформованої чи що формується системі базових і інструментальних цінностей різноманітного призначення – соціальних, моральних чи правових.

Своєрідність поєднання елементів наступності і новизни в правовому спілкуванні і регулюванні на початку XXI століття у зіставленні з іншими історичними епохами можна уявити собі у вигляді таких узагальнень: урбанізація дає нову конфігурацію деяким традиційним соціальним і політичним конфліктам і способам їхнього врегулювання; зростання машинної й інформаційної індустрії радикально змінює світосприйняття і пов’язаний з ним ціннісний вимір соціального буття і змін; забруднення зовнішнього середовища проживання людини (повітря, води, ґрунту, тощо) стає глобальною проблемою; під дією різноманітних чинників відбувається нове загострення конфліктності між звичаєм і законом, правом і законом, законом і мораллю. Ці положення обумовлюють своєрідність протікання традиційного процесу змін у ході конституційних та інших реформ, змін, що включають у себе елементи не одного тільки відновлення, але і збереження ряду інститутів чи правових начал із попереднього соціального стану в умовах однієї і тієї ж форми правління.

Сучасна держава має безліч труднощів і проблем, викликаних прискореною видозміною традиційних форм суспільної активності (подальша спеціалізація і професіоналізація продуктивної праці і послуг, змінювані потреби особистого і групового призначення, незворотність технологічних і деяких технічних інновацій, поява нових цінностей у сфері споживання та ін.). Значну роль у вирішенні спільних і спеціальних завдань держави у справі соціального регулювання, підтримки масового промислового виробництва, ринкової економіки, а також законності, порядку і прагнення до досягнення загального блага і процвітання відіграють попередній історичний досвід і особливості сформованої правової культури, в основі якої лежать правові цінності та ідеали. Ще древні філософи відзначали, що людина є істота суспільна і що якщо вона живе поза правом і законом, то стає найгіршою із усіх істот 43. Держава справляє на громадян виховний вплив. Кожна форма державного устрою відрізняється властивим їй характером. Цей характер значною мірою формує характер співгромадян.

Світ вступив у таку стадію міжкультурного співіснування, коли усе більш перспективну роль буде здобувати право на культурну розмаїтість і таке його забезпечення, яке повинне підтримуватися нормами, цінностями, символами й організаційно-технічними засобами міжнародно-правового спілкування різних народів і країн на двосторонній або багатосторонній основі. Інституціональна і нормативна база таких прийомів і засобів спілкування вироблялася людством протягом всієї своєї історії. Усе це вимагає сьогодні особливої уваги до ціннісних аспектів вимірів і узагальнень соціальних змін, у здійсненні яких незамінну роль виконує право.

Отже, підсумовуючи вищесказане, стає зрозумілим, що цінності права і його ідея в цілому завжди сприймаються нами як мислимий прообраз належного співіснування людей у соціуму, а те чи інше їх обґрунтування завжди розгортається як усвідомлення існуючого і повинного бути удосконаленням зв’язку людини з іншими людьми, суспільством. Процес пізнання й обґрунтування правових цінностей постає як багатоаспектний процес, що постійно вимагає докладання додаткових зусиль до свого здійснення.

Висновки до першого розділу

Ступінь функціональності правових цінностей зумовлений глибиною їх почуттєвого та емоційного сприйняття людини. У системі ціннісних координат чи не найважливішими є цінності, які притаманні громадському життю – матеріальні, соціально-політичні та духовні. Кожна з цих ціннісних груп мають свої, лише для них характерні властивості, сукупність яких визначає у кінцевому підсумку рівень розвитку соціуму, ступінь його людськості, тобто світоглядні ідеали і моральні норми, які відображають досвід усього людства і є спільними для усіх людей незалежно від будь-яких відмінностей.

Формально-правове трактування фундаментальних цінностей людського життя (рівності, свободи, справедливості) як основних моментів, пов’язаних з регулятивною функцією права, окреслює і фіксує ціннісний статус права. З цих позицій правових цінностей може і повинне визначатися ціннісне значення усіх феноменів у сфері сущого.

Аксіологічне вивчення права має в умовах сучасної України важливе наукове, практичне й ідеологічне значення. Воно дозволяє встановити не лише матеріально-економічні і соціально-класові основи й зумовленості права, не лише об’єктивні властивості його нормативності, його інституційні зв’язки, насамперед із державою, але і його духовні аспекти, ідеали, які у ньому віддзеркалюються. Без ціннісного підходу неможливо виявити роль права в загальнолюдському соціальному й культурному прогресі, зрозуміти прояви спадкоємності в праві, зв’язок між правом й іншими соціальними регуляторами життя суспільства.

РОЗДІЛ ІІ. Динаміка цінностей в структурі права

2.1. Інструментальні цінності права

Якщо право є засобом регламентації функціонування та розвитку суспільства, відособлення особистості, послаблення у цих процесах ролі свавілля та хаотичності, то його норми мають інструментальну цінність. “Право, – наголошує С. Алексєєв, – яке складається з нормативно-уніфікованих засобів і механізмів регулювання суспільних відносин, спрямоване на те, щоб запровадити в життя людей засади загальної нормальності, єдиної упорядкованості, загальновизнаності” 44.

Право завжди виступає засобом оптимальної реалізації інших цінностей людського життя, насамперед свободи. Право дає можливість узгодити притаманні кожному члену суспільства домагання свободи, взагалі розумно розв’язувати суспільні конфлікти. Завдяки справедливості як верховному принципу права можна створити умови безпечного життя і діяльності особи. Причому таким чином, щоб вивільнити соціальну енергію й уможливити функціонування та подальший розвиток суспільства. По суті, право забезпечує чітку регламентацію вказаних процесів, привносячи до соціальної ситуації нормативні начала, регулюючи соціальні відносини за допомогою чітко визначених у формальному їх відношенні норм. Для усіх тих, чиї відносини опосередковуються правовою формою, яким би вузьким не було це правове коло, право виступає як загальна форма, як загально значимий, однаково справедливий для усіх суб’єктів права масштаб і міра регуляції 45.

Правова форма є водночас необхідним і основним засобом забезпечення свободи, оскільки використовує для цього норми поведінки, гарантовані організованою силою держави та її інститутів. Іншими словами, цінність свободи підтримується силою державної влади, набуває нормативного значення, закріплюється офіційними юридичними документами і, отже, вона тісно пов’язується із законом, іншими державно-владними, загальнообов’язковими формами вираження та закріплення юридичних норм, які внаслідок цього також набувають ціннісного значення.

Право не просто загальний масштаб і рівна міра, а загальний масштаб і рівна міра саме і передусім свободи індивідів. Правові норми мають значну цінність як посередницька ланка при організації виробничої діяльності суспільства, реалізації цінностей матеріальної сфери культури як засобу буття людства. Історично з моменту поділу праці та виникнення товарного виробництва юридичні відносини необхідно включаються в процес економічного життя суспільства. Правові норми могли слугувати стимулюючим чинником виробництва, мати силу примусу тощо. Найчастіше з цією метою використовувались різноманітні методи контролю. Зміни соціально-економічного устрою та методів господарського управління покликали до життя нові методи правового регулювання виробничих процесів, а відтак правові норми набули нової цінності, наповнились новим ціннісним змістом. В сучасних умовах великого значення набув економіко-правовий контроль, спрямований не лише на профілактику і виявлення господарських правопорушень, але й на забезпечення економічного захисту інтересів суб’єктів господарювання, підвищення ефективності їхньої діяльності.

Правотворчість і реалізація права являють собою області людської діяльності яскраво вираженого оцінювального характеру. Причому, у кожній суб’єктивній оцінці як підстави можуть виступати різні сторони дії права. Так, діяння, врегульоване правом, є юридичним фактом, що оцінюється з точки зору правової норми. До речі, те саме діяння може бути оцінене і в операційному, і в моральному плані 46. Завдяки цінностям права знімається момент байдужості у поведінці правового суб’єкта і формуються дозволи, заборони і зобов’язання. Завдяки формальній визначеності права статусу цінностей у ньому можуть набувати факти і явища матеріального та ідеального характеру. Всі вони є правовими цінностями, оскільки лежать в основі права і правопорядку, виступають як ідеальне обґрунтування норм права, становлять мету права та його інститутів.

Пов’язані з людською особистістю принципи, ідеали, як і всі інші речі чи явища, являють собою у праві цінності тією мірою, якою вони мають вигляд юридичних прав і свобод особи в її індивідуальних і колективних проявах. Самі права людини також здобувають статус важливих цінностей. Кожне з них виражає певну сторону, прояв, образ існування людини як природної і соціальної сутності. У своїй сукупності вони характеризують людину, як вищу цінність, як осередок усіх цінностей. Завдяки людині право набуває власну цінність як інституційного утворення, продукту розвитку і діяльності суспільства. Завдяки своїй інституційності, право й має кілька високо значимих властивостей – загальнообов’язкову нормативність, формальну визначеність, високу державну забезпеченість та інші, які розкривають його місію істотної соціальної сили суспільства, носія значної соціальної енергії 47.

Отже, у загальному вигляді основні формальні цінності права виявляються у трьох площинах. По-перше, право має здатність забезпечити загальний стійкий порядок у суспільних відносинах. Вирішальну роль при цьому відіграє нормативність права, яка має властивості загальнообов’язковості та загальної дії. Це дозволяє добитись такого стану життя суспільства, коли регламентований юридичними нормами порядок встановлюється і діє в усій країні. Причому, його дія є постійною, незмінною, безперервною в часі. Саме в нормативній складовій цінності права виявляються суттєві елементи єдності, рівності, принципової однаковості. Право виступає як загальний масштаб, міра поведінки людей 48 . По-друге, це можливість або здатність досягти визначеності, точності в самому змісті суспільних відносин. Тут головна роль належить іншій властивості права – його формальній визначеності. З цією властивістю права значною мірою пов’язана його формалізованість, закріплення юридичних норм в письмових джерелах. Саме визначеність права розкриває те, що правове регулювання має чітку спрямованість, показує призначення того чи іншого предмета, явища, характеру можливої чи необхідної поведінки, її мети та інших її параметрів. Внаслідок цього правове регулювання набуває багатьох рис, які надають йому високого соціального звучання, соціальної цінності: воно не лише здатне охопити усі необхідні форми соціального життя, не залишаючи прогалин у регулюванні, але й дозволяє провести чітку межу між правомірною поведінкою і свавіллям. Й, по-третє, це можливість досягти гарантованого результату. Ця особливість права, яка виражається в позитивних юридичних зобов’язаннях і їх забезпеченості державним примусом, дозволяє розраховувати на те, що у підсумку інтенсивного використання правових засобів настане запрограмований, очікуваний ефект.

Головною ціннісною складовою права є, звісно, його інструментальна цінність. У ході історичного розвитку право виникло і склалося у взаємодії з державою як нормативне інституційне утворення, яке має у своєму арсеналі чимало досить ефективних властивостей, передусім загальнообов’язкову нормативність, формальну визначеність, високу державну забезпеченість. Іншими словами, виник досить могутній регулятивний феномен, наділений значною соціальною енергією. Виник і набув відносну самостійність, відірвався від безпосередніх причин, які його породили, став існувати як такий, використовуючи для підтримки свого існування різноманітні засоби.

Правові засоби краще і глибше, ніж інші правові явища, розкривають соціальну силу права. Певні правові форми тому й уособлюються, перетворюючись на стійкі інституційні утворення, що мають у собі соціальну силу, а виражена в правових засобах соціальна сила й характеризує їх як суттєві цінності. Завдяки інструментальній силі, право з його засобами виявилось можливим використовувати як знаряддя, інструмент, засіб для вирішення різноманітних завдань, використовувати різними суб’єктами соціального життя – державою, церквою, громадськими об’єднаннями, зрештою самими громадянами. Саме та обставина, що участь держави у становленні права була досить значною і що незаперечним є факт залежності права від держави, викликала у неї бажання в усі історичні епохи поставити цей могутній регулятивний інструмент собі на службу. І хоча при цьому право неминуче у тій чи іншій мірі набувало класово-етатичних рис і не могло повною мірою розвинути свої потенції, воно в оточенні авторитарних політичних режимів дійсно було в основному інструментом, причому інструментом державним, який виражав волю державної влади. Цінність права обмежується лише вагомістю, яку воно має для панівного класу, а не для особистості та суспільства в цілому.

Звісно, в історії людства відомі й держави, які були не тільки інструментами класового насильства, але й структурами, які об’єднували суспільство, сприяли соціальній рівновазі, уможливлювали нормальне функціонування суспільного організму. Марксистсько-ленінська теорія віддзеркалила лише одну складову взаємодію класів. Іншою складовою є їхнє співробітництво. Жоден клас не може існувати, не враховуючи хоча б частково інтереси інших класів чи соціальних груп. Апологети марксизму-ленінізму абсолютизували класову боротьбу та класові антагонізми, применшуючи значення єдності протилежностей, оскільки за її відсутності неможлива й боротьба. Крім того, історія людства не зводиться лише до діяльності, а головне – боротьби класів. Сучасному існуванню людської цивілізації притаманне те, що право щонайперше виступає засобом загальносоціального регулювання та реалізації своїх потенцій кожною особистістю у зв’язку з іншими індивідами.

У суспільстві ж справжньої демократії право може і повинно стати інструментом і в руках громадян, окремої людини, яка зможе у повній мірі використовувати його через інститути правосуддя, інші форми забезпечення прав людини.

З дещо іншого боку інструментальний характер права виявляється у тому, що право є зв’язуючою ланкою в процесі реалізації інших значних цінностей людського соціуму – товарно-грошових інститутів, управління, демократії, моралі, культури, засобом їх втілення у життя. Право виступає як високоефективний і доцільний соціальний регулятор. У суспільстві в умовах сучасної цивілізації не існує іншої системи соціальних норм, яка змогла б забезпечити, причому на засадах, які поєднують нормативне й індивідуальне опосередкування поведінки людей, доцільне регулювання економічних, державно-політичних, організаційних та цілого шерега інших відносин, реалізуючи при цьому демократичні, духовні, моральні цінності. Право володіє такими властивостями, завдяки яким можливо впровадити в соціальне життя загальну, стабільну, чітко визначену за змістом, гарантовану державою систему типових масштабів поведінки, яка функціонує постійно і безперервно в часі. І тому в цивілізованому суспільстві саме право є одним із головних інструментів, які здатні забезпечити організованість суспільного життя, фундамент суспільної дисципліни, нормальне функціонування усього суспільного організму, дієвість соціального управління 49. При цьому вважливою є й така сторона цінності права як його безпосередня функціональна ефективність, яка залежить від професіоналізму законів, досконалості нормативних актів і процесу їх реалізації.

Процес реалізації права – це реальне впровадження у практичну діяльність нормативних актів для досягнення поставлених цілей. Цей процес означає комплекс організаційно-правових і інших заходів для забезпечення виконання того чи іншого нормативного акту й отримання необхідного результату. Цінність права з огляду на його ефективність передбачає, що йому властива низка ознак, серед яких основними є професіоналізм, досконалість, конструктивізм нормативних актів, їх адаптація до Європейського права, відповідність нормативних актів цілям і завданням розвитку суспільства, його реформування тощо. Якщо професійний закон характеризується оптимальним поєднанням змісту та відповідальності за його невиконання; збігом державних і суспільних інтересів; ефективністю правового механізму із забезпечення досягнення очікуваних результатів; стабільністю регульованих відносин у конкретній сфері діяльності; формуванням та зміцненням правопорядку в економіці, виробництві й управлінні, то закон непрофесійний відзначається нечіткістю викладання його основних положень, неясністю конкретних понять і формувань, невизначеністю правового регулювання відносин ” 50.

Непрофесійний закон не має правової цінності, а відсутність практичної користі від його реалізації не дозволяє говорити і про його цінність соціальну. Суть недосконалого нормативного акту полягає в тому, що в указах, ухвалах уряду, у наказах або рішеннях органів управління спотворюється і змінюється його зміст, а державний інтерес внаслідок цього підмінюється нерідко корпоративною вигодою конкретних структур або осіб. Шкідливість таких нормативних актів полягає в тому, що держава втрачає контроль над законодавчим регулюванням соціально-економічних процесів. Сутність і зміст державного управління трансформується в галузевих, регіональних, локальних нормативних актах, утрачається керівна функція держави, невілюється цінність законів.

Найважливішу функцію серед нормативних актів виконують закони, які є основним правовим засобом розв’язання державних і соціальних проблем. Свого часу відомий український соціолог В. Старосольський так писав про це: “Право мусить служити цілям, що лежать поза ним і тільки цією службою, здійснюванням означених “функцій”, воно оправдує себе, стає з простого соціального факту, фактом “додатним”, корисним, а дякуючи цьому й бажаним. Це відноситься до права взагалі, до права “як такого”, як також і до кожного конкретного права. Оправдати себе мусить так право взагалі, як і кожна конкретна правова норма. Кожне конкретне право оправдується тим, що його зміст є кращий, від змісту іншої правової норми, з якою воно конкурує. Оправданням права як такого може бути тільки ця соціальна функція, яку воно виконує, – а оправдати себе воно може тільки тим, що воно виконує цю функцію краще від інших чинників, які повинні виконувати ту саму функцію” 51.

Серед цих труднощів, які не дозволяють у повній мірі реалізувати як потенціал права в сучасній Україні, так забезпечити й зміцнити його ціннісну якість, найважливішим є недосконалість змісту нормативних актів, їхні дублювання та суперечливість, неповнота відповідальності за порушення нормативних актів, недоліки судочинства, правовий нігілізм громадян, неякісне виконання ухвал суду, відсутність інформації про дієздатність правових актів, фінансова незабезпеченість їх реалізації, невчасні змінювання і скасування неефективних нормативних актів. Успішне функціонування права в Україні за умови наявності в ній конструктивного та професійного законодавства передусім важливе і цінне тим, що здатне забезпечити продовження реформістських процесів у царині державності й економіки. Основою вітчизняної результативної економіки має стати ефективне національне право, адаптоване до Європейського законодавства. Досвід успішних перехідних економік показав, що моделі реформування можуть бути різними, але вони єдині в основному і фундаментом реформ є стабільність суспільства та підтримка їх більшістю населення. Стабільне суспільство при цьому визначається передусім стабільністю законодавства, яке встановлює реальність і перспективу плідної реалізації законів.

Негативні соціально-економічні наслідки реалізації права, забуття його соціально-ціннісної сутності, визначили специфіку розвитку неефективної національної економіки та низьку якість життя громадян. Сила й міць, стабільність і плідність національного права повинні бути спрямованими не тільки на правове забезпечення розвитку економіки та виробництва, але, найголовніше, – на створення необхідних умов для ефективного соціального й судового захисту інтересів, прав і свобод людини та громадянина. Нормативні акти є ідеальним правовим засобом управління в тому разі, якщо вони були прийняті на професійній основі. У цьому випадку значною мірою зростає їх вага і суспільна цінність, оскільки закони не дозволяють експлуатувати й використовувати себе в корисливих цілях. Висока професійність змісту нормативних актів не дає можливості владно-виконавчим структурам й іншим інституціям та окремим особам управляти нормативними актами під час їх реалізації й використовувати їхню недосконалість на свою користь.

