Зареєструватись

Логін

Пароль втрачено

Lost your password? Please enter your email address. You will receive a link and will create a new password via email.

Онтологічні засади психологізації права. Магістерська робота.

Онтологічні засади психологізації права. Магістерська робота.

Онтологічні засади психологізації права. Магістерська робота.

Механізм правового регулювання суспільних відносин: онтологічні засади психологізації права

Магістерська робота

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. Теоретико-методологічні засади вивчення механізму правового регулювання суспільних відносин

РОЗДІЛ ІІ. Структурно-функціональний аналіз правосвідомості сучасного українського суспільства

РОЗДІЛ ІІІ. Соціально-психологічна складова механізму правового регулювання суспільних відносин

РОЗДІЛ IV. Взаємодія правової свідомості з елементами механізму правового регулювання суспільних відносин

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ і літератури

Вступ

Актуальність теми дослідження. Саме в умовах демократичної соціально-правової держави реалізується сфера правового регулювання, сукупність суспільних відносин, яку можливо і необхідно упорядкувати за допомогою права і правових засобів. Основним напрямком правового регулювання в цих умовах є закріплення і охорона нових суспільних відносин; забезпечення сприятливих умов і засобів існування індивідів; реалізація і правовий захист життєво важливих потреб, інтересів людей і соціальних спільностей; заборона певних суспільних відносин і поведінки; зміна характеру відносин в певній сфері; стимулювання розвитку певних суспільних відносин; сприяння, за допомогою нових законів, виникненню і функціонуванню нових відносин і суспільних явищ тощо. При цьому існують певні межі правового регулювання – границі владно-вольового впливу держави в особі її органів на суспільні відносини, поведінку людей. Поширюється сфера застосування державою дозвільних рішень за рахунок скорочення каральних рішень.

Правове регулювання є динамічною частиною правової системи суспільства, що забезпечує цілісність правової діяльності, призводить в дію необхідні елементи правової системи, встановлює правопорядок в суспільстві. Впровадження правового регулювання надає соціальної дієвості, стабільності та особливої орієнтації впевненості. Воно забезпечує впорядкування, юридичне закріплення та охорону суспільних відносин шляхом застосування правових засобів.

За допомогою механізму правового регулювання відносини між суб’єктами набувають певної правової форми. Саме через норми права держава встановлює міру можливої та дозволеної поведінки людей. Правове регулювання характеризує право в дії, в русі, в процесі реалізації його потенції та сили. Правове регулювання має забезпечити створення умов; за яких суспільна система не втрачає своєї динамічності, зберігає необхідний ступінь стійкості і соціально-правової амортизації, покликаних відіграти роль обмежувачів та чинників пом’якшення, соціальної напруги: дестабілізуючих ситуацій, які породжуються необмеженим застосуванням суто економічних критеріїв, кризовими явищами в суспільстві.

Ступінь наукової розробки теми.Основи розробки проблематики механізму правового регулювання закладені в працях М.М. Коркунова, С.А. Муромцева, Л.Й. Петражицького, Ю.Є. Пермякова, А.В. Полякова, П.М. Рабіновича, В.О. Котюка, В.А. Бачиніна, В.І.Камінської, А.Р. Ратінової, С.І. Максимова тощо.

Мета і завдання дослідження. Метою магістерського дослідження є філософсько-правовий аналіз механізму правового регулювання суспільних відносин. Цей аналіз забезпечує реалізацію функцій соціально-правової держави, головною метою яких є утворення всебічних форм людської солідарності, соціалізації особи, стимулювання творчої активності, забезпечення гідності людини, її безпеки та особистої свободи. Для досягнення вказаної мети, поставлено такі завдання:

  • розкрити теоретико-методологічні засади вивчення механізму правового регулювання суспільних відносин;
  • проаналізувати структуру і функції правосвідомості сучасного українського суспільства;
  • визначити соціально-психологічну складову механізму правового регулювання суспільних відносин;
  • висвітлити взаємодію правової свідомості з елементами механізму правового регулювання суспільних відносин.

Об’єктом дослідження є процес правового регулювання суспільних відносин.

Предметом дослідження є динаміка правосвідомості як соціально-психологічної складової механізму правового регулювання суспільних відносин

Методи дослідження. Методологічною основою магістерської роботи стали, по-перше, основні принципи дослідження філософського рівня методоло­гії, такі, як єдність історичного і логічного, конкретного та абстрактного, одини­чного і загального, теоретичного та емпіричного, формального і змістовного. По-друге, в роботі широко використані загальнонаукові методи дослідження, такі, як системний і структурно-функціональний підходи, закони і методи логіч­ного ана­лізу та синтезу, індукції та дедукції, порівняння та протиставлення, ана­логії та інші. По-третє, серед послугованих спеціально-юридичних методів необ­хідно від­значити порівняльно-правовий та формально-догматичний.

Ви­користання вказа­них методів і принципів дослідження значно допома­гало в систематизації наяв­ного теоретичного матеріалу, що дозво­лило отримати позитивні ре­зультати, необхідні для досягнення поставленої в роботі мети.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що у магістерській роботі зроблена спроба на монографічному рівні комплексно розглянути теоретико-методологічні та практико-прикладні аспекти механізму правового регулювання суспільних відносин, його соціальні й психологічні аспекти.

На захист виносяться такі положення, в яких знайшла свій відбиток нау­кова новизна підходу до аналізу предмета дослідження:

1.

Правосвідомість і право діалектично, корелятивно пов’язані між собою як різні форми, сторони людського світу – світу значимих для людини смислів, значень, цінностей.

2.

Правова свідомість конструює й відтворює право як соціокультурний феномен. Структурно-змістовна складність правосвідомості обумовлена багатозначністю її будови. Вона існує в інституційній і неінституційній формах буття.

3.

Механізм правового регулювання є системою послідовно організованих засобів (явищ), за допомогою яких досягаються цілі правового регулювання. Рівень досконалості даного механізму, його відповідність завданням і цілям правового регулювання, природі і стану соціальних зв’язків , що підлягають юридичному впорядкуванню, знаходять своє відображення в ефективності правового регулювання.

Практичне значення одержаних результатів дослідження полягає в тому, що вони можуть бути використані:

По-перше, у науково-дослідницькій роботі – для подальшого розроблення концепції механізму правового регулювання суспільних відносин;

По-друге, у правотворчій та правозастосовній діяльності – як засновок підвищення ефективності правового регулювання;

По-третє, у навчальному процесі – як матеріал для викладання курсів з філософії, теорії та соціології права.

Структура магістерської роботи зумовлена метою, завданнями і логікою дослідження. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел і літератури. Загальний обсяг роботи становить 102 сторінки. Список використаних джерел (кількістю 96 найменувань) займає 5 сторінок.

РОЗДІЛ І. Теоретико-методологічні засади

вивчення механізму правового регулювання

суспільних відносин

Необхідними умовами існування і гармонійного розвитку кожного суспільства є узгодження інтересів різних його членів, встановлення і підтримування у стосунках між ними певного порядку. Частково це забезпечується за рахунок прямого впливу на поведінку людей різноманітних стихійно-природних, біологічних і соціальних чинників (наприклад, кліматичних умов, природного добору, демографічних процесів та ін.). Однак основне навантаження в реалізації зазначених функцій лягає на спеціально пристосовану до особливостей суспільного буття розгалужену систему соціальної регуляції, важливе місце в якій посідає правове регулювання.

Зміст будь-якого різновиду соціального регулювання (морального, заснованого на звичаях, релігійного, естетичного) так чи інакше полягає у визначенні на нормативному та індивідуальному рівнях відповідно до цілей регулювання меж дозволеної і забороненої поведінки соціальних суб’єктів, встановленні ідеальних моделей їхніх стосунків у певних життєвих ситуаціях, а також у стимулюванні фактичного дотримання ними даних установлень. Все це повною мірою властиве і правовому регулюванню, яке в загальному плані може бути охарактеризоване як процес дії за допомогою правових норм та інших юридичних засобів на поведінку людей з метою упорядкування, охорони та розвитку суспільних відносин.

Визначаючи сутність правового регулювання суспільних відносин, зазначаю, що термін «регулювання» означає процес свідомого впорядкування, встановлення певного порядку і походить від латинського слова regula (норма, мірило). Ведучи мову про правове регулювання, я виходжу з того, що мірилом цього процесу є певний рівень порядку, впорядкованості, а один з важливих засобів – закон та право як юридична форма його втілення. Дуже важливо за цих умов, розкриваючи поняття правового регулювання, спробувати насамперед розкрити зміст самого поняття «право» – це є певний прояв (результат, форма) загальної культури, зокрема політичної та правової. Саме культура є одним з головних чинників творення права, зокрема законів як певної юридичної форми, коли б «слава закону, – як зазначав Ш.Монтеск’є виникали у всіх людей ті ж самі поняття».1 Тобто, йдеться про існування такого стану, коли б кожна буква закону мала відповідати духу справедливості, духу права.

Визнаний сучасний фахівець з теорії правознавства В.С. Нерсесянц поняттю «право» дає таке тлумачення: «Право – це формальна рівність, право – це загальна та необхідна форма свободи в суспільних відносинах людей, право – це загальна справедливість…» 2.

Ю.В. Тихонравов виходить у своєму визначенні поняття «право» з духовних джерел цього явища: «Дух є ні що інше, як система таких засад людської активності, які не можуть бути обумовлені суто досвідом. У цьому розумінні право є, безперечно, момент духу, оскільки воно, хоча й пов’язане з досвідом більше, ніж усі інші людські установлення, ні за яких обставин не може бути виведене з чистого досвіду, але завжди є здійснене під впливом цього досвіду, перетворення суто духовне, особливо внутрішніх засад людської активності. Право повністю знаходиться у сфері духу – поза духом нічого схожого на право не існує» 3.

Український учений професор О.Ф.Скакун визначає право як систему «норм і принципів, установлених або визнаних державою як регулятором суспільних відносин, що формально закріплюють міру свободи, рівності і справедливості у відповідності із суспільними, груповими та індивідуальними інтересами населення країни, забезпечуються усіма заходами легального державного впливу, аж до примусу» 4.

Що ж до визначального змісту та основної мети правового регулювання, то ними мають бути сприяння створенню у суспільстві умов упорядкованості, які були б всебічно забезпечені, зокрема, економічно та юридично і які дозволяли б людині здійснити свої природні права, захистити їх у разі порушення, а й сприяння формуванню суспільної правосвідомості гуманістичного характеру. Йдеться про визначення гармонійного характеру відносин особистості з суспільством і державою, за умови визнання людини найвищою соціальною цінністю, головним системоутворюючим чинником суспільства, забезпечення функціонування суспільного та особистого життя при дотриманні порядку і норм поведінки у відповідності з морально виваженими юридичними засобами, які мають на меті забезпечення процесів виживання, існування та самозбереження суспільства як системи, його коеволюції з природним середовищем.

Як слушно наголошується в юридичній літературі, поняття правового регулювання, його механізму в теорії правознавства в силу своєї важливості являє собою методологічну категорію, яка забезпечує філософсько зорієнтоване бачення таких явищ правової дійсності, як юридичні норми, юридичні відносини, юридичні акти реалізації прав і обов’язків, що є складовими юридичного впливу на суспільні відносини 5.

Структура правового регулювання характеризується методами регулювання.

Методи правового регулювання – це прийоми юридичного впливу, їх гармонійність, яка характеризує використання в даній області суспільних відносин того чи іншого комплексу юридичних засобів впливу. Методи субстанціональні, не відокремлені від правової матерії. Вони виражають саму суть, стержень того чи іншого юридичного режиму регулювання; виходячи з цього, в системі права вони служать саме тим об’єднуючим началом, котре компонує правову тканину в головні структурні підрозділи – в галузі права.

Розглядаючи методи правового регулювання в якості реальних юридичних явищ, які знаходять своє життя в рамках галузей права, разом з тим необхідно вказати на деякі первинні, які представляють собою виділені логічним шляхом найпростіші прийоми регулювання, які визначають головне в правовому статусі суб’єктів, в їх початкових юридичних позиціях. Це:

централізоване, імперативне регулювання (метод субординації), при якому регулювання зверху до низу виконується на владно-імперативних засадах; юридична енергія поступає на дану частину правової діяльності тільки зверзу, від державних органів, і відповідно положення суб’єктів характеризується відносинами субординації, прямого підпорядкування;

децентралізоване, диспозитивне регулювання (метод координації), при якому правове регулювання визначається також знизу, на його хід і процес впливає активність учасників регулюючих суспільних відносин; їх правомірні дії тут також є індивідуальним, автономним джерелом юридичної енергії, і відповідно положення суб’єктів характеризується відносинами координації, приданим конститутивного юридичного значення їх правомірній поведінці6.

В загальному, метод правового регулювання характеризується:

*

колом суб’єктів, яких держава визнає правоздатними і дієздатними;
*

змістом та обсягом правового статусу суб’єктів певних відносин;
*

порядком формування, встановлення юридичних прав і обов’язків суб’єктів;
*

ступенем визначеності змісту юридичних прав і обов’язків;
*

співвідношенням основних регулятивних засобів впливу на поведінку – повноважень (дозволів), обов’язків та заборон;
*

порядком (процедурою) здійснення юридичних прав та обов’язків;
*

способами примусового забезпечення прав і обов’язків.

Тип правового регулювання – це спосіб сполучення загальних юридичних дозволів та загальних юридичних заборон щодо суб’єктів, відносини між якими регулюються правовими нормами.

Види типів правового регулювання:

*

загально дозволений: дозволено все, що прямо не заборонено законом;
*

спеціально-дозволений: дозволено лише те, про що прямо зазначено в законі7.

Регулюючий вплив права на суспільні відносини полягає у тому, що воно в своїх нормах конструює модель обов’язкової або дозволеної поведінки різних суб’єктів цих відносин. Це знаходить свій вираз у наданні одним суб’єктам суспільних відносин певних прав і в накладанні на інших певних обов’язків, пов’язуючи їх тим самим взаємними правами і обов’язками. При цьому можливості права в регулюванні суспільних відносин не свавільні і не безмежні. Правове регулювання обумовлено деякими об’єктивними та суб’єктивними чинниками, до яких можна віднести: а) рівень економічного розвитку суспільства; б) його соціальну структуру; в) рівень зрілості, стійкості суспільних відносин; г) рівень правової культури громадян і посадових осіб; д) рівень визначеності предмета, засобів і методів правового регулювання.

Слід мати на увазі, що в реальному житті право має не тільки юридичний вплив на суспільні відносини, а й вплив виховного, інформаційного та іншого характеру. Тому розрізняють два явища:

правовий вплив – за предметом своєї спрямованості – це, зокрема, коло економічних, політичних, соціальних та інших відносин, що безпосередньо правом не врегульовані, але на які воно впливає.

правове регулювання – різниться за своїм механізмом, здійснюється за допомогою виключно юридичних засобів. Адже, правовий вплив – це дія права на широке коло суспільних відносин, свідомість і поведінку людей за допомогою не правових (психологічних, ідеологічних та ін.) механізмів. При цьому, якщо можна так сказати, діє не право як сукупність норм, а скоріше, «дух права» 8. Адже саме право – це система загальнообов’язкових, формально визначених, встановлених чи санкціонованих і гарантованих державою норм, які встановлюють права та обов’язки учасників правовідносин як виступають регулятором суспільних відносин 9. А норма права – це обов’язкове встановлене або санкціоноване правило поведінки, яке охоплюється державою і виражає обумовлену матеріальними умовами життя суспільства волю й інтереси народу, активно впливає на суспільні відносини з метою їх упорядкування 10 .

Саме правове регулювання – це дія права на суспільні відносини за допомогою певних юридичних засобів, насамперед норм права. В умовах формування в Україні основ правової держави роль і значення правового регулювання суспільних відносин набуває особливої актуальності. Адже головною ознакою моделі держави, що характеризується як правова, виступає саме ознака високої правової урегульованості суспільних відносин11. Правове регулювання – це здійснюваний державою за допомогою всіх юридичних засобів владний вплив на суспільні відносини з метою їх упорядкування, закріплення, охорони і розвитку.12

Однією з передумов усебічного і повного дослідження суспільних відносин як предмета правового регулювання, зокрема, генезису, суті і змісту їх певних різновидів (економічних, юридичних) має бути певний рівень розвиненості, зрілості стану цих реальних відносин. «Те, чому нас учить поняття, необхідно доводить й історія, – наголошував Гегель, – що лише у пору зрілості дійсності ідеальне виступає поряд з реальним і будує для себе в образі інтелектуального царства той самий світ, осягнутий у своїй субстанції.13

Предмет правового регулювання – це сукупність суспільних відносин, урегульованих правом. 14 Ці суспільні відносини мають такі ознаки:

1. Право регулює відносини, що виникають між людьми та їх об’єднаннями.

2. Право регулює відносини, суб’єкти яких є свідомими і вольовими їх учасниками.

3. Право регламентує найважливіші суспільні відносини, які мають принципове значення для держави, об’єднань людей, конкретних осіб.

4. Право регулює ті відносини, що об’єктивно потребують і піддаються юридичній регламентації. 15

Властивості предмету правового регулювання:

*

вольовий («ідеологічний») характер суспільних відносин;
*

здатність суспільних відносин бути об’єктом зовнішнього контролю;
*

істотне значення суспільних відносин для функціонування і розвитку держави. 16

Отже, предметом правового регулювання є найважливіші для держави, об’єднань людей і конкретних осіб суспільні відносини, що об’єктивно потребують і піддаються юридичному регулюванню і сторони які виступають їх свідомими та вольовими учасниками. 17

Право регулює вельми неоднакові за змістом, складом учасників, підставами виникнення, змінення та припинення суспільні відносини. Через те природно, що кожна з однорідних груп таких відносин (цивільних, кримінальних, трудових та ін.) об’єктивно вимагає особливих підходів до їхнього врегулювання. Крім того, обрання певних засобів регулятивного впливу, залежить від цілей, які ставить перед собою держава (суспільство) на різних етапах свого існування. Наприклад, правове регулювання відносин власності в нашій країні нині докорінно відрізняється від правових форм їхнього упорядкування, що застосовувалися у радянський період. Перелічені чинники, а також характер політичної і правової систем суспільства, його історичні, культурні традиції та деякі інші обставини обумовлюють у кожному випадку обрання досить специфічних способів та типів правового регулювання.

Під способом правового регулювання розуміють первинні засоби правового впливу на поведінку людей, пов’язані з наділенням їх суб’єктивними юридичними правами або покладанням на них суб’єктивних юридичних обов’язків. До основних способів правового регулювання належать: дозволи, зобов’язання та заборони. 18

Дозволу – надання суб’єкту права на здійснення певних дій.

Зобов’язування – це юридично закріплена необхідність певної поведінки в тих чи інших умовах, обставинах.

Заборона – це юридична необхідність утримуватись від певної поведінки.19

Поряд з основними існують і допоміжні способи правового регулювання, зокрема примус, заохочення, надання пільг, рекомендації, покарання. Ці способи застосовуються разом з основними способами правового регулювання для посилення або оптимізації їхньої дії. 20

Засоби правового регулювання (дозвіл, зобов’язування, заборона) з найбільшою ефективністю досягають своєї мети лише в тісному взаємозв’язку. Крім засобу правового регулювання, визначають і його типи під якими розуміють спосіб сполучення загальних юридичних дозволів та загальних юридичних заборон щодо суб’єктів, відносини яких регулюються правовими нормами. 21

Характеристика типів правового регулювання пов’язана з висвітленням його загальної побудови, вихідних засад, згідно з якими здійснюється цілеспрямований юридичний вплив на суспільні відносини, – загальних юридичних дозволів і загальних юридичних заборон. Відповідно до цього розрізняють два типи правового регулювання: загально дозволений і спеціально дозволений.

При загально дозволеному типі правового регулювання можливість певної поведінки поставлена в залежність від наявності або відсутності її прямої заборони в законі. Якщо ж така заборона не передбачена, то ця поведінка (за умови, що вона не суперечить сутності й принципам права, меті і завданням правового регулювання) вважається правомірною. У цьому разі діє юридична формула: дозволено все, крім того, що заборонено законом.

При спеціально дозволеному типі вихідним є нормативне положення, згідно з яким особа може обирати лише ті форми поведінки, що безпосередньо визнані в законі як припустимі. У цьому разі діє юридична формула: заборонено все, крім того, що дозволено законом. 22

Разом з тим правовому регулюванню притаманна і певна специфіка, вона має низку тільки йому властивих ознак.

Однією з них є тісний зв’язок правового регулювання з державою. Саме держава в особі її уповноважених органів відповідно до закономірностей розвитку і потреб суспільного життя встановлює загальні засади і розробляє основні засоби правового регулювання. Це робиться передусім шляхом формування системи законодавчих та інших нормативних правових актів з відповідних питань. Держава засновує юридичні установи правозастосовчого, правоохоронного та іншого профілю, що беруть безпосередню участь в організації і здійсненні правового регулювання, координує їх діяльність, застосовує вразі необхідності державний примус до порушників правового порядку. Важливе значення мають державні заходи, спрямовані на ознайомлення населення з положеннями чинного законодавства, юридичними механізмами задоволення та захисту його інтересів. Завдяки всьому цьому правове регулювання набуває таких не завжди характерних іншим видам соціального регулювання рис, як всезагальність, обов’язковість, конкретність, державна примусовість, стабільність і прогнозованість.

Друга із згаданих ознак знаходить свій вплив у системній природі правового регулювання. Правове регулювання здійснюється за допомогою різноманітних юридичних засобів: норм права, правових відносин, актів тлумачення і застосування правових норм та ін.

Крім того, правове регулювання вирізняється серед інших форм соціальної регуляції своєю цілеспрямованістю і результативністю, які виявляються в орієнтації правового регулювання на досягнення чітко позначеного в нормах права соціального результату, а також у широкому діапазоні існуючих для цього способів дії, що дозволяють ефективно вирішувати поставленні завдання.

Процес правового регулювання є тривалим у часі і розпадається на кілька відносно самостійних етапів (стадій). У змістовому плані розмежовують стадії правової регламентації суспільних відносин і дії права. У функціональному аспекті розрізняють стадію формування нормативної основи правового регулювання, стадію встановлення правових відносин, а також стадії застосування та реалізації правових норм. Правове регулювання не завжди проходить всі перелічені етапи, оскільки деякі норми права мають дещо спрощений механізм своєї реалізації.

Правове регулювання здійснюється не тільки через державу, хоча саме вона зараз забезпечує юридичне опосередкування переважної більшості соціальних зв’язків. У відповідних межах та в певних сферах суспільних відносин у його забезпеченні беруть участь й інші суб’єкти, у тому числі громадські об’єднання, комерційні організації, трудові колективи. 23

Що ж до сфери правового регулювання, то це той соціальний простір, на який поширюється правове регулювання.

Сфера дії всіх галузей законодавства, разом взятих, співпадає із сферою правового регулювання. Але немає визначеної галузі, яка б регулювала тільки найбагатші, або тільки управлінські, або тільки охоронюючі відносини. Всі галузі законодавства в своїй області (земельні, трудові пенсійні, екологічні і другі відносини. Ці три прошарки складають ніби «жили наскрізь», які пронизують предмети всіх галузей законодавства.

Особливо слід зазначити про міжнародні відносини, як про об’єкт правового регулювання. Характер норм, які регулюють міжнародні відносини, багато в чому відрізняється від норм, які регулюють внутрідержавні відносини24.

