Зареєструватись

Логін

Пароль втрачено

Lost your password? Please enter your email address. You will receive a link and will create a new password via email.

Презумпції в праві: філософсько-правовий аналіз

Презумпції в праві: філософсько-правовий аналіз

Презумпції в праві: філософсько-правовий аналіз

МАГІСТЕРСЬКА РОБОТА

Презумпції в праві: філософсько-правовий аналіз

 

З М І С Т

Вступ ………………………………………………………………………………………….3

Розділ І. Онтологічна сутність презумпцій в праві …………………..9

1.1. Поняття презумпції в праві……………………………………..9

1.2. Нормативний аспект правової презумпції…………….19

1.3. Логічний аспект правової презумпції…………………….30

Розділ ІІ.Аксіологічний статус презумпцій в праві ……………….39

2.1. Фактичні та юридичні презумпції………………………….39

2.2. Матеріальні і процесуальні презумпції………………….42

2.3. Спростовні і неспростовні презумпції……………………51

Розділ ІІІ. Співвідношення презумпції з суміжними правовими категоріями…………………………………………………………………..60

3.1. Презумпції та фікції ……………………………………………….60

3.2. Презумпції та принципи права………………………………70

Висновки ………………………………………………………………………………84

Список використаних джерел …………………………………….87

В с т у п

Актуальність теми дослідження. Українська держава і право переживають складний період своєї історії. В умовах кардинальних соціально-економічних і політичних трансформацій йдуть у минуле багато ідеологічних і політичних догм та засновані на них форми і методи правового регулювання. Формується нове право і нове законодавство, покликане відповідати ідеалам демократичної правової держави соціальної орієнтації. Вельми актуальною стає проблема вдосконалення юридико-технічних засобів правового регулювання суспільних відносин, важливе місце серед яких займають правові презумпції. Останні є специфічною правовою формою в законодавстві України. Даний інститут можна все частіше зустріти в цивільному, податковому, адміністративному, кримінальному, цивільний-процесуальному, інформаційному та інших галузях законодавства. Проте існуючий стан не можна назвати задовільним.

У законодавстві відсутня чітка позиція щодо ролі і місця правових презумпцій в регулюванні суспільних відносин. Часто елементи правових презумпцій виражені в тексті нормативних правових актів латентно, що ускладнює застосування презумпцій на практиці. Законодавче регулювання характеризується порушенням лінгвістичних вимог до мовної форми виразу правових презумпцій, змішуванням різнопорядкових понять і термінів, застосуванням терміну «презумпція» до явищ, які такими не є. Неясним залишається також і питання про нормативність правових презумпцій.

У загальній теорії права до теперішнього часу немає переконливої концепції правових презумпцій. Немає і єдності думок з приводу юридичної природи, класифікації, ролі і місця цього елементу правової системи в теорії – презумпції розглядаються в розділах, присвячених видам правових норм, тлумаченню, юридичній техніці. Практично не приділялося уваги дослідженню логічної структури правових презумпцій і механізму їх дії. Відсутні теоретичні дослідження, присвячені питанням ефективності й оптимальності. Деякі юристи навіть пропонують відмовитися від поняття «презумпція».

Фундаментальне значення для вирішення вищезгаданих проблем має розробка теорії правових презумпцій. Розгляд підстав і методу формування названої категорії у взаємозв’язку з іншими схожими поняттями, дозволить розкрити її юридичну природу і призначення кожного з видів правових презумпцій, а, отже, сприяти ефективності дії даного явища.

Презумпції надають суб’єкту застосування права певні правила, на які варто орієнтуватися, але які в конкретних випадках і при дотриманні певної процедури можна спростувати. Іншими словами, для правової презумпції характерна вірогідність положення, що міститься в ній, приймається без доказів. Введення презумпції у текст нормативного правового акту є ефективним прийомом законодавчої техніки. Своєрідна форма викладу презумпцій є однією з ознак не типовості подібного роду розпоряджень, що відрізняють презумпції від типових правових норм, які формулюються абсолютно інакше. Так, в порівнянні з правовими нормами презумпції ніколи не мають в своїй структурі санкції.

Презумпції виконують особливу функцію у процесі правового регулювання: вони допомагають глибше з’ясувати роль і значущість інших правових розпоряджень, знімають невизначеність і виступають сполучною ланкою при застосуванні норм. Презумпції постають нормативними розпорядженнями особливого типу.

Недостатнє знання природи правових презумпцій призводить до неефективності функціонування інших елементів і безпосереднім чином позначається на розвитку всієї правової системи України. Все це має не тільки чисто теоретичне, але і важливе практичне значення, оскільки правова реформа, що проводиться в країні, настійно вимагає кардинального вдосконалення правотворчої і правозастосовчої діяльності.

Ступінь наукової розробки теми. Перші загальнотеоретичні знання про презумпції містяться у працях юристів Стародавнього Риму. У пізніший період деякі питання застосування презумпцій розглядаються юристами багатьох західних країн: англійськими правознавцями – в світлі доказового права і процесу, німецькими ученими – щодо розмежування презумпцій і непрямих доказів тощо.

У дореволюційний період презумпції досліджувалися в працях таких відомих юристів, як: Д.І. Мейєр, І.Г. Оршанській, Г.Ф. Дормідонтов, Є.В. Васьковський, Т.М. Яблочков, К.І. Малишев, В.М. Гордон.

У радянський період дослідження названої категорії, як правило, проводилося в аспекті теорії доказів. Інші питання не розроблялися. Різні аспекти даної проблеми в руслі загальної теорії права розглядали В.К. Бабаєв, В.М Баранов, В.М. Горшенєв, О.С. Іоффе.

На роль юридичних припущень у цивільному праві і процесі звертали увагу В.Л. Воложанін, А.Ф. Клейнман, Д. Луспеник, Я.Б. Льовенталь, В.А. Ойгензіхт, Є.Б. Тарбогаєва, Я.Л. Штутін тощо.

Окремі питання правових презумпцій в кримінальному праві і процесі піддалися дослідженню в роботах Л.В. Васильєва, Л.Л. Круглікова, Ю.К. Панько, М.Д. Шаргородського тощо.

У числі нових робіт, присвячених даній тематиці, слід відзначити праці Є.Ю. Веденєєва, Ю.Г. Зуєва, А.А. Керимова, О.В. Льовченко, М.М. Цукатова тощо.

Проблема презумпцій в праві в даний час актуалізується, вимагаючи в нових умовах глибокого вивчення. Необхідно зосередити зусилля на питаннях їх суті, природи, механізму дії, проблем і закономірностей їх формування, логіки і семантики. Спеціальної розробки потребують питання термінології.

Мета і завдання дослідження. Основною метою магістерського дослідження є комплексний філософсько-правовий аналіз проблем презумпцій в праві, що дозволяє виробити деякий універсальний підхід до розуміння правових презумпцій.

Згідно поставленої мети у магістерському дослідженні вирішуються такі завдання:

– узагальнити існуючі наукові позиції до визначення правових презумпцій і виявити оптимальні;

– розкрити юридичну і логічну природу правових презумпцій;

– відмежувати правові презумпції від суміжних правових понять;

– визначити роль презумпцій в механізмі правового регулювання;

– дослідити юридичне і соціальне значення правових презумпцій;

– вивчити проблему ефективності дії правових презумпцій і шляху досягнення її оптимальності.

Об’єктом дослідження є сфера правового регулювання суспільних відносин, що включає правові презумпції.

Предметом дослідження є правові презумпції як різновид правових розпоряджень, їх історичний генезис, суть, логіко-теоретичні моделі та їх місце в правовій сфері.

Методи дослідження. Методологічною основою магістерської роботи стали, по-перше, основні принципи дослідження філософського рівня методоло­гії, такі, як єдність історичного і логічного, конкретного та абстрактного, одини­чного і загального, теоретичного та емпіричного, формального і змістовного. По-друге, в роботі широко використані загальнонаукові методи дослідження, такі, як системний і структурно-функціональний підходи, закони і методи логіч­ного ана­лізу та синтезу, індукції та дедукції, порівняння та протиставлення, ана­логії та інші. По-третє, серед послугованих спеціально-юридичних методів необ­хідно від­значити порівняльно-правовий та формально-догматичний.

Ви­користання вказа­них методів і принципів дослідження значно допома­гало в систематизації наяв­ного фактичного і теоретичного матеріалу, що дозво­лило отримати позитивні ре­зультати, необхідні для досягнення поставленої в роботі мети.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що дане магістерське дослідження є комплексним мо­нографічним дослідженням змісту поняття правових презумпцій, їх логічної структури.

При дослідженні логічних аспектів правових презумпцій використаний апарат індуктивних (процес формування правових презумпцій) і дедуктивних висновків (процес застосування правових презумпцій).

Наукова новизна дослідження конкретизується в основних положеннях і висновках, що виносяться на захист:

1. Презумпції за своєю суттю є припущеннями, що діють виключно у сфері права. Вони виступають як засоби юридичної техніки. Поза правом презумпції не існують. Проте, презумпція і норма не одне і те ж.

2. Презумпція характеризується наявністю ознаки нормативності. Саме завдяки даній властивості презумпція здатна чинити реальний вплив на розвиток суспільних відносин. Проте нормативність презумпції виявляється значно слабкіше за аналогічну ознаку правової норми.

3. Інструментальна цінність правової презумпції виявляється також в доказовій функції, основним завданням якої є розподіл обов’язку доведення.

4. Дія презумпції забезпечується нормативним механізмом реалізації – супутньою нормою або комплексом правових норм, що встановлює обов’язки зацікавлених осіб. За способом регулюючої дії нормативний механізм реалізації презумпції може бути обов’язком особи визнати факт, що презюмується, встановленим.

5. З позицій логіки презумпція – це складна умовна імовірнісна думка, структура і механізм дії якої можна описати на основі використання апарату, формул і правил логіко-структурного підходу.

6. Обов’язковість висновку з презумпції встановлюється законодавцем, тоді як істинність такого висновку цілком може бути помилкова, адже в умовах навіть достатньо високого ступеня вірогідності завжди залишається можливість неспівпадання висновку, що презюмується, витікаючого з презумпції, з фактичним станом справ.

7. Презумпція має такі компоненти, які дають можливість говорити про її ефективність і оптимальність. Так, у презумпції є: мета, чинники, що впливають на механізми її функціонування, соціальна і юридична природа. Всі вони входять у поняття ефективність і оптимальність.

Практичне значення одержаних результатів полягає насамперед у можливості їх використання для:

а) корегування орієнтирів науково-дослідної діяльності, пов’язаної з обґрунтуванням пріоритетів розвитку правової полі­тики і науки;

б) удосконалення функціональної діяльності законодавчих ор­ганів та соціальної ефективності правозастосовчої практики;

в) подальших наукових розробок теоретико-прикладних проблем презумпцій в праві;

г) навчально-методичних цілей у процесі підготовки фахівців-правознавців – при викладанні курсів “За­гальна теорія права”, “Філософія права”, а також при підготовці від­повідних підручників і навчальних посібників.

Структура роботи. Магістерська робота склада­ється із вступу, трьох розділів, перший і другий з яких охоплює по три підрозділи, третій – два, висновків, списку ви­користаних джерел. Обсяг тексту роботи – 94 сторінки. Список використаних джерел (100 найменувань) займає 7 сторінок.

.

Розділ І. Онтологічна сутність

презумпцій в праві

1.1. Поняття презумпції в праві

Правова система України характеризується багаторівневою структурою, широким спектром усіх сфер життєдіяльності людини. Важко було б описати зміст нормативних розпоряджень, правових норм і правовідносин – настільки вони багатообразні.

Не менш складним завданням є вичленення всіх правових презумпцій, що існують в українському законодавстві, оскільки перелік подібного роду розпоряджень залишається відкритим, тим більше що непряме закріплення презумпцій утрудняє їх пошук. Помітна і значна різноманітність думок щодо переліку конкретних правових презумпцій. Так М. С. Строгович виділяє три правові презумпції в області кримінального процесу (презумпцію знання закону; презумпцію істинності судового вироку, що вступив в законну силу, або рішення і презумпцію невинності) 1. І.Л. Петрухин – чотири правові презумпції (презумпцію знання закону; презумпцію істинності судового вироку, що вступив в законну силу, або рішення; презумпцію невинності і презумпцію нерозуміння малолітнім злочинності своїх дій і неможливості управляти своєю поведінкою) 2. В.К. Бабаїв же указує чотири тільки загальногалузеві презумпції (презумпцію доброчесності; презумпцію знання закону; презумпцію істинності державно-правового акту; презумпцію істинності судового вироку (рішення), що вступив в законну силу). У цивільному праві і процесі завдання підрахунку чисельності правових презумпцій практично нерозв’язане. В.А. Ойгензіхт, наприклад, виділяє більше двох десятків презумпцій 3. Іншими словами в правовій літературі немає вказівок на існування логічно завершеної системи правових презумпцій.

Приведемо найбільш відомі презумпції:

Презумпція знання закону. Згідно даної презумпції, існує припущення, що кожна людина повинна знати законодавство своєї країни, а незнання законів, у разі здійснення людиною протиправного діяння не звільняє її від обов’язку зазнати несприятливі наслідки.

Презумпція справедливості закону. Згідно даної презумпції, передбачається, що закон і інші нормативні правові акти є справедливими, також як і правозастосовчі акти прийняті на їх основі. Вказана презумпція безпосередньо пов’язана з цілою групою близьких по сенсу презумпцій, і, головне, презумпцією істинності і обґрунтованості вироку суду.

Презумпція законного народження (батьківства). Презюмується, що дитина, народжена або зачата під час шлюбу, є законнонародженою. Основний факт, який необхідно довести, що мати дитини була заміжня під час зачаття або під час народження дитини. Батьком дитини презюмується чоловік даної жінки.

Презумпція часу смерті. Дана презумпція невідома українському законодавству, але широко поширена в іноземному праві. Так, якщо декілька чоловік загинули, наприклад, під час автокатастрофи і абсолютно неясно, хто помер першим, то слідує презюмувати настання їх смерті згідно віку: спочатку старший, потім молодший і так далі. Цей вид презумпції відноситься до категорії неспростовних, оскільки, якби можна було б сказати, хто помер першим, то така презумпція не виникла б. Єдине, що необхідно довести як основний факт для виникнення вказаної презумпції, – неможливість визначити точний момент смерті кожного загиблого, як при автокатастрофі. Дана презумпція безпосередньо пов’язана з наступною презумпцією.

Презумпція тривалості життя. Дана презумпція застосовується на сьогоднішній день в іноземному і міжнародному законодавстві. Згідно цієї презумпції передбачається, що тривалість життя і живучість жінок більш ніж у мужчин. За умови одночасної смерті подружжя при авіа- або автокатастрофі, чоловік вважається померлим першим, а дружина вважається померлою після нього. Необхідно відзначити, що окремі правові презумпції особливо цікаві в плані відносин власності, що розвиваються. Наприклад, вищезгадана презумпція безпосередньо пов’язана з правом спадкування.

Презумпція сумлінності (доброчесності). Згідно даної презумпції, передбачається, що кожен діє сумлінно і відповідно до законодавства, є доброчесним і законослухняним громадянином.

Презумпція невинності. Згідно даної презумпції передбачається, що кожен обвинувачений є невинним, поки не буде визначеним в законодавстві способом доведене інше, за умови, що тягар доведення лежить на тих, хто звинувачує особу, а сам громадянин не зобов’язаний доводити свою невинність 4. Дане положення було закріплене в Конституції України і міжнародно-правових актах (наприклад, в Загальній декларації прав людини, в Європейській Конвенції про захист прав людини і основних свобод тощо). Вказана презумпція відноситься до категорії спростовних презумпцій, оскільки при доведенні винності особи презумпція невинності припиняє свою дію і вважається спростованою.

Правові презумпції широко використовуються в сучасному законодавстві і присутні практично у всіх його галузях. Проте, законодавство України не містить визначення поняття «презумпція». Сама презумпція формулюється з використанням різних термінів, причому що часто не відображають суть презумпції – імовірнісний взаємозв’язок фактів в її підставі. Розгляд загального поняття презумпції з позицій теорії має сенс і сама логіка дозволяє стверджувати, що вона має певний статус юридичного припущення, відрізняється від суміжних правових явищ. Наявність припущень, що презюмується, іноді зумовлена складністю підтвердження наявності шуканого, передбачуваного факту, схожого з раніше передбачуваними і встановленими.

У перекладі з латині «презумпція» (praesumptie) означає «припускаю», «чекаю». Це поняття містить в собі припущення, логічно імовірнісний зв’язок, підтвердження або спростування якої повинне служити засобом встановлення шуканих обставин, юридичних фактів та їх наслідків. Причому часто, коли мова йде про презумпції, мається на увазі її включеність у правову сферу. Так, в енциклопедичному словнику Брокгауза і Ефрона дається наступне визначення презумпції: «презумпція – це положення, що встановлює наявність фактів або подій без повного доказу їх існування. Вони необхідні там, де, як наприклад в цивільному процесі, при відомих обставинах немає можливості досягти повного доказу явищ, а доводиться задовольнятися лише вірогідними висновками» 5.

Тому залишається невирішеним питання, чи є презумпція чисто правовою категорією або ж сфера її застосування набагато ширша і яким сенсом наділяється презумпція у зв’язку із збільшенням терміну «правова». Сьогодні можна говорити про три підходи до рішення даної проблеми.

Так правознавці, що розглядають презумпцію в рамках першого підходу, вважають, що вона є головним чином логічною категорією, заснованою на попередньому досвіді (думкою, припущенням), яке, будучи закріпленим в законі, дозволяє робити висновок про наявність або відсутність юридичних фактів (В.К. Бабаїв, В.І. Камінськая та ін 6.). Прихильники цього підходу орієнтуються на широке визначення сфери презумпцій, розглядають презумпцію як категорію універсальну, широко використовувану в різних областях людської діяльності. Правова презумпція при такому підході – приватний різновид презумпції, що характеризується своєю дією у сфері права, зумовленістю завдань правового регулювання. Проте, ведучи мову про так звані загальні логічні презумпції, прихильники даного підходу не наводять жодного прикладу «позаправової» презумпції. Особливість цієї позиції полягає в тому, що на перший план у процесі вивчення презумпції ставиться саме логічний аспект, а право постає як одна зі сфер її застосування. Як приклад правовій презумпції автори приводять презумпцію тривалості життя людини, яка спирається, на їх думку, виключно на дані фізіологічних спостережень.

Другий, протилежний першому підхід полягає в тому, що презумпція розглядається як явище спочатку правове, тобто сам термін «презумпція» говорить про її причетність до правової сфери. Прихильники даної точки зору (В.П. Воложанін, Я.Б. Льовенталь, В.А. Ойгензіхт і ін.) 7 відносять презумпцію до розряду юридичних правил, положень, прийомів доказового процесу, за допомогою яких можна зробити висновок про існування певних обставин, фактів, правових статусів і властивостей. Проблематичність даного підходу полягає у тому, що презумпції відводиться допоміжна роль деякого юридичного прийому; презумпція розглядається поза яким-небудь зв’язком з нормою. Інакше кажучи, вказані автори розуміють презумпцію, як закріплене в законі або витікаюче з нього правило, згідно якому при появі певних юридичних фактів можна зробити припущення про наявність або відсутність інших фактів, правовідносин, без надання доказів в їх підтвердження 8.Однак, про те, в якій якості представлена презумпція і яким чином забезпечується механізм її дії (виконання), автори цієї концепції мови не ведуть.

Третя, так звана «нормативна» позиція пов’язана з іменами таких правознавців, як М.М. Цуканов 9, Д.М. Щекін 10. Їх підхід своєрідний тим, що вони терміном «презумпція» охоплюють цілком правову норму, що містить в собі логічний прийом презюмування. Презумпція, таким чином, постає як норма, що містить в собі юридичний обов’язок для осіб визнати факт, що презюмується встановленим за наявності фактів результатних.

Такі різні точки зору на дане правове явище зумовлюють існування безлічі визначень поняття «презумпція». Кожен автор, привносячи нововведення в теорію правових презумпцій, робить акцент на тих або інших її істотних ознаках. Чіткішими уявляється група визначень, що характеризують презумпцію як гадане знання, витікаюче з початкових фактів. В.К. Бабаїв визначає правову презумпцію, як «закріплене в нормах припущення про наявність або відсутність юридичних фактів, засноване на зв’язку між ними і фактами, й підтверджене попереднім досвідом» 11.

А.Ф. Клейнман, розглядаючи так звані «доказові» презумпції, стверджує: «Законна презумпція є встановленим законом припущенням про існування факту, яке закон дозволяє спростовувати: наприклад, припущення про те, що реєстрація шлюбу в органах РАЦСу є доказом факту шлюбу, може бути оскаржене (заперечене) зацікавленими особами» 12. Висловлюється також думка, згідно якої правові презумпції – це «передбачені нормами і витікаючі з них правила, згідно яким на підставі встановлених юридичних фактів можна імовірно або ствердно судити про існування інших фактів, пов’язаних з першими» 13. На думку І.А. Лібус правовою презумпцією є закріплене в законі або витікаюче з нього правило, згідно якому при появі певних юридичних фактів можна зробити припущення про наявність або відсутність інших фактів, правовідносин, без надання доказів в їх підтвердження 14.

Своєрідною представляється точка зору М.М. Цуканова, на думку якого: правова презумпція є за своєю суттю юридичним обов’язком визнати факт, що презюмується встановленим (що існує і т.д.). При цьому правова презумпція не встановлює форми зовнішньої поведінки суб’єкта. Цінність правової презумпції виражається в тому, що вона дозволяє одноманітно і обґрунтовано вирішити типову ситуацію невизначеності, зобов’язуючи суб’єкта в певних умовах визнати факт, що презюмується 15. Аналогічної позиції дотримується В.А. Новіцкий, що вважає, що законними припущеннями (презумпціями) називають обов’язкові згідно із законом висновки про доведеність відомих фактів при врахуванні інших фактів. На думку В.А. Вітушко, «Презумпції – це нормативні розпорядження, що породжують або стверджують наявність суб’єктивного права, якщо в процесі здійснення права не встановлено інших обставин, що відкидають дію презумпції» 16. Танцюра А.В. пише: «будь-яка презумпція – це припущення, яке застосовується в конкретній життєвій ситуації і зобов’язує особу діяти з урахуванням даної вимоги».