Для досягнення економічної стабілізації і дальшого розвитку економіки необхідно забезпечити безумовний пріоритет державного регулювання над стихійними ринковими саморегулюючими процесами, які часто призводять до руйнівних наслідків і, безперечно не сприяють створенню правової соціально зорієнтованої держави 52. У центрі нової парадигми сучасного державного управління в Україні має реально знаходитися людина, а не ринок, що має розглядатися лише як один із засобів досягнення економічної ефективності. Справедливе задоволення зростаючих потреб кожної людини в процесі забезпечення цілісності суспільства – головна причина соціальної обумовленості сучасного державного управління. Відтак однією з умов формування сучасної стратегії трансформації і розвитку українського суспільства, управлінської реформи має бути передусім розроблення ідеології і концепції вітчизняного державного управління 53, які повною мірою враховували б як суспільні інтереси, так і були досконалими з точки зору правових цінностей. Саме тому, теорія державного управління має досліджувати сучасні суспільні процеси, що обумовлюють необхідність державного управлінського впливу на суспільство на основі і в межах правового, в тому числу адміністративного, закону, визначити найоптимальніші шляхи і форми цього впливу на основі задоволення життєво важливих потреб і інтересів українського народу, вивчати практичні результати означеного впливу, оформленого у певні юридичні акти.

Отже, інструментальні цінності права відігравали і продовжують відігравати важливу роль у сучасному суспільстві. При цьому важливо пам’ятати, що, по-перше, різні типи культур приписують праву неоднакову цінність; по-друге, цінність кожної правової норми, кожного правового інструменту щоразу визначається як конкретне історичне явище; по-третє, цінність права неможлива поза контекстом діяльності суб’єктів права, організаційних сил, що відповідають інститутам зі створення і реалізації права.

Водночас важливо не випускати з поля зору й те, що в юридичному інструментарії закладена не соціальна сила взагалі, а сила правова, яка реалізує все те, що виражає цінність права. Правові засоби – це не просто певні інструменти, які використовуються для вирішення тих чи інших життєвих ситуацій, тих чи інших соціальних завдань і які існують поруч з іншими. Правові засоби є не лише соціальною необхідністю, але й оптимальним, адекватним умовам цивілізації способом вирішення завдань, які стоять перед суспільством, способом, який виражає соціальну цінність права як регулятора суспільних відносин.

Для вирішення різноманітних життєвих ситуацій право забезпечує: визначеність, надійність і стійкість відносин, які виникають у суспільстві; кореляцію регулювання суб’єктивними правами; чітку регламентацію і водночас надійну гарантованість, захищеність суб’єктивних прав; комплекс засобів, які гарантують реальне, фактичне виконання юридичних обов’язків; необхідну процедуру для здійснення юридичних дій, процесуальні форми і механізми, спрямовані на реалізацію суб’єктивних прав та досягнення консенсусу в конфліктних ситуаціях. Звісно, цим не вичерпується правовий ефект юридичного інструментарію, але важливим є те, що належне використання правових засобів означає фактичне втілення в життя власної цінності права, використання його багатого потенціалу. Характерним прикладом такого підходу до розуміння сутності цінності права може слугувати ст. 8 Конституції України, згідно з якою в нашій державі визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України у відповідності до нього має найвищу юридичну силу, а закони та інші нормативно-правові акти приймаються лише на її основі і мають їй відповідати. Норми цієї Конституції є нормами прямої дії, а відтак громадяни з метою захисту своїх конституційних прав і свобод можуть звертатися за допомогою до суду безпосередньо на підставі Конституції України.

У правовій державі, а саме такою проголосила Україну її Конституція, пріоритетним є принцип верховенства права. Саме цей принцип став активно і всебічно утверджуватися в нашій державі після проголошення її незалежності і закономірно одержав конституційне закріплення як одне з основних державних надбань і напрямів подальшого розвитку. Відображаючи місце і роль права в державі і суспільстві, він означає насамперед співвідношення права і держави та її інститутів – органів державної влади, посадових осіб та інших, тобто підпорядкованість держави та її інститутів праву і його пріоритет щодо них. Крім того принцип верховенства права означає співвідношення права і політики, права і економіки, права та ідеології, а також співвідношення права та інших соціальних норм (моралі, звичаїв тощо), яке полягає у пріоритеті права щодо них. Водночас дана стаття закріплює також ієрархію джерел (форм) права. Пріоритетна роль серед них в системі права в цілому відводиться саме Конституції, що має, як відзначається у цій статті, вищу юридичну силу і згідно з преамбулою Конституції є Основним Законом України. Інші нормативно-правові акти мають прийматися лише на основі Конституції і відповідати їй. Конституція України, визнаючи людину найвищою соціальною цінністю, також визначає і місце людини в системі аксіологічних категорій соціального універсаму як первинного фундаментального феномена.

Основний Закон України орієнтує законодавців і правові органи та їх персонал на наступні напрямки людського виміру своєї діяльності: розповсюдження пріоритетної оцінки людини на усі сфери діяльності сучасної держави; визнання цієї оцінки як критерію легітимності держави і обов’язкової умови її входження до світового співтовариства; визначення тенденцій правової державності; забезпечення соціально-правової захищеності людини і громадянина та надання реальної можливості людині ініціювати “запуск” механізму захисту його конституційних прав і свобод; установлення відповідальності держави перед людиною аж до дозволу на процесуальну в судовому чи адміністративному впровадженні деполітизовану формулу: громадянин (людина) проти держави; організацію обов’язкової гуманітарної експертизи усіх політичних акцій, організаційно-правових форм, методів, засобів та способів діяльності держави 54.

Отже, ціннісна складова наведених і проаналізованих положень Конституції України є зайвим підтвердженням великого значення, яке надається в сучасному вітчизняному законодавстві персоноцентристським правовим формам та праву в цілому, як інструменту розв’язання суперечностей у різних сферах суспільного життя. Тільки право може виступати фундаментом розвитку нових суспільних відносин, бути їх гарантом. Право як першооснова цивілізації та культури здатне докорінно якісно і ефективно змінити життя української нації на краще. Ось тому розвиток національної системи права набуває невідкладного, першочергового значення для кожного громадянина України, для всієї держави в особі її органів 55.

Отже, вищевідзначене посвідчує, що аналіз цінності права як інструменту правового регулювання відкриває перспективу розгляду права з точки зору взаємодії правових засобів з соціальною дійсністю. Правові засоби тому і задля того створюються, щоб за умови належного їх використання досягався необхідний соціальний ефект. У правових засобах присутній момент, що виражає перспективу їх використання у визначених цілях. Причому правові форми є засобами, інструментами не з огляду на суб’єктів, які ними користуються, а з огляду на соціальні завдання, що вирішуються за їх допомогою. Таким чином, право – це насамперед інструментальна, службова цінність, що виступає як інструмент, знаряддя, яке забезпечує успішне і ефективне функціонування інших соціальних інститутів – держави, соціального управління, моралі та різноманітних соціальних благ.

2.2. Соціокультурні цінності права

Цінність будь-якого інструменту не вичерпується його функціональною корисністю, тим, настільки ефективно він дозволяє реалізувати певні потенції чи досягти певної мети. Інструмент завжди має і власну, самостійну цінність, яка полягає передусім вже у наявності самого цього інструменту в арсеналі засобів. Що стосується права, то тут слід зауважити, що воно є необхідною складовою культури як способу людського життя. Розуміння права тільки як засобу має своїм джерелом спрощене трактування його як системи конкретних норм, об’єктивованих в юридичних джерелах.

Слугуючи засобом утвердження в суспільстві всезагального стійкого порядку, право не просто протистоїть свавіллю, беззаконню, не просто є їхнім антиподом, воно виступає саме такою силою, яка проти них активно бореться. Право протистоїть також тотальному підкоренню, яке виключає необхідну свободу вибору та відповідальність за свої дії. Як інструмент воно має настільки високу цінність, що рівень його розвитку можна розглядати як показник соціального прогресу взагалі. Стан права є опосередкованим показником розвитку культури.

Змістовну цінність права можна визначити як вираження соціально організованої форми, дія якої забезпечує відтворення правових станів правовими засобами, внаслідок чого народжуються нові можливості і велика воля для саморозвитку людини і розвитку суспільства. Звісно, якщо подивитися на право під цим кутом зору, то цілком очевидно, що право може надавати людям, різним суб’єктам права у вигляді суб’єктивних прав новий простір і людські можливості розвитку. Метою права як соціально організованої форми є недопущення передумов для гноблення, пригнічення чи нещастя інших людей, протистояння цьому, узгодження поведінки людей з мораллю і справедливістю. Є вусі підстави вважати, що головним соціокультурним критерієм цінності права є особистість, що невпинно розвивається.

Право має цінність, якщо воно прямо чи опосередковано сприяє самоздійсненню і самостворенню людини в історії, якщо насправді сприяє народженню нових можливостей для розвитку людини і суспільства. Право є цінним само по собі і як своєрідне утвердження тих результатів, які досягаються за його допомогою. Дж. Ролз називає право разом з істиною першими чеснотами людської діяльності 56.

Власна цінність права виявляється у тому, що називається правовими засадами або духом права, на які повинні налаштовуватися як громадяни, так і установи чи організації будь-якої держави. Багато з принципів є очевидними і зафіксовані у багатьох чинних кодексах (відповідальність за провину, презумпція не винуватості тощо). Проте не існує вичерпного переліку таких засад. Дух або ідея права полягає у прагненні застосувати для розв’язання конфліктів лише правові засоби, які, діючи в комплексі, зорієнтовані на юридичні дозволи, покликані цивілізувати суспільні відносини. Це – утверджено у суспільстві забезпеченої законом свободи і відповідальності, рівності, справедливості, досягнення необхідної організованості, торжество високої моральності, справжнього а не декларованого гуманізму, заперечення будь-якої сваволі чи беззаконня.

Ідея права віддзеркалює саму суть будь-якого дійсно правового явища, виступає об’єктивною основою правового смислу. Вона висвітлює та освячує його й дана людській свідомості з силою безпосередньої очевидності, подібно ідеалом істини, свободи, добра. Її походження, що має безперечно людський суспільний характер, у своїй конкретності не простежується, її логічно не вивести із фактів зовнішнього буття. Ми спроможні лише виявити її присутність у нашому внутрішньому досвіді, у контексті історії нашої культури 57”.

До самостійних соціокультурних цінностей права варто також віднести права і свободи людини. Усі ці дозволи відкривають широкий простір для творчого розвитку особистості – найважливішого показника в галузі суспільних відносин. Одночасно право виступає і важливим чинником консолідації не лише окремого соціуму, а й людства в цілому. Відтак визнання правових цінностей, насамперед соціокультурних, є необхідним кроком на шляху до розвитку правосвідомості, до активної соціальної поведінки, охорони й примноженню усіх цінностей суспільства. Саме соціокультурні цінності права, які є видом духовних цінностей взагалі, задовольняють потреби соціальних груп суспільства у регулюванні соціальних відносин і вчинків людей, призначені для створення, підтримки та зміцнення соціального порядку і дисципліни, нормального функціонування суспільства.

Самостійна цінність права визначається також тим, що право є утворенням людського духу, однією з цінностей культури вузькому розумінні, тобто сукупністю результатів матеріальної і духовної діяльності людей, які допомагають їм адаптуватися до середовища та підтримання їхнього соціального життя. Право мусить бути тісно пов’язане з реальністю. Саме відірваність від неї слід вважати недоліком правових теорій, наприклад, чистої теорії права Г. Кельзина. В цьому розумінні цінність права виражається у тому, що сукупність законів будь-якої держави змальовує картину життя цієї держави, а відтак і суспільства в цілому, в якому державними органами, громадськими об’єднаннями і трудовими колективами, а також іншими суб’єктами здійснюється, інколи безвідносно до їх власного бажання, цілеспрямована діяльність, направлена на формування у громадян і службових осіб розвинутої правової культури.

Норми права минулих епох нині є багатим, а, часом, і єдиним джерелом вивчення тієї чи іншої епохи, пізнання і оцінки її специфіки, особливостей життя народу, його духовної культури, побуту, суспільно-політичного ладу тощо. Видатний російський історик В. Ключевський свого часу справедливо наголошував, що пам’ятки права дають вдумливому досліднику нитку пізнання найглибших основ життя, яке досліджується ним 58. У нормах права відображається розмаїття людського життя, і притому під кутом зору можливих конфліктів чи суперечностей, юриспруденція завжди була тісно пов’язана з мистецтвом, літературою, театром.

Право ми розглядаємо як одне з найважливіших джерел розвитку культури. Правові цінності являють собою вид духовних цінностей, що задовольняють потреби соціальних груп суспільства у регулюванні соціальних відносин і вчинків людей. Їх основою і специфічною функцією є регулятивна функція. Справа не лише в тім, що в юридичних нормах тією чи іншою мірою відображається й закріплюється досягнення матеріальної і духовної культури соціуму. Цей бік проблеми стосується в основному інтелектуального змісту права, характеру та обсягу втілених у ньому моральних принципів. Передусім тут слід мати на увазі, що правова форма суспільного регулювання, властивості права, в тому числі його висока нормативність та формальна визначеність, а також засоби, що забезпечують його динамізм, процесуальні форми тощо, є самі по собі значними досягненнями культури.

Правові цінності призначені для створенні, підтримки та зміцнення соціального порядку і дисципліни, нормативного функціонування суспільства. Право є необхідною умовою будь-якого суспільства. Воно – той спільний порядок, якому повинно підкорятися як суспільство в цілому, так і кожен його член. Існуючи у суспільстві, я повинен свідомо поступитися на користь ближнього цілою низкою егоїстичних інтересів і цілей; я повинен поважати чуже життя, свободу і майно; таким же чином повинен ставитися до мене мій ближній; всі ми повинні поважати право як спільний порядок, який має панувати над волею кожного з нас 59”.

Реалізація права, юридична практика виявляє і концентрує в собі гострі соціальні конфлікти та проблеми. Відтак, вона, так само як і право, має культурну цінність. Звісно, право виступає одним із важливих засобів самоорганізації суспільства, які дозволяють, відповідно до соціальних особливостей того чи іншого соціуму, акумулювати найістотніші прогресивні елементи культури, що набувають у сучасних умовах нового імпульсу для свого розвитку. Право зв’язує людей в соціальну групу зовнішньо. Воно заставляє їх діяти в означений спосіб, не питаючи їх, чи те передбачене та наказане правною нормою діяння находить їхнє одобрення, чи воно відповідає їх внутрішньому переконанню, воно є згідне з їх бажанням чи ні 60.

Розвиток права з найдавніших часів до сьогодення обумовив той факт, що в правовій теорії і практиці виникла категорія правової культури. Вона є одним з найважливіших інструментів суспільних перетворень, поєднуючи соціальні ідеали, тобто кінцеві результати поступового морального самовдосконалення суспільства, та практику його розвитку, моральні й правові цінності з практично корисною діяльністю щодо втілення в життя вимог законності і правопорядку. Її рівень у нашій державі ще надто низький, про що свідчить правовий нігілізм населення, велика кількість порушень діючого законодавства тощо.

Правова культура тісно пов’язана з загальною культурою народу, базується на її основних засадах, віддзеркалює рівень її розвитку. Саме у поступальному всеохоплюючому розвитку правової культури і полягає завдання запровадження в законодавство, у практику застосування закону всього того, що характеризує право як величезну соціальну цінність, явище загальнолюдської культури ” 61. Досягнення суспільством такого стану свого розвитку, коли в ньому буде панувати правова культура, вимагає усвідомлення людьми значення і ролі права у житті суспільства як його однієї з найважливіших культурних цінностей. Це тривалий процес, який можливий лише в демократично організованому суспільстві, де право набуває домінуючого значення.

Отже, у найбільш загальному вигляді внутрішню, соціокультурну цінність права можна визначити як втілення й уособлення правом соціальної свободи і активності людей на основі і в межах організованих, добре впорядкованих відносин і у відповідністю з мораллю, що вимагає справедливого ставлення людини до оточуючого світу. Інакше кажучи, право в ідеалі – це цінність впорядкованої соціальної свободи і справедливості. У цій своїй соціокультурній якості право може надавати конкретним людям, трудовим колективам чи якимось іншим громадським об’єднанням, у вигляді суб’єктивних прав широкий простір для їх свободи, для активності у поведінці, і, водночас, воно спрямоване на те, щоб виключити будь-яке свавілля чи диктат, протистояти їм, співвідносити поведінку з мораллю, зі справедливістю, з духовним ідеалом людського буття.

Проте, ідеал духовного життя не перекривається ідеєю права. Право є лише моментом духовного ставлення до світу, але не охоплює його цілком. Тому правовий ідеал виступає лише моментом ідеалу суспільного й ідеалу духовного життя, до складу якого входить істина, добро, краса. Вищі цінності виражають унікальні й екстраординарні ознаки щирого, людського у людині, додають правосвідомості глибокої особистісної забарвленості. Вони наповнюють людське життя вищим змістом і виступають в індивідуальній та правовій свідомості найважливішими ціннісно-змістовними орієнтирами. Таким чином, право для людей, їхні життя і доля виступають як основа самовдосконалення особистості, і як форма реалізації активності, творчості людини, і як гарантія волі й відмежування від зла й несправедливості ” 62. Право є унікальною соціокультурною цінністю, що у своїй основі має суцільний і могутній сплав фундаментальних чинників цивілізованої організації життя суспільства, їх нормативних вимог, причому саме таких, які, здавалося б, відрізняються певною невідповідністю або різнорідністю, віддаленістю одна від іншої.

Отже, право як соціокультурне явище, покликане регулювати суспільні відносини, має характер цінності, оскільки воно віддзеркалює, вбирає в себе й закріплює інші культурні цінності суспільства. Право можна розглядати як об’єктивацію цінностей у даному суспільстві 63. Цими цінностями є політичні, моральні, мистецькі та інші цінності. За посередництва права вони набувають також значення правових цінностей. Право надає їм практичну силу, забезпечує умови для їх здійснення і розвитку, стає засобом їх досягнення. Таким чином, воно само включається у світ цінностей, входить у його структуру, аксіологізується. У його сфері виникають і закріплюються специфічно правові цінності (ідея права, законності, порядку і безпеки), шляхом реалізації яких забезпечується існування інших цінностей. Найважливіші соціальні цінності, віддзеркалені у праві, що пройшло тривалий історичний розвиток, пронизують його зсередини і нібито знаходять у ньому своє друге народження, перетворюючись на правові принципи демократії, свободи, гуманізму тощо 64.

За самою своєю природою право несумісне зі свавіллям, з відсутністю порядку чи анархією. “У наш час, – пише С. Алексєєв, – стає все більш зрозумілим, що право як соціальна цінність – це таке суспільне, об’єктивно-реальне явище, яке своїм змістом заперечує свавілля і беззаконня” 65. Цей аспект цінності права у його повсякденному житті виявляє себе не автоматично, а лише у відповідних об’єктивних і суб’єктивних умовах. Але досвід історичного розвитку людства свідчить про те, що диктаторські політичні режими з неприхованою ворожістю ставляться до права й постійно вступають у конфронтацію з принципом законності. Не випадково люди значно більше довіряють судовим інститутам, аніж адміністративним та іншим органам, у тих випадках коли нехтується громадським та правовим порядком. Пояснюється це тим, що у діяльності суду зазначена властивість права виявляється особливо випукло. Власну цінність правових форм підтверджують численні факти політичної боротьби сил прогресу і демократії.