Види сфери і меж правового регулювання:

1) сфера можливого (потенційного) правового регулювання – ділянка суспільних відносин, яка в принципі може бути врегульована правом. Її межі зумовлюються певними властивостями суспільних відносин, суб’єктів права, а також самих юридичних норм;

2) сфера необхідного правового регулювання – ділянка соціального простору, де потрібен вплив права як прояв дії соціальних закономірностей, потреб суспільства і держави. Її межі зумовлюються загально соціальними потребами та інтересами керівної частини суспільства, які відображає держава;

3) сфера законодавчого (локального) регулювання – ділянка соціального простору, фактично регламентована правовими нормами; межами даної сфери виступають основні принципи відповідної правової системи;

4) сфера правореалізуючого (у тому числі і правозастосувального) регулювання – ділянка соціального життя, в якій фактично здійснюються правові норми. Її межі визначаються чинним законодавством.

Стадії правового регулювання:

Обов’язкові:

1) моделювання (регламентування) суспільних відносин – шляхом загального програмування юридичних прав та обов’язків їх учасників;

2) виникнення суб’єктивних юридичних прав та обов’язків (правовідносин) у суб’єктів права;

3) реалізація суб’єктивних юридичних прав та обов’язків.

Факультативні:

1) офіційне тлумачення правової норми;

2) застосування правової норми. 25

Правове регулювання засновується на складній взаємодії майже всіх правових явищ, таких як: правової свідомості, принципів права, правових норм, актів їхнього тлумачення і застосування, юридичних фактів, правових відносин, суб’єктивних юридичних прав і обов’язків, актів реалізації юридичних норм, правової культури, законності і ін. Для відображення характеру зв’язків між цими явищами, що виступають як своєрідні засоби (форми) вирішення завдань правового регулювання, висвітлення функціонального призначення кожного з них у цьому процесі, у правознавстві використовується така категорія, як механізм правового регулювання. 26

В широкому значенні, механізм правового регулювання суспільних відносин – сукупність правових засобів, за допомогою яких поведінка суб’єктів суспільних відносин приводиться у відповідність до вимог і дозволів, що містяться у нормах права. 27

У вузькому значенні, механізм правового регулювання(МПР) може бути визначений як система послідовно організованих юридичних засобів (явищ), за допомогою яких досягаються цілі правового регулювання.

МПР має свій склад, до якого входять вище зазначені юридичні засоби, і структуру – способи їхнього поєднання між собою, певну послідовність обов’язкових і факультативних стадій МПР, що в цілому збігаються з відповідними стадіями правового регулювання. 28

Процес правового регулювання має декілька стадій:

1. Правова регламентація суспільних відносин – це стадія, на якій проходить розробка юридичних норм як загальнообов’язкових правил поведінки.

2. Виникнення суб’єктивних прав і юридичних обов’язків – це стан переходу від загальних приписів правових норм до конкретної моделі поведінки конкретних суб’єктів.

3. Реалізація (фактичне використання) суб’єктивних прав і юридичних обов’язків.

Крім цього в процесі правового регулювання можлива стадія застосування норм права, яка виявляється у виданні державно-владного акта, що забезпечує виникнення, зміну або припинення правових відносин. 29

Як правило, правове регулювання починається з формування нормативної основи МПР. Нормативна основа МПР має значення вихідного елементу, так би мовити, генератора МПР, оскільки саме від неї розгортається ланцюг всіх інших юридичних явищ, задіяних у цьому процесі.

Складовими елементами механізму правового регулювання є:

1. Норма права є основою механізму правового регулювання. Норма права – встановлене або санкціоноване державою правило, яке регулює взаємовідносини окремих осіб, надаючи їм відповідні права і покладаючи на них юридичні обов’язки. Вони забезпечуються примусовою силою держави, оскільки перебувають у тісному взаємозв’язку з нею і виражають волю народу. Правові норми вказують на нерозривний зв’язок прав та обов’язків. Відома формула, що прав немає без обов’язків і немає обов’язків без прав. Всі норми права зосереджуються у конкретних нормативних документах, що мають свою назву і зміст. Це передусім закони, укази, постанови, розпорядження, інструкції. Основними елементами правової норми є: гіпотеза, диспозиція, санкція. 30

2. Юридичні факти – це конкретні життєві обставини, передбачені гіпотезою правової норми, що викликають виникнення, зміну чи припинення правовідносин. Залежно від підстав розрізняють такі види юридичних фактів: за юридичними наслідками – правотворчі, правозмінні, правоскасувальні; залежно від форм їх прояву – позитивні й негативні; за характером їх дії – одноразової чи неперервної дії; 31 за тривалістю у часі – одноактні, триваючі; за відношенням до волі суб’єктів – події, дії, правомірні, протиправні.

3. Переходжу до наступного елементу МПР, який пов’язаний з виникненням між суб’єктами права за наявністю, передбачених правовими нормами юридичних фактів індивідуалізованих правових зв’язків, правовідносин, сторони яких поділяються суб’єктивними юридичними правами і обов’язками. На цьому етапі дії МПР забезпечується деталізація, уточнення на рівні конкретних осіб загальних моделей їхніх стосунків, зафіксованих у юридичних нормах. Встановлення правових відносин дозволяється їх учасникам розпочати безпосереднє здійснення програм поведінки, що становлять зміст реалізації правових норм. Адже правовідносини – це такі суспільні відносини, які мають ідеологічний вольовий характер, в яких виникає індивідуальний зв’язок між різними суб’єктами, на підставі юридичних фактів, юридичних прав і обов’язків, які відповідають або не суперечать діючим нормативно-правовим актам. 32

Правове регулювання може здійснюватися і баз встановлення правових відносин. Саме таким чином, відбувається в багатьох випадках правове регулювання, спрямоване на заборону певних видів поведінки, а також забезпечується реалізація юридичних норм, здійснення яких одними суб’єктами не потребує обов’язкових кореспондуючих дій з боку інших осіб (як, наприклад, норми статті 35 Конституції України, що закріплює право кожного на свободу світогляду і віросповідання). 33

4. Що ж до механізму реалізації суб’єктивних прав і суб’єктивних юридичних обов’язків.

Суб’єктивне юридичне право – це передбачена нормою права міра можливої поведінки особи, яку вона може здійснювати для задоволення своїх інтересів та потреб і яка забезпечується юридичними обов’язками інших, зобов’язаних суб’єктів.

Суб’єктивне право включає три можливості (правомочності):

*

здійснювати певні дії;
*

вимагати певних дій від зобов’язаного суб’єкта;
*

вимагати відновлення порушеного права.

Суб’єктивний юридичний обов’язок – це передбачена нормою права міра необхідної поведінки зобов’язаного суб’єкта, яку він повинен здійснювати в інтересах уповноваженого суб’єкта, що забезпечується можливістю застосування державного примусу.

Суб’єктивний юридичний обов’язок включає:

*

здійснювати певні дії на користь уповноваженого суб’єкта;
*

утриматися від певних дій;
*

переносити санкції держави. 34

5. МПР як акти тлумачення правових норм (інтерпретаційні акти), необхідність яких обумовлюється, з одного боку, загальним характером правових приписів, що інколи ускладнює їх однакове розуміння, а з другого – недоліками, яких припускалися на етапі юридичної регламентації суспільних відносин . До найпоширеніших в Україні офіційних інтерпретаційних актів, що роз’яснюють окремі положення діючих нормативно-правових документів, належать зараз акти Конституційного Суду України, прийняті у зв’язку з тлумаченням відповідних статей Конституції України та інших законів, Постанови Пленумів Верховного Суду України, роз’яснення та інформаційні листи Вищого Господарського Суду України з питань вирішення судами деяких категорій юридичних справ. 35

6. Завершальним елементом МПР є реалізація норм права. Адже реалізація правових норм – це здійснення їх приписів у практичних діях (діяннях) суб’єктів.36 На даному етапі суб’єкти правового спілкування здійснюють свої юридичні права і виконують покладені на них юридичні обов’язки. Якщо при цьому характер поведінки вказаних осіб узгоджується з вимогами юридичних приписів, – мета правового регулювання досягнута, отже, МПР спрацював.

7. Особливу роль в МПР відіграє правотворча діяльність. Правотворчість – це діяльність державних органів і посадових осіб, громадських організацій, уповноважених на те державою, а також усього народу країни, що спрямовується на утворення, зміну чи скасування нормативно-правових актів. Правотворча діяльність здійснюється на певних принципах – основних ідеях, відправних засадах, на яких будується правотворчість. Розглядають такі принципи правотворчості: демократизм, гуманізм, поєднання національного та інтернаціонального, законність, науковість, плановість. Суб’єктами правотворчої діяльності є держава та органи; весь народ країни на випадок референдуму. 37

8. Механізм покладання юридичної відповідальності – це правовідношення між державою і суб’єктом правопорушення, що характеризується засудженням протиправного діяння правопорушника та накладанням на нього обов’язку потерпіти відповідно до санкції порушеної норми права сприятливі наслідки особистого, майнового і організаційного характеру. Юридична відповідальність встановлюється компетентними органами держави (судом, прокуратурою) і пов’язана зі здійсненням державного примусу. Юридична відповідальність служить: правопорядку, вихованню людей. 38

9. Особливу роль у правовому регулюванні суспільних відносин відіграє правосвідомість, яка опосередковує всі елементи МПР, так чи інакше пов’язані із свідомовольовою поведінкою соціальних суб’єктів. До інших факторів, що суттєво впливають на функціонування МПР, належить також правова культура населення і законність. Ці правові явища створюють своєрідне тло для правового регулювання і таким чином, залежно від їхнього стану, підсилюють або ж, навпаки, знижують його позитивний ефект. 39

Характер зв’язків держави і механізму правового регулювання обумовлений нерозривним зв’язком між державою і правом. Саме держава як апарат політичної влади здійснює через свої органи правотворчу, правозастосовчу і правоохоронну діяльність. Тому діяльність державних органів є необхідною умовою функціонування механізму правового регулювання суспільних відносин.

У функціонуванні механізму правового регулювання особливу роль відіграє правозастосовча діяльність державних органів, яка уособлює її діяльність щодо реалізації відповідних владних повноважень. Правозастосування стає необхідним тоді, коли для виникнення суб’єктивних прав та юридичних обов’язків наявності самої норми права недостатньо, і виникає потреба у виданні відповідними державними органами додаткових індивідуальних актів, що надають чинності механізму правового регулювання. Завдання правозастосовчої діяльності – продовжити загальне нормативне регулювання, що запрограмоване правотворчістю, за допомогою норм права. Як допоміжний інструмент тут виступає індивідуальна регламентація, що здійснюється за допомогою актів застосування права і знаходить свій вираз в уточненні правового положення суб’єктів у реальному правовому відношенні. Отже, правозастосовча діяльність держави неначе доповнює процес правового регулювання, створюючи можливості для реалізації прав і обов’язків суб’єктів у випадках, коли це неможливо без додаткових індивідуальних актів державних органів. 40

Слід також звернути увагу на характер і якість регулятивного впливу права на суспільні відносини, які відображаються насамперед такими поняттями:

1. Цінність правового регулювання – це його реальна корисна значущість для існування і розвитку особи, соціальних спільностей, груп, об’єднань, для всього суспільства. За суб’єктивним критерієм розрізняють відповідно особистісну, групову, загальносоціальну цінність правового регулювання.

2. Економічність правового регулювання – це обсяг соціальних витрат, потрібних для досягнення мети закону. 41

3. Рівень досконалості механізму, його відповідність завданням і цілям правового регулювання, природі і стану соціальних зв’язків, що підлягають юридичному впорядкуванню, знаходять своє відображення в ефективності правового регулювання. Отже, під ефективністю правового регулювання розуміють співвідношення між очікуваними наслідками дії права на суспільні відносини та її фактичними результатами.

Одним з головних критеріїв ефективності правового регулювання є оцінка того, чи забезпечують обрані при юридичній регламентації суспільних відносин способи регулятивного впливу на поведінку людей (дозволи, заборони, зобов’язання) відповідні ним форми реалізації правових норм (використання, виконання, дотримання).

При визначенні ефективності правового регулювання необхідно брати до уваги ступінь наближення до всіх цілей (проміжних і кінцевих, основних і вторинних), що ставилися при його здійсненні. Інколи правове регулювання тягне за собою не тільки заплановані, але й не прогнозовані, в тому числі і негативні, наслідки, співвідношення між якими теж повинно враховуватися при з’ясуванні ефективності дії правових норм, особливо, якщо дані обставини переважують за своєю питомою вагою позитивні зміни.

Важливим показником ефективності правового регулювання є сума витрат, пов’язаних з досягненням запланованого результату. За інших різних умов більш ефективними слід вважати ті засоби правового регулювання, що дозволяють вирішувати певні завдання через залучення меншої кількості людських та матеріальних ресурсів.

З’ясування ефективності правового регулювання може здійснюватися щодо окремих юридичних норм, а також на рівні правових інститутів, галузей, права в цілому. Причому, якщо в першому випадку для її вимірювання достатньо використання емпіричних методів пізнання, аналізу окремих проявів соціальної поведінки, то у всіх інших випадках потрібне проведення комплексних досліджень, вивчення загальних тенденцій впливу права на організацію суспільного життя.

Одним з підходів до визначення ефективності правового регулювання є його поетапний аналіз, що дозволяє з’ясувати, які саме ланки механізму правового регулювання не повною мірою виконують своє призначення, і розробити систему конкретних заходів з усунення цих недоліків.

Ефективність правового регулювання залежить від багатьох факторів, які можуть бути розподілені на кілька груп.

До першої з них належать ті чинники, що стосуються досконалості нормативної основи правового регулювання, а саме: відповідність юридичних норм загальносоціальним закономірностям і особливостям предмета правового регулювання, наявність відпрацьованих процедурних механізмів реалізації норм матеріального права, оптимальність побудови системи законодавства і його своєчасне оновлення, дотримання при підготовці нормативно-правових актів правил юридичної (законодавчої) техніки, яка забезпечує прийняття логічних за побудовою і доступних за змістом нормативних правових документів.

Друга група таких факторів пов’язана зі станом юридичної практики на рівні правозастосування. Зокрема, йдеться про якість підготовки і наявність стимулів для продуктивної праці фахівців, які здійснюють правозастосовну діяльність, узгодженість дій різних юридичних установ, їх матеріальну оснащеність і авторитет серед населення.

Третя група чинників, що впливають на ефективність правового регулювання, охоплює соціально-правові передумови правового регулювання, і насамперед ступінь збігання інтересів і потреб учасників суспільних відносин, що піддаються правовій інформативності цих осіб, узгодженість між собою систем правової і моральної регуляції соціальної поведінки, сталість у суспільстві традицій шанобливого ставлення до права. 42

Отже, ефективність правового регулювання – це співвідношення реальних результатів правового регулювання із його метою, а мета правового регулювання – передбачувані і бажані результати здійснення закону.

РОЗДІЛ ІІ. Структурно-функціональний аналіз правосвідомості сучасного українського суспільства

Як вже зазначалося, важливою методологічною передумовою пізнання механізму правового регулювання суспільних відносин має бути розуміння об’єкта і предмета правового регулювання як системного утворення. Регулювати – це означає насамперед знати внутрішню будову – структуру, склад і спосіб взаємозв’язків між структурними елементами об’єкта регулювання, принципи його функціонування і трансформації43, особливо якщо йдеться про такий складний об’єкт, як суспільство, система суспільних відносин, а також поняття і структуру правової свідомості сучасного українського суспільства. У цьому плані як інтелектуальне підґрунтя до певної міри може слугувати поняття «суспільство» , «суспільні відносини» та «правова свідомість». Цей підхід потрібно розглядати лише як один з багатьох. Він не може претендувати на абсолютність. Один із аргументів на користь цього висновку може бути порівняння великої складності суспільства як різновиду соціальних систем з відсутністю на сьогодні необхідної методології дослідження високо складних і диференційованих соціальних систем, якою є суспільство і правова свідомість.

Отже, щоб перейти до поняття правової свідомості, нам необхідно перш за все з’ясувати, що ж таке свідомість.

Свідомість – це специфічний прояв душі життєдіяльності людини, пов’язаної з пізнанням, яке робить свідомим, знаним зміст реальності, набуває предметно-мовної форми знання 44.

Для П.Юркевича властиво бачити дух як реальну субстанцію. Те, що в духові, значно переважає те, що в свідомості. При цьому розрізняють свідомість і самосвідомість як два стани духу. Перша – емпірично визначена, друга ж – духовна, сповнена не випадкового змісту. Свідомість освітлює стан і дію духу. Дух, тим самим постає як субстанція. В самій же душі закладений дух 45.

Свідомість як діяльнісний феномен має здійснюватися в актах трансцендентального спрямування – інтенції на зовнішній світ, що результуються в якісно розмаїту мовно-опредметнену систему значень. Останні набувають онтологічного статусу об’єктів – матеріальних чи ідеальних, дійсних чи можливих, теперішніх чи минулих, конкретно-емпіричних чи абстрактно-загальних, дійсних чи уявних. Пізнавально спрямовуючи себе на реальний світ, свідомість редукує його натуралістичний і психологічний параметри, трансформує їх в ідеальний світ. Скеровуючи пізнавальну активність на саму себе, свідомість стає самосвідомістю, внаслідок чого свідомість виступає засобом вирізнення людини зі світового загалу, способом поглянути на себе «ззовні» і, отже, набути характеристик «внутрішньої людини», своєрідної трансцендентально-унікальної істоти – екзистенції. Будучи феноменом людської життєдіяльності, свідомість має суспільний характер, що виявляється у розмаїтті таких її форм, як філософія, релігія, наука, мистецтво, мораль, правосвідомість, соціальна психологія та ін. Специфічними виявами свідомості є мислення як опосередкована, теоретична свідомість, що не може спрямовуватися на саму себе; розум як теоретична свідомість, що тотожна законам і формам об’єктивного світу; розсудок як форма логічного міркування; здоровий глузд як життєво-практичне міркування та інші вияви людської свідомості46.

Отже, свідомість – одне з основних понять філософії, психології та соціології, що означає вищий рівень психічної активності людини як соціальної істоти; цілеспрямоване і творче відображення об’єктивної реальності у формі образів і понять47.

Адже саме психологічні основи свідомості спираються на філософське вчення про те, що життя є формою та процесом існування матерії, а буття – це спосіб забезпечення цього існування, тобто забезпечення необхідних матеріальних благ для задоволення фізичних потреб даного індивіда, фундамент якого закладено в інстинктах, що є природженими складними актами поведінки і властиві живим організмам виду. Головними інстинктами кожного виду є інстинкти самозбереження та інстинкт продовження роду. Хоча людина є найвищою формою живого на землі, вона має ті ж самі інстинкти, але вони у значній мірі підпорядковуються свідомій діяльності.

У свідомості людини однією з комбінацій інстинкту особистого самозбереження є прагнення кожного індивіда зберегти недоторканими всі основні складники своєї особистості як фізичні, так і духовні. Цей інстинкт змушує людину боротися проти голоду, що загрожує його життю, проти фізичного насилля, яке загрожує знівечити природну форму його типа, і проти насильства морального, яке робить замах на недоторканість його духовного устрою, що склався природним шляхом.

Духовний устрій кожного індивіда, його психіка складається з різних якостей: доброти або зла, запальства або витриманості, веселості або меланхолії. Психіка індивіда є ніби сумою таких складників. Ця сума для кожної особистості – своя власна, особлива, бо до неї входять різні складові якості у різних пропорціях. Внаслідок спостережень за значною кількістю індивідів, поєднаних спільними у певному сенсі умовами, з’ясовується, що в духовному устрої кожного з них завжди наявне одне й те ж саме, певне поєднання якостей складників. Отже, коли індивід, спонуканий інстинктом особистого самозбереження, відстоює недоторканість свого особистого духовного устрою, він одночасно відстоює і свою індивідуальність.

Свідомість формується і розвивається завдяки психологічному процесу, як мислення. Процес мислення та формування з його допомогою свідомості у всію людей здійснюється однаково48.

На відміну від цього, в юридичній літературі домінує точка зору, згідно з якою соціологія права є складовою частиною правознавства 49.

Саме для розробки соціології права як самосійної соціологічної дисципліни необхідно розробити соціологічне поняття права, яке б виступало невід’ємною складовою частиною соціологічної концепції суспільства. Як пише В. Ядов, «опис та узагальнення соціальних явищ здійснюється у наукових поняттях, і якщо це поняття соціологічного значення, то відповідні соціальні факти можуть бути названі фактами «соціальними»»50. Від розуміння права як суспільного явища, від його поняття залежить концепція соціології права як дисципліни соціологічної.

Непослідовний і суперечливий у своїх поглядах також В. М. Ксенофонтов, який розглядає соціологію права як частину загальної соціології, яка спирається на весь її технічний інструментарій51, і визначає її як «галузь соціології, яка вивчає функціонування права в системі соціальних інститутів, генезис, динаміку та структуру правових норм, їх роль у суспільстві», а далі у резюме зазначає: «Отже, соціологія права є частиною правознавства, яка вивчає соціальні умови генезису, розвитку та дії права в суспільстві».

Останнім часом спостерігаються спроби як надмірно розширюваного, так і звуженого тлумачення предмета соціології права. Очевидно, що не можна штучно звужувати предмет соціології права до дії законодавства, до наслідків, пов’язаних з прийняттям та впровадженням у суспільне життя правових актів52, до вивчення соціальних функцій права. Це призводить до того, що поза сферою інтересів соціології права опиняється як вивчення нормативних характеристик права, так і його генезису, соціальної зумовленості, соціальної природи. Але неприпустимим і необґрунтованим є також надмірно розширене розуміння предмета соціології права, коли в нього неправомірно включається вивчення всіх соціальних явищ, в яких має місце правовий елемент, навіть якщо цей елемент не виражений у чистому вигляді, а пов’язаний з іншими, тобто вивчення всього соціального, що має будь-яке відношення до правового53. Так, враховуючи факт зв’язку права з усіма сферами суспільного життя та його впливу на суспільство, предмет соціології права безпідставно розширюється до предмета всієї соціології, що призводить якби до їх злиття.

Отже, предметом соціології права як юридичної науки є закономірності виникнення, розвитку та функціонування права (правових явищ), а також механізм, тенденції, закономірності взаємодії неюридичних детермінантів (соціальних факторів) з правовими явищами та процесами, як необхідна умова оптимізації функціонування власне правових чинників.

З всього зазначеного можна перейти до структури правової свідомості сучасного українського суспільства. Адже, свідомість сучасного українського суспільства є продуктом всесвітньої історії, результатом багатовікового розвитку практичної і пізнавальної діяльності, багатьох поколінь людей. Але щоб її зрозуміти, необхідно розкрити поняття правової свідомості.

Правосвідомість – це сукупність поглядів, ідей, що виражають відношення людей, соціальних груп, націй до права, законність, правосуддя, їхніх уявлень про те, що є правомірним і неправомірним54.

На сьогоднішній день, розглядають правосвідомість у вигляді сукупності уявлень і почуттів, що виражають відношення, соціальних спільностей до діючого чи бажаного права55.

Особливість правосвідомості, як специфічної форми суспільної свідомості, проявляється в слідуючому.