Іншими авторами аналізоване явище трактується стосовно сфери доказового права. Констатується, що презумпції використовуються в процесі доведення як правило для ухвалення рішень і прийом перенесення обов’язку доведення. У такому разі значно спрощується і скорочується об’єм поняття «презумпція». Таке обмеження сфери застосування правових презумпцій уявляється небажаним. Наприклад, М.С. Строгович характеризує презумпцію «як загальне правило, що зобов’язує суд визнати певний факт встановленим або не встановленим, якщо у справі встановлений інший факт (або акт), з яким це правило зв’язує заздалегідь певні наслідки» 17. У даному визначенні домінує позначення зв’язку презумпції з правовими наслідками за відсутності вказівки на інші властивості і обмеження суб’єктного складу реалізації презумпції.

В.А. Ойгензихт вважаючи, що «матеріально-правова презумпція є висновком, що дозволяє зробити вивід про існування певного положення, встановити певний факт, зв’язок фактів, що мають матеріально-правове значення»18, допускає велику неточність, оскільки презумпція – це думка, на підставі якої при реалізації презумпції можна побудувати висновок. В.Л. Воложанін, трактує дане поняття як «припущення, що звільняє сторону від доведення якого-небудь факту при доведеності інших фактів, оскільки між ними існує причинний зв’язок, підтверджений попереднім досвідом і практикою». В.Л. Камінська, даючи дефініцію аналізованої категорії, пише: «Правовою презумпцією є таке положення, виражене прямо або побічно в правовій нормі, яким який-небудь порядок явищ в області відносин, що виникають з людської поведінки, визнається звичайним, постійним, нормальним і таким, що не вимагає через це спеціальних доказів» 19.

Окрім цього, виділяється позиція, згідно якої презумпції розглядаються як «встановлені законом припущення, через які суд зобов’язаний зробити висновок про існування певного факту на підставі інших, вже доведені факти» 20. Отже, факт, що презюмується взагалі не підлягає доведенню через велику вірогідність його існування. Левенталь Я.Б. стверджує: «Загальновідомо, що до правових презумпцій в звичайному і найбільш поширеному розумінні відносять положення, засноване на емпіричних узагальненнях, які закон оголошує встановленими, і суддя, отже, повинен вважати за істину»21, проте у даному визначенні акцентується увага лише на зв’язку досліджуваного явища із законом і не позначені інші риси.

Багато авторів, торкаючись даного явища, неоднаково характеризують його специфічні ознаки. Правові презумпції визначаються і як прийом виключення фактів з предмету доведення 22, і як критерій розподілу обов’язку доведення між сторонами 23.

Досліджуючи наступну групу визначень правової презумпції, можна констатувати, що в кожній з нижчевикладених позицій рельєфно виділений зв’язок досліджуваної категорії з пізнанням. Не заперечуючи такий, відмітимо, що трактування презумпції за допомогою терміну «знання» веде до того, що визначення втрачає практичну визначеність і цінність. Наприклад, Е.Б. Тарбагаєва указує: «Законна презумпція – встановлений у праві прийом пізнавальної діяльності суду, що дозволяє зробити висновок про достовірність факту на підставі доведеності інших фактів, зазвичай з ним пов’язаних» 24. Л.М. Васильев, об’єднуючи в своїй позиції з цього питання обидві вищевикладені точки зору, стверджує, що правова презумпція – це «вироблені практикою людства дійсні і достовірні знання про розвиток природи, суспільства і мислення, свідомо використовувані слідчим, прокурором, суддею, особою, що проводить дізнання, переважно у формі дедуктивного руху думки для дослідження обставин, необхідних для здійснення соціалістичного правосуддя по кримінальних справах в точній відповідності із законом» 25.

Своєрідна позиція З.М. Черніловського, який, кажучи про презумпцію, указує. «Як правовий термін вона містить в собі припущення, гіпотезу, підтвердження якої повинне служити засобом встановлення шуканих обставин, юридичних фактів та їх наслідків» 26.

Проте, уявляється не зовсім виправданим визначення правової презумпції через гіпотезу, що розуміється як «вірогідне» припущення. З одного боку, гіпотеза, як і дане поняття, також є видом припущень. Для неї, як і для презумпції, характерне те, що укладене в ній припущення має імовірнісний характер. Однак, з іншого боку, на відміну від презумпцій, призначення гіпотези полягає не стільки у встановленні шуканих фактів, стільки в тому, щоб засвідчити зв’язок між спостережуваними новими явищами і фактами з науково і достовірно підтвердженими фактами, що дозволяє пояснити ті або інші нові явища, і коли немає ще можливості перевірити її положення на практиці. Тому використання «гіпотези» при визначенні презумпції призведе до змішування даних понять. Мову можна вести лише гіпотетично-дедуктивний метод утворення припущень.

При цьому можна відзначити, що всі перераховані вище підходи і дефініції дещо недосконалі, адже щонайменше грішать однобічністю дослідження. Щоб дати найбільш ємке і чітке визначення категорії, що вивчається, необхідно розглянути всі аспекти презумпції: юридичну природу і логічну основу тощо. Проте, хотілося б зупинитися на одному дуже важливому моменті. Мова йде про ситуації невизначеності 27, що виявляється при кожному випадку застосування презумпції. Річ у тому, що внесення законодавцем до правового масиву тієї або іншої презумпції служить зняттю ситуації невизначеності, яка часто спостерігається в процесі правозастосування. Невизначеність з погляду теорії інформації розуміється як повна або часткова відсутність інформації про події, людей, факти. Стан невизначеності дезорганізовуватиме всю систему суспільних відносин. Проте, право – це формальна система: правові наслідки (суб’єктивні права і юридичні обов’язки) витікають з правових розпоряджень і юридичних фактів. Тому тлумачення правових наслідків і фактів повинне бути однозначним. Наприклад, факт батьківства не може підлягати сумніву всякий раз при визначенні юридичних обов’язків, оскільки батько зобов’язаний виховувати і утримувати свою дитину.Проте це не презумпція викликає ситуацію невизначеності. Навпаки, презумпція служить розкриттю, «зняттю» невизначеності в суспільних відносинах, оскільки законодавець встановлює правила, по яких слід робити висновок, – єдиний і однозначний. Правда, обчислити вірогідність істинності випливаючого з презумпції висновку, як і вірогідність будь-якого іншого соціального явища досить складно.

1.2. Нормативний аспект правової презумпції

Що мається на увазі під терміном «презумпція», можна прочитати далеко не в будь-якому підручнику і журналі з теорії права. Законодавець також не дає нам власного визначення досліджуваного поняття. Причому термін «презумпція», використовуваний в тексті нормативних правових актів, застосовується не до всіх явищ даного роду, що ускладнює процес вивчення.

У зв’язку з цим наше дослідження буде направлено, в першу чергу, на ознайомлення з працями теоретиків. У науці, як завжди, існує велика кількість визначень того або іншого явища. Ті небагато авторів, які зупиняють свою увагу на даній категорії, як правило, обмежуються твердженням ніби: «презумпція є припущенням в праві про наявність або відсутність юридичних фактів». Це визначення, звичайно, не позбавлене сенсу, проте воно охоплює лише те, що лежить на поверхні, тоді як, копнув науковий грунт трохи глибше, ми натрапляємо на множину різноманітних і деколи суперечливих точок зору щодо природи презумпції. Що народжує безліч питань: що саме передбачається? Які юридичні наслідки випливають із такого роду розпоряджень?

Щоб відповісти на всі ці питання необхідно досліджувати природу презумпції: логічну і юридичну. Іншими словами, потрібно не тільки сконструювати логічну модель презумпції, але і показати, яким чином презумпція здатна чинити дію на суспільні відносини.

Отже, наша позиція полягає в наступному:

1. Складовими елементами системи права є правові розпорядження. Весь масив правових розпоряджень представлений переважно правовими нормами, лише невелику частину займають відмінні від норм правові розпорядження – аксіоми, визначення, презумпції, фікції і т.п.

2. Презумпція – спочатку правове явище. Проте, презумпція і норма мають не одне і те ж значення.

З позицій загальної теорії нормативність думки характеризується дією на індивідуально-невизначений круг осіб, дією в будь-якій життєвій ситуації і неодноразовою в часі. У буденному контексті нормативність може означати загальнообов’язковість дії, виражати належне.

Зіставлення різних фрагментів природної мови дозволяє виділити ряд схожих моментів використання терміну «норма» в контексті, близькому або співпадаючому з уявленням про правову норму. По-перше, граматичною формою нормативного вислову, як правило, виступає імперативна пропозиція, що є, тобто вимога, приписуюча виконання або утримання від виконання певної дії. По-друге, до норм в правовому контексті відносять такі розпорядження, які носять регулятивний загальний характер. І, по-третє, нормативними в правовому сенсі є розпорядження, порушення яких призводить до деяких несприятливих наслідків, до того, що називається утратою, збитком, погіршенням стану справ і що узагальнюється поняттям «санкція».

Відмічені три ознаки служать достатньо чітким критерієм для відмежування правових норм від інших регулятивних розпоряджень типу команд, наказів, рішень. Презумпція також не володіє всіма вищеназваними ознаками, бо жодна презумпція не містить в собі санкцію. Відсутність санкції пояснюється неможливістю її обґрунтування і застосування зважаючи на імовірнісний характер самої презумпції. Неможливо вимагати виконання якої-небудь дії, якщо суб’єкт такої дії точно не визначений. Скажімо, складно вести мову про відшкодування збитку постраждалій стороні, якщо не встановлена винна особа.

Ще одним формальним критерієм розмежування презумпції і правової норми виступає семантичний аналіз правових розпоряджень. Правова презумпція, що містить в собі припущення, відмічена такими термінами як «презюмується», «передбачається», «вважається». Норма, що виключає імовірнісні думки, встановлює права і обов’язку громадян і юридичних осіб, використовує операторів «вирішується», «зобов’язується», «забороняється». Проте, іноді терміни «вважається» і «передбачається», характерні для правових презумпцій, застосовуються в нормах як таких. Названі логічні і нормативні оператори як би знаходяться в різних наукових пластах. Таким чином, само по собі гадана думка не може прийматися як загальнообов’язкова; інша справа, коли мова йде про правовій сфері і, головним чином, про право реалізаційний механізм. У зв’язку з цим складно погодитися з точкою зору Д.М. Щекіна, що вважає, що «про правову презумпцію можна говорити як про обов’язкову думку і як про норму, в якій це думка закріплена»28. Презумпція – це різновид правового розпорядження, проте, відмінного від норми.

Презумпція, будучи з позицій логіки імовірнісною думкою, виявляє в собі ознаку нормативності. Саме завдяки даній властивості презумпція здатна робити реальний вплив на розвиток правовідносин. Проте нормативність презумпції виявляється куди слабкіше аналогічної ознаки правової норми. Тим часом, обов’язковість висновку з презумпції встановлюється законодавцем 29, тоді як істинність такого висновку цілком може бути помилкова, оскільки в умовах навіть достатньо високого ступеня вірогідності завжди залишається можливість неспівпадання висновку, що презюмується, витікаючого з презумпції, з фактичним станом справ. Правда, таку розбіжність ще треба довести, а це деколи найскладніше. У разі неістинності факту, що презюмується, його визнання і подальше використання створює загрозу неправильного вирішення конкретної юридичної ситуації. Мова, наприклад, може йти про презумпцію смерті: людина, відсутній більше п’яти років, про яку немає ніяких відомостей протягом тривалого часу, насправді може опинитися в живих. Але довести те, що людина жива за відсутності такої інформації, виявляється просто неможливим.

Аналіз показує, що презумпціям необов’язково властива висока вірогідність. Наприклад, презумпцію знання закону насилу можна назвати побудованій на високому ступені вірогідності. Навпаки, дана презумпція має низький рівень вірогідності. Це пов’язано з нерозвиненістю правової культури населення (часто, правовим нігілізмом). Презумпції батьківства, навпаки, властивий високий ступінь вірогідності, тобто у більшості дітей, народжених у шлюбі, батьком є чоловік матері.

Висока вірогідність, хоч і властива ряду правових презумпцій, проте не складає їх істотної підстави. Причому, подібні висновки можна виявити ще в працях ряду дореволюційних авторів. Так, І.Г. Оршанський вважав, що «дійсним стимулом ряду припущень часто буває не дійсна вірогідність даного висновку, а бажання охороняти ті або інші суспільні інтереси, найбільш важливі в очах законодавця»30. Г.Ф. Дормідонтов, у свою чергу, відзначав, що «деякі із законних припущень не мають нічого спільного з висновком про вірогідність» 31. Це пов’язано з тим, що держава в результаті своєї правотворчої діяльності виробила ряд «штучних» презумпцій, які не володіють ознаками загальнолюдської практики, буденних або наукових знань. Вони необхідні державі як інструмент для виразу його політики і ціннісних орієнтації .

Інструментальна цінність правової презумпції полягає головним чином в здатності реально впливати на суспільні відносини. Правильно помічено, що політичний початок в презумпції є не що інше, як прагнення законодавця добитися певної мети правового регулювання за допомогою презумпції. Ця думка добре виражена французьким правознавцем Бонньє: «Мотиви, які спонукають законодавця встановлювати ту або іншу презумпцію, частіше стосуються права, чим факту. Законодавець досліджує головним чином не те, чи володіє відомий факт властивостями, достатніми для того, щоб зробити вірогідним невідомий факт, а тільки те, чи вимагає суспільний інтерес, щоб з констатації одного факту робили висновок про існування іншого факту» 32.

Згідно теорії ефективності будь-яке правове розпорядження має в своїй основі яку-небудь соціальну або юридичну мету, встановлену законодавцем. Не є виключенням і презумпція. Цільова складова правової презумпції дозволяє судити про оптимальність правового регулювання певних суспільних відносин. Саме у зв’язку з цим положенням деякі автори обґрунтовують допустимість в праві тільки презумпцій з високим ступенем вірогідності, тобто яких відображають звичайний порядок речей.

Проте практика спростовує вищевикладену позицію, оскільки як виняток існують презумпції з малою вірогідністю. Мета таких презумпцій полягає, в першу чергу, в переважному захисті тих або інших соціальних інтересів. Мова, наприклад, можна вести про презумпцію невинності. Основна мета даної презумпції полягає в створенні гарантій від необґрунтованого притягання особи до відповідальності і не має нічого спільного з високою вірогідністю.

Існує також великий масив презумпцій, в яких високий ступінь вірогідності безпосередньо узгоджений з цілями правового регулювання, передбаченими законодавцем. Такі презумпції найповніше відображають інтереси держави в сфері захисту соціальних потреб громадян. До них, наприклад, відносяться презумпція батьківства дитини, що народилася в зареєстрованому шлюбі, презумпція істинності вироку суду, що вступив в законну силу, і ряд інших. Відповідно, в законодавстві можна зустріти презумпції більшого або меншого ступеня вірогідності, Наприклад, презумпція екологічної небезпеки планованого до будівництва виробничого об’єкту володіє високою вірогідністю, але проте її не можна поставити в один ряд із презумпцією батьківства; вірогідність останньої набагато вища.

Важливе те, що в усякому разі правозастосування (мова в т.ч. йде про проблему нормативності) телеологічна основа правової презумпції ставиться на перший план, тоді як її логічний аспект, пов’язаний із ступенем вірогідності, перестає грати ключову роль в правовому регулюванні. Справедливим доказом цього твердження служить те ,що в праві зустрічаються презумпції без високого ступеня вірогідності, проте неможливо відшукати презумпцію, яка б не несла в собі цільового початку. В зв’язку з цим виправданою представляється точка зору Є.Б. Тарбагаєвої про те, що «мета використання припущень в правовій сфері – це прагнення держави надати переважний захист деяким суб’єктивним правам»33.

Законодавець нерідко додає презумпції статус «доказової конструкції»34. Основною функцією такої конструкції є розподіл обов’язку доведення 35. Нормативність презумпції виявляється в даному випадку через встановлення чітких правил перенесення обов’язків по доведенню. Правила тягарю надання доказів диктуються законодавцем і загальнообов’язкові для виконання.

Теорія кримінального процесу приписує презумпції невинності положення про лежачий на обвинувачі обов’язок довести винність обвинуваченого. Згідно презумпції невинності кожен обвинувачений в скоєні злочину вважається невинним, поки його вина не буде доведена в передбаченому законом порядку і встановлена вироком суду, що вступив в законну силу.

З цього виходить, що тягар довести винність обвинуваченого лежить на тих органах, які ведуть відносно його кримінальне переслідування. Сам же обвинувачений не зобов’язаний доводити свою невинність. Обвинуваченому належить право оспорювати звинувачення, доводити свою невинність, але це саме його право, а не обов’язок. Тягар же доведення винності обвинуваченого покладено на обвинувача-прокурора у справах публічного звинувачення, на потерпілого – у справах приватного звинувачення. Отже, ненадання обвинуваченим доказів своєї невинності не може розглядатися як доказ його вини.

У науці цивільного процесуального права існує традиційна точка зору, що процесуальні презумпції є підставою звільнення від доказування 36, що не зовсім вірно. Так, ЦПК України містить дві підстави звільнення від доведення: загальновідомі і преюдиціальні факти. Особливість їх полягає в тому, що через певні умови їх об’єктивність очевидна і не береться під сумнів. Так, на думку Н.К. Треушникова, презумпції відносяться до підстав звільнення від доведення: три види фактів не вимагають процесуальної діяльності по доведенню і можуть бути покладені в основу рішення суду як істинні: а) визнані судом загальновідомими; б) преюдиціальні (вирішені наперед, тобто встановлені рішенням, що вступило в законну силу, або вироком, суду); в) передбачувані через закон існуючими.

Поява фактів двох вказаних категорій (загальновідомих і преюдиціальних фактів) повністю виключає необхідність якого-небудь їх обґрунтування учасниками суперечки і дослідження судом. Таких наслідків не наступає, якщо звільнення від доведення або, точніше, обов’язку доведення позивача або відповідача відбувається по іншим мотивам . Процесуальний режим обставин, що презюмуються, істотно інший. Вони, кінець кінцем, повинні вважатися нормально доведеними. Тобто презумпції звільняють сторону від доведення факту шляхом перерозподілу обов’язків по доведенню. Презумпції можуть бути підставою звільнення від доведення лише у тому випадку, якщо з очевидністю встановлені умови (підстави) їх застосування, а це вже передбачає процесуальну діяльність по доведенню, тобто уявлення, дослідження та оцінку доказів. У цьому бачиться принципова відмінність, оскільки умови для встановлення загальновідомих і преюдиціальних фактів не вимагають процесуальної діяльності по доведенню, а підлягають лише перевірці судом.

З процесом доведення тісно пов’язано питання про оціночний характер деяких презумпцій. Оціночний характер презумпції означає, що презюмуємий факт виступає в даному випадку як властивість кого-небудь або чого-небудь37. Причому, зміст цієї властивості або якості можна визначати по-різному. Так, типовим прикладом оціночної презумпції є презумпція сумлінності, що включає в свій понятійний апарат важ спектр морально-етичних якостей людини. Постійне використання оціночних презумпцій у процесі доведення може призвести до слідчих і судових помилок. Для того, щоб уникнути таких помилок, необхідно визначити критерії обґрунтованості оціночних презумпцій, яка виражається в реально існуючих причинно-наслідкових зв’язках явищ, в чіткому контурі меж оцінних понять.

Перевід презумпції в розряд доказової конструкції – заслуга юридичної техніки. Проте, сама по собі презумпція все ще не може діяти в правовій сфері. Їй необхідний нормативний механізм реалізації – правова оболонка, у складі якої присутні три елементи: гіпотеза, диспозиція і санкція.

Необхідність механізму реалізації правової презумпції є ключовим моментом в проблемі розуміння нормативності останньої. Так, в процесі нормативної реалізації презумпції перестає враховуватися її імовірнісний характер. На перше місце виходить імплікаційний зв’язок між підставою презумпції і презюмптивним припущенням. Імовірнісний характер презумпції зовсім не втрачається, але діє він виключно у сфері розуму, тобто коли яка-небудь уповноважена особа, наприклад суддя, робить висновок про наявність шуканих фактів, ґрунтуючись на презумпції.

Розглянемо, наприклад, презумпцію вини заподіювача шкоди. Відомо, що якщо немає достатніх підстав (фактів) визнати за деякою особою відсутність вини в спричиненні шкоди, то дана особа вважається винною. Так, у разі заподіяння школи Івановим майну сусідів немає повного об’єму доказів, щоб визнати його невинним в спричиненні збитку. В цьому випадку суд, ґрунтуючись на презумпції, робить висновок про вину Іванова в заподіянні збитку. Причому даний висновок є імовірнісним; але таким він є виключно в розумовій діяльності суддів, адвокатів і т.д. У рішенні суду про визнання Іванова винним термінів «ймовірно», «можливо» і т.п. немає, та вони і не повинні бути, оскільки інакше таке рішення суду буде визнано не відповідним закону.

Інакше кажучи, норма права виключає імовірнісні висновки, бо нормативно-логічний зв’язок має достовірний характер. Проте існує точка зору, що нормативні пропозиції, що мають приписуючий характер, зобов’язують, забороняють або вирішують що-небудь, не виражають дійсні або помилкові вислови. Нормативні оператори «дозволено», «обов’язково», «заборонено» не можуть бути самостійними виразами істинності або помилковості. У нормативній логіці поняття істини неприйнятне. Безглуздо, наприклад, приписувати нормативному вислову «заборонено здійснювати крадіжки» значення істинності або хибності 38.