Право взагалі має властивість підтримувати порядок й організованість у суспільстві і соціальних інститутах. Воно є важливим чинником соціального єднання, розвитку суспільства, особливо у тих випадках, коли суспільство базується на визначених засадах, що є істотним елементом соціального управління. Воно регулює процеси змін, що відбуваються у соціумі, оберігаючи їх від дезорганізації та хаосу. Внаслідок усього цього право є могутнім чинником соціального розвитку. Навіть тоді, коли сила права працює не на повну потужність, що визначається й обумовлюється історичними умовами його існування, і навіть у авторитарних політичних режимах, коли воно набуває статичного характеру і його зміст часто-густо не відповідає потребам прогресу, воно все ж є соціально і культурно надзвичайно цінним явищем у порівнянні з тим, що йому протистоїть, тобто у порівнянні зі свавіллям, диктатом особистості, зі суб’єктивізмом індивідуумів чи груп.

Не зв’язані правом, поза правом, люди безперешкодно можуть перерости у свою протилежність, перетворившись на свавілля. У праві ж соціальна свобода й активність тією чи іншою мірою віддзеркалюють єдність свободи і впорядкованості, закладені в суб’єктивних правах, існують у певних окреслених законом рамках, у поєднанні з юридичними обов’язками, у поєднанні з гарантіями та юридичними процедурами. Тим самим вони стримуються до того рубежу, за яким у свободі й активності та діяльності, що їх виражає, можуть відбутися протилежні праву процеси, тобто протиправні дії, свавілля тощо. Отже, право як соціокультурна цінність людства, зі своїми властивостями – такий соціальний феномен, поява якого свого часу була викликана потребою внести в соціальне життя певні нормативні засади, організованість і порядок, засновані на началах соціальної свободи, активності, відповідальності, і тому за своєю природою чинить опір свавіллю і беззаконню. З одного боку, право надає, відводить особі відоме середовище свободи; з іншого боку – воно обмежує цю сферу низкою приписів 66. Саме як явище, яке протистоїть свавіллю і беззаконню і у той же час забезпечує простір для упорядкованої соціальної свободи й активності, право само по собі обіймає досить високе місце в соціальному житті. Водночас, зрозуміло, що власна, внутрішня, соціокультурна цінність права обумовлена його соціальною природою й досить істотно різниться у залежності від стадії розвитку суспільства, етапу цивілізації, характеру політичного режиму.

На відміну від інших соціокультурних регуляторів, які, досить часто формуються стихійно або віддзеркалюють безсилля людини перед законами природи й соціальними законами, воно пов’язане з прагненням людини і суспільства панувати над цими законами. У значно більшій мірі, ніж інші види соціальних норм, воно безпосередньо йде, віддзеркалюючи її, за еволюцією людського мислення – від конкретного до абстрактного, від емпіризму до узагальнення, стаючи, таким чином, важливим чинником раціонального управління суспільством, що є етапом на шляху його поступального розвитку до висот соціального прогресу. Уся сукупність духовних цінностей, які людство накопичує завдяки юридичним нормам, завдяки механізму правового регулювання, одержує можливість існування у світі об’єктивованих явищ, фіксується, розповсюджує свою силу на майбутнє, реалізується в життєвих відносинах, у поведінці людей і колективів. Можливо саме через право втілюється головне, що закладене у призначенні культури, – потенціал накопичених духовних багатств, покликаних і здатних охоронити і захистити людину від невблаганних демонічних сил природи і суспільства 67.

Соціокультурна цінність права на різних етапах розвитку людства була нерівномірною. У класово-антагоністичних суспільствах вона була у значній мірі суперечливою, оскільки перебувала у відповідності з суперечливим суспільним розвитком, за якого прогрес не виключав регресу, а сам прогрес досягався за рахунок мільйонів пригноблених, безправних і знедолених людських істот 68. Соціокультурна цінність права у таких суспільствах значно зростала, коли право виражало інтереси, цілі і ціннісні уявлення переважної більшості населення, прогресивних класів, коли забезпечувало прогресивний розвиток суспільства в цілому, служило демократії і гуманізму.

На соціокультурну цінність права значною мірою впливає й те, які соціальні цінності, скільки їх воно забезпечує і як забезпечує їх у реальному житті. З іншого боку, правові цінності можливі лише на основі властивостей, які притаманні праву як регулятивній системі, – нормувати, вказувати, дозволяти чи забороняти, слугувати масштабом оцінки тощо. Іншими словами, правові цінності стають такими лише за посередництва цих властивостей права 69. Соціокультурна цінність права по мірі розвитку людства неоднаково виявилася в усіх правових нормах і правових інститутах, оскільки в кожній і кожнім із них на різних етапах розвитку людства класове і загальнолюдське, державне і громадянське знаходилися у різних співвідношеннях, мали різні підстави для свого виявлення, різні функції тощо.

Цінність кожної правової норми, кожного правового інституту визначається конкретно. “Подібно тому, – вказує В. Графський, – як деякі загальнолюдські цінності (наприклад, прагнення миру, щастя, гармонії з оточуючим середовищем) можна розглядати в концептуальних рамках загальної культури, базові ціннісні установки в праві, та цінності самого права можна розглядати як загальні контури правової культури даного суспільного ладу, державної установи чи усього політичного режиму панування” 70. Оскільки цінність права склалася історично, вона більш яскраво виступає і може значно легше виявляти себе на розвинутих етапах права, у його більш високих і цивілізованих формах, в умовах розвиненого законодавства.

У зв’язку з цим постає запитання – які ціннісні характеристики права співвідносяться з різними цивілізаційними моделями і правовими культурами, тобто чим є право – елементом цивілізації чи елементом особистої й соціально-групової культури. Думки правознавців щодо цього розділилися таким чином, що право відносять або в цілому до елементів цивілізації, або до елементів цивілізації і культури одночасно.

Звісно, цілком слушно сприймати право і його цінності як явище цивілізації і культури, розглядати його у єдності зі всією системою регулятивних механізмів, інститутів, характерних для цивілізації, які виражають і забезпечують її існування й функціонування. Якщо брати до уваги, що культура – це те, що ми є, тобто наше життя, а цивілізація – те, чим ми у своєму житті користуємося, то право дійсно поєднує у собі і те, й інше – воно є засіб і воно ж є компонент нашої поведінки і духовної культури. Соціокультурна цінність права чи не найяскравіше виявляє себе тоді, коли, завдяки їй можна говорити про щось спільне, що виникає між правом як регулятором і контролером соціального спілкування і політичним управлінням.

Спільне соціокультурне начало підтримує рівновагу між інтересами суспільства і особистості, а також між вимогами порядку й прагненням до свободи й особистому щастю. Існують й інші сфери, де право і влада повинні підтримувати динамічну рівновагу і стабільність порядку. Взаємозв’язок і взаємопідтримка права як елемента культури і цивілізації як поєднання культурних і технологічних основ суспільного життя дозволяють сприймати право і як елемент конкретно-історичної цивілізаційної культури. Право як елемент цивілізаційної культури входить у систему переконань, цінностей та засобів, які впорядковують досвід і регулюють поведінку людей. Водночас воно втілює у собі ціннісні орієнтації хронічного й трансцендентального (постійного впродовж кількох історичних епох) призначення. Причому правова культура включає в себе переплетіння та взаємодію соціальних інтересів, норм, інститутів, а також правосвідомість окремих особистостей і формалізованих груп з властивими їй змінами надій і розчарувань, успіхів, невдач тощо. Особистості і групи у правовому спілкуванні виступають як законослухняні громадяни й правопорушники, як володарі і підвладні тощо.

Серед інститутів цивілізації, які виражають право і забезпечують його існування найважливішим є демократія, яка покликана закріпити в найоптимальніших цивілізованих формах свободу у сфері політичного життя і від стану якого великою мірою залежать вагомість і реалізація свободи в інших цивілізаційних інститутах, у тому числі в праві. Саме в умовах демократичного політичного режиму право у повній мірі набуває свого власного буття і свого власного змісту. При цьому воно із знаряддя держави може стати самостійним утворенням, яке піднімається над державою. І лише у цьому випадку можна говорити про реальне існування правової держави. До речі, й ст. 1 Конституції України засвідчує поєднання у визначенні основних рис України як держави – демократії і правової держави. І якщо система закріплених в Основному Законі нашої держави прав і свобод людини і громадянина свідчить про високий рівень демократії в Україні, громадяни якої мають рівні конституційні права і свободи, багато з яких є визначальними для розуміння України як демократичної держави, то визначення нашої держави правовою державою ще далеко не відображає реальність сьогодення, а є одним із першочергових завдань, яке необхідно вирішувати найближчим часом. Поєднання демократичних цінностей і руху у напрямку до правової держави полягає передусім у створенні в сучасній Україні умов і надійних гарантій для здійснення прав і свобод людини. За визначенням П. Рабіновича, “воно включає такі три “елементи” (напрями державної діяльності): сприяння реалізації прав і свобод людини (шляхом позитивно впливу на формування їх загальносоціальних гарантій); охорона прав і свобод людини (шляхом вжиття заходів, зокрема юридичних, для попередження, профілактики порушень прав і свобод людини); захист прав і свобод людини (відновлення порушеного правомірного стану, притягнення порушників до юридичної відповідальності)” 71.

Актуальним є й питання, якщо право і його цінності, передусім соціокультурні, – явище цивілізації і культури, що набуває свого власного змісту в умовах демократичного режиму, то чи можна говорити про існування права в минулому, у рабовласницькому чи федеральному суспільствах, та й у сучасних державах з урізаною демократією, не кажучи вже про тоталітарні режими? Напевно, що так, оскільки яким би нелюдським і потворним не був політичний режим, особливо з позицій сучасних уявлень, у суспільстві все одно є якісь елементи цивілізації і культури. Є вони у діючих юридичних порядках, у самому нормативному способі регулювання, у процесуальних інститутах тощо. І ми з певністю можемо говорити про рабовласницьке право, феодальне право, право фашистської Італії тощо.

В сучасній Україні на право, правові реформи, демократію в цілому нерідко переноситься населенням незадоволення темпами господарювання. Такий погляд на право, демократію, права людини сприяє живучості правового нігілізму, принаймні, готує ґрунт для його процвітання й гальмує розвиток демократичних процесів. Причиною цього є низька правова культура громадян, яка оцінює людину та її життя не ступенем демократичних перетворень та досягнутої свободи, а рівнем споживчого кошика, а також підміна правових цінностей, передусім соціокультурних, цінностями суто матеріальними. Фактично ж право, правова ідеологія безпосередньо не упроваджені вирішувати питання матеріального добробуту населення. Право може сприяти наведенню порядку, поглибити демократичні перетворення, економічні та соціальні реформи, але безпосереднього впливу на підвищення матеріального достатку населення воно не здійснює.

У дійсному житті право завжди переслідує окремі цілі, нав’язані йому релігією, мораллю, політикою, міркуваннями доцільності тощо. Це справді важливе призначення права та його суттєва функція. Але якщо ми не здатні у праві побачити ціль, адекватну його власній сутності, якщо його цінність зведена до практичної користі і не пов’язується з усвідомленням самоцінності і привабливості права, то ми не розуміємо сутність права. Принцип самоцінності права не передбачає, щоб вихідні, фундаментальні цінності, які реалізуються у праві, знаходилися у ньому самому, щоб реалізація правових ідеалів, правових способів буття визнавалася самостійною метою духовного і практичного життя людини 72. За роки незалежності в Україні замість класових ідеологічних принципів радянського тоталітаризму з’явилися нові цінності – загальнолюдські. Але вони ще не стали фактом правової свідомості переважної частини населення нашої країни, особливо представників владних еліт, їх правової культури. Правосвідомість частини правлячої вітчизняної еліти, на відміну від західної, цивілізованої, історично зорієнтована на пріоритетне використання таких цінностей як адміністративний ресурс, політичні регулятори владних відносин, незалежно від їх легалізованості та опосередкованості правом. Саме тому в українській політиці урядовці переважно сприймають право здебільшого лише як формальний і малоістотний чинник обмеження та регулювання їхнього адміністративного потенціалу 73. Відтак, право у свідомості частини представників владної еліти, незважаючи на те, що воно може виступати механізмом зміцнення їхнього владного становища, взагалі втрачає будь-яку соціальну цінність та певність – і на професійній роботі у державній сфері, і в особистому житті. З таким підходом, у рамках правосвідомості сучасної вітчизняної правлячої еліти, правові цінності, особливо соціокультурні, нівелюються ще й через нерозчленоване сприйняття права і політики 74.

З огляду на сказане вище є всі на те підстави стверджувати, що цінність права й інтегрованих ним соціальних ціннісних орієнтацій в сучасній Україні найбільш відчутна у їх зовнішніх проявах у процесі функціонування правових норм, наприклад, коли вони входять, або обумовлюють систему правил політичного спілкування правлячої еліти і тих ким вона управляє, коли вони надають цілковиту визначеність справедливим вимогам чи обов’язкам його учасників, забезпечують ці відносини відомою ступінню передбачуваності й значно пом’якшують перспективу жорстокого насилля процедурою мирного вирішення суперечок і конфліктів.

Основною цінністю права у справі підтримки в українському соціумі функціонування чи зміни політичної або усієї соціальної системи в цілому є можливість адаптації тих правових норм і процедур, які вже склалися, віджили й обновилися до умов, що постійно змінюються.

2.3. Система людиновимірних цінностей права

Вихідною формою правових цінностей є існування їх у вигляді цінностей, вироблених суспільною і правовою свідомістю. Вони присутні у правовій свідомості як правові ідеали, тобто узагальнені уявлення про справедливість, свободу, рівність у різних сферах суспільства. Правові ідеали лежать в основі правових обов’язків, які мають чітко виражений характер, що наказує та обумовлює їх належність до сфери належного. Необхідність в ідеалі як особливій формі регулювання людської діяльності пов’язана з наявністю у природі людини того, що у класичній філософії дістало назву відкритість світу або момент духу, що припускає не тільки знання про світ, але включає в себе емоційно-почуттєве переживання людиною навколишньої дійсності, а також духовне перетворення світу людиною відповідно до своїх ідеалів, інтересів, сподівань 75. Звісно, центральне місце у світогляді займає його спрямованість на “те, що повинно бути”, орієнтація на ствердження людини у житті такою, якою їй дозволяють бачити себе за життя її інтереси, цільові настанови, переконання тощо. Тому поряд з деяким уявленням про світ, світогляд включає в себе ще й особистісне ставлення до цього світу, його переживання та оцінки з позиції певних цінностей.

Ідеальні уявлення про блага, права і межі прагнень, пов’язані зі схильностями і бажаннями людини є її особистісними цінностями, що певною мірою виступають як авторитетні й обов’язкові установки її свідомості. Одні правові цінності тією чи іншою мірою реальні у розумінні наявних, освоєних у вигляді правил, норм поводження суб’єктів права, інші є їхніми цілями й ідеалами. Але існуючі, тобто наявні, правові цінності не можуть розумітися як самодостатні, замкнуті у собі. Людська свідомість, особливо в її ціннісних формах, минає існуюче, спрямовуючись до майбутнього, до зміни, вдосконалення дійсності.

2.3.1. Свобода як онтологічна сутність права

Право у життєдіяльності суспільства і людини виступає і як форма реалізації творчості людини, і як гарантія свободи й відмежування від несправедливості. Свобода є однією з найвизначніших людських цінностей. За певних умов вона може бути важливішою за життя людини. Вона становить ту глибинну цінність, яка визнає можливість усякої іншої цінності.

Свобода як сутність і є глибинним сенсом людського буття, без якого вона, в кінцевому рахунку, втрачає свою суб’єктивність. Втративши можливість самовизначення, людина перестає бути людиною. Але якщо порушено міру свободи, вона обертається бідою – свавіллям, насильством, злочинністю, самознищенням людей. Ефективна самоорганізація суспільства вимагає упорядкування свободи. Вельми потужним її засобом є право. Саме воно й визначає розумну міру свободи, проводить межу між діяннями, які сприяють нормальному життю суспільства і такими, що перешкоджають йому, вказуючи на найбільш небезпечні, злочинні з них.

Для права важливо, щоб людина чітко уявляла ту міру свободи, що не несе у собі заряд руйнування, зла і несправедливості. У свою чергу громадянське суспільство і держава використовують правові засоби як страхові засоби, що позначають межі, за які зовнішня свобода соціальних суб’єктів не повинна поширюватися. Зовнішня свобода припускає пошук обмежених засобів, способів і форм обмежень. Такими можуть виступати не тільки юридичні закони заборонного характеру, а й сам факт співіснування безлічі індивідів з їх суспільними правами і свободами 76. На думку Гегеля, жодна людина не має ідеї про власну свободу, якщо вона не має ідеї про свободу інших прав і про соціальний зв’язок між собою й іншими. Жодна людина, не маючи чіткої ідеї про свою свободу, не має і чіткої ідеї про свободу інших і зв’язок між цими свободами. Право є взагалі свободою як ідеєю 77.

Визнання суспільством прав і свобод особи потребує їхнього перетворення на основні права. До речі, ст. 23 Конституції України вказує на те, що ідеалом вільної людської особи є людина, користується у суспільстві громадянською і політичною свободою та свободою від страху і нужди, тобто існує в умовах, які дають їй можливість реального здійснення своїх економічних, соціальних і культурних прав так само, як своїх громадянських та політичних прав, коли порушення цих прав будь-якою особою є порушенням, відповідно, норми внутрішнього законодавства, міжнародного права або обох норм одночасно.

Свобода як пізнана необхідність – це найбільш містка характеристика можливостей людини за умов жорсткого детермінізму, відсутності вибору. Тут свобода є усвідомленням людської неможливості ніяких інших її дій, окрім тієї, до якої змушують обставини. Коли у людини з’являються можливості різних дій, тобто альтернативи її вчинків, свобода набуває нового характеру – можливості вибору. Свобода вибору між двома рівнозначними можливостями – це найнижчий щабель свободи. Якщо у людини є свобода вибору, і, по-друге, непередбачуваність того, що саме вона вибере.

Звісно, кожна із вищеназваних інтерпретацій свободи відповідає своїм соціально-політичним умовам, які виникають у процесі еволюції суспільства, і зміна цих умов взаємно пов’язана з переходом від однієї інтерпретації до іншої: у надрах старого суспільства визрівають матеріальні умови переходу до нових суспільних форм і водночас – нове розуміння свободи, яке сприяє цьому переходу. Прикладом цього може слугувати історія соціального розвитку людства від первіснообщинного ладу до капіталізму. З соціально-політичної точки зору тлумачення свободи як пізнаної необхідності дає можливість тоталітарним політичним режимам підкорити особистість зовнішнім обмеженням, переконуючи її, що при цьому вона, мовляв продовжує залишатися вільною і незалежною; влада може при цьому необхідністю називати терор проти власного народу, економічне свавілля, жорстку цензуру тощо.

