Зареєструватись

Логін

Пароль втрачено

Lost your password? Please enter your email address. You will receive a link and will create a new password via email.

Інтереси і право. Магістерська робота

Інтереси і право: філософсько-правовий аналіз. Магістерська робота

З М І С Т

ВСТУП

РОЗДІЛ І. Теоретико-методологічні засади інституалізації соціальних інтересів у праві

1.1.Інтерес в системі соціального регулювання
1.2.Інтерес як теоретико-правова категорія
1.3.Інтерес як основа інтеграції індивідів у громадянському суспільстві

РОЗДІЛ ІІ. Співвідношення юридично захищенних інтересів із суміжними правовими категоріями

2.1. Інтереси та суб’єктивні права
2.2. Інтереси та юридичні обовязки

РОЗДІЛ ІІІ. Практико-прикладні аспекти реалізації юридично захищених інтересів

3.1. Гарантії реалізації інтересів у праві
3.2. Відповідальність за порушення законних інтересів

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ

В С Т У П
Актуальність теми дослідження. Кожна історична епоха вносить свій посильний внесок у вирішення питання про співвідношення особистості й суспільства. Єдине, що поєднує мислителів стародавності, середньовіччя і сучасності, – це визнання людини вищою цінністю, «мірою всіх речей», а іі волі – здатністю мислити й чинити у відповідності зі своїми інтересами, на основі честі, достоїнства, рівності й справедливості. Особистість все частіше постає активним суб’єктом, творцем матеріальних, духовних та інших цінностей.
У сучасних умовах роль права як регулятора суспільних відносин підвищується у зв’язку з збільшенням тих суперечностей, які зумовлені не лише діалектикою суспільного розвитку, але й об’єктивним протиборством між інтересами особи, суспільства і держави. Дані суперечності можуть бути як дестабілізуючим чинником, так і конструктивною засадою дієвого механізму правового регулювання. Для підвищення ефективності останнього варто враховувати значну кількість факторів та використовувати в арсеналі правового регулювання різні спеціально-юридичні засоби. Проте, це навряд чи можливо зробити без усвідомлення тієї ролі, яку відіграє «інтерес» як категорія, що визначає поведінку учасників правових відносин.
За звичними для нас словосполученнями «права та інтереси», «законний інтерес» стоїть унікальний феномен – інтерес як вираження суті самої людини та ключ до пізнання її прагнень. Ігноруючи легітимацію актуальних інтересів законодавець тим самим нівелює роль ефективного засобу правового впливу – інтересу, що знаходиться у сфері дії права. І для того, щоб глибше зрозуміти, що ж бажає сказати законодавець, уживаючи категорію «інтерес», необхідно глибше осягнути зміст, сутність і структуру юридично захищених інтересів. Саме цьому і присвячена дана магістерська робота.
Ступінь наукової розробки теми. Ще стародавні мислителі торкалися у своїх висловлюваннях, трактатах сутності людської природи, мотивації її діяльності, причинно-наслідкові зв’язків взаємодії людей. Так, Демокріт, Лукрецій, Аристотель тощо приділяли значної уваги людським потребам, які не лише визначали образ життя людини, але й поставали перетворюючим чинником буття. Представники ж епохи Відродження (Н.Макіавеллі, Т. Гоббс) розглядали інтереси основним засновком динаміки соціальних процесів та визначним чинником у мотивації вибору того чи іншого варіанту поведінки. Висновок ж про те, що інтереси, у кінцевому рахунку, визначаються чинниками, що лежать поза людської свідомості, був вперше сформульований К. Марксом та Ф. Енгельсом. Актуалізував же дослідження інтересів у праві Р Ієринг. Значну роль у розвитку правознавства в цьому плані відіграють також праці таких учених, як: М.В. Вітрук, Ф. Гегель, Р.Є. Гукасян, А.І. Екімов, І. Кант, Д.А. Керімов, А.А. Козловський, М.І. Козюбра, М.В. Костицький, В.М. Кудрявцев, А.В. Малько, Г.В. Мальцев, М.І. Матузов, П.С. Пацурківський, В.В. Субочев, М.А. Шайкенов та ін.
Мета і завдання дослідження. Метою магістерської роботи є філософсько-правовий аналіз юридично захищених інтересів Для досягнення вказаної мети, поставлено такі завдання:
розкрити теоретико-методологічні засади інституалізації соціальних інтересів у праві;
висвітлити співвідношення юридично захищених інтересів із суміжними правовими категоріями, а саме суб’єктивними правами та юридичними обов’язками;
визначити практико-прикладні аспекти реалізації юридично захищених інтересів.
Об’єктом дослідження є право у його взаємозв’язку з інтересами.
Предметом дослідження є закономірності формування, прояву й реалізації інтересів у праві .
Методи дослідження. Методологічною основою магістерської роботи стали, по-перше, основні принципи дослідження філософського рівня методоло­гії, такі, як єдність історичного і логічного, конкретного та абстрактного, одини­чного і загального, теоретичного та емпіричного, формального і змістовного. По-друге, в роботі широко використані загальнонаукові методи дослідження, такі, як системний і структурно-функціональний підходи, закони і методи логіч­ного ана­лізу та синтезу, індукції та дедукції, порівняння та протиставлення, ана­логії та інші. По-третє, серед послугованих спеціально-юридичних методів необ­хідно від­значити порівняльно-правовий та формально-догматичний.
Ви­користання вказа­них методів і принципів дослідження значно допома­гало в систематизації наяв­ного теоретичного матеріалу, що дозво­лило отримати позитивні ре­зультати, необхідні для досягнення поставленої в роботі мети.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що у магістерській роботі зроблена спроба на монографічному рівні комплексно розглянути проблему взаємодії інтересів і права крізь призму суспільних процесів та їх законодавчого закріплення.
На захист виносяться такі положення, в яких знайшла свій відбиток нау­кова новизна підходу до аналізу предмета дослідження:
1.Юридичні норми виражають уявлення законодавця про цінність, оптимізацію й гармонізацію інтересів. Динаміка останніх зумовлює генезис самого права.
2.Право, з одного боку, юридично закріплює ті або інші ідеали поведінки, уявлення про справедливість із позицій інтересів суспільства й держави, тим самим стимулюючи належну поведінку індивідів. З іншого боку, передбачає способи реалізації й охорони інтересів людини у формі суб’єктивного права або ж юридичного обов’язку.
3.Суб’єктивне право постає не саме по собі, а тільки в кореляції з юридичним обов’язком, який теж є змістовним елементом правових відносин. Особа, яка виконує юридичний обов’язок, задовольняє законні інтереси уповноваженого суб’єкта, сумісні, співпадаючі із правом останнього. А оскільки змістом юридичного обов’язку є розгорнутий у зворотний бік зміст суб’єктивного права, зобов’язана особа, діючи в інтересах уповноваженого суб’єкта, підтримує й розвиває правовідносини, у яких зацікавлені обидві сторони.
4.Гарантії законних інтересів можна визначити як сукупність заходів, засобів і умов, що забезпечують реалізацію цих інтересів, їхню охорону й захист. Економічні, політичні, соціальні, ідеологічні, суспільні, юридичні й організаційні гарантії, узяті в єдності, наповнюють законні інтереси дієвою чинністю, забезпечують їх реалізацію.
Практичне значення одержаних результатів дослідження полягає в тому, що вони можуть бути використані: по-перше, у науково-дослідницькій роботі – для подальшого розроблення концепції інтересів у праві; по-друге, у правотворчій та правозастосовній діяльності – як засновок підвищення ефективності правового регулювання; по-третє, у навчальному процесі – як матеріал для викладання курсів з філософії, теорії та соціології права.
Структура магістерської роботи зумовлена метою, завданнями і логікою дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, перший з яких складається з трьох підрозділів, другий і третій – з двох, висновків та списку використаних джерел і літератури. Загальний обсяг роботи складає 113 сторінок. Список використаних джерел (кількістю 99 найменування) займає 4 сторінки.

РОЗДІЛ І. Теоретико-методологічні засади
інституалізації соціальних інтересів у праві