Наявність правореалізаційного механізму презумпції простежується і на законодавчому рівні. Так, презумпція смерті громадянина, знаходить свій механізм реалізації в ЦПК України. Підстави для визнання громадянина померлим, передбачені Цивільним кодексом, трансформуються процесуальним законом у форму процедур: подання заяви до суду, дії судді після ухвалення заяви про оголошення громадянина померлим, винесення ухвали суду за заявою, наслідки явки або виявлення місця перебування громадянина, оголошеного померлим тощо.

Відповідно, можна вести мову про нормативний механізм реалізації (застосування) презумпції, завдяки якому презюмптивні розпорядження утілюються у життя. Таким механізмом є правова норма, – яка включає в себе право або обов’язок суб’єкта застосування права на визнання факту, що презюмується. У правовій нормі, що дозволяє застосувати презумпцію, строго визначений суб’єкт правозастосування і коло осіб, на яких надалі розповсюджується дія презумпції. Скажімо, визнати відсутнього громадянина померлим може тільки суд, тоді як наслідки такого рішення відіб’ються на родичах і інших спадкоємцях померлого, працедавцеві і т.д.

Що стосується можливості спростування, або так званого анулювального механізму, то тут вимальовувалася аналогічна картина: якщо ми говоримо про розумову діяльність, то презюмптивне розпорядження може бути змінене на протилежне при щонайменшому відступі від підстави презумпції. Наприклад, з’явилися дані у справі Іванова, що свідчать про те, що шкода майну була завдана в результаті врятування життя сусіда. Отже, попередній висновок суду був невірним й Іванов не винен у спричиненні збитку. Але, якщо рішення про винність вже було зафіксоване судом, то «зворотний хід» у такому разі неможливий. Єдиним виходом тут буде повторний розгляд справи по обставинах, що знов відкрилися, і винесення за наслідками розгляду нового рішення суду. Причому, спростування презумпції пов’язане з діяльністю далеко не кожного суб’єкта, підлеглого її дії: дана презумпція спростовується тільки судом. Перелік же суб’єктів, на яких вона поширює свою дію, набагато ширше.

Отже, за способом регулюючої дії нормативний механізм реалізації презумпції у вигляді правової норми або комплексу правових норм є юридичний обов’язок визнати факт, що презюмується, встановленим (таким, що існує). Обов’язок визнати, зрозуміло, не слід розуміти, як обов’язок повірити. Визнати факт, що презюмується, означає прийняти його як початкове правове положення подальшої діяльності.

Презумпція є «встановлений законом прийом, через який певний шуканий юридичний факт (факт, що презюмується) вважається встановленим, якщо доведений інший певний факт (підстава презумпції)»39. При цьому правова презумпція не встановлює яких-небудь інших форм зовнішньої поведінки суб’єкта. Саме визнання факту, що презюмується, є єдиним змістом того обов’язку, який представляє презумпція.

З наявністю початкового факту (підстави) пов’язаний початок дії конкретної презумпції. Якщо їм виявляється факт доведений, то сторона, на яку лягає тягар доведення, не доводить наявність факту, що презюмується, але зобов’язана доводити факт результатний. Так, початковим фактом для презумпції законності правового акту є факт видання компетентним суб’єктом правового акту. Факт, що презюмується, виступає як обставина, яку повинен визнати суб’єкт доведення, наприклад, законність виданого правового акту.

Отже, особливістю природи правової презумпції є те, що одне з її найважливіших значень полягає у зобов’язанні суб’єкта визнати бездоказово той або інший факт, що презюмується, при встановленні, доведенні факту результатного. Формування презумпції завжди протікає як процес узагальнення правового життєвого досвіду. Іншими словами, за рамками правової дійсності подібного роду припущення могли зовсім не виникнути (презумпція знання закону, презумпція істинності вироку суду, що вступив в силу, презумпція вини заподіювача шкоди – власника джерела підвищеної небезпеки).

В рамках загальних для всіх правових розпоряджень регулятивної і охоронної функцій презумпції відведено специфічне місце. Так, правові презумпції:

а) дозволяють вводити в процес доведення перевірені наукою і практикою узагальнення, що дають можливість правильно вирішити яку-небудь ситуацію;

б) вносять до процесу доведення відому стійкість, стабільність;

в) знімають невизначеність;

г) обмежують можливість довільних, необґрунтованих рішень тощо.40

1.3. Логічний аспект правової презумпції

У попередніх параграфах мова йшла про юридичну сторону презумпції, яка розглядалася як правило, згідно якого при появі певних фактів можна зробити висновок (припущення) про наявність або відсутність інших фактів 41. Схематично це можна зобразити так:

Факти

Уявлення

про факти

Дана схема наочно показує спрощеність розуміння логічної структури презумпції тільки з юридичної точки зору. Не оспорюючи власне правильність такого розуміння, проте, слід звернути увагу на те, що при такому підході на другий план відходить логічний аспект презумпції.

Характерною рисою сучасних правових досліджень є їх тісний зв’язок з питаннями логіки, філософії, соціології 42. Це пояснюється тим, що нові можливості для плідних досліджень як загальнотеоретичного, фундаментального, так і прикладного характеру відкриваються на стику різних наук, зокрема природних і суспільних. Їх слід використовувати повною мірою 43. Такий метод дослідження дозволяє, по-перше, глибше розібратися в природі державно-правових явищ, по-друге, тісніше пов’язати отримані теоретичні знання з практичними потребами правової системи.

Отже, ефективним уявляється дослідження структури презумпції з позицій логіки права, оскільки такий підхід дозволяє врахувати всі важливі і деколи залишені без належної уваги елементи презумпції. Мова, в першу чергу, йде про застосування методу логіко-структурного аналізу і про побудову логічних моделей правової презумпції, заснованих на спеціальному логічному апараті, що відображає її особливості як своєрідного явища в структурі і системі. Використання прийомів логіки права дає можливість показати внутрішню природу правових явищ, розглянути їх зв’язки з соціальною дійсністю, привернути увагу до питань, предметом дослідження правової науки, які не стали.

Логічне дослідження правових явищ органічно доповнює інші способи пізнання правових явищ. Логіка права має і прикладне значення, бо результати дослідження безпосередньо пов’язані з практичними потребами правотворчої і правозастосовчої діяльності 44. Логіці ж належить найважливіша роль в процесі пізнання правових презумпцій, бо вона дає апарат для розробки її юридичних природи.

Логіку визначають як нормативну науку про форми і прийоми інтелектуально-пізнавальної діяльності людини, здійснюваної за допомогою мови. Логіка формулює закони і правила мислення, досліджує процедури доведення (аргументації) і спростування. У даному параграфі магістерського дослідження нами використовуватимуться понятійно-категоріальний апарат, умовні позначення і символи науки.

З позицій логіки найбільш точним буде визначення правової презумпції через категорію «думка». Отже, презумпція – це складна умовна ймовірна думка:

Думка – цей форма логічного мислення, що є зв’язком понять, в якому стверджується або заперечується відношення між предметом і його ознаками або між предметами.

Складна думка – думка, складовими частинами (елементами) якої є прості думки або їх поєднання

Умовна думка – логічна особливість думки, що виражається в тому, що об’єднання початкових думок відбувається логічним союзом «якщо…, то». Це імплікативна думка є односторонньою, в якій істинність першого виключає помилковість другого.

Ймовірна думка – думка, що містить імовірнісні характеристики вхідних у нього понять. Ймовірність – кількісна міра появи деякої події (факту) при певних умовах.

При дослідженні логічної структури правових презумпцій найбільш прийнятним уявляється метод вивчення явищ від загального до одиничного, тому спершу побудуємо просту логічну модель: R = {Р —> ймовірно, Q}, де R – сама презумпція; Р – підстава презумпції; —>- знак нормативної імплікації, нормативно-логічний зв’язок; —> – ймовірно – гаданий характер презумпції; Q – презюмптивне припущення (висновок).

Підстава презумпції (Р) – це початкові факти (як правило, в необхідній і достатній сукупності). Іншими словами, фактичні дані, які є підставою, «фундаментом» для подальшого висновку з презумпції. За відсутності фактів-підстав ми не зможемо прийти до висновку згідно правилу, що міститься в презумпції.

Презюмптивне припущення (Q) – це кінцевий результат, мета застосування презумпції, встановлений факт, що включає. За своїм змістом припущення, що презюмується, може бути позитивним або негативним, тобто що встановлює відповідно наявність або відсутність факту (фактів).

Нормативно-логічний зв’язок, встановлений між підставою презумпції і припущенням, що презюмується, закріплюється законом.

Наприклад, в цивільно-правовій презумпції вини заподіювача шкоди підставою буде факт нанесення збитку одним із учасників цивільного обігу; а відповідно припущенням – визнання з суб’єктивного боку наявності вини у заподіювача шкоди (позитивний характер). Власне кажучи, вже з визначень підстави презумпції і припущення, що презюмується, видно, що мова може йти не тільки про один результатний і однин передбачуваний факт, а також і про сукупність таких фактів. У такому разі, структура презумпції, що зображається вище схематично буде не повною і, отже, вимагає уточнення. Необхідно використовувати додаткові логічні методи і ввести позначення. Введемо набір презюмптивних змінних-фактів в підставу презумпції і припущення, що презюмується, а також оператора припущення як оператор модальної логіки.

Підстава презумпції виглядатиме таким чином:P (p1, p2, p3, pi). Презюмптивне припущення: Q (q1, q2, q3, qi)

Факти, що лежать в основі презумпції, знаходяться по відношенню один до одного в кон’юнктивному (“і”) або ж диз’юнктивному (“або”) зв’язку. Якщо передбачається наявність відразу декількох фактів, то в припущенні, що презюмується, між ними може бути виключно кон’юнктивний зв’язок.

Характер зв’язку між фактами, що лежать в презюмптивній основі, безпосередньо залежить від того, на чому базується презумпція: на наявності або відсутності фактів. Так, презумпція, витікаюча з наявності певної сукупності фактів, в своїй підставі, як правило, матиме кон’юнктивний зв’язок: Р (р1٨ р2 ٨ p3), де ٨- знак кон’юнкції.

Для прикладу, звернемося до вже відомої нам презумпції батьківства. Набором фактів в основі презумпції будуть: народження дитини у шлюбі, зареєстрований шлюб між батьками дитини, їх сумісне мешкання. Треба також відзначити, що для висновку про батьківство необхідно мати в наявності відразу всі факти, а не один із них. Отже, сукупність фактів повинна бути закритою, що в логіці зображається за допомогою квадратних дужок: Р [р1٨ р2 ٨ p3], де [ ] – позначення закритої сукупності.

Проте, є презумпції, що ґрунтуються на відкритому наборі диз’юнктивних фактів. Для ухвалення рішення про застосування подібної презумпції досить визнати наявність одну з покладених в її підставу фактів. Прикладом в даному випадку є презумпція прийняття спадку, згідно якої визнається, поки не доведене інше, що спадкоємець прийняв спадок, якщо він зробив дії, що свідчать про фактичне прийняття спадку, зокрема якщо спадкоємець:

*

вступив у володіння або в управління спадковим майном;
*

прийняв заходи по збереженню спадкового майна, захисту його від посягань або домагань третіх осіб;
*

провів за свій рахунок витрати на утримання спадкового майна;
*

сплатив за свій рахунок борги спадкодавця або отримав від третіх осіб, що належали спадкодавцеві, грошові кошти.

Для основи цієї презумпції адекватна наступна логічна схема: Р (р1٧ р2 ٧ p3 4p٧ ), де ٧- знак диз’юнкції.

Презюмптивне припущення може виходити і з відсутності певних фактів. Тут можливі два варіанти, коли відсутність всіх фактів або ж відсутність хоч би одну з них дозволяє зробити припущення, що цікавить нас. Зв’язок між фактами в підставі презумпції матиме кон’юнктивний або диз’юнктивний характер: P [┐р1٨ ┐р2 ٨ … ┐pi] абоР (┐р1٧ ┐р2 ٧ …┐pi], де ┐- знак заперечення

Прикладом такого роду презумпцій є презумпція рівноцінності товарів при договорі міни. Фактами ж, відсутність яких вабить застосування презумпції, можна вважати: домовленість про оплату однією з сторін різниці в ціні, явні недоліки в якому-небудь з товарів (неякісність, обтяження), введення сторони в оману з приводу ціни товару та інші підстави недійсності операції. Відсутність цих ознак дає можливість зробити припущення про рівноцінність товарів за договором.

Позначивши презюмптивне припущення як позитивне або негативне, ми маємо зважаючи на, що витікає з самої презумпції – наявність або відсутність факту (фактів): Q (q1 ٨ q2) або Q (┐q1).

Так, перший запис може характеризувати презумпцію знання закону, з якої витікає, що громадянин ознайомився з опублікованими на території України нормативними правовими актами і правильно їх застосовує (не порушує).

Другий запис може означати, наприклад припущення з презумпції невинності. Причому, правильніше буде вести мову не про наявність факту невинності, а про відсутність факту вини в конкретному правопорушенні.

Не менш важливим моментом в справі вивчення презумпції є введення символу презюмптивного оператора, що позначає гаданий зв’язок підстави і припущення в презумпції (W). Такий оператор відображає гаданий характер нормативної імплікації з урахуванням достатнього високого ступеня вірогідності.

Таким чином, логічну структуру можна відобразити як наступну модель: R = Р [p1, p2, p3] —> W, Q [q1], де W – оператор презюмптивного припущення, що відображає імовірнісний характер зв’язку в презумпції.

Реалізація правової презумпції здійснюється суб’єктом правозастосування. З погляду логіки реалізація презумпції виражається у вигляді висновку. Висновок – це форма мислення, в якій з одного або декількох думок на підставі певних правил виводиться нова думка 45.

Стосовно презумпції логічний висновок приймає вид категоричного силогізму (modus Barbara= R, p / q), в якому велика посилкасформульована законодавцем (вся презумпція, R), а малою посилкою служить наявність підстави презумпції (Р).

Розглянемо реалізацію презумпції на прикладі презумпції авторства, яка діє на підставі знаку охорони авторського права або імені автора, проставленого на оригіналі або екземплярі твору.

Велика посилка (сама презумпція, R): особа, вказана на оригіналі або екземплярі твору, вважається автором даного твору.

Мала посилка (підстава презумпції, Р): Петров В.В. вказаний як автор на екземплярі книги-твору «Квіти».

Припущення (презюмптивне припущення, Q): Петров В.В. є автором даного твору.

У такому разі можна говорити, що законодавець, зафіксувавши в тексті нормативного правового акту велику посилку-думку, певним чином впливає на висновки суб’єкта правозастосування відносно факту, що презюмується. Отже, виходить, що право впливає не тільки на зовнішню поведінку особи (як завжди вважається), але і регулює процес ухвалення ним рішення. Проте така дія зовсім не суперечить цілям правового регулювання, оскільки в основі лежить прагнення законодавця досягти потрібних (об’єктивних і неупереджених) висновків.

Презумпція – яскравий приклад того, що коли мова йде про правові, на перший план виходить не логічний аспект (закони логіки деколи не враховуються), а мета правового регулювання, об’єктивно встановлена законодавцем.

Філософами давно помічено, що з дескриптивних думок самі по собі не можуть витікати прескриптивні думки. Головну роль в доданні думці прескриптивного характеру грає законодавець, що закріплює за розпорядженнями властивість нормативності і загальнообов’язковості. Прескриптивність розпорядження на відміну від дескриптивної думки наділене здатністю впливати на суспільні відносини, шляхом наділу суб’єктів правами і обов’язками. Такий парадокс був досліджений англійським ученим-філософом Юмом. Принцип (гільйотина) Юма – це принцип, що стверджує, що неможливе за допомогою однієї тільки логіків перейти від тверджень із зв’язкою «є» до тверджень із зв’язкою «винен». Юм указував, що етики здійснюють велику помилку вважаючи, що з опису того, що має місце, можна вивести якісь твердження про моральне добро і зло: «…ані деонтична логіка, ані логіка оцінок не санкціонують міркування (висновки), ведучі від чисто фактичних (описових) посилок до нормативних або оцінних висновків. Неможливий і зворотний логічний перехід».

Логіка наділила презумпцію специфічною властивістю: можливістю спростування припущення, що презюмується (Q). Таку можливість називають «анулювальним механізмом» презумпції і зв’язаний він, в першу чергу, з імовірнісним (гаданим) характером досліджуваної категорії. Річ у тому, що навіть, не дивлячись на високий ступінь вірогідності презумпції, завжди (за винятком неспростовних презумпцій) залишається якийсь відсоток того, що ухвалене рішення невірне, оскільки виявлені інші факти, об’єктивно підтверджуючі правильність протилежного презюмптивному припущенню висновку. У подібному випадку презумпція попросту перестає діяти, бо виявлені факти спростовують саму підставу презумпції. Рішення у справі ухвалюється відповідно до звичайних правил доведення.

Завдяки логіці кожну презумпцію можна представити у вигляді розгорненої формули, сконструювати моделі її реалізації і спростування. Розгляд презумпції в логічному аспекті дозволяє виявити її істотні риси, що впливають на механізм реалізації. Мову можна вести, наприклад, про необхідний і достатній набір фактів для «запуску» механізму презумпції, про спосіб спростування презумпції.

Отже, підводячи попередній підсумок варто відзначити наступне: правова презумпція – це різновид нормативного правового розпорядження, що є правилом-прийомом, згідно якому без спеціальних доказів, а лише на підставі встановлених юридичних фактів можна зробити припущення про наявність (відсутності) шуканих юридичних фактів або правовідносин. Дане припущення засноване на зв’язку між ними і підтверджене попереднім досвідом.

Реалізація правової презумпції здійснюється через нормативний механізм – супутню норму, що встановлює права і обов’язки осіб, що визнають результат дії презумпції позитивним (встановлення шуканих фактів) або негативним (спростування презумпції). Презумпція і супутня норма можуть закріплюватися законодавцем як в одному, так і в різних нормативних правових актах. Часто механізм реалізації має латентний характер і його зміст встановлюється шляхом тлумачення.

Відсутність реалізаційної норми, як і її неявний характер ускладнюють, а деколи і зовсім виключають можливість дії самої презумпції. При реалізації презумпції на перший план завжди ставиться її телеологічна основа, що встановлює мету використання правових припущень в прагненні законодавця надати переважний захист певному соціальному інтересу.

З позиції логіки презумпція є складною умовною імовірнісною думкою. Реалізація презумпції є умовним силогізмом з правильним модусом, прямий висновок із якого слідує з необхідністю. Дотримання законів логіки як при встановленні, так і при реалізації презумпції підвищує точність наукового дослідження і дає апарат для розробки юридичної природи презумпції.

Розділ ІІ.Аксіологічний статус

презумпцій в праві

2.1. Фактичні та юридичні презумпції

Критерієм розмежування презумпцій на фактичні та юридичні є факт їх закріплення у законі.

Фактичні презумпції найдетальніше досліджені дореволюційними авторами. Так, Д.І. Мейер називає фактичні презумпції загальними або загальнолюдськими і вказує, що вони засновані на «хистких припущеннях, що не дозволяють внести їх до змісту закону» 46. До них, зокрема, відносяться припущення про те, що батько любить своїх дітей, кожен піклується про свої справи, дії вчиняються особою у нормальному стані. В.І. Камінська називає такі презумпції звичайними і зараховує до них положення народної мудрості, перш за все прислів’я: «яблуко від яблуні недалеко падає», «рука руку миє» та інші 47. Пропонується й інший критерій для виділення природних презумпцій: їх природний вихід не з факту, а з норми 48. Проте така позиція не отримала підтримки. Слід зазначити, що у таких випадках мова повинна йти не про природні, а про непрямі презумпції. У літературі висловлена думка, що фактичні (природні) презумпції «ні про що не говорять» і навіть шкідливі 49.

На наш погляд, така оцінка природних (фактичних) презумпцій не може бути визнана обґрунтованою. Дійсно, фактичні презумпції не закріплені в нормах ані прямо, ані побічно і, отже, не тягнуть безпосередньо юридичних наслідків. Проте вони мають певне правове значення.

Але перш ніж розкрити значення так званих фактичні презумпцій, необхідно визначитися з термінологією. Як справедливо відзначає В.І. Камінська, «правильність віднесення фактичних презумпцій до правових є більш ніж сумнівною»50. Правильнішим уявляється використання для визначення фактичних (природних) презумпцій терміну фактичне (природне) припущення в праві,оскільки історично і етимологічно термін презумпціявикористовується юристами для визначення законних, легальних припущень. Значення ж фактичних припущень в праві полягає в наступному:

По-перше, ряд природних припущень знаходять своє закріплення в нормах і тим самим перетворюються на презумпції. Наприклад, презумпція розумності виникла з фактичного припущення про те, що кожен поступає по вказівках розуму.

По-друге, фактичні припущення використовуються законодавцем при створенні правових норм як їх підстава, мотив встановлення. Наприклад, нормі, що встановлює вік юридичної відповідальності, передує фактичне припущення законодавця про нерозуміння особою своїх дій до цього віку.

По-третє, правозастосовча діяльність, як і будь-яка інша розумова діяльність, не може не використовувати фактичні припущення як особливий логічний прийом. Суд розглядаючи суперечку про яку-небудь юридичну дію, спочатку виходить з фактичного припущення про те, що дія здійснена особою у нормальному стані. Мовчання в цивільному процесі використовується як фактичне припущення «мовчання – знак згоди», воно не встановлене процесуальним законодавством, але широко відоме і часто використовується судом.

Такі фактичні припущення можна ставити під сумнів і спростовувати, проте суд, безумовно, використовує їх в процесі вирішення конкретної справи. Відзначимо також, що фактичні припущення не згадуються безпосередньо в рішенні судів, що також указує на їх природну, фактичну природу.

Подібні фактичні припущення можуть бути використані не тільки судами, але й іншими державними органами. Наприклад, Д.У. Вінницький, аналізуючи фактичні презумпції податкового права (які, на нашу думку, є фактичними припущеннями), прийшов до висновку, що вони можуть бути покладені в основу висновку податкового органу про необхідність додаткових заходів, направлених на перевірку правомірності списання тих або інших засобів організації, обґрунтованості застосування методів прискореної амортизації, що впливають на обчислення прибутку оподаткування, розумності розмірів витрат на ремонт основних засобів і т.п.