Гуманістичний сенс тези “свобода є усвідомленою необхідністю” полягає в тому, що свобода є необхідною для людини, і людина повинна це добре усвідомлювати. Дійсна свобода можлива лише за наявності вибору. Її слід розглядати як усвідомлену можливість. Свобода складає необхідний аспект практичної дії в момент реалізації тієї чи іншої можливості. Істотним при цьому є контрольоване перетворення можливості на дійсність, а не сам по собі факт такого перетворення 78.

У суспільстві утверджується той варіант свободи, якого воно потребує на даному історичному етапі для дальшого розвитку. Якщо ситуація дуже складна, йдеться про виживання суспільства, люди повинні пожертвувати приватними інтересами в ім’я цієї мети, тоді свобода виступає у формі пізнаної необхідності. Якщо ж ці труднощі подолано, то з’являється альтернатива, і форма свободи стає іншою – тепер це вже можливість вибору 79. При цьому розглядаючи свободу як основоположну рису людського буття, чи завжди ми достатньою мірою враховуємо ту обставину що її реалізація часто просто блокується або набуває неадекватної форми внаслідок того, що діапазон свободи індивіда є пропорційним діапазону його відповідальності? 80. Виконувати вказівки чи розпорядження, що їх дає хтось інший, легше, ніж самому приймати рішення. Але це створює залежність індивіда, він втрачає свободу, самостійність, індивідуальність; людина втрачає саму себе. З прагненням уникнути тягаря цієї відповідальності значною мірою пов’язане те явище в людському світовідношенні, яке Е. Фромм влучно назвав втечею від свободи.

Сучасна людина вільна від старих традицій, цінностей. Вона переживає випробування свободою. Якщо мудрість полягає в тому, щоб приймати співіснування з небуттям і смертю, щоб дивитись в очі нашій скінченності, незахищеності, то можна сказати, що Захід явно виражає свій занепад, деградацію своїх цінностей через свою цілковиту неспроможність реально дивитися на своє буття у світі 81. Виховання у людини правильного розуміння свободи і відповідальності вимагає значних зусиль і тривалого часу. У певному розумінні ця ситуація аналогічна, зокрема, тій, у якій перебуває народ в цілому. Для того, щоб він осягнув сенс політичної свободи та відповідальності, потрібний тривалий історичний розвиток.

2.3.2. Рівність як основа розвитку особистості

Прагнення до свободи з боку конкретної особистості повинно узгоджуватись з такими ж домаганнями інших членів суспільства. Свобода – це формула, коли я приймаю іншого, а інший приймає мене. Аналогічно треба подолати суперечності між домаганнями окремих членів суспільства щодо відповідальності.

В обох цих відношеннях між членами суспільства має бути рівність, основою якої було б однакове ставлення до громадянських прав і обов’язків. Кант зазначав, що рівність є основою розвитку особи, її політичного статусу; нікому іншому, яке б місце він не обіймав, не дозволено стримувати розвиток особи. Даний принцип стосується і питання власності: кожен член суспільства повинен мати можливість досягти в ньому такого майнового щаблю, якого він може досягти завдяки своєму талантові, сумлінності та вдачі 82. Принцип рівності все більше і повніше виявляє себе в історії людства, яку можна розглядати як історію поступового та закономірного розширення сфери його дії в суспільному житті.

Рівність є значною соціальною цінністю, яка стосується визначення одночасно як свободи, так і відповідальності членів суспільства . Вона є необхідною складовою такої цінності, як упорядкованість суспільного життя і виступає важливим юридичним принципом. Люди вільні в міру їх рівності й рівні в міру їхньої свободи. Неправова свобода, свобода без загального масштабу і єдиної міри, тобто, так звана свобода без рівності – це ідеологія і практика елітаризму, а так звана рівність без свободи – ідеологія і практика егалітаризму і комунізму. Або свобода у правовій формі, або свавілля у тих чи інших проявах. Третього тут не дано: неправо і несвобода – завжди є свавіллям 83.

Історичний розвиток свободи у людських відносинах – це прогрес рівності людей як формально вільних особистостей. Через механізм права – формальної, правової рівності – попередньо невільна маса людей поступово, в ході історичного розвитку, перетворюється на вільних індивідів. Та й історію права можна уявити як історію прогресуючої еволюції змісту, масштабу та міри формальної рівності при збереженні самого цього принципу як такого, який властивий будь-якій системі права, праву взагалі.

Різним етапам історичного розвитку свободи і права в людських стосунках притаманні свій масштаб і своя міра свободи, своє коло суб’єктів і співвідношень свободи і права, іншими словами, свій зміст принципу формальної правової рівності. В цілому історична еволюція змісту, обсягу, сфери дії принципу формальної рівності не спростовує, а, навпаки, підтверджує значення цього принципу як важливої особистості права у його співвідношенні з іншими видами соціальної регуляції. Із врахуванням цих зауваг можна стверджувати, що право – це нормативна форма виразу свободи за посередництва принципу формальної рівності людей в суспільних відносинах 84. Звісно, право як форма відносин вільних особистостей за принципом рівності не ліквідовує вихідних відмінностей між різними індивідами. Воно лише формалізує й упорядковує ці відмінності у єдиному форматі, перетворює невизначені фактичні відмінності на формально-визначені нерівні права вільних, незалежних один від одного, рівних індивідів, тобто робить свободу можливою і дійсною у формі правопорядку.

Визнання різних індивідів формально рівними обумовлює визнання їхньої рівної правоздатності, можливості набути ті чи інші права на відповідні блага, конкретні об’єкти тощо, але це не означає рівності вже набутих конкретних прав на індивідуально-конкретні речі, блага тощо. Формальне право є лише правоздатністю, абстрактною можливістю набути, у відповідності з загальним масштабом і рівною мірою правової регуляції, своє, індивідуально-визначене право на даний об’єкт.

За умови формальної рівності і рівної правоздатності різних людей їх реально набуті права неминуче, внаслідок різниці між самими людьми, їх реальними можливостями, умовами й обставинами життя, будуть безперечно, різними, нерівними: життєві відмінності, що вимірюються й оцінюються однаковим масштабом і рівною мірою права, дають у підсумку відмінності в набутих, особисто належних конкретному суб’єкту правах. Така відмінність у набутих правах у різних осіб є необхідним результатом саме дотримання, а не порушення принципу формальної рівності цих осіб, їх рівної правоздатності. Різниця у набутих правах не порушує і не відміняє принципу формальної рівності.

Іноді правова цінність свободи протиставляється рівності. Утаких випадках рівність розуміється як сумнозвісна споживча зрівнялівка, фактична рівність, яка є по суті суперечність у визначенні. Свобода не лише не протистоїть рівності, але й, навпаки, втілена у цій рівності.

Свобода і рівність невіддільні одна від іншої. З одного боку, вихідною і визначальною моделлю свободи в її людському вимірі є вільна особистість – необхідна основа правоздатності і правосуб’єктності взагалі. З іншого – цю свободу особистостей можна втілити в реальне життя лише через загальний принцип і норми рівності цих особистостей у певній сфері і форми їх взаємовідносин.

Право постає не лише загальним масштабом і рівною мірою взагалі, а є загальним масштабом і рівною мірою саме і щонайперше свободи індивідів. Вільні індивіди – носії, сутність і сенс права. Там, де відкривається вільна індивідуальність, особистість, правове значення фізичної особи, там немає і не може бути права і правового принципу формальної рівності, там не може бути і якихось дійсно правових індивідуальних та інших суб’єктів права, дійсно правових законів і правових відносин і в суспільстві в цілому 85.

2.3.3. Справедливість як правова форма добра

Рівність виступає умовою справедливості. Категорія справедливості оцінює суспільну дійсність, яку належить зберегти або змінити з позицій належного. Вона фіксує в узагальненому вигляді принципи взаємовідносин особи та суспільства, класів, соціальних груп, ґрунтовно характеризує людську діяльність. Вона потребує відповідності між практичною діяльністю окремих індивідів і соціальних груп та їхнім становищем у суспільстві, між правами й обов’язками, працею та винагородою, заслугами людей і їх суспільним визнанням. Будь-яка невідповідність у цих співвідношеннях розглядається суспільством як несправедливість 86.

Соціальна справедливість – це не лише правильний розподіл між людьми продуктів, але й однакова можливість користуватися соціальними та політичними правами. У понятті соціальної справедливості розкриваються уявлення особистості чи соціальної групи, класу про суспільні порядки, які або відповідають їхнім інтересам, або їм протилежні 87. Ідея справедливості є глибоко історичною. Не було, нема і, мабуть, ніколи не буде справедливості вічної, незмінної, раз і назавше даної, придатної для всіх часів і народів. В самій ідеї справедливості, як і в інших соціальних ідеях, в тому чи іншому поєднанні виступають змінне й усталене 88.

Протилежністю справедливості виступає несправедливість, руйнування порядку, деструкція наявного світоустрою чи порядку. Коли ж справедливість виражає досягнуту для даного історичного періоду гармонійність, оптимальність людських відносин, свідомість її не фіксує. І у цьому плані вона співзвучна свободі. І справедливість, і свобода, коли вони є в наявності, стають потрібними як повітря. Без них неможливо гідно жити. Право є міра реалізації свободи і в той же час норма політичної справедливості. Іншими словами, право виступає нормативно закріпленою справедливістю. Право ґрунтується на ідеї справедливості. Ще за часів Аристотеля почали виділяти два види справедливості – розподільну і справедливість, що врівноважує. Розподільна справедливість як принцип означає надання частини загальних благ за гідністю, відповідно до пропорційного внеску того чи іншого члена суспільства. Тут можливе як рівне, так і нерівне наділення відповідними благами (владою, почестями, грошима). Критерієм справедливості, що врівноважує, є арифметична рівність. Сфера застосування цього принципу – область цивільно-правових угод, відшкодування збитку, покарання тощо. За принципом справедливості, не всім те саме, а кожному своє (за гідністю), тому що для нерівних рівне стало б нерівним 89.

Співіснування людей на ґрунті взаємного визнання прав і свобод являє собою такий порядок їх співіснування, який може бути названий справедливим, або справедливістю. Саме справедливість виступає основою ідеї права, виражає його сутність, а особливий момент визнання визначає як справедливість, так і феномен права в цілому. Справедливість є мірою відносно значущості цінностей, мірою їх рівноваги і субординації. Справедливість виступає особливим механізмом, який підтримує міру рівноваги правових цінностей і водночас є визначальним моментом домінування при конфліктному зіткненні цих цінностей.

Сучасна епоха з її процесами глобалізації особливо вимагає міжкультурного діалогу з обґрунтування справедливості і, отже, розробки принципів універсальної справедливості. У зміст цього поняття включаються: вимога рівності (“діяти однаково в однакових умовах”), що формується як вимога неупередженості і заборона сваволі; ідея взаємозв’язку вчиненого і розплати за це, що знайшло втілення у “золотому правилі”; вимога рівноваги між втратою і придбанням (“справедливого обміну”), що має сенс не тільки для господарської діяльності. Універсальну справедливість характеризує насамперед визнання таких правових цінностей, як життя, власність, честь, що втілюються у визнанні прав людини, зокрема її права на свободу, які можна знайти навіть у давньому карному праві. Загальний принцип, який можна виявити, аналізуючи різні втілення ідеї справедливості, полягає в тому, що стосовно один одного люди мають право на відносний стан рівності чи нерівності, відповідно до якого розподіляються труднощі чи блага. Призначенням справедливості вважається підтримка і відтворення рівноваги чи рівної міри свободи. Вона застосовується як для критичної оцінки поведінки людей з позиції відповідних правил, так і для критики самих цих правил та їх застосування.

Існує два аспекти справедливості – змістовний і формальний. Вони віддзеркалюють дві сторони проблеми справедливості у праві, що стосуються критерію оцінки справедливості чи несправедливості закону, з одного боку, і його застосування в конкретних справах – з іншого. Але незалежно від того, чи схвалюють люди чи ні змістовну концепцію справедливості, на якій базується закон, ми можемо і повинні розглядати правову систему з погляду формальної справедливості. Її суть полягає в послідовному застосуванні правил. І саме на ній як безумовних мінімальних вимогах моралі стосовно прав робить акцент правовий позитивізм 90.

Загальним моментом усіх сучасних концепцій справедливості є ідея прав людини, тобто визнання однакового поводження з людьми і відмова від привілеїв та імунітету, пов’язаних з національними релігійними ознаками. Принцип справедливого забезпечення прав своїх громадян покладений в основу Конституції України, яка, як і будь-яка інша держава, захищаючи свій суверенітет і незалежність і ставлячи за мету забезпечення гідних умов життя, закріплює певні права і свободи та надає гарантії їх здійснення лише своїм громадянам. Так, участь в управлінні державними справами, свобода об’єднання в політичні партії та громадські організації, право на проведення зборів і мітингів, походів і демонстрацій належать виключно громадянам України. Також лише для громадян України держава створює умови для здійснення прав на працю, гарантує різні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності; гарантує право на соціальний захист; право на безоплатну освіту в державних і комунальних навчальних закладах тощо. Виходячи з вирішального значення для буття України основної цінності українського народу – його землі, Конституція надає право власності на землю лише громадянам України.

Відповідно до двох вимірів соціального буття – персонального та інституціонального – існують і два поняття справедливості: справедливість як характерна ознака особистості й справедливість, що стосується соціальних інститутів (родина, господарство, школа тощо), а також політична справедливість, що стосується права, держави і політики. З

вісно, без справедливості як якості особистості, без відповідних ціннісних орієнтацій не може функціонувати і справедлива правова система. Так само для підтримки цих ціннісних орієнтацій на справедливість правові інститути повинні бути відповідним чином налаштовані й організовані. У сучасних же умовах за недостатньої розвиненості як відповідних установок особистості, так і недостатній втіленості принципів справедливості в правових інститутах, лише одночасна увага до обох компонентів здатна принести успіх. Водночас існує і пріоритетний момент, що полягає у виробленні відповідних критеріїв справедливості та їх обґрунтуванні, тобто розробці теорії справедливості. У ній повинна бути чітко вираженою думка стосовно того, що ні право само по собі, ні правильне та гуманне законодавство не забезпечують ні справедливість, ні високий рівень життя людей. Вони тільки створюють умови для вільного волевиявлення кожної людини, реалізації її свободи.

Право – не самоціль, а засіб для досягнення високої мети, а саме створення умов для розвитку ініціативи, підприємництва, законодавчого забезпечення цієї сфери, а головне – утвердження цінності більш високого порядку – свободи людини, захисту її людської гідності. Якщо розуміти справедливість як вищий принцип людського життя й основу здійснення людської суспільної сутності, то особливої уваги заслуговують три елементи значення поняття “справедливість”, що їх виділив О. Хеффе: справедливість має природу морального обов’язку; найближче вона стоїть до обов’язків, що визначаються добровільно і варті більшого, аніж простий примус; її міра полягає у дистрибутивній користі – справедливим є корисне кожній людині 91.

Основними шляхами обґрунтування критерію справедливості є уявлення про природу людини і про основну політичну мету й ідеал суспільства. З огляду на це соціальну справедливість можна розглядати як першу доброчесність законів та інститутів суспільства. Якими б ефективними та добре організованими вони не були, їх необхідно реформувати або скасувати, якщо вони несправедливі. Кожна людина недоторканна на підставі справедливості, яку суспільство не повинне порушувати ні в якому разі. Через це справедливість відкидає саму думку про те, що втрата свободи для одних може бути виправдана більшим благом для інших. До уваги треба брати інтереси усіх членів суспільства, а не окремих, нехай і дуже великих за своєю численністю груп. Тому в демократичному суспільстві свободи рівних громадян сприймаються як політичні права, гарантовані справедливістю. Несправедливість може допускатися лише у разі необхідності уникнути ще більшої несправедливості. Справедливість також є не лише основною правовою цінністю, а й є цінністю загальнолюдською 92.

Отже, саме образ людини багато в чому визначає вибір концепції справедливості. Сучасні концепції справедливості містять у собі образ людини як істоти, одночасно здатної до самовдосконалення, тобто гідної, так і істоти автономної, тобто розумної і здатної до самообмеження. Тому найбільш придатним буде такий принцип справедливості, який забезпечить найкращі умови для самореалізації й автономії особистості, міру співвідношення свободи й рівності. При цьому правові цінності похідні від поняття особистості. Вони становлять образ права у взаємозалежному і взаємодоповнюючому полярному моментах. Право є не лише інструментальною цінністю розв’язання різних соціальних суперечностей у різних сферах суспільства, воно також розвиває засіб і силу особистості, що виступає як власна цінність права.

Висновки до другого розділу

Право виступає не лише засобом соціального регулювання, але й постає соціальною цінністю, яка задовольняє потреби учасників суспільного життя. Як нормативне утворення право упорядковує соціальну свободу на базі високої організованості і у відповідності з принципами моралі та справедливості.

Серед правових цінностей особливе місце займає юридичний інструментарій, який забезпечує цінність права, гарантованість прав, інститути, що втілюють у практичне життя оптимальне співвідношення нормативного й індивідуального регулювання тощо. Завдяки своїм формальним цінностям право краще розкриває свою сутність, без розуміння якої не можливо юридично кваліфікувати ту чи іншу справу та вжити відповідних їй заходів юридичного характеру, тобто у відповідності з правовими нормами вирішити юридично значиму життєву колізію. Такий підхід дозволяє глибше усвідомити, що право – це багато в чому явище техніко-юридичного, логічного порядку, яке, на відміну від інших соціальних регуляторів, покликане вносити в суспільне життя визначеність, давати прямі відповіді на зразок: винен – не винен, та визначати на основі аналізу тієї чи іншої життєвої ситуації юридично обов’язкові примусові наслідки. Саме з позицій інструментального підходу цілком можливо говорити не лише про правові цінності, але й про цінність права в цілому.

Завдяки соціокультурним цінностям права у житті суспільства забезпечуються правові ідеали. Саме ці цінності дозволяють усвідомити значення поняття “правова держава”, яке є втіленням у політичній царині правових начал. Відтак суспільство починає орієнтуватися на утвердження у ньому прав людини, високо правового статусу й захищеності особистості, реального здійснення гуманізму, справедливості.

Право передусім виступає як форма свободи, як загальна міра свободи індивідів. Свобода є сутністю свідомості, самодостатньою цінністю, що не вимагає обґрунтувань. Її зміст і цінність залежать від структури свідомості особистості, сформованої у процесі тривалого саморозвитку. Свобода виступає засобом реалізації інших цінностей і благ. Тим самим вона виконує інструментальну функцію. Завдяки їй люди створюють матеріальні і духовні цінності. Правова рівність передбачає рівність у свободі, коли свобода одного сумісна зі свободою іншого. Вільні індивіди – суть і зміст права, основна цінність якого – справедливість, що розуміється як прагнення діяти відповідно до прав і обов’язків, віддаючи кожному своє і забезпечуючи умови для реалізації здібностей кожного.

РОЗДІЛ ІІІ. Право як цінність

в структурі громадянського суспільства,

культури і цивілізації

Право сприяє розвитку тих відносин, в яких зацікавлені як окремі індивіди, так і суспільство в цілому. У цьому полягає головна соціальна цінність права, яке вносить стабільність і порядок в усі без винятку суспільні відносини. У громадянському суспільстві як суспільстві рівноправних громадян, яке не залежить від держави, але взаємодіє з нею заради спільного блага, в умовах цивілізації, немає якоїсь іншої системи соціальних норм окрім права, яка змогла б забезпечити регулювання економічних, державно-політичних, організаційних та інших відносин, реалізуючи при цьому демократичні, духовні і моральні цінності 93.