1. В правосвідомості відображаються лише ті явища, котрі складають правову сторону життя суспільства. Вона охоплює процес створення правових норм, реалізацію їх потреб в суспільному житті. Політичні, особистісні і другі ідеї і уявлення також активно впливають на формування і реалізацію норм права. Але перш ніж отримати вираження в правових нормах, в практиці їх застосування, вони повинні пройти через правосвідомість, тобто отримати правову форму у вигляді правових ідей і уявлень.

2. Особливість правосвідомості проявляється також в способі відображення явищ суспільного життя. Усвідомлення правових явищ життя суспільства здійснюється посередництвом спеціальних юридичних понять і категорій. До їх числа відносяться, наприклад, такі поняття, як правомірність, неправомірність, правовідношення, юридична відповідальність, законність. Свідомість особистості оцінює оточуючий світ за допомогою особистих понять: добра, зла, справедливості, несправедливості, честі, достоїнства56.

Правова свідомість відіграє суттєву роль у життєдіяльності українського суспільства, яка являє собою сукупність знань, поглядів на юридичні права та норми, що регулюють поведінку людей у суспільстві. Право як система загальнообов’язкових норм і правил поведінки людей, що виражені в юридичних законах і відображають державну волю, встановлюють права та обов’язки учасників правовідносин, змінюється разом з розвитком суспільства, держави, політики. Правова свідомість тісно взаємопов’язана з правовими нормами та законами у відповідності з пануючими в суспільстві уявленнями про законність, порядок, справедливість. Право як юридичне оформлення соціально-економічних відносин виражає насамперед їхнє відношення до засобів виробництва, а також до інтелектуальної власності. Взаємодіючи з політикою, право справляє великий вплив на її реалізацію, будучи основою розвитку правосвідомості. Таким чином, свій зміст правова свідомість реалізує насамперед в основних сферах життєдіяльності суспільства – соціально-економічній та політичній, там, де і відбувається процес формування правосвідомості, правової культури членів суспільства.

Поведінка, взаємовідносини людей, як відомо, регулюються політичними, моральними та правовими поглядами. Знання особистістю своїх прав та обов’язків дає змогу проявляти політичну, правову активність у всіх сферах суспільного життя. Важливим у цьому зв’язку є підвищення в суспільстві ролі демократичних та правових інститутів, співробітників правоохоронних органів щодо суворого дотримання законності, демократичних принципів правосуддя і ін.

Процес розвитку правосвідомості носить суперечливий характер. Сюди слід насамперед віднести суперечності між необхідністю розвитку у кожної особистості високої правової свідомості, культивування у громадян шанобливого ставлення до законів, посилення їх ролі як фактора зміцнення правової, громадянської відповідальності людей і незрілою правосвідомістю, низькою правовою культурою значної частини громадян57.

Під специфічним кутом зору розглядає правосвідомість відомий філософ і правознавець Іван Олександрович Ільїн.

«Правосвідомість – доля до мети права і здатність самозаконно мотивувати свої вчинки свідомістю цієї мети»58. Так писав І.О.Ільїн, для якого життєдіяльність людини неможлива без правосвідомості. Правосвідомість має кожний, хто усвідомлює, що крім нього на світі є інші люди. При цьому необхідно, щоб у житті дотримувалися деякі елементарні, але священні засади права і держави. Якщо осмислити ці засади, то можна переконатися, що їх дотримання забезпечує правосвідомість кожної людини.

Для того щоб перебороти глибину і небезпечну кризу правосвідомості, сучасна людина повинна, насамперед, звернутися до самої себе, до свої особистої правосвідомості, зрозуміти сутність її хвороби, і спробувати відродити у своїй душі джерела здорової правосвідомості.

Наявність правосвідомості не залежить від того, знає людина про це чи ні, піклується вона про неї, очищаючи її, змінюючи й облагороджуючи, чи, навпаки, зневажає її. «Немає людини без правосвідомості, але є безліч людей зі зневаженою, запущеною, потворною чи навіть здичавілою правосвідомістю. Цей духовний орган необхідний людині; він бере участь так чи інакше у всім його житті навіть і тоді, коли людина робить злочин, пригноблює сусідів, зраджує свою батьківщину; тому що слабка, потворна, продажна, рабська, злочинна правосвідомість залишається правосвідомістю, хоча її душевно-духовна побудова виявляється невірною, а її зміст і мотиви – помилковими чи дурними».

Таким чином, людина не може обходитися без правосвідомості, оскільки всяка взаємодія з іншою людиною, всяке спілкування, не говорячи вже про угоди, приводить до питань про право і не право, про моє право і твоє право, про взаємні обов’язки, про закони. Кожна з цих ситуацій пов’язана зі зверненням до правосвідомості людини, приведенням її в дію.

Людина, яка забула про свою правосвідомість і зневажає нею надаючи їй складатися і виявлятися як завгодно, чинить бездумне, оскільки з правосвідомістю пов’язані її вчинки.

Кожний закон виникає з правової свідомості людей, які мають владу. Закони можуть зобов’язувати, надавати права і забороняти. І саме від правової свідомості залежить, наскільки прийняті закони будуть зрілими чи незрілими, корисними чи шкідливими.

«Той, хто зрозуміє цю задачу права і побачить цю роботу правової свідомості, той відразу відсторониться від дуже розповсюдженого і

шкідливого забобону, відповідно до якого право є щось «формальне» і «зовнішнє».

У дійсності право «формальне» тільки в тому сенсі, що воно звичайно формулюється у вигляді загальних суджень, осмислених і вбраних у слова, тому воно рідко має можливість охопити всю глибину і складність одиничного життєвого явища. Але за своїм вихідним пунктом і за тим пунктом, куди воно спрямовується, право анітрошки не «формальне». До того ж воно зовсім не покликане «формально» діяти в житті і «формалістично» застосовуватися до відносин людей; навпаки, між загальною формулою закону й одиничною людиною повинна встати жива правосвідомість, яка і буде піклуватися про те, щоб формальне і строге, невблаганне застосування закону не породило в житті несправедливість».

Природний звідси висновок, що формальний тільки закон, а не правова свідомість. Не випадково правова свідомість пов’язана з такими джерелами духовного життя, як віра, любов, внутрішня воля, совість, патріотизм, почуття власного достоїнства, почуття справедливості.

«Чого можна чекати від безвідповідального судді, який не потребує ні вірної правосвідомості від себе самого, ні очевидності у вивченні факту, ні прозріння в душу підсудного, ні точного знання закону? Такий суддя, що не відає ні покликання, ні бажає здійснити «щонайкраще найкраще», створить режим свавілля, корупції і кумівства. Безвідповідальний політик є інтриган і кар’єрист, діяч, настільки ж огидний морально, як і пагубний у суспільному відношенні; а тим часом сучасна державність кишить такими людьми – і в демократіях, і в тоталітарних державах». Саме такий зміст відповідальності, – і попередньої і наступної, – у справі відродження правосвідомості людини і суспільства бачив І.О.Ільїн.

Істинний же фундамент благородної правосвідомості – віра в Бога. Суб’єкт правосвідомості і права – це духовний організм, що має у своєму внутрішньому світі критерій добра і зла, належного і неналежного, дозволеного і забороненого, і здатний керувати своїм внутрішнім і зовнішнім життям. А це значить, що «суб’єкт права і правосвідомості виростає з того глибокого і священного шару душі, де душа людини і дух Божий перебувають у живому зіткненні, у таємничому і благодатному єднанні».

Таким чином, правова свідомість – система ідей, уявлень, емоцій і почуттів, які виражають відношення індивіда, групи, суспільства до діючого, минулого і бажаного права, а також до діяльності, пов’язаної з правом59 для нього правосвідомість зафіксована у таких аксіомах правосвідомості, як закон духовного достоїнства, закон автономії, закон взаємного визнання60.

В юридичній літературі висловлюється думка, що наша біда у тому, що ці аксіоми не виконувались останнім часом. «Наївно думати, що, порушуючи їх, можна побудувати мало-мальськи благополучну державу і пристойне суспільство»61.

Правова свідомість – це повага людини чи держави до самої себе, уміння керувати самим собою, установлюючи межі для себе самого без свавілля, а також взаємна повага сторін, що лежить в основі, як приватних, так і публічних правових відносин. Слід також зазначити, що законодавча база нашої держави також ґрунтується на вітчизняній правовій спадщині та припускає таку оновлену правосвідомість, яка заснована на виокремлених аксіомах правосвідомості.

Система юридичних норм являє собою правову основу механізму правового регулювання, засобом якого правова система здійснює вплив на поведінку суб’єктів суспільних відносин. Правосвідомість є юридичним засобом оформлення зв’язків між елементами правової системи на ідеологічному рівні. Важливо відзначити, що характер зв’язків всіх елементів правової системи суспільства відображається поняттям структура правової системи. Оскільки правова система – складне, багаторівневе, ієрархічне та динамічне утворення, то в її структурі існують певні підсистеми, що виступають у формі зв’язків, відносин, станів, режимів, статусів, гарантій, принципів, правосуб’єктності62.

До елементів правової системи П. М. Рабинович, наприклад, відносить: 1) систему суб’єктів права, 2) систему юридичних норм, 3) правосвідомість, 4) стан законності та його деформації (акти правомірної та неправомірної поведінки)63. На думку Ю. Тихомирова, правова система включає чотири групи елементів: а) право розуміння – правові погляди, правосвідомість, правова культура, правові теорії і концепції, а також правовий нігілізм; б) правотворчість як пізнавальний і процесуально оформлений спосіб підготовки і прийняття законів та інших правових актів; в) правовий масив – структурно оформлену сукупність офіційно прийнятих і взаємопов’язаних правових актів; г) правозастосування – способи реалізації правових актів і забезпечення законності64.

Л. Фрідмен розрізняє право і правову систему, і не зводить останню до набору норм. Право розглядається ним у вузькому розумінні як офіційне, державне право, і у широкому – як правова система. До її складу він включає наступні структурні елементи: 1) державні органи; 2) норми права, зразки поведінки, конкретні рішення і дії; 3) правову культуру65.

Таким чином, до елементів правової системи відносяться такі правові явища, які відображають єдність соціальних та правових якостей, і є їх носіями. Так, суб’єкти права (громадяни, іноземці, особи без громадянства, організації, держава в цілому) є носіями права і обов’язків, і правова система створює реальний механізм забезпечення реалізації цих прав і обов’язків.

Неоднозначне тлумачення у юридичній літературі і питання «ядра» правової системи суспільства. Так, наприклад, В.Д.Перевалов, В.І.Леушин головним компонентом (підсистемою) і одночасно центром, ядром правової системи виділяють суб’єкт правової системи66. Державу ядром політичної системи бачить Л.Б.Тіунова67.

Новітні орієнтири теорії права цілком справедливо вказують на суб’єкт права, як центр усієї правової дійсності. Цей погляд цілком обґрунтований у силу того, що носієм права є людина (суб’єкт), права якої (згідно Конституції України) є «невідчужуваними і непорушними» (Ст.21), людина (народ) «є єдиним джерелом влади» (Ст.5), захист прав людини є основною функцією держави і, нарешті, людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визначаються найвищою цінністю (Ст.3)68.Відмітимо, що номенклатура суб’єктів права визначена суспільними відносинами, що лежать в основі конкретної правової галузі чи напрямку правового регулювання. При цьому необхідно враховувати, що система суб’єктів права об’єктивно обумовлена, оскільки правові норми закріплюють відповідно до соціальних вимог відповідних суб’єктів права, що діють у визначеній сфері правового регулювання. У системі суб’єктів права відображаються риси реально існуючих галузей права, напрямків правового регулювання й особливості правової системи в цілому69.

Таким чином, правова система є цілісне багаторівневе утворення, яке, по-перше, відображає всю сукупність взаємопов’язаних юридичних засобів (явищ), і, по-друге, в якості елементів включає такі правові явища, які забезпечують єдність соціальних і правових якостей.

Сьогодні в правовій системі України відбуваються важливі структурні реформування, що мають кінцевою метою побудову правової держави на основі створення громадянського суспільства. Тому природно, що основними (стратегічними) напрямками розвитку політичної системи суспільства України є формування такого державно-правового механізму, який ефективно забезпечить проголошені Основним Законом права та свободи людини і громадянина. Уся діяльність держави, її інститутів і посадових осіб має бути спрямована на захист прав і свобод людини – народу, який, власне, і визначає зміст законодавчої та виконавчої влади, а в цілому – своєї державності70.

Високий розвиток правової свідомості є основою справедливого суспільства, про що з давніх давен мріяли великі вчені і мислителі, які зазначали:

1. Пейн дійшов висновку, що саме необхідність спільної праці змусила людей згуртуватись у суспільство. «Суспільство, – зазначав Пейн, – створюється нашими потребами… Суспільство у будь-якому своєму стані є благом». За Пейном, людське суспільство існує у двох станах: природному і громадянському (або цивілізованому);

2. Сен-Сімон говорив, що суспільство, з його точки зору, «є воістину світ навиворіт, оскільки ті, котрі являють собою позитивну корисність, поставлені у підпорядковане становище щодо людей нездібних, неосвічених і аморальних».

3. Свою концепцію суспільства Фур’є намагався побудувати як точну науку, беручи за зразок математику і фізику. Фур’є вважав, що він перший створив справжню соціальну науку, яка довела, що «суспільство – дике, патріархальне, варварське, цивілізоване – лише тернисті шляхи, сходинки досягнення кращого соціального устрою… поза якого ніякими зусиллями найкращих правителів не зцілити бід народних».

Нове суспільство Фур’є бачив, як розумне суспільство, що базується на функціонуванні асоціацій. Його ідеальне суспільство складається з груп людей, які він називає фалангами.

4. Суспільство за Торо, – це динамічна сукупність мільйонів індивідів, неповторних у своїй духовній оригінальності71.

Отже, суспільство – надзвичайно складний і суперечливий предмет пізнання. Воно постійно змінюється, набуваючи все нових і нових форм.

Термін «суспільство» у філософській, економічній та історичній літературі має щонайменше чотири різні значення:

1) окреме конкретне суспільство, що є самостійною одиницею історичного розвитку;

2) та чи інша конкретна сукупність соціальних організмів;

3) сукупність усіх соціальних організмів, що існували й існують на земній кулі, тобто все людство в цілому;

4) суспільство певного типу72.

В більш широкому філософському плані, з позицій сучасної філософії українське суспільство є особливим видом об’єктивної реальності й особливим ступенем у космічному процесі. Суспільство – це єдиний, поки що відомий нам носій духовності. Суспільне життя – це найвища форма руху матерії, яка виникає на певному ступені саморозвитку матерії і має власну логіку буття. А це означає, що хоча суспільство – це жива система, тобто особливий вид життя на Землі, воно якісно відрізняється від інших живих систем, а тим більше неживих.

По-перше, людина єдина на Землі уособлює єдність матерії і духу, а тому діяльність її одухотворена, передбачає наявність смислу і мети. Це означає, що продуктом людської діяльності є матеріальні духовні цінності.

По-друге, в суспільстві вирішальне значення має соціальне наслідування. Інформація від індивіда до індивіда і від покоління до покоління передається за допомогою знакових систем (мова, писемність тощо), тобто програм діяльності. Засвоєння цих програм і є соціалізацією нових поколінь людей, а набір програм діяльності – соціальною інформацією.

По-третє, людство за допомогою знарядь праці, техніки опосередковує своє ставлення до природи. Результатом трудової діяльності стає створення штучного середовища, в якому упредмечено людську працю. І якщо тіло людини виникло шляхом природної еволюції, то знаряддя і засоби праці – це продукт соціальної еволюції. У цьому розумінні суспільство – це жива система, яка підтримує своє існування поза біологічними засобами, тобто механізмами культури, найважливішими з яких є здатність до праці, пізнання, мови, до моральних та естетичних оцінок. Каналами формування цих суто людських здібностей виступають виховання і навчання.

По-четверте, людська діяльність має суспільний характер. Людська діяльність – це спрямована активність індивідів і соціальних груп, яка має за мету задоволення суспільних потреб. Останні не збігаються з індивідуальними, а відбивають об’єктивні вимоги щодо нормального функціонування і розвитку соціальної системи.

В соціальному житті реалізується нерозривний зв’язок матеріального й ідеального, об’єктивного і суб’єктивного, предметного і духовного.

Отже, з позиції сучасної соціальної філософії суспільство водночас виступає і об’єктом, і суб’єктом. Як об’єкт, тобто підсистема об’єктивної реальності, воно є частиною універсуму і набуває вигляду природничо-історичного процесу життєдіяльності людства, який відбиває єдність суспільства з природою. Проте як суб’єкт суспільство є результатом діяльності людей, їхньої матеріальної та духовної енергії і тому його можна зрозуміти як процес становлення людської сутності, який виражає відмінність суспільства і природи. Об’єктивне і суб’єктивне в людській діяльності нерозривно поєднані і передбачають один одного.

Це поєднання реалізується на практиці, бо об’єктивність – перша характеристика її. Об’єктивними в суспільстві є не лише матеріальні, а й духовно-практичні відносини. Так само суб’єктивне не рівнозначне ідеальному, оскільки людина і людство є носіями всіх типів відносин. Тому практика обов’язково містить у собі суб’єктивний момент. Суб’єктивність практики полягає в наявності цілей, які об’єктивуються, втілюються у практичній діяльності. Цей процес постійного переходу суб’єктивного в об’єктивне і навпаки мовою філософії називають опредмечуванням і розпредмечуванням73.

Суспільство, як щось самодостатнє і що розвивається само собою, як поняття з’явилося в Нові часи, в кінці XVIII – на початку XIX ст. Для Гоббса, Локка, Руссо – це результат дії окремих людей, який повертається в суспільство у вигляді відчуженої дії. Для Вольтера і Гельвеція – це сума ізольованих індивідів, свідомість і пристрасті яких головна рушійна сила розвитку. Але загалом для XIX ст. характерне синтезування знань про суспільство, як вивчалось попередниками в своїх різних проявах у вигляді громадського суспільства, як державної організації74.

На думку Платона, суспільство є об’єднанням людей для задоволення своїх потреб і є засобом реалізації потреби людей одне в одному. За Аристотелем, воно є втіленням притаманного від народження соціального інституту людини. Релігійна філософія вважала його проявом божого творіння. Просвітителі (Т.Гобс, Ж.Ж.Русо, Ф.М.Вольтер) та французькі матеріалісти XVIII ст. трактували суспільство як форму суспільної угоди, Г.Гегель – як реальний процес життєдіяльності людей, що відбувається завдяки втіленню в життя абсолютної ідеї. І.Бентам визначає суспільство як «фіктивне тіло, що складається з індивідуальних осіб, які розглядаються як його складові члени». Г.Зіммель відроджує Платонову ідею про суспільство як засіб реалізації внутрішніх спонук, потреб, мотивів індивідів. М.Вебер доповнює її тезою про «деякий мінімум взаємоорієнтацій». Е.Дюркгейм підкреслює значення розподілу праці. Т.Парсонс трактує суспільство як соціальну систему, що функціонує завдяки взаємодії людей та соціальних інститутів.

В суспільстві з’являється і відмінне від людини телеологічне спрямування, воно постійно прагне до збереження себе як космічне утворення, тобто реалізує принцип дії будь-якої системи. До речі, суспільство як цілісність такого роду осягається людством не відразу. В античності поняття «суспільство» спочатку стосувалось життєвих союзницьких відносин, пізніше воно отримало значення угоди, яку укладали між собою певні люди з певного приводу з цілком свідомими намірами щодо досягнення певної мети. «Сімейний союз і майнова угода – такими були класичні значення суспільства в античному світі»75.

Людина як космічна істота, про що вже неодноразово говорилось, не лише за допомогою суспільства забезпечує матеріальні умови власної життєдіяльності, а здатна підноситись над цими умовами як мікроскопічна сила покликана бути засобом космічного самовиразу.

Суспільство є похідним від рівня людської духовності. Звертаюсь за підтримкою цієї ідеї до видатних мислителів на терені філософії – Огюст Конт: «Ідеї управляють світом і перевертають його, або іншими словами весь суспільний механізм базується в кінцевому рахунку на думках», М.Бердяєв: «Все економічне життя людства має духовний базис, духовну основу»76, Г.Гердер: «Царство людини – система духовних сил»77, С.Франк: Суспільне життя є життя людське, творення людського духу, в які складають і в якому беруть участь всі сили і властивості останнього»78, і, нарешті, П.Сорокін: «Так як сутність соціального процесу складає думка, світ понять, то, очевидно, він же і є основним первинним фактором соціальної еволюції»79.

Були спроби пояснити суспільне життя і через призму визначальної ролі суспільної свідомості. Як відомо, велика група філософів виходить з положення про те, що світом правлять ідеї. Найпослідовніше ця позиція проведена в філософії Платона та Гегеля.

Теоретичне уявлення про соціум як систему безпосередньо пов’язане з аналізом головних підрозділів і сфер суспільного життя, гармонійна взаємодія яких забезпечує цілісність суспільства і, навпаки, – дисгармонія яких веде до суттєвих конфліктів і деформацій.

Поняття «сфера суспільного життя» відбиває різнопланові процеси, стосунки, цінності, інститути, фактори як матеріальні, так і ідеальні, об’єктивні і суб’єктивні. Сфера – це реальний процес людської життєдіяльності. Діалектика сфер суспільного життя розглядається як реальне життя суспільства в конкретно-історичних, соціокультурних та природних вимірах.

Виділяють такі сфери суспільного життя:

а) матеріальна – охоплює процеси матеріального виробництва, розподілу, обміну, споживання, а також продуктивні сили й виробничі відносини, науково-технічний процес і технологічну революцію;

б) соціально-політична – включає соціальні та політичні стосунки людей у суспільстві – національні, групові, міждержавні. Саме ця сфера охоплює такі явища як процеси, як революція, реформа, еволюція. В цій сфері функціонують такі соціальні інститути, як партія, держава, суспільні організації;

в) духовна – це широкий комплекс ідей, поглядів, уявлень, тобто весь спектр виробництва свідомості, трансформації її від однієї інстанції до іншої, перетворення в індивідуальний духовний світ людини;

г) культурно-побутова – охоплює виробництво культурних цінностей, передачу їх від одного покоління до іншого, життя сім’ї, побутові проблеми, освіту, виховання.

Усі сфери суспільного життя тісно взаємопов’язані, тому їх треба розглядати лише в єдності. Абсолютизація якоїсь однієї сфери суспільного життя призведе до створення деформованої моделі суспільства. В центрі кожної сфери, як і суспільства в цілому, має стояти людина, що охоплює всі сфери життєдіяльності, єднає їх80.

Українське суспільство являє собою різновид соціальної системи, яка характеризується своєю стійкістю та цілісністю, здатністю до саморозвитку і наявністю особливих соціальних цінностей та норм, які забезпечують цілеспрямоване функціонування суспільства, а складне, багатоаспектне, діалектично-динамічне утворення, яке має свою внутрішню будову та склад, що утворюється з різнопорядкових і різнохарактерних за критерієм структурних одиниць (підсистем) і яке активно взаємодіє із зовнішнім природним середовищем. Кожна з соціальних підсистем, наприклад, економічна, політична, юридична, перебуває у більш-менш тісному зв’язку з іншими і відіграє свою, властиву тільки їй роль в суспільстві як цілісній соціальній системі. Як уже наголошувалося, головним системоутворюючим чинником суспільства є людина, її стосунки і відносини з іншими людьми, серед них суспільні відносини.