Фактичні припущення можуть використовувати і рядові учасники цивільних правовідносин. Так, п. 33 Ордонанса Ізраїлю про відшкодування шкоди містить вказівку на «добросовісне припущення» перевізника: «Перевізник товару або будь-яка особа, що прийняла на себе обов’язки по перевезенню або охороні товару як суспільний обов’язок, не вважається особою, що зробила замах на чуже рухоме майно, якщо воно здійснювало щодо товару звичайні дії, пов’язані з виконання вказаної послуги, відповідно до вказівок особи, що передала йому товар, в його інтересах, виходячи з добросовісного припущення, що особа, що передала йому товар, мала право на передачу йому товару». Правило про «добросовісне припущення» діє і відносно працівника: «Не вважається особою, що робить замах на чуже рухоме майно, робочий або службовець, що здійснює, з дозволу працедавця, щодо товару звичайні дії, пов’язані з виконання ним своїх трудових обов’язків, і що сумлінно вважає при цьому, що у працедавця є право давати відповідний дозвіл».

Таким чином, фактичні припущення в праві – це ні прямо, ні побічно не закріплені в нормах права припущення, використовувані законодавцем як підстави для встановлення правових норм і суб’єктом застосування права логічний прийом мислення при формуванні свого переконання. Вони не можуть мати самостійного значення, проте визначають напрям пошуку доказового матеріалу. Законні (легальні) презумпції прямо або побічно закріплені в нормах.

В.К. Бабаєв пропонує класифікувати фактичні презумпції на не пов’язані з правом і презумпції, утворені у зв’язку з правозастосовчою діяльністю (досвідчений злочинець уміло приховує сліди злочину).

Дана класифікація представляється достатньо обґрунтованою (з урахуванням уточнення терміну). Необхідно відзначити, що незалежно від походження фактичні припущення можуть бути однаково використані як законодавцем, так і суб’єктом застосування права. В.І. Камінська розглядає правові презумпції в широкому плані і включає в них звичайні презумпції, покладені в основу якої-небудь норми. Як приклад, приводиться презумпція одноманітності уявлення суддів, яка лежить в основі правових норм, що містять оціночні поняття 51.

2.2. Матеріальні і процесуальні презумпції

Одним із важливих теоретичних питань, що до цих пір не отримали свого розв’язання, є питання про розмежування презумпцій на матеріальні і процесуальні.

При поверхневому розгляді даного питання здається, що ця класифікація презумпцій достатньо проста: якщо норма-презумпція знаходиться в матеріально-правовому акті, то це матеріальна презумпція, а якщо в процесуально-правовому акті, то це процесуальна презумпція. Наприклад, Ю.Г. Зуєв пропонує визначати матеріально-правову презумпцію як «регламентоване в нормах матеріального права припущення про наявність (відсутності) юридично значущого факту, таке, що тягне: а) існування матеріальних і зумовлює появу і розвиток відповідних процесуальних правовідносин; б) конкретизацію правового значення окремих обставин справи; у) настання юридичних наслідків»52. Проте така підстава для класифікації презумпцій на матеріальні і процесуальні не розкриває їх природи. З таким же успіхом можна було б говорити про існування земельних, фінансових, екологічних і інших презумпцій, розмежовувавши їх по галузевій приналежності. У зв’язку з цим в науковій літературі факт знаходження презумпції в нормах матеріального або процесуального права не розглядається як критерій для віднесення презумпцій до того або іншого вигляду. У пошуках такого критерію дослідники пішли різними шляхами.

Так, В.І. Камінська вважає, що якщо умовне прийняття за істину не складає безпосереднього змісту правової норми, а є лише підставою для встановлення в правовій нормі якого-небудь порядку відносин між людьми, то ми маємо справу з презумпцією матеріального права. Наприклад, законодавець встановив певний вік кримінальної відповідальності, припускаючи нездатність людини до цього віку діяти винно. Причому В.І. Камінська вважає, що всі матеріально-правові презумпції є незаперечними. А якщо яка-небудь обставина становить зміст правової норми, регулюючої процесуальне питання про те, що визнавати доведеним, – ми маємо процесуальну презумпцію. До такої презумпції вона відносить, наприклад, презумпцію смерті громадянина, відсутнього протягом тривалого часу 53.

З такими висновками важко погодитися. По-перше, розділяючи подібне розуміння матеріально-правових презумпцій, ми повинні вважати, що така презумпція не є змістом правової норми, стоїть поза нею. Але в цьому випадку ми не можемо говорити про правову, юридичну природу такої презумпції. По-друге, якщо розглядати матеріальні презумпції як підстави для встановлення правових норм, то ми зведемо матеріальні презумпції до причин, мотивів, що спонукали законодавця встановити ту або іншу норму. Крім того, як вірно відзначає Я.Б. Левенталь, такого роду вирішення цього питання може спричинити небажаний відрив вживаної норми від припущення, що зумовило її створення 54. Можна навіть сказати, не стільки «небажаний», скільки необґрунтований і нез’ясовний відрив.

При цьому Я.Б. Левенталь указує на неприпустимість повного виключення зі складу презумпцій тих норм, де припущення законодавця є мотивом, не вираженим у самій правовій нормі. На наш погляд, таке положення є невірним. Безумовно, за ухваленням будь-якої правової норми стоїть певна підстава, мотив, причина, що спонукали законодавця до встановлення конкретної норми. Проте важко уявити, що цей мотив і є матеріально-правова презумпція або взагалі презумпція.

Встановлюючи яку-небудь норму, законодавець часто виходить із припущення. Наприклад, ще в Стародавньому Римі, встановлюючи шлюбний вік 12 років для жінок і 14 років для чоловіків, законодавець, найімовірніше, виходив із припущення, що з цього віку наступає фізіологічна, моральна, особова зрілість людини. Ймовірно, з аналогічного припущення виходить і сучасний законодавець, встановлюючи шлюбний вік, вік юридичної відповідальності або цивільної дієздатності. Або інший приклад: заповіт повинен бути у письмовій формі, в цьому випадку законодавець припускає, що «словесне не досить достовірне» 55.

Думки і розсуди законодавця навряд чи можна розглядати як презумпції, це лише фактичні припущення, виступаючі як мотиви, підстави, якими законодавець керується при встановленні певних норм. Презумпції повинні складати зміст правової норми. Разом із тим необхідно відзначити, що для правових систем з недостатньо високим рівнем юридичної техніки характерна ситуація, при якій думки, припущення законодавця, спонукавши встановлення тієї або іншої норми, також фіксувалися у нормах і тим самим ставали законною презумпцією. Наприклад, у римському праві нормам, що встановлюють опіку над жінкою і обмежують їх правоздатність, передувала норма про легковажність жінок (Закони XII таблиць. Таблиця 5, п. 1). Норми XII таблиць, що обмежують правоздатність жінок, виведені з припущення про їх легковажність, яка, у свою чергу, також знайшло своє закріплення в нормах. Аналогічна норма існує і в Дигестах Юстініана при обмеженні правоздатності осіб, що не досягли 25 років. «Оскільки, – пише Ульпіан, – всім відомо, що у осіб цього віку розсудливість є хисткою і неміцною» (Д. 3.4.1). Інший приклад фактичного припущення використовувався в деліктних зобов’язаннях. Позов із приватного делікту погашався річною давністю, бо «хто не мстить негайно ж, передбачається таким, що пробачив» 56. Сучасні законодавці, що встановлюють терміни позовної давності, схоже, виходять із такого ж припущення.

У новітніх нормативних актах подібні припущення законодавця не фіксуються, і називати їх правовими презумпціями, на наш погляд, не зовсім вірно. Наявність же подібних норм у римському праві пояснюється недостатньо високим рівнем техніки написання правових актів.

Матеріальні і процесуальні презумпції розмежовуються і по інших підставах. В.А. Ойгензихт визначає процесуальні презумпції як підстави, що виключають надання доказів для винесення судової ухвали або вказують суб’єкта процесу, на якому лежить тягар доведення 57. А матеріальні – як підстава для встановлення передбачуваного факту, що тягне відповідні матеріальні наслідки – як наслідок з висновку про високий ступінь вірогідності його існування при певних обставинах. У своїй роботі учений солідарний із С.С. Алексєєвим, який першим відзначив здатність презумпції бути процесуальним віддзеркаленням її матеріально-правової дії 58. Причому С. С. Алексєєв говорить не про матеріальні і процесуальні презумпції, а про те, що вона має і процесуальний сенс (є підставою для розподілу обов’язків по доведенню) і матеріальний (підстава для настання певних матеріальних наслідків).

В.А. Ойгензихт вважає, що матеріальні і процесуальні презумпції виступають різними сторонами однієї норми, що викликає до життя дві різні презумпції. Учений визначає також практичне значення ділення презумпцій на матеріальні і процесуальні, вказавши, що процесуальна презумпція відноситься тільки до судді і учасників справи, а матеріальна – може мати відношення і до невизначеного кола осіб. З цими висновками можна погодитися, але тільки розуміючи під матеріальними і процесуальними презумпціями не дві різні презумпції, а єдину норму-презумпцію, що виконує різні функції на різних етапах правозастосування.

Крім того, багато норм, що приводяться В.А. Ойгензіхтом як матеріальні презумпції, такими насправді не є. Наприклад, в ст. 17 ЦК РФСР дослідник бачить презумпцію місцепроживання, яка встановлює, що місцем проживання громадянина визнається місце його постійного або переважного мешкання. Ця норма заснована на припущенні, що громадянин завжди присутній у певному місці, хоч би в той або інший проміжок часу цього фактично і не було. Передумовою цієї норми є презумпція, що діє лише у разі неспівпадання фактичного мешкання з визнаним. Презумпція розглядається тут як передумова норми-визнання. Проте передумови норм не можна розглядати як презумпції. У кожної правової норми є передумови, засновані на припущенні про що-небудь. Наприклад, встановленню для певних операцій письмової форми передує припущення, що вона достовірніша, ніж усна. В.А. Ойгензіхт також відзначає, що визнання місцепроживання базується на припущенні мешкання громадянина не там, де він тимчасово знаходиться, а там, де він проживає постійно. Проте навряд чи ці припущення законодавця можна назвати презумпцією.

У цих випадках презумпції використовуються як юридичний прийом при підготовці нормативного акту. Хоча сам учений і заперечує це. Крім того, норма, що встановлює місцепроживання, сформульована як імперативна і не допускає спростування, що суперечить природі презумпцій. Тут цікаво відзначити, що презумпція місцепроживання дійсно відома цивільному праву. Наприклад, в п. 135 закону Ізраїлю про спадкоємство встановлюється, що відносно недієздатної особи і особи, що знаходиться під опікою, презюмується до того часу, поки не доведене інше, що місцем мешкання вказаної особи є місце мешкання його законного представника. Як видно з цієї норми, зміст презумпції місцепроживання не співпадає із змістом презумпції, що розглядається В.А. Ойгензіхтом.

Погляди В.А. Ойгензіхта на проблему матеріальних і процесуальних презумпцій в даний час підтримує Є.Ю. Веденєєв, проте він йде декілька далі і визнає існування комплексних презумпцій, які містять в собі і матеріальну, і процесуальну презумпції 59. І.С. Шабуніна виступає проти конструювання комплексних презумпцій, вважаючи, що в даному випадку мова йде про дві сторони (матеріальну і процесуальну) єдиної презумпції 60. Д.І. Щекін також вважає, що необхідно говорити не про ділення презумпцій на матеріально-правові і процесуальні, а про матеріально-правовий і процесуальний аспекти однієї і тієї ж презумпції 61.

Прихильником розмежування презумпцій на матеріальні і процесуальні є В.К. Бабаєв. Критерій цього ділення він бачить в службовій ролі: «Якщо норма права містить правило, яке служить вирішенням справи по суті, то ця норма є матеріально-правовою, якщо ж вона передбачає порядок застосування норм матеріального права, то ця норма – процесуальна»62. Проте надалі учений практично не використовую терміни «матеріальні презумпції» і «процесуальні презумпції», а говорить про матеріальне і процесуальне значення презумпцій. Аналізуючи презумпцію невинності, В.К. Бабаєв не відносить її ні до матеріальних, ані до процесуальних, а указує на те, що вона має і процесуальне, і матеріальне значення. Те ж мовиться і про презумпцію права державної власності. Як приклад презумпції, що має тільки процесуальне значення, приводиться припущення про те, що суддя необ’єктивний, якщо є підстави для відведення. Відзначимо, що дане припущення взагалі не є презумпцією, це фактичне припущення законодавця, що встановив норму про відведення суддів. Крім того, воно не може бути спростоване.

Функціональний критерій пропонує класти в основу класифікації презумпцій на матеріальних і процесуальні и Д.В. Вінницький. Він вважає обґрунтованим розмежовувати дані презумпції по «виконуваних відповідними презумпціями функціям». На наш погляд, при класифікації презумпцій на матеріальних і процесуальних справедливою є вказівка на матеріально-правові і процесуальні функції, значення, аспекти, сторони презумпції. Але який зміст цих правових категорій?

Вирішення питання про матеріальні і процесуальні презумпції бачиться у запропонованій нами структурі презумпції, з урахуванням якої слід говорити не про матеріальні і процесуальні презумпції, а про матеріальне і процесуальне значення (сенс) однієї норми-презумпції. Разом із тим необхідно відзначити, що це логічна структура презюмптивної норми, її елементи містяться в декількох статтях нормативного акту або навіть в статтях різних нормативно-правових актів. Разом із логічною нормою існує норма-розпорядження, яка відповідає структурній частині тексту нормативного акту (статті, пункту). Норма-розпорядження – це цілісне, логічно завершене і формально закріплене державно-владне веління. Її дроблення між різними статтями нормативного акту неможливе.

Матеріальні і процесуальні презумпції – це не що інше, як окремі норми-розпорядження, які покликані виконувати усередині різні завдання, різні операції.

У теорії права виділяються два основні елементи норми-розпорядження: гіпотеза; диспозиція або санкція. Останній елемент указує на юридичні наслідки дії норми. Така структура розглядається стосовно основних норм-розпоряджень (регулятивних і охоронних). Структура регулятивної норми складається з гіпотези і диспозиції 63, а охоронною – з гіпотези і санкції, причому регулятивні і охоронні норми тісно зв’язані між собою, функціонують в єдності і зрештою утворюють єдиний регулятор, єдину логічну норму, в якій завжди присутні всі три елементи: гіпотеза, диспозиція і санкція.

Аналогічну єдність утворюють матеріальні і процесуальні презюмптивні норми-розпорядження. Структура матеріальної презумпції має два елементи – гіпотезу і диспозицію – і конструюється по схемі: «Якщо А, то передбачається Б», а процесуальна презумпція – диспозицію і контрпрезумпцію: «Передбачається Б, поки не доведено зворотне». Зрештою вони виражаються у вигляді єдиної логічної норми-презумпції з наступною структурою: «Якщо А, то передбачається Б, поки не доведено зворотне». Тому слід погодитися с Я.Л. Штутіним у тому, що в цивільному праві немає жодного припущення, яке мало б тільки матеріальне або процесуальне значення 64. Проте це твердження вірне тільки по відношенню до логічної норми-презумпції. Презюмптивні норми-розпорядження можуть виконувати матеріальну функцію, і в цьому випадку слід говорити про матеріальні презумпції, але можуть виконувати і процесуальну функцію, і ми матимемо справу з процесуальною презумпцією.

Логічна норма-презумпція виконує і матеріально-правову, і процесуально-правову функції на різних стадіях правозастосовчого процесу. Розглянемо динаміку цих функцій на прикладі дії презумпції вини.

У відповідності з ЦК України відсутність вини доводиться особою, що порушила зобов’язання. Іншими словами, в спорах тих, що виникають унаслідок порушення зобов’язання, свою невинність повинен довести відповідач.

На першому етапі правозастосовчої діяльності (найчастіше – судової) ми спостерігаємо процесуальну дію презумпції вини: розподіляється тягар доведення (позивач звільняється від обов’язку доводити вину відповідача, а відповідачеві надається право довести свою невинність), а суд виключає винність відповідача з предмету доведення 65. Тут правові презумпції «зрушують» обов’язок доведення, звільняючи одну із сторін від обов’язку доводити обставини, на які вона посилається. Але на цьому етапі суд ще не може використовувати матеріально-правове значення презумпції і визнати відповідача винним.

На другому етапі презумпція вини виконує також процесуальну функцію, але не розподілу обов’язку доведення, а функцію безпосереднього доведення з боку відповідача. Відповідач може спростувати застосовність презумпції до даного випадку. Причому він спростовує саме матеріально-правове значення презумпції вини в конкретній справі. Процесуально-правове значення презумпції не може бути взагалі спростоване, оскільки стосується визначення предмету доведення, суб’єкта доведення і самого процесу доведення, що імперативно встановлюємося в нормах. Закінчення цього етапу може бути різним. У випадку, якщо відповідач доведе свою невинність, спростує застосовність презумпції у даній справі, презумпція вини не виконує своєї матеріально-правової функції. Проте ми не можемо сказати, що презумпція зовсім не діяла, інакше ми повинні були б визнати всі вказані дії сторін і суду такими, що не мають правового значення, юридично неспроможними. Завдяки виконанню презумпцією вини своєї процесуальної функції суд винесе справедливе і обґрунтоване рішення, відмовить позивачеві в задоволенні позову. У другому випадку, якщо відповідачеві не вдасться довести своєї невинності, дія презумпції вини перейде на той, що завершує, третій етап. І.В. Решетнікова дає наступну характеристику цього етапу дії презумпції в американському судовому процесі: «… заявник презумпції має право на вердикт із напуттям судді по факту, що презюмується, якщо: 1) сторона представляє докази, достатні для підтвердження висновку про правдивість основного факту; 2) сторона не надає доказу помилковості факту, що презюмується. Це з одного боку. А з іншого – якщо протилежна сторона презумпції уявляє якісь докази про існування факту, що презюмується, цей доказ, незалежно від того, чи повірять в нього присяжні, припиняє дію презумпції у справі».66

На третьому етапі суд використовує матеріально-правове значення презумпції вини. При неможливості встановити невинність відповідача суд, застосовуючи презумпцію вини, виносить відповідну ухвалу, яка тягне певні матеріально-правові наслідки. Слід також відзначити, що для виконання матеріальної або процесуальної функції в структурі норми-презумпції використовуються різні елементи. Розглянемо «напруженість» різних елементів у структурі норми-презумпції вини при виконанні матеріальної або процесуальної функції: «Якщо порушено зобов’язання, то передбачається винність боржника, поки він не доведе зворотне». Два останні елементи норми – «передбачається винність боржника, поки він не доведе зворотне» – задіяні при виконанні презумпцією процесуальної функції. А перший і другий елементи – «якщо порушено зобов’язання, то передбачається винність боржника» – задіяні при виконанні презумпцією матеріальної функції.

2.3. Спростовні і неспростовні презумпції

Структура норми-презумпції сприяє вирішенню іншого дискусійного питання: про існування неспростовних презумпцій. Запропонована структура презюмптивної норми приводить нас висновку, що не існує неспростовних презумпцій. Неспростовна презумпція – це припущення про існування певного факту, встановлене законом, таке, що не допускає можливості спростовувати факт, що презюмується.

Стародавні римляни, активно використовуючи презумпції, не розмежовувалиїх на спростовні і неспростовні. Сучасні дослідники римського права не прийшли до єдиної думки з питання існування неспростовних презумпцій в Стародавньому Римі. Так, Д.В. Дождєв вважає, що в Стародавньому Римі існували і спростовні (відносні), і неспростовні (абсолютні) презумпцій, коли з доведення факту, існування якого виводиться з доведення іншого факту, виключається доказ осоружного 67. Такої ж точки зору дотримується Д.І. Мейєр 68. Якщо ж у ході процесу надавалася можливість довести зворотне положення, презумпція могла бути доказово спростована. Разом із тим слід зазначити, що в Стародавньому Римі дійсно існували норми, що є так званими неспростовними презумпціями, що не допускають доказів зворотного: дитина, що народилася через 10 місяців після припинення шлюбу, вважається незаконнонародженою; гроші, зайняті військовими, спожиті на військові потреби; рішення суду, що вступило в законну силу, справедливо. Сьогодні аналогічні норми є спростовними презумпціями.

Існування в Стародавньому Римі такого явища, як неспростовні презумпції, думається, пов’язано з недостатньо високим рівнем розвитку юридичної техніки, з недемократичністю римського законодавства (адже заборона доводити зацікавленій особі зворотне припущенню, принаймні, несправедлива) і з нерозвиненістю процесуальної форми (відсутність судової системи). Римські юристи використовували так звані неспростовні презумпції як особливий юридичний прийом формування імперативної норми. Презумпції не існує, якщо що-небудь однозначно встановлюється, визначається законом, навіть якщо при цьому використовується слово «передбачається», не всяка норма, граматично сформульована як припущення законодавця про що-небудь, є презумпцією.

У вітчизняній науковій літературі, присвяченій проблемам презумпцій, класифікація презумпцій на спростовні і неспростовні зустрічається найчастіше, одночасно викликаючи найбільші дискусії. Ряд учених наполягають на існуванні в праві неспростовних презумпцій 69. Серед них І. Лібус, який, з цього питання розділяючи погляди В.К. Бабаєва, вважає, що в одних випадках закон дозволяє доводити, що дана конкретна ситуація не охоплюється загальною формулою презумпції, а в інших – закон це не допускає. Причому неспростовна презумпція теж має імовірнісний характер, але закон надає їй категоричне значення, неначе вона істинна для всіх охоплюваних нею випадків 70. Водночас І. Лібус пропонує і структуру неспростовної презумпції: «Якщо є А, тобто і В». Неважко відмітити, що це схема структури будь-якої імперативної норми. Крім того, як неспростовна презумпція наводиться приклад презумпції не усвідомлення суспільної небезпеки діяння особою, що не досягла віку кримінальної відповідальності. Як вже наголошувалося, ця думка є, не презумпцією, а фактичним припущенням законодавця, не закріпленим у нормах.