Інтерес в системі соціального регулювання
Інтерес є активним соціальним регулятором не з дозволу законодавця, а в силу властивим носіям інтересів ментальних і вольових якостей, що визначають лінію поведінки, яку сама людина для себе виробляє у процесі саморегуляції. В інтересах схована первісна регулятивна сила, що здатна наполягати на своєму всупереч дії багатьох інших регулятивних факторів і навіть норм – релігійних, моральних, правових. У чистому виді безпосереднє регулювання поведінки людей через їхні інтереси спостерігається рідко, може бути, тільки в найпростіших ситуаціях і в невеликих співтовариствах, колективах близьких людей. У сучасних масових суспільствах соціальне регулювання через інтереси універсально поширюється на всі сфери суспільної поведінки, на всі системи регуляції. Але в будь-яких випадках інтерес не розчиняється в інших регулятивних факторах, він діє саме як інтерес, регулює поведінку, де це можливо, «від свого імені», а не від «імені» права, моралі, релігії й т.д.
«Я вимагаю», «я претендую», «я цього хочу», – говорить уповноваженний суб’єкт у суді, розглядаючи заведену їм «юридичну машину» як необхідний засіб реалізації власного інтересу. Суб’єкт віддає перевагу вчинку, продиктованому тільки його власними інтересами, будь-яким іншим варіантам поведінки, які виражають компроміс між цими інтересами й вимогами норм або якихось зовнішніх обставин. Задовольняється ж він частіше за все саме компромісом. Досить складно врегульоване веління, остаточний вибір якого є результатом сходження безлічі мотиваційних ліній і зовнішніх впливів, випробовує на собі додаткові тиски з боку факторів непередбачених, випадкових, що залишаються без уваги. До їхнього числа належать юридично невизнані й неоформлені інтереси діючої особи, його партнерів, родичів, знайомих, всіх тих, кого дана поведінка тією чи іншою мірою зачіпає. Відповідь на питання, чому людина робить так, а не інакше, може бути цілком несподіваною, що вказує на незначні фактори й дрібні інтереси, які, як правило, у серйозних справах ігноруються. Як тільки така поведінка трапляється, то ми не вправі зневажати інтересами, що викликають її, тільки тому, що вона нам представляється недостатньо важливою, невартою уваги.
Всі без винятку інтереси особистості можуть мати юридичне значення залежно від ситуації, у якій проявляються їхні регулятивні функції . Тому зусилля багатьох представників правової науки розділити інтереси на юридично значимі і юридично незначущі навряд чи можна вважати виправданими. Н. М. Коркунов, обґрунтовуючи думку про те, що право не може брати під захист будь-який людський інтерес, приводив такий приклад: «Жоден суд у світі не прийме позов про примусове виконання обіцянки потанцювати з людиною перший танець і це тому, що інтерес танцювати перший танець неодмінно з даною особою вважається недостатньо важливим для того, щоб до нього міг бути застосований юридичний захист»1.
Звісно, зазначений інтерес не можна захистити судовим позовом, але чи можна поряд із цим припустити, що переживання парубка, якому дівчина відмовила в першому танці, не здатні спричинити юридичні наслідки? Якщо інцидент сприйнятий учасниками ситуації всерйоз, за ним можуть піти юридично значимі події й дії, наприклад образа, скандал, злобування й помста в якій-небудь формі. «Дріб’язковий інтерес», що викликав їх, виступає вже в чітко вираженому юридичному контексті. Незважаючи на свою малість, він стає предметом юридичного аналізу й обговорення. Та й сам цей інтерес для учасників подій не є таким дріб’язковим, яким здається. У всякому разі, він здатний породжувати мотивацію й регулювати вчинки, подібно тому, як це роблять серйозні інтереси в серйозних ситуаціях. Юристи добре розуміють, скільки конфліктів, що вимагають юридичного втручання й судового розгляду, виникають по зовсім незначним, дрібним приводам.
Незначні, невраховувані дрібні інтереси учасників правовідносин у своїй масі впливають на правове життя не менш регулярно, ніж юридично релевантні, тобто визнані в тій або іншій формі правом, узгоджені, такі що згадуються в юридичній нормі, інтереси. Під їхнім тиском дії осіб можуть прийняти несподіваний поворот, а результат всупереч всім розрахункам і очікуванням виявитися випадковим. Відповідь на питання, чому це відбувається, ми одержуємо, звернувшись до сучасної синергетичної парадигми 2, але самі юристи давно переконалися в тім, що випадковість у правовій сфері є наслідком не стільки слабості, недосконалості юридичних проектів (хоча законодавці, наприклад, помиляються часто), скільки «гри» інтересів, головним чином, неорганізованих, безсистемних, не включених в «юридичний каталог». Юристи поводяться розумно й послідовно, коли намагаються виключити таку гру зі сфери права, відібрати з маси інтересів і поставити під правовий захист тільки ті, які доступні нормативному контролю. Але вони не мають сил управляти інтересами, скасувати, придушити їхній регулятивний потенціал. Добре продумана стратегія правового регулювання деформується, а іноді вибухає під напором сильної регулятивної дії інтересів, які переборюють усякі юридичні бар’єри. У періоди кризи правової системи, слабкого розвитку законодавства соціальне регулювання за допомогою інтересів може бути вирішальним при визначенні громадських порядків. Вони влаштовуються, насамперед, відповідно до інтересів, що просуваються волею сильних людей, а потім уже санкціонуються, оформляються нормами права.
Щодо цього яскравим прикладом може служити період приватизації державної й муніципальної власності в Україні в останнє десятиліття XX сторіччя. У результаті навмисних політичних акцій правова база приватизації була приведена в неймовірно заплутаний стан, при якому закон фактично діяти не міг. Відомо, що власність ішла від держави в приватні руки на основі оперативних підзаконних актів (президентських указів), виданих під певні інтереси, а наступні закони вже закріплювали фактичні підсумки приватизації. Те, що приватизація державної власності в Україні була, по суті, проведена відповідно до певних приватних інтересів, а не із законом і правом, найкраще підтверджується її підсумками: приватизація принесла користь досить обмеженому колу осіб. Тепер же ці особи, бажаючи вберегти власність від переділу, а своє право власності – від нападок і підозр, виступають за нормативне правове регулювання, за чіткий і твердий закон, що забезпечує схоронність сталого порядку у відносинах власності. Регулюванню за допомогою інтересів, що позволили їм захопити власність, що строго за законом одержати було неможливо або дуже важко, вони знову воліють «панування права», тобто правовий режим, що визнає формальне верховенство закону як контроль і протидію всяким «незаконним» намірам проти інтересів нових власників.
Пряме регулювання за допомогою інтересів то підсилюється, то послабляється заради вигоди й зручності тих соціальних сил, які на даний момент виступають господарями становища. У періоди криз, нестійкості суспільних систем дія інтересів як регуляторів значно активізується. Вони приходять у стан безладного руху, зіткнення й боротьби, поки одні з них не візьмуть гору й не витиснуть інші на периферійні позиції. Як тільки встановлюється нова ієрархія інтересів, де кожний з них займає місце, що відповідає реальній силі його впливу на суспільні відносини, що перемогли інтерес, який належить, звісно, пануючій політико-економічній верхівці, проголошує себе інтересом загальним, інтересом народу й усього суспільства. Це добре відомий ідеологічний прийом, вироблений тисячолітньою практикою держав в умовах класових конфліктів і глибоких соціальних протиріч. Тут ми входимо в проблематику політичного панування й класової боротьби, добре відому завдяки дослідникам марксистського напрямку, представникам ряду соціологічних вчень, насамперед М. Вебера, конфліктологічних теорій.
З позицій формаційної теорії марксизму-ленінізму трансформація інтересів панівного класу, зведення їх у загальний офіційний інтерес, що рекомендується суспільству як його власний, має характер фундаментальної ілюзії, що задає епосі особливий ідеологічний тон. Залишається непорушною та обставина, що перетворення пануючих соціально-економічних інтересів в офіційно визнані загальні інтереси членів суспільства не може відбутися без посередництва права, формального закону і юридичної норми. Якщо це перетворення відбулося, створюється ефект, схожий на «чудо»: юридична вимога, за якою насправді стоїть приватний, нерідко езопів інтерес групи людей, виглядає тепер як загальний імператив, що адресується індивідові від імені суспільства в цілому. От чому величезна безліч приватних, заряджених особистою й колективною енергією інтересів завзято домагаються юридичного визнання і юридичного захисту.
Певна частина таких інтересів цілком могла б втілюватися в життя, опираючись на власну регулятивну силу, але цей самостійний шлях проходить по «сильно пересіченій місцевості», де є ризик натрапити на перешкоду у вигляді іншого або інших інтересів, де завжди зберігається невизначеність перспектив. Бувають настільки сильні інтереси, що, здається, вони зовсім не мають потреби в підтримці права. Піднімаються над ним, можуть, у якій завгодно кількості, породжувати закони і юридичні норми «по своєму образу й подобію». Але й ці інтереси постійно прагнуть вписати себе в систему нормативно-правової регуляції, стати юридично охоронюваними, оскільки тільки в такий спосіб вони можуть зафіксувати своє пануюче положення в ієрархії соціальних інтересів, зберегти його протягом тривалого часу. Завдяки цьому пануючі інтереси стають конструкцією, що скріплює суспільство, конституційний лад, правопорядок. Вони – самі захищені, самі охоронювані із всіх захищених і охоронюваних правом інтересів.
Як соціальний регулятор інтерес діє зі змінною активністю, але в сфері правових відносин він регулює тільки із санкції юридичного авторитету, отриманої хоча б «заднім числом», post factum. Носій сильного інтересу ніколи не відмовиться від можливості використовувати його неординарну регулятивну силу для вирішення певних проблем на свою користь. Тобто при відсутності серйозних протидій він однаково надійде під диктування власного інтересу, але там, де можливе зіткнення з інтересами суспільства й інших осіб, йому абсолютно необхідна юридична ідеологізація. Суть її в тім, що вчинок, урегульований приватним інтересом, штучно піднімається в очах громадськості, підноситься як законна й справедлива справа, зроблена «по праву».
Згадаємо сюжет хрестоматійної байки про вовка і ягня, до якого зверталися великі байкарі від Езопа до І. А. Крилова. Голодний вовк однаково з’їв би ягнята, що самотньо бродило на березі струмка, – до цього підводив його порожній шлунок, але він насамперед затурбувався «легітимацією» свого вчинку, постарався додати справі «законний вигляд». Перед тим як вовк «у темний ліс ягнята поволок», він обвинуватив свою жертву в навмисному забрудненні струмка, з якого п’ють воду, у неповажному до себе відношенні й інших «провинах». Після цього примітивну агресію голодного хижака можна було зобразити як «законне покарання» ягнята за зухвалість і заподіяні вовкові образи. Переходячи від алегорії до життя, можна сказати, що «хижа людина» у суспільстві, будучи, звичайно, «хитріше вовка» і сильніше інших людей, завдяки здатності поєднуватися із собі подібними, організовано впливати на соціальні порядки досягла у наш час високої майстерності в застосуванні різноманітних законних схем, побудові політичних, юридичних і інших ідеологій, що прикривають непорядні підсумки регулювання суспільних відносин за допомогою інтересів.
Юридична ідеологізація інтересів означає в цілому, що право в різних формах бере на себе або знімає із себе відповідальність за результати їхньої регулятивної дії. Нормативне прикриття пануючих інтересів, нав’язаних суспільству як регулятори, – це одна з них. Але в сфері права реалізуються різноманітні інтереси, багато з яких не мають потреби в статусі юридичних ілюзій. За кращих часів лінії нормативного правового регулювання й соціального регулювання за допомогою інтересів або домінантно збігаються, або чітко розходяться, вступають у конфронтацію. Якщо на поверхні правовідносин ми бачимо динаміку суб’єктивних прав і юридичних обов’язків, то в глибині їх виявляється рух приватних інтересів, зчеплених таким чином, що позитивний або негативний вплив на них з боку юридичних інститутів викликає зміни, не передбачені правом 3. В умовах паралельного існування, спільної дії й можливого протиборства різних видів і способів соціального регулювання зростає значення правової визначеності, ясності й чіткості в реалізації інтересів. У суспільстві, що претендує на високий ступінь організації, соціальні інтереси представлені не врозсип і не у вигляді суцільної текучої маси, але становлять більш-менш виражену ієрархію з пануючими інтересами на вершині. Створити й оформити цю ієрархію, додати їй по можливості найбільш стійкий характер – такі основні функції права відносно соціальних інтересів.
З іншого боку, інтерес уписується в правову систему, у всякому разі не повинен бути заперечений нею. Якщо визнати, що суб’єктивні права і юридичні обов’язки встановлюються для осіб у рамках стратегії захисту сформованої ієрархії інтересів, то чи не варто допустити, що інтерес первинний, а права й обов’язки вторинні? Власне, з даного пріоритету виходять юридичні теорії інтересів. Але вони ж і визнають, що інтереси шукають захисту в праві, прагнуть до втілення в якому-небудь суб’єктивному праві, а найбільш одіозні пануючі інтереси намагаються вкритися в тіні права, виступаючи у формі юридичної ілюзії. Все це, як видно, ставить правовий регулятор над інтересами.
Багато юристів уважають, що інтерес здобуває регулятивне значення тільки через право, юридичну норму, через визнання в нормативному правовому акті. Звідси роблять умовивід, що регулятивна сила юридичної норми, що з’єднує інтерес особи з його суб’єктивним правом, є безпосередньою й первинною стосовно регулятивної сили інтересу. Останній як би розчиняється в дії права, у ньому самому вже немає необхідності.
Інші юристи міркують інакше: інтерес є правоутворюючим феномен, йому в першу чергу право зобов’язане своїм виникненням. Те, що одержують інтереси від права, є не сама по собі здатність регулювати суспільні відносини, але умови, при яких регулювання за допомогою інтересів може здійснюватися вільно, безперешкодно або з певними обмеженнями 4. Дискусія про пріоритет того або іншого виду соціального регулювання легко переходить у схоластичні сперечання типу міркувань про те, що первинно – яйце або курка. Не треба, видимо, упускати з виду, що, по-перше, ми маємо справу із самостійними сферами соціального регулювання. По-друге, інтерес є найближчій людині регулятор її поведінки, від якого вона ніколи не зможе відмовитися. По-третє, інтерес як регулятор не прив’язаний строго до права, може одержувати необхідну йому нормативну форму в області моралі, релігії, політики.
Вірно й те, що право не створює соціально-економічних і інших інтересів, проте інтереси активно формують право. Ланцюжок трансформацій соціальних явищ, що призводить до виникнення юридичної норми, появи суб’єктивних прав і юридичних обов’язків, словом, формування нових способів і прийомів правового регулювання, починається нерідко з невиразних проявів зацікавленості в якому-небудь предметі, у наступному усвідомленні інтересу й можливостей його просування в публічній сфері. Коли певний спосіб правового регулювання, вичерпавши себе, іде із громадського життя, процес розгортається приблизно в тій же послідовності: спочатку в суб’єктів зникає зацікавленість у відповідних правах і обов’язках. Потім усвідомлюється відсутність інтересу в даному виді діяльності. Після чого вже руйнуються формальні юридичні інститути – норми права, суб’єктивні права і юридичні обов’язки, правовідносини. Протягом певного періоду часу норма права, що перестала відповідати інтересу або інтересам, формально не втрачає своєї дійсності, але її скасування або істотна переробка є справою найближчого майбутнього.
Що ж стосується інтересу, що не втілився в юридичній нормі, не виразився в певному суб’єктивному праві, то його перспективи завжди залишаються невідомими: може бути, іншим часом він у тім же або трохи зміненому вигляді доможеться юридичного визнання, а може бути, це не відбудеться ніколи. У даному зв’язку виникають досить важливі запитання: як поводяться юридично невизнані інтереси в сфері права, яке місце займають вони в діяльності їхнього носія, що виступає одночасно як суб’єкт права, що пов’язує або роз’єднує їх з юридично визнаним, захищеним правом і так званими законними інтересами, які постійно привертають увагу юристів.
.
Інтерес як теоретико-правова категорія