Розглянемо три важливі складові суспільства, які, на мою думку дозволяють глибше зрозуміти механізм правового регулювання суспільних відносин, а саме:

*

людину, як суб’єкта становлення, функціонування і розвитку суспільних відносин та внутрішніх суперечностей, що визначають зміст, головні риси і тенденції розвитку суспільства як цілісної соціальної системи;
*

суспільні відносини як найбільш ефективну форму соціального зв’язку, що дозволяє досягти діалектичної взаємодії системоутворюючих елементів;
*

культуру, як сукупність матеріальних та духовних досягнень суспільства, що обумовлює певні критерії її цілості як соціального утворення.

Людина виступає в цій системі сутнісною ознакою розвитку суспільства і є її головним системоутворюючим чинником. Суспільність міститься у самому визначенні її особистості, яка за своєю суттю є сила не тільки розумово-пізнавальна, а й морально-діюча. Саме сутність процесу формування нового типу суспільних відносин, його політико-юридичного забезпечення завжди полягає у корінних змінах соціальної природи самого суб’єкта суспільних відносин – людини. Чинники реалізації таких змін надаються зовні. В цьому процесі відіграє важливу роль саме культура, зокрема, економічна, політична, правова. Тобто, ці чинники покликані створити найбільш сприятливі умови для певної реалізації, остаточного прояву дійсної природи індивіда у повному типі суспільних відносин. Можна стверджувати, що однією із цілей процесу існування суспільства як цілісної системи є пошук ефективних механізмів що сприяли б процесу соціального розвитку, остаточним результатом якого є розвиток людської особистості.

В цьому розумінні ближче до істини К.Маркс: «Суспільство не складається з індивідів, а виражає суму тих зв’язків і відносин, в яких ці індивіди знаходяться один до одного».

Саме у сфері соціального відбувається структурна перебудова українського суспільства. Політична боротьба точилась не між впливовими політичними партіями, а між територіально-регіональними кланами всередині єдиної «партії влади» – в кабінетах і коридорах президентської адміністрації. За такої політичної ситуації говорити про середній клас («бюргерство»), який є основою сучасного суспільства, не випадає. Цей клас не може дієво впливати ні на політичне, ані на економічне життя в країні, бо його задекларовані права реально не підкріплені політичною й судовою практикою.

Перехід в тіньову економіку 60% українського виробництва й торгівлі був спровокований волюнтаристичними протекціоністськими діями влади. Адже на перший план по-середньовічному висувається не економічна ефективність, а лояльність та задоволення потреб «двору» в імпозантності й позірному блиску. Цьому ж слугують і несумірні ні з теорією, ні зі здоровим глуздом податки, які (якщо їх справно виплачувати) часом перевищують прибуток.

Проте досягнутий у соціальній сфері мінімум не є цілковито статичним. Якщо зміни відбуватимуться в цьому напрямку, стануться незворотні якісні перетворення в структурі соціуму, який набуде рис, притаманних вже архаїчному суспільству. Про наявність подібних тенденцій свідчить ситуація в Луганській та Донецькій областях України, де частина населення кілька років не має ні зарплати, ані можливості заробити. Попри перехід до натурального господарства, ці регіони ще й опиняються під владою місцевих «вождів».

Можновладці, протегуючи своїм висуванням, свідомо спровокували ситуацію, за якої протекціонізм вилився у протистояння населення. Мафіозні цінності цілеспрямовано закладалися у суспільні відносини. Мафіозність виявлялась саме в тих сферах, звідки витіснялась інтелектуальна еліта. Витіснивши кваліфікованих інженерів з легальної сфери, їх спровокували на комп’ютерні злочини і продаж радіоактивних елементів за кордоном.

Україна впевнено крокувала до родини мафіозного інтернаціоналу. Сьогодні вже відомі зв’язки українських мафіозі з міжнародними структурами, зацікавленими в поширенні «культури тероризму». Це може призвести до засвоєння її саме тими соціальними прошарками, які з вини влади були люмпенізовані. Власне, у Середньовіччі розбій був обов’язковою складовою економічної діяльності майже всього населення. А надати зворотного ходу структуруванню соціуму дуже важко, оскільки на певному етапі складається культурна традиція, яка надалі сама себе продукує: люди повністю втрачають здатність до продуктивної праці.

Традиції кумівства та блату, закладені за радянських часів, набувають новали якості – васалітету та клієнтизму, коли непогано оплачувану чи престижну роботу може отримати лише особа, лояльна до існуючого режиму.

Феодалізація суспільних відносин заблокувала саму можливість ведення незалежного бізнесу, а ті, хто мав необережність сунутися в поділену неформальними соціально-економічними угрупуваннями зону, пересвідчилися, що зоною інтересів правлячої номенклатури стала вся країна. За феодальних часів питання економічної ефективності ніколи не було головним – головним була можливість насолоджуватися всіма перевагами влади.

Маючи необмежені кошти, можновладці мають змогу навчати своїх дітей у вищих учбових закладах за кордоном, готують для своїх потреб кваліфіковані кадри, і коли планку соціальних градацій буде приспущено, ті, хто навчався в «нормальних» школах і вузах часів постперебудови, не будуть здатні конкурувати з випускниками Кембриджу, Оксфорду чи Гарварду.

Тому особливо важливо для сучасної квазіеліти, щоб справжня інтелектуальна еліта не отримала свого продовження в наступних поколіннях. А селекція та відбір слухняної і підгодованої владою інтелігенції проводилась повсякчас.

Країна, яка потрапила до рук кількох регіональних кланів, розглядається корпоративною номенклатурою лише як об’єкт соціального відчуження і зона її економічних інтересів. Територія держави поділена на зони впливу («феоди»), контрольовані кланами. У пошуку шляхів додаткового визиску підвладних об’єктів запроваджувались все нові і нові схеми викачування фінансових ресурсів.

В Україні загальний політичний клімат багато в чому залежать від клімату соціального. Насильницька зміна соціального статусу часто провокує політичну відчуженість громадян, які потрапили в силове поле соціальних зачисток. Лише зупинивши цей процес, ми зможемо вирівняти політичне поле.

В даний період українське суспільство стоїть перед необхідністю остаточного вибору, потребою оновлення критеріїв своєї життєдіяльності, підведення під свою свідомість фундаменту, спроможного витримати перевантаження перехідного періоду. Розробляючи модель соціальної держави, ми маємо виробити оригінальну систему, відповідну українській дійсності, внести зміни до соціально-політичного життя суспільства, модифікувати економічну обстановку та відкоригувати духовний стан суспільства.

Нині конче необхідні нові підходи до трансформації українського суспільства. Шлях до одужання суспільства полягає через зміну сучасного суспіль-політичного середовища, яке недолугі дії призвели до нестабільності та зубожіння народу.

Економічна реанімація України, відродження поруйнованого вітчизняного товаровиробника потребує не лише нових підходів, а і програми виходу з кризи, яку і запропонував новообраний президент України – В.А.Ющенко.

Щоб досягти економічної стабільності в Україні, необхідно встановити політичну стабільність і досягти соціальної збалансованості. Складниками політичної стабільності мають стати стале функціонування всіх суспільних інститутів, дотримання юридичних, політичних та моральних норм і соціальних традицій.

Тільки здатність влади адекватно відповідати на виклики часу та успішно вирішувати поточні задачі, зберігаючи водночас сталі характеристики стабільності суспільства та необхідний рівень порозуміння між основними політичними силами, забезпечить збалансованість інтересів соціальних прошарків і груп та допоможе уникнути конфліктів.

Суспільство має базуватися на демократичних принципах: дотримання прав людини, свобода політичного вибору, суспільна солідарність та соціальне партнерство. Демократичний зміст складових розвитку політичних процесів стане основою політичної стабільності в державі.

Серед основних факторів політичної стабільності в суспільстві виступатимуть, поряд з політичними чинниками, також соціально-економічні, моральні, ідеологічні та соціокультурні. Мораль в суспільстві має базуватися на такому співвідношенні особистого та суспільного, коли визначальним стає самоствердження людини.

Через призму політичної соціалізації варто розглядати функціонування в соціальних стосунках принципів порядку в суспільстві, соціальної рівноваги, рівності можливостей і законності. Організація політичного життя через політичну соціалізацію привело до формування політичної культури особистості, здатної зробити свідомий політичний вибір.

Лише сьогоднішня соціально зорієнтована влада на чолі з чесним і справедливим теперішнім президентом є спроможною провести політичні перетворення, які нівелюють нерівність між надзвичайним багатством і гнітючою бідністю.

РОЗДІЛ ІІІ. Соціально-психологічна складова

механізму правового регулювання

суспільних відносин

Найважливішою метою і мовою реформування українського суспільства є розвиток демократії, соціально-правової держави і її правової системи, які мають забезпечити становлення України як високорозвиненої цивілізованої європейської держави з високим рівнем життя, соціальною стабільністю, культурою і демократією, дозволять їй стати впливовою силою у світі та Європі81.

Завданнями державно-правової реформи є створення дієвих механізмів охорони і захисту прав і свобод людини, систематизація і вдосконалення законодавства; зміцнення начал громадянського суспільства і зміцнення державно-правової системи; вдосконалення практики правотворення, право реалізації і контролю за виконанням закону; підвищення рівня правової культури, правосвідомості громадян і подолання правового нігілізму.

Світовий досвід розвитку демократичної, соціально-правової держави та узагальнення наукових досліджень дозволяють визначити і використати її основні характеристики.

Значною мірою здійснення державно-правової реформи залежить від соціальних умов, в яких вона відбувається, а останні – обумовленні матеріальними умовами життя суспільства. В свою чергу, перетворюючо-регулятивна роль державно-правових структур полягає не тільки в забезпеченні поступового розвитку суспільства, хоча це є головною і переважною їх метою, а й у забезпеченні стабільності суспільних відносин, оскільки без цього неможлива впорядкованість суспільного життя і підтримування його в такому стані82.

За своєю сутністю соціально-правова держава – Україна повинна бути не тільки механізмом забезпечення підвищення рівня добробуту народу, а й підґрунтям реалізації ідеї соціальної свободи, стабільного людського розвитку. Це поняття, яке фіксує показники якості життєдіяльності суспільства і людини, інтегрує його головні пріоритети, визначає рівень ефективності реалізації соціальної політики держави в широкому розумінні і дозволяє здійснювати порівняння якості життєвих процесів в різних країнах незалежно від типу соціальної системи та форми власності. Характеристика сталості людського розвитку означає стабільність та послідовність реалізації відповідних критеріїв і показників. Головними пріоритетами сталого людського розвитку є: економічна ситуація; зайнятість населення та соціальний захист; демографічна характеристика суспільного розвитку; охорона здоров’я населення; охорона довкілля; освіта та інформаційні процеси; організація влади та управління. Сталий людський розвиток характеризується збалансованістю пріоритетів, їх органічним зв’язком і взаємодоповненням. Зайнятість населення та соціальний захист потребують, насамперед, усунення залишкових диспропорцій, приведення системи у відповідність із загальною логікою демократизації суспільства та ринкових перетворень. Важливим показником сталого людського розвитку є забезпечення одержання населенням реальних прибутків на рівні забезпечення витрат на відтворення життєдіяльних функцій, робочої сили, підтримки належного стану здоров’я, одержання певного соціального статусу, створення сім’ї, утримання і виховання дітей.

Важливими показниками сталого людського розвитку є поліпшення харчування та охорона здоров’я населення, освіта, наука і культура.

Праця і соціальний захист, демократія і економічні можливості, реалізація прав людини і громадянина, медичний і економічний захист, освіта, наука, культура є тими магістралями реформ, які приведуть суспільство до сталого людського розвитку83.

Українська демократична, соціально-правова держава базується на системі гуманістичних положень і принципів. Розуміння змісту і елементів такої держави визначає людину, її життя, здоров’я, честь і гідність, недоторканість, безпеку найвищою соціальною цінністю (ст. 3) Конституції України, обмеженість держави правами і свободами людини (ст. 3, 21, 22), верховенство права (ст. 8), відповідальність держави перед людиною за свою діяльність (ст.3), відповідальність власників за наслідки користування власністю перед державою, суспільством, іншими особами (ст. 13, 41), визнання права людини на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло (ст.48), право громадян на соціальний захист (ст.46). Ці положення відбивають вимоги міжнародних стандартів, співвідношення держави і людини, забезпечення державою мінімального обсягу реалізації прав, зафіксованій у загальній Декларації прав людини, в Європейській соціальній Хартії, міжнародних пактах про права людини. В висновках європейської комісії «Демократія через право» (Венеціанська комісія Ради Європи) у 1997 р. засвідчено універсальний характер демократичних ознак і процедур, які містить чинна Конституція України.

Найважливішими елементами демократичної, соціально-правової держави, які містяться в Конституції України, є наділення Конституції найвищою юридичною силою і визнання нори Конституції нормами правової дії, визначення Конституції основною для прийняття законів та інших нормативно-правових актів (ст.8); визнання принципу розподілу влад на законодавчу, виконавчу і судову та дій різних гілок клади на основі Конституції та відповідно до законів України (ст. 6); чітке формулювання принципу законності (ст.19); конституційне закріплення прав людини безпосередньо у суді (ст. 8).

Вимоги рівності людей і народів, зневага до паразитичного багатства, неприйняття зрівнялівки у винагороді на працю, дармоїдства проходять через всю її історію і багатовікову пам’ять українського народу.

В свій час ідею побудови соціально відповідальної держави висловлювали українські мислителі. Так, на думку М.Грушевського, актуальне завдання української демократії – соціалізувати державу і заразом удержавлювати соціальне життя в широкому значенні цього слова. Українська держава має стати паладіумом демократичних свобод, бути головним гарантом таких соціальних і моральних цінностей, як добробут «робочих людей», суспільна злагода, соціальна справедливість, злагода людей всіх національностей, право людини на власний етичний шлях84.

Існує органічна єдність демократичної соціально-правової держави. Як демократична – вона слугує свободі як вищій цінності, сприяє рівному доступу кожного до власності, різних виборів, рівності прав щодо здійснення політичної влади, забезпечення багатоманітності політичного і культурного життя. Як правова – вона забезпечує організацію соціального і державного життя на принципах права, гарантує правопорядок, сприяє досягненню особистістю самостійності і відповідальності за свої дії, раціональну обґрунтованість юридичних рішень, стабільність правової системи.

Як соціальна – ця держава визнає людину найвищою соціальною цінністю, гарантує її гідність, надає соціальну допомогу індивідам, що її потребують, з метою забезпечення кожному гідного рівня життя, перерозподіляє економічні блага відповідно до принципу соціальної справедливості і своє призначення вбачає в забезпеченні громадянського миру і злагоди в суспільстві.

Демократичний характер держави позитивно проявляє себе в соціальній сфері, оскільки складовою, органічною частиною справжнього демократизму є розвинутою система соціальних прав і свобод людини і громадянина та гарантії їх забезпечення. Демократія органічно пов’язана із правом, перш за все як розвиненою системою забезпечення державою прав і свобод людини і громадянина. Демократія є якісною сутністю права, що забезпечує саме демократичне правове регулювання важливих для людини і суспільства відносин за допомогою принципів та норм права. Справжня демократія вимагає, щоб її принципи не тільки були проголошені в законі, а дійсно виконувалися і захищалися державою, що гарантує стабільність суспільно-політичного життя.

Слід підкреслити, що однією з умов вступу України до Ради Європи є визнання нею принципу, згідно з яким всі особи, що перебувають під її юрисдикцією, повинні користуватися правами людини і основними свободами, а держава має гарантувати їх виконання.

Перелік конвенційних норм Ради Європи включає в себе поділ на громадянські і політичні права і свободи та соціально-економічні права і свободи, що базуються на позитивних нормах міжнародного права, які мають захищатися безпосередньо в судовому порядку як на національному, так і міжнародному рівнях, а деякі – є переважно нормами програмного характеру85.

Визначення шляхів розвитку нашого суспільства, меж втручання держави в економічну і соціальну сферу, забезпечення регулюючої соціальної ролі держави в економічних відносинах покликані створити умови для зміцнення соціальної безпеки громадян, реалізації конституційного принципу – людського виміру політики і права. Це означає покладання на державу гуманної місії «суспільного служіння», зростання її відповідальності перед громадянами за створення гідних умов життя та побуту.

Соціологічний підхід до правових феноменів передбачає можливість обпертися на принцип соціального детермінанту. Цей принцип вимагає виходити з того, що суспільні відносини, соціальні інститути і структури здатні задавати правовідносинам і правосвідомості суб’єктів певну змістовно-значеннєву спрямованість.

У світі соціального бачення право постає, як складова і, значною мірою підпорядкована частина соціальної системи, наділена низкою службових функцій. Правові відношення розглядаються при цьому як одна з окремих форм суспільних відносин, а людина береться як гетерономний, залежний індивід, що знаходиться під впливом над особистісних соціонормативних структур. Подібний підхід дозволяє враховувати всю сукупність соціальних впливів на право й одночасно абстрагуватися від інших причинних впливів метафізичного, космологічного, натурологічного характеру.

Соціальний метод найбільшою мірою придатний для дослідження позитивного права. З його позицій людина з властивими їй морально-правовими поглядами постає як продукт і представник певних соціальних спільностей, конкретно-історичних систем суспільних відносин, а його сутність – як соціально-антропологічна реалія, обумовлена різноманітними ансамблями цих відношень. Головне в ньому – це ті соціальні, морально-правові якості, які спільність змогла втілити в її світогляд і світовідношення. А ступінь його соціалізованості визначається мірою відповідності його особистих властивостей тим еталонним формам належного, тим нормативним зразкам, що узаконені даною спільністю, освячені її авторитетом і владою.

Прямим наслідком дії детермінаційних механізмів може бути особиста несвобода суб’єктів, які виступають як добровільні або підневільні адаптанти, безроздільно підпорядковані соціальній системі. Правосвідомість при цьому набуває рис такого засобу саморегуляції поведінки, що дозволяє особистості пристосовуватися до вимог спільноти, а функції позитивної юриспруденції зводяться до теоретичного обґрунтування необхідності виконання авторитетних соціальних приписів.

Соціологічний метод несе у своїх установках і розпорядженнях ідею пріоритету цілого над частиною, соціуму над індивідом, для нього право – це засіб втілення даної ідеї в життя. У позитивному праві він бачить соціорегулятивний механізм, функціонально орієнтований на виявлення і превентивне погашення можливих осередків соціальної ентропії і соціального обурення на ранніх фазах їхнього виявлення, коли вони ще нездатні нанести великої втрати суспільній системі. Норми права для нього – це соціогенні регулятори, покликані упорядкувати всю різноманітність форм міжсуб’єктивної взаємодії і запобігати виникненню конфліктних ситуацій, що загрожують стабільності соціальної системи86.

Соціальна філософія розглядає соціальні інститути як певну організацію суспільної діяльності й соціальних відносин, яка втілює в собі норми економічного, політичного, правового, морального життя суспільства, а також соціальні правила життєдіяльності й поведінки людей. В економічній сфері соціальної діяльності є такі інститути, як поділ праці, власність, заробітна плата та ін.; в політичній – держава, армія, партія; в духовній – мораль, право, мистецтво, наука, релігія. Соціальна філософія розглядає й такі інститути, як сім’я, виховання, культура.

Всі суспільні відносини органічно пов’язані між собою. Реальне життя суспільства характеризується химерним плетивом суспільних взаємозв’язків і стосунків. Адже, суспільство – це єдина, цілісна система. Саме тому соціальна філософія обережно ставиться до інтерпретації її в контексті дилеми первинності-вторинності суспільних відносин, підкреслює їх органічний взаємозв’язок.

Зазначена цілісність системи суспільних відносин позначається категорією «спосіб життя», що замикає теоретичну модель суспільства, синтезує різноманітні життєві процеси, підводить їх до єдиної й незаперечної основи – людини як самоцілі суспільно-історичного розвитку. Спосіб життя охоплює всі сфери суспільства: працю і побут, суспільне життя й культуру, поведінку людей та їхні духовні цінності. Він реалізується через діяльність, виробництво, в сякому вирізняють такі провідні елементи: безпосереднє виробництво, розподіл, обмін, споживання.

Звичайно, матеріальні та духовні блага створюються в сфері безпосереднього виробництва. Аби було що споживати (обмінювати, розподіляти), треба щось виробляти. Внаслідок цього можна зробити висновок про пріоритетність безпосереднього виробництва в системі способу життя людей.

Соціальна філософія наголошує на цінності кожного елемента способу життя, на цілісності суспільства як соціальної системи, що функціонує завдяки виробництву й постає як живий організм з усіма особливостями економічних, соціально-політичних, ідеологічних, культурних, побутових, сімейних та інших соціальних відносин, які безпосередньо характеризують життєдіяльність людей.

У центрі суспільства – людина. Без неї воно не існує. Які б матеріальні цінності не накопичили люди – будівлі, знаряддя праці –все це вмирає після того, як його залишили люди. Людина – суб’єкт і головна дійова особа суспільства. Цей висновок залишається незаперечним, залежно від теоретичних побудов та ідеологічних домінант суспільного розвитку. Всякі інші засади теоретичної моделі суспільства (в центрі суспільного життя можна поставити Бога, державу, клас, абсолютну ідею) приречені87.

Соціальна філософія є серцевиною соціального знання. Соціальним знанням називають знання про суспільство, знання яке дає змогу людині успішно брати участь у суспільному житті. Лише частина цього знання є теоретичним, тобто усвідомлюваним, сутнісним і систематизованим.

Окреслюють таку ієрархію соціального знання. Найширшим шаром є буденні знання, практичні у вужчому значенні слова (оскільки всі знання, і теоретичні теж, врешті-решт для чогось використовуються). Над нами містяться знання наукові – теоретичні знання, які класифікують, обґрунтовують та об’єднують буденні знання у межах окремих соціальних і гуманітарних дисциплін. Найвищий щабель ієрархії обіймає філософське знання, причому як методологія стосовно конкретних наук постає ряд філософських дисциплін, серед яких найважливішою є соціальна філософія88.

Соціальна філософія пов’язана з усіма філософськими дисциплінами, які близькі їй предметно й методологічно. Вона не підпорядкована іншим філософським дисциплінам, а лише частково перетинається з ними. З’ясування цих співвідношень дасть можливість чіткіше визначити завдання соціальної філософії. Цікаву спробу визначення такого співвідношення здійснив С.Л. Франк у праці «Духовні основи суспільства». На його думку, завдання соціології, філософії права, історії та філософії історії необхідно розглядати у порівнянні із завданням соціальної філософії.

Соціальна філософія, за Франком, вивчає пізнання вічного в соціальному житті у співвіднесеності цього пізнання з історичним пізнанням мінливості й багатоманітності суспільства. Висновки соціальної філософії стають стійким фундаментом для побудови конкретно-синтетичної філософії історії, яка є «конкретною самосвідомістю людства, у якій воно, оглядаючи усі перипетії та драматичні колізії свого життя, усі сподівання й розчарування, досягнення і невдачі, вчиться розуміти своє справжнє єство та істинні умови свого існування»89.

Отже, завданням соціальної філософії можна вважати пізнання природи соціального, необхідності усіх його складових і на цій основі формулювання загальних методологічних та практичних рекомендацій. Предметом соціальної філософії є сутність соціального життя як цілісності в усіх його проявах. Такі предмет і завдання визначають і методологію, яка, крім загально філософських методів, містить й таку специфічну вимогу, як поєднання пізнання і розуміння соціальних явищ. Отже, філософія модифікує знання для різних функціональних потреб.