У даний час думку про існування неспростовних презумпцій підтримують і фахівці в сфері податкового права. Так, Д.В. Вінницький відзначає, що в ПК РФ є значна кількість неспростовних презумпцій, що характеризує специфіку податковий-правового методу регулювання. Серед таких презумпцій він називає презумпцію певної базової прибутковості платника податків при стягненні єдиного податку на отриманий дохід, презумпцію того, щомісцем реалізації товарів визнається територія РФ, якщо товар і момент відвантаження або транспортування знаходився на території РФ та інші. Д.І. Щекін категорично стверджує: «Наявність неспростовних презумпцій в податковому праві – це незаперечний факт»71. Він вважає, що існування неспростовних презумпцій обумовлене телеологічною природою презумпції, в неспростовних презумпціях законодавець умисне забороняє її спростування для реалізації цілей правового регулювання.

У радянській правовій науці послідовним супротивником існування неспростовних презумпцій був В.А. Ойгензіхт, який називав неспростовні презумпції імперативними нормами 72.

Дійсно, у так званих неспростовних презумпціях відсутня їх головна ознака – вірогідність. Володіючи іншою ознакою – законодавчою достовірністю, вони перетворюються на повну індукцію, що не допускає виключень. Проте ототожнення неспростовних презумпцій з імперативними нормами також викликає ряд зауважень. Критерій розмежування норм на імперативні і диспозитивні – це спосіб встановлення правила поведінки. Норма-презумпція, як і більшість норм, може встановлюватися і тим, і іншим способом і, отже, може бути і імперативною, і диспозитивною.

Підкреслимо, що норма-презумпція складається з трьох елементів: гіпотези, диспозиції і контрпрезумпції. Гіпотеза – це умова дії норми-презумпції. За ступенем визначеності гіпотеза диспозитивної норми може бути визначеною, відносно визначеної і невизначеної. У нормі-презумпції гіпотеза завжди визначена. Ознакою визначеності є відсутність вибору. Відносно визначена гіпотеза допускає можливість вибору умови на розсуд суб’єкта застосування права. Не слід також змішувати відносно визначену гіпотезу з альтернативною гіпотезою, яка містить декілька конкретних умов, за наявності будь-якого з яких норма вступає в дію. Наприклад, в нормі-презумпції смерті ми бачимо альтернативну гіпотезу: «якщо були відсутні відомості про громадянина за місцем його проживання про місце його перебування протягом 5 років; або якщо громадянин пропав без вісті при обставинах, що загрожували смертю або що дає підстави вважати його загиблим від нещасного випадку, протягом 6 місяців; або якщо громадянин пропав без вісті у зв’язку з військовими діями протягом 2 років від дня закінчення військових дій». Альтернативну гіпотезу виділяють за ознакою об’єму гіпотези, а не її визначеністю. За цією ж ознакою розрізняють прості і складні гіпотези. При простій гіпотезі норма починає діяти за наявності однієї умови, а при складній гіпотезі необхідна сукупність певних умов. У презюмптивній нормі може бути і проста, і складна гіпотеза.

Диспозиція в диспозитивній нормі може бути визначеною, відносно визначеною й невизначеною. Прикладом диспозитивної презумпції служить презумпція рівноцінності товарів при укладенні договору міни: Якщо укладений договір міни, то товари, що підлягають обміну, передбачаються рівноцінними, якщо з договору міни не витікає інше. Диспозитивні норми-презумпції характерні і для законодавства зарубіжних країн. Наприклад, в п.2 §344 Торгового уложення Німеччини міститься наступна диспозитивна презумпція: «Підписані комерсантом боргові зобов’язання вважаються підписаними при веденні його торгового промислу, якщо з документів не слідує іншого».

Диспозиція у диспозитивній презюмптивній нормі може бути тільки відносно визначеною, така диспозиція дає сторонам можливість самим уточнити у кожному конкретному випадку свої відносини, виключити дію припущення. Якщо диспозиція в презумпції визначена, то це імперативна норма, оскільки гіпотеза завжди визначена. Отже, при певній гіпотезі і диспозиції норма-презумпція завжди імперативна. Прикладом імперативної норми-презумпції може служити презумпція смерті: Якщо за місцем проживання громадянина немає відомостей про його місце перебування протягом п’яти років, то він вважається померлим.

Отже, імперативність і диспозитивність норми-презумпції не пов’язана з можливістю або неможливістю її спростування. Проте є специфіка в способах спростування імперативних і диспозитивних презумпцій. При спростуванні диспозитивної презумпції зацікавлена сторона доводитиме наявність варіанту поведінки, протилежної припущенню, наприклад, при презумпції відплатності – наявність закону, інших правових актів, договору, що передбачає безоплатність. При спростуванні імперативної презумпції варіанту поведінки, що виключає диспозицію презумпції, немає, тому, очевидно, доведення піде іншим шляхом.

Кажучи про можливість спростування презумпції, необхідно відзначити, що спростовується застосовність диспозиції норми-презумпції до конкретного випадку. Гіпотеза презумпції не спростовується взагалі, оскільки при доведеності відсутності гіпотези (наприклад, не був укладений договір або були відомості про громадянина протягом п’яти років) норма-презумпція в дію не вступає і тому не спростовується. Поняття неспростовної презумпції виходить за рамки юридичної природи презумпцій. Адже презумпції – це припущення, засновані на вірогідності, значить, можливі ситуації, які не охоплюються презумпцією, її застосовність до конкретного випадку може бути спростована. Неспростовні презумпції такої можливості не надають, внаслідок чого, не тільки втрачається правовий сенс презумпції, але і, як справедливо відзначив Є.Ю. Вєдєнєєв, «це може призвести до утиску однієї з сторін у зв’язку з необґрунтованим домінуванням однієї сторони в процесі доведення в результаті штучних переваг, встановлених у законі»73.

Тут важливо звернути увагу на те, що в цивільному праві деяких зарубіжних країн використовується конструкція неспростовних презумпцій. Так, в ЦК Квебека міститься класифікація презумпцій на прості і абсолютні. У ст. 2847 Кодексу встановлюється, що презумпція, що стосується передбачуваних фактів, є простою і може бути спростована доказом зворотного; презумпція, що стосується відомих фактів, є абсолютною і неспростовною. Одним із прикладів абсолютної (неспростовною) презумпції називається сила судового рішення, що вступило в законну силу, при цьому наголошується, що вона застосовується тільки до предмету судового рішення, коли вимоги засновані на тій же підставі й існує між тими ж сторонами, що діють в тій же якості, і, відповідно, річ є тією ж самою. У англійському праві до неспростовних презумпцій відносять презумпцію часу смерті: якщо декілька чоловік померло і неможливо встановити, хто помер першим, то їх смерть презюмується згідно віку: спочатку старший, потім молодший. Це неспростовна презумпція, оскільки якби можна було сказати, хто помер першим, презумпція не виникла б. Основний факт, який повинен бути доведений для виникнення презумпції, – неможливість сказати, чи пережив один іншого. Неспростовна презумпція часу смерті відома і цивільному праву Латвії: Якщо два або декілька осіб померли неприродною смертю, і при цьому невідомо, хто помер раніше, тоді передбачається, що всі вони померли одночасно. Якщо померлі були в спорідненості по висхідній і низхідній лінії, у разі сумніву передбачається, що нижчестоящі родичі, якщо вони були неповнолітніми, померли раніше вищестоящих, а якщо вони були повнолітніми – пізніше за них» (ст. 656 ЦК Латвійської республіки). Відсутність можливості спростування презюмптивної норми перетворює її на законодавчу норму-встановлення.

Необхідно відзначити, що в правовій науці є класифікації презумпцій і за іншими підставами. Так, З.М. Черніловський по суті презумпцій виділяє негативні і позитивні презумпції. До негативних презумпцій він відносить презумпції винності, неналежного нагляду батьків при спричиненні шкоди неповнолітніми дітьми, неналежного вибору довірених осіб при спричиненні шкоди поручителям (працівник, агент, підрядчик) і відзначає, що негативні презумпції характерні для цивільного права. Серед негативних презумпцій виділяється перш за все презумпція невинності74. У кримінальному праві виділяються презумпції, закріплені в статтях Загальної частини, Загальній і Особливій частині, тільки Особливій частині. Використовуються також загальноправові, міжгалузеві і галузеві презумпції. Зокрема, В.К. Бабаєв до загальноправових презумпцій відносить презумпції доброчесності, істинності державного правового акту, знання закону, до міжгалузевих – презумпцію вини, до галузевих – презумпцію батьківства 75. Дещо інакше класифікувати презумпції по цій же підставі пропонують В.П. Воложанін та В.А. Ойгензіхт. Вони виділяють загальні і приватні презумпції. Загальні презумпції розповсюджуються на всі галузі права, приватні, – діють в окремих галузях права. І.В. Решетнікова в англійському праві виділяє п’ять видів презумпцій, не визначаючи при цьому підстави їх класифікації: 1) переконливі – для доведення А суд припускає, що факт Б дійсно існує, поки зацікавлена сторона не доведе зворотне: «Презюмується, що всі люди розсудливі, поки не буде доведено зворотне» (презумпція розсудливості); 2) доказові – суд робить висновок, що факт Б існує, оскільки доведений факт А, для спростування даної презумпції можна довести, що «факт В можна вважати таким, що як існує, так і неіснуючим»; 3) неспростовні – встановлюються в статутах; 4) дозвільні – доказ факту А дозволяють суду вважати факт Б доведеним; 5) презумпції факту – в їх основі лежить повсякденний досвід, на підставі якого всі суди роблять один і той же висновок із тих самих попередніх фактів (презумпція тривалості життя) 76.

Д.В. Вінницький наполягає на існуванні в податковому праві індуктивної презумпції, яка ґрунтується на об’єктивному зв’язку між передбачуваними фактами і фактами наявними, та ідеологічної презумпції, обумовленій виключно дотриманням податково-правових принципів і рисами методу податково-правового регулювання 77. А.В. Фєдотов виділяє в праві доказові презумпції і пропонує оригінальну систему цих презумпцій. При цьому під доказовими презумпціями він розуміє «твердження про вірогідне або конвенціонально-достовірне існування факту, зв’язаного причинно-наслідковим зв’язком із іншим, достовірно встановленим фактом»78. Автор пропонує класифікувати доказові презумпції на юридичні та фактичні. При цьому перші діляться на спростовні і неспростовні, які, у свою чергу, диференціюються на загальні і спеціальні. Фактично доказові презумпції учений підрозділяє на пошукові і оціночні. Серед пошукових презумпцій він виділяє високовірогідні, середньовірогідні і маловірогідні.

Розділ ІІІ. Співвідношення презумпції

з суміжними правовими категоріями

3.1. Презумпції та фікції

Юридична фікція веде свій початок з римського права, де вона служила як механізм подолання його догматизму і формалізму. У перекладі з латинського “fictio” означає вигадку. Жодна правова система світу не була така багата фікціями, як римська. Проте римляни не залишили нам теорії цієї правової категорії. Наукова розробка даного поняття починається з середини XIX століття. Великий внесок до її дослідження внесли дореволюційні юристи-цивілісти. Так, Д.І. Мейєр називав фікції вигадками: «… вигадане існування факту, про який відомо, що він зовсім не існує або існує в зміненому вигляді»79. Разом із тим Д.І. Мейєр розглядав фікцію як явище тимчасове, використовуване виключно як засіб подолання формалізму римської юриспруденції. Практична сила вигадки припускала формалізм як умову свого існування. Д.І. Мейєр послідовно обґрунтовував думку про неможливість використання фікції в «юридичному побуті», про непотрібність і навіть шкідливість її в праві.

Два десятиліття опісля до такого ж висновку прийшов і Г.С. Мен, який вважав, що до фікцій відносяться «всякі припущення, якими прикривають або прагнуть прикрити той факт, що правило закону піддалося зміні, тобто те, що його буква залишилася тим самим, а застосування змінилося».80 Схожу позицію займав і С.А. Муромцев, що розглядав фікції як результат перехідної недосконалості римського юридичного мислення.81 Він оцінював римські фікції як засіб примирення юриспруденції з потребами цивільного обігу, а головну причину їх появи убачав в бажанні зберегти старий порядок непорушеним. Він вважав, що юриспруденція повинна вдаватися до деяких штучних шляхів і прийомів, що доставляють їй можливість обійти труднощі і поповнити прогалини в процесах творчості і застосування права. С.А. Муромцев оцінював фікції як явище суто історичне, як недосконалий прийом, викликаний відомими історичними умовами.

Р.Ф. Дормідонтов, навпаки, реабілітував значення фікції в праві, вважаючи, що фікція як особливий прийом юридичної техніки пережила і формалізм давньоримської юриспруденції, і сам Стародавній Рим, і існує досі в законодавстві 82. Причину такого довголіття фікції він пояснив тим, що люди, очевидно, не можуть все ще обійтися без вигадок: пряма гола істина часто не дається їм або виявляється, мабуть, їм не по плечу, і вони вдаються до допомоги вигадки, щоб хоч як-небудь наблизитися до неї або, навпаки, щоб від неї відхилитися. Разом із обґрунтуванням значення фікцій в праві Г.Ф. Дормідонтов вперше в історії права зробив спробу дати визначення цього поняття. На його думку, фікція є відомим прийомом мислення, що полягає у припущенні, що існує неіснуюча обставина або, навпаки, неіснуючою є така, що існує, у вирішенні задачі за допомогою помилкового положення», а юридична фікція – той же прийом, що допускається і навіть наказує об’єктивним правом 83. Дане визначення було узято за основу багатьма радянськими правознавцями – дослідниками правових фікцій. Підкреслимо, що поняття правової фікції як самостійне явище в радянській юридичній літературі практично не розглядалося. Найчастіше ця категорія досліджувалася в радянському праві в контексті порівняння її з іншим правовим явищем – презумпцією.

Серед радянських учених однієї з перших звернула увагу на категорію фікції (саме у частині її порівняння з презумпціями) В.І. Камінська. Вона вважала, що при використанні фікції умовно береться за істину положення, насправді свідомо істинним що не є, з метою додати йому такий правовий характер, який воно повинне було б мати, якби воно було істинним. В.К. Бабаєв вважає необхідним досліджувати питання про правові фікції в двох аспектах: з погляду їх змісту і як правовий прийом та розглядає фікцію як «вживаний в праві техніко-юридичний прийом, яким неіснуюче положення (відношення) оголошувалося тим, що існують і набувало обов’язкового характеру через закріплення його в правовій нормі» 84.

До категорії фікції звертаються і процесуалісти. Так, І Зайцев вважає, що суть юридичної фікції полягає в тому, що певні юридичні наслідки закон пов’язує з свідомо неіснуючими фактами 85. В.М. Горшенєв вперше звернув увагу на форму, в якій закріплюється в законі неіснуюча обставина. Він виділяє фікцію в числі нетипових нормативних розпоряджень і визначає її як закріплене в правових актах і використовуване в юридичній практиці нормативне розпорядження у вигляді специфічного способу (прийому), який полягає у проголошенні такими що існують фактів або обставин, що насправді не мають місця 86.

Отже, суть юридичної фікції, як би її не інтерпретували, в тому, щоб через очевидну неправду захистити ті приватні і суспільні інтереси, без задоволення яких ставиться під питання існування тієї або іншої системи інститутів або одного з них. У приведених же визначеннях фікції можна виділити три її головних ознаки. По-перше, вона проголошує неіснуючі насправді обставини такими, що існують, тобто є явною брехнею в праві. На цю ознаку указується практично у всіх визначеннях. По-друге, у визначеннях наголошується, що правова фікція закріплена в правовій нормі і є нормативним розпорядженням. Ця ознака вказує на форму правової фікції. І, нарешті, в наведених дефініціях фікції міститься визначення її значення, ролі у правовому регулюванні, зокрема, йдеться про те, що фікції використовуються в юридичній практиці для захисту приватних і суспільних інтересів за допомогою розповсюдження на вигадане явище необхідного правового режиму 87.

Про те, що фікція і презумпція – явища однорідні, писав ще Д.І. Мейєр. На його думку, ухиленнями від нормального порядку разом із вигадками права можна вважати і випадки, коли існування факту не розкрите з безсумнівністю, але воно більш менш вірогідне і тому передбачається, і визначення, що відносяться до нього, йдуть в хід: тут висновок про факт називається припущенням, praesumtio88. Останнє ніщо інше як уживаний в праві техніко-юридичний прийом, яким неіснуюче положення (відношення) оголошується тим, що існує і набуває обов’язкового характеру через закріплення його в правовій нормі.

Порівнюючи фікцію з презумпцією варто виділити як схожість цих явищ, так і відмінності. Схожість полягає в тому, що а) як ті, так і інші умовно беруться за істину; б) правові презумпції і фікції одержують нормативне закріплення. Відмінність між ними В.К. Бабаєв проводить по двох критеріях: по характеру утворення і міри достовірності закріплюваних положень. Він пише: «Правові презумпції і фікції розрізняються характером утворення. Правові презумпції є нормативним закріпленням того порядку відносин, який визнається звичайним, постійним, нормальним. Закріплене ж фікціями положення формується самим законодавцем» 89. Другу відмінність між правовими презумпціями і фікціями учений бачить в тому, що якщо положення, що міститься в презумпціях, по вірогідності істинно, то фіктивне положення істинним бути не може. На підставі вказаної схожості і відмінності між презумпціями і фікціями учений робить висновок, що правові презумпції і фікції – явища, схожі в окремих моментах, але достатньо різнопорядкові, щоб ототожнювати їх. Схожість між ними полягає в умовному ухваленні їх за істину, в правовому закріпленні. Відмінність же відноситься до характеру утворення і істинності закріплюваних фікціями і презумпціями положень. В. А. Ойгензіхт, частково не розділяючи такий висновок, указує: «Не можна погодитися з думкою, що схожість між фікцією і презумпцією полягає в тому, що обидві вони умовно беруться за істину. Фікція чисто практичний прийом, просто норма, що встановлює певний порядок відношенні». Кажучи про те, що між презумпцією і фікцією є певна різниця, він відзначає: фікція свідомо недійсне положення приймає за істинне, тоді як презумпція виходить з високого ступеня вірогідності істини, будучи не чим іншим, як припущенням істини 90.Тоді як презумпції мають справу з імовірнісними категоріями, яким надається значення дійсних («всяка особа визнається невинною, поки…»), юридична фікція визнає за дійсне те, що насправді може бути помилковим («неначебто»). На наш погляд, фікція визнає за істину не те, що насправді може бути помилковим, а то, що насправді є помилковим.

Деякі учені вважають, що фікція також має характер припущення. У зв’язку з цим виникає питання про існування фіктивних презумпцій і презюмптивних фікцій. Так, О.А. Курсова вважає, що «фіктивне положення… може бути сформульовано різними способами, зокрема у вигляді припущення. Вдягається у форму припущення, фікція завжди залишається фікцією, не змінюючи свою природу. Навіть сформульована у вигляді припущення, фікція очевидна» 91. Більш того, вона пропонує класифікувати фікції за способом виразу на фікції у вигляді думок (негативних або ствердних) або у вигляді неспростовних припущень92.

Приклад законодавчого закріплення неспростовного фіктивного припущення можна виявити в цивільному законодавстві Ізраїлю. Згідно ст. 127 закону про спадкоємство, якщо місце смерті невідоме, то таким місцем вважається те місце, де було виявлено тіло. Проте фікція може вважатися припущенням тільки тією мірою, якою вважається припущенням законодавця будь-яка інша правова норма. Наприклад, дитина латина, померлого до досягнення дитиною віку 1 року, може вступити в права спадку батька тільки при використанні наступної фікції: він вважається таким, що народився як би після смерті батька, щоб пороки статусу свободи батька на нього не розповсюджувалися (Гай. 1.32). Тобто можна, звісно, сказати, що римський законодавець припускав таку дитину такою, що народилася після смерті батька. Але тут припущення виступає не так, як в презумпції. У презумпції припущення означає певний ступінь вірогідності істинності змісту правової норми-презумпції, регулюючої відносини, які не можуть бути з достовірністю встановлені. Тому, кажучи про фікції, краще використовувати словосполучення «вважає законодавець», а не «припускає».

Основна відмінність фікцій від презумпцій О.А. Курсова бачить в тому, що фікція практично завжди неспростовна. Критерій же істинності закріплюваних фікцією і презумпцією положень вона для розмежування цих явищ не застосовує, вважаючи його відносним, оскільки свідомо недійсні положення (фіктивні) можуть нести той або інший ступінь вірогідності, а презумпції бути маловірогідними і навіть фіктивними. До фіктивних презумпцій О.А. Курсова відносить презумпцію знання закону і презумпцію невинності. Необхідно підкреслити, що тут йдеться про презумпції з невисоким ступенем вірогідності, але не про фікції, оскільки фікція закріплює свідомо помилкове положення про що-небудь, а в презумпції завжди є певний ступінь вірогідності істинності 93.

У радянській юридичній літературі часто зустрічається твердження, що презумпція знання закону в буржуазному праві є справжнісінькою фікцією. Підставою такого твердження послужив відомий вислів В.І. Леніна про те, що всякий чиновник або суддя припускає, що кожен робочий знає закони. Але ж таке припущення – буржуазна брехня, брехня, складена людьми імущими і капіталістами проти не імущих. Чи йде тут мова про фіктивну презумпцію? Думається, що ні.

Майже всі сучасні дослідники фікції розглядають її як прийом законодавчої техніки або як норму. Проте існує і інше значення правової фікції, коли вона виступає як антипод закону і полягає в спотворенні змісту закону, що виразилося у відсутності соціальних зв’язків між поведінкою суб’єкта і вимогами закону, між індивідуальними домаганнями суб’єкта і суспільно необхідними вимогами правових норм 94. Слід зазначити і той факт, що в правосвідомості населення фікція асоціюється з тим змістом, якого вона набуває як антипод закону. Іншими словами, якщо проголошується щось не відповідне дійсності, то говорять, що це фікція. Наприклад, «рівність сторін в радянському кримінальному процесі – справжнісінька фікція».