В історії правової думки останніх двох сторіч проблеми інтересу займали визначне місце. За цей час зміцнився погляд на інтереси як на певний соціальний ресурс права, до якого можна прибігати у випадках, якщо законодавство, система діючих юридичних норм дає збої, працює без очікуваного ефекту, якщо законодавчі вирішення соціальних проблем невиразні, страждають невизначеністю. Чому ми так часто апелюємо до суспільних і індивідуальних інтересів, загалом, легко зрозуміти. У них свідомо або беззвітно юристи бачать справжній, первинний соціальний матеріал, що у більшій ступені, ніж нормативні ідеї, абстрактні принципи й високі цінності, придатний для побудови реальних правових відносин. Коли формальна норма, незважаючи на її шляхетний задум, не діє або погано працює, то інтерес, що лежить в її основі, починає привертати до себе підвищену увагу, виступає як інстанція, критерій, підстава для критики норми (закону, законодавства), дає можливість повернутися до соціальних першоджерел норми.
Є й інші причини, що спонукують юристів займатися аналізом інтересів, але в кожному разі відповідний досвід відкриває можливість виходу зі сфери нормативно-правового регулювання суспільних відносин на рівень факторного соціального регулювання, на якому інтерес, феномен неюридичний і, по суті, ненормативний, повинен виступити у своїй безпосередній ролі суспільного регулятора. У всякому разі, це відбувається там, де правовий суб’єкт, що перебуває в ситуації нормативно-правової невизначеності, задає собі запитання: «що я повинен робити, виходячи з мого інтересу?», «як я повинен вчинити, щоб не завдати шкоди інтересам інших осіб?».
Дослідження проблематики соціальних інтересів збагатили юриспруденцію в багатьох відносинах. Найбільш великими проривами в теоретико-правовій сфері варто вважати формування сучасної наукової дисципліни – соціології права, а також поява в XX столітті численних соціологічних теорій права, побудованих на матеріалах європейсько-континентальної моделі права й загального права.
Полеміка, спрямована проти нормативістського трактування юридичних феноменів була корисною навіть для вчення Г. Кельзена, не говорячи про інші плини юридичної думки, де аналіз регулятивних якостей інтересів, потреб, бажань, психічних переживань і т.п. у поєднанні з нормативним підходом допоміг поставити юридичну науку на твердий ґрунт реальності. Із широкого кола соціологічних теорій права, предметом яких є процеси не стільки нормативного, скільки факторного соціального регулювання, відзначимо насамперед концепції, що утверджували інтерес як базову категорію права на шкоду формальній нормі. Найвищого розвитку ця тенденція досягла в рамках юриспруденції інтересів, що, хоча й не одержала у свій час широкого поширення, але вплинула на європейську правову думку, наступний розвиток соціологічних теорій.
Юристи давно звернули увагу на регулятивний потенціал соціальних інтересів, але серйозні зусилля ввести їх у коло юридичних понять були початі тільки в ХІХ столітті. Так, широкий резонанс у європейських країнах мала теорія інтересу, точніше, теорія права як захищеного інтересу відомого німецького юриста Р. Ієринга, створена їм у порядку перегляду концептуальних традицій німецької юриспруденції. Історична школа, позитивістська догматика, погляд на право як на сферу розгортання вільної волі, захоплення юристів вольовими конструкціями, на думку Ієринга, повели юриспруденцію від життя убік чистої думки й волі, тоді як право, думав він, «є не просто думка, а жива сила» 5. Саме цю «живу силу права» він бачив в інтересах. У той час їх розуміли досить просто – як індивідуальні прагнення до вигоди, користі, бажання людини найбільше повно, безперешкодно задовольнити власну потребу, тобто як суб’єктивні, індивідуально-психічні явища.
Уявлення самого Ієринга про інтерес були виражені в декількох визначеннях і зауваженнях, розсипаних у різних його роботах: він прибігав до загальних суджень типу «інтерес у розумінні суб’єктивному вказує на почуття залежності в житті». «Інтереси – це життєві вимоги в широкому сенсі». «Інтерес – це діяльність по власному виборі», але іноді визначав його як «мотив, що приводить у рух волю» 6. Право, таким чином, не створює інтереси, воно їх захищає, тому в центрі розглянутої теорії стоїть «захист інтересів» від порушень і зазіхань, використання примусової сили держави для усунення перешкод на шляху реалізації інтересів.
У теоретичних побудовах Ієринг ішов від приватного права, цивільного обігу, судової практики по розгляду цивільних справ, тобто від сфери правовідносин, у якій захист інтересів здійснюється, як правило, у порядку звернення до суду особи, що постраждала від правопорушення, із цивільним позовом. Оскільки багато чого залежить від ініціативи й наполегливості самої особи, покликаної відстоювати свої права, оскільки «боротьба за право» є «обов’язок уповноваженого» стосовно самого себе й суспільства, остільки право може бути визначене як самозахист інтересів. Для особи судовий процес із простого питання про інтерес перетворюється в питання про характер, про ствердження особистості або відмови від неї 7.
У боротьбі людина знаходить не тільки своє право, але й саму себе, що як би знову підтверджує глибокі коріння юридичних засад у суспільному житті. Згодом, коли інтереси здобувають форму «набутих прав», існуюче право як «поліп» прикріплюється до суспільства, «виривати» же його потім доводиться ціною неймовірних зусиль, іноді із кров’ю.
Не всякий, але захищений інтерес відноситься до поняття права. Існує два моменти, які утворюють поняття права, субстанціальний, що укладає в собі практичну мету, а саме користь, вигоду, виграш, які повинні забезпечуватися правом, і формальний, котрий ставиться до мети просто як до засобу, а саме юридичного захисту, домагання. Поняття права ґрунтується на юридичному забезпеченні користування. Право є юридично захищеним інтересом.
Ієрингу ставили в заслугу вдале виділення «матеріального моменту» у праві, але справа саме в тім, що право в нього не виражає матеріальні інтереси, але саме ці інтереси, що одержали юридичний захист, стають правом. Були сумніви й щодо того, що матеріальний момент у праві тотожний захищеному інтересу, оскільки трактування останнього, як відзначали критики теорії інтересів, вузьке, припускає не будь-який юридичний захист інтересів, а тільки судовий, з використанням процедур розгляду цивільного позову. З легкої руки Ієринга багато юристів уважали, а деякі й дотепер думають, що будь-яке суб’єктивне право повинне бути забезпечене можливістю пред’явлення судового позову. Інакше кажучи, предметом права фізичної або юридичної особи є лише те, що може бути затребуване по суду в позовному порядку. Така умова, якби вона була прийнята, різко скоротила би сферу прав особистості, зробила б деякі з них неповноцінними або фіктивними.
У працях С. А. Муромцева одержала подальший розвиток ідея захисту як елемента сутності права. Він говорив про організований особливим образом захист на противагу захисту неорганізованому, нерегламентованому, що не знайшов відбиток у законодавчих приписах і судових рішеннях. На основі своїх теоретичних міркувань Муромцев прийшов до категоричного висновку, відповідно до якого «юридичний (організований) захист, становить основну, характерну властивість права, своїм існуванням зумовлюючи інші характеристичні властивості його» 8.
Визнання того, що право є організованим захистом осіб, безумовно, вносило елементи новизни в конструкцію захищених інтересів, але воно не просувало теорію далі границь, на яких зупинився Ієринг. Справді, якщо механізми організованого захисту прав особи вступають у дію після зазіхання на них і прямих порушень, то логічно напрошується висновок, що саме порушенням право зобов’язане своїм існуванням, більше того, ними обумовлена його сутність. Виходить, що право не існує й не має сутність до актів порушення й захисту. Немає порушень, захищати нема чого, – немає й права.
По цій або з іншої причини, Коркунов, видний представник теорії інтересів, взагалі відмовився від терміна «захищений інтерес», висунувши конструкцію «права як розмежування інтересів». Не підтримав він Ієринга й у частині, що стосується «самозахисту інтересів», як і всю концепцію «боротьби за право», ідеологія якої, як думають сучасні дослідники, не позбавлена була відтінків соціал-дарвінізму 9. Учений стояв скоріше на протилежних позиціях: якби все суспільство складалося з людей, що поважають чужі права й виконують обов’язки без усякого примуса, без насильства, то й у такому суспільстві право однаково б існувало. Інтереси, на думку Коркунова, рідко виступають у чисто індивідуалістичній формі, не у всіх випадках вимагають жертви з боку інших індивідів. Він уважав, що типовий інтерес особи не має потреби в силовому просуванні, у насильстві й боротьбі; усе, що йому треба для реалізації, – це вв’язування, узгодження з інтересами інших осіб з метою запобігання можливих зіткнень.
У такому «мирному» тоні Коркунов обговорював завдання спільного здійснення членами суспільства їхніх різноманітних інтересів, у якому активно діють моральність і право. Функція моральності – ранжувати, оцінювати інтереси по їхніх внутрішніх достоїнствах і соціальній цінності; норми моралі містять мірило оцінки інтересів, результат зважування їх на вагах добра й зла. Право має інше призначення – розмежовувати інтереси, указувати, наскільки ми маємо або не маємо права здійснювати наші інтереси при зіткненні їх із чужими інтересами. Норми розмежування інтересів, що визначають границю між правом і неправом, є юридичними нормами.
«Таким чином, – писав Коркунов, – відмінність моральності й права може бути сформульоване дуже просто. Моральність дає оцінку інтересів, право – їхнє розмежування. Установлення мірила для оцінки наших інтересів є завдання кожної моральної системи. Встановлення же принципу для розмежування інтересів різних особистостей є завдання права»10 . У цієї теорії той же основний недолік, який був властивий поглядам Ієринга: вона побудована на досвіді приватно-правових відносин, мало торкалася характеру й специфіки публічних правових зв’язків. Можна собі представити, як технічно розмежовуються інтереси орендаря й орендодавця, покупця й продавця, боржника й кредитора, але не легко зрозуміти юридичні механізми, що розділяють і виділяють окремі інтереси з маси публічних деперсоналізованих відносин, у які залучені великі «соціальні організми», насамперед держава, величезна безліч суб’єктів, часто не здатних усвідомити, з ким і як вони юридично зв’язані. Крім того, Коркунов за допомогою інтересів жорстко з’єднав моральність і право, так що створюється враження, що ці нормативні системи постійно працюють «у тандемі».
Насправді це не так; багато інтересів особи, важливі для права, нейтральні стосовно моральності, не підлягають моральній оцінці, наприклад інтереси, пов’язані із застосуванням ряду процесуальних інститутів у суді. Якщо правовому розмежуванню передує моральна оцінка процесуальних інтересів, то як же бути в цьому випадку? Припустити, що саме право оцінює й розмежовує інтереси, значить поставити під сумнів теоретичну цінність конструкції Коркунова. У ній самій відчувається певна незавершеність, тому що дія права відносно інтересів не закінчується їхнім розмежуванням. Найважливіше починається після актів оцінки й розмежування, які лише випереджають регулятивний ефект. Останній полягає в тому, що одні інтереси повністю або частково реалізуються, а інші повністю або частково не реалізуються, деякі ж витісняються, ставляться під заборону. Отже, приводів для критики теорій інтересів Ієринга й Коркунова з боку юристів було більше чим досить. Захищений, так само як і розмежований, інтерес у дійсності відноситься не до сутності права, а до сфери його функціональних проявів. Численні функції права, спрямовані на сферу соціальних інтересів (захист, оцінка, розмежування, організація, координація, узгодження, об’єднання, роз’єднання, стимулювання, блокування, витиснення тощо), навряд чи без шкоди для справи можуть бути зведені до однієї, головної й визначальної.
Сучасний дослідник, що має перед очами великий методологічний досвід функціональних теорій у різних суспільних і гуманітарних науках, звик до змішання сутнісних і функціональних елементів у трактуванні тих або інших суспільних явищ, але, незважаючи на це, погляд на інтерес як прояв сутності права в загальному не прищепився в сучасній юриспруденції. Досить мало підстав уважати інтерес безпосереднім предметом правового регулювання, тому що в цій якості виступають суспільні відносини й соціальна поведінка. Але опосередкований вплив норм права на динаміку інтересів, так само як і інтересів на динаміку норм права, досягається через область регулювання дій, учинків людей. У ній, і тільки в ній юридичні норми й соціальні інтереси сходяться. Строго говорячи, право захищає не інтерес, а дію людини, що відповідає даному інтересу, обмежує, забороняє й засуджує не сам інтерес, а вчинки людей, що намагаються реалізувати засуджуваний інтерес. Прав був Петражицький, що у полеміці з теоріями Ієринга, Муромцева й Коркунова прийшов до різко висновку: «Право регулює безпосередньо не інтереси наші, а учинки, і це – дві різні речі» 11. Не ставлячи під сумнів той факт, що інтереси являють собою необхідний соціальний матеріал для конструювання права, його форм, понять, принципів, юристи зобов’язані на когнітивному й інституціональному рівнях уникати переоцінки зв’язку між поняттями «юридичні інтереси» і «правовий учинок».
Людина не прикута залізними ланцюгами до своїх інтересів, не говорячи вже про інтереси суспільства, соціальних груп, інших осіб. Не слід думати, що індивідуальна або колективна юридична дія автоматично випливає з відповідних структур інтересів, технічно в них запрограмована. Інтереси й спосіб дії розділені сферою мети, а вона являє собою зону з високим ступенем психічної й соціальної невизначеності. Кожний юрист із власного досвіду знає, як часто доводиться зіштовхуватися з невмотивованими діями людей, неясною для стороннього погляду логікою їхніх учинків, незвичайними рішеннями, що відхиляються від здорового глузду.
Чим простіше, якщо не сказати примітивніше, людина, тим більше вона залежить від первинних життєвих потреб і інтересів, тим частіше зумовлюється ними. Насаджуваний сучасним суспільством homo economicus – яскравий приклад подібного примітивного типу; у ньому все ясно й до кінця пояснено в термінах матеріальних інтересів і прагнень. Підходити до нього з іншими мірками просто безглуздо. І навпаки, чим складніше особистість, чим багатіше й різноманітніше структура її інтересів і потреб, тим успішніше в її вчинках переборюється автоматизм і безпосередність дії інтересів. Хрестоматійний випадок – мотивація поведінки Сократа, що відмовився бігти з темниці після винесення йому смертного вироку. Втеча, поза всяким сумнівом, відповідала інтересам філософа, у такий спосіб він міг зберегти собі життя, але, як відомо, він зволів випити чашу з отрутою, щоб утвердити ідею, що ставив вище власного життя й особистих інтересів, – цивільну ідею підпорядкування праву й закону.
Проте, незважаючи на відсутність бездоганної точності, припущення, відповідно до якого поведінка юридичних суб’єктів прямо або побічно диктується різноманітними інтересами, має позитивний і конструктивний зміст для юриспруденції. Особливе значення мають методологічні висновки з даного припущення. У цьому зв’язку корисно згадати уроки так званої юриспруденції інтересів, що у полеміці зі своїм антиподом, юриспруденцією понять, виробила схеми, що гранично широко використовують категорію «інтерес» в області права.
Ця полеміка відбувалася в середовищі німецьких юристів першої половини XX століття. У роботі «Дух римського права» Ієринг розділив юриспруденцію на нижчу і вищу; перша займається тлумаченням правових норм і упорядкуванням законодавства. Друга – формуванням юридичних понять і створенням конструкцій для побудови єдиної правової системи. Нижча юриспруденція являє собою досвідчену юридичну науку, вища – мислиться як методологічне вчення, категорії якого мають особливий характер. Вони не є звичайними висновками науки, але являють собою самостійні сутності, свого роду «юридичні тіла», які наділяються об’єктивними властивостями, подібно тому, як у природознавстві це робиться у відношенні природних тіл.
Вища юриспруденція, по Ієрингу, є природничо-історична методологія. На цей вищий методологічний статус і претендувала юриспруденція інтересів, виступаючи проти формального догматизму й безжиттєвих конструкцій юриспруденції понять. Остання в ході цієї боротьби втратила багато позицій і втратила засоби впливу на юридичну практику, що призвело до відомого прогресу в області права. Зіткнення двох юриспруденції на методологічному ґрунті мало, звичайно, об’єктивні причини й деяку передісторію.
Для німецької і європейської правової науки в цілому XIX століття було часом виникнення й поширення ряду позитивістських плинів правової думки на шкоду природно-правовому напрямку, що панував. Однак, на початку цього сторіччя розумами німецьких юристів правила історична школа права (Г. Гуго, Ф. Савіньї, Г. Пухта й ін.). Її головна ідея полягала в утвердженні принципів національного розвитку права, укоріненні правових початків у свідомості й дусі народу. Останній, як і гегелівський дух, був абсолютним і об’єктивним. У свою чергу, свідомість і дух проявляються в історично сформованих постійно властивих народові ідеях, почуттях, категоріях і поняттях. Саме вони, а не накази суверена або воля законодавця, є справжнім предметом юридичних досліджень.
Історична школа права навчила юристів ставитися до правових понять як до чогось священного, вартого вершин духу й чистої логіки. Черпати зміст і вловлювати значення юридичних понять можна з того, що люди говорять про право, думають і пишуть про нього. Звідси пристрасть історичної школи до юридичного документа, писаного й неписаного матеріалу – висловлювань законодавця, доповідей і протоколів комісій, висновків і думок юристів. На першому плані стояла історична інтерпретація норм права, що відповідає прийомам їхнього тлумачення, в основі яких лежав «культ матеріалів». Те, що потім називали юриспруденцією понять, або аналітичною юриспруденцією, є, по суті, продовженням даної традиції. Пізніше вона була посилена вченнями про позитивне право, про юридичні норми як конструкції, з яких будується правова система.
Перші версії правового позитивізму лише підштовхували юридичну науку убік віддалення від дійсного соціального життя. Поступово «правове будівництво» перетворилося у формально-логічне заняття, у конструювання правової системи з понятійних блоків і деталей, звелося до обмеженого набору догм і логічних операцій, за допомогою яких норми виводилися з понять, а поняття з норм. Захоплені благою метою, прагнучи надати право, не як простий інструмент обслуговування суспільних потреб, а в ролі керівної сили суспільства, прихильники юриспруденції понять не помітили, як відірвалися від життя, втратили всякі реальні орієнтири.
Ієринг був одним із перших, хто повстав проти подібного положення справ у юридичній науці, але він є скоріше предтечею юриспруденції інтересів, чим її засновником. Хоча його роботи зробили належне враження в науковому світі, юридичний формалізм і догматика після Ієринга залишалися ще сильнішими. Якщо юриспруденція понять не була чітко оформленим рухом наукової юридичної думки, оскільки на її принципах сходилися представники різних теоретичних шкіл і напрямків, показуючи при цьому неоднакову міру відданості даним принципам, то юриспруденція інтересів – це школа, що пов’язана з ім’ям Ф. Хека і його прихильників (М. Рюмелін, Р. Мюллер-Ерцбах).
Школа сформувалася для боротьби з юриспруденцією понять, у всякому разі, одна з перших статей Хека, опублікована в «Німецькій юридичній газеті» в 1909 р., так і називалася: «Що таке юриспруденція понять, проти якої ми боремося?». Незабаром, однак, у тюбінгенцев з’явився й інший супротивник – школа вільного права, що, люто нападаючи на формалізм і догматику офіційного права, не зупинялася перед запереченням усякого значення юридичної норми й необхідності підкорятися закону. Якщо Хек і його однодумці дорікали юриспруденцію понять за відрив права від життя, то школу вільного права вони критикували за ідеї, що допускають і виправдують сваволю особи в процесі прийняття ними юридичних рішень.
Юриспруденцію інтересів не можна назвати теорією права у власному змісті цього слова, для цього їй бракує повноти й системності. Все, на що вона претендує, – це бути методологічним вченням у сугубо «технічному» значенні, або, як говорять сьогодні, технологією вироблення на основі специфічного соціального матеріалу конструкцій, з яких вибудовується правова система. Вона технічна внаслідок того, що при роботі із соціальними інтересами намагається уникати наслідків, пов’язаних з їх філософською й політичною інтерпретацією.
Юриспруденція інтересів не відображає яких-небудь специфічних філософських позицій і тому сумісна з будь-яким філософсько-правовим трактуванням юридичного явища або інституту. Вона не несе в собі ніякої ідеологічно-критичної спрямованості, отже, може узгоджуватися з кожною політичною системою, розвиватися в умовах самих різних політичних режимів.