Що ж до суспільних відносин – це відносини, що складаються в процесі життєдіяльності людей як суб’єктів – індивідів та соціальних спільностей. Ці відносини пронизують всі сфери суспільного життя та діяльності – економічну, соціально-політичну, духовну, культурно-побутову. В основі суспільних відносин – індивідуально-суспільні інтереси й потреби людей. Вони пронизані свідомістю, розумінням людиною сенсу власного буття й водночас виходять за межі власного розуміння, адже не все в житті осягається розумом і піддається його організуючому впливові.

Суб’єктами суспільних відносин є індивіди та соціальні спільності. Будь-яка суспільна акція здійснюється людиною як особистістю, що має власний розум і почуття, волю і здібності. У цьому розумінні суспільні відносини є відносинами індивідів як індивідуальностей, особистостей і як представників тих соціальних груп (класових, національних, етнічних, політичних, релігійних), до яких індивіди належать об’єктивно, тобто внаслідок історичного розмежування й об’єднання інтересів, потреб, діяльності та праці.

Саме завдяки діяльності суспільних відносин набувають предметності виявляються як предметно визначене й зумовлене ставлення людини до дійсності, іншої людини, самої себе. Предметність людської діяльності пронизує суспільні відносини, іншими словами, вона є предметним змістом людської практики і приєднує три взаємозумовлених компоненти: матеріально-речовий вплив людини на навколишню дійсність; перетворення соціальних структур і відносин; самоперетворення суб’єкта життєдіяльності90.

І саме моральна регуляція поведінки людей здійснюється завдяки внутрішньому переконанню особистості, громадській думці, традиції, моральному авторитетові. Мораль охоплює широкий спектр суспільних явищ. Як регулятивний інститут соціуму вона включає моральну свідомість, моральні відносини, моральну діяльність. Мораль – це форма суспільної свідомості, а й соціальний інститут, що виконує в суспільстві функції пізнання, комунікації, виховання, наслідування.

Центром моральної регуляції є моральна норма. Вона має загальний характер. Мораль однаково вимогливо ставиться до всіх. Загальність моральної норми полягає в тому, що кожна людина потребує її дотримання щодо себе. Моральні норми дають людині можливість оцінювати свої і чужі вчинки, спів ставити їх з еталоном, спрямовувати й регулювати відносини з іншими людьми. Моральна норма постає водночас у трьох головних якостях – як норма-заборона, норма-розпорядження і норма-наказ. Прості норми моралі – уявлення людей про добро, зло, обов’язок, щастя, справедливість – передаються від покоління до покоління. Звичайно, вони конкретно-історично зумовлені, на них позначаються суперечності тих чи інших періодів життя суспільства, соціальні катаклізми. Проте загальна гуманістична основа залишається незмінною. Елементарні норми моралі мають загальнолюдський характер і такий широкий діапазон регулятивної дії, що навіть складно визначити більш-менш явні межі їх функціонування.

Одним із надзвичайно ефективних механізмів регуляції функціонування та розвитку соціуму на стадії його класової поляризації стало право. Право – це система загальнообов’язкових соціальних норм, дотримання яких охороняє держава. Вона формує певні органи, спеціальний суспільний апарат, що силою змушує людину виконувати норми права, шанувати їх, підкорятися вимогам.

Правова регуляція охоплює найважливіші сфери суспільного життя. Вона регулює відносини власності, виступає регулятором міри та форми розподілу праці та її продуктів між членами суспільства. Цю ділянку суспільного життя обслуговує так зване цивільне і трудове право. Право регулює діяльність державного механізму. Для цього було створено державне, конституційне, адміністративне право. Право визначає міру боротьби з зазіханням на існуючі суспільні відносини й процедуру вирішення конфліктів кримінальне, процесуальне право). Воно впливає на різноманітні форми міжособистісних стосунків (сімейне право), міждержавне спілкування народів (міжнародне право).

Правова регуляція спирається на спеціально сформований апарат: суди, прокуратура, міліція, в’язниці. Оскільки цими закладами керує держава, складається враження, що право є продуктом її вільної волі. Насправді право зумовлене системою чинників: економічних, соціальних, національних, історичних, культурних. Разом з тим без конструктивної діяльності держави соціальні норми і відносини не можуть набути загальнообов’язкового характеру, стати юридичними91.

Як регулятивний механізм функціонування та розвитку соціуму політика охоплює відносини між великими соціальними групами – класами, націями, народностями. Разом з тим вона не цурається особистості. Суб’єкт суспільного розвитку – це індивіди та соціальні спільності. Політика стосується всіх людей разом і кожної особистості зокрема. Внутрішня політика регулює життя громадян в державі, зовнішня – міждержавні зв’язки та процеси.

Регулятивні можливості політики не обмежуються сферою економічного життя суспільства. Політика проникає в науку і культуру, соціальну сферу. Політика відстоює державний інтерес, тому можна говорити про економічну, культурну, соціальну політику.

Опановуючи та засвоюючи завдяки діяльності й спілкуванню суспільний досвід, надбання попередніх поколінь, індивід оволодіває матеріальними і духовними цінностями суспільства. Навколишнє середовище не є для нього незмінним, а сам він не пасивний продукт взаємодії спадковості й середовища.

Людська психіка не є результатом або прямим продовженням природного розвитку елементарних форм поведінки, психічного життя тварин. Психічні функції людини формуються в процесі її розвитку і становлення в суспільстві шляхом засвоєння нею соціального досвіду. Людина є істотою біологічною, що володіє мовою, здатністю працювати, і водночас істотою суспільною, якій необхідно спілкуватися і взаємодіяти з іншими людьми.

Особистість виражає належність людини до певного суспільства, певної історичної епохи, культури, науки, традицій. Поняття «особистість» має сенс лише в системі суспільних відносин – там, де може виявлятися соціальна роль чи сукупність ролей. Йдеться не про своєрідність і різноманітність цих ролей, а насамперед про специфічне розуміння індивідом своєї ролі, про внутрішнє ставлення до неї, вільне і зацікавлене чи вимушене і формальне її виконання.

У суспільстві реалізується особистість кожної людини. Властиві тільки їй риси і особливості утворюють її індивідуальність, тобто психологічні особливості, що становлять її своєрідність, відмінність від інших людей.

Наукове бачення взаємозв’язку особистості і суспільства пов’язане з розумінням особистості як цілісної системи з її професійними, національними, сімейно-побутовими, психологічними та іншими ознаками, які формуються в процесі взаємин людини з іншими людьми, соціальними групами, суспільством. При цьому в поняття «соціальне» входять умови життєдіяльності людини, особливості суспільних відносин92.

Прогресивні зміни механізмів соціально-психологічного відображення, способів поведінки, видів діяльності людини зумовлені єдністю соціальних впливів з її природними можливостями. Багато вчених стверджує, що вивести закономірності взаємозв’язку особистості і суспільства, умови і чинники, які впливають на цей процес, послуговуючись даними тільки психології, соціології, етнографії, медицини чи правознавства, неможливо. Потрібна міждисциплінарна кооперація, що дало б змогу врахувати всі наукові досягнення у вивченні людини.

Прагнучи розширювати сферу спілкування та впливу, досягати взаєморозуміння, з’ясовувати причини власної поведінки та вчинків інших, особистість вступає в активну взаємодію з оточенням, тобто виявляє активність.

Активність особистості – здатність особистості ініціювати зміни у процесі відносин з навколишнім світом.

Активність особистості формується в умовах соціальних зв’язків і контактів людини із соціумом. Рушійною силою розвитку особистості, активного просування до вершин є суперечності, що виникають в її житті і можуть бути розв’язані завдяки активності особистості та зустрічній активності соціального середовища. Опис комунікативної (соціально-психологічної) активності особистості передбачає з’ясування, як людина ставиться до соціальних та міжособистісних відносин; які її стосунки з іншими людьми.

Утверджуючи свою індивідуальність і неповторність у взаємодії із соціумом, виявляючи активність, здатність до творчості, особистість намагається реалізувати себе як компетентна людина, як професіонал у діяльності та соціальних відносинах.

Становлення та розвиток індивіда в соціумі відбувається в діалектичному поєднанні можливого та дійсного, необхідного й достатнього.

Взаємодія особистості і суспільства є процесом засвоєння індивідом соціально-психологічного досвіду, переходу від абстрактної можливості у реальне володіння соціальним статусом93.

Правова психологія охоплює сукупність правових відчуттів, ціннісних відносин, настроїв, бажань і переживань, характерних для всього суспільства в цілому або конкретної соціальної групи (груп).

Правова культура суспільства як якісного стану правового життя суспільства, проявляється в досягнутому рівні ідеальності правових актів, правової і правозастосовуючої діяльності, правосвідомості і правового розвитку особистості, а також в ступені свободи її поведінки і взаємної відповідальності держави і особистості, які позитивно впливають на суспільний розвиток і підтримку самих умов існування суспільства94.

Змістовний аналіз правової культури передбачає розуміння її як системи опредметнених і ідеальних елементів, які відносяться до сфери дії права і їх відображенню в свідомості і поведінці людей. В структурі правової культури в конкретно-соціологічному аспекті відповідно виділяють слідуючі найбільш основні елементи, які у юристів-професіоналів мають свій певний зміст і якісний рівень:

*

право як систему норм, які проявляють введену в закон державну волю;
*

правовідносини як систему суспільних відносин, учасники яких володіють взаємними правами і обов’язками;
*

правосвідомість як систему духовного відображення всієї правової дійсності;
*

правові установи як систему державних органів і громадських організацій, які забезпечують правовий контроль, реалізацію права;
*

правова поведінка, діяльність95.

Розвиток психології як науки розпочався в ХІХ ст. Психологія – порівняно молода наука. Проте справжні дослідження глибини таємниці людської душі, як зазначає В. Жикаренцев, з’ясування причини поведінки людини в тій чи іншій ситуації ще чекають людство у ХХІ ст.96.

Юридична психологія як наука, що з’ясовує природу і сутність психіки, її загальні закономірності та основні психічні процеси, властивості, уміння володіти психологічними прийомами, розуміння соціально-психологічних явищ у суспільстві, знання психіки інших людей97.

Предметом юридичної психології є різні психологічні аспекти особистості і діяльності, котрі виявляються за умов правового регулювання, а одним із головних її завдань – пізнання психологічних закономірностей функціонування і розвитку системи «людина-право», на основі яких виробляються рекомендації щодо підвищення ефективності цієї системи в конкретному суспільному середовищі98. При цьому «методологічна особливість юридичної психології – пише В.Л. Васильєв, полягає в тому, що центр ваги переноситься на особистість як суб’єкт діяльності. І якщо право насамперед визнає в людині правопорушника, то юридична психологія досліджує особу в правопорушникові, у свідкові, потерпілому і т. ін.»99. Ось чому, щоб грамотно орієнтуватись у складних і заплутаних взаємостосунках, конфліктах і життєвих драмах, професійно виокремлювати внутрішні особистісні передумови, котрі в поєднанні з певними зовнішніми обставинами можуть створити криміногенну ситуацію, суддя і слідчий, прокурор і захисник, адміністратор і вихователь виправної колонії повинні володіти не лише ґрунтовними психологічними знаннями, а й методологічними, тобто компетентно здійснювати свою щоденну миследіяльність шляхом інтелектуального синтезу різноманітної інформації з психології, юриспруденції і методології науки.

Разом з тим критичний аналіз парадигмально-методологічних засад найфундаментальніших науково-освітніх джерел у царині сучасної юридичної психології100 показав, що методологія цього науково-практичного напрямку невиправдано вузько обмежується системним та особистісним підходами і сутнісно зводиться до обґрунтування й комплексного використання методів юриспруденції та психології, які класифікуються за цілями (наукового пізнання, психологічного впливу на особистість, судово-психологічної експертизи) і способами дослідження (спостереження, експерименту, анкетування, інтерв’ю (бесіди), тестування. Однак сьогодні психологія – не лише наука, що має свій предмет і методи, а весь світ, сприйнятий з певного погляду, не тільки «сукупність окремих наукових дисциплін, а й наявний простір людської життєдіяльності, взятий за певного повороту, ракурсу, з певним технічним і практичним відношенням»101. Іншими словами, психологія та її предметні інваріанти (соціальна, вікова, освітня, дитяча, економічна, юридична, експериментальна) – це вселенська сфера мисленнєвої діяльності (повсякденної і професійної, котра сутнісно обіймає незбагненний універсум буденності, увесь суспільний соціум із багатоманіття наукових предметів і різновидів технік – антропологічних, терапевтичних, консультативних, експертних та інших, а також низку психопрактик, наприклад ефективної комунікації, ділової гри, розвивальної взаємодії).

Таке розширене витлумачення юридичної психології як сфери миследіяльності про принципи, закономірності й засоби юридичної діяльності у взаємозв’язку із життєдіяльністю людини і системою правових норм природно вимагає вироблення нової методології, яка б:

по-перше, описувала у вигляді проектів, програм чи технологій універсальні схеми здійснення психологами своє професійної діяльності у вітосоціальному просторі юридично-правових взаємостосунків; по-друге, обґрунтувала б принципи, критерії та показники ситуативно адекватного вибору, методів і прийомів із багатоманітного арсеналу пізнавально-перетворювальних засобів дії; по-третє, давала б змогу повно відповідати на запитання, навіщо і для чого ми займаємося психологічною роботою, допомагаючи людині як адаптуватися до багато проблемного світу, так і раціонально протистояти йому, боротися за своє краще майбутнє; по-четверте, не працювала б винятково на розвиток і плекання взірців наукового знання, а й стосувалася конкретного людського досвіду, реального життя громадян, нарешті, непересічних соціокультурних, субкультур них, асоціальних чи кримінальних ситуацій. Але для цього, щонайперше, треба піклуватися про взаєморозуміння спеціалістів, організацію спільної (передовсім комунікативної) співпраці, точніше фіксування взаємно презентованого знання й найголовніше – про роботу з усім цим як цінністю, у просторі якої постійно створюються нові форми людського контактування, взаємодіяльності і групового вчинення.

В. Л. Васильєв пише: «Методологія юридичної психології відрізняється тим, що особистість вивчається у динаміці правопорушення під час його реконструкції за матеріалами слідчої і судової справи. Це дає унікальну змогу пізнати низку психічних закономірностей, спостерігати й досліджувати за інших умов неможливо чи принаймні утруднено (наприклад, дії людини, коли її життю загрожує смертельна небезпека, в аварійних ситуаціях, криміногенних конфліктах тощо)…»102. На наш погляд, із цих банальних тверджень методологія психології тільки розпочинається, що можна аргументувати кількома причинами.

Перша. Класичне визначення методології як «вчення про структуру, логічну організацію, методи і засоби діяльності»103, передбачає здійснення не лише відбору та пізнання напрямків розвитку окремої сукупності методів, а й зміст, мисленнєві проекти і послідовність зреалізування певних видів діяльності, котрі внутрішньо організують та регулюють процес відображення і практичного перетворення дійсності. Звідси, власне, межове насичення будь-якої методологічної роботи науковими знаннями та опертя на технологічно вивернене дослідження. Проте саме ці атрибутивні форми повноцінної методології відсутні в наукових працях юридичних психологів104.

Друга. Пошукові зусилля в царині юридичної психології покликані добувати більш ефективні зорганізованості знань, умінь, цінностей в теорії і практики юриспруденції, обслуговувати наявний універсум людського життя у вигляді норм, конструкцій. Планів, рекомендацій. Це означає, що з часом аналізована сфера миследіяльності має бути наповнена пілотними профілактичними програмами позитивного розвитку правосвідомості громадян певної вікової категорії (діти, молодь, дорослі), освітніми проектами фундаментальної професійної підготовки юристів. Виховними технологіями здолання асоціальної поведінки неповнолітніх правопорушників, моніторинговими засобами судово-психологічної експертизи, дієвими моделями післяув’язненої реадаптації. На сьогодні – це методика, котра потрібна, хоча й не може замінити перетворювальних можливостей першої.

Третя. Методологія задає логіку рефлексії, тобто мисленнєві правила створення соціокультурних прописів, нових зорганізованостей досвіду, знань, діяльностей. І найважливіше в ній те, що «інтеграція різних знань відбувається за схемами самої діяльності. Звідси основний принцип методологічного мислення: уявлення про складну кооперативну діяльність формується як засіб поєднання різних точок зору на об’єкт цієї діяльності»105. Відтак методологічна робота у сфері юриспруденції має бути спрямована на миследіяльність як судді, прокурора, адвоката, юрисконсульта, інспектора кримінального розшуку, засудженого, потерпілого, свідка. Саме логіка останнього має найбільше цікавити юридичного психолога.

Четверта. Оскільки «природною методологічних оцінок є не окрема теорія, а послідовність теорій чи дослідна програма»106, то природно виникає питання, яку саме низку теорій аналізують науковці психоюридичного фаху. Так, добре відома теорія соціально-правової активності особистості М. М. Орзіха, котра обґрунтовує не тільки дієвість правових засобів, ступінь досягнення завдань, але й дає повніше уявлення про особистість як діяльний суб’єкт правової діяльності, механізми правового впливу на особу, соціопсихологічний потенціал права та ефективність його соціальної дії на різних стадіях розгортання правової активності (під час прийняття рішень, здійснення правових учинків та їх відповідної оцінки)107. У зв’язку з цим Т. Парсонс зауважує, що методологічний розгляд розпочинається тоді, коли ми не обмежуємося формуванням і логічним зв’язуванням положень, що утримують емпіричні факти у прямій взаємодії із спостереженням, а йдемо далі й запитуємо, чи є законними процедури, завдяки яким проводилися ці спостереження і перевірки108.

П’ята. Вважається, що системний підхід у поєднанні із різними методами психології і юриспруденції дозволяє досить глибоко проаналізувати взаємодію й з’ясувати основні психологічні закономірності процесу діяльності, структури особистості і системи правових норм та їх взаємо доповнення109. Проте за такого методологічного підходу поза межами професійної миследіяльності залишаються вітальні і вітокультурні феноменти соціальної практики, у т. ч. правозахисної. Очевидно, що предметне поле психологічного пізнання особливостей правового поля держави і людини зокрема має бути розширене. І не лише завдяки сцієнтизму та його теоретичним атрибутам, а й конкуренції науково-дослідницьких програм із їхнім твердим ядром та надійним захисним поясом110. Однак це – швидше побажання, аніж реальна дійсність юридичної психології.

Отже, окреслена проблематика сучасної юридичної психології наочно свідчить про те, що її методологічні засади є одним із найскладніших питань науково-практичного утвердження цієї важливої сфери професійної миследіяльності працівників правоохоронних органів як державної влади, так і громадянського самоврядування. Основними видами аналізованої конкретної методології є відсутність багатопредметного аналізу, вітокультурного висвітлення і загальних плюралістичних висновків про наукову достовірність одержаних знань, норм і цінностей у сфері юриспруденції. Тому попереду слід здійснити велику методологічну роботу задля єдиної мети – суспільного утвердження юридичної психології як наукового напрямку, навчальної дисципліни і специфічного професійного досвіду.

Соціальні норми є найважливішими засобами соціальної дії на індивід, вони використовуються суспільством і групами для формування необхідних типів поведінки і властивостей особистості.

Процес соціалізації особистості включає і виховання активної соціальної відповідальності, усвідомлення боргу перед суспільством, розуміння необхідності дотримання соціальних норм, що в кінцевому результаті забезпечує нормативну поведінку, високу ступінь соціальної вихованості людини, запобігання її антисоціальних проявів.

Соціальна справедливість в значній мірі пропонує можливості для самореалізації особистості в даних суспільних умовах, що призводить до досягнення соціальної гармонії.

Життєздатність суспільної системи пов’язана з рівнем соціалізації окремих членів, які складають суспільство, і з можливістю для них повністю реалізувати свій особистісний потенціал.

До цих пір можна спостерігати ситуації, коли люди думають не про те, щоб їм жилось добре, а про те, щоб інші (сусіди, співробітники) не жили краще за них. Ці психологічні установки стійкі і консервативні. Вони небезпечні не тільки самі по собі, але й тим, що їх носії ніколи не признаються в своїй соціальній заздрості111.

Суспільству необхідна сьогодні культура відносин, апелююча до вічних цінностей людського буття, до суті життя, внутрішньої свободи, до творчої сили уяви людини. Людина не може взяти ззовні велику свободу, ніж та, якою вона вже володіє зсередини.

Вплив психологічного захисту може сприяти збереженню внутрішнього комфорту людини навіть при порушенні нею соціальних норм і заборон, оскільки, знижуючи дійсність соціального контролю, цей захист створює грунт для самовиправдання. Формування відповідальності тісно пов’язане із сприйняттям громадянства, бо громадянство – це перш за все відповідальність, борг – та вища міра в духовному житті людини, на котрій вона віддає себе служінню ідеала112.

Констатуючи факт відособлення соціологічного підходу від спеціально-юридичного у вивченні механізму правового регулювання, С.С.Алексеєв обґрунтовує положення принципової ваги: «Вже нині очевидний органічний зв’язок між особливою побудовою елементів правової системи… з психологічним механізмом, мотивами поведінки, який характеризує спеціально-юридичні функції права і проявляється стосовно дозволів, заборон і зобов’язань з психологічним механізмом, мотивами поведінки, який характеризує соціально-юридичні функції права і проявляється стосовно дозволів, заборон і зобов’язань з психологічним механізмом, мотивами поведінки людей, а звідси з тими соціальними явищами, які можна віднести до соціального механізму дії права»113.

В історії правової науки було чимало періодів, коли психологічні концепції природи права виходили на перший план. Наслідком таких «психологічно-правових вибухів» стало усвідомлення нерозривного зв’язку психології і права, розуміння того незаперечного факту, що психологічний компонент складає одну з найістотніших рис, властивостей, ознак, атрибутів самої субстанції права, що механізм і ефективність реалізації права великою мірою визначається його психологічними константами114.

Право обмежує підсвідомі інстинкти людини, соціалізує форми і способи їх задоволення, але воно також створює і забезпечує форми духовної і творчої самореалізації людини. І на рівні інстинктів, і на рівні духовності право так чи інакше «зв’язане» на психологію людини.

Формування мотивів і підготовка злочину, сам момент скоєння злочину115, розкаяння або переконаність у власній правоті, спілкування слідчого й обвинуваченого в процесі слідства, психологія судового процесу і прийняття рішення суддею, психологія покарання, – все це лише деякі прояви функціонування психологічних констант у сфері права, які дають надзвичайної ваги матеріал для психологічної науки.

Взаємовідношення держави і особистості опосередковуються системою юридичних прав, свобод, обов’язків, які окреслюють певну сферу свободи особистості, границі цієї свободи. Будучи категоріями політико-юридичними, права, свободи і обов’язки являються також і етичними категоріями, оскільки в них втілені ідеї гуманізму, справедливості, уявлення про добро, честь, гідність.

Повнота і ступінь реалізації прав і свобод багато в чому залежать від самої особистості, від її соціальних установок, ціннісних орієнтацій та інших психологічних властивостей і якостей. Соціально-правова активність проявляється як спосіб само актуалізації особистості, реалізації її внутрішнього соціально-політичного і характерологічного потенціалу.