Ця обставина навіть дала можливість визначити фікцію як прийом законодавчої техніки, що полягає у визнанні що існує неіснуючого і навпаки, а також властивість норми не відповідати потребам суспільства в процесі правотворчої або правозастосовчої діяльності. У даному визначенні зливаються характеристики фікції як норми і як антипода закону.

Проте, на наш погляд, ці два явища слід розмежовувати. Фікції-норми завжди направлені на те, щоб врегулювати який-небудь певний круг суспільних відносин, які не можуть бути врегульовані інакше. Іншими словами, законодавець свідомо і навмисно створює норму-фікцію, тоді як фікція як антипод закону виникає в результаті відступу законодавцем від правил законодавчої техніки, логіки і граматики. Цей відступ має місце коли в нормах права закріплюються насправді не існуючі положення і законодавцеві про це відомо, а також коли через які-небудь об’єктивні причини норма права стає не відповідною реальному стану речей. Більш того, норма права може стати фіктивною і в процесі її застосування із-за помилкових знань суб’єкта застосування права. О.А. Курсова виділяє таку фікцію як один з проявів фіктивного на рівні правотворчої діяльності і визначає її як різновид правотворчої помилки, що виникає унаслідок добросовісної помилки нормодавця, обумовленої неповнотою пізнання правового явища або невідповідності конкретного правового веління основам ідеології держави, результатом якої є правова норма, що володіє формальною правовою можливістю.

Значення фікції як антипода закону полягає в тому, що вона виявляє суперечність або невідповідності між суспільними відносинами і нормами, які їх регулюють, свідчить про малорухливість. А її негативна роль полягав в тому, що вона гальмує розвиток суспільних відносин. Саме так розуміли радянські цивілісти фіктивну презумпцію знання закону. Закріплення такої презумпції не відповідало дійсності в тому сенсі, що держава не надавала реальної можливості громадянам знайомитися з прийнятими законами. Англійські ж юристи рекомендували обходитися без обов’язкової публікації законів, оскільки кожен громадянин в особі своїх представників присутній в парламенті і, як наслідок, знає закони, що приймаються ним.

Фікція – це свідомо помилкове (неістинне) положення про що-небудь, а презумпція виходить з певного (найчастіше, високою) ступеня вірогідності істинності свого змісту. У цьому їх істотна відмінність. Висновок про що-небудь неістинне є фікцією. Отже, якщо припущення свідомо неістинне, то це фікція, а якщо ймовірно істинно – презумпція. Наприклад, в римському праві припущення про те, що дитина латина народилася після його смерті, свідомо неістинне, оскільки достовірно встановлено, що дитина народилася раніше. Тому така думка є фікцією. Приведемо інший приклад відомої римської фікції: фікція смерті римського громадянина до полону, якщо він насправді помер в полоні. Така фікція була встановлена для того, щоб не відбулася втрата свободи такого громадянина (Д. 49.15). Іншими словами, достовірно відомо, що він помер в полоні, але вважається, що він помер до полонення. Фікцію з презумпцією ріднить загальне походження – діяльність римських преторів. Фікції стали використовуватися преторами, які видавали позови з фікцією. Наприклад, надання позову для захисту чужоземця, неначебто він був римським громадянином.

Крім того, норма-фікція завжди імперативна, на відміну від презумпції, яка може бути сформульована і диспозитивно, і імперативно. Також слід зазначити, що фікція завжди неспростовна, тоді як презумпція завжди спростовна.

Виділяються також риси, на підставі яких і фікції, і презумпції можна назвати однопорядковими явищами 95: вони направлені на подолання прогалин в законодавстві, «економлять» правове регулювання, спрощують і зменшують нормативно-правовий масив, служать способами подолання стану невизначеності в правовому просторі. І фікції, і презумпції закріплюють особливе, нестандартне, положення в праві, тому їх слід розглядати як спеціалізовані (допоміжні) норми разом із основними (регулятивними і охоронними) нормами.

Фікції і презумпції як особливі правові норми, безумовно, розрізняються по структурі. Нагадаємо, що структура презумптивной норми складається з трьох елементів: гіпотези, диспозиції і контрпрезумпції. Конструюється по наступній схемі: «Якщо А, то передбачається Б, поки не доведене інше (не-Б)». Структура норми-фікції представляється іншою, обумовленою її логічною природою Норма-фікція – це правова норма, яка закріплює свідомо не відповідне дійсності положення. При цьому в структурі будь-якої фікції слід виділяти два елементи: гіпотезу (елемент, який містить умову дії фікції) і диспозицію (елемент норми, який безпосередньо і закріплює положення, не відповідне дійсності). Спробуємо виділити ці елементи у наступній фікції – «Якщо громадянин оголошений судом померлим (гіпотеза), то днем смерті такого громадянина вважається день вступу рішення суду в законну силу (диспозиція)».

Існує три способи закріплення не відповідних дійсності обставин в тексті нормативно-правового акту. Вибір того або іншого з них чинить серйозний вплив на особливості конструкції конкретної норми-фікції. Можна виділити: по-перше, норми-фікції, що прирівнюють поняття, які насправді різні; по-друге, норми-фікції, що визнають реально неіснуючі обставини і що заперечують існуючі; по-третє, норми-фікції, які визнають такими, що існують обставини до того, як вони стали існувати, або якщо вони виникли пізніше, ніж це було насправді. Структура кожного з вказаних видів фіктивних норм відрізнятиметься одна від одної, указуючи на специфічні видові риси, але зберігаючи при цьому загальну конструкцію фікції. Тому слід розрізняти загальну, родову структуру фіктивної норми і спеціальні структури окремих різновидів правових норм-фікцій. Стисло їх розглянемо.

Перший різновид норм-фікцій найбільш поширений в нормативно-правовому матеріалі. Такі фікції в різних цілях прирівнюють один до одного поняття, що об’єктивно розрізняються. Наприклад, прирівнювання індивідуальних підприємців до комерційних організацій, товариств із додатковою відповідальністю до товариств з обмеженою відповідальністю, договори контрактації до договору постачання, договори дарування, що передбачає передачу дару після смерті дарувальника, до заповіту тощо.

У другу групу фікцій включено дві підгрупи: по-перше, фікції, що визнають реально неіснуючі обставини такими, що існують (позитивні фікції); по-друге, фікції, що заперечують існуючі обставини (негативні фікції). Наприклад, якщо настанню умов недобросовісно перешкодила сторона, якій настання умов невигідне, то умова вважається такою, що наступила. Це позитивна фікція: умова, що не наступила, вважається такою, що наступила. Якщо настанню умови недобросовісно сприяла сторона, якій настання умов вигідне, то умова визнається такою, що не наступила. Тут ми маємо справу з негативною фікцією: умову, що наступила, вважати такою, що не наступила.

У третю групу також включено дві підгрупи фікцій. Якщо норма-фікція визнає існування обставин до того, як вони стали існувати, то вона вважається такою, що випереджає. А якщо закріплює положення про те, що обставина виникла пізніше, ніж це було насправді, то фікція – така, що запізнюється. Так, наприклад, якщо закінчення терміну, що обчислюється місяцями, припадає на місяць, в якому немає відповідного числа, то термін закінчується в останній день цього місяця. Відповідно з цієї нормою термін наступає раніше, ніж це відбудеться насправді, наприклад, не 11 червня, а 30 червня. Ця фікція належить до тих, що випереджають. Якщо останній день терміну припадає на неробочий день, то днем закінчення терміну вважається найближчий наступний за ним робочий день. Це приклад фікції, що запізнюється.Отже, ми зайвий раз переконалися, що структури презюмптивних норм і норм-фікцій значно відрізняються одна від одної.

3.2. Презумпції та принципи права

У літературі питання про співвідношення презумпцій і принципів належить до дискусійних. Одні учені вважають, що не можна розглядати юридичні припущення як принципи, оскільки по своїй суті це абсолютно різні поняття, хоч і не заперечують, що деякі презумпції можуть грати значну роль в праві і це зближує їх з принципами. Інші вважають, що деякі презумпції володіють властивостями принципів. Так, В.К. Бабаєв виділяє загальноправові, міжгалузеві і галузеві презумпції, які і відносить до відповідних принципів (загальноправових, міжгалузевих, галузевих), і презумпції як засоби юридичної техніки, які ще не досягли рівня презумпцій-принципів 96. В.А. Ойгензіхт також указує на здатність деяких презумпцій набувати значення принципів: загальні презумпції діють як принципові положенні до їх спростування 97.

Вирішення питання про співвідношення принципів і презумпцій неможливе без звернення до деяких проблем самих принципів. В рамках порушеного питання уявляється важливим розгляд питання про поняття принципу, способи закріплення принципів в тексті нормативного акту, стадії їх реалізації.

Принцип у науці – це основоположне теоретичне знання, що не є ані доказовим, ані таким, що вимагає доказу. Це основне положення науки, учення, керівне начало, основне правило, установка для якої-небудь діяльності 98.

Теоретики визначають родову ознаку принципу права категорією «начало», «ідея», «положення». На наш погляд, принципи права слід визначати через родову категорію «положення». Наприклад, слово «ідея» означає «основну, головну думку, задум, що визначає зміст чого-небудь (ідея роману)», а також думка, намір, план. Звісно, можна говорити, що принципи цивільного права є головними думками, що визначають зміст цивільного права, ідеями ЦК України. Проте поняття «ідея» є категорією всієї правосвідомості, а не нормативної матерії. Принципи – не просто думки (задуми) законодавця, а його нормативні розпорядження: «Ідея є керівництвом до дії, до досягнення мети, а положення – результат дії матеріалізованої ідеї»99. Визначення принципів через поняття «начало», на наш погляд, також не цілком вдало. Слово «начало» виступає в значенні «основні положення, принципи», якщо йдеться про засади науки, учення, нормативного акту. Отже, в даному випадку визначуване поняття визначається через те, що визначає, що неприпустимо з позицій логіки.

Визначення принципу за допомогою родового поняття «положення» точніше і з позиції української мови, і в юридичному плані. У більшості словників поняття «принцип» визначається як «основне положення». Цей термін уявляється найбільш адекватним і з юридичних позицій, оскільки категорія «положення» охоплює і правові норми-принципи, і принципи-ідеї.

До родових ознак принципів права відноситься також і те, що принципи – це не просто положення, а «основне», «основоположне», «засадничне», «загальне», «керівне», «відправне» положення. Більшість із вказаних прикметників є синонімами, включаються в зміст один одного. Найбільш вдалою характеристикою принципів права буде вказівка на те, що це «фундаментальні положення». У визначенні принципів важливо також відзначити загальний характер «фундаментальних положень». Адже «принцип – немов би скелет правової матерії, її суть, звільнена від конкретики і частковостей» 100.

Для характеристики видової ознаки принципу в теоретико-правовій літературі використовуються онтологічні, генетичні і операційні визначення.

В онтологічних дефініціях принципу права вказується на головну суть цього явища. Наприклад, наголошується, що принципи права характеризують зміст, складають етичну і організаційну основу, відображають суть і призначення, виражають загальну спрямованість і зміст всього правового регулювання.

У генетичних визначеннях принципів права звертається увага на їх суб’єктивне і об’єктивне походження. Принцип права є результатом певного узагальнення, продуктом свідомої творчості учених, їх погляду на явища суспільного життя, що сформувалися. У генетичних визначеннях підкреслюється, що принципи права об’єктивно зумовлені, обумовлені базисом суспільства, є віддзеркаленням закономірностей суспільного життя.

На виконувану принципами функцію вказується в операційних визначеннях. При цьому наголошується, що принципи права визначають спрямованість розвитку форми і змісту правозастосовчої діяльності, фундамент правового регулювання.

Онтологічне, генетичне і операційне визначення принципів часто об’єднуються в одну загальну дефініцію. Наприклад, принципи визначають як закріплені або відбиті в преамбулах основоположних нормативних актів, а також у правових нормах і виражаючі об’єктивні закономірності розвитку суспільних відносин, стабільні нормативно-керівні положення, відповідно до яких будується нормативна база правового регулювання, регламентація поведінки суб’єктів правозастосування; як керівні положення, що виражають об’єктивні закономірності і потреби суспільства, що визначають суть права і що мають загальнообов’язкове значення 101.

Традиційним для визначення принципів права є і вказівка на їх закріплення в нормативному акті. Наголошується, що принципи права «юридично закріплені», «виражені в праві», «втілені в праві», «законодавчо закріплені», «закріплені юридичними нормами».

Факт нормативного закріплення – важлива ознака принципів права. Ті засади, які ще не закріплені в правових нормах, не можуть бути віднесені до правових принципів. Вони є лише ідеями правосвідомості, науковими висновками, але не принципами. У зв’язку з цим, уявляється зайвою вказівка в дефініції принципів права на їх загальнообов’язковість, оскільки юридичне закріплення принципів права зумовлює і їх загальнообов’язкове значення.

З юридичним закріпленням принципів права пов’язано питання і про спосіб такого закріплення. Серед теоретиків одним із перших звернув увагу на законодавчий спосіб закріплення М.Р. Александров: «… принципи виражені у вигляді певних єдиних формул, зафіксованих у відповідних статтях. У деяких випадках принципи можуть бути витягнуті із змісту різних конкретних норм в результаті встановлення їх найбільш істотних загальних рис»102.

У цивілістичній літературі вперше С.М. Братусь відмітив, що принципи права можуть бути прямо сформульовані, а можуть виходити з сенсу цивільно-правових норм: «Необхідно визнати, що основні принципи якої-небудь галузі права ми повинні виявити в самих нормах …, але якщо вони там прямо не сформульовані, то вони повинні бути виявлені із загального сенсу самих правових норм» 103.

Згодом стали говорити про прямий і непрямий способи закріплення принципів: при прямому закріпленні правова норма відтворює певний правовий принцип, а при непрямому способі принцип може бути виведений з конкретних правових норм. В останньому випадку формулювання правового принципу не переходить до формулювання однієї конкретної норми.

Із способом закріплення принципу в правових нормах пов’язана поява у науці категорії «норма-принцип»: «… одні норми розкривають принципи порівняно повно (найчастіше це норми-принципи), а в інших він виражається менш безумовно і повно» 104. Принцип права може спеціально закріплюватися в загальних юридичних нормах (нормах-принципах) або складати саму матерію, проникаючи у внутрішній зміст правових норм. Останні пропонувалося називати принципами, що виводяться з правових норм.

Отже, при прямому (безпосередньому, текстуальному) закріпленні принципів в нормативному акті ми можемо говорити про наявність в правовому масиві особливих норм-принципів. У теоретико-правовій літературі все частіше указується на даний вид норм, їх виділяють в одній класифікації з нормами-правилами поведінки за ознакою функціональної ролі, що виконується нормами в процесі правового регулювання.

Норми-принципи – це норми, які служать якимись еталонами, що дозволяють встановити необхідну відповідність цілей і засобів конкретних правових розпоряджень об’єктивним закономірностям суспільного розвитку. Норми-принципи не формулюють деталей правового регулювання, але вони підлягають обов’язковому врахуванню при застосуванні будь-яких конкретних норм в цілому. Л.С. Явич з цього приводу писав, що норми-принципи «не містять в собі моделей і обов’язків … безпосередній зміст звичайних правових норм» 105, вони носять загальний, універсальний характер. Іншими словами, норма-принцип – це спеціалізована норма загального характеру, що не вказує на конкретну модель поведінки, а містить принцип права. При цьому не важливо, чи перераховані правові принципи в окремих статтях, або ж при переліку принципів розкривається їх основний зміст, і в першому, і в другому випадках перед нами норми-принципи.

Деякі автори взагалі відмовляють прямо закріпленим в законі принципам в статусі правової норми, відзначаючи, що принципи права виконують допоміжні функції по відношенню до правової норми і не містять моделі поведінки особи 106.

Проте, як вже наголошувалося стосовно норм-презумпцій, виконувана принципами допоміжна функція лише указує на певний «розподіл праці» між нормами, а не свідчить про відсутність ознак правової норми. Не можна також погодитися і з тим. що норма-принцип не містить моделі поведінки, але ця модель в принципі носить гранично загальний характер.

Інші автори проводять розмежування між нормами-принципами і іншими неспеціалізованими нормами. Так, М.І. Байтін пише: «Порівняно з правовими нормами. принципи права відрізняються більшою стійкістю, залишаються незмінними протягом тривалого часу» 107. Принципи на відміну від норм права не містять санкцій, а нерідко і інших елементів норми (гіпотези і диспозиції), володіють значною стійкістю і стабільністю, носять фундаментальний характер, виражаються в максимально загальних, універсальних нормативних розпорядженнях.

Отже, норми-принципи, на відміну від основних (регулятивних і охоронних) норм, по-перше, закріплюють принципи прямим способом; по-друге, носять загальний характер, не встановлюють конкретних прав і обов’язків, певної моделі поведінки; по-третє, виконують допоміжну функцію в правовому регулюванні; по-четверте, мають нетипову структуру. Всі ці ознаки дозволяють включити норми-принципи в число спеціалізованих норм.

Ця обставина ріднить норми-принципи з нормами-презумпціями, які також є спеціалізованими правовими нормами. Проте уявляється важливим інше питання: чи можуть норми-презумпції перетворюватися в норми-принципи? На наш погляд, ні. Це два самостійні види правових норм. Вони розрізняються і за змістом, і по структурі. Норми-принципи містять положення найзагальнішого характеру, володіють в правовому масиві найвищим ступенем абстрактності. Норми-презумпції конкретніші, є вірогідним припущенням про який-небудь факт. Презюмптивна норма має тричленну структуру, що складається з гіпотези, диспозиції і контрпрезумпції. Структура норми-принципу є складнішою.

Норми-принципи не указують на умови їх застосування і на заходи їх забезпечення, тобто не містять гіпотези і санкції. На наш погляд, санкція в нормі-принципі, дійсно, відсутня. Проте гіпотеза і диспозиція в цій нормі є. Наприклад, принципи цивільного права пронизують всі цивільно-правові норми, обумовлюють їх форму і зміст. Вони не розраховані на конкретні ситуації, не указують на певні права і обов’язки учасників цивільного правовідношення. Норми-принципи містять правила найзагальнішого характеру, тому в їх гіпотезах не може бути конкретних умов дії правових норм. Дія того або іншого принципу права обумовлена типом і формою держави, його політичною системою, системою цінностей і традицій його суспільства. Саме тому принципи права не постійні, вони змінюються від епохи до епохи, від держави до держави, згідно їх типу.

Принципи дозволяють визначити природу даного права як демократичного або, навпаки, як тоталітарного 108. Норми-принципи цивільного права, що містяться в ЦК України (рівність учасників, свобода договору, недоторканність власності і ін.) діятимуть тільки в демократичній правовій державі. Таким чином, визнання України демократичною і правовою державою є умовою (гіпотезою) дії цивільно-правових норм-принципів. Дана умова закріплена в ст. 1 Конституції України. Диспозиція норми-принципу містить конкретний принцип. Наприклад, цивільно-правова норма-принцип свободи договору конструюється таким чином: «Якщо Україна є демократичною правовою державою, то в цивільних правовідносинах визнається свобода договору». Проте структура диспозиції норми-принципу не так проста, як може показатися на перший погляд. Диспозиції конкретних норм права указують на певну модель поведінки, достатньо зрозумілу для суб’єктів правовідношення: «орендодавець зобов’язаний проводити капітальний ремонт», «власник зобов’язаний нести ризик випадкової загибелі речі», «сторони договору визначають його умови на свій розсуд». Проте що саме слід розуміти під категоріями «свобода договору», «недоторканність власності», «безперешкодне здійснення цивільних прав»?

Диспозиція норми-принципу складається з різних юридичних імперативів, що розшифровують конкретний принцип. Законодавець може в нормі-принципі розкрити зміст принципу, перераховуючи його імперативи. Приклад такого техніко-юридичного прийому ми бачимо в ст. 2 Цивільного кодексу Республіки Білорусь. Наприклад, принцип рівності учасників цивільних правовідносин розкривається через перелік наступних юридичних імперативів: суб’єкти цивільного права беруть участь у цивільних правовідносинах на рівних; рівні перед законом; не можуть користуватися перевагами і привілеями, що суперечать закону; мають право без всякої дискримінації на рівний захист.Тим часом творці ЦКУ таким шляхом не пішли, обмежившись лише переліком норм-принципів.

Обґрунтування юридичних імперативів кожного цивільно-правового принципу – завдання науки цивільного права, яка повинна бути вирішена на основі аналізу цивільно-правових норм. Наприклад, аналіз норм договірного права дозволяє говорити про три імперативні норми-принципи свободи договору: свободу укладення договору; свободу вибору моделі договору; свободу у визначенні умов договору. У цивілістиці виділяють і інші імперативи цього принципу, наприклад, свободу вибору контрагента, свободу вибору форми договору. Вказані імперативи принципу свободи договору конкретизуються і в окремих інститутах договірного права, в багатьох статтях ЦК України. У самому формулюванні «сторони мають право визначати умови договору» ознаки принципів права відсутні, як відсутні вони і в будь-якій іншій, зокрема презюмптивній, нормі, що не має подібних імперативів. Принципом права є не всяка норма, а лише та, яка припускає наявність інших ідей, що сумарно виражають головну ідею.

Жодна презюмптивна норма не є сумою юридичних імперативів, вона є єдиним правилом. Але така норма, так само, як будь-яка інша правова норма, наприклад уповноважуюча, може бути одним із імперативів якого-небудь цивільно-правового принципу, але самою нормою-принципом бути не може. Принципи права виявляються, відбиваються, заломлюються в правових нормах, але не зводяться до них.