Самі по собі інтереси можуть бути філософськи пофарбовані або мати певний політичний характер, але розроблені юриспруденцією інтересів способи роботи з ними, методи дослідження інтересів і конфліктів інтересів є нейтральними відносно філософії й політики. У центрі уваги юристів перебуває не стільки природа соціальних інтересів і їхнє втримування, скільки зв’язки між ними й динаміка даних зв’язків, представлена з боку протиріч і конфліктів. Як і личить усякій серйозній юридичній доктрині, тюбінгенська школа на відміну, наприклад, від руху вільного права, залишає в недоторканності майже весь понятійний апарат юридичних досліджень, підкреслює нормативний аспект права, важливість і обов’язковість юридичної норми для суб’єкта правозастосування, верховний статус закону в ієрархії джерел права. Мета полягає у досягненні більше високого рівня розуміння позитивних норм і процесів установлення норм внаслідок заміни аналізу (дослідження) понять аналізом (дослідженням) інтересів.
Основні постулати юриспруденції інтересів досить прості, про що свідчить наступне висловлення Хека: «Право існує тільки для того, щоб служити життєвим інтересам, зважувати й розмежовувати людські інтереси у відношенні друг до друга. Дослідження зв’язків між установленнями права й станом інтересів, дослідження інтересів, є основним завданням юридичної науки. Правове встановлення не пізнане й не сформульоване, якщо не пізнаний і не сформульований інтерес, що є його втримуванням».
Звертаючись до аналізу інтересів, дослідник стає самостійним стосовно логіки й тексту юридичної норми, а це веде до незалежності від догматичних формул і твердих дефініцій, наближає його до життя. Юридичні норми захищають інтереси людських співтовариств і, тим самим, забезпечують його життєві умови. До інтересів співтовариства належать також і інтереси його членів. Право впорядковує приватні інтереси, що зв’язують співтовариство, відмежовують їх друг від друга, а також від безпосередніх спільних інтересів.
Правова норма розглядається як функція суперечливих в основі своїй інтересів. Вона є не що інше, як виражена на законодавчому рівні регулярність у рішенні типових конфліктів інтересів. За багатьма спеціальними питаннями теорії права юриспруденція інтересів попросту перевела акценти з поняття як елемента аналізу на інтереси. Так, граматичні й логічні прийоми тлумачення норм права повинні були відійти на другий план, поступившись місцем історичному тлумаченню з обов’язковим «зважуванням» інтересів.
Тюбінгенська школа відновила традиції вивчення вольових аспектів сутності права, майже повністю втрачених у юриспруденції понять. Для заповнення прогалин у праві рекомендувалося відмовитися від використання конструкцій, пов’язаних із загальними поняттями й дефініціями, і покластися на суддівську правотворчість, засновану на аналізі інтересів.
Оригінальність такого підходу до проблеми інтересу в праві полягала у тім, що завдання юриспруденції були сформульовані з акцентом не на захисті або розмежуванні інтересів, а на їхньому зв’язуванні, упорядкуванні, відповідно до прийнятої в законі схеми. Усяка юридично значима ситуація розглядається як щонайкраще структуроване зв’язування конфліктуючих інтересів. Основне завдання права – улагоджувати типові конфлікти інтересів.
Юридичні норми й закон виникають у результаті процедур узгодження, причому фактично в розрахунок приймаються всі інтереси, що беруть участь у суспільному житті. З лексикона юристів даного напрямку зникають слова «боротьба інтересів», «придушення інтересів» і т.п., їх місце займає сам конфлікт, його причини й характер. Вони зосереджені на процедурах улагоджування конфліктів, законних способах досягнення компромісів. Тут лежить ключ до пояснення того, що юриспруденція інтересів не переросла в цільову (телеологічну) теорію права, подібну тієї, до якої прийшов у свій час Ієринг. Якщо мета права є не що інше, як вимога переважного інтересу, то юридична норма, спрямована на правову мету, у той же час повинна враховувати силу переборених і подоланих інтересів, протилежних тим, які стали метою права. Зростаюча сила останніх здатна призводити до зміни правових ситуацій, переоцінки інтересів, нового зважуванню їх на вагах права. Але в кожному разі соціальним ідеалом для юриспруденції інтересів виступає можливість співіснування різних інтересів і прагнень, а конфлікт інтересів, з погляду права, є лише привід оцінити їх по достоїнству, указати місце в ієрархії, пристосувати їх друг до друга.
Карбоньє навряд чи прав, коли під час обговорення питання про те, чи може юриспруденція інтересів претендувати на статус соціології, зауважував: «Якщо спробувати представити цю теорію в карикатурному вигляді, можна було б сказати, що вона дуже корисна для груп тиску, оскільки закріплює й розвиває їхній успіх»12 . Очевидно, що немає приводу для подібних припущень. Наскрізною лінією через юриспруденцію інтересів проходить думка про те, що єдність правопорядку заснована на спільності соціальних інтересів скоріше, ніж на загальних поняттях і логічній послідовності людського мислення.
Разом з тим юриспруденція інтересів відкидала властиве руху вільного права нігілістичне відношення до юридичних понять, а також до правових норм і законів. З юридичної сфери витісняється панування догматизованих понять і дефініцій, але не вони самі. Міцність і безпека можуть бути досягнутими тільки через логічний елемент у праві, через відому міру абстракції. Це було визнанням логічної значимості норми, хоча й небеззастережним.
Юристи повинні займатися класифікацією понять, системою дефініцій, але для них це тільки допоміжний матеріал порядку, що орієнтує, а не предмет первинного аналізу. У законі необхідно бачити насамперед «діагональ сил» інтересів, що борються, але він разом з тим є технічним засобом, інструментом проведення політичних рішень, прийнятих сувереном. У жодному разі юриспруденція інтересів не прагне послабити в людей почуття вірності закону, вона навіть не припускає такого ослаблення . Цей момент відображає своєрідне трактування зв’язку між інтересами й цінностями в праві, з якої виступила розглянута школа.
З того, що юридична норма з’являється в результаті зважування конкретних соціальних інтересів, не випливає, що правове співтовариство (держава) ставить свої ціннісні судження нижче суб’єктивних суджень. Навпроти, при тлумаченні закону, яким би вільним воно не було, при заповненні прогалин у законодавстві судді повинні, насамперед, прибігати до оцінок, що випливають із закону. Це необхідно, щоб перебороти небезпеку суб’єктивних суджень. Самі по собі інтереси суб’єктів лише підсилюють цю небезпеку; результат вільного зважування інтересів повністю залежить від індивідуальності суб’єкта.
При заповненні прогалин в змісті законів суддя повинен бути зв’язаний тими ціннісними судженнями, які містяться в законному праві. Люди, що мають ті ж самі або аналогічні інтереси, здатні висловлювати різні, нерідко діаметрально протилежні ціннісні судження, навіть соціальний ідеал, сприйнятий окремою людиною, має індивідуальне фарбування.
У позитивному плані юриспруденція інтересів містила в собі положення про подвійність права як соціального явища. Воно являє собою дуальну систему, що складається зі сфери вимог і сфери інтересів. Перша сфера підлягає осмисленню через категорію обов’язкової вимоги (закону, норми): правопорядок є порядок вимог, закон виступає як активна вимога, суб’єктивні права суть образи вимог і т.д. У другій сфері правопорядок – це порядок інтересів, закон є вирішенням конфлікту інтересів, суб’єктивні права – способи захисту інтересів.
Ставлення до цих двох сфер, або сторін права визначає спрямованість методологічних вчень, серед яких Хек і його однодумці виділили тільки три головних – юриспруденцію понять, школу вільного права й, звичайно, юриспруденцію інтересів. Перший напрямок базується на врахуванні правових вимог. Вирішення окремого випадку розглядається як акт пізнання; суддя всього лише підводить випадок під формальну вимогу. Якщо це неможливо, то, відповідно до строгої позитивістської установки, треба відмовитись від захисту людей, причетних до даного випадку. Ріст права відбувається за рахунок утворення нових норм, виведених із правових понять у порядку їхнього розвитку, уточнення й конкретизації.
Школа вільного права, навпроти, розгорнута убік сфери інтересів 13. Вона вважає, що юридичне рішення може бути отримане шляхом ретельного вивчення самого випадку й врахування релевантних інтересів. Закон не вважається принципом здійснення права. Він може виступати як рамки для тих норм, які можуть бути визнаними в різних обставинах або представляють набір підстав для прийняття рішень.
Що стосується юриспруденції інтересів, то в частині вірності закону й врахуванню правових вимог вона згодна з юриспруденцією понять, тоді як зі школою вільного права в неї є точки дотику з боку врахування інтересів. Таким чином, юриспруденція інтересів інтегрує позитивні початки, властиві кожному із двох інших методологічних напрямків, переборює їхні крайності й недоліки й на цій підставі претендує на статус вищої юриспруденції, самої надійної юридичної методології.
Протистояння юриспруденції понять і юриспруденції інтересів не зайняло занадто багато часу в історії правової думки, але проблеми, поставлені в ході полеміки, і багато методологічних позицій, сформульовані тією й іншою сторонами, є, можна сказати, вічними. Вони відтворюються й понині в різних теоретичних побудовах юристів, у концептуальних схемах, що існують іноді в рамках того самого наукового напрямку.
Отже, попередньо підсумовуючи, варто відзначити:
Юриспруденція понять. 1. Вихідним моментом і першоосновою права є поняття про право (ідея права). Воно належить до сфери думки й логіки. Правопорядок є не що інше, як розгортання правових понять, які роблять юридичне життя раціональним, логічно зв’язаним і послідовним. Формальна логіка привносить у сферу права визначеність, стабільність, доказовість, передбачуваність і т.д. 2. Сутність і структури права мають логічну природу. Норми права (закон), будучи розумовими конструкціями, осягаються в результаті інтерпретації понять, що містяться в них, та аналізу термінів. Тим же шляхом норми перевіряються, виправляються, заглиблюються, удосконалюються. Прогрес права є прогресом правової думки, успішно впровадженим в громадське життя. 3. Теорія права – нормативна дисципліна, зорієнтована на нормативний підхід до предмета свого вивчення, що опирається насамперед на логічні й семантичні методи дослідження. У центрі правової теорії – незмінна й позаісторична догматика права, формально-догматична методологія. Основна мета теорії полягає у виробленні єдиних, однакових правових понять. Правова теорія, опираючись на закони логіки й незаперечні вимоги розуму, веде за собою юридичну практику. 4. У сферу правотворчості юридична наука приходить із готовими ідеями й рекомендаціями, науковими програмами. Вироблення ідей, впроваджуваних у практику, здійснюється на когнітивному рівні. Критерієм науковості нових правових понять є можливість обґрунтування його діючою нормою або нормами. Із загальних понять (формул, формулювань, дефініцій) можуть бути логічно виведені частки похідні; з первинних понять (норм) дедукуються вторинні поняття, а з них – поняття третього порядку й т.д. Всі нововведення в праві досягаються шляхом логічної обробки наявного позитивно-правового матеріалу.
Юриспруденція інтересів. 1. Право й правопорядок виникають із динаміки громадського життя. Право і є саме життя. Інтереси надають праву необхідну енергію дії. Правосвідомість і логіка права успішні тією мірою, якою вірно визначають характер і рух суспільних і індивідуальних інтересів. Закони й суб’єктивні права осіб є перетвореними інтересами. 2. Сутність і структури права мають соціальну природу, пізнаються шляхом вивчення інтересів. Юридичні норми виражають уявлення законодавця про цінність, вирівнювання й гармонізацію інтересів. Генезис правових форм пояснюється динамікою інтересів. Аналіз інтересів і конфліктів інтересів дозволяє знайти підходи до випадків, не врегульованих або погано врегульованих законом. 3. Теорія права – соціальна наука, зорієнтована на соціологічний підхід до вивчення права. Теоретичні й методологічні пріоритети юристів розташовуються не в області чистих правових понять (норм), а в сфері поведінки суб’єкта права. Зв’язки між юридичними нормами й інститутами розкриваються через аналіз оцінки й зважування інтересів, через їхній зв’язок. Критерієм правової теорії виступає юридична практика. 4. Правотворчість – сфера інноваційної, експериментальної діяльності із численними пробами й неминучими помилками. Законодавець працює з індивідуальними й груповими інтересами. Закон виражає результат вирішення конфлікту інтересів. Позиції закону відносно інтересів можуть бути різними. Він їх визнає, забезпечує, зв’язує, захищає, наділяє в юридичну форму, просуває, організовує, координує й т.п. Правовий ідеал – гармонія інтересів. Законодавчі нововведення є результатом узгодження й компромісів різноманітних інтересів.
Будучи різними потоками того самого позитивістського плину XIX початку XX століття, вони багато принципових питань правознавства залишили за межами полеміки. Суперечка йшла на техніко-юридичному рівні (прийоми правотворчості й правозастосування, тлумачення права, заповнення прогалин у праві й т.п.), тому представники даних напрямків не підкреслювали своєї філософської або політичної заангажованості. Але це не означає, що її не було. Позитивістський дух методології, прихильність до нормативістських і
соціологічних підходів були об’єктивно даними властивостями відповідних теоретичних побудов. У той час як юриспруденція інтересів і юриспруденція понять зводили методологічні розрахунки один із одним, самі вони зазнавали різкої критики з боку різних правових шкіл, якими була багата друга половина XIX і перша чверть XX сторіччя.
Юриспруденцію понять, природно, засуджували за те, що вона насильно втискувала життя в систему правових понять, прагнула не до соціально коштовних, а до логічно бездоганних юридичних рішень. Для багатьох юристів стало очевидним, що формально-логічний, догматичний шлях відводить від первісного змісту юридичних понять, здатний викликати кризу правової думки. Тих же, хто намагається інтерпретувати право у світлі категорії інтересу, чекає інша небезпека – апологія сили й пануючого інтересу.
В англо-американській юриспруденції, що у ряді теоретично значимих аспектів являє собою єдине явище, або, говорячи інакше, в англомовній юридичній літературі, уживали спроби з’ясувати значення соціальних інтересів у праві, зусилля, паралельні відповідному європейському досвіду. Були досягнуті багато в чому схожі результати. Методологічні пошуки юристів велися в тій же площині контроверз між формальними юридичними вимогами й принципом інтересів.
Юридичний позитивізм в Англії XIX в. породив «аналітичну школу права» (Дж. Остін), деякий аналог юриспруденції понять. Обоє напрямки займалися дослідженням структур системи права, її предметів і приписів, заглиблювалися в аналіз логічних основ теорій, принципів і концепцій з метою вироблення нормативного матеріалу для судового й адміністративного процесу. Науковий авторитет Ієринга в Англії й США був не меншим, чим у Європі, і він у чималому ступені сприяв росту уваги юристів до проблематики дослідження інтересів. Цим займалися в основному соціологічні школи США 14.
У першу чергу варто назвати соціологічну юриспруденцію Р. Паунда, що часто називали «теорією інтересів». У цілому він розглядав право як вид або форму соціального контролю, тобто регулюючий устрій, що приводиться в рух не стільки свідомістю й волею людей, скільки енергією властивих людині прагнень, бажань і вимог. Всі ці спонукання до дії об’єднані в Паунда в категорії «інтерес».
Правова система досягає цілей правопорядку або, у всякому разі, намагається це робити, визнаючи деякі із цих інтересів, визначаючи границі, у яких вони можуть бути визнані й уведені в дію за допомогою правових приписів, що розвиваються й застосовуваних судовим (а сьогодні й адміністративним) процесом відповідно до владної техніки, а також за допомогою зусиль забезпечити визнані в певних межах інтереси. Дія правової системи, робота судів і законодавців полягає в здійсненні безлічі різноманітних функцій відносно людських інтересів, які необхідно виявляти, визнавати, ураховувати, оцінювати, визначати, розмежовувати, забезпечувати, захищати й т.д.
Під інтересом Паунд розуміє вимоги й бажання людей, які вони намагаються задовольнити в індивідуальному або груповому порядку і які повинні враховуватися при організації людських відносин у цивілізованому суспільстві. У точному значенні інтересом, з яким має справу право, є юридично визнані вимоги, бажання й домагання, як би позбавлені вже своєї безпосередньої психологічної мотивації.
Паунд, як відомо, був супротивником суб’єктивізму й вольових інтерпретацій права, тому юридизацію інтересу він представляє як інституалізацію вимог, бажань і домагань у діяльності законодавців і судів. Він рішуче заперечував проти змішання інтересу з уявленням про вигоду. Суд не може задаватися питанням, вигідно або невигідно людині щось бажати, вимагати. Не може ставити своє рішення в залежність від відповіді на дане питання. Найімовірніше, суд не дасть людині того, що він вимагає, або всього, що він вимагає. Але він не дає йому цього саме в силу лежачого на суді обов’язку враховувати суперечливі бажання даної людини, вимоги інших осіб, а не тому, що це йому не потрібно 15. Інакше кажучи, психологічні мотиви, що викликали ті або інші юридично визнані вимоги, бажання й домагання, перестають впливати на їхнє подальше проходження в сфері права. На цій підставі деякі американські юристи реалістичної школи вважали юридично визнані інтереси породженнями самої правової системи.
Паунд стояв на протилежній позиції: право не створює інтересів, вони могли б існувати навіть при відсутності правопорядку, Вони йому передують, беруть участь у механізмах його формування й відновлення. Не створюючи самих інтересів, право визначає міру їхньої реалізації з урахуванням інших інтересів, можливостей ефективного їхнього забезпечення засобами права, через судовий і адміністративний процес. Воно виробляє засоби, за допомогою яких забезпечуються визнані й розмежовані інтереси, правила оцінки й зважування інтересів.
І все-таки, вважає Паунд, інтереси, тобто вимоги, бажання й домагання, для яких або у зв’язку з якими право, бажаючи зберегти й розвивати цивілізацію, повинне встановлювати деякі умови, стверджуються завдяки індивідуальним людським істотам. Тому в його класифікації інтересів на першому місці стоять індивідуальні інтереси, що виражають потреби людського життя як такого. Існуючі у зв’язку з життям у політично організованому суспільстві вимоги й бажання людини становлять групу публічних інтересів. І нарешті, соціальне життя в цивілізованому суспільстві породжує широку категорію вимог і бажань людей, які Паунд називає соціальними інтересами.
Що треба робити із цією масою різноманітних соціальних інтересів, щоб сформувати й постійно обновляти правову систему? Послідовність дій у Паунда визначена, можна сказати, по пунктах:
1) варто врахувати інтереси, які вимагають визнання, узагальнити й класифікувати їх;
2) визначити інтереси, які право повинне визнати й намагатися захистити;
3) установити принципи, на яких такі інтереси повинні бути визначені й розмежовані з метою їхнього захисту;
4) продумати засоби, за допомогою яких право може захистити їх після визнання й розмежування;
5) врахувати обмеження правових дій, здатних призвести до неповноти визнання й захисту інтересів, які ми повинні спробувати захистити інакше.
У цьому зв’язку постають проблеми критеріїв оцінки й значення цінностей у праві, для вирішення яких юристи повинні звернутися до фундаментальних розробок соціальної й політичної філософії. Останні не дають ніякої надії на абсолютні судження, приходять до висновків досить відносних. «Я не думаю, – писав Паунд, – що юрист повинен робити більше, ніж визнавати проблему й сприймати її для себе як проблему захисту всіх соціальних інтересів, наскільки він це може зробити, а також досягнення балансу або гармонії між ними, тобто сумісності із захистом усіх з них» 16.
У результаті оцінки всіх каталогізованих інтересів відбираються ті, у яких знайдені «реквізити цінності». Вони визнаються юридично значимими й уводяться в дію в межах, обумовлених оцінкою та її критеріями. Чи значить це, що «більш коштовні» і «менш коштовні» інтереси захищаються правом з різним ступенем ретельності? Чи може юрист поступатися нижчими інтересами заради вищих? Яким чином вимога захищати всі юридично визнані інтереси, проголошені Паундом (а в Європі – Хеком), сумісна із ціннісними підходами, що вносять у сферу інтересів ієрархію, диференціацію, субординацію?