Механізм правопослушної поведінки в більшості випадків пов’язаний з явищем, котре може мати назву «правової інтуіції», на неї більшість громадян опирається при виборі рішення і варіантів поведінки. «Правова інтуіція» в цих випадках може розглядатись як функція інтелектуально розвиненої особистості, як один із аспектів позитивного соціального стереотипу поведінки людини116.

РОЗДІЛ IV. Взаємодія правової свідомості

з елементами механізму правового регулювання

суспільних відносин

Здебільшого правосвідомість розкривається як «сукупність поглядів, ідей, що виражають ставлення людей, соціальних груп, класів до права, законності, правосуддя, що є правомірним і неправомірним»117.

На думку Олександра Спіркіна, «правосвідомість – це уявлення і поняття, що виражають ставлення людей до чинного права, знання міри в поведінці людей з погляду прав і обов’язків; це правові теорії, правова ідеологія»118. У рамках такого підходу правосвідомість є ідейним вираженням об’єктивних суспільних відносин, які у свою чергу відображають пануючі у суспільстві економічні й соціальні відносини. Право впливає на формування правосвідомості, а правосвідомість реалізується у праві та правосудді.

Обгрунтованішим виглядає підхід Олега Дробницького і Валентини Желтової, які виділяють такі форми буття правосвідомості:

1) інституційну форму, яка існує у вигляді документів та у формі живого процесу мислення юристів-професіоналів, що погоджується з обов’язковою нормою, підкоряється їй як критерію правильності законозгідності суджень і рішень; це сфера «законоположень», «юридичного закону», «чинного права»;

2) не інституційну форму буття свідомості, або не документальну і неофіційну форму правового мислення, волі і почуттів, що існує у вигляді живого процесу чи акту свідомості, зафіксованого у писемній формі заднім числом (у теоретичних працях, художній літературі, особистих документах).

У свою чергу за способом мислення остання форма поділяється на дві області:

а) повсякденну правосвідомість, що включає уявлення, почуття і волевиявлення маси людей, їх суб’єктивне ставлення до чинного права, знання про існуючі закони та оцінку їх, переконання у правомірності чи неправомірності судових дій, у справедливості чи несправедливості самих законів; ця сфера утворює масову суспільну думку навколо чинного права, підтримуючи її чи вимагаючи змін;

б) теоретичну правосвідомість, куди можна віднести юридичні «доктрини», створювані теоретиками права, а також обговорення питань про право, законність, справедливість, про взаємні права й обов’язки суспільства та особистості, про основні інститути законодавства у працях учених-гуманітаріїв119.

У світлі поняття правової держави, Е.Соловйов дає характеристику правосвідомості, що свідчить про її збіг у рамках даної концепції з традиційним поняттям філософії права – «природне право»: «Правосвідомість – це орієнтація на ідеал правової держави, що має безумовний характер і вже в даний момент визначає практичну поведінку людини як громадянина. Це означає, що хоч правової держави ще немає, людина починає жити так, ніби вона утвердилася. Вона ставить собі за обов’язок виконувати такі встановлення (чи хоч би декларації), що відповідають поняттям суверенітету, суворому праву, і відмовляються підкорятися тим, що несуть на собі явний відбиток неправового (патерналістського й авторитарно-бюрократичного) ведення державних справ»120. Така характеристика свідчить, що у правосвідомості домінує не детермінація минулим (опредмечена діяльність, відносини), а детермінація майбутнім бажаним станом і структурою свідомості.

Правосвідомість формується у процесі правової соціалізації. Система правової соціалізації діє в суспільстві на кількох рівнях, визначаючи відношення людини і права. На соціальному рівні правова система впливає на індивіда за допомогою демонстрації поваги до права і закону офіційною владою. На особистісному рівні домінує неусвідомлене копіювання базових цінностей права, що дає можливість ідентифікувати себе з певною культурою і суспільством. Внутрішньоособистісний механізм правової соціалізації містить у собі потреби, інтереси, ціннісні орієнтації, самосвідомість (мотиви, установки, цілі), національні традиції, історичний досвід попередніх поколінь, що визначають поведінку і діяльність людини в соціальному середовищі. Тому правосвідомість людини багатогранна, вона має багаторівневу структуру і здійснюється у різних формах121.

Формами повсякденної правосвідомості є правові почуття, правові навички і звички, правові знання.

Правові почуття пов’язані зі сферою особистісних, суб’єктивно-психологічних переживань, спогадів, передчуттів з приводу ситуацій і подій, з якими стикалася чи може зустрітися людина.

Особливість правових почуттів полягає в тому, що індивідам, які переживають почуття обов’язку і відповідальності, почуття справедливості тощо, зрозумілі причини, що їх породжують. Почуття не завжди піддаються точному вираженню у слові, мовних актах, і це, зокрема, ускладнює процес правового виховання.

Як правові навички виступають уміння і здатність робити необхідні для правового спілкування зовнішні дії та поведінка (вибір певного контракту, укладання угоди, обмін благами, одержання гонорару, відшкодування збитків тощо) як затверджені стереотипні прийоми.

Навички в основному звільняють свідомість від необхідності щоразу спеціально обмірковувати спосіб регуляції таких дій і дають змогу їй сконцентруватися переважно на осмисленні їх загальних цілей, умов і засобів виконання, на контролі за їх результатами.

Правова звичка – це стійка внутрішня потреба й установка свідомості індивіда на постійне дотримання віднесених до права стандартів поведінки. До класу правових можна віднести такі звички, як додержання умов договору, виконання обіцяного, надання послуг за надані послуги. Подібно правовим навичкам правові звички по-своєму полегшують і спрощують регулятивну роль практичної правосвідомості.

Правові знання на цьому рівні присутні як наслідок і підсумок стихійної орієнтації суб’єктів у сфері права у вигляді деякого набору зведень, думок, оцінок, установок, образів повсякденної свідомості. Практична правосвідомість виступає як певна форма повсякденної свідомості з усіма властивими їй характеристиками, властивостями й ознаками.

Одна із основних функцій правосвідомості є регулятивна. Ця функція правосвідомості зводиться, по-перше, до переробки і трансляції інформації про об’єктивні ознаки права, а також до його оцінки знання-розпорядження, програми діяльності і, по-друге, до предметного втілення цього знання у конкретні вчинки, дії, правозначущі або стосовні до права.

За допомогою правосвідомості регулюються потреби, позиції, відносини і поведінка людей у праві.

Особливу роль у механізмі реалізації регулятивної функції правосвідомості виконує самосвідомість суб’єкта як учасника правового спілкування.

Самосвідомість звернена до внутрішнього світу індивіда. Вона – сутність, усвідомлення, оцінка, контроль учасником правового спілкування свого становища, дій та їх наслідків у цій сфері соціального життя.

Самосвідомість індивіда характеризує спрямованість на виділення, окреслення і пізнання змісту правових явищ. У рамках вчення про правосвідомість ми говоримо про право в аспекті змісту, причому звертаємо увагу на внутрішній зміст правових феноменів, на те, що робить їх власне правовими, на сам феномен права. Суть поняття права може виражатися як метафорично (метафорами права були Феміда, Діке, Немезида тощо), так і метонімічно (шляхом визначення права через одну з його ознак – атрибутів).

В аспекті відносин до іншої людини правові змісти виявляються у таких установках правосвідомості: прагнення до незалежного досягнення вигоди і благополуччя, незаздрісність, порівняльно-змагальне розуміння заслуг і успіху, неухильне дотримання угод і договорів, визнання пріоритету справедливості над жалем і пріоритету цивільної порядності над героїко-патріотичними, сімейними і конфесійними чеснотами та ін.

Правові змісти будуються навколо єдиного поняття – автономії особистості й являють собою умову «можливості» права.

На нинішньому етапі суспільного відновлення ці установки виявляються чи не важливішими, ніж такі, як чуйність і милосердя. Правова держава і навіть ширше – правове суспільство – це не нездійсненна мрія, а орієнтир – імператив, що організує особистісну дію. Тому вкрай важливо, щоб якомога більша кількість людей у суспільстві могла демонструвати в мікро середовищі реальне додержання права. У сучасному українському суспільстві, що проголосило своєю метою побудову правової держави і рух до громадянського суспільства, правова соціалізація повинна відігравати визначальну роль. Процеси демократизації можуть розвиватися тільки паралельно з формуванням правосвідомості індивідів.

Правосвідомість є не тільки і не стільки усвідомленням чинних законів, а здатна судити саме про державно встановлене право, оцінювати його, критикувати й переглядати. Основу правосвідомості становлять почуття власної гідності, здатність до самозобов’язування і самоврядування, взаємна повага і довіра громадян один до одного, до влади, а влади – до громадян. Інакше кажучи, практичний рівень правосвідомості прагне оцінити чинні закони з позиції їх відповідності моральності та справедливості, а теоретичне правове мислення розглядає чинне право з позиції його відповідності правовому ідеалові, його соціальному і політичному змістові.

Специфічна ознака правосвідомості – співвідношення в свідомості (індивідуальній, класовій і т. д.) життєвих умов, потреб, інтересів даного класу з можливими, необхідними або існуючими юридичними правами і обов’язками. Результат такого співвідношення – ідеї, уявлення про право.

Звідси, можна дати визначення правосвідомості як форми суспільної свідомості, як системи понять, уявлень, ідей про необхідний порядок правового регулювання суспільного життя122.

Осмислення права в його взамозв’язку з мораллю – одна з найдавніших традицій історії суспільної думки.

Сучасне уявлення про ціннісну взаємодію моралі та права природним шляхом спирається на аналіз історичної логіки розвитку їхніх взаємин. В аналізі традиції осмислення права в тісному зв’язку з категоріями моралі нас цікавить насамперед той факт, що зміна ціннісних пріоритетів від епохи до епохи оберталася конкретними змінами у теоретичній правовій думці та практичному нормативному житті.

У І.Канта мораль і право виступають як такі, що взаємно припускають і взаємно доповнюють один одного: моральність індивіда з самого початку має сенс правоздатності (повної внутрішньої підготовленості до відповідального відправлення громадянських свобод), право ж (тією мірою, у якій воно є «істинним», або «суворим правом») означає насамперед визнання публічною владою моральної самодостатності підданих і відмову від патерналістичної опіки над ними123.

Усі численні теорії відносин права і моралі можуть бути зведені до кількох типів. Перший тип не проводить ніякої різниці між правом і мораллю (слов’янофіли), другий вважає, на противагу першому, що право і мораль не мають між собою нічого спільного (Б.Чичерін)124, третій тип розглядає право як частину моралі певного «мінімуму моральності» (В.Соловйов).

Очевидно, зіткнення конкретних моральних і правових цінностей залишається характерною рисою відносин моралі та права на сучасному етапі. Насамперед слід зазначити, що при всій увазі до аналізу сучасного права, що дедалі більше поєднує буття з автономною особистістю, на перший план виступає мораль, що через «егоцентризм» переводить філософсько-правовий аналіз у площину життєвого процесу, дуже значимого для права на сучасній стадії його розвитку. У моралі вирішальне значення має рівень елементарних моральних вимог, імперативів, аксіом, заповідей, що прямо виражають значення норми або внутрішньо до них відносяться125.

Найповніше спільність ціннісних основ моралі та права втілюється в етико-правових конструкціях прав людини. Вона ж виявляється у фактичному збігу деяких правових і моральних норм, що таким спільним «дублюючим» регулюванням підкреслюють особливу значимість цінностей, які захищаються. До них належать насамперед цінності життя, волі, власності. У цих випадках право і мораль взаємодіють один з одним як взаємодоповнюючі цінності.

У такий спосіб з питання взаємодії моралі та права можна сформулювати такі положення. По-перше, з погляду загальної сформованої системи цінностей у сучасному суспільстві, право повинно відповідати абсолютним, формальним, загальнолюдським цінностям.

По-друге, мораль і право – це дві універсально значимі ціннісно-нормативні системи суспільства, що займають відносно самостійні ніші в житті суспільства. Така характеристика зв’язку моралі й права базується на уявленні про те, що право є продуктом природного розвитку соціуму, воно не привноситься ззовні і не нав’язується суспільству владою. Виникнення і розвиток права підпорядковані тим самим загальним закономірностям, що й розвиток суспільної моралі. Нормування соціального життя, властиве моралі й праву, має загальні ціннісні підстави, що підкреслюють безумовну значимість людської особистості, нормальних умов її буття.

По-третє, мораль замкнута на свідомості, духовному житті людей і не має обов’язкового зовнішнього вираження. Право виступає як інституційний регулятор, як писане право, що входить у життя суспільства у вигляді визначеної реальності, стійкої догми, що не залежить від примхи.

По-четверте, зміст моралі найбільш безпосереднім чином пов’язаний з обов’язком, відповідальністю людей за свої вчинки. Право зосереджене на суб’єктивних правах окремих осіб, націлене головним чином на те, щоб визначити юридичні можливості суб’єктів, обумовлену правом волю їхньої поведінки.

Систематизація моральних регуляторів – справа надзвичайно складна. Досвід показує, що мораль не можна загнати в будь-який перелік нормативів. Свідчення тому – широковідомий «Моральний кодекс будівника комунізму», що нібито містив найвищі надбання людства й уособлював майбутню моральність комуністичного типу. Будь-яка регламентація моральності створює безвихідь. Винятком є, мабуть, лише Біблія, бо в ній нема штучних моральних систем, а фіксується лише те, що вивірено досвідом морального спілкування людства: «У всьому як хочете, щоб інші чинили з вами, чиніть ви з ними». Проте це не означає, що споконвічні моральні норми не можуть бути приведені в систему, об’єднані принципом, ідеєю, ідеалом. Навпаки, лише в системі вони здатні виконувати регулятивну функцію. Пошук об’єднуючих принципів, ідей, ідеалів, який було розпочато ще в сиву давнину, не закінчено й нині. Тому людство черговий раз свертається до таких мислителів, як Конфуцій та І.Кант. Саме Конфуцій за 500 років до нашої ери знайшов формулу одвічного морального закону: «Чого не бажаєш собі, того не робити іншому». І.Кант інтерпретував цю формулу в контексті категорій західноєвропейської цивілізації: «Робити так, щоб максима твоєї поведінки була законом поведінки для всіх».

Моральна регуляція спирається на громадську думку і совість кожної людини. У цьому – її сила і таємниця ефективності застосування практично до всіх сфер суспільного життя і водночас її слабкість. Якщо людина не має совісті, то моральні регулятиви безсилі. Громадська думка може засудити (психологічно, морально), хоча не може покарати. Дуже багато людей нехтують її вимогами, зневажають традиції, не визнають загальнокультурних цінностей. Звичайно на це, вони продовжували пошук нових регулятивних механізмів життєдіяльності і врешті-решт знаходили їх. Одним із надзвичайно ефективних механізмів регуляції функціонування та розвитку соціуму на стадії його класової поляризації стало право.

Правова регуляція охоплює найважливіші сфери суспільного життя . Вона регулює відносини власності, виступає регулятором міри та форми розподілу праці та її продуктів між членами суспільства. Цю ділянку суспільного життя обслуговує так зване цивільне і трудове право. Право регулює діяльність державного механізму. Для цього було створено державне, конституційне, адміністративне право. Право визначає міру боротьби з зазіханнями на існуючі суспільні відносини й процедуру вирішення конфліктів ( кримінальне, процесуальне право). Воно впливає на різноманітні форми міжособистісних стосунків (сімейне право), міждержавне спілкування народів (міжнародне право) тощо126.

Таким чином, поняття суспільних відносин постає як одне з центральних понять соціальної філософії. Без розуміння його соціум залишається «непрочитаною книгою». Адже соціум – це суспільні зв’язки й відносини.

Ідея права являє собою фундаментальну ціннісну основу сучасної цивілізації. Однак світ не є культурним монолітом, у ньому існує і взаємодіє безліч різних культур. Неминуче виникає питання: є ідеальні конструкції, з яких виведене право, єдині для всього людства чи вони залежать від особливостей того чи іншого культурного світу, тобто якою мірою універсальну ідею права реалізовано в рамках тієї чи іншої культури?

У розв’язанні проблеми співвідношення універсально-цивілізаційного і специфічно-культурного можна виділити дві основні орієнтації:

1) універсалістсько-ліберальну, яка стверджує, що ідея права універсальна, єдина для всіх культур (І. Кант, Дж. Роулз); у крайньому варіанті ця позиція приводить до поділу на цивілізовані народи, що освоїли цю ідею, і нецивілізовані народи, які відстають у своєму розвитку і цю ідею мають освоїти.

2) партикулярно-комунітаристську, що виходить з принципу множинності й різнорідності культур та прагнення їх зберегти і захистити свою ідентичність і яка стверджує, що ідея права не універсальна і характерна лише для західної культури, іншим же культурам вона не властива127.

Для функціонування у рамках певної культури право зобов’язане бути визнане, як таке, що має в ній значення і цінність, тобто виправдане. На цей процес впливають специфічні риси національного характеру («дух народу»), система цінностей («національна ідея»), а також пов’язані з ними особливості філософського світу.

Доля ідеї права в українській культурі не була простою. З одного боку, в історії соціально-філософської і політичної думки ми виявляємо деякий інтерес до теми права, насамперед у формі обґрунтування права українського народу на політичну, культурну незалежність, з іншого – в ній немає послідовної систематичної розробки цієї мети, особливо в аспекті прав окремої особистості, принаймні, порівняно з західноєвропейською культурою вона представлена недостатньо. Чи обумовлена така ситуація лише особливостями історичної долі українського народу і за певного рівня розвитку власної державності напруженість між ідеєю права і культурним контекстом зникне сама собою чи корені цієї напруженості лежать набагато глибше – в особливостях національного світогляду і насамперед національного характеру, правового менталітету?

Для більш адекватного вираження змісту права запроваджується поняття правового менталітету. Правовий менталітет містить у собі як нижні поверхи суспільної й індивідуальної психології, у яких містяться потенціали змістоутворення, так і правосвідомість, але не у традиційному розумінні, а з погляду її орієнтованості, вибірковості, настроєності, тенденційності, а також культурної специфіки. Саме у такому аспекті ми розглядаємо феномен правосвідомості, звертаючи увагу на єдність раціональних та ірраціональних основ правової культури.

Право розглядається як умова теоретичної і творчої самореалізації особистості як найважливішої цінності. (Право, – вважав Микола Бердяєв, – має своїм джерелом не ту або іншу позитивну державу, а трансцендентну природу особистості, людську волю128. У вченнях російських ліберальних філософів права (орієнтованих як на наукову, так і на релігійну філософію) тією або іншою мірою реалізується ця екзистенціально-романтична модель, що виражається у захисті творчої свободи особи, конкретної людської індивідуальності, в обґрунтуванні суб’єктивних прав.

Як відправний пункт аналізу міри переплетіння українського національного характеру й ідеї права може бути прийнята концепція рис українського національного характеру Дмитра Чижевського129.

Перша риса – «емоціоналізм» – означає перевагу емоційно-почуттєвого елемента над раціональним (пріоритет «серця» над «головою»), що виявляється і в артистизмі української натури, і в емоційно наповненому ставленні до життя, і в ліричному сприйнятті зовнішнього світу. Очевидно, що ця риса значною мірою ускладнює формування правосвідомості, оскільки праву ближче тембр логічних міркувань. Проте вона ж веде до акценту на «внутрішньому», до розвитку здатності до самообмеження, моральної автономії як «клітинки правосвідомості».

Друга риса – «індивідуалізм і прагнення до волі» – є вираженням вольового моменту. Але при зближенні волі з рівністю «воля до волі» веде не тільки до неприйняття деспотизму (вимога обмежень влади є відмітною рисою правосвідомості), а й до негативного ставлення до твердої влади взагалі, що межує з анархізмом (це робить правосвідомість майже неможливою). Прагнення до індивідуальної волі найбільшою мірою відповідає ідеї права, тим більше, що з цією рисою пов’язується «почуття власної гідності і повага до чужої гідності». Таким чином, для української правосвідомості характерно визнання великої цінності суб’єктивного права, безпосередньо не пов’язаного з владою. Прагнення віддалятися від влади існує як стійка тенденція.

Третя риса – «неспокійність і рухливість» – слідом за Д.Чижевським може бути розглянута як похідний результат взаємодії (синтезу) перших двох: емоціоналізму, з його прагненням до нових форм, та індивідуалізму, що не хоче мати ніяких стійких основ поза індивідом і не може відшукати їх у самому собі. В основі негативних проявів цієї риси – «пихатості», «тенденції до взаємної боротьби, руйнування власних і чужих життєвих форм» тощо. – лежить невитриманість волі, якою керують почуття, а не розум, їй не вистачає втриманості й цілеспрямованості. Підвищена емоційність призводить до нестабільності, непослідовності вчинків, до недостатньої цілеспрямованості у здійсненні щоденної роботи із самотворення себе в історії.

Український національний характер, як і російський, амбівалентний стосовно ідей права: відсутні як фатальна їх несумісність, так і схильність українського народу до ствердження права. Є передумови, що можуть стримати розвиток за сприятливих умов і виявитися не витребуваними за несприятливих умов. Тому формування правового суспільства в Україні неможливе без масового визнання безумовної цінності права і поновлення цього ставлення до щоденної діяльності соціального суб’єкта, а також без такої трансформації соціальних інститутів, яка б зорієнтувала їх на стимулювання розвитку в людей «позитивно-правових» якостей і блокування «негативно-правових»130.

Що ж являє собою правове суспільство і які його характерні риси? Під правовим суспільством розуміється таке суспільство, в якому реалізовано принцип панування права, тобто всі суб’єкти підкоряються праву за переконанням, правова реальність, що існує у суспільстві, дозволяє їм безперешкодно виражати свою думку, приймати власні рішення, почувати себе самостійними і не залежними від волі держави.

Можливість створення такого суспільства припускає наявність двох умов: інструкційної і неінструкційної. Інструкційною умовою формування правового суспільства виступає розвинуте цивільне суспільство й стала правова держава, а неінституційною – перевага в суспільстві особистостей- громадян з розвиненою правосвідомістю, які є реальними суб’єктами правовідносин даного суспільства і включені у морально-політико-правовий дискурс.

Відомо, що хоч право як соціальний регулятор виникло давно, однак служити особистості, її самореалізації воно починає лише в умовах громадянського суспільства, що формується. Тому правове суспільство також можна уявити як ідеальний тип, що розкриває певний аспект громадянського суспільства, спосіб його буття, використовуючи підхід І.Канта, як «громадянський стан, розглянутий тільки як стан правовий».

Таким чином, громадянське суспільство і правова держава являють собою взаємоприпустимі і взаємодоповнюючі сторони (динамічну і статичну) правового суспільства. У цьому суспільстві спонтанне і раціональне начала, свобода і порядок урівноважені, підпорядкування універсальним нормам організовано таким чином, що не лише не придушує, а, навпаки, сприяє прояву самостійності й незалежності людини, розвиткові її індивідуальності.

У Конституції України проголошується мета формування демократичної, соціальної, правової держави. Іншими словами, передбачається сформувати правове суспільство, для якого характерні: політичний плюралізм, поділ влади, визнання вищою цінністю людини, її прав і свобод. Разом з тим необхідно визнати, що на шляху його формування лежить безліч проблем. Сформовані несприятливі економічні і соціальні умови в Україні, посилення бюрократизму і корупція в управлінському апараті значною мірою перешкоджають і уповільнюють цей процес. Успішне формування правового суспільства неможливо без створення реальних умов для цього процесу. До таких умов належать: досягнення високого рівня політичної і правової свідомості людей; гуманізація людських відносин; створення і розвиток альтернативних стосовно держави суспільних структур (культурних, наукових, релігійних) з метою розширення сфери прямої демократії, запровадження «діалогових процедур» для вироблення погоджених рішень; обмеження втручання держави у сферу економіки; проведення правової реформи з метою створення єдиного, внутрішньо несуперечливого законодавства та ряд інших131.