Принципи і норми-принципи – це не одне і те ж. При непрямому закріпленні принципу норми-принципи не виникають. В цьому випадку говорять, що принципи права «розсіяні», «розчинені», «розмиті» в правовій матерії, в інших правових нормах і можуть бути виведені з них шляхом тлумачення і аналізу. У правовій літературі навіть робиться висновок про те, що з приватних, конкретних правових норм можуть бути виведені саме норми-принципи. Проте при «виведенні» норм права посилюється суб’єктивний момент (думка тлумача). Тим часом правові норми повинні бути текстуально, чітко закріплені в законі, їх зовнішній вираз повинен бути достатньо наочним. Якщо допустити, що норми права ще і виводяться з тексту закону, то це дезорганізовуватиме суб’єктів правовідносин, а правову систему приведе до хаосу. З цих причин принципи, що виводяться з тексту нормативного акту, не можна вважати нормами.

Загальновизнано, що принципи права проходять три стадії реалізації, правосвідомість, норму, правозастосування. Принцип права спочатку формується в правосвідомості як ідея, потім в ході правотворчої діяльності законодавця закріплюється в нормах, потім застосовується в суспільних відносинах 109.

Отже, принцип права спочатку формується у вигляді правових ідей в правосвідомості – одні заповнюють «порожнечі» писаного права, не входивши в саму матерію, що об’єктивувалася, інші – прямо входять в правову систему, в догму. Принципи, що прямо входять у правову систему, є нормами-принципами. Інші продовжують існувати у вигляді принципів-ідей. Яким же чином вони заповнюють «порожнечі» писаного права? Відповідь на це питання може бути такою. Принципи, що існують в правосвідомості, не можуть бути повністю відокремлені від чинного текстуального законодавства. Вони і формуються не без впливу писаного права. Не випадково практично жоден учений, що досліджує вказані проблеми, не приводить приклад «чистого» принципу правосвідомості, що не знайшов того або іншого віддзеркалення в чинному законодавстві. Наприклад, принцип справедливості текстуально не закріплений в ЦК України, але не можна сказати, що він не знайшов свого віддзеркалення в окремих приватних цивільно-правових нормах. Те ж саме можна сказати і про цивільно-правовий принцип-ідею сумлінності учасників цивільних правовідносин. У найбільш загальному розумінні добра совість виражає, мабуть, вихідну позицію особи, що поважає свого контрагента, що бачить в нім рівного.

Принципи права відбиваються у всіх правових нормах, оскільки немає норм, в яких не виявлялися б правові принципи, в кожній нормі відбитий той або інший принцип або декілька їх, кожна норма по-своєму принципова. Тут необхідно відзначити, що принципи права більшою мірою відбиваються в юридичних імперативах і у меншій мірі – в інших нормах. У цьому бачиться схожість норм-принципів і норм-ідей. Відмінність же між ними полягає в тому, що принципи-норми мають самостійне законодавче формулювання, а принципи-ідеї ще не мають. Деякі юридичні імперативи із-за своєї близькості до принципів іноді ними і називаються, наприклад, принцип презумпції невинності в кримінальному праві, принцип презумпції сумлінності в цивільному праві. У цьому немає нічого крамольного, але необхідно враховувати, що це елементи принципів-ідей, а не норми-принципи.

На наш погляд, немає перешкод до того, щоб юридичний імператив принципу права був сформульований у вигляді презюмптивної норми. Важливо, щоб ця норма містила ті або інші риси принципів, була здатною відображати суть, поширювала свій зміст (дух) на деякі інші норми, могла служити орієнтиром в їх застосуванні і тлумаченні. Таке, наприклад, значення презумпції вини в цивільному праві, яка знаходить своє закріплення в цілому ряду цивільно-правових норм, визначає приватноправову суть даної галузі.

Рівень юридичних імперативів принципів права часто досягають презумпції з невеликим ступенем вірогідності, наприклад презумпція невинності, що навіть дало можливість деяким ученим розглядати їх як штучні презумпції, «так звані презумпції»110. Такий висновок уявляється не зовсім вірним.

Як вже наголошувалося, презумпції можуть володіти і низьким ступенем вірогідності, що не порушує їх логічної природи. Такі презумпції грають велику роль в правовому регулюванні, вони вносять стабільність, порядок до правовідносин. Неважко уявити, який би наступив правовий хаос за відсутності презумпції знання закону, яку також можна віднести до маловірогідних. Крім того, ці презумпції відображають ідеї справедливості правового регулювання. Завдяки презумпції невинності в кримінальному праві кожен підозрюваний або звинувачений спочатку знаходиться в найбільш сприятливому для нього положенні.

Закріплення презумпції невинності в кримінальному праві і презумпції вини в цивільному праві показує принципову різницю цих двох галузей: приналежність першої до публічного, а другою – до приватного права. Зміст галузевих норм багато в чому визначений закріпленням і дією цих презумпцій. Таке значення маловірогідних презумпцій пояснює їх закріплення в праві саме як необхідні імперативи принципів, що, проте, не позбавляє їх презюмптивної природи.

Так, наприклад, до юридичних імперативів принципів цивільного права слід віднести презумпції сумлінності, розумності, вини. Важливо відзначити і те, що норми-принципи права не підлягають спростуванню. Проте спростуванню не підлягає саме присутність певних принципів в праві визначеного типу держави. Це правова істина, яка не вимагає доказів необхідності її закріплення в правових нормах. Норма-принцип цивільного права не застосовуватиметься тільки за відсутності умов її дії, передбачених в гіпотезі норми. Для дії презумпції також потрібний доказ наявності умов її застосування (гіпотези). Особливість юридичних імперативів принципів, виражених у вигляді презюмптивної норми, полягає у тому, що при їх дії може спростовуватися диспозиція (безпосередньо саме припущення) стосовно конкретного випадку шляхом доказу зворотнього. При застосуванні інших імперативів принципів можливість спростування диспозиції не передбачена. Тому спростування можливості застосування норми-презумпції, що є одночасно і юридичним імперативом принципу, можливо загалом для всіх правових норм, зокрема норм-принципів, порядку: доказ відсутності умов її дії (гіпотези), або спеціальним способом: спростування дії самого припущення (диспозиції) стосовно конкретної ситуації.

Розгляд і вирішення питання про співвідношення принципів і презумпцій представляються важливими ще і тому, що статус принципу права зумовлює і особливі правила його застосування, обумовлені значенням принципів у процесі правового регулювання. Безпосереднє юридичне значення принципів права полягає, по-перше, у використанні їх як критерію для вдосконалення і тлумачення законодавства, а по-друге, в застосуванні їх як нормативної основи рішення судів.

Сьогодні суди в своїх рішеннях все частіше посилаються безпосередньо на принципи права за відсутності або суперечності конкретних регулятивних або охоронних норм. Функцію вдосконалення законодавства виконують і норми-принципи, і принципи-ідеї, а в нормативну основу рішення суду можуть бути покладені тільки норми-принципи, оскільки принципи-ідеї формальним джерелом права не є. Неможливо знайти жодного судового рішення, в резолютивній частині якого було б вказано, що суперечка вирішується «відповідно до принципу справедливості» або «з принципом сумлінності». Ці принципи «живуть» в судових рішеннях тільки у формах своїх юридичних імперативів. Посилання в рішеннях суддів на принципи без юридичних імперативів можлива при застосуванні законодавства за аналогією – при неможливості використання аналогії закону обов’язки сторін визначаються виходячи із загальних засад і сенсу законодавства. Під загальними засадами слід розуміти норми-принципи права, а з сенсу законодавства виводяться правові принципи-ідеї. При цьому якщо суспільне відношення може бути врегульоване юридичними імперативами принципів, наприклад, нормою-презумпцією сумлінності, то застосовувати аналогію права не можна, оскільки юридичні імперативи принципів права розраховані на конкретну ситуацію, тобто прямо регулюють те або інше суспільне відношення. А «пряме регулювання» виключає застосування законодавства за аналогією. У зв’язку з цим можна припустити, що принципи права існують на трьох рівнях: на найнижчому рівні (найконкретнішому), пронизуючи всі правові норми; на середньому рівні (більш загальному) у формі юридичних імперативів; на вищому рівні (найзагальнішому) у вигляді скелету багатющої правової матерії. Саме у останньому вигляді, на третьому, найабстрактнішому, рівні, принципи права використовуються як основа для аналогії.

На підставі викладеного слід виділити наступні відмінності норм-принципів від норм-презумпцій. По-перше, норми-принципи містять правила гранично загального характеру, не визначають конкретних прав і обов’язків суб’єктів цивільного права, а формулюють їх в найзагальнішому вигляді. Норми-презумпції є розпорядженнями менш загального характеру, вони розраховані на конкретну ситуацію. Крім того, норми-презумпції взагалі не містять ні загальних, ні конкретних прав і обов’язків, оскільки не наказують жодних правил поведінки. По-друге, норми-принципи закріплюють основоположні засади, що визначають зміст всіх правових норм, вони мають основне значення для права, визначають його першорядні риси, є сумарним виразом інших правових норм. У норм-презумпцій подібні риси, ознаки відсутні. По-третє, правило, що є диспозицією норми-принципу, може мати виключення, наприклад, виключенням з норми-принципу свободи договору є норми про публічний договір, про укладення договору в обов’язковому порядку. Норми-презумпції таких виключень не мають. По-четверте, норми-принципи і норми-презумпції розрізняються по логічній структурі, перші складаються з двох, другі – з трьох елементів. По-п’яте, норми-принципи мають загальний характер, тобто діють у всіх підгалузях і інститутах відповідної галузі права. Серед норм-презумпцій схожим механізмом дії володіють лише норми-презумпції, що є юридичними імперативами яких-небудь правових принципів. Для решти норм-презумпцій ця ознака не характерна. По-шосте, норми-принципи мають набагато більше значення, чим презумпції в правотворчості і в правозастосовчій практиці, оскільки в концентрованому вигляді визначають «дух» певної галузі права. Суди використовують норми-принципи і при застосуванні аналогії законодавства. Норми-презумпції таким значенням не володіють. По-сьоме, у зв’язку з вказаним значенням норм-принципів їх реальний зміст повинен бути найстабільнішим в праві і змінюватися тільки разом із зміною типу або форми держави. Норми-презумпції динамічніші. Отже, співвідношення норм-презумпцій і принципів-ідей бачиться у тому, що певні презюмптивні норми (сумлінності, розумності, провини тощо) можуть бути юридичними імперативами правових принципів, прямо не закріплених в законодавстві.

В и с н о в к и

Наслідком проведеного в роботі даного роду теоретичного дослі­дження є такі результати:

1.Правові презумпції активно використовувалися ще в римському праві і є перспективним напрямом розвитку сучасного законодавства. При цьому не варто розуміти презумпцію виключно як засіб юридичної техніки: сфера її застосування набагато ширша.

Проведений аналіз дозволяє зробити висновок, що презумпції є важливим інструментом правового регулювання як процесуальних, так і матеріальних правовідносин. Тому важливим є питання про вироблення чітких критеріїв для закріплення презумпцій в обох сферах права і застосування їх на практиці. Це дозволить зробити презумпцію дійсно ефективним засобом правового захисту.

2. Враховуючи юридичне значення правової презумпції, вбачається доцільним при її визначенні виходити з того, що презумпція є виключно правовим інститутом, припущенням, що діє у сфері права. Відносно правової презумпції найбільш вдалим, на наш погляд, є наступне визначення. Правова презумпція – це різновид нормативного правового розпорядження, що є правилом-прийомом, згідно якого без спеціальних доказів, а лише на підставі встановлення юридичних фактів можна зробити припущення про наявність (відсутності) пошукових юридичних фактів або правовідносин. Дане припущення засноване на зв’язку між ними і підтверджене попереднім досвідом.

3. Дія презумпції забезпечується нормативним механізмом реалізації – нормою або ж комплексом правових норм, що встановлює обов’язки осіб. За способом регулятивної дії нормативний механізм реалізації презумпції може бути обов’язком особи визнати факт, що презюмується, встановленим. З позиції логіки презумпція є складною умовною імовірнісною думкою. Реалізація презумпції є умовним силогізмом з правильним модусом, прямий висновок з якого слідує з необхідністю. Дотримання законів логіки, як при встановленні, так і при реалізації презумпції підвищує точність наукового дослідження і надає апарат для розробки юридичної природи презумпції.

4. Інструментальна цінність правової презумпції виявляється також в такій ролі правової презумпції, як доказова конструкція. Основною функцією доказової конструкції є розподіл обов’язків доведення.

5. Презумпції повинні закріплюватися в законах. Це пов’язано з тим, що даний інститут чинить вплив не тільки на приватноправові, але і публічні відносини, що зумовлює жорсткіший підхід до їх нормативного закріплення. Причому, визнання самостійної регулюючої ролі правової презумпції вимагає використання прямого способу закріплення останніх в нормативних правових актах.

Презумпції не повинні мати латентного характеру. Презумпції слід формулювати так, щоб не вимагалося їх розширювального тлумачення – ані судового, ані доктринального. Небажано виводити презумпції виходячи з сенсу законодавства, оскільки це не вносить ясності в їх застосування на практиці і позбавляє презумпцію того правового значення, яким вона насправді володіє. Тому потрібно чітко дотримуватись лінгвістичних вимог, що пред’являються до мовної форми викладу правових презумпцій.

На наш погляд, непогано було б законодавчо закріпити поняття «презумпція», оскільки це допомогло б надалі формулювати статті законів, що містять подібного роду нормативні розпорядження. Проте не зовсім коректною є позиція авторів, які пропонують встановити вичерпний перелік презумпцій.

6. Зміна політичної і соціальної структури суспільства, економічних відносин призводить до необхідності вдосконалення правового регулювання. У зв’язку з цим актуальною в законотворчій діяльності є розробка, формулювання нових і відмова від непрацюючих презумпцій. Наявність у праві правової презумпції повинна характеризуватися її реальною задіяністю у процесі правового регулювання.

7. Ефективність дії правових презумпцій залежить від певних об’єктивних і суб’єктивних умов, які відносяться як до самого права, так і сфері його реалізації. Презумпція має такі компоненти, які дають можливість говорити про її ефективність і оптимальність. Так, презумпція має мету, чинники, що впливають на механізми її функціонування, соціальну і юридичну природу тощо. Всі вони входять в поняття ефективність і оптимальність. Характер взаємозв’язку правової презумпції з різними сторонами суспільного життя і визначає ті умови, які кінець кінцем забезпечують ефективність її дії.

Список використаних джерел

1.

Абдрашитов В.М. Презумпция невиновности: генезис и перспективы развития в законодательстве и практике Российской Федерации. Вопросы общей теории права: Канд. дисс. Волгоград, 2001.
2.

Александров Н.Г.Социалистические принципы советского права // Совет­ское государство и право. – 1957. – №11.
3.

Алексеев С.С. О составе гражданского правонарушения // Правоведение. – 1958. – № 1.
4.

Арсеньев В.Д. К вопросу о презумпции невиновности в свете новой Конституции СССР // Вопросы совершенствования эффективности борьбы с преступностью. – Томск, 1979.
5.

Бабаев В.К. Логика в сфере права // Советское государство и право. – 1979. – № 7.
6.

Бабаев В.К. Презумпции в российском праве и юридической практике // Проблемы юридической техники. Сборник статей / Под ред. В.М Баранова. – Н.Новгород, 2000.
7.

Бабаев В.К. Презумпции в советском праве. – Горький, 1974.
8.

Бабаев В.К. Теория современного советского права. Фрагменты лекций и схемы. – Н. Новгород, 1991.
9.

Бержель Ж.-Л. Общая теория права / Под общ. ред. В.И. Даниленко / Пер. с фр. – М., 2000.
10.

Большая советская энциклопедия / Гл. ред. A.M. Прохоров. Т. 27. – М., 1977.
11.

Братусь С.Н.Предмет и система советского гражданского права. – М., 1963.
12.

Бутурова О., Капинус Н. Реализация конституционного принципа презумпции невиновности в уголовно-процессуальном праве Российской Федерации // Право и жизнь. – 1998. – № 17.
13.

Васильев Л.М. К вопросу о содержании презумпции невиновности обвиняемого в советском уголовном процессе: Тезисы выступления // Научные и практические проблемы уголовного судопроизводства в свете судебно-правовой реформы. – Ижевск, 1989.
14.

Васильев Л.М. Фактические презумпции в советском уголовном судопроизводстве // Правоведение. – 1982. – №1.
15.

Веденеев Е.Ю. Роль презумпций в гражданском праве, арбитражном и гражданском судопроизводстве // Государство и право. – 1998. – № 2.
16.

Винницкий Д.В.Основные проблемы теории российского налогового права: Автореф. дис. … докт. юрид. наук. Екатеринбург, 2003.
17.

Витушко В.А. Курс гражданского права. Общая часть: В 5-ти т. Т.2. Научн.-практич. пособие. – Мн., 2002.
18.

Вопленко Н.Н.Социалистическая справедливость и формы ее выражения в праве // Советское государство и право. – 1979. – № 10.
19.

Гайворонський В. Конституційний принцип верховенства права // Право України. – 2003. – №5.
20.

Гайворонський В. Яким має бути механізм впровадження принципу верховенства права // Право України. – 2005. – №10.
21.

Горский А.Ф., Кокрев Л.Д., Элькинд П.С. Проблемы доказательств в советском уголовном процессе. – Воронеж, 1978.
22.

Горшенев В.М. Нетипичные нормативные предписания // Советское государство и право. – 1978. – № 3.
23.

Гурвич М.А. Доказательственные презумпции в советском гражданском процессе // Советская юстиция. – 1968. – № 12.
24.

Дмитриева О.В. Ответственность без вины в гражданском праве. – Воронеж, 1998.
25.

Дождев Д.В.Римское частное право. – М., 1997.
26.

Дормидонтов Г.Ф. Классификация явлений юридического быта, относимых к случаям применения фикций. – Казань, 1895.
27.

Доценко Т.А. Сущность юридических конструкций.- М., 1995.
28.

Зайцев И.Правовые фикции в гражданском процессе // Российская юсти­ция. – 1997. – № 1.
29.

Зуев Ю.Г. Уголовно-правовые презумпции: понятие, признаки и виды //
Проблемы юридической техники: Сборник статей. Под ред. В.М. Баранова. – Н.Новгород, 2000.
30.

Иоффе О.С. Ответственность по советскому гражданскому праву. – М.,
1986.
31.

Кальницкий В.В., Бекетов О.И. О презумпции доверия к сотруднику милиции и оценке его показаний // Государство и право. – 1994. – № 8-9.
32.

Каминская В.И. Учение о правовых презумпциях в уголовном процессе. – М.-Л., 1948.
33.

Касумов Ч.С. Справедливость и реализация принципа презумпции невиновности на практике // Советское государство и право. – 1983. – №12.
34.

Кінам Я. Трансформація відповідальності у праві – реалізація принципу справедливості при застосуванні мір державного примусу // Право України. – 2004. – №3.
35.

Клейнман А.Ф. Советский гражданский процесс. – М., 1954.
36.

Козловський А.А. Гносеологічні принципи права // Проблеми філософії права. – 2005. – Т.ІІІ. – №1-2.
37.

Козловський А.А. Право як пізнання: вступ до гносеології права. – Чернівці, 1999.
38.

Колодій А.М. Принципи права України. – К., 1998.
39.

Костін М. Реалізація принципу законності у порушенні кримінальних справ: окремі аспекти // Право України. – 2005. – №12.
40.

Кравченко Ф. Презумпция невиновности в свете газетных и журнальных публикаций // Российская юстиция. – 1997. – № 10.
41.

Кругликов Л.П., Зуев Ю.Г.Виды презумпций в уголовном праве // Законодательная техника современной России: состояние, проблемы, совершенствование / Под ред. В.М. Баранова. – Н. Новгород, 2001.
42.

Кузнецова О.А. Презумпции в гражданском праве. – СПб., 2004.
43.

Курсова О.А.Юридические фикции в современном российском праве: сущность, виды, проблемы действия // Проблемы юридической техники / Под ред. В.М. Баранова. – Н. Новгород, 2000.
44.

Кухаренок С.Е. Презумпция доверия учредителя в институте доверительного управления имуществом // Проблемы юридической техники / Под ред. В.М Баранова. – Н.Новгород, 2000.
45.

Ларин A.M. Презумпция невиновности. – М., 1982.
46.

Левенталь Я.Б. К вопросу о презумпциях в советском гражданском процессе // Советское государство и право. – 1949. – № 6.
47.

Левинова Т.А. Презумпция невиновности в механизме преобразования вероятного в достоверное знание в уголовном процессе // Проблемы юридической науки и практики в исследованиях адъюнктов и соискателей. Сборник научных трудов. Вып. 3 / Отв. ред. СП. Гришин. – Н.Новгород, 1995.
48.

Лившиц Р.З.Теория права: Учебник. – М., 1994.
49.

Либус И.А. Презумпция невиновности в советском уголовном процессе. – Ташкент, 1981.
50.

Лукичев Ю.А. Презумпция невиновности: понятие и содержание // Ученые записки юридического факультета. Санкт-Петербургский гуманитарный университет профсоюзов. Вып. 2. – СПб., 1997.
51.

Луспеник Д. Застосування у судовій практиці доказових презумпцій та фікцій у системі розподілу обов’язків з доказування за новим ЦПК України // Право України. – 2005. – №8.
52.

Малахов В.П. Логика для юристов: Учебное пособие для студентов вузов. – М.-Екатеринбург, 2002.
53.

Марченко М.Н. Проблемы теории государства и права. Учебник. – М., 2001.
54.

Мейер Д.И. О юридических вымыслах и предположениях, о скрытых и притворных действиях. – Казань, 1854.
55.

Муромцев С.А. О консерватизме римской юриспруденции. – М., 1885.
56.

Мэн Г.С.Древнее право, его связь с древней историей общества и его отношение к новейшим идеям. – СПб., 1873.
57.

Ойгензихт В.А. Понятие гражданско-правовых презумпций // Советское
государство и право. – 1975. – № 10.
58.

Ойгензихт В.А. Презумпции в советском гражданском праве. – Душанбе,
1976.
59.

Ойгензихт В.А. Презумпция знания закона в гражданском праве // Актуальные вопросы теории и истории права и применения советского законодательства. – Душанбе, 1975.
60.

Оршанский И.Г. О законных предположениях и их значении // Журнал гражданского и уголовного права. Кн. 4. – СПб. – 1874.
61.