Враховуючи, що право володіє далеко не безмежними засобами захисту, можливості й ресурси правової системи ростуть не настільки швидко, як того вимагає динаміка людських інтересів, що однаковий захист різних по своєму ціннісному достоїнству інтересів у всіх суспільствах уважається недоцільним, то поставлені вище запитання дійсно є каверзними для всякої теорії інтересів у праві. Паунд виходить із цього положення за допомогою декількох оригінальних конструкцій (соціальний контроль, соціальна інженерія й ін.), які в історії правової думки XX в. стали своєрідними розпізнавальними знаками американської соціологічної юриспруденції.
Паунд жив і працював у часи, коли вищим достоїнством юридичної теорії вважалася її близькість до науково-технічної парадигми, пов’язаної із класичною картиною миру. Зміст і своєрідність юридичної творчості він визначав через прагматичні її цілі, спрямовані, насамперед, на позитивні, конструктивні зміни в судовій і адміністративній практиці. У цьому сенсі юрист є «соціальним інженером», фігурою, аналогічною інженерові в індустріальній сфері. «Про інженера, – писав Паунд, – судять по тому, що він робить. Про його роботу судять на підставі її придатності для тієї мети, якій вона покликана служити, а не по її відповідності ідеальній формі певного традиційного плану. Ми, на противагу минулому століттю, думаємо про юриста, про творця права аналогічним образом. Ми хочемо не дискутувати про природу права, а вивчати правопорядок» 17. Коли говорять, що ідеальний суддя міркує як «чиста машина», то в цьому, зауважував Паунд, немає великого перебільшення.
В праві Паунд бачив насамперед машину, агрегат елементів, зв’язків, структур, функцій. Право в ідеалі діє машинально. Краща правова машина розширює сферу правової ефективності так само, як краща машина розширює сферу індустріальної ефективності. Право ж ефективно тоді, коли воно захищає якнайбільше інтересів. Тому підвищувати ефективність права значить розширювати сферу інтересів, що захищаються ним. При цьому мова не йде про те, що юристи зі своїми регулятивними засобами повинні втручатися в усі справи й всі соціальні відносини. Багатий досвід показує якою марною буває правова машина, коли вона намагається забезпечувати деякі види інтересів. Але право не повинне випробовувати перешкоди там, де його ресурси як діючої машини дозволяють задовольняти соціальні бажання одних людей, не приносячи непропорційні жертви у вигляді соціальних бажань інших людей.
Правова система працює ефективно, якщо вона забезпечена механізмами створення життєвих благ, засобами задоволення вимог і бажань людей, що живуть разом у політично зорганізованому суспільстві. Створення таких благ і засобів з метою розширення сфери інтересів – це і є завдання соціальної інженерії. Мається на увазі таке регулювання відносин і впорядкування поведінки, при яких створюються життєві блага й засоби задоволення людських домагань мати або робити якісь речі, обходячись, наскільки це можливо, найменшими тертями й втратами. У цьому змісті право покликане дати суспільству все, що воно може.
Прагнення до задоволення всіх претензій, реально досяжних і юридично визнаних, відповідає справедливості – справжній меті права. Її варто розуміти не як індивідуальну чесноту або як функцію суспільних відносин, а як режим регулювання. Відповідно, і право визначається їм як режим соціального контролю за допомогою сили політично організованого суспільства. Зрозуміти ж право можна тільки в тому випадку, якщо як вихідний момент беруть інтереси, тобто домагання, бажання або вимоги індивідів мати або робити щось, або не бути примушеним до того, що людина робити не хоче.
Сучасне розуміння права Паунд зв’язував із задоволенням все більшого числа людських бажань із найменшими жертвами. Право повинне стати соціальним інститутом для задоволення домагань, вимог і очікувань, включених в існування цивілізованого суспільства, реалізації їх з найменшими жертвами. Він був схильний бачити в правовій історії свідоцтва визнання і задоволення людських бажань і домагань через соціальний контроль. Історія права йде по шляху усе більш охоплюючого і ефективного захисту соціальних інтересів, усе більш повного й ефективного усунення втрат і запобігання терть. У цій захоплюючій картині сьогодення й майбутнього права є щонайменше одна обставина, що бентежить: погляд на право як джерело життєвих благ і засіб задоволення людських домагань. Він, дійсно, прищепився в західному світі, породив навіть відоме прислів’я: не потрібно просити в Бога те, що може дати юриспруденція. Але милостивий образ «юриспруденції, що дає …» мерхне, коли він суцільно й поруч натрапляє на його дійсність, що спростовує. Ніякому суспільству не вдавалося дотепер одержати «милостей» від права більше, ніж воно в нього вклало в змісті ідей, норм, інститутів, удосконалювання цілей і засобів реалізації інтересів, досягнення вимог, бажань, домагань.
Епоха захоплення гаслами «загального благоденства», що надихнула Паунда, на трактування права як інституту задоволення людських інтересів, пройшла в Америці, завершується в Західній Європі. Тепер про соціальну інженерію згадують як про цікавий факт американської правової історії. Сьогодні юриспруденція, очевидно, упокорилася з тим, що правовий захист інтересів здійснюється нерівномірно й несправедливо: широко й різнобічно задовольняються вимоги, претензії й бажання соціальної й економічної еліти (від 2 до 10% населення), тоді як число індивідуальних і групових інтересів не одержують гідного захисту, або право відкрито «жертвує» ними, використовуючи різні приводи й обставини. Про це красномовно говорить світова статистика розподілу багатств, власності й доходів населення, нерівні можливості людей у галузі освіти, охорони здоров’я, користування досягненнями культури й т.д.
Методологічні установки Паунда в наш час явно застаріли. Поява посткласичних наукових парадигм і нової раціональності позбавили інженерно-механістичні конструкції в суспільних науках їхньої колишньої привабливості. Для нинішніх молодих юристів порівняння права з машиною виглядає неприродним й некоректним, але справедливості заради треба сказати, що воно завжди розглядалося як велика натяжка. З нею погоджувалися більше для ввічливості, можна сказати, з поваги до класичної механіки. У Паунда, крім усього іншого, «правова машина» виявилася чи ледве не поруч із «паровою машиною»: обидві вони втілюють якусь інженерну думку, провадять «машинний продукт», що відрізняється від продукту «ручної роботи».
Поняття «ефективність права» він, по суті, зводить до «продуктивності права», змістивши акценти з регулюючої ролі юридичних інститутів на їх породжуючи функції, що, звичайно, приводило до певного перекручування образа права в очах громадськості. Цьому сприяло й саме розуміння інтересу, що Паунд розділяв практично з усіма американськими і європейськими юристами свого часу. Виражений у бажаннях і вимогах інтерес, таким чином, ставився цілком і повністю до позиції суб’єкта в суспільстві. От чому соціологічна юриспруденція Паунда, як і німецька юриспруденція інтересів, змогли дати прийнятне пояснення того, як впливають соціальні інтереси на законодавство й право, але на питання, чому право витісняє й придушує багато інтересів, утягується в конфлікт інтересів на стороні одних і проти інших, відповісти навіть не намагалися. Тим часом право і юридична практика XX в. – «століття ідеологій» – мали потребу в подібних відповідях і вимагали їх.
Більшість напрямків юридичної думки минулого – XX сторіччя, дуже різних, і навіть протилежних по методологічних, теоретичних і ідеологічних установках, сходилися в тім, що право призначене по своїй природі служити соціальним інтересам, що досягли певного політичного статусу. Концепція права як інструмента проведення й захисту політичних інтересів приймається юристами по різних мотивах: одні це роблять з принципових філософсько-правових міркувань, а інші – виходячи з реалістичних підстав. Схема міркувань досить проста: позитивне право є явище вольове, воля виражає соціальні інтереси, а інтереси виступають регулюючим фактором відносно маси суб’єктивних прав і юридичних обов’язків. Через вольові процеси правотворчості й застосування юридичних норм інтереси як би заносять у право «вірус політичної ідеології», і воно починає діяти вибірково відносно соціальних класів і націй.
Не будемо спеціально зупинятися на марксистсько-ленінській теорії права, оскільки вона добре відома, але відзначимо все-таки притаманну їй послідовну й цілеспрямовану ідеологізацію права з позицій класового розуміння ходу історії. Право – це зведена в закон воля панівного класу, система організованого просування й захисту його інтересів, інструмент політичної боротьби із класами й іншими соціальними прошарками. Із цих передумов випливали теоретичні постулати типу «право є форма політики», «право є ідеологією» і т.п 18. У менш твердій формі ці ідеї присутні майже в кожній правовій теорії, що методично відкидає ціннісні абсолюти й логічні догми, намагається звільнити право від безкомпромісного формалізму, від скутості вічними й незмінними схемами.
Як би це не було, але багато вчених-юристи розглядають інтерес як свого роду ключ до ціннісної теорії права. Це цілком виправдано, якщо мова йде про практичну цінність юридичних норм і інститутів, суб’єктивних прав і юридичних обов’язків, зобов’язань, договорів, позовів і інших інструментів конструювання реальних форм правового життя. Реалістичне відношення до актуальних правових фактів зводиться, по суті, до образа думки, при якому для людини позбавлено цінності все те, що не лежить у площині його інтересів. Власні або сприйняті в особистісному плані колективні інтереси формують життєву позицію, через яку люди оцінюють дані факти. Така істина, підтверджувана нашою повсякденністю, добре помітна на побутовому рівні, але ми все-таки із працею уявляємо собі філософський напрямок, який б наважився поставити теорію цінностей (аксіологію) у залежність від позиції зацікавленості людини в чомусь або в комусь. Було б явною натяжкою стверджувати, що цінність існує, поки є відповідний їй інтерес. Проте, спроба створити емпіричну аксіологію була почата в рамках американської прагматичної філософії. Наприклад, Р. Перрі, послідовник Дж. Дьюі, визначав цінності в термінах інтересів, уважав, що предмет інтересу в силу самого цього факту є коштовним; ціннісна теорія шукає те, що значимо як інтерес. Якщо людина позитивно або негативно оцінює об’єкт, то вона зацікавлена або не зацікавлена у ньому. Цінність існує, поки існує інтерес, вона втрачає зміст, якщо зникає або змінюється інтерес. Завдання ціннісної теорії, згідно Перрі, знаходити те, що значимо як інтерес. Прагматична аксіологія претендує на розкриття психологічних таємниць активної людської діяльності. Тому що всяка цінність є функція інтересів у розумінні спонукання до дії, воління бажань, то прагнення до практичної реалізації останніх стає визначальним мотивом поведінки. Інакше кажучи, інтерес є позиція, що приводить до дії.
В історії американської юриспруденції XX століття прагматична аксіологія залишила глибокий слід. Він простежується в теорії інтересів Паунда, що уявляв собі процеси каталогізації, інвентаризації інтересів як їхній відбір за критерієм позитивної цінності. Юридичного визнання, думав він, гідні інтереси, успішно перевірені з погляду ідентичності цінностям.
Що ж стосується реалістичної школи права в США, те її ціннісні побудови повністю базуються на прагматичній аксіології. Яскраво вираженим наслідком цього стала гіпертрофія цінності засобів права щодо цілей права, безпрецедентна інструменталізація юридичної теорії й самого права. На запитання «що таке цінність» неможливо дати загальну відповідь, тому що цінність виникає тільки в проблемній ситуації й тільки для окремих випадків. Відповідно до прагматичних установок відкидається необхідність оцінювати мету, особливо кінцеві цілі дії, тому що вони укладені в природу даної дії, дані суб’єктові як незаперечні факти. Адвокат прагне виграти судовий процес, лікар намагається вилікувати хворого; даремно говорити про цінність цих цілей, що утворюють зміст адвокатської й лікарської діяльності. Якщо щось має цінність у рамках даної діяльності, так це саме засіб досягнення мети. Ціннісний аналіз права в реалістів зведений до пошуку найбільш продуктивних засобів юридичної, судової діяльності. Теорія цінності засобів, що розвивається ними, спрямована по суті проти телеологічного аналізу права, відокремлює ціннісний підхід від цільового.
Резюмуючи методологічні постулати американського юридичного реалізму, К. Ллевеллін указував, насамперед, на уявлення про право як про засіб соціальних цілей, а не як про мету саму по собі. Воно вимагає, щоб усяка його складова частина вивчалася під кутом зору своєї спрямованості й оцінювалася з урахуванням того, як засоби й мета співвідносяться один з одним. У подібному уявленні про право міститься пояснення того, чому інтереси розглядаються як предмет ціннісного аналізу, розділяючи цю долю з іншими явищами суб’єктивного походження – бажаннями, прагненнями, домаганнями. Щоб конструктивно проявитися в сфері права, інтерес повинен одержати визнання як цінність, тобто заслужити підтримку в якості «доброго», «справедливого» інтересу. Кожний соціально значимий інтерес, що намагається досягти правового значення, знаходить для себе зручним входити через ворота справедливості. Через ціннісні фільтри, дійсно, проходить усе, що є або може бути засобом досягнення юридичних цілей.
Якими мотивами керуються юристи, коли намагаються представити як цінність категорію інтересу, піддаючи численні реальні інтереси оцінці або ціннісному аналізу? Для Ієринга, Паунда і юриспруденції інтересів оцінка була попередньою й необхідною умовою відбору із всієї величезної маси тих соціальних інтересів, які гідні юридичного визнання й захисту. Це процес формування самого права, його втримування.
У реалістів правоутворююча роль інтересів розуміється трохи інакше. Юридична цінність інтересу, незалежно від його мотиваційної сили, визначається ними по предмету, тобто благом або користю, на які він спрямований. Тому зважування або оцінка інтересів у сфері права є, по суті, зважування благ (користі) у їхньому відношенні до певних правових стандартів. Крім цієї, пов’язаної з утилітаризмом, позиції, представники юридичного реалізму сповідають погляд, відповідно до якого для правового мислення важливий не стільки сам інтерес, яке б не було його значення, скільки дія зацікавленої людини. Тут виражається властивий прагматичній філософії акцент на практичній дії як такій. Даний мотив реалістичних теорій права чітко простежується в американській юриспруденції першої половини минулого століття, не далекий він скандинавським реалістам. Поза діями юридичного суб’єкта немає ніякого права. У цілому право є системою координат, подібною до математичних систем. Вона – точка зору, перспектива, не більше того. Право не можна порушити, тому що воно не має реальність; те, що порушується – це інтереси, тобто суспільне або індивідуальне благо. В остаточному підсумку реалістична доктрина зводиться до утвердження юридичної цінності корисної дії суб’єкта, прагматичних критеріїв оцінки інтересів. Але із цим твердженням рішуче не погоджуються прихильники багатьох інших напрямків юридичної думки.
Найбільш послідовними супротивниками інтерпретації права і його проблем з погляду соціальних інтересів є школи юридичного позитивізму з їхньою твердою прихильністю до кантіанської методології, що вимагає, як відомо, відділення сущого від належного, цінностей від дійсності, нормативного елемента від факту й т.п 19. Все це повинне було, на їхню думку, уберегти право від політизації, створити правопорядок, незалежний від впливів з боку політики й політичних ідеологій, груп інтересів, консолідованих суспільних сил, що намагаються перетворити право в інструмент свого панування.
Для здійснення настільки благих намірів ці школи пішли по шляху радикального заперечення зв’язків права з мораллю, політикою, релігією, ідеологічними доктринами, відтіснивши останні в область метаюридичних, що перебувають поза правом, явищ. Юрист, що підкреслює конструктивне значення соціальних інтересів для формування права, тим самим віддає його у владу політики й ідеології.
Самою великою такою спробою в XX в. є «чисте вчення про право» Кельзена. Воно сформувалося на культурному, філософсько-правовому досвіді континентальної Європи. Не одержавши там широкого поширення, воно розвивалося потім у США, куди змушений був переселитися Кельзен незадовго до Другої світової війни. Тут він міг розраховувати на розуміння з боку аналітичної школи права, але не соціологічної юриспруденції й реалістичної школи, які тоді визначали юридичну думку Америки. З ними Кельзен розходився в ряді принципових моментів. Не погоджуючись зі згадуваним вище твердженням Перрі про те, що цінність є функція інтересу, він підкреслював принципово різну природу ціннісних суджень як висловлень про належний і оцінки інтересів, які є судженнями про сущий. Оцінка, думав він, є емоційна реакція людини на об’єкт, словом, це – реальність, це – суще, а не належне.
Цінність і факт протистоять один одному, тому інтерпретація цінностей права, що застосовує теорію інтересу до юридичних ціннісних суджень і цінностей, є для Кельзена неприйнятною. Чисте вчення про право, предметом якого виступає сфера належного, розглядає себе як науку, що не зобов’язана робити що-небудь інше, крім як вивчати власну сутність позитивного права шляхом аналізу його структур. Воно відмовляється служити політичним інтересам і ідеологіям, тому що ідеології кореняться не в пізнанні. Що ж стосується інтересів, то оцінювати їхнє достоїнство можливо тільки в пізнавальному процесі.
Інтерес, по Кельзену, є «ментальна позиція» суб’єкта, у якій немає нічого нормативного. Виходячи з логічної непорівнянності сфер належного й сущого, він не упускає самої можливості використовувати принцип інтересу для розуміння сутності як об’єктивного, так і суб’єктивного права. В об’єктивному сенсі право являє собою систему норм, що сформувалася відповідно до логіки належного, тому зв’язати або обумовити дану систему існуванням інтересів або яких-небудь інших фактів, як це роблять теорії інтересів, значить зруйнувати підстави права, призначення якого полягає в тому, щоб вносити вищий раціональний порядок в область людських інтересів.
Але право як раціональний порядок дійсно захищає інтереси людей. На питання про те, як і чому це стає можливим, Кельзен дає досить цікаву відповідь. Якщо право надійно захищає інтереси, скажемо, власника або кредитора, то останні зобов’язані цьому не своїм інтересам, а наявності в системі права відповідної норми, як юридичного захисту. Відносно кожної людини правова норма береться захищати такі його інтереси, яких у нього ніколи не було, немає й, можливо, не буде. З іншого боку, безліч життєвих проявів і реальних інтересів індивіда залишаються поза правовим захистом.
Відбувається все це тому, що, згідно «чистого вчення про право», нормативна логіка юристів не збігається й не повинна збігатися з логікою руху соціальних інтересів. Ця логіка спрямована на рішення основного свого завдання – установлення нормативного зв’язку між вимогами закону й фактами громадського життя, у тому числі й інтересами. Як тільки об’єктивне право безпосередньо не засноване на інтересах, то й суб’єктивне право показує свою незалежність стосовно них.
Більшість учених-юристів минулого й нашого часу дотримуються погляду, відповідно до якого конкретні життєві інтереси індивідів і їхніх об’єднань забезпечуються й охороняються правом через механізм суб’єктивних прав і юридичних обов’язків сторін – учасників правовідносини. Такий погляд зовні не суперечить положенню справ у сфері реалізації, застосування права: люди вступають у різноманітні юридичні зв’язки заради певних інтересів. Але Кельзен і в цьому випадку утверджує методологічний паралелізм буття суб’єктивних прав (як належного) і соціальних інтересів (як сущого). У звичайній ситуації особа, реалізуючи свої суб’єктивні права, реалізує власний інтерес або комплекс інтересів, але нерідко трапляється, що суб’єкт має право на певну поведінку інших осіб, не будучи зацікавленим у цьому поводженні, або випробовувати зацікавленість у тім, на що, він не має ніякого права.
Законодавець, по Кельзену, має справу не із самими інтересами, які в масі своїй йому невідомі, а з певними припущеннями щодо того, у чому люди зацікавлені, а в чому – ні. Наприклад, законодавець дає кредиторові право вимагати свої гроші назад, а власникові – право розпоряджатися його власністю, на основі припущення, що кредитор, як правило, зацікавлений в одержанні грошей, а власник – у безперешкодному розпорядженні своєю власністю. «Законодавець допускає, що люди мають певні інтереси за певних умов, і він намагається захищати деякі із цих інтересів. Але право існує навіть у тих випадках, де, всупереч припущенню законодавця, немає актуального інтересу. Тому право повинно полягати не в передбачуваному інтересі, а в юридичному захисті. Захист, що законодавець дає типу інтересу, полягає у встановленні юридичної норми певного значення. Звідси право кредитора є юридичною нормою, по якій боржник зобов’язаний повернути борг; право власника – юридична норма, відповідно до якої інші індивіди не можуть втручатися в процес розпорядження їм своєю власністю. Позиція, як ми бачимо, сформульована чітко, і вона повністю відповідає нормативній логіці чистого вчення про право.