Ідея громадянського суспільства розглядається як критерій реального механізму дійової політичної й економічної демократії, захисту прав людини. Існуюча теоретична спадщина, а також наукові розробки сьогодення дозволяють визначити такі основні риси громадянського суспільства, як: свобода та ініціативність особи спрямовані на задоволення розумних потреб членів суспільства без шкоди його загальним інтересам; розвиток суспільних відносин у відповідності з фундаментальним принципом Канта, згідно з яким людина завжди повинна розглядатися як мета, не як засіб її досягнення; ліквідація відчуженості людини стосовно соціально-економічних структур і політичних інститутів, реальне забезпечення здійснення принципу рівних можливостей; послідовний захист прав і свобод людини і громадянина; власність як основа ініціативної, творчої підприємницької діяльності; духовність життя суспільства, в основі якого – визнання гуманістичних та демократичних за своєю суттю загальнолюдських цінностей; існування так званого “середнього класу” як соціальної бази громадянського суспільства; відсутність жорстокої регламентації з боку держави приватного життя членів суспільства, існування розвинутої соціальної структури; активна участь у суспільному житті недержавних самоврядних людських спільностей; наявність суспільних рухів і організацій різноманітних видів, які намагаються підтримати своє існування і досягти своїх корпоративних цілей; визнання і матеріалізація ідеї верховенства права, поділ права на публічне і приватне, де основними ознаками останнього є орієнтація на людину – власника, рівний правовий статус у цивільних відносинах інтересів державних, громадських структур і громадянина. Звісно, громадянське суспільство не може виступати простим додатком економічної або політичної системи, а є ареною діяльності різноманітних соціальних структур, кожна з яких намагається відстоювати корінні інтереси певного соціального угрупування 94. Громадянське суспільство є гарантією існування правопорядку і правової державності. Воно є сферою автономної активності людини, яка переслідує свої особисті цілі. У цьому контексті усі учасники соціальної взаємодії виступають як вільні і формально рівні суб’єкти, які реалізують і захищають свої інтереси.

Інституцією громадянського суспільства виступає правова держава 95, яка, за відсутності громадянського суспільства, неминуче втрачає свою правову якість, оскільки, правовідносини можуть виникнути лише поміж автономними приватними особами – вільними власниками. У класичному же варіанті громадянське суспільство, як правило, складається поза державою, заповнюючи певні ніші, вільні від державно-владного впливу. Воно багато в чому протистоїть державі, відвойовуючи у неї простір для самоорганізації. По суті, у кожній із пострадянських держав однією з найголовніших соціально-політичних цінностей стала концепція правової держави, яка з огляду на необхідність створення громадянського суспільства у пострадянську добу, дає відправні гуманістичні орієнтири для вдосконалення і розвитку сучасної демократичної держави, спрямовує, відповідним чином, основні напрямки діяльності різноманітних державних органів.

Певні інститути і феномени суспільного життя водночас належать і до громадянського суспільства, і до правової держави. Вони виконують роль необхідної зв’язки між ними і мають вирішальне значення щодо функціонування громадянського суспільства. До таких структур і інститутів відносяться політичні партії, об’єднання, клуби, засоби масової інформації, механізми виборчого процесу, політична культура, політичне представництво тощо. Подальший ефективний розвиток відносин суспільства і держави є гарантією того, що суспільство стане громадянським, а держава – демократично-правовою, оскільки і в умовах громадянського суспільства соціальна свобода, яка не обумовлена правом, існуюча поза правом, може перерости у свавілля, у несправедливість для більшості людей. Право виступає силою, що здатна протистояти беззаконню 96. Для громадянського суспільства зв’язк” права і держави виступає як чи не найголовніший чинник його внутрішньої регуляції. Причому, первинним тут виступає право як загальносоціальне явище, оскільки воно виникає раніше і незалежно від держави.

Уявлення про правову державу, як цінність громадянського суспільства в цілому, вирішальною мірою залежить від того, з яким правом збираються її пов’язати, як саме розуміють права людини, зміст яких завжди так чи інакше несе на собі відбиток конкретних історичних умов існування людства, а отже з плином часу цей зміст може зазнавати певних змін, тобто розвиватися. Держава і громадянин за наявності закону і рівності всіх перед ним, мають інтерес і реалізують його. У такій державі виключається дискримінація за національними, етнічними, політичними, релігійними, статево-віковими ознаками, забезпечується надійний законодавчий захист особистості й гідності громадянина. Головним суб’єктом такого суспільства виступає людина, а його головними цінностями є: домінування у ньому волі більшості населення, визнання, захищеність, непорушність основних прав усіх осіб, включаючи й тих, які становлять його меншість.

В сучасних умовах становлення і розвиток державності у багатьох країнах, особливо тих, які виникли після розладу наприкінці ХХ ст. багатонаціональних держав, проходить в умовах зростання цілісності світу, коли ряд функцій (економічні, екологічні, інформаційні, оборонні), які раніше повністю замикалися на рівні держави і були державотворчими, об’єктивно виходять за її межі, набуваючи певною мірою міждержавницького характеру й починають відігравати в розвитку державності зовсім іншу роль. Чинник глобалізму стає досить важливим, а його вплив набуває нетрадиційно спрямованого вектору. У найбільш узагальнених підходах до розвитку державності як такої це означає, що будується держава, в якій розвивається громадянське суспільство. Воно являє собою гармонізований устрій існування людини та держави. При цьому загальновизнано, що в стратегічному плані складові діяльності держави та суб’єктів громадянського суспільства відмінні одна від одної. А це означає, що індивідуалізована поведінка різних людей з метою гармонізації їх існування з боку держави забезпечується шляхом налагодження в першу чергу раціональних зв’язків між ними громадськими і негромадськими інституціями, в які вони можуть об’єднуватися 97.

Отже, у правовій державі, де існує громадянське суспільство, люди можуть бути згармонізованими тільки тоді, коли це відбувається на основі цінування професійних та моральних якостей кожного, а значить, і суспільства в цілому. Це дозволяє людям створювати масові громадські інституції, які протидіють невиправданому втручанню держави. Свободи і права людей в громадянському суспільстві повинні мати правові межі й ототожнюватися шляхом представницької демократії, оскільки свободи без правових меж руйнують громадянське суспільство.

В Україні на сьогодні держава проголошена правовою згідно Конституції. Вона знаходиться в перехідному періоді, який триватиме відносно довго і, як свідчить світовий досвід, у деяких випадках держава на перехідному етапі може успішно реалізувати перелік функцій, притаманним, як правило, ринковим суб’єктам. Але поки що немає достатніх доказів, що це може тривати як завгодно довго. Більш-менш очевидним є те, що держава для виконання таких функцій повинна бути досить розвинутою, з сильною виконавчою владою та ефективним законодавством, яке забезпечує реальні права кожної людини. Реальне здійснення основних прав кожною людиною можливе лише у суспільстві, де ліквідовано її відчуження від засобів виробництва і результатів особистої праці, а також її відчуження від політичної, насамперед, державної, влади. Таке суспільство може утворитися за умов, коли: самі трудящі є власниками (або колективними, або індивідуальними) засобів виробництва і результатів своєї праці; такі трудящі-власники становлять переважну більшість дорослого населення країни, дорослих громадян держави; політична система суспільства (зокрема, порядок виборів представницьких органів держави та органів місцевого самоврядування) забезпечує вільне й адекватне волевиявлення дорослих громадян держави; такому виявленню населення належить керівне, вирішальне значення в суспільному житті (через забезпечення панування законів держави, завдяки їй найвищій юридичній силі); безумовно змістовною межею волевиявлення більшості населення є основні права людини: непорушність, недоторканність, незаперечність цих прав має бути абсолютною. Сучасні тенденції соціального розвитку якраз і дозволяють прогнозувати поступове утворення такого суспільства, де всі трудящі є власниками або співвласниками (у тій чи іншій формі) засобів та результатів праці 98.

Для створення умов, які забезпечили б становлення і розвиток в Україні громадянського суспільства необхідно більшість перехідних процесів відрегулювати за допомогою законів. Але, як свідчить досвід, сила дії інтересів, які зумовлені відносинами власності, є набагато більшою. При цьому вони, ці сили, однаково притаманні в даному випадку як представникам держави, так і представникам бізнесу. Та і спроби законодавчого врегулювання усіх процесів є безперспективними 99.

Здебільшого єдиною альтернативою усім можливим сценаріям побудови правової держави і громадянського суспільства в сучасних умовах, яка широко сприймається, є ліберальна ідея. Вона своєю системотворчою основою має приватну власність, а остання, у свою чергу, веде до автономії індивідуальної поведінки. Реалізація цієї ідеї ставить перед людиною необхідність формування власної поведінки згідно з самостійним вибором, а це потребує навичок, відсутніх у більшості громадян. За таких умов великій кількості людей цінності прав і свобод, які вони отримали, стають непотрібними й неприйнятними: втрачається стабільність, до якої люди звикли. Окрім того ці права і свободи часто-густо неможливо реалізувати через їх декларативність або через нездатність відповідних державних інститутів забезпечити в суспільстві правову й економічну стабільність. За цих умов громадяни потрапляють у замкнуте коло невизначеності і невирішеності проблем. Очікування стабільності багато в чому входять у протиріччя з державою, сприяють розвиткові ностальгії за минулим.

Таким чином, на шляху побудови громадянського суспільства і відповідного розвитку державності в Україні є принаймні дві групи факторів, які слід враховувати: внутрішні і глобальні. Коли характеризувати внутрішні фактори, то вони передусім визначають стан суспільства і його економіки – тут мають відбутися необхідні глибокі демократичні перетворення. Слід неупереджено констатувати, що цей стан характеризується переважно розчаруванням і невдоволенням масово збіднілих людей, їх бажанням знайти захисту у держави, а вона не може сьогодні повністю реалізувати свої функції. Другою групою факторів, що зумовили відмову від спрощеного підходу до державотворення зі стратегією на інтегративний процес, є те, що сучасні глобальні процеси складні й неоднозначні. Відтак глобалізація суспільного життя за ліберальною моделлю йде не по прямій лінії, а тому інтереси держави, їх захист і в цілому державотворчі процеси набувають складного характеру, вплив на які зовнішніх чинників має велике значення.

Звісно, що за умов невизначеності розвитку процесу сама ідея відкритої демократичної держави з громадянським суспільством почала у Україні пробуксовувати. І якщо оцінювати її сьогоднішній стан, то можна стверджувати, що контури як правової держави, так і громадянського суспільства в Україні чітко не визначені. Все це значною мірою загострюватиме державний процес, оскільки вся сукупність внутрішніх і зовнішніх чинників по-різному ставить проблему можливої лібералізації держави з бажанням розвитку ідеї побудови громадянського суспільства. Разом з тим загострюється проблема співвідношення етнічних і громадянських інтересів людей. “Розглядаючи цей процес у контексті прийнятих законів і конкретного життя, – наголошує В. Геєць, – можна стверджувати, що тут нагромадилася маса проблем і якщо їх не розв’язати зараз, тобто не знайти моделі, на якій вони мирно працюватимуть на основну, більш змістовну ідею – ідею громадянського суспільства, то ця маса може перерости у конфлікт й викличе тим самим на поверхню сили або дезінтеграції України, або насильного утримання її складових” 100. В таких умовах безумовно зростає загальносоціальна цінність права, тобто тих законодавчих актів, які виражають волю більшості або всього населення країни, втілюючи при цьому основні загальнолюдські цінності та ідеали.

Ціннісне значення права у громадянському суспільстві обумовлюється й іншими змістовними ознаками його основи – правової держави, а саме закріпленням у конституційному та інших законах основних прав людини; урегулюванням відносин між собою і державою на основі загально дозволеного підходу “особі дозволено чинити все, що прямо не заборонено законом”; взаємовідповідальністю особи і держави; притаманністю усім громадянам високої культури права, зокрема їх обізнаністю з життєво необхідними юридичними законами, а також умінням і навичками їх використання у практичному житті. При цьому солідне місце у суспільному і державному житті правової держави мають займати судові органи – у певному розумінні, вирішальна, найбільш дійова юридична гарантія прав людини. Таке становище судових органів – своєрідний лакмусовий папірець, щоб оцінити, є держава правовою чи ні. Це пояснюється унікальними, найефективнішими можливостями саме цієї гілки державного апарату у визначенні права, правомірності, правди, справедливості з будь-якого конфліктного питання. До основних показників, за якими визначається зазначене становище суду, можуть бути віднесені залежність здійснення правосуддя виключно від закону, відсутність будь-яких позазаконних чинників щодо судових рішень; доступність судового захисту для громадян, яка характеризується тим, що лише загально дозволеним принципом регулювання, визначається можливість звернутися до суду зі скаргою на порушення, обмеження прав особи; максимально широке коло державних органів, дії та акти яких можуть бути визнанні судом незаконними тощо.

Важливою ознакою правової держави є також і неухильне й повсюдне виконання законів і підзаконних нормативних актів усіма учасниками суспільного життя, передусім державними і громадськими органами. Якщо відповідальність особи перед державою існує за будь-якого типу держави, то лише у правовій державі можливою є відповідальність держави перед особою у випадку порушення державою її прав, свобод, законних інтересів. Вона реалізується за допомогою подання позову до держави і її органів, зверненням до суду, у тому числі і до міжнародних судових органів. При цьому значно зростає цінність правового регулювання, тобто реальна позитивна значущість права для існування і розвитку особи, соціальних спільнот, груп, об’єднань та всього суспільства в цілому. Водночас підвищиться і ефективність правового регулювання, тобто співвідношення реальних результатів правового регулювання з його метою.

Громадянське суспільство забезпечить наявність спеціально-соціальних передумов ефективності кожної правової норми. Серед них слід виділити такі:, як: відповідність норми об’єктивним державно-правовим закономірностям регулювання; наявність у суспільстві режиму законності, неухильне здійснення принципів юридичної відповідальності, передусім принципу її невідворотності; домінування у суспільній свідомості, у громадській думці шанобливого, поважного ставлення населення до права, його високий престиж як у державних службовців, так і пересічних громадян. Завдяки цим передумовам буде забезпечена не лише суто управлінська ефективність, але й, як правило, і цінність, і економічність будь-якого закону, тобто його висока якість. Внаслідок цього право в цілому виступає головною соціальною гарантією свободи, суспільно визнаної особистої автономії людини. Воно надає простір для професійної, господарської, громадянської та політичної активності кожного члена суспільства.

Право є нормативною основою громадянського суспільства разом із мораллю, політичними нормами, релігійними приписами, етикетом тощо. Воно має працювати разом з іншими нормативно-регулятивними системами, займаючи місце якнайближче до публічної влади, державного управління суспільством. Ось чому ступінь правового розвитку громадянського суспільства, його правова культура визначаються не лише тим, наскільки досконалі чи ні юридичні норми та інститути, але й станом усього шерега нормативно-регулятивних систем, передусім моральним і політичним станом суспільства. Звісно, і у громадянському суспільстві існуватиме проблема права і влади. Специфіка права, як відомо, у порівнянні з іншими нормативно-регулятивними системами, полягає в тому, що як система відносин, норм, цінностей право регулює й захищає поведінку людей засобами державної влади. Зв’язок з владою, таким чином, є для права глибоко сутнісним, а тому можна погодитись з тими правознавцями, які визначають право у термінах влади: під правом громадянського суспільства необхідно розуміти відповідаючу народним інтересам систему регуляції і захисту вільної поведінки людей засобами державної влади 101.

У сучасних умовах на формування громадянського суспільства в Україні впливають різноманітні чинники, які у сукупності створюють соціально організовану структуру, що складається за межами політичних структур, але охоплює й їх, оскільки вони також є його частиною і утворені громадянами. Такі елементи як демократичне законодавство, поділ влади, наявність легальної політичної опозиції, великої кількості політичних партій тощо, не являють самі собою безперечну структуру громадянського суспільства, але вони становлять певні форми закріплення його впливу в політичній організації суспільства. Їх соціальна роль полягає в реалізації цінностей громадянського життя, політичної й соціальної свободи людей та їх об’єднання в асоціації, групи, партії тощо 102. Отже, найголовнішим для забезпечення політичної стабільності усередині держави, як умов поступового створення громадянського суспільства, є перехід від некоординованих, суперечливих владних впливів на різні сфери суспільного життя до проведення чітко вивіреного і відповідального політичного курсу. Неухильне додержання правових норм, чинного законодавства, виконання узятих на себе зобов’язань перед особою і суспільством в цілому – обов’язкова умова цього курсу.

Однією з серйозних больових точок внутрішньополітичного розвитку України є вироблення механізму взаємовідносин держави – політичних партій – особистості. Такі взаємовідносини можуть бути гармонійними, якщо виходитимуть з першості особистості й базуватимуться на цінностях права. При подальшій розробці законодавчої бази необхідно більш чітко і визначено урегулювати взаємні права й обов’язки усіх суб’єктів політичного життя, передусім політичних партій і об’єднань, нормальна діяльність яких можлива лише за підтримки механізмів держави.

За всієї значущості ролі держави і політичних партій чи не найґрунтовнішою цінністю політичного життя в Україні стає безпосередня участь громадян у прийнятті кардинальних політичних рішень – референдуми, опитування громадської думки тощо. Гармонізація взаємовідносин держави, політичних партій, громадських організацій і особистості, можлива лише на виключно правовій базі узгодження їх інтересів, включення системи мотивації на створення в Україні демократичного громадянського суспільства. У цьому разі створюються передумови мобілізації різних соціальних структур на подолання кризових явищ у суспільному житті, подальший розвиток державності, формування громадськості й патріотизму особи.

Право як серцевина ціннісних установок у його взаємозв’язку і взаємодії з іншими соціальними цінностями (моральними, політичними, економічними, світоглядними, цивілізаційними тощо) найбільш повно виявляє себе в тому випадку, коли його сприймають комплексно, як ціннісну систему, що впливає на поведінку учасників соціального спілкування, яке, внаслідок цього, стало одночасно й правовим спілкуванням. При цьому базові соціальні цінності (життя, щастя, загальне благо, порядок, справедливість, свобода, гідне існування) постають кінцевими результатами, наслідками і виконуючими роль цільових орієнтирів у хаосі повсякденних справ і турбот, індивідуальних і групових прагнень, бажань, а також роль одного з шляхів чітко регламентованого вирішення міжособистісних і міжгрупових конфліктів у дусі чесності і справедливості.

Цінності права реалізуються у сукупності з деякими особистими і груповими цінностями і у загальній взаємодії з існуючою ієрархією цінностей у даному суспільстві. Як наголошує В. Графський, “реалізація ціннісних властивостей права можлива лише за належного використання його інструментальних потенцій, що зафіксовані у звичаї, тексті закону, судовому ритуалі тощо. Саме завдяки солідарній співдії права з мораллю, звичаями і звичайностями приватно сімейного чи публічного життя стає можливим тривале існування ціннісних орієнтацій у праві і соціальному житті, таких, як справедливість, свобода, рівність, людська гідність 103.