Практика вищої школи потребує радикального перегляду цілей, принципів, орієнтирів, ідей, які лежать в основі правового морального і громадянського виховання, психолого-педагогічного обґрунтування процесів демократизації, гуманізації, педагогіки співпраці у виховній роботі і, в цілому, соціалізації особи студента.

У філософії освіти і, зокрема в філософії права, намітились дві основні тенденції: перша – гуманітаризація освіти; друга – соціальна спрямованість різних дисциплін, які викладаються у вузі.

Соціальна спрямованість правової освіти має на меті формування правової культури майбутнього фахівця і гуманізації його як альтернативи правовому нігілізму.

Співвідношення права і особистості має важливу сторону – це правове забезпечення суб’єктів вищої школи у всіх сферах їх життєдіяльності. І тут, насамперед, потрібне забезпечення умов та процесу праці керівників суб’єктів освіти (професорсько-викладацького складу і співробітників) належними правовими нормами. Відомо, що основними правовими документами є: «Кодекс законів про працю України», закони «Про освіту», «Про науку і науково-технічну діяльність», «Про загальну середню освіту», «Про професійно-технічну освіту», «Про позашкільну освіту». Проте, реформа освіти в Україні вимагає і нових форм організації і управління навчальним процесом, науково-технічною діяльністю і, тим самим, правового забезпечення нового співвідношення між керівником і підлеглим, між суб’єктами науково-технічної діяльності, між правами, свободами особистості та її відповідальністю.

Методологічно правильно у правовій освіті і вихованні виходити з того, що особистість уособлює інтеграцію в індивідуумі соціально значущих рис суспільства, його демократичності, права і рівень свободи. Тому доцільно не відкидати відомі засоби впливу на людей, такі як: зараження, навіювання переконання. При цьому ми відзначаємо соціально-раціональну, інформаційну і психологічну «силу» переконання132.

Переконання виступає в освіті і вихованні як надання з метою змінити погляди особи (колективу), змінити особистісні відносини і сформувати нові, що відповідають інтересам особистості і правовим нормам суспільства.

Стосовно до соціальних груп переконання можна виділити як властивість і стан суспільної (групової) свідомості: суспільну думку, морально-психологічну атмосферу, психологічну готовність до виконання господарчих, суспільно-полі-тичних і державно-правових завдань. Міцність (глибина) переконань розкривається через активність життєвої позиції людей, соціальну стійкість їх суспільно значущої поведінки, заснованої на законі, а також єдність слова і діла.

У структурі переконання, як властивості особистості виділяються: 1) знання певної ідеї, наприклад, ідеї правової держави та її адекватне розуміння (раціональний компетент); 2) оцінка, що виявляє ставлення особи до даної ідеї, яка викликає почуття задоволення або нехтування, зміцнюючи знання (ідею) у свідомості людини та, в свою чергу, фіксується нею (емоційний компонент); 3) воля, яка спрямована на реалізацію знання, що стало переконанням, у практичній діяльності (поведінковий компонент). На даному рівні переконання особистості виступає як мотив її діяльності, поведінки, як ідейна спрямованість волі. Наприклад, поведінка, що спрямована на боротьбу проти правового нігілізму. У правовій освіті і у правовому вихованні переконання виступає інтегративним засобом формування особистості.

Правова освіта і правове виховання включає певну систему засобів, методів, способів, за допомогою яких формується новий тип особи, здатної жити і творити за законами суспільства і правової держави України, яка утверджується.

Треба мати на увазі, що один і той же факт, наприклад, обмін одночасно у різних правовідносинах може мати різні наслідки.

Не можна плутати терміни «провини» і «вчинки». Провини – неправомірні дії (правопорушення), найбільш загрозлива їх різновидність – злочини. Вчинки, напроти, є різновидність правомірних дій, які, однак, на відміну від юридичних актів можуть і не бути спрямовані на певні юридичні наслідки, але вони призводять до таких наслідків безпосередньо через норми права. Наприклад, знахідка скарбу: бажав чи ні громадянин, який знайшов скарб, отримати винагороду, право на нього виникає безпосередньо з огляду на закон.

Цілі людини відображають активність її свідомості, яка проявляється як у творчому процесі цілеутворення, так і практичній спрямованості цілей. З огляду на це процес цілеспрямованості можна уявити собі як нерозривну єдність двох моментів:

1) ідеальне спрямування мети теоретичної діяльності – цілеформування;

2) реальне її спрямування назовні, в об’єктивно-предметну дійсність – цілереалізація.

Мета виступає як перехід від свідомості до дії, пов’язує теоретичну та практичну діяльність.

У процесі діяльності на цілі впливають не тільки засоби, а результати діяльності. Останні, подібно до засобів, уточнюють і корегують цілі. Поміж метою та результатом встановлюються зворотні зв’язки, покликані забезпечити корекцію діяльності, відповідність результату меті, а мети – процесові досягнення результату. Досягнутий результат являє собою основу для визначення нових цілей діяльності, становлячи єдність можливого та дійсного. З огляду на викладене визначення категорії «мета», а також виходячи з викладених методологічних положень про співвідношення мети, засобу й результату, можна стверджувати, що мета освітньої діяльності являє собою ідеальний, свідомо спланований образ результату навчально-виховного процесу стосовно породжуючи дій і умов. Тим самим зосереджується увага на тому, що цілі освітньої діяльності мають свідомий характер, а педагогічні засоби являють собою причину результату і детермінанту самої цілі. Окрім цього, результат, що фіксується в цілях, проявляє себе в змінах, що відбуваються в знаннях, уміннях, особистих якостях учнів, їх відносинах, ціннісних орієнтаціях, в розвитку їх особистості в цілому133.

У сукупності цілей освітньої діяльності, яка має певну ієрархічну систему, головною, генеральною метою, яка, в свою чергу, має загальну спрямованість навчально-виховного процесу і відображає потреби суспільства, постає розвиток людини, формування активного суб’єкта суспільного розвитку.

Відомо, що пізнання включено у діяльність людини, яка пізнає і перетворює світ. Освіта як навчальне пізнання також набуває загально соціологічних рис, які потребують розгляду з урахуванням його специфіки.

Зрозуміло, що немає особливої гносеології для педагогіки чи психології, але спільність об’єкта дослідження (людина та її діяльність) та інші раніше зазначені моменти перетворюють навчальне пізнання у предмет філософсько-гносеологічного пізнання.

Навчання виступає як специфічна форма суб’єктивно-обєктивних відносин. Воно припускає обмін знаннями, уміннями та навичками.

Основу таких відносин становить ідея активності суб’єкта. Підґрунтям суб’єктивно-обєктивних відносин є людська суб’єктивна діяльність; в такому процесі досягається діалектична тотожність суб’єкта й об’єкта. Сказане дозволяє виділити дві форми навчання: споглядальну та діяльну.

Таким чином, освіта як вид діяльності є способом соціалізації особи.

Визначення засад правової поведінки або ґрунтується на рішеннях совісті суб’єкта дій, або ж має інші витоки. За висловленням Канта, ми повинні в першу чергу говорити про «автономне» й лише потім – про «гетерономне» обґрунтування дій. Якщо гетерономна етична «істина» стає проблематичною, то зрештою обґрунтуванням вчинків стають існуючі в свідомості самого індивіда уявлення про те, що є добрим та справедливим, наше прагнення відповідати вимогам моралі; коротше кажучи, совість постає як остання доступна нам моральна інстанція. Й це є найважливішою умовою існування «відкритого суспільства».

Якщо совість та переконання індивідуумів постають як безумовний виток моральних принципів, який існує в їхній свідомості, то це означає також, що кожна людина є для іншої тією моральною інстанцією, на яку повинні зважати всі. В царині держави та права ці уявлення є головною передумовою демократичних суспільств, яка виходить з того, що всі члени суспільства мають однакову моральну компетенцію брати участь в обговоренні суспільних проблем, зокрема тих, які стосуються питань права та справедливості, або принаймні бути учасниками прийняття особливо важливих рішень. Маючи таку громадську підтримку, відкрите суспільство прагне до того, щоб головні принципи законності його рішень, пов’язаних із справедливістю, стали переконаннями всіх громадян.

На погляд К. Вілбера, біда нашого часу полягає в тому, що ми навчилися знаходити «закони» природи, класифікувати явища природи, робити логічно обґрунтовані висновки, але тим самим забули шлях до свідомості Всеєдності, яка єдина може вивести людство до істинної реальності134.

Ми доросли до такого етапу, коли постає питання про необхідність возз’єднання з попередньою свідомістю єдності, коли нас уже не задовольняють попередні, частково визначені форми самореалізації. Більше того, оскільки наша істинна природа містить в собі первісну єдність з космічним творчим принципом, ми ніколи не зможемо задовольнитися варіантами часткових і неповноцінних замінників цієї первісної єдності135.

Отже, маємо альтернативу: або повернутися до первісної єдності, або ж спиратися на «мужність бути» та відстоювати земний ідеал, знаючи про його обмеженість та недосяжність.

В И С Н О В К И

Наслідком проведеного у магістерській роботі даного роду теоретичного дослі­дження є такі результати:

Правове регулювання – це здійснюваний державою за допомогою всіх юридичних засобів владний вплив на суспільні відносини з метою їх упорядкування, закріплення, охорони і розвитку.

Механізм правового регулювання (МПР) може бути визначений як система послідовно організованих засобів (явищ), за допомогою яких досягаються цілі правового регулювання. Рівень досконалості механізму правового регулювання, його відповідність завданням і цілям правового регулювання, природі і стану соціальних зв’язків , що підлягають юридичному впорядкуванню, знаходять своє відображення в ефективності правового регулювання. Під ефективністю правового регулювання розуміють співвідношення між очікуваними наслідками дії права на суспільні відносини та її фактичними результатами.

Суспільні відносини – це відносини, що складаються у процесі життєдіяльності людей як її суб’єктів – індивідів та соціальних спільностей. Ці відносини пронизують всі сфери суспільного життя та діяльності – економічну, соціально-політичну, духовну, культурно-побутову. В основі суспільних відносин – індивідуально-суспільні інтереси й потреби людей. Вони пронизані свідомістю, розумінням людиною сенсу власного буття й водночас виходять за межі зазначеного розуміння, адже не все в житті осягається розумом і піддається його організуючому впливові. В більш широкому, тобто не лише соціологічному, а й філософському плані, з позицій сучасної філософії людське суспільство є особливим видом об’єктивної реальності й особливим ступенем у космічному процесі. Суспільство – це єдиний, поки що відомий нам носій духовності. Суспільне життя – це найвища форма руху матерії, яка виникає на певному ступені саморозвитку матерії і має власну логіку буття. Останнє означає, що хоча суспільство – це жива система, тобто особливий вид життя на Землі, воно якісно відрізняється від інших живих систем, а тим більше неживих.

Всі суспільні відносини органічно пов’язані між собою. Реальне життя суспільства характеризується химерним плетивом суспільних взаємозв’язків і стосунків. Адже, суспільство – це єдина, цілісна система. Саме тому соціальна філософія обережно ставиться до інтерпретації її в контексті дилеми первинності-вторинності суспільних відносин, підкреслює їх органічний взаємозв’язок.

Психічні функції людини формуються в процесі її розвитку і становлення в суспільстві шляхом засвоєння нею соціального досвіду. Людина є істотою біологічною, що володіє мовою, здатністю працювати, і водночас істотою суспільною, якій необхідно спілкуватися і взаємодіяти з іншими людьми. Особистість виражає належність людини до певного суспільства, певної історичної епохи, культури, науки, традицій. Поняття «особистість» має сенс лише в системі суспільних відносин – там, де може виявлятися соціальна роль чи сукупність ролей. Йдеться не про своєрідність і різноманітність цих ролей, а насамперед про специфічне розуміння індивідом своєї ролі, про внутрішнє ставлення до неї, вільне і зацікавлене чи вимушене і формальне її виконання.

Правосвідомість – це сукупність правових почуттів, уявлень і установок (змістів), що виражають ставлення людей до дійсного права і визначають орієнтацію особистості у сфері правової реальності. Структурно-змістовна складність правосвідомості обумовлена багатозначністю її будови. Вона існує в інституційній і неінституційній формах буття. За способом мислення остання сфера поділяється на дві області: повсякденну і теоретичну правосвідомість.

Мораль і право являють собою дві універсально значимі нормативні системи суспільства, що займають відносно самостійні сфери в житті суспільства. Мораль і право співвідносно протилежні й перебувають у відношенні необхідної взаємодоповнюваності. Для функціонування в рамках певної культури право зобов’язане бути визнане як таке, що має значення (зміст) і цінність, тобто виправдане. На цей процес впливають специфічні риси національного менталітету і певна система цінностей.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ і літератури

1.

Актуальні проблеми держави і права. Збірник наукових праць. – Одеса: Юридична література, 2003. – Вип. 18. – 968с.
2.

Актуальні проблеми правознавства. Науковий збірник ЮІ ТАНГ. – Тернопіль, 2001. – 240с.
3.

Алексеев С.С. Право: азбука – теория – философия: Опыт комплексного исследования. – М.: Статут, 1999. –712с.
4.

Алексеев С.С. Теория права. – М.: Издательство БЕК, 1994. – 224с.
5.

Андрусяк Т.Г. Теорія держави і права. – Львів: Фонд «Право для людини», 1997. – 198с.
6.

Андрушко В., Білобров Б., Саранін В. Динаміка реформ в Україні на рубежі століття і ідея сталого людського розвитку // Сучасна українська політика. – К., 1999. – 368с.
7.

Андрущенко В.П., Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія. Курс лекцій. Видання друге, виправлене й доповнене: Київ видавництво «Ґенеза». – 1996. – 368с.
8.

Арих М. Европейський Союз: видение политического обьединения. – М., 1998. – 583с.
9.

Бачинін В.А., Журавський В.С., Панов М.І. Філософія права: Підручник для юрид. спец.-тей вищих навч. закладів. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. – 472с.
10.

Бердяев М. Смысл истории. М., 1990. – 386с.
11.

Біленчук П.Д., Гвоздецький В.Д., Сливка С.С. Філософія права: Навчальний посібник /П.Д.Біленчук, В,Д.Гвоздецький, С.С.Сливка; За ред. П.Д.Біленчука. –К.: Атака, 1999. – 208с.
12.

Васильев В. Л. Юридическая психология: – 3-е изд. – СПб.: Питер, 2000. – 624с.
13.

Власть и право: из истории русской правовой мысли. – М., 1990. – 352с.
14.

Гегель В.Ф. Философия права. – М.: Мысль, 1990. – 524с.
15.

Гердер И.Г. Идеи к истории. М., 1977. – 703с.
16.

Горак Г.І. Філософія: Курс лекцій. – К.: Вілбор, 1998. – 272с.
17.

Желтова В.П., Дробницкий О.Г. Филисофия и правосознание // Философия и ценностные формы сознания. – М., 1978. – 178с.
18.

Жикарнцев В. Путь к свободе: добро и зло: Игра в дуальность. – СПб.: Золотой век – Диамант, 1998. – 224с.
19.

Забарний Г.Г., Калюжний П.А., Шкарупа В.К. Основи держави і права: Навчальний посібник. – К.: Вид. Паливода А.В., 2002. – 3-є вид., доп. та перероб. – 384с.
20.

Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів] М.В.Цвік, В.Д.Ткаченко, Л.Л.Богачова та ін.; За ред. М.В.Цвіка, В.Д.Ткаченка, О.В.Петришина. – Харків: Право, 2002. – 432с.
21.

Загальна теорія держави і права: Навч. посіб. / А.М.Колодій, В.В.Копєйчиков, С.Л.Лисенков та ін.; За ред. В.В.Копєйчикова. – Стер. вид. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 320с. – Бібліогр.: с.312.
22.

Ильин И.А. О сущности правосознания. – М.: Рарогь, 1993. – 386с.
23.

Каминская В.И., Ратинов А.Р. Правосознание как элемент правовой культуры. Правовая культура и вопросы правового воспитания. – М., 1974. – 432с.
24.

Карбонье Ж. Юридическая социология.- Б.: БГК им. И.А. Бодуэна де Куртенэ, 1998. – 352с.
25.

Керецман В.Ю., Семерак О.С. Правознавство. Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2002. – 400с.
26.

Климова Г.П.Освіта як вид діяльності // Проблеми освіти. – Вип.3. – К., 1995. – 232с.
27.

Козловський А.А. Право як пізнання: Вступ до гносеології права. – Чернівці: Рута, 1999. – 295с.
28.

Комаров С.А. Общая теория государства и права. Курс лекций. Изд. 2-е, исправ. и дополн., – М.: 1995. – 311с.
29.

Конох М.С. Формування нової філософії освіти в Україні. Соціально-філософський аналіз:[Монографія]. – К.: Вища шк., 2001. – 223с.
30.

Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. – К.: Преса України, 1997. – 80с.
31.

Котюк В.О. Теорія права. Курс лекцій: Навч. посібник для юрид. фак. вузів. – К.: Вентурі, 1996. – 208с.
32.

Кремень В.Г., Табачник Д.В., Ткаченко В.О. Україна: альтернативи поступу. Критика історичного досвіду. – К., 1996. – 793с.
33.

Кудрявцев В.Н., Казимирчук В.П. Современная социология права: Учебник для юридических факультетов и институтов. – М.: Юристь, 1995. –297с.
34.

Лазарев В.В. Теория государства и права (актуальные проблемы). – М.: Мысль, 1992. – 364с.
35.

Лакатов И. Методология исследовательських программ // Вопросы философии. – 1995. – №4. – 159с.
36.

Лившиц Р.З. Теория права. Учебник. – М.: Издательство БЕК, 1994. – 224с.
37.

Максимов С.І. Універсально-цивілізаційне та специфічно-культурне у правосвідомості // Грані. – 2000. – №3 (11).
38.

Мельничук О.С. І.О.Ільїн про аксіоми правосвідомості // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – Одеса, 2001. – №1. – 211с.
39.

Методология // БСЭ / Гл. ред. А. М. Горохов. – Изд. 3-е. – Т.16. – М.: Сов. Энц., 1974. – 846с.
40.

Михайленко О.Р. Основи правознавства. – К.: Видавничий центр «Академія», 1997. – 256с.
41.

Основи загальної теорії права та держави. Посібник для студентів спеціальності «Правознавство». Видання
42.

Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наук. праць. Вип. 82: Правознавство. – Чернівці: ЧДУ, 2000. – 104с.
43.

Нерсесянц В.С. Юриспруденция. Введение в курс общей теории права и государства. Для юридических вузов и факультетов. – М.: Норма Инфра-М, 1999. – 288с.
44.

Новая философская энциклопедия: В 4-х т / Ин-т философии РАН, Нац. общ. – научн. фонд; научно-ред. совет: прес. В. С. Степин, заместители предс.: А. А. Гусейнов, Г. Ю. Семигин, уч. секр. А. П. Огурцов. – М.: Мысль-Т-Щ, 2001. – 692с.
45.

Общая теория права и государства: Учебник / Под ред. В.В. Лазарева. – М.: Юрист, 1994. – 360с.
46.

Оніщенко Н.М. Правова система і держава в Україні: Монографія. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2002. – 132с.
47.

Орбан-Лембрик Л.Е. Соціальна психологія: Посібник. – К.: Академвидав, 2003. – 448с.
48.

Орехова Т.Р. Правовое воздействие на экономику: понятие и формы // Вест. Моск. ун-та. Сер. 11. Право. – 2000. – №1.
49.

Орзих М. М. Личностьи право. – М.: Политиздательство, 1996. – 254с.
50.

Основні поняття філософії: Українсько-англо-німецько-французький- довідник / Укл.: І.П.Чорний, Р.В.Іваницький, Г.Ф.Драненко. – Чернівці: Рута, 1990. – 80с.
51.

Парсонс Т. О структуре социального действия. – М.: Акад. Проект, 2000. – 880с.
52.

Пацурківський П.С. Сучасні проблеми правопізнання. Навчальний посібник. – Чернівці: Рута, 2001. – 340с.
53.

Політологічний енциклопедичний словник. – К., 1997. – 395с.
54.

Правовая система социализма. Ч1. Понятие, структура, социальные связи. – М.: Юрид. лит., 1986. – 366с.
55.

Правознавство. Навчальний посібник / За заг. ред. П.Д.Пилипенка. – Львів: «Новий Світ-2000», 2003. – 592с.
56.

Правознавство: Підручник / Авт. кол.: Демський С.Е., Ковальський В.С., Колодій А.М. (керівник авт. кол.) та інші; За ред. В.В.Копєйчикова. –
57.

Правосознание. Общественное сознание и его формы. – М., 1986. – 369с.
58.

Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави: Навчальний посібник. – Вид. 5-е, зі змінами. – Одеса: Юридична література, 2002. – 176с.
59.

Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави: Посібник для студентів спеціальності «Правознавство». – Б.: 1993. – 172с.
60.

Романов В. В. Юридическая психология: Учебник. – М.: Юристь, 1998. – 488с.
61.

Савченко А. Психолого юридичний аналіз проблеми мотиву злочину // Право України. – 1998. – №3.
62.

Світова класична думка про державу і право. Навч. посібник / Є.Ф.Безродний (керівник), Г.К.Ковальчук, О.С.Масний. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 400с.
63.

Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник. – Харків: Консул, 2001. – 495с.
64.

Соловьев Э.Ю. И.Кант: Взаимодополнительность морали и права. – М., 1993. – 224с.
65.

Соловьев Э.Ю. Теория «общественного договора» в кантовское моральное обоснование права // Философия Канта и современность. – М., 1974. – 360с.
66.

Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество: Пер. с англ. – М.: Политиздат, 1992. – 544с.
67.

Соціальна держава: еволюція ідей, сутність, перспективи становлення в Україні. – К., 1997. – 254с.
68.

Спекторський Е.В. Понятие общества в античном мире. Философ. науки, №2, 1992. – 579с.
69.

Спиркин А.Г. Философия. – М., 1998. – 793с .
70.

Теория государства и права / Под ред. В.М. Корельского, В.Д. Перевалова. – Москва, 1999. – 558с.
71.

Теория государства и права: Курс лекций / Под. ред. Н.И.Матузова и А.В.Малько. – М.: Юристь, 2001. – 675с.
72.

Тиунова Л.Б. О системном подходе к праву // Советское государство и право. – 1986. – №10. – 158с.
73.

Тихомиров Ю. Право: национальное, международное, сравнительное. // Віче. – 2000. – №3.
74.

Тихонравов Ю.В. Основы философии права. Учебное пособие. – М., 1997. – 296с.
75.

Уилбер К. Вечная психология: спектр сознания // Глобальные проблемы и общечеловеческие ценности. – М., 1990. – 542с.
76.

Уилбер К. Никаких границ. – М., 1998. – 558с.
77.

Фейерабент П. Избранные труды по методологии науки. – М.: Наука, 1986. – 378с.
78.