Інтерес як основа інтеграції індивідів у громадянському суспільстві
У правовій державі право базується на принципі формальної рівності. Певною мірою це, з одного боку, дає можливість наділити кожного індивіда надійними засобами захисту його інтересів, а з іншого боку – установити високий правовий статус особистості.
В основі будь-якої людської діяльності лежать інтереси, що представляють собою єдність об’єктивного й суб’єктивного. З одного боку, інтереси об’єктивно випливають із потреб, що охоплюють широку сферу громадського життя; з іншого боку – мова йде про суб’єктивний момент, про відбиття у свідомості людей цих суспільних потреб, що перетворює потреби в інтерес, спрямований на соціальні відносини. Більше того, всі основні властивості особистості, за винятком уроджених (розум, темперамент і т.п.), визначаються й обумовлюються потребами. Зокрема, потреба є джерелом активності, яка у свою чергу виступає в якості потужного «вихователя», тому що, здобуваючи ті або інші особистісні властивості в процесі прояву різних форм активності, людина як би сама себе конструює.
Інтерес виражає певне відношення людини до навколишнього світу. Інтерес – це свого роду пружина, спонукальна сила, що приводить у рух бажання, учинки людей. З інтересом зв’язується уявлення людини про щастя, про потрібне й корисне для держави, для особи, для мене й т.д.. По образному висловлюванню К. Гельвеція, «інтерес є всесильний чарівник, що змінює… вид усякого предмета» 20, тому що «інтерес є початком всіх наших думок і всіх наших учинків».
Значний внесок у розвиток теорії інтересу внесли німецькі філософи XIX сторіччя. Так, І. Кант уважав, що «інтерес є те, завдяки чому розум стає практичним, тобто стає причиною, що визначає волю» 21. Гегель говорив, що всі вчинки (дії) людей випливають із їхніх потреб, їхніх страстей 22.
У юридичній, філософській, соціологічній і психологічній літературі проблема інтересу розглядається по-різному. Так у психологічній літературі в поняття особистості, як правило, входить біологічно зумовлена підсистема (темперамент, вікові й інші властивості психіки), психологічна підсистема, що включає індивідуальні властивості особистості (пам’ять, емоції, воля), соціальний досвід (знання, навички й т.п.) і психологічна спрямованість особистості (потяги, бажання, інтереси). У той же час видатний психолог А.Н. Леонтьєв розглядає особистість у безперервному зв’язку з діяльністю 23, тобто він іде від біологічного початку в людині й основний акцент робить на дослідження місця особистості в системі соціальних зв’язків, що виникають у процесі здійснення людської діяльності. А це є не що інше, як реалізація відповідного інтересу, мета існування людського суспільства.
У соціології вважається, що інтерес – це певне сполучення об’єктивного й суб’єктивного. При цьому об’єктивне в інтересі – положення особистості, суб’єктивне – ідеальні спонукальні сили, бажання, прагнення, мотиви діяльності 24. Але й тут кінцевою крапкою є діяльність людини. Більше того, інтереси людей зв’язуються з економічними, політичними, духовними й іншими соціальними потребами. При цьому вважається, що інтересом може бути тільки корисне для індивіда, необхідне. Здійснення інтересу знов-таки можливо тільки в процесі усвідомленої психіко-вольової діяльності. У цьому процесі реалізується той або інший інтерес, проявляються мотиви поведінки людини, спрямованість до досягнення поставлених цілей, проявляється воля людини, спрямована на певний результат. Разом із тим у літературі заперечується той факт, що люди завжди чинять тільки у відповідності зі своїми інтересами 25, тому що інтерес – об’єктивне явище й тому може бути усвідомлений неправильно або не усвідомлений взагалі. Більше того, усвідомлення інтересу не відбувається миттєво, а являє собою досить тривалий процес, у результаті якого в людини виникає зацікавленість у тому або іншому поводженні, зокрема – у правовому.
Але це тільки одна сторона питання. Інша полягає в тому, що в основі громадянського суспільства, що формується, лежить розвиток здібностей людини,її моральні засади, бажання й уміння. Домінантою в цьому процесі служить послідовне й реальне подолання відчуження індивіда від засобів і результатів праці, від політики. Іншими словами, мова йде про створення умов для розширеного відтворення людського існування. Зараз відбувається нерівномірний розвиток особистості через її відчуження. І цей процес уже затягнувся. Однак справжня рівність не повинна вести до духовної й національної егалітарності, казарменого колективізму. У протилежному випадку це призведе (і вже, як показує історія, призводило) до відмови від суспільного прогресу й деградації як конкретної особистості, так і суспільства в цілому.
При цьому не можна все зводити лише до економічної волі. Тут необхідно утверджувати авторитет культури (у тому числі політичної й правової), високої моральності, демократії, пріоритет загальнолюдських цінностей над груповими й т.п., тому що «бідність» суспільства (і держави), людей, його складових, – це не тільки низький рівень розвитку економіки й добробуту населення, але й «бідність» духу, відсутність знань, професійної й моральної компетенції, культурних інтересів і навичок, у тому числі культури спілкування між людьми.
Демократизація суспільства поклала початок легітимації різноманіття й суперечливості інтересів суспільства, окремих соціальних спільнот різного типу й рівня, особистостей у різних сферах діяльності суспільства й держави, у тому числі в політичній. Природно, виникає запитання: як забезпечити раціональне їхнє сполучення? Насамперед, потрібно просто забути про марксистсько-ленінську тезу про перевагу суспільних інтересів над особистими, оскільки в нормальному суспільстві не існує таких суспільних інтересів, які не складалися б із часток. Навіть у сьогоднішній Україні вже намітилася тенденція (хоча ще дуже слабка) до того, що усе більше людей уважають потрібним розраховувати тільки на себе, а не на державу. Це якоюсь мірою можна розцінювати як одну з необхідних передумов формування громадянського суспільства. Процес цей безпосередньо пов’язаний зі зміною соціальної структури, інституціональної й функціональної сторони державної влади. Більше того, державна влада й надалі буде виражати соціальне структурування суспільства.
Особистісні інтереси досить різноманітні. Це матеріальні (економічні), духовні, політичні й інші інтереси. Об’єднуючим їх фактором є, з одного боку, формування у свідомості людини ідеалів, цінностей, установок і орієнтацій, у тому числі політичних і правових, а з іншого боку – їх втілення у вчинках людей, у їхньому повсякденному житті. Дуже важливо, щоб індивід усвідомив свій інтерес, і не просто усвідомив, а діяв відповідно до тих ціннісних установок, які сформувалися в його моральній і правовій свідомості. У цьому найбільше яскраво проявляється сполучення об’єктивного й суб’єктивного в теорії інтересів. Це робить інтерес явищем раціонального, прагматичного характеру. У той же час не виключається наявність псевдоінтересів, що виражаються в протиправних і аморальних діях.
Але інтерес вимагає певного впорядкування, що здійснюється за допомогою тих або інших соціальних регуляторів суспільних відносин. Провідна роль тут належить праву, оскільки право, по-перше, юридично закріплює ті або інші ідеали поведінки, уявлення про справедливість із погляду інтересів суспільства й держави й тим самим стимулює належну поведінку індивідів. А, по-друге, передбачає способи реалізації й охорони інтересів людини у формі суб’єктивного права або юридичного обов’язку. Іншими словами, право відіграє роль «безстороннього судді» при зіткненні індивідуальних інтересів. Претензії особистості на те або інше благо, тобто прагнення задовольнити свій власний інтерес, обмежується не тільки правовими рамками, але й тими матеріальними й іншими умовами, які сформувалися в тому або іншому суспільстві. У цьому також проявляється об’єктивний характер суб’єктивного інтересу.
Соціально-психологічний компонент механізму реалізації соціального плюралізму передбачає зіставлення реального статусу особистості з її потребами й інтересами. Він може чинити як гальмуючий, так і стимулюючий вплив на весь механізм, викликаючи не тільки позитивний настрой, коли процес здійснення прав, інтересів і виконання обов’язків заснований на повазі права і є життєвою необхідністю, але й нігілістичне ставлення до своїх прав і обов’язків, а отже, до права взагалі.
Пріоритет особистих інтересів, що у міру розвитку людської цивілізації здобуває характер загальнолюдських інтересів і цінностей, викликає все зростаючу потребу в розвитку й стабільності інституту прав людини. Невипадково багато прав людини пов’язані з біблійними заповідями, наприклад «не вбий», «дотримуйся заповідей…і законів», «не укради». Це дало підставу ряду юристів назвати властиве християнському віровченню людинолюбство «біблійним біллем про права» 26. Права й свободи, з одного боку, служать задоволенню індивідами їх особистих потреб. Їх реалізація є приватною справою кожного. З іншого боку, призначення держави – забезпечувати умови для максимального задоволення потреб у рамках правової свободи, формально рівної для всіх свободи задовольняти свої потреби, відповідає інтересам суспільства й держави. У цьому проявляється діалектика загального інтересу й приватних інтересів у державі. Загальний інтерес, що виражається державою, полягає у рівному визнанні, рівному забезпеченні й рівному захисті всіх правомірних інтересів.