Досягти високої правосвідомості в українському суспільстві, яке переживає період правового становлення, можливо за умови, коли все суспільство сприйматиме право як одну з найвищих цінностей життя, коли право, як елемент цивілізаційної культури, увійде в систему переконань, цінностей і виразних засобів, що упорядковують досвід і регулюють поведінку людей. Суспільство нині перебуває на шляху переходу від тоталітарного режиму державної влади до демократичного суспільного ладу європейського зразка. На жаль, очікування автоматичного підвищення життєвого рівня від запровадження демократії, правових форм регулювання суспільних відносин, що є ідеологією юридичного романтизму, оволоділо свідомістю не тільки пересічних громадян, а й значної частини посадових осіб і професійних політиків. Право, закон у названому романтизмі розглядаються дещо піднесено – як необхідна і достатня умова для забезпечення безбідного існування людини, обов’язкового підвищення її матеріального достатку. Такий юридичний утилітаризм, що розглядає систему правових цінностей у контексті загальної користі, підвищення матеріального добробуту людей, а головним критерієм розвитку суспільства вважає високий рівень життя, зростання матеріального достатку населення, замикаючи всі інші гуманітарні цінності на обґрунтуванні переваг рентабельної економіки, є не просто утопічним, а й небезпечним, оскільки уявлення про право, його можливості у демократичному суспільстві, у такому випадку потрапляє у пряму залежність від можливостей та досягнень у сфері господарської діяльності і розглядається як інструмент підвищення життєвого рівня населення. І у разі невдачі право, демократія перебирають на себе невдоволення населення і несуть відповідальність за всі прорахунки окремих політиків у проведенні реформ та господарюванні. У даному випадку авторитет цінностей права поставлений у залежність від господарського життя, ефективності економічного курсу держави та соціальних реформ. Фактично ж право безпосередньо не уповноважено вирішувати питання матеріального добробуту населення. І ті політики, які пов’язують підвищення останнього безпосередньо з демократією і правом, є юридичними демагогами, які самі не задоволені демократичними процесами, що відбуваються у суспільстві, і провокують невдоволення населення. Право може сприяти наведенню порядку, поглибленню демократичних перетворень, економічним і соціальним реформам, але воно безпосередньо не впливає на підвищення матеріального достатку населення 104.

“Сьогодні, вважає П. Рабінович, ми перебуваємо на такому етапі розвитку суспільства, коли “необхідно припинити сприймати право, право людини з точки зору “патерналістських настроїв”, властивих колишній соціалістичній системі, і сформувати концепцію взаємодії держави і людини в умовах ринку, засновану на “природності” і “невід’ємності” прав людини 105. Споживацьке ставлення до права частково зумовлене марксистською традицією його розуміння як елемента надбудови над економічним базисом, що тісно ув’язувалося з класовою структурою суспільства і виступало регулятором міри праці і міри споживання. Як і вся правова надбудова суспільства, воно тісно кореспондувалося з економічним добробутом населення, загальною користю громадян, було мірилом достатку людей та інструментом підвищення їх життєвого рівня.

Як головні гуманітарні цінності сучасності, свобода та права людини, їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності української держави, яка, згідно конституції, відповідає перед людиною за свою діяльність, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Безперечно, ця стаття (ст. 3) Конституції України належить до самих підвалин того суспільного й державного ладу, що закріплюється Конституцією, вона є нормативно-юридичним фундаментальним гуманістично-ціннісного спрямування розвитку суспільного і державного життя в Україні, задає тон усім наступним конституційним приписам, які відображають реальний або бажаний стан людини в українському суспільстві, регулюють її відносини з державою, визначають їхні взаємини, спрямовують політику, діяльність держави. До речі, положення, наведені у ч. 1 ст. 3 Конституції України, змістовно відтворюють Преамбулу Загальної декларації прав людини та інших актів, з яких складається Міжнародний білль про права людини. Вже цим підтверджується той факт, що найвищі гуманітарно-правові цінності закріплені в Основному законі України, відповідають міжнародним стандартам прав людини. При цьому значення людини, як найвищої цінності суспільства, закладене в Конституцію України, може набувати і значного практичного резонансу у випадку конкуренції цінностей – давати відповідну орієнтацію державі, тим чи іншим осередкам суспільства, громадським організаціям, іншим суб’єктам при розв’язуванні ціннісних колізій: не існує такої цінності, заради якої можна було б пожертвувати людиною.

Відносячи життя, здоров’я, недоторканість і безпеку людини до найвищої цінності суспільства, конституція у такий спосіб ніби ієрархізує потреби людини, а тим самим – й її права та свободи, які цими потребами зумовлюються та покликані забезпечувати їх задоволення 106. Тому, навіть погоджуючись з широко визнаним нині положенням про те, що всі основні права людини є взаємозалежні, взаємопов’язані й неподільні, не можна заперечувати того, що в першу чергу мають бути забезпечені права на життя й здоров’я людини; її недоторканність і безпеку, тобто саме її фізичне існування, яке є матеріальною основою й передумовою здійснення будь-яких інших прав. На такий же рівень піднесено честь і гідність людини, оскільки йдеться про людину саме як про соціальну істоту, а не про суто біологічний вид. Положення про те, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності сучасної української держави, визначає основний соціальний вектор у взаємовідносинах між людиною і державою. Такий вектор відображається, по суті, ціннісно-правовою формулою “від людини – до держави”, а не “від держави до людини”, що було властиве тоталітарному радянському режиму, який існував в Україні раніше. У цій підпорядкованості держави правам і свободам людини й реалізується верховенство права 107 – суспільний стан, утвердженню якого присвячені й інші статті Конституції України.

Сучасне українське законодавство, передусім Конституція, вказує на чинники, які мають ціннісно визначати діяльність держави. Тому важливим, на нашу думку, є належне розуміння сутності кожного з них. По-перше, права і свободи людини – це її певні можливості, які цінні і необхідні для її існування й розвитку у конкретно-історичних умовах, об’єктивно зумовлюються досягнутим рівнем розвитку суспільства і мають бути загальними та рівним для усіх людей. Відмінність між правами і свободами людини є не абсолютною, а відносною.

Поняття прав людини і поняття свобод її відображають людські можливості, у цьому принципова спільність цих понять. Та все ж права і свободи людини не є цілком тотожними явищами: вони розрізняються головним чином за шляхами, засобами їх здійснення та забезпечення. Права людини можуть стати здійсненими, як правило, за наявності певних юридичних засобів, механізмів, наприклад, права на працю, на освіту, на соціальне забезпечення не можливо реалізувати, якщо не встановлено відповідної юридичної процедури. А свободи людини у багатьох випадках можуть бути здійсненими і без такого втручання держави; її місце щодо них полягає в охороні, у не порушуванні й захисті відповідних можливостей людини, наприклад, свободи слова, сповідування будь-якого віровчення, вибору місця проживання 108.

По-друге, гарантії прав і свобод людини – це такі цінності, які сприяють здійсненню прав і свобод людини, забезпечують їх охорону й захист. Згадка про такі гарантії зобов’язує державу не тільки проголошувати, декларувати у Конституції й інших законах права й свободи, але й дбати про їх здійсненність, реалізацію.

Гарантії прав і свобод людини прийнято поділяти на загальносоціальні й, умовно кажучи, спеціальні. До перших належать насамперед економічні явища (розвинута ринкова економіка суспільства, різноманітні форми власності на засоби виробництва, у тому числі приватна власність в її індивідуальній та колективній формах, високий рівень продуктивності праці тощо); політичні (демократичний устрій суспільства, плюралістична, відкрита політична система, наявність розгалуженої мережі громадських об’єднань, у тому числі політичних партій, через які відчуваються й узгоджуються інтереси різних суспільних груп, демократична виборча система та ін.); духовно-ідеологічні (ідеологічний плюралізм, відсутність одержавлення однієї з ідеологій, поширеність загальнолюдських цінностей і ідеалів). До другої групи гарантій прав і свобод людини належать встановлені державою юридичні норми, спеціально спрямовані на забезпечення прав і свобод людини, а також практична діяльність по їх застосуванню й правозастосовчі акти відповідних органів держави. Забезпечення цих гарантій державою означає, що вся діяльність держави, суспільно-політичні процеси в країні повинні одержати людський вимір для визначення легітимності політичного режиму, демократичності конституційного ладу, а проблема прав і свобод людини – загальне значення, і, поруч з екологічними, енергетичними, демографічними та іншими, глобальний характер.

Отже, конституційний стан людини в державі і суспільстві України кореспондується з міжнародно-правовими стандартами людського виміру, які зафіксовані у Спільній програмі Комісії європейських співтовариств і Ради Європи з питань реформування правової системи, місцевого самоуправління й удосконалення системи правозастосування в Україні. Головним же гарантом забезпечення прав і свобод громадянина України виступає Верховна Рада, як єдиний законодавчий і водночас вищий представницький орган, який здатний впливати на Президента України, уряд, органи місцевого самоврядування, спонукаючи їх на правозастосовчі дії щодо усунення протиріч між державою та суспільством, вимагаючи відповідального ставлення до свого статусу в реальних суспільних відносинах 109. Приймаючи постанови та інші нормативно-правові акти, парламент наділяє їх юридичною силою, яка здатна породжувати правові наслідки – правові відносини щодо визнання цих актів з боку держави, так і суспільства. З позицій правової науки акти парламенту завжди мають правову силу, тому що ґрунтуються на пов’язаності волі громадян та посадових осіб із досягненням визначеної мети без застосування фізичного чи психічного примусу держави.

Формальне вираження волі парламенті в прийнятому акті є завжди реалізацією функцій політичної держави, яка визнає цінності права, обумовлює історично справедливе право, яке набуває загальний для громадян і посадових осіб обов’язок його дотримання і виконання. Акти парламенту завжди мають за мету встановити правовий зв’язок між державою і особами, до яких адресований правовий акт. Саме це характеризує і відрізняє правові акти парламенту від усіх інших актів владних органів, оскільки вони походять від єдиного законодавчого органу влади і обов’язкові до виконання як органам держави на всій території України, так і громадянам якщо визнані такими, що відповідають Конституції України. Отже Верховна Рада України, реалізуючи свої повноваження єдиного органу законодавчої влади, приймає закон, постанови та інші акти не за критеріями абстрактної правотворчості, а за принципом правового представництва народу, кожного громадянина.

Крім того, останнім часом спостерігається деформація, по суті, демократичного принципу: “дозволено все, що не заборонено законом”, де багатьма робиться акцент на першій частині цього правильного принципу, забуваючи про наявність не лише законів, а й моральних і, навіть, релігійних норм та вимог. Тому в даній демократичній юридичній формі недооцінка обов’язків загострює бажання людини здійснювати свої права негайно і у повному обсязі, що у кінцевому рахунку призводить до правопорушень та деформації правової культури.

Отже, свобода виступає єдино можливою цінністю, єдино можливим середовищем, у якому людина може розвиватися як розумна істота. Але не просто свобода, яка полягає у підкоренні закону, а не людини. Порядок у суспільстві необхідний, але це має бути правовий порядок, який йому не нав’язується, а є еквівалентом того, що народжується у самому суспільстві в результаті взаємодії людей. Це означає, що право захищає цінність свободи і тому його можна розглядати як засіб забезпечення свободи. При цьому важливим елементом становлення в сучасному українському суспільстві справжнього демократизму, народовладдя, яке забезпечить усім громадянам надійні гарантії здійснення їх прав і свобод має бути судова влада.

Проте, судова галузь виявилася найбільш слабкою і найменш сприйманою не лише в суспільстві, а й навіть серед значної частини фахівців-юристів. Тому масштаби реорганізації, спрямованої на те, щоб судова влада посіла у суспільстві місце, гідне рівня цивілізованих країн, повинні бути більш значними, ніж зусилля, які зараз докладаються до вдосконалення законодавчої чи виконавчої влад. Тому першочергове значення для нормальної й ефективної діяльності суду має діючий закон, його чіткість і ясність, логічна послідовність і узгодженість з іншими нормативними актами. На жаль, багато законів, які приймаються в умовах політичної, а інколи й кулачної боротьби, коли перемагають не здоровий глузд, виваженість та об’єктивність, а емоції і політичні чи ділові інтереси, не завжди відповідають цим якостям 110.

Правова свідомість значної частини вітчизняного суспільства не готова до сприйняття того, що найвищою формою захисту порушеного права є судова, а рішення суду – закон, що підлягає виконанню через державний апарат примусу; судовий порядок розв’язання спорів між суб’єктами правовідносин, за винятком випадків, безпосередньо зв’язаних у законах, є єдиним способом виходу з конфліктної ситуації, і звернення до законодавчої та виконавчої влад з метою впливу на суд є первісно неспроможним; протиправно і аморально навіть під найпристойнішим приводом чинити будь-який тиск на суд через інші галузі державної влади чи засоби масової інформації, а якщо такий вплив матиме місце, то навіщо займатися демагогічним міркуванням про створення правової держави; перегляд судового рішення за доказами сторони, яка бере учать у процесі, можливий тільки у судових інстанціях, а не в будь-якому іншому органі державної влади 111.

І особистість, і суспільство, взяті в їх частковому функціональному вимірі, стають важливими чинниками забезпечення, підтримки або, навпаки, руйнування правових ціннісних орієнтацій. Зокрема, спільні прагнення особистості й соціальних інститутів до егалітаризму можуть відчувати сильну протидію з боку соціальної нерівності, яка виникає на основі нерівності статусної нерівності (майнової, політичної, професійної тощо), а також рівності інтелектуальної, психофізичної, етичної тощо.

Право, яке сприймається як цінність за своєю природою і призначенням, постає передусім високоефективним засобом підтримки миру, співжиття та порядку, забезпечення захисту від свавілля та інших несправедливостей, а також результативним інструментом соціального контролю. Ці властивості права реалізуються за допомогою таких його переважно інструментальних засобів, як можливість служити єдиним масштабом для рівно гідного спілкування з учасниками правового конфлікту, визначеність його дозволів і заборон, високий ступінь систематизованості й несуперечливості, результативності його вимог і гарантованості його приписів, підтримуваних загрозою застосування примусової сили держави.

Бар’єром на шляху становлення законності і правопорядку, в основі яких лежить правова культура особи, є невідповідність багатьох правових актів і суджень реальним соціальним явищам і процесам. Сьогодні необхідні не просто зміни соціальних цінностей, а передусім пошук у системі наукового вивчення самих соціальних цінностей, зокрема, ідей справедливості, свободи демократії, права, державності, закону, управління, самоуправління тощо 112. Через пізнання істини соціальних цінностей останні можуть стати ефективними спонукальними мотивами індивідуальної поведінки, в тому числі і в процесах суспільної трансформації. Це обумовлене тим, що соціальні цінності ґрунтуються на моральних закономірностях певного суспільства, його культурно-історичних традиціях.

Сучасні процеси суспільної трансформації пов’язані передусім з утвердженням в суспільній свідомості, в загальній ієрархії соціальних цінностей людиноцентристської ідеології, ідей людяності, особистості, її правового статусу. Тим самим зростає роль оціночних суджень щодо певних об’єктивних явищ і процесів, реальних фактів, істинності, правдивості людських поглядів і переконань. Певним підтвердженням нових людиноцентристських засад державотворення виступають в Україні конституційно закріплені правові норми, відповідно до яких людина визнається державою найвищою соціальною цінністю 113. Як наголошує В. Маляренко, саме людина є тим головним, ключовим елементом у системі правосуддя, задля блага інтересів якого воно здійснюється 114 .

Отже, аксіологічний аспект права в сучасних умовах полягає у тому, що право як соціальний інститут залишається гарантованим носієм свободи людей, визначником її меж, а головне – способом її перетворення на творчу, цілеспрямовану суспільну активність, мета якої – реалізувати основоположні цінності й ідеали сучасної цивілізації.

У праві дедалі більше концентруються оптимальні юридичні засоби, властиві юридичним системам розвинутих демократичних країн. Такого роду правова конвергенція, яка об’єктивно виявляється й у правовому просторі України, базується на всеосяжному переломі у розвитку людської цивілізації, на розвитку й утвердженні нею демократичного типу суспільних відносин, а відтак і сучасного громадянського суспільства, центром якого є людина, її гідність і високе становище в соціальній системі.

Висновки до третього розділу

Розбудова України як демократичної правової держави вимагає від неї вжиття усіх необхідних заходів для забезпечення на своїй території умов для реалізації і належного захисту прав та свобод людини, проголошених Конституцією України і підтверджених міжнародними зобов’язаннями нашої країни. Щоб адаптувати національне законодавство до міжнародних вимог, стандартів і нормативів у сфері прав людини, створивши оптимальні правові механізми реалізації та захисту прав та свобод людини в Україні слід розробити та прийняти Закону України “Про виконання рішень Європейського суду з прав людини”. Це дозволило би максимально реалізувати захист усіх гарантованих Конституцією України і міжнародними договорами України прав людини, в тому числі політичних та громадянських, соціальних та економічних, забезпечило би більш ефективне правове виховання населення. Першочергове значення тут належить уже існуючим реаліям, які пов’язані з кроками на шляху створення української демократичної системи, гуманістичного права.

В И С Н О В К И

Наслідком проведеного у магістерській роботі аксіологічного-правового аналізу ціннісної динаміки права у співвідношенні цінностей права і права як цінності є такі результати, в яких знайшла свій відбиток наукова новизна підходу до аналізу предмета дослідження:

1.

Цінності мають не лише світоглядне значення. Вони безпосередньо пов’язані з діючим правом. Без цінностей не обійтися у випадках тлумачення й застосування права, зокрема, у випадках прогалин чи колізій правових норм.
2.

Природа цінностей завжди суб’єктивно-об’єктивна. Цінність об’єктивна у тому плані, що будь-який предмет чи явище, залучаючись до сфери людської діяльності, набувають якості об’єктивної соціальної цінності. Вона об’єктивна, оскільки сам об’єкт (носій цінності) має об’єктивну природу. З іншого боку, ми усвідомлюємо, що цінність не може існувати поза свідомості особистості. Тобто у розумінні цінностей ми виходимо з категорії значимості їх для потреб та інтересів особистості. Потреби ж завжди у тій або іншій формі усвідомлені людиною. Предмет, який потреба знаходить для свого задоволення, постає як цінність, відображаючись у свідомості.