Панько К.К.Юридические фикции в современном российском праве // Про­блемы юридической техники / Под ред. В.М. Баранова. Н. Новгород, 2000.
62.

Пашков А.С., Явич Я.С. Эффективность действия правовой нормы // Советское государство и право. – 1970. – № 3.
63.

Пацурківський П.С. Сучасні проблеми правопізнання. – Чернівці, 2000.
64.

Петрухин И.Л. Презумпция невиновности – конституционный принцип
советского уголовного процесса // Советское государство и право. – 1978. – № 12.
65.

Печников Г.А. Принцип презумпции невиновности на предварительном следствии. – Волгоград, 1992.
66.

Притика Ю. Система принципів третейського розгляду // Право України. – 2005. – №1.
67.

Радионова О.Н. Презумпция как основание освобождения от доказывания // Проблемы применения норм гражданского процессуального права. Межвузов, сб. науч. труд. – Свердловск, 1986.
68.

Решетникова И.В. Доказательственное право Англии и США. – М., 1999.
69.

Римское частное право/ Под ред. И.Б. Новицкого, И.С. Перетерского. – М., 1999.
70.

Савельев К.А. Презумпция невиновности и возвращение уголовных дел
на дополнительное расследование // Юриспруденция. – Самара. – 1997.
71.

Селезнев М. Презумпция экологической безопасности // Российская
юстиция. – 1998. – №4.
72.

Сергеев А.П. Презумпция правомерности фактического владения (с точки зрения значения и видов презумпций в советском праве) // Правосубъектность по гражданскому и хозяйственному праву. – Л., 1983.
73.

Смирнов О.В.Соотношение норм и принципов в советском праве // Совет­ское государство и право. – 1977. – № 2.
74.

Советское гражданское право: Учебник для вузов / Под ред. В.П. Грибано­ва, СМ. Корнеева. – М., 1979. – С. 24.
75.

Строгович М.С. Право обвиняемого на защиту и презумпция невиновности. – М, 1984.
76.

Строгович М.С. Учение о материальной истине в уголовном процессе. – М.-Л., 1947.
77.

Сырых В.М. Прогнозирование эффективности норм права на стадии их разработки // Труды ВНИИСЗ. – 1987. – № 36.
78.

Тарбагаева Е.Б. Роль законных презумпций в процессе судебного доказывания и познания // Правоведение. – 1982. – № 3.
79.

Теория государства и права. Курс лекций / Под ред. Н.И. Матузова и А.В. Малько. – М., 1997.
80.

Теория государства и права: Учебник для вузов / Под ред. М.М. Рассолова, ВО. Пугина, Б.С. Эбзеева. – М., 2001.
81.

Теория доказательств в советском уголовном процессе. Часть общая / Под ред. М.М. Левина. – М., 1966.
82.

Тилле А.А. Презумпция знания законов // Правоведение. – 1969. – №3.
83.

Томкіна О. Принцип гласності процедури прийняття правових актів КМУ // Право України. – 2005. – №9.
84.

Томин В.Т. Презумпция невиновности обвиняемого и советский уголовный процесс // Развитие науки и практики уголовного судопроизводства в свете требования Конституции СССР. – М., 1978.
85.

Треушников М.К. Судебные доказательства. – М., 1999.
86.

Ульяновська О. Правові фікції і правові презумпції: єдність та відмінність // Право України. – 2005. – №6.
87.

Федотов А.В. Использование оценочных презумпций в процессе доказывания // Журнал российского права. – 2002. – № 5.
88.

Федотов А.В. Понятие и классификация доказательственных презумпций // Журнал российского права. – 2001. – № 4.
89.

Фулей Т. Загальнолюдські (загальноцивілізаційні) принципи права: деякі теоретичні аспекти. – 2003. – №7.
90.

Цуканов Н.Н. О критериях правовой презумпции // Законотворческая техника современной России: состояние, проблемы, совершенствование: Сборник статей: В 2-х т. / Под ред. В.М. Баранова. – Н.Новгород, 2001.
91.

Черниловский З.М. Презумпции и фикции в истории права // Советское
государство и право. – 1984. – № 1.
92.

Шабунина И.С.О значении презумпций в гражданском процессуальном праве // Российский юридический журнал. – 1999. – № 4.
93.

Шешуков М.П. Презумпция невиновности и прекращение дела по нереабилитирующим основаниям // Вопросы повышения эффективности правосудия по уголовным делам. – Калининград, 1981.
94.

Штейнберг А. Предположения как доказательства в гражданском процессе // Советская юстиция. – 1940. – № 13.
95.

Штутин Я.Л. Предмет доказывания в советском гражданском процессе. – М., 1963.
96.

Щекин Д.М. Презумпция добросовестности налогоплательщика // Ваш налоговый адвокат. – 2001. – № 1.
97.

Щекин Д.М. Юридические презумпции в налоговом праве: Учебное пособие / Под ред. С.Г. Пепеляева. – М., 2002.
98.

Энциклопедический словарь. Том XXV / Под ред. Ф.А Брокгауза и И.А. Эфрона. – С-П., 1808.
99.

Юдельсон К.С. Проблема доказывания в советском гражданском процессе. – М., 1951.
100.

Явич Л.С.Право развитого социалистического общества: сущность и прин­ципы. – М., 1978.

1Строгович М.С. Учение о материальной истине в уголовном процессе. – М.-Л., 1947. – С. 202.

2Петрухин И.Л. Презумпция невиновности – конституционный принцип советского уголовного процесса//Советское государство и право. – 1978. – № 12. – С. 18-26.

3Ойгензихт В.А. Презумпции в советском гражданском праве. – Душанбе, 1976. – С. 43-189.

4Козловський А.А. Право як пізнання: вступ до гносеології права. – Чернівці, 1999. – С. 41.

5Энциклопедический словарь. Том XXV / Под ред. Ф.А Брокгауза и И.А. Эфрона. – СПб., 1808. – С. 52.

6Бабаев В.К. Презумпции в советском праве. – Горький, 1974.

7Левенталь Я.Б. К вопросу о презумпциях в советском гражданском процессе // Советское государство и право. – 1949. – №6. – С. 56; Ойгензихт В.А. Понятие гражданско-правовых презумпций // Советское государство и право. – 1975. – № 10. – С. 26.

8Либус И.А. Презумпция невиновности в советском уголовном процессе. – Ташкент, 1981. – С. 14.

9Цуканов Н.Н. О критериях правовой презумпции. Законотворческая техникасовременной России: состояние, проблемы, совершенствование: Сборник статей: В 2-х т. / Под ред. В.М. Баранова. – Н.Новгород, 2001. – С. 506.

10Щекин Д.М. Юридические презумпции в налоговом праве: Учебноепособие / Под ред. С.Г. Пепеляева. – М., 2002. – С. 23-78.

11Бабаев В.К. Теория современного советского права. Фрагменты лекций и схемы. – Н. Новгород, 1991. – С. 91.

12Клейнман А.Ф. Советский гражданский процесс. – М., 1954.- С. 73.

13Горский А.Ф., Кокрев Л.Д., Элькинд П.С. Проблемы доказательств в советском уголовном процессе. – Воронеж, 1978. – С. 237.

14Либус И.А. Презумпция невиновности в советском уголовномпроцессе. – Ташкент, 1981. – С.14.

15Цуканов Н.Н. О критериях правовой презумпции // Законотворческая техника современной России: состояние, проблемы,совершенствование: Сборник статей: В 2-х т. / Под ред. В.М. Баранова. – Н.Новгород, 2001. – С.506.

16Витушко В.А. Курс гражданского права. Общая часть: В 5-ти т. Т.2. Научн.-практич. пособие. – Мн., 2002. – С.212.

17Строгович М.С. Учение о материальной истине в уголовном процессе. – М.-Л., 1947. – С. 158.

18Ойгензихт В.А. Понятие гражданско-правовых презумпций // Советское
государство и право. – 1975. – № 10. – С. 26.

19Каминская В.И. Учение о правовых презумпциях в уголовномпроцессе. – М.-Л., 1948. – С. 5.

20Смышляев Л.П. Предмет доказывания и распределение обязанностей по доказыванию в советском гражданском процессе. – М., 1966. – С. 37.

21Левенталь Я.Б. К вопросу о презумпциях в советском гражданском
процессе // Советское государство и право. – 1949. – № 6. – С. 54-63.

22Юдельсон К.С. Проблема доказывания в советском гражданском процессе. – М., 1951. – С. 268.

23Штутин Я.Л. Предмет доказывания в советском гражданском процессе. – М., 1963. – С. 88; Луспеник Д. Застосування у судовій практиці доказових презумпцій та фікцій у системі розподілу обов’язків з доказування за новим ЦПК України // Право України. – 2005. – №8. – С.56.

24Тарбагаева Е.Б. Роль законных презумпций в процессе судебного доказывания и познания // Правоведение. – 1982. – №3. – С. 58.

25Васильев Л.М. К вопросу о содержании презумпции невиновности обвиняемого в советском уголовномпроцессе: Тезисы выступления // Научные и практические проблемы уголовного судопроизводства в светесудебно-правовой реформы. – Ижевск, 1989. – С. 99.

26Черниловский З.М. Презумпции и фикции в истории права // Советское государство и право. – 1984. – № 1. – С. 98.

27Цуканов Н.Н. О критериях правовой презумпции // Законотворческая техника современной России: состояние, проблемы,совершенствование: Сборник статей: В 2-х т. / Под ред. В.М. Баранова. – Н.Новгород, 2001. – С. 506; Горшенев В.М. Нетипичные нормативные предписания // Советское государство иправо. – 1978. – № 3. – С. 113-117.

28Щекин Д.М. Юридические презумпции в налоговом праве: Учебноепособие / Под ред. С.Г. Пепеляева. – М., 2002. – С. 40.

29Федотов А.В. Понятие и классификация доказательственных презумпций // Журнал российского права. – 2001. – № 4.

30Оршанский И.Г. О законных предположениях и их значении // Журналгражданского и уголовного права. Кн. 4. – СПб. – 1874. – С. 21-22.

31Дормидонтов Г.Ф. Классификация явлений юридического быта,относимых к случаям применения фикций. – Казань, 1895. – С. 15.

32Строгович М.С. Учение о материальной истине в уголовном процессе. – М.-Л., 1947. – С. 198.

33Тарбагаева Е.Б. Роль законных презумпций в процессе судебногодоказывания и познания // Правоведение. – 1982. – № 3. – С. 30.

34Доценко Т.А. Сущность юридических конструкций.- М., 1995.

35Луспеник Д. Застосування у судовій практиці доказових презумпцій та фікцій у системі розподілу обов’язків з доказування за новим ЦПК України // Право України. – 2005. – №8. – С.56.

36Треушников М.К. Судебные доказательства. – М., 1999. – С. 64.

37Федотов А.В. Использование оценочных презумпций в процессе доказывания // Журнал российского права. – 2002. – № 5.

38Малахов В.П. Логика для юристов: Учебное пособие для студентов вузов. – М.-Екатеринбург, 2002. – С. 152-153.

39Гурвич М.А.Доказательственные презумпции в советском гражданском процессе // Советская юстиция. – 1968. – № 12. – С. 9.

40Теория доказательств в советском уголовном процессе. Часть общая / Под ред. М.М. Левина. – М., 1966. – С. 428.

41Штейнберг А. Предположения как доказательства в гражданском процессе // Советская юстиция. – 1940. – № 13; Ойгензихт В.А. Понятие гражданско-правовой презумпции // Советское государство и право. – 1975. – № 10.

42Пацурківський П.С. Сучасні проблеми правопізнання. – Чернівці, 2000. – С. 258-268.

43Бабаев В.К. Логика в сфере права // Советское государство и право. – 1979. – № 7. – С. 40.

44Козловський А.А. Гносеологічні принципи права // Проблеми філософії права. – 2005. – Т.ІІІ. – №1-2. – С.41.

45Малахов В.П. Логика для юристов: Учебное пособие для студентоввузов. – М.-Екатеринбург, 2002. – C. 180.

46Мейер Д.И. О юридических вымыслах и предположениях, о скрытых ипритворных действиях. – Казань, 1854.- С. 52-53.

47Каминская В.И. Учение о правовых презумпциях в уголовномпроцессе. – М.-Л., 1948.- С. 34.

48Штутин Я.Л.Предмет доказывания в гражданском процессе. – М., 1963. – С. 97.

49Ойгензихт В.А. Презумпции в советском гражданском праве. – Душанбе,
1976.- С. 18; Строгович М.С. Учение о материальной истине в уголовном процессе. – М.-Л., 1947.- С. 185.

50Каминская В.И. Учение о правовых презумпциях в уголовномпроцессе. – М.-Л., 1948.- С. 54.

51Каминская В.И. Учение о правовых презумпциях в уголовномпроцессе. – М.-Л., 1948.- С. 35.

52Зуев Ю.Г. Уголовно-правовые презумпции: понятие, признаки и виды //Проблемы юридической техники: Сборник статей. Под ред. В.М.Баранова. – Н.Новгород, 2000. – С. 8.

53Каминская В.И. Учение о правовых презумпциях в уголовномпроцессе. – М.-Л., 1948.- С. 50.

54Левенталь Я.Б. К вопросу о презумпциях в советском гражданскомпроцессе // Советское государство и право. – 1949. – № 6.- С. 60.

55Мейер Д.И. О юридических вымыслах и предположениях, о скрытых ипритворных действиях. – Казань, 1854.- С. 45.

56Римское частное право/ Под ред. И.Б. Новицкого, И.С. Перетерского. – М., 1999. – С. 492.

57Ойгензихт В.А. Презумпции в советском гражданском праве. – Душанбе,
1976.- С. 28.

58Алексеев С.С.О составе гражданского правонарушения// Правоведение.- 1958. – №1. – С. 52.

59Веденеев Е.Ю. Роль презумпций в гражданском праве, арбитражном игражданском судопроизводстве // Государство и право. – 1998. – № 2.- С. 44.

60Шабунина И.С.О значении презумпций в гражданском процессуальном праве // Российский юридический журнал. – 1999. – № 4. – С. 88.

61Щекин Д.М. Юридические презумпции в налоговом праве: Учебноепособие / Под ред. С.Г. Пепеляева. – М., 2002.- С. 76.

62Бабаев В.К. Презумпции в советском праве. – Горький, 1974.- С. 54-57.

63Козловський А.А. Право як пізнання: вступ до гносеології права. – Чернівці, 1999. – С. 89-90.

64Штутин Я.Л. Предмет доказывания в советском гражданском процессе. – М., 1963. – С. 98.

65Луспеник Д. Застосування у судовій практиці доказових презумпцій та фікцій у системі розподілу обов’язків з доказування за новим ЦПК України // Право України. – 2005. – №8. – С. 56.

66Решетникова И.В. Доказательственное право Англии и США. – М., 1999. – С. 110.

67Дождев Д.В.Римское частное право. – М., 1997. – С. 226.

68МейерД.И.О юридических вымыслах и предположениях, о скрытых ипритворных действиях. – Казань, 1854. – С. 64.

69Бабаев В.К.Презумпции в советском праве. – Горький, 1974. – С. 46-49; Левенталь Я.Б. К вопросу о презумпциях в советском гражданскомпроцессе // Советское государство и право. – 1949. – № 6. – С. 55-56.

70Либус И.А. Презумпция невиновности в советском уголовномпроцессе. – Ташкент, 1981.- С. 13-17.

71Щекин Д.И.Юридические презумпции в налоговом праве: Учебноепособие / Под ред. С.Г. Пепеляева. – М., 2002. – С. 70.

72Ойгензихт В.А.Презумпции в советском гражданском праве. – Душанбе,
1976. – С. 20-22.

73Веденеев Е.Ю. Роль презумпций в гражданском праве, арбитражном игражданском судопроизводстве // Государство и право. – 1998. – № 2. – С. 48.

74Черниловский З.М. Презумпции и фикции в истории права // Советское
государство и право. – 1984. – № 1. – С. 102.

75Бабаев В.К.Презумпции в советском праве. – Горький, 1974. – С. 58.

76Решетникова И.В.Доказательственное право Англии и США. – М., 1999. – С. 108-109.

77Винницкий Д.В.Основные проблемы теории российского налогового права: Автореф. дис. … докт. юрид. наук. Екатеринбург, 2003. – С. 37.

78Федотов А.В.Понятие и классификация доказательственных презумпций // Журнал российского права. – 2001. – № 4. – С. 46; Федоров А.В.Использование оценочных презумпций в процессе доказывания // Журнал российского права. – 2002. – № 5. – С. 87-98.

79Мейер Д.И. О юридических вымыслах и предположениях, о скрытых ипритворных действиях. – Казань, 1854. – С. 2., 68, 87-88.

80Мэн Г.С.Древнее право, его связь с древней историей общества и его отношение к новейшим идеям. – СПб., 1873. – С. 21.

81Муромцев С.А.О консерватизме римской юриспруденции (опыт по истории римского права). – М., 1875. – С. 97, 100.

82Дормидонтов Г.Ф. Классификация явлений юридического быта,относимых к случаям применения фикций. – Казань, 1895. – С. 3.

83Каминская В.И. Учение о правовых презумпциях в уголовномпроцессе. – М.-Л., 1948. – С. 14.

84Бабаев В.К.Презумпции в советском праве: Учеб пособие. – Горький, 1974. – С. 28.

85Зайцев И.Правовые фикции в гражданском процессе // Российская юсти­ция. – 1997. – № 1. – С. 35.

86Горшенев В.М. Нетипичные нормативные предписания // Советское государство и право. – 1978. – № 3. – С. 117.

87Ульяновська О. Правові фікції і правові презумпції: єдність та відмінність // Право України. – 2005. – №6. – С.101

88Мейер Д.И. О юридических вымыслах и предположениях, о скрытых ипритворных действиях. – Казань, 1854. – С. 2.

89Бабаев В.К. Презумпции в советском праве. – Горький, 1974. – С. 32-33.

90Ойгензихт В.А. Презумпции в советском гражданском праве. – Душанбе,
1976. – С. 14-15.

91Курсова О.А.Юридические фикции в современном российском праве: сущность, виды, проблемы действия // Проблемы юридической техники / Под ред. В.М. Баранова. – Н. Новгород, 2000. – С. 456.

92 Там же. С. 458-459.

93Ульяновська О. Правові фікції і правові презумпції: єдність та відмінність // Право України. – 2005. – №6. – С.101

94Панько К.К.Юридические фикции в современном российском праве // Про­блемы юридической техники / Под ред. В.М. Баранова. Н. Новгород, 2000. – С. 460-461.

95Ульяновська О. Правові фікції і правові презумпції: єдність та відмінність // Право України. – 2005. – №6. – С.101.

96Бабаев В.К.Презумпции в российском праве и юридической практике // Проблемы юридической техники / Под ред. В.М. Баранова. – Н. Новгород 2000. – С. 328-329.

97Ойгензихт В.А. Презумпции в советском гражданском праве. – Душанбе,
1976. – С. 37.

98Колодій А.М. Принципи права України. – К., 1998. – С. 16-28.

99Логинов П.В.О понятии принципов гражданского процессуального права // Вестник МГУ. Серия 11: «Право». – 1985. – № 3. – С. 59.

100Лившиц Р.З.Теория права: Учебник. – М., 1994. – С. 195.

101Советское гражданское право: Учебник для вузов / Под ред. В.П. Грибано­ва, СМ. Корнеева. – М., 1979. – С. 24.

102Александров Н.Г.Социалистические принципы советского права // Совет­ское государство и право. – 1957. – №11. – С. 18.

103Братусь С.Н.Предмет и система советского гражданского права. – М., 1963. – С. 137.

104Смирнов О.В.Соотношение норм и принципов в советском праве// Совет­ское государство и право. – 1977. – № 2. – С. 12.

105Явич Л.С.Право развитого социалистического общества: сущность и прин­ципы. – М., 1978. – С. 33.

106Теория государства и права: Учебник для вузов / Под ред. М.М. Рассолова, ВО. Пугина, Б.С. Эбзеева. – М., 2001. – С. 234-235.

107Теория государства и права. Курс лекций / Под ред. Н.И. Матузова иА.В. Малько. – М., 1997. – С. 152.

108Колодій А.М. Принципи права України. – К., 1998. – С. 116-140.

109Вопленко Н.Н.Социалистическая справедливость и формы ее выражения в праве // Советское государство и право. – 1979. – № 10. – С. 39-47; Кінам Я. Трансформація відповідальності у праві – реалізація принципу справедливості при застосуванні мір державного примусу // Право України. – 2004. – №3. – С.107.

110Бабаев В.К. Презумпции в советском праве. – Горький, 1974. – С. 326-327.

Презумпції в праві: філософсько-правовий аналіз

Презумпції в праві: філософсько-правовий аналіз

Презумпції в праві: філософсько-правовий аналіз

3 коментарі ( 3 коментарі )

  1. admin

    МАГІСТЕРСЬКА РОБОТА
    Презумпції в праві: філософсько-правовий аналіз

    З М І С Т
    Вступ ………………………………………………………………………3

    Розділ І. Онтологічна сутність презумпцій в праві …………………..9
    1.1. Поняття презумпції в праві……………………………………..9
    1.2. Нормативний аспект правової презумпції…………….19
    1.3. Логічний аспект правової презумпції…………………….30

    Розділ ІІ.Аксіологічний статус презумпцій в праві ……………….39
    2.1. Фактичні та юридичні презумпції………………………….39
    2.2. Матеріальні і процесуальні презумпції………………….42
    2.3. Спростовні і неспростовні презумпції……………………51

    Розділ ІІІ. Співвідношення презумпції з суміжними правовими категоріями…………………………………………………………………..60
    3.1. Презумпції та фікції ……………………………………………….60
    3.2. Презумпції та принципи права………………………………70
    Висновки …………………………………………………………………84
    Список використаних джерел …………………………………….87

  2. А чому б другий розділ не назвати простіше: види презумпцій в праві?

  3. Тому, що в другому розділі йдеться про аксіологічний (ціннісні) аспекти презумпцій в праві.

Leave a reply