Висновки до першого розділу
1.Право не створює соціально-економічних та інших інтересів, проте інтереси активно формують право. Ланцюг трансформацій соціальних явищ, що призводить до виникнення юридичної норми, появи суб’єктивних прав і юридичних обов’язків починається нерідко з невиразних проявів зацікавленості в якому-небудь предметі, у подальшому усвідомленні інтересу й можливостей його втілення у публічній сфері.
2. Юриспруденція інтересів характеризується тим, що: 1. Право й правопорядок виникають із динаміки суспільного життя. Право і є саме життя. Інтереси надають праву необхідну енергію дії. Правосвідомість і логіка права успішні тією мірою, якою вірно визначають характер і рух суспільних і індивідуальних інтересів. Закони й суб’єктивні права осіб є перетвореними інтересами. 2. Сутність і структура права мають соціальну природу, пізнаються шляхом вивчення інтересів. Юридичні норми виражають уявлення законодавця про цінність, оптимізацію й гармонізацію інтересів. Генезис правових форм пояснюється динамікою інтересів. Аналіз інтересів і конфліктів інтересів дозволяє знайти підходи до випадків, не врегульованих або погано врегульованих законом. 3. Теорія права – соціальна наука, зорієнтована на соціологічний підхід до вивчення права. Теоретичні й методологічні пріоритети юристів розташовуються не в області чистих правових понять (норм), а в сфері поведінки суб’єкта права. Зв’язки між юридичними нормами й інститутами розкриваються через аналіз оцінки й зважування інтересів, через їхній зв’язок. Критерієм правової теорії виступає юридична практика. 4. Правотворчість – сфера інноваційної, експериментальної діяльності із численними пробами й неминучими помилками. Законодавець працює з індивідуальними й груповими інтересами. Закон виражає результат вирішення конфлікту інтересів. Позиції закону відносно інтересів можуть бути різними. Він їх визнає, забезпечує, зв’язує, захищає, надає юридичної форми, просуває, організовує, координує й т.п. Правовий ідеал – гармонія інтересів. Законодавчі нововведення є результатом узгодження й компромісів різноманітних інтересів.
Але інтерес вимагає певного впорядкування, що здійснюється за допомогою тих або інших соціальних регуляторів суспільних відносин. Провідна роль тут належить праву, оскільки право, по-перше, юридично закріплює ті або інші ідеали поведінки, уявлення про справедливість із погляду інтересів суспільства й держави й тим самим стимулює належну поведінку індивідів. А, по-друге, передбачає способи реалізації й охорони інтересів людини у формі суб’єктивного права або юридичного обов’язку. Іншими словами, право відіграє роль «безстороннього судді» при зіткненні індивідуальних інтересів. Претензії особистості на те або інше благо, тобто прагнення задовольнити свій власний інтерес, обмежується не тільки правовими рамками, але й тими матеріальними й іншими умовами, які сформувалися в тому або іншому суспільстві. У цьому також проявляється об’єктивний характер суб’єктивного інтересу.
3. Соціально-психологічний компонент механізму реалізації соціального плюралізму передбачає зіставлення реального статусу особистості з її потребами й інтересами. Він може чинити як гальмуючий, так і стимулюючий вплив на весь механізм, викликаючи не тільки позитивний настрой, коли процес здійснення прав, інтересів і виконання обов’язків заснований на повазі права, але й нігілістичне ставлення до своїх прав і обов’язків, а отже, до права взагалі.
Пріоритет особистих інтересів, що у міру розвитку людської цивілізації здобуває характер загальнолюдських інтересів і цінностей, викликає все зростаючу потребу в розвитку й стабільності інституту прав людини. Права й свободи, з одного боку, служать задоволенню індивідами їх особистих потреб. Їх реалізація є приватною справою кожного. З іншого боку, призначення держави – забезпечувати умови для максимального задоволення потреб у рамках правової свободи, формально рівної для всіх свободи задовольняти свої потреби, відповідає інтересам суспільства й держави.
РОЗДІЛ ІІ. Співвідношення юридично захищенних
інтересів із суміжними правовими категоріями