Цінність, по-перше, є відношенням предметів до людини. Тобто важливим тут є не сам предмет, а його функції – те, що він виконує, задовольняючи потреби людини. Цінність характеризується двома основними властивостями: функціональним значенням і особистісним змістом. Перша є сукупністю суспільно важливих функцій предмета, ідеї чи явища, що роблять їх цінними у суспільстві, а друга – визначається об’єктом, що виконує ціннісну функцію та залежить від самої людини. По-друге, цінність є не природною, а соціальною властивістю об’єкта. Ця соціальна властивість з’являється тоді, коли об’єкт існує не сам по собі, а у відношенні до практичної людської діяльності. Там де немає суспільства, немає й підстав говорити про існування цінностей. Поза потребами людей і формами їхньої життєдіяльності цінностей не існує. Сама ж цінність виступає як об’єктивна відповідність того чи іншого процесу, явища, вчинку, події, ідеї об’єктивним потребам чи інтересам людини. Ціннісне відношення з боку суб’єкта виступає як певна оцінка, у ході якої визначається цінність того чи іншого об’єкта для особистості, соціальної групи, суспільства в цілому тощо. Оцінка стає способом буття цінностей і носить також об’єктивно-суб’єктивний характер. По-третє, оскільки цінність не може виникати поза оцінюванням, а здатність оцінювати є істотною рисою емоції, ціннісне відображення об’єктів, явищ чи подій можемо назвати емоційно-ціннісним. Про ціннісне відображення можна говорити тоді, коли присутнє живе переживання, що орієнтує людину і спонукає її до практичних дій. Знання змісту цінності присутнє у ціннісній орієнтації людини. Цінності як об’єктивні явища можуть закріплюватися у мовних значеннях. Завдяки людській мові особистість може одержувати знання про цінність чи нецінність тих чи інших об’єктів. По-четверте, за об’єктивним змістом цінність є предметом, що здатний задовольняти потреби людини. Сама цінність є здатністю, потенційною функцією задоволення тієї чи іншої людської потреби.

3. Право виступає цінністю, яка не властива жодному іншому соціально-політичному явищу. Воно є цінністю упорядкованої свободи людини, справедливості та порозуміння. У цій своїй якості право може надавати людям чи їх колективам у вигляді суб’єктивних прав простір для вільного волевиявлення, для активної поведінки. Водночас право спрямоване на те, щоб виключити можливість виникнення у суспільстві свавілля і безладу, протидіяти їм, узгоджувати поведінку людей з мораллю та справедливістю. Йому як різновиду нормативно-оціночного відображення світу властиве визначення належних форм поведінки, виходячи з прийнятих у суспільстві цінностей, а відтак і оцінка конкретної поведінки як правомірного чи неправомірного вже з огляду на ці прийняті норми, які можуть породжуватися не тільки безпосередньо цінностями, а й опосередковано – наслідками негативної оцінки реальної ситуації та способом її виправлення.

4. Серед найпоширеніших цінностей головними є свобода, справедливість, рівність, людська гідність, невідчужувані права людини. Причому, цінності свободи, рівності та справедливості є функціональними для права й набувають специфічного змістовного навантаження у різні історичні епохи та у різних культурних ареалах. Право, постаючи у суспільстві формою і загальною мірою його свободи, обумовлює її самодостатню цінність, зміст і значущість якої становлять сутність і зміст самого права, основна цінність якого – справедливість – означає для індивідів діяти у відповідності з правами й обов’язками, що забезпечують умови для реалізації здібностей кожного члена суспільства.

5. Для держави ієрархія цінностей вінчається громадянином, а головна її мета полягає у створенні умов для всебічного розкриття людської особистості. Для громадянина ж найвищою цінністю повинно бути суспільство, його прогресивний розвиток. Іншими словами, право має величезну соціальну й особистісну цінність.

Сучасне розуміння природи носіїв цінностей дозволяє розрізняти індивідуальні, групові, загальнонародні і загальнолюдські цінності. Особистою цінністю є ціннісна значимість предмета, явища, ідеї для конкретної людини. Такі цінності визначаються насамперед схильностями, смаками, звичками, рівнем знань та іншими індивідуальними особливостями людей. Групові цінності виступають ціннісною значимістю предметів, явищ, ідей для будь-яких людських спільностей. Такі цінності об’єднують індивідів єдиними ціннісним орієнтаціями. Загальнолюдські цінності є ціннісною значимістю предметів, явищ, ідей для того чи іншого народу (нації) або в цілому для світового співтовариства. Вони зазвичай складають ціннісно-нормативну систему, що формується у процесі становлення і розвитку суспільства і відтворює результати взаємодії ідеалів та інтересів усіх соціальних груп, прошарків, класів суспільства чи світового співтовариства в цілому. Крім того, з огляду розташування цінностей відповідно до тієї ролі, яку вони відіграють у житті суспільства і людини зокрема, виділяються три групи цінностей: цінності, що мають другорядне значення для людини і суспільства. Без них нормальне життя і функціонування людини і суспільства не порушуються. Цінності повсякденного попиту і повсякденного побуту. До цієї групи належить переважна більшість матеріальних і духовних цінностей, які необхідні для задоволення матеріальних і духовних потреб людини і без яких суспільство не може нормально функціонувати і розвиватися. Вищі цінності, які вінчають складну ціннісну ієрархію і віддзеркалюють фундаментальні суспільні відносини та потреби людей. Якщо ж у цьому контексті ціннісної ієрархії взяти суто правові цінності, то до них можна віднести наступні: конкретний вираз власної цінності права у практичному житті людей; безпека людини в конфліктних ситуаціях, визначеність і гарантованість її прав, забезпечення справедливого вирішення юридичних питань; своєрідний юридичний інструментарій, що забезпечує саму цінність права, гарантованість прав кожної людини і суспільства в цілому; різноманітні елементи приватного права, що у сумі забезпечують високий правовий статус автономної особистості.

Завдяки цим цінностям відбувається правова соціалізація особи, тобто засвоєння людиною упродовж усього її життя правових знань, норм і цінностей суспільства, членом якого вона є. Завдяки правовим цінностям у процесі правової соціалізації людей відбувається не просто засвоєння ними певних правовідносин, досвіду, знань тощо, але й здійснюється їх перетворення на особисті правові орієнтири та установки, внаслідок чого у людини формується певний рівень правової культури. Отже, право розглядається у своєму ідеальному як мета і мотив поведінки, що передбачає результат правової діяльності і шляхи її реалізації за допомогою певних засобів. Право виступає як спосіб інтеграції різних дій людини і суспільства в деяку послідовність.

6. Цінність права має насамперед інструментальний характер. Воно повинно забезпечувати нормальне функціонування та розвиток суспільства. Має гарантувати свободу громадян у поєднанні з відповідальністю, їх справедливе співвідношення, а відтак і відповідати людській природі. Разом із тим право, вбираючи в себе загальнолюдські цінності, стає їхнім виразником і перетворюється на самостійну цінність, що посідає гідне місце серед інших цінностей культури. Так, у процесі побудови громадянського суспільства повною мірою розкривається власна цінність права, яка полягає у його здатності оптимізувати прийнятні шляхи і засоби задоволення потреб суб’єктів суспільного розвитку. І головна цінність права у громадянському суспільстві полягає в упорядкуванні свободи. Завдяки праву свобода перетворюється на конкретні юридичні права. Право при цьому виступає умовою і основою свободи, а свобода – метою права.

7. Дефініція категорії цінності увібрала в себе багатоаспектну характеристику права як явища світової культури. Зазвичай її розглядають як певний витвір природи чи культури, що має особливу значущість для суб’єкта пізнання та перетворення дійсності. Але правильність оцінки, визначення цінності об’єкта визначається ступенем істинності уявлень про природу, з одного боку як цього об’єкта, так і, з іншого, – самої людини. Цінність права слід розглядати як його значущість у плані перетворення людиною дійсності, яка залежить від її відповідності справжній природі людини і суспільства.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ

1.

Александров Н.Т. Сущность права. – М.: Госюриздат, 1950. – 289 с.
2.

Алексеев С.С. Право и наша жизнь. – М.: Юридическая литература, 1978. – 224 с.
3.

Алексеев С.С. Право: азбука – теория – философия: Опыт комплексного исследования. – М.: Статут, 1999. – 712 с.
4.

Алексеев С.С. Структура общей теории государства и права // Актуальные проблемы теории социалистического государства и права. – М., 1974. – С. 17–25.
5.

Алексеев С.С. Теория права. – М.: БЕК, 1994. – 224 с.
6.

Андрусяк Т.Г. Теорія держави і права. – Львів: Право для України, 1997. – 198 с.
7.

Анисимов С.Ф. Духовные ценности: производство и потребление. – М.: Мысль, 1988. – 253 с.
8.

Анисимов С.Ф. Ценности реальные и мнимые. – М.: Мысль, 1970. – 181 с.
9.

Апель К.-О. Дискурсивна етика: політика і право. – К., 1999. – 212 с.
10.

Аржанов М.А. Теория государства и права. – М.: Госюриздат, 1948. – 257 с.
11.

Арістотель. Політика / Пер. з давньогрецької О. Кислюка. – К.: Основи, 2000. – 239 с.
12.

Афанасьєва И.Г. Социалистические ценности и ценностные ориентации личности. – М.: МГУ, 1986. – 60 с.
13.

Бабенко А.Н. Правовые ценности (вопросы теории) – М.: Академия управления МВД Росии, 2001. – 184 с.
14.

Бандура О.О. Єдність цінностей у праві та істини у праві. – К.: Вид-во Нац. акад. внутр. справ України, 2000. – 200 с.
15.

Бандура О.О. Єдність цінності та істинності правової норми // Філософські проблеми права та правоохоронної діяльності співробітників ОВС. – К.: Вид-во Укр. акад. внутр. справ, 1995. – С. 67–73.
16.

Бичко И.В. В лабиринтах свободы. – М.: Политиздат, 1976. – 159 с.
17.

Біленчук П.Д., Гвоздецький В. Д., Сливка С.С. Філософія права. – К.: Атіка, 1999. – 208 с.
18.

Бобнева М.И. Социальные нормы и регуляции поведения. – М.: Наука, 1978. – 311 с.
19.

Бочаров М.П. От социальных ценностей к социальному государству. – М.: Луч, 1997. – 174 с.
20.

Гавриленко Г. Правова держава і правова культура // Право України. – 1993. – № 1. – С. 29–31.
21.

Гарник А.В. Философия права: предметная специфика, место и значение в системе социально-гуманитарного знания. – Днепропетровск: ДДУ, 1998. – 160 с.
22.

Гарник О.В. Вступ до філософії права. – Дніпропетровськ: ДДУ, 1999. – 140 с.
23.

Гегель Г.В.Ф. Философия права / Пер. с нем.; ред. и сост. Д.А. Керимов и В.С. Нерсесянц. – М.: Мысль, 1990. – 524 с.
24.

Геєць В. Державність України. На шляху до громадянського суспільства // Віче. – 1995. – № 5. – С. 14–16.
25.

Графський В.Г. Традиции и обновление в праве: ценностное изменение перемен // Проблемы ценностного подхода в праве: традиции и обновление. – М.: Институт государства и права РАН, 1996. – С. 74 – 88.
26.

Державне управління: проблеми адміністративно-правової теорії та практики / За заг. ред. В.Б. Авер’янова. – К.: Факт, 2003. – 384 с.
27.

Державне управління: сутність та ефективність // Академічна юридична думка / За заг. ред. Ю.С. Шемшученка. – К., 1998. – 710 с.
28.

Дигесты Юстиниана: Избранные фрагменты / Пер. и примеч. И.С. Перетерского; Отв. ред. Е.А. Скрипилев. – М.: Наука, 1984. – 456 с.
29.

Дністрянський С.С. Соціальне поняття права // Академічна юридична думка / Укладачі: І.Б. Усенко, Т.І. Бондарук та ін.; за ред. Ю.С. Шемшученка – К., 1998. – С. 214–234.
30.

Здравомыслов А.Г. Потребности. Интересы, Ценности. – М.: Политиздат, 1986. – 221 с.
31.

История политических и правовых учений: Учебник для вузов / Под общ. ред. В.С. Нерсесянца. – М.: ИНФРА – М, 1995. – 736 с.
32.

Итоговый документ Венской встречи представителей государств-учасников Совещания по безопасности и сотрудничеству в Европе // Международная защита прав и свобод человека. – М., 1990. – С. 73–85.
33.

Казимирчук В.П. Социальный механизм действия права // Советское государство и право. – 1970. – № 10. – С. 37–44.
34.

Казимирчук В.П., Кудрявцев В.Н. Современная социология права. – М.: Юристъ, 1995. – 297 с.
35.

Кант И. Метафизика нравов в двух частях. Часть первая. Метафизические начала учения о праве // Соч.: В 6-ти т. – М., 1965. – Т. 4. – Ч. 2. – С. 139–142.
36.

Кістяківський Б. Шлях до панування права // Хроніка 2000. Укр. культуролог. альманах. – К., 1998. – Вип. 27–28. – С. 299–306.
37.

Козловський А.А. Пізнання як форма існування права // Науковий вісник Чернівецького університету: Зб. наук. праць. Сер. Правознавство. – Чернівці, 1996. – Вип. 1. – С. 4–10.
38.

Козловський А.А. Право як пізнання: Вступ до гносеології права. – Чернівці: Рута, 1999. – 295 с.
39.

Козюбра М.І. Правовий закон: проблема критеріїв // Вісник Академії правових наук України. – 2003. – № 2–3. – С. 90–96.
40.

Козюбра М.І. Принципи верховенства права і верховенства Конституції України: співвідношення // Конституційне будівництво в Україні: теорія і практика: Матеріали міжнар. наук.-практ. конф., 1–3 червня 2000 р. – Ужгород, 2000. – С. 27–34.
41.

Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 липня 1996 р. – Харьків: Світ, 1999. – 48 с.
42.

Коростей В. Про функції права // Право України. – 2004. – № 9. – С. 123–127.
43.

Косович В.М. Деякі аксіологічні проблеми удосконалення правового регулювання як складової розвитку української держави (загальнотеоретичний аспект) // Чернівецький ун-т. Науковий вісник. Серія Правознавство: Зб. наук. праць. – Чернівці, 1996. – Вип. 1. – С. 20 – 23.
44.

Костицький В. Право як цілісність // Право України. – 2002. – № 2. – С. 8 – 9.
45.

Кравець В. Право як об’єкт пізнання // Право України. – 2001. – № 6. – С. 82–83.
46.

Кравченко Л.В. Справедливість як вибір. – К.: Молодь, 1998. – 256 с.
47.

Кравченко Л.В., Мороз Б.І. Гарант оновлення суспільства (становлення соціальної справедливості). – К.: Політвидав України, 1989. – 189 с.
48.

Кравчук М.В. Проблеми теорії держави і права: Навч. посіб. – К.: Професіонал, 2004. – 180 с.
49.

Кремень В.Г., Табачник Д.В., Ткаченко В.М. Україна: альтернативи поступу (критика історичного досвіду). – К.: ARC – UKRAINE, 1996. – 793 с.
50.

Кудрявцев В.Н. Право и поведение. – М.: Юрид. лит., 1978. – 192 с.
51.

Лэйси Хью. Свободна ли наука от ценностей?: ценности и научное понимание / Под. ред. В.А. Яковлева. – М.: Логос, 2001. – 360 с.
52.

Максимов С. Про філософське осмислення права (до питання про предмет філософії права) // Вісник Академії правових наук України. – Харків, 1998. – № 2(13). – С. 89–99.
53.

Максимов С.И. Правовая реальность: опыт философского осмысления. – Х.: Право, 2002. – 328 с.
54.

Малахов В.А. Философия права. Академический проект. – М., 2002. – 300 с.
55.

Маляренко В. Про рівень правосуддя в державі та повагу до суду // Голос України. – 2004. – 28 жовтня. – С. 5–6.
56.

Микешина А.А. Ценностные ориентации субъекта и формы их отражения в научном знании // Философские науки. – 1982. – № 6. – С. 176.
57.

Неновски Н. Право и ценности / Под ред. В.Д. Зорькина. – М.: Прогресс, 1987. – 228 с.
58.

Нерсесянц В.С. Право как необходимая всеобщая форма свободы // Теория государства и права. – М., 1995. – С. 238–245.
59.

Нерсесянц В.С. Прогресс в праве (исторический опыт и перспективы) // Теория права и государства. – М., 1995. – 295 с.
60.

Нерсесянц В.С. Пути развития советского государства и права: история и перспективы // Пульс реформ: Юристы и политологи размышляют. – М., 1989. – С. 41.
61.

Нерсесянц В.С. Философия права: Краткий учебный курс. – М.: НОРМА – ИНФРА, 2001. – 256 с.
62.

Нерсесянц В.С. Ценность права как триединства свободы, равенства и справедливости // Проблемы ценностного подхода в праве: традиции и обновление. – М.: Институт государства и права РАН, 1996. – С. 4–11.
63.

Нерсесянц В.С. Юриспруденция. Введение в курс общей теории права и государства. – М.: НОРМА-ИНФРА М, 1998. – 288 с.
64.

Нова Конституція України. Текст Основного закону / Огляд і коментарі В.Ф. Погорілко. – К.: Наукова думка, 1996. – 133 с.
65.

Новгородцев П.И. Право на достойное человеческое существование (1911) // Соч. Раритет. – М., 1995. – С. 324.
66.

Олійник А.Ю., Гусарєв С.Д., Слісаренко О.Л. Теорія держави і права. ― К.: Юрінком Інтер, 2001. – 176 с.
67.

Орзих М. Конституционное положение человека в государстве и обществе Украины // Юридический вестник. – 1997. – № 2. – С. 61–65.
68.

Основи держави і права / За ред. І.Б. Усенка. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 1993. –224 с.
69.

Основные ценности социальной демократии / Отв. ред. В.С. Орлов. – М.: РАН ИНИОН, 1996. – 236 с.
70.

Пацурківський П.С. Зв’язок юриспруденції з правовою практикою // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. Вип. 100: Правознавство. – Чернівці: Рута, 2000. – С. 7-12.
71.

Пацурківський П.С. Інтегративний підхід в системі методів пізнання права // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. Вип. 75: Правознавство. – Чернівці: ЧДУ, 1999. – С. 10-18.
72.

Пацурківський П.С. Сучасні проблеми правопізнання. – Чернівці: Рута, 2000. – 340 с.
73.

Пермяков Ю.Е. Лекции по философии права. – Самара: Изд-во Самар. гос. ун-та, 1995. – 120 с.
74.

Петрова Л.В. Нариси з філософії права. – Х.: Нац. юрид. акад. ім. Ярослава Мудрого, 1995. – 260 с.
75.

Петрова Л.В. Щодо метафізичної сутності ідеї права // Проблемы законности. Респ. межвед. науч. сб. – Харьков, 1996. – Вып. 31. – С. 3–9.
76.

Політичний енциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів вищ. навч. закладів. – К.: Генеза, 1997. – 860 с.
77.

Попович М. Що попереду: європейство чи фундаменталізм? // Генеза. – 1994. – № 1. – С. 36–406
78.

Право. Свобода. Демократия: Материалы “Круглого стола” // Вопросы философии. – 1990. – № 6. – С. 18–21.
79.

Рабінович П. Філософія прав людини у Конституції України // Юридический вестник. – 1997. – № 2. – С. 57–60.
80.

Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. – К.: Атіка, 2001. – 176 с.
81.

Рабінович П.М. Права людини, їх юридичне забезпечення: основи загальної теорії. – Львів, 1991. – 165 с.
82.

Рабінович П.М. Філософія права: деякі наукознавчі аспекти // Вісник Академії правових наук України. – Харків, 1997. – № 1(8). – С. 36–46.
83.

Рабінович П.М., Панкевич І.М. Здійснення прав людини: проблеми обмежування (загальнотеоретичні аспекти). – Львів, 2001. – С. 36–45.
84.

Решетніченко А.В. Гуманістично-правова концепція соціального розвитку // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. праць. – Діпропетровськ: Дніпропетровський регіональний інститут УАДУ при Президентові України, 2003. – Вип. 1(11). – С. 60–64.
85.