Философский энциклопедический словарь / Гл. ред. Л.Ф.Ильичьв и др. – М.: Сов. энциклопедия., 1983. – 839с.
79.

Філософія права: Навч. посіб. / О.Г.Данільян, Л.Д.Байрачна, С.І. Максимов та ін.; За заг. ред. О.Г.Данільяна. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 272с. – Бібліогр.: с.265-267.
80.

Філософія права:Навч. посіб. / О.О.Бандура, С.А.Бублик, М.Л.Заінчковський та ін.; за заг. ред. М.В.Костицького, Б.Ф.Чміля. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 336с.
81.

Філософія. Історія культури. Освіта: Доповіді та повідомлення. ІІІ Міжнародного конгресу україністів. – Х.: Око, 1996. – 408с.
82.

Філософія: Підручник / Бичко І. В., Бойченко І. В., Табачковський В. Г. та ін. – К.: Либідь, 2001. – 408с.
83.

Філософія: Підручник / Г.А.Заїченко, В.М.Сагатовський, І.І.Кальний та ін.; За ред. Г.А.Заїченка та ін. – К.: Вища шк., 1995. – 455с.
84.

Філософський енциклопедичний словник. НАНУ. Інститут філософії ім. Г.С.Сковороди. – К.: Абрис, 2002. – 742с.
85.

Форман А. Експериментальна – практика творення модульно-розвивальної системи освіти // Освіта і управління. 1998. – Т.2., №2. – 135с.
86.

Франк С. Духовные основы общества. М., 1992. – 608с.
87.

Фридмен Л. Введение в американское право / Пер. с англ. – Москва, 1993. – 286с.
88.

Хабермас Ю. Демократия. Разум. Нравственность. – М., 1995. – 267с.
89.

Хропанюк В.Н. Теория государства и права. – М.: 1995. – 377с.
90.

Циппеліус Р. Філософія права: Підручник: Пер.з нім. – К.: Тандем, 2000. – 300с. – Бібліогр.: с.281-290.
91.

Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. – Мюнхен, 1983. – 430с.
92.

Чичерин Б. Философия права. – М., 1900. – 252с.
93.

Чорний І.П., Рошкулець Р.Г., Турко О.В. Історія філософії в Україні. – Чернівці: Рута, 2003. – 136с.
94.

Щедровицький Г. П. Методологічна організація сфери психології // Психологія і суспільство. 2000. – №2. – 194с.
95.

Юридична психологія: Підручник / За ред. Л. Ю. Кандратьєва. – К.: Ін Юре, 1999. – 357с.
96.

Ядов В.А. Социологические исследования: методология, программа, методы. 2-е изд. – М.: Наука, 1987. – 248с.

1Пацурківський П.С. Сучасні проблеми правопізнання. Навчальний посібник. – Чернівці: Рута, 2001. – С.24.

2Нерсесянц В.С. Юриспруденция. Введение в курс общей теории права и государства. Для юридических вузов и факультетов. – М.: Норма Инфра-М, 1999. – С.41.

3 Тихонравов Ю.В. Основы философии права. Учебное пособие. – М., 1997. – С.51.

4 Скакун О.Ф. Теория государства и права. Учебник. – Харьков: Консум, Ин-т внутр. Дел, 2000. – С.235.

5 Алексеев С.С. Правовая азбука – теория – философия: Опыт комплексного исследования. – М.: Статут, 1999. – С.364-365.

6 Алексеев С.С. Теория права. – М.: Издательство БЕК, 1994. – С.156-157.

7Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави: Навчальний посібник. – Вид. 5-е, зі змінами. – Одеса: Юридична література, 2002. – С.154.

8 Загальна теорія держави і права: Навч. посіб. / А.М.Колодій, В.В.Копєйчиков, С.Л.Лисенков та ін.; За ред. В.В.Копєйчикова. – Стер. вид. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – С.217.

9Керецман В.Ю., Семерак О.С. Правознавство. Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2002. – С.19.

10 Правознавство. Навчальний посібник / За заг. ред. П.Д.Пилипенка. – Львів: «Новий Світ-2000», 2003. – С.44.

11 Загальна теорія держави і права: Навч.посіб./ А.М.Колодій, В.В.Копєйчиков, С.Л.Лисенков та ін.; За ред. В.В.Копєчикова. – Стер.вид. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – С.217-218.

12 Навчальне видання П.М.Рабінович. Основи загальної теорії права та держави. Посібник для студентів спеціальності «Правознавство». Видання 2-е, зі змінами й доповненнями., – К.: 1994. – С.144.

13 Гегель В.Ф. Философия права. – М.: Мысль, 1990. – С.168.

14 Основи загальної теорії права та держави. Посібник для студентів спеціальності «Правознавство». Видання 2-е, зі змінами й доповненнями., – К.: 1994. – С.146.

15 Загальна теорія держави і права: Навч.посіб./А.М.Колодій, В.В.Копєйчиков, С.Л.Лисенков та ін.; За ред. В.В.Копєйчикова, – Стер.вид. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – С.218.

16 Основи загальної теорії права та держави. Посібник для студентів спеціальності «Правознавство». Видання 2-е, зі змінами й доповненнями, К.: 1994. –С.146.

17 Загальна теорія держави і права: Навч.посіб./А.М.Колодій, В.В.Копєйчиков, С.Л.Лисенков та ін.; За ред. В.В.Копєйчикова, – Стер.вид. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – С.218.

18 Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів] /М.В.Цвік, В.Д.Ткаченко, Л.Л.Богачова та ін.; За ред. М.В.Цвіка, В.Д.Ткаченка, О.В.Петришина. – Харків: Право, 2002. – С.408.

19 Загальна теорія держави і права: Навч.посіб./А.М.Колодій, В.В.Копєйчиков, С.Л.Лисенков та ін.; За ред. В.В.Копєйчикова, – Стер.вид. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – С.219.

20 Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів] /М.В.Цвік, В.Д.Ткаченко, Л.Л.Богачова та ін.; За ред. М.В.Цвіка, В.Д.Ткаченка, О.В.Петришина. – Харків: Право, 2002. – С.409.

21Основи загальної теорії права та держави. Посібник для студентів спеціальності «Правознавство». Видання 2-е, зі змінами й доповненнями, – К.: 1994. –С.146.

22 Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів] /М.В.Цвік, В.Д.Ткаченко, Л.Л.Богачова та ін.; За ред. М.В.Цвіка, В.Д.Ткаченка, О.В.Петришина. – Харків: Право, 2002. – С.409-410.

23 Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів] /М.В.Цвік, В.Д.Ткаченко, Л.Л.Богачова та ін.; За ред. М.В.Цвіка, В.Д.Ткаченка, О.В.Петришина. – Харків: Право, 2002. – С.405-406.

24 Лившиц Р.З. Теория права. Учебник. – М.: Издательство БЕК, 1994. – С.94.

25Основи загальної теорії права та держави. Посібник для студентів спеціальності «Правознавство». Видання 2-е, зі змінами й доповненнями, – К.: 1994. – С.145.

26 Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів] /М.В.Цвік, В.Д.Ткаченко, Л.Л.Богачова та ін.; За ред. М.В.Цвіка, В.Д.Ткаченка, О.В.Петришина. – Харків: Право, 2002. – С.413.

27 Загальна теорія держави і права: Навч.посіб./А.М.Колодій, В.В.Копєйчиков, С.Л.Лисенков та ін.; За ред. В.В.Копєйчикова. – Стер.вид. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – С.220.

28 Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів] /М.В.Цвік, В.Д.Ткаченко, Л.Л.Богачова та ін.; За ред. М.В.Цвіка, В.Д.Ткаченка, О.В.Петришина. – Харків: Право, 2002. – С.413.

29 Загальна теорія держави і права: Навч.посіб./А.М.Колодій, В.В.Копєйчиков, С.Л.Лисенков та ін.; За ред. В.В.Копєйчикова. – Стер.вид. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – С.221.

30Михайленко О.Р. Основи правознавства. – К.: Видавничий центр «Академія», 1997. – С.32.

31Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник/За ред. В.В.Копєйчикова. – К.: Юрінком, 1999. – С.118.

32Котюк В.О. Теорія права. Курс лекцій: Навч. посібник для юрид. фак. вузів. – К.: Вентурі, 1996. – С.67.

33Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. – К.: Преса України, 1997. – С.28.

34Керецман В.Ю., Семерак О.С. Правознавство. Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2002. – С.27-28.

35 Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів] /М.В.Цвік, В.Д.Ткаченко, Л.Л.Богачова та ін.; За ред. М.В.Цвіка, В.Д.Ткаченка, О.В.Петришина. – Харків: Право, 2002. – С.414-415.

36 Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави: Посібник для студентів спеціальності «Правознавство». – Л.: 1993. – С.89.

37Правознавство: Підручник / Авт. кол.: Демський С.Е., Ковальський В.С., Колодій А.М. (керівник авт. кол.) та інші; За ред. В.В.Копєйчикова. – 6-е вид., стер. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – С.97.

38Забарний Г.Г., Калюжний П.А., Шкарупа В.К. Основи держави і права: Навчальний посібник. – К.: Вид. Паливода А.В., 2002. – 3-є вид., доп. та перероб., – С.73-74.

39 Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів] /М.В.Цвік, В.Д.Ткаченко, Л.Л.Богачова та ін.; За ред. М.В.Цвіка, В.Д.Ткаченка, О.В.Петришина. – Харків: Право, 2002. – С.416.

40 Загальна теорія держави і права: Навч. посіб. / А.М.Колодій, В.В.Копєйчиков, С.Л.Лисенков та ін.; За ред. В.В.Копєйчикова. Стер.вид. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – С.221-222.

41 Навчальне видання П.М.Рабінович. Основи загальної теорії права та держави. Посібник для студентів спеціальності «Правознавство». Видання 2-е, зі змінами й доповненнями, – К.: 1994. –С 149.

42 Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів] / М.В.Цвік, В.Д.Ткаченко, Л.Л.Богачова та ін.; За ред. М.В.Цвіка, В.Д.Ткаченка, О.В.Петришина. – Харків: Право, 2002. – С.417-418.

43Орехова Т.Р. Правовое воздействие на экономику: понятие и формы // Вест. Моск. ун-та. Сер. 11. Право. – 2000. – №1. – С.38.

44Філософський енциклопедичний словник. НАНУ. Інститут філософії ім. Г.С.Сковороди. – К.: Абрис, 2002. – С.567.

45 Чорний І.П., Рошкулець Р.Г., Турко О.В. Історія філософії в Україні. – Чернівці: Рута, 2003. – С.59.

46Філософський енциклопедичний словник. НАНУ. Інститут філософії ім. Г.С.Сковороди. – К.: Абрис, 2002. – С. 567.

47 Основні поняття філософії: Українсько-англо-німецько-французький- довідник / Укл.: І.П.Чорний, Р.В.Іваницький, Г.Ф.Драненко. – Чернівці: Рута, 1990. – С.45.

48Філософія. Історія культури. Освіта: Доповіді та повідомлення. ІІІ Міжнародного конгресу україністів. – Х.: Око, 1996. – С.350-351.

49 Кудрявцев В.Н., Казимирчук В.П. Современная социология права: Учебник для юридических факультетов и институтов. – М.: Юристь, 1995. – С.31.

50 Ядов В.А. Социологические исследования: методология, программа, методы. 2-е изд. – М.: Наука, 1987. – С.23.

51 Ксенофонтов В.Н. Социология права: учебное пособие / Изд-е. 2-е. – М.:

Р-Центр, 1998. – С.15.

52 Правовая система социализма. Ч1. Понятие, структура, социальные связи. – М.: Юрид. лит., 1986. – С.23.

53 Карбонье Ж. Юридическая социология.- Б.: БГК им. И.А. Бодуэна де Куртенэ, 1998. – С.13-14, 31-33.

54 Андрусяк Т.Г. Теорія держави і права. – Львів: Фонд «Право для людини», 1997. – С.87.

55 Теория государства и права: Курс лекций / Под. ред. Н.И.Матузова и А.В.Малько. – М.: Юристь, 2001. – С.611.

56 Хропанюк В.Н. Теория государства и права. – М.: 1995. – С.203-204.

57 Філософія: Навчальний посібник / І.Ф.Надольний, В.П.Андрущенко, І.В.Бойченко та ін., За ред. І.Ф.Надольного. – К.: Вікар, 1998. – С.542-543.

58 Ильин И.А. О сущности правосознания. – М.: Рарогь, 1993. – С.168.

59Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник. – Харків: Консул, 2001. – С.414.

60 Мельничук О.С. І.О.Ільїн про аксіоми правосвідомості // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – Одеса, 2001. – №1. – С.44-47.

61Актуальні проблеми держави і права. Збірник наукових праць. – Одеса: Юридична література, 2003. – Вип.18. – С.77.

62 Теория государства и права / Под ред. М.И.Матузова, А.В.Малько. – Москва, 1999. – С.159-160.

63Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. – К., 1994. – С.94.

64 Тихомиров Ю. Право: национальное, международное, сравнительное // Віче. – 2000. – №3. – С.147.

65 Фридмен Л. Введение в американское право / Пер. с англ. – Москва, 1993. – С.7-21.

66 Теория государства и права / Под ред. В.М. Корельского, В.Д. Перевалова. – Москва, 1999. – С.463-465.

67 Тиунова Л.Б. О системном подходе к праву // Советское государство и право. – 1986. – №10. – С.48-50.

68Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. – К., 1996.

69Актуальні проблеми держави і права. Збірник наукових праць. – Одеса: Юридична література, 2003. – Вип. 18. – С.42-43.

70Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наук. праць. Вип. 82: Правознавство. – Чернівці: ЧДУ, 2000. – С.16-17.

71Світова класична думка про державу і право. Навч. посібник / Є.Ф.Безродний (керівник), Г.К.Ковальчук, О.С.Масний. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – С.145; 163; 172-173; 175; 271.

72 Філософія: Навчальний посібник / І.Ф.Надольний, В.П.Андрущенко, І.В.Бойченко та ін.; За ред. І.Ф.Надольного. – К.: Вікар, 1998. – С.356.

73 Філософія: Підручник / Г.А.Заїченко, В.М.Сагатовський, І.І.Кальний та ін.; За ред. Г.А.Заїченка та ін. – К.: Вища шк., 1995. – С.252-255.

74 Горак Г.І. Філософія: Курс лекцій. – К.: Вілбор, 1998. – С.183.

75 Спекторський Е.В. Понятие общества в античном мире. Философ. науки, №2, 1992. – С.120.

76 Бердяев М. Смысл истории. – М., 1990. – С.14.

77 Гердер И.Г. Идеи к истории. – М., 1977. – С.126.

78 Франк С. Духовные основы общества. – М., 1992. – С.18.

79 Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество: Пер. с англ. – М.: Политиздат, 1992. – С.531.

80 Філософія: Навч.посібник / І.Ф.Надольний, В.П.Андрущенко, І.В.Бойченко та ін.; За ред. І.Ф.Надольного. – К.: Вікар, 1997. – С.347-342.

81Соціальна держава: еволюція ідей, сутність, перспективи становлення в Україні. – К., 1997. – С.15-16.

82Кремень В.Г., Табачник Д.В., Ткаченко В.О. Україна: альтернативи поступу. Критика історичного досвіду. – К., 1996. – С.750-758.

83Андрушко В., Білобров Б., Саранін В. Динаміка реформ в Україні на рубежі століття і ідея сталого людського розвитку // Сучасна українська політика. – К., 1999. – С.147-158.

84Політологічний енциклопедичний словник. – К., 1997. – С.330.

85Арих М. Европейський Союз: видение политического обьединения. – М., 1998. – С.15-16.

86 Бачинін В.А., Журавський В.С., Панов М.І. Філософія права: Підручник для юрид. спец.-тей вищих навч. закладів. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. – 136-138.

87Андрущенко В.П., Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія. Курс лекцій. Видання друге, виправлене й доповнене: Київ: Ґенеза., 1996. – С.109-110.

88 Філософія: Підручник / Бичко І. В., Бойченко І. В., Табачковський В. Г. та ін. – К.: Либідь, 2001. – С.194-195.

89Франк С. Л. Духовные основы общества. Введение в социальную философию // Франк С. Л. Духовные основы общества. – М., 1992. – С.30.

90 Андрущенко В. П., Михальченко М. І. Сучасна соціальна філософія. Курс лекцій. Видання друге, виправлене й доповнене: Київ: Ґенеза, 1996. – С.222-223.

91 Андрущенко В.П., Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія. Курс лекцій. Видання друге, виправлене й доповнене. – Київ: Ґенеза, 1996. – С.250-252.

92Орбан-Лембрик Л.Е. Соціальна психологія: Посібник. – К.: Академвидав, 2003. – С.58-62.

93Орбан-Лембрик Л.Е. Соціальна психологія: Посібник. – К.: Академвидав, 2003. – С.62-67.

94 Общая теория права и государства: Учебник / Под ред. В.В. Лазарева. – М.: Юрист, 1994. – С.166-167.

95 Каминская В.И., Ратинов А.Р. Правосознание как элемент правовой культуры. Правовая культура и вопросы правового воспитания. – М., 1974. – С.42-43.

96 Новая философская энциклопедия: В 4-х т / Ин-т философии РАН, Нац. общ. – научн. фонд; научно-ред. совет: прес. В. С. Степин, заместители предс.: А. А. Гусейнов, Г. Ю. Семигин, уч. секр. А. П. Огурцов. – М.: Мысль-Т-Щ, 2001. – С.7.

97 Жикарнцев В. Путь к свободе: добро и зло: Игра в дуальность. – СПб.: Золотой век – Диамант, 1998. – С.36.

98Актуальні проблеми правознавства. Науковий збірник ЮІ ТАНГ. – Тернопіль, 2001. – С.29.

99 Васильев В. Л. Юридическая психология: – 3-е изд. – СПб.: Питер, 2000. – С.9.

100 Романов В. В. Юридическая психология: Учебник. – М.: Юристь, 1998. – С.257.

101Щедровицький Г. П. Методологічна організація сфери психології // Психологія і суспільство. – 2000. – №2. – С.7-24.

102 Васильев В. Л. Юридическая психология. 3-е изд. – СПб.: Питер, 2000. – С.36-37.

103 Методология // БСЭ / Гл. ред. А. М. Горохов. – Изд. 3-е. – Т.16. – М.: Сов. Энц., 1974. – С.478.

104 Юридична психологія: Підручник / За ред. Л. Ю. Кандратьєва. – К.: Ін Юре, 1999. – С.57.

105Форман А. Експериментальна – практика творення модульно-розвивальної системи освіти // Освіта і управління. – 1998. – Т.2., №2. – С.131.

106 Фейерабент П. Избранные труды по методологии науки. – М.: Наука, 1986. – С.95.

107 Орзих М. М. Личностьи право. – М.: Политиздательство, 1996. – С.104.

108 Парсонс Т. О структуре социального действия. – М.: Акад. Проект, 2000. – С.70.

109 Васильев В. Л. Юридическая психология. – 3-е изд. – СПб.: Питер, 2000. – С.50.

110 Лакатов И. Методология исследовательських программ // Вопросы философии. – 1995. – №4. – С.135-154.

111 Васильев В.Л. Юридическая психология. 5-е изд. доп. и прераб. – СПб.: Питер, 2002. – С.118-125.

112 Васильев В.Л. Юридическая психология. 5-еизд.,доп. и перераб. – СПб.: Питер, 2002. – С.131; 136.

113 Лазарев В.В. Теория государства и права (актуальные проблемы). – М.: Мысль, 1992. – С.11.

114 Козловський А.А. Право як пізнання: Вступ до гносеології права. – Чернівці: Рута, 1999. – 158.

115Савченко А. Психолого-юридичний аналіз проблеми мотиву злочину // Право України. – 1998. – №3. – С.82-87.

116 Васильев В.Л. Юридическая психология. 5-е изд., доп. и перераб. – СПб.: Питер, 2002. – С.137; 140; 144.

117 Философский энциклопедический словарь / Гл. ред. Л.Ф.Ильичьв и др. – М.: Сов. энциклопедия, 1983. – С.521.

118 Спиркин А.Г. Философия. – М., 1998. – С.722-723.

119 Желтова В.П., Дробницкий О.Г. Филисофия и правосознание // Философия и ценностные формы сознания. – М., 1978. – С.158-161.

120 Соловьев Э.Ю. И.Кант: Взаимодополнительность морали и права. – М., 1993. – С.189-190.

121 Правосознание. Общественное сознание и его формы. – М., 1986. – С.119-129.

122С.А. Комаров Общая теория государства и права. Курс лекций. Изд. 2-е, исправ. и дополн., – М.: 1995. – С.238.

123 Соловьев Э.Ю. Теория «общественного договора» в кантовское моральное обоснование права // Философия Канта и современность. – М., 1974. – С.187.

124 Чичерин Б. Философия права. – М., 1900. – С.143-147.

125 Хабермас Ю. Демократия. Разум. Нравственность. – М., 1995. – С.14.

126В.П.Андрущенко, М.І.Михальченко. Сучасна соціальна філософія. Курс лекцій. Видання друге, виправлене й доповнене. – Київ: Ґенеза, 1996. – С.250-252.

127 Максимов С.І. Універсально-цивілізаційне та специфічно-культурне у правосвідомості // Грані. – 2000. – №3 (11). – С.70-74.

128Власть и право: из истории русской правовой мысли. – М., 1990. – С.290.

129Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. – Мюнхен, 1983. – С.16-20.

130 Філософія права: Навч. посіб. / О.Г.Данільян, Л.Д.Байрачна, С.І. Максимов та ін.; За заг. ред. О.Г.Данільяна. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – С.237-243.

131 Філософія права: Навч. посібн. / О.Г.Данільян, Л.Д.Байрачна, С.І.Максимов та ін.; За заг. ред. О.Г.Данільяна. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – С.257-258.

132 Конох М.С. Формування нової філософії освіти в Україні. Соціально-філософський аналіз:[Монографія]. – К.: Вища шк., 2001. – С.153-154.

133Климова Г.П.Освіта як вид діяльності // Проблеми освіти. – Вип.3. – К., 1995. – С.4-5.

134 Уилбер К. Вечная психология: спектр сознания // Глобальные проблемы и общечеловеческие ценности. – М., 1990. – С.20.

135Уилбер К. Никаких границ. – М., 1998. – С.149.

Механізм правового регулювання суспільних відносин: онтологічні засади психологізації права

Механізм правового регулювання суспільних відносин: онтологічні засади психологізації права

Механізм правового регулювання суспільних відносин: онтологічні засади психологізації права

3 коментарі ( 3 коментарі )

  1. admin

    Механізм правового регулювання суспільних відносин: онтологічні засади психологізації права

    Магістерська робота

    ЗМІСТ

    ВСТУП

    РОЗДІЛ І. Теоретико-методологічні засади вивчення механізму правового регулювання суспільних відносин

    РОЗДІЛ ІІ. Структурно-функціональний аналіз правосвідомості сучасного українського суспільства

    РОЗДІЛ ІІІ. Соціально-психологічна складова механізму правового регулювання суспільних відносин

    РОЗДІЛ IV. Взаємодія правової свідомості з елементами механізму правового регулювання суспільних відносин

    ВИСНОВКИ

    СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ і літератури

  2. Цікава структура роботи. Одні розділи, і у жодному нема підрозділів!

  3. Неподобається, не качайте! Кожному своє…
    Така структура роботи.

Leave a reply