Ролз Дж. Теория справедливості / Науч. ред. из-ния В.В. Целищев. – Новосибирск: Из-во Новосибирского ун-та, 1995. – 820 с.
86.

Ручка А.А. Ценностный поход в системе социологического знания. АН УССР, Ин-т философии. – К.: Наук. думка, 1987. – 154 с.
87.

Рюс Ж. Поступ сучасних ідей. – К.: Основи, 1998. – 669 с.
88.

Селіванов А. Політичні рішення парламенту з юридичними наслідками // Голос України. – 2005. – 18 січня. – С. 7–10.
89.

Селіванов В. Об’єднання “нужди” і розуму: Ринкова трансформація економіки і формування громадянського суспільства в Україні // Віче. – 1995. – № 1. – С. 9–23.
90.

Селіванов В. Ціннісно-правовий вимір вітчизняного державного управління // Право України. – 2004. – № 4. – С. 33–36.
91.

Селіванов В.М. Право і влада суверенної України: методологічні аспекти. – К., 2002. – 480 с.
92.

Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. – Харьков: Консул, 2000. – 704 с.
93.

Соловйов Е. Культура російської еліти: спокуса конституціоналізмом? // Політична думка. – 1999. – № 1–2. – С. 23–32.
94.

Социальная философия: Учебник / Под общ. ред. В.А. Андрущенко, Н.И. Горлача. – Киев–Харьков: Единорог, 2002 – 542 с.
95.

Старосольський В. Про цінність права // Життя і право. – 2004. – № 2. – С. 33–38.
96.

Табачковский В.Г. Человеческое мироотношение: данность или проблема? – К.: Наукова думка, 1993. – 175 с.
97.

Токовенко В.В., Лисиенко Е.В. Духовные ценности в условиях кризиса общественной системы // Взаимообогащение культур и научные традиции. – М.: РИЦ ИСПИ РАН, 1996. – С. 172–176.
98.

Трубецкой Е.Н. Энциклопедия права. – СПб.: Изд-во «Лань», 1998. – 180 с.
99.

Тугаринов В.П. О ценностях жизни и культуры. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1960. – 156 с.
100.

Тугаринов В.П. Теория ценностей в марксизме. – Л.: Из-во ЛГУ, 1968. – 124 с.
101.

Туманов В.А. Буржуазная правовая идеология. К критике учений о праве. – М.: Наука, 1971. – 382 с.
102.

Філософія права: Навч. посібник / За ред. О.Г. Данільяна. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 280 с.
103.

Хёффе О. Политика, право, справедливость: Основоположения критической философии права и государства / Пер. с нем. – М.: ГНОЗИС, 1994. – 328 с.
104.

Цимбалюк М. Цивілізаційна цінність права у демократичному суспільстві // Право України. – 2003. – № 2. – С. 65 – 67.
105.

Шемшученко Ю.С. Влада народу в її реальному вимірі // Голос України. – 2005. – 4 лютого. – С. 8.
106.

Шишкін В. Як здолати хворобу, що зветься нігілізм. П’ять проблем становлення третьої влади в Україні // Віче. – 1993. – № 3. – С. 15–17.

1Неновски Н. Право и ценности / Под ред. В.Д. Зорькина. – М.: Прогресс, 1987. – С. 26.

2Здравомыслов А.Г. Потребности. Интересы, Ценности. – М.: Политиздат, 1986. – С. 86.

3Бобнева М.И. Социальные нормы и регуляции поведения. – М.: Наука, 1978. – С. 28.

4Ручка А.А. Ценностный поход в системе социологического знания. АН УССР, Ин-т философии. – К.: Наук. думка, 1987. – С. 36.

5Неновски Н. Право и ценности / Под ред. В.Д. Зорькина. – М.: Прогресс, 1987. – С. 29.

6 Социальная философия: Учебник / Под общ. ред. В.А. Андрущенко, Н.И. Горлача. – Киев–Харьков: Единорог, 2002 – С. 542.

7Неновски Н. Право и ценности / Под ред. В.Д. Зорькина. – М.: Прогресс, 1987. – С. 26-27.

8 Пацурківський П.С. Зв’язок юриспруденції з правовою практикою // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. Вип. 100: Правознавство. – Чернівці: Рута, 2000. – С. 7-12.

9Тугаринов В.П. Теория ценностей в марксизме. – Л.: Из-во ЛГУ, 1968. – С. 54.

10Лэйси Хью. Свободна ли наука от ценностей?: ценности и научное понимание / Под. ред. В.А. Яковлева. – М.: Логос, 2001. – С. 97-98.

11Тугаринов В.П. О ценностях жизни и культуры. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1960. – С. 179.

12Афанасьєва И.Г. Социалистические ценности и ценностные ориентации личности. – М.: МГУ, 1986. – С. 171.

13 Глобальные проблемы и общечеловеческие ценности: Сб. статей – М.: Прогресс, 1990. – С. 172.

14Кравець В. Право як об’єкт пізнання // Право України. – 2001. – № 6. – С. 80; Нерсесянц В.С. Юриспруденция. Введение в курс общей теории права и государства. – М.: НОРМА-ИНФРА М, 1998. – С. 69.

15 Пацурківський П.С. Сучасні проблеми правопізнання. – Чернівці: Рута, 2000. – С. 48-63.

16Рабінович П.М. Права людини, їх юридичне забезпечення: основи загальної теорії. – Львів, 1991. – С. 7.

17Костицький В. Право як цілісність // Право України. – 2002. – № 2. – С. 8.

18Алексеев С.С. Право: азбука – теория – философия: Опыт комплексного исследования. – М.: Статут, 1999. – С. 145.

19Гарник О.В. Вступ до філософії права. – Дніпропетровськ: ДДУ, 1999. – С. 50.

20 Дигесты Юстиниана: Избранные фрагменты / Отв. ред. Е.А. Скрипилев. – М.: Наука, 1984. – С. 23.

21Нерсесянц В.С. Прогресс в праве (исторический опыт и перспективы) // Теория права и государства. – М., 1995. – С. 85.

22Нерсесянц В.С. Прогресс в праве (исторический опыт и перспективы) // Теория права и государства. – М., 1995. – С. 288.

23Нерсесянц В.С. Пути развития советского государства и права: история и перспективы // Пульс реформ: Юристы и политологи размышляют. – М., 1989. – С. 41.

24 Козловський А.А. Право як пізнання: Вступ до гносеології права. – Чернівці: Рута, 1999. – С. 40, 59.

25Гарник О.В. Вступ до філософії права. – Дніпропетровськ: ДДУ, 1999. – С. 48.

26 Козловський А.А. Право як пізнання: Вступ до гносеології права. – Чернівці: Рута, 1999. – С. 20,26.

27Нерсесянц В.С. Философия права: Краткий учебный курс. – М.: НОРМА – ИНФРА, 2001. – С. 33.

28Коростей В. Про функції права // Право України. – 2004. – № 9. – С. 124.

29Рабінович П. Філософія прав людини у Конституції України // Юридический вестник. – 1997. – № 2. – С. 57.

30 Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 липня 1996 р. – Харьків: Світ – Прес, 1999. – С. 22.

31Неновски Н. Право и ценности / Под ред. В.Д. Зорькина. – М.: Прогресс, 1987. – 228 с.

32Гарник О.В. Вступ до філософії права. – Дніпропетровськ: ДДУ, 1999. – С. 57.

33Алексеев С.С. Право: азбука – теория – философия: Опыт комплексного исследования. – М.: Статут, 1999. – С. 349.

34Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. – К.: Атіка, 2001. – С. 63.

35Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. – К.: Атіка, 2001. – С. 26.

36 Право. Свобода. Демократия: Материалы “Круглого стола” // Вопросы философии. – 1990. – № 6. – С. 18.

37Селіванов В.М. Право і влада суверенної України: методологічні аспекти. – К., 2002. – С. 322.

38Новгородцев П.И. Право на достойное человеческое существование (1911) // Соч. Раритет. – М., 1995. – С. 324.

39Апель К.-О. Дискурсивна етика: політика і право. – К., 1999. – С. 38-39.

40Попович М. Що попереду: європейство чи фундаменталізм? // Генеза. – 1994. – № 1. – С. 37.

41Кремень В.Г., Табачник Д.В., Ткаченко В.М. Україна: альтернативи поступу (критика історичного досвіду). – К.: ARC – UKRAINE, 1996. – С. 664.

42Цимбалюк М. Цивілізаційна цінність права у демократичному суспільстві // Право України. – 2003. – № 2. – С. 65.

43Арістотель. Політика / Пер. з давньогрецької О. Кислюка. – К.: Основи, 2000. – 239 с.

44Алексеев С.С. Право: азбука – теория – философия: Опыт комплексного исследования. – М.: Статут, 1999. – С. 313.

45Нерсесянц В.С. Философия права: Краткий учебный курс. – М.: НОРМА – ИНФРА, 2001. – С. 33.

46 Філософія права: Навч. посібник / За ред. О.Г. Данільяна. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – С. 208.

47Алексеев С.С. Теория права. – М.: БЕК, 1994. – С. 125.

48Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. – Харьков: Консул; Ун-т внутр. дел, 2000. – С. 236.

49Алексеев С.С. Теория права. – М.: БЕК, 1994. – С. 127-128.

50Коростей В. Про функції права // Право України. – 2004. – № 9. – С. 124.

51Старосольський В. Про цінність права // Життя і право. – 2004. – № 2. – С. 35.

52 Державне управління: сутність та ефективність // Академічна юридична думка / За заг. ред. Ю.С. Шемшученка. – К., 1998. – С. 25-26.

53 Державне управління: проблеми адміністративно-правової теорії та практики / За заг. ред. В.Б. Авер’янова. – К.: Факт, 2003. – С. 82.

54Орзих М. Конституционное положение человека в государстве и обществе Украины // Юридический вестник. – 1997. – № 2. – С. 61.

55Кравчук М.В. Проблеми теорії держави і права: Навч. посіб. – К.: Професіонал, 2004. – С. 36.

56Ролз Дж. Теория справедливості / Науч. ред. из-ния В.В. Целищев. – Новосибирск: Из-во Новосибирского ун-та, 1995. – С. 27.

57Гарник О.В. Вступ до філософії права. – Дніпропетровськ: ДДУ, 1999. – С. 27-28.

58Бандура О.О. Єдність цінностей у праві та істини у праві. – К.: Вид-во Нац. акад. внутр. справ України, 2000. – С. 49.

59Трубецкой Е.Н. Энциклопедия права. – СПб.: Лань, 1998. – С. 16.

60Старосольський В. Про цінність права // Життя і право. – 2004. – № 2. – С. 35.

61Гавриленко Г. Правова держава і правова культура // Право України. – 1993. – № 1. – С. 29.

62 Філософія права: Навч. посібник / За ред. О.Г. Данільяна. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – С.212.

63Неновски Н. Право и ценности / Под ред. В.Д. Зорькина. – М.: Прогресс, 1987. – С. 196.

64Кудрявцев В.Н. Право и поведение. – М.: Юрид. лит., 1978. – С. 99.

65Алексеев С.С. Структура общей теории государства и права // Актуальные проблемы теории социалистического государства и права. – М., 1974. – С. 25.

66Трубецкой Е.Н. Энциклопедия права. – СПб.: Лань, 1998. – С. 21.

67Алексеев С.С. Теория права. – М.: БЕК, 1994. – С. 58.

68Неновски Н. Право и ценности / Под ред. В.Д. Зорькина. – М.: Прогресс, 1987. – С. 201.

69Неновски Н. Право и ценности / Под ред. В.Д. Зорькина. – М.: Прогресс, 1987. – С. 203.

70Графський В.Г. Традиции и обновление в праве: ценностное изменение перемен // Проблемы ценностного подхода в праве: традиции и обновление. – М.: Институт государства и права РАН, 1996. – С. 75.

71Рабінович П. Філософія прав людини у Конституції України // Юридический вестник. – 1997. – № 2. – С. 59.

72Малахов В.А. Философия права. Академический проект. – М., 2002. – С. 98.

73Цимбалюк М. Цивілізаційна цінність права у демократичному суспільстві // Право України. – 2003. – № 2. – С. 67.

74Соловйов Е. Культура російської еліти: спокуса конституціоналізмом? // Політична думка. – 1999. – № 1–2. – С. 29-30.

75Гарник О.В. Вступ до філософії права. – Дніпропетровськ: ДДУ, 1999. – С. 23.

76 Філософія права: Навч. посібник / За ред. О.Г. Данільяна. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – С. 216.

77Гегель Г.В.Ф. Философия права / Под ред. Д.А. Керимова и В.С. Нерсесянца. – М.: Мысль, 1990. – С. 89.

78Бичко И.В. В лабиринтах свободы. – М.: Политиздат, 1976. – С. 146-147.

79Бандура О.О. Єдність цінностей у праві та істини у праві. – К.: Вид-во Нац. акад. внутр. справ України, 2000. – С. 46.

80Табачковский В.Г. Человеческое мироотношение: данность или проблема? – К.: Наукова думка, 1993. – С. 26.

81Рюс Ж. Поступ сучасних ідей. – К.: Основи, 1998. – С. 225.

82Кант И. Метафизика нравов в двух частях. Часть первая. Метафизические начала учения о праве // Соч.: В 6-ти т. – М., 1965. – Т. 4. – Ч. 2. – С. 81.

83Нерсесянц В.С. Ценность права как триединства свободы, равенства и справедливости // Проблемы ценностного подхода в праве: традиции и обновление. – М.: Институт государства и права РАН, 1996. – С. 5-6.

84Нерсесянц В.С. Ценность права как триединства свободы, равенства и справедливости // Проблемы ценностного подхода в праве: традиции и обновление. – М.: Институт государства и права РАН, 1996. – С. 7.

85Нерсесянц В.С. Ценность права как триединства свободы, равенства и справедливости // Проблемы ценностного подхода в праве: традиции и обновление. – М.: Институт государства и права РАН, 1996. – С. 8-9.

86 Козловський А.А. Право як пізнання: Вступ до гносеології права. – Чернівці: Рута, 1999. – С. 97-98.

87Кравченко Л.В., Мороз Б.І. Гарант оновлення суспільства (становлення соціальної справедливості). – К.: Політвидав України, 1989. – С. 7-8.

88Кравченко Л.В. Справедливість як вибір. – К.: Молодь, 1998. – С.8.

89 Філософія права: Навч. посібник / За ред. О.Г. Данільяна. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – С. 221.

90 Філософія права: Навч. посібник / За ред. О.Г. Данільяна. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – С. 222.

91Хёффе О. Политика, право, справедливость: Основоположения критической философии права и государства. – М.: ГНОЗИС, 1994. – С. 48-49.

92Максимов С. Про філософське осмислення права (до питання про предмет філософії права) // Вісник Академії правових наук України. – Харків, 1998. – № 2(13). – С. 275-303.

93Селіванов В.М. Право і влада суверенної України: методологічні аспекти. – К., 2002. – С. 247.

94Селіванов В. Об’єднання “нужди” і розуму: Ринкова трансформація економіки і формування громадянського суспільства в Україні // Віче. – 1995. – № 1. – С. 9-23.

95Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. – К.: Атіка, 2001. – с. 23.

96Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. – Харьков: Консул, 2000. – С. 248.

97Геєць В. Державність України. На шляху до громадянського суспільства // Віче. – 1995. – № 5. – С. 14.

98Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. – К.: Атіка, 2001. – С. 40-41.

99 История политических и правовых учений: Учебник для вузов / Под общ. ред. В.С. Нерсесянца. – М.: ИНФРА – М, 1995. – С. 480.

100Геєць В. Державність України. На шляху до громадянського суспільства // Віче. – 1995. – № 5. – С. 14; Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. – К.: Атіка, 2001. – С. 26-27.

101 Право. Свобода. Демократия: Материалы “Круглого стола” // Вопросы философии. – 1990. – № 6. – С. 19.

102 Політичний енциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів вищ. навч. закладів. – К.: Генеза, 1997. – С. 80.

103Графський В.Г. Традиции и обновление в праве: ценностное изменение перемен // Проблемы ценностного подхода в праве: традиции и обновление. – М.: Институт государства и права РАН, 1996. – С. 81.

104Малахов В.А. Философия права. Академический проект. – М., 2002. – 98.

105Рабінович П.М., Панкевич І.М. Здійснення прав людини: проблеми обмежування (загальнотеоретичні аспекти). – Львів, 2001. – С. 9-10.

106Рабінович П. Філософія прав людини у Конституції України // Юридический вестник. – 1997. – № 2. – С. 57.

107 Пацурківський П.С. Сучасні проблеми правопізнання. – Чернівці: Рута, 2000. – С. 36-47.

108Рабінович П. Філософія прав людини у Конституції України // Юридический вестник. – 1997. – № 2. – С. 58.

109Селіванов А. Політичні рішення парламенту з юридичними наслідками // Голос України. – 2005. – 18 січня. – С. 8.

110Маляренко В. Про рівень правосуддя в державі та повагу до суду // Голос України. – 2004. – 28 жовтня. – С. 6.

111Шишкін В. Як здолати хворобу, що зветься нігілізм. П’ять проблем становлення третьої влади в Україні // Віче. – 1993. – № 3. – С. 15-16.

112Селіванов В. Ціннісно-правовий вимір вітчизняного державного управління // Право України. – 2004. – № 4. – С. 32.

113 Пацурківський П.С. Сучасні проблеми правопізнання. – Чернівці: Рута, 2000. – С. 126.

114Маляренко В. Про рівень правосуддя в державі та повагу до суду // Голос України. – 2004. – 28 жовтня. – С. 7.

Цінності права і право як цінність: аксіологічно-правовий аналіз

Цінності права і право як цінність: аксіологічно-правовий аналіз

Цінності права і право як цінність: аксіологічно-правовий аналіз

магістерські роботи з права

1 коментар ( 1 коментар )

  1. admin

    Цінності права і право як цінність: аксіологічно-правовий аналіз

    ЗМІСТ
    ВСТУП ………………………………………………………………………………3
    РОЗДІЛ І. Теоретико-методологічні засади дослідження цінностей права і права як цінності …………………………………………………..……7
    1.1. Основні поняття і принципи аксіології права ………………….7
    1.2. Концептуальна зумовленість цінності права…………………20
    1.3. Право як об’єктивація цінностей особистості і суспільства ..32
    Висновки до першого розділу ..………………………………………48
    РОЗДІЛ ІІ. Динаміка цінностей в структурі права ………………………….49
    2.1. Інструментальні цінності права…..……………………………..49
    2.2. Соціокультурні цінності права ………….………………………60
    2.3. Система людиновимірних цінностей права ……………………74
    2.3.1. Свобода як онтологічна сутність права …………………75
    2.3.2. Рівність як основа розвитку особистості ……………….78
    2.3.3. Справедливість як правова форма добра ………………81
    Висновки до другого розділу …………………………………………86
    РОЗДІЛ ІІІ. Право як цінність в структурі громадянського суспільства, культури і цивілізації …………………………………………………88
    Висновки до третього розділу ……………………………………….107
    ВИСНОВКИ ………………………………………………..…………………….109
    СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ …………..……..114

Leave a reply