2.1. Інтереси і суб’єктивні права
Визначаючи місце й роль інтересів у сфері права юристи фактично вирішують сакраментальне для них питання про те, яку владу мають інтереси стосовно права, яку владу має право (його норми) стосовно організованих і неорганізованих мас інтересів у суспільстві. Якщо право, що перебуває в повній залежності від інтересів, – це одна крайність, а інтереси, підведені під загальний правовий стандарт, утиснуті в прокрустове ложе формальної юриспруденції, – крайність інша. То де ж перебуває «золота середина»? Як установити оптимальне співвідношення між всіма зазначеними вище явищами?
Ліберали визнають, що юридичні норми створюються, а суб’єктивні права встановлюються з основною метою забезпечувати індивідуальні, особливо економічні інтереси особистості. Вони первинні й мають пріоритет не тільки для права, але й для всіх інших сфер громадського життя. Консервативно мислячі люди не схильні розділяти ці ідеї. У відповідь на заяви про те, що наші права існують у наших інтересах, Шершеневич колись із подивом зазначав: невже суспільство дало вам права заради вас самих? Наївне припущення! «Суспільство виробляє правила поведінки й засоби їхньої охорони тільки заради себе самого, заради підтримки й розвитку того цілого, у якому тонуть розрізнені інтереси складових його одиниць»27 . Ієринг виражав цю думку більш різко: хоча суб’єктивні приватні права мають на увазі насамперед індивіда, між ними немає жодного права, щодо якого суб’єкт міг би сказати: це винятково моє право, суспільство не може його обмежити. Не існує в приватноправовій сфері такої границі, де кінчається царство суспільства й починається «моє особисте царство». Характеризуючи право як систему захищених інтересів, а державу як силу, що забезпечує захист, Ієринг недвозначно давав зрозуміти, що ця приватна особа повинна багато прощати й платити державі. Від імені суспільства він пред’являв рахунок індивідові: «У цьому рахунку значиться: у тебе немає нічого приналежного винятково тобі одному: усюди поруч із тобою стоїть суспільство або представник його інтересів – закон; суспільство є твоїм партнером, що вимагає із приналежного тобі своєї частки: частки тебе самого, твоєї робочої сили, твого тіла, твоїх дітей, твого майна; право є здійснене партнерство індивіда із суспільством. Влада закону, невидимого, всюдисущого представника суспільства оточує тебе всюди, де б ти не був, немов повітря, яким ти дихаєш, і немає куточка на землі, немає місця в суспільстві, у якому ти міг би вкритися від нього. Лише звичка дає можливість майже не відчувати виробленого їм на тебе тиску». Але якщо право є «здійснене партнерство індивіда із суспільством» в інтересах держави-левіафана, то що тоді доводиться на долу самого індивіда, яким образом він сам зацікавлений у праві? Ці питання завжди приводили юристів до дослідження суб’єктивних прав і юридичних обов’язків з погляду інтересів суб’єкта.
Найбільш надійний шлях до поєднання регулятивної сили інтересу з потенціалом юридичної норми права в цілому полягає в тому, щоб, насамперед, включити його після деяких апробацій (добре вивчених юристами соціологічного напрямку) в інституціональну структуру права. Якщо в правову сферу будь-який життєво важливий інтерес входить явочним порядком, може діяти стихійно поряд із нормативними програмами поведінки, то юридична інституалізація інтересу, хоча б мінімальна, вимагає його вивчення, оцінки, обробки, узгодження й інших раціональних операцій, після чого він виступає вже як юридично визнаний, юридично захищений або охоронюваний, забезпечуваний засобами права інтерес. У принципі, усе, що потрібно інтересу від права, – це посилюючі гарантії. Навіть сильна у соціальному плані людина не настільки сильна, щоб зневажити юридичною допомогою, підтримкою права.
Самим сприятливим є той варіант, при якому інтерес одержує безпосереднє вираження в суб’єктивному праві. Тоді він виступає у всеозброєнні – мій інтерес є моє право. Хоча такий варіант не завжди можливий. Прагнення до нього ніколи не слабшає в тих, хто посилено оберігає свої інтереси, веде «боротьбу за право». З позицій цивільного обігу суб’єктивне право є найбільш ефективним юридичним засобом задоволення приватних інтересів, що одержали публічне визнання, умовою якого є збіг або наявність численних точок перетинання з публічним інтересом.
У радянській юридичній літературі також підкреслювалося, що «особисті інтереси, до задоволення яких призводить здійснення суб’єктивних прав, перебувають у гармонійному сполученні і єдності із суспільними інтересами й одержують юридичний захист лише остільки, оскільки вони збігаються з інтересами держави або не суперечать їм» 28. Перетворення живого соціального інтересу в суб’єктивне право або просто юридично охоронюваний інтерес передбачає юридичну інституалізацію на стадії створення правової норми, тобто правотворчості.
Серед теоретиків права поширені уявлення, згідно яким законодавство й закони (об’єктивне право) наділяють фізичну або юридичну особу «вольовою владою» або правовою можливістю щось робити у своїх інтересах. Вольова влада і юридична можливість діяти часто виступають як родові ознаки при визначенні суб’єктивного права. Для наочності приведемо деякі з них. Еллінек, що займав проміжну позицію між теорією волі й теорією інтересу, думав, що воля й інтерес необхідні й разом належать до поняття права. Суб’єктивне право є визнаним й захищеним правопорядком, спрямованим на благо й інтереси вольової влади людини. Захищений правом інтерес стає таким, тому що він пов’язаний з людською волею; тільки як можливе зміст волі об’єкт зовнішнього світу або відношення людини до людини стає складовою частиною миру інтересів. Щоб захистити добро або інтерес, правопорядок повинен у першу чергу визнати й захистити владу волі. Слідом за Ієрингом, що включав інтерес в зміст суб’єктивного права, Еллінек заявляв, що вольова влада – формальний, благо або інтерес – матеріальний елемент у суб’єктивному праві. У наведеній вище дефініції Еллінека термін «благо» можна опустити, тому що благо входить у конструкцію суб’єктивного права остільки, оскільки уповноважена особа відчуває в ньому інтерес. Справді, навіщо мені те благо, що мене не цікавить? Якщо мова йде про яке-небудь інше благо – благо взагалі або не моє благо, то проблематичним є саме його відношення до мого суб’єктивного права. Як зразкова дефініція суб’єктивного права з боку вчених-юристів, що не визнавали ні теорію волі, ні теорію інтересів, можна вважати визначення С. Ф. Кечекьяна: «Суб’єктивне право або право в суб’єктивному сенсі є надана особі й забезпечена нормами права й відповідними обов’язками можливість діяти, тобто самостійно визначати засоби для власних цілей, у тому числі користуватися як засобами діями інших осіб»29 .
Воля в психологічному змісті не становить суті суб’єктивного права, точно так само як і інтерес не входить у його склад. Якби це було не так, то юридична можливість діяти, надана законом (правом, правопорядком) суб’єктові, звелася б у певній сфері до чистого свавілля – влада моя, що хочу, то й роблю. Тим часом у поведінці уповноваженої особи елементи воління, бажання сполучаються з позитивними вимогами належного, контролюються зовнішніми нормами, які стверджують те, що належно. Діючи у всеозброєнні своїх прав людина все-таки не може вчиняти довільно. Проти включення інтересів в зміст суб’єктивного права Кечекьян заперечував, посилаючись на те, що можна мати права на предмети, що не становлять ніякого інтересу для уповноваженої особи, марні для нього й навіть шкідливі й ця обставина байдужа для прав індивіда.
Серед дореволюційних юристів активними супротивниками теорії інтересу були Є. Н. Трубецький, Г. Ф. Шершеневич і ін.30 Інтерес – це мета, а не сутність права, стверджував Шершеневич. «Сам по собі інтерес не в змозі визначити поняття про суб’єктивне право. Наявність інтересу ще не створює права» 31. Суб’єктивне право, виникаючи на основі інтересів, має буття, відмінне від існування інтересів. Воно має свою долю, що, в остаточному підсумку, лише слідує за долею інтересів, що викликали до життя дане право.
Проблема співвідношення суб’єктивних прав і інтересів жваво обговорювалася в радянській юридичній літературі. Однак концептуальні рамки дискусії визначалися вже не юриспруденцією понять або юриспруденцією інтересів, не теорією волі або теорією інтересів, а швидше за все марксистсько-ленінським, матеріалістичним і класовим підходом до вивчення соціальних і правових явищ.
Перші спроби створити марксистську теорію права робили в умовах методологічного плюралізму, коли одні вчені-юристи призивали наслідувати Петражицького (М. А. Рейснер, Є. А. Енгель), інші (А. Г. Гойхбарг, С. І. Аскназій) виходили з ідей французьких солідаристів, що ставили, як відомо, під сумнів реальність суб’єктивних прав. Концепціями Ієринга захоплювався один час П. І. Стучка, який заявляв, що «теорія інтересу в буржуазній науці є прямою передвісницею марксистського розуміння права, варто тільки внести в цю теорію класову точку зору» 32.
Матеріалістично інтерпретований класовий інтерес є необхідним елементом класового розуміння права. «Ми в поняття права вкладаємо, як вирішальний момент, його зміст й саме захищений, підтримуваний інтерес (класу)» 33, – писав Стучка, дотримуючись самої термінології Ієринга. Пізніше ця термінологія була відкинута, але в радянській юридичній науці залишилося матеріалістичне трактування інтересу в праві й, природно, самого права в об’єктивному й суб’єктивному значенні. Вона зводиться до відомих і простих положень: установлювані законом суб’єктивні права і юридичні обов’язки викликаються до життя певними соціальними, класовими інтересами, об’єктивною необхідністю регулювати порядок задоволення суспільних, колективних і індивідуальних інтересів. Цінність суб’єктивного права визначається цінністю лежачих в його основі інтересів.
У радянській юридичній науці сформувалися дві основні позиції в вирішенні обговорюваного питання. Одна з них, визнаючи роль, що детермінує, інтересів відносно прав, розглядає їх як самостійні явища, наділені функціями, які дозволяють їм конструктивно впливати один на одного. Інша – примикає до традицій теорії інтересів, у змістовному аспекті ототожнює суб’єктивне право із захищеним інтересом. Із числа радянських учених, що представляли першу позицію, можна назвати Кечекьяна, але скласти більше повне враження про неї можна по роботах С. М. Братуся. Заперечуючи тим, хто зводить зміст суб’єктивного права до інтересу, він писав: «Носієм суб’єктивного права, незалежно від віку й стану психіки, є людина як суспільна істота. Правильно, що певна міра можливої поведінки надається для захисту й здійснення певного інтересу, – на те й існує право, – але інтерес сам по собі не є суб’єктивним правом, а його передумовою й метою» 34.
Очевидно, що відмова від ототожнення розглянутих явищ дозволяє зв’язати інтерес і суб’єктивне право, а також юридичний обов’язок, відносинами, по-перше, причини й наслідку, по-друге, засобу й мети. Бути передумовою – значить бути причиною або хоча б однією із причин: інтерес обумовлює, викликає, робить необхідними суб’єктивні права і юридичні обов’язки, визначаючи їхній характер. Воля як психологічний акт також є передумовою суб’єктивного права, але вона, перебуваючи в області внутрішньої регуляції людського поведінки, не може бути зовнішньою причиною виникнення прав і обов’язків. Воля підключається до здійснення суб’єктивного права, надає руху відповідній поведінці, коли право формувалося під впливом причин об’єктивного й суб’єктивного порядку, насамперед інтересів. Суб’єктивні права і юридичні обов’язки виступають засобами здійснення інтересів, а інтерес являє собою ціль суб’єктивного права. Таким чином, уважав Братусь, немає підстав зводити його до волі або інтересів. «Суб’єктивне право, опираючись на інтереси, саме інтересом не є, хоча втрата соціально значимого інтересу й може призвести до того, що суб’єктивне право втратить своє значення й свою цінність» 35.
Якщо у конкретної особи зникає або істотно міняється інтерес у використанні якого-небудь права, законодавство й закон швидше за все цього навіть не помітять; індивід повинен сам зробити висновки, що випливають із даної ситуації. Але коли втрачається загальний інтерес, покладений законодавцем в основу суб’єктивного права, автоматично не наступає зникнення (втрати юридичної дійсності) даного права, як це мало б місце у випадку, якби інтерес був змістом, сутністю суб’єктивного права. Оскільки юридична норма, що встановлює право, продовжує залишатися дійсною, залишається й саме це право. Його скасування – справа майбутнього, воно може трапитися через кілька місяців, через рік, через багато років після втрати відповідного життєвого інтересу. Таким чином, може виникати ситуація, коли інтерес у відомій дії перестав бути актуальним для більшості або всіх членів суспільства, а суб’єктивне право, що виражало цей інтерес, продовжує існувати.
Позиція, протилежна тій, котру ми розглянули, підтримує традицію включення інтересів до складу суб’єктивного права. Її в радянські часи представляли А. В. Венедиктов, Ю. К. Толстой, О. С. Іоффе й ін. Аргументуючи тезу про те, що «інтерес є необхідним і притім провідним елементом змісту суб’єктивного права», Толстой писав: «Якщо вірно, що класова природа права виявляє себе насамперед у характері інтересу, що задовольняється правом, що втрата соціально значимого інтересу призводить і до втрати права, тобто є всі підстави для того, щоб включити інтерес у визначення суб’єктивного права36» . До такого ж висновку приходив Іоффе, який підкреслював, що зміст суб’єктивного права зводиться не тільки до забезпечення певної поведінки й можливості здійснення дій уповноваженим суб’єктом, але й до інтересу, задоволення якого обумовлюється його здійсненням. Він уважав, що «виключення інтересу з змісту суб’єктивного права привело б до того, що останнє виявилося б беззмістовним як з погляду його носія, так і з погляду його класової природи» 37.
Ця позиція так чи інакше акцентує регулятивні якості, що здобуваються інтересами в результаті їхнього юридичного визнання, оцінки і юридико-технічної обробки в ході правотворчої діяльності, створення правової норми, установлення суб’єктивних прав і юридичних обов’язків. Щоб інтерес міг працювати як юридичний регулятор, він повинен пройти через всі стадії підготовки, нормативного оформлення, включення в систему об’єктивного й змісту суб’єктивного права. Саме таким шляхом він одержує юридичну цінність.
У більше пізніх уявленнях про суб’єктивне право, розроблених у рамках вітчизняної теорії права й галузевих юридичних дисциплін, ми, мабуть, не знайдемо яскраво вираженого акценту на волі й інтересі суб’єкта. На відміну від поняття «права людини», що сьогодні піддається посиленій політичній ідеологізації, «суб’єктивне право» є типовою юридико-догматичною конструкцією. Як і інші конструкції подібного роду, воно в останні десятиліття залишалося в тіні.
Юридична догматика – це сфера теоретичних побудов, де панують логіка, особливо нормативна, строгий стиль мислення, відточені формулювання й поняття, що здобувають згодом характер аксіоматичних положень у юриспруденції. Догма доречна там, де вона запропонована юридичним авторитетом не тільки на основі обов’язковості, імперативної форми, але й у силу логічної бездоганності думки, здатної зупиняти всякий суєтний сумнів. Догматику часто критикують, знаходячи в ній ознаки формалізованого нетворчого мислення, але аргументи в таких випадках стосуються здебільшого методології використання догматичних положень, ніж самої суті догми. Справа в тому, що категоріальний апарат науки й інших систем знання (скажемо, ціннісних) тримається на стабільних конструкціях, що скріплюють і поєднують різні когнітивні структури в системну єдність. Роль таких стійких, надійних конструкцій і точних наук грають аксіоми, у юриспруденції – догми. Можна, напевно, замість слова «догма» використовувати який-небудь інший підходящий термін, але від цього суть справи не зміниться.
Підсумовуючи досвід, що перебуває сьогодні в розпорядженні юридичної науки, можна сказати, що всяке суб’єктивне право, по-перше, є елементом правового відношення, що розкладемо у свою чергу на окремі елементи (правочину); по-друге, визначаючи юридичну можливість дії, установлює вольову владу особи в тому розумінні, що уповноважений суб’єкт не тільки панує над річчю або іншим об’єктом правовідносин, але в межах вимог закону здатний передати на виконання зобов’язаній стороні певні власні вольові рішення, тобто «нав’язати свою волю».
Наявність в особи автономної свободної волі уможливлює вольову владу уповноваженого суб’єкта в рамках правовідносин. Сьогодні явно ми недооцінюємо вольовий зміст суб’єктивного права, як і інші можливості, що випливають із вольового трактування права. Право стає суб’єктивним, коли особа, використовуючи або застосовуючи норму об’єктивного права, вступає у відносини з іншими особами, переслідує певні інтереси. Конструкція суб’єктивного права наповнюється на стадії правовідносин вольовою владою зацікавленого суб’єкта, завдяки чому абстрактне право стає реальним, потребуючим від його носія творчої активності, вільно-вольових зусиль. Вільна воля переломлюється в процесі здійснення суб’єктивного права то у вигляді вибору можливих варіантів поведінки, то у вигляді вільного прийняття або неприйняття фактів, що впливають на розвиток правовідносин, то у вигляді визначення границь вимог або самообмеження домагань, якщо це диктується власними інтересами. Разом із пайовим фактором, чітко позначеним у структурі суб’єктивного права, виступає інтерес як безпосередній стимул руху волі.
Виникає запитання: як співвідносяться в структурі суб’єктивного права воля й інтерес? Між ними є якась дистанція, яку можна скорочувати або збільшувати? Інтерес, який виражає спрямованість дій суб’єкта, є щось зовнішнє стосовно суб’єктивного права або міститься в ньому самому? Учені-юристи, що включають інтерес до складу суб’єктивного права, посилаються на аргументи, які зовні виглядають досить переконливими. Суб’єктивне право на яку-небудь дію не підлягає реалізації навіть у тому випадку, якщо представлені всі його елементи, крім одного – реального інтересу, живої зацікавленості суб’єкта в даній дії.
Оскільки всякий соціальний інтерес людини, як відзначалося вище, об’єктивний, то недостатнє або невірне усвідомлення може істотно утрудняти, гальмувати, відкладати на невизначений час вступ людини в конкретні правовідносини, і, отже, реалізацію суб’єктивного права. Наприклад, у громадян є чимало, що випливають із закону прав, застрахувати своє життя, здоров’я й життя членів своєї родини, майно, транспортні засоби й т.п. Але вони не завжди усвідомлюють або надають належного значення відповідним інтересам, тому страхові компанії мають величезний службовий апарат, витрачають гроші на рекламу, щоб роз’яснити майбутнім клієнтам їх же власні страхові інтереси. Вони це роблять заради того, щоб до наявного в громадянина права щось застрахувати додати відсутню ланку – реальний інтерес. На користь трактування інтересу як внутрішньо властивого суб’єктивному праву елемента говорить начебто б і те очевидна обставина, що воля людини, що втратила інтерес до певної дії, суб’єктивне право на цю дію стає марним і непотрібним. Зникнення інтересу в праві повністю перекреслює саме право. Доводи ж тих, хто виносить юридично значимий інтерес за межі суб’єктивних прав і юридичних обов’язків, мають не менш ґрунтовний характер. Звертають увагу на те, що можна мати права на предмети, що не представляють жодного інтересу для уповноваженої особи, марні для неї й навіть шкідливі 38.
Режим здійснення суб’єктивного права відділений і не збігається по фазах з порядком реалізації відповідних даному праву інтересів. Суб’єктивне право нерідко містить в собі можливість реалізації декількох інтересів, разом з тим той самий інтерес може виражатися в ряді суб’єктивних прав. У складних ситуаціях одне з розглянутих явищ стає критерієм вибору іншого: характер права дозволяє визначити підлягаючі реалізації конкретні інтереси, а такий що воліється інтерес дозволяє суб’єктові вибрати для здійснення відоме суб’єктивне право. Подібні варіації будуть виключені, якщо прийняти, що конкретному інтересу особистості відповідає його конкретне суб’єктивне право. Крім того, інтерес невіддільний від його носія, він – величина більш-менш постійна, не може бути обмежений по суду або закону. Суб’єктивне право піддається змінам, обмеженням з боку чужої волі або в силу судового рішення. Недієздатна особа не може своїми діями здійснювати власні суб’єктивні права і юридичні обов’язки, але вона, проте, є повноцінним носієм власних інтересів. Душевнохворий не усвідомлює, звичайно, своїх інтересів, але вони в нього є й реалізуються діями інших осіб, його законних і інших представників, тобто діями, які збігаються або не збігаються зі здійсненням права суб’єкта, що представляється.
У будь-якій суперечці наступає момент, коли його учасники повинні запитати себе, чи бачать вони сенс у продовженні дискусій після того, як аргументи в черговий раз висловлені, але сторони не приходять до згоди. Хтось може сказати: яка різниця – входить або не входить інтерес в зміст суб’єктивного права, чи є він внутрішнім елементом або передумовою й метою останнього. Важливо, щоб суб’єктивне право й інтерес діяли разом і в одному напрямку. Можливо, у силу певного скепсису, що ставиться до змісту проблеми суб’єктивного права й інтересу, у вітчизняній юридичній науці наших днів знизилася увага до цієї проблеми, так що багато висновків з більш ніж столітньої суперечки юристів дотепер не зроблені. Те, що вони обговорювали, – не юридична схоластика, а найважливіші в теоретичному й практичному плані питання соціального і юридичного регулювання суспільних відносин, насамперед майнових, господарських. Це ділянка досліджень, де юристи найбільше близько підійшли до з’ясування секретів взаємодії соціальних регуляторів різного типу. Справді, правові відносини, суб’єктивні права і юридичні обов’язки є категоріями, які позначають великі правові інститути, що діють там, де сходяться, перетинаються, перекривають один одного два рівні регулювання життєвих процесів: регулювання за допомогою інтересів (потреб, прагнень, намірів і т.п.) і за допомогою юридичної норми.
Багато юристів, у тому числі ті, які брали участь у суперечках, не змогли розпізнати інтерес як самостійний і автономно діючий регулятор 39. Вони думали, що інтереси беруть участь у регулюванні суспільних відносин тільки із санкції об’єктивного права й за умови включення їх до складу права суб’єктивного. Людина в сфері права керується своїми інтересами остільки, оскільки вони юридично визнані й забезпечені наявністю суб’єктивних прав і юридичних обов’язків. Інші юристи звертали увагу на вузькість такого підходу, підкреслюючи, що інтереси в правових відносинах можуть виступати в безлічі функцій, бути передумовою й метою суб’єктивного права. Але й вони обумовлювали активну роль інтересів фактом їхнього юридичного визнання, що може бути досягнуте в декількох формах – опосередкування інтересу в суб’єктивному праві, установлення гарантії реалізації інтересу у вигляді юридичного обов’язку, вказівки на інтерес як мету правової дії, юридичного стимулювання певних інтересів і т.д. Юриспруденція, насамперед юриспруденція інтересів, воліє мати справу з юридично оформленими інтересами, відкидаючи всі інші у бік. Це найбільша помилка юристів, від якої їм варто позбутися, хоча б для того, щоб одержати досвід роботи з масивами юридично неорганізованих інтересів, увести в раціональні границі їхній тиск на юридичну практику.
Якщо залишити осторонь політичні й ідеологічні прийоми обробки інтересів у процесі їхнього виявлення, обліку й узгодження, методи роботи з ними, які можуть застосовуватися без участі юристів і всупереч строгому «юридичному світогляду», то й у цьому випадку варто виходити із принципу першочергової відповідальності законодавця як юридичної фігури за підсумки інституалізації інтересів.
У процесі конструювання норми, що встановлює суб’єктивне право, той, хто творить право, змушений піддавати реальні інтереси своєрідній обробці за допомогою технологічних операцій соціального, логічного й психологічного порядку, за допомогою прийомів законодавчої техніки. Це значить, що реальні інтереси з усією їхньою життєвою безпосередністю, багатством і розмаїтістю відтінків, особливостей і нюансів трансформуються в суху схему, що укладається в ложе юридичних формулювань, ретельно продуманих і обережних приписів. Отриманий результат, тобто правовий інтерес, це насамперед типовий інтерес, якась модель (оптимальна або усереднена), побудована індуктивним методом на основі «живих» і реальних інтересів, як приватних, так і публічних.
Виявити в правовому інтересі який-небудь добре пізнаваний окремий конкретний інтерес, будь це, наприклад, публічний відомчий або приватний інтерес відомої фірми або особи, значить відчути розчарування в праві, почуття недовіри до законодавця, що приймає закони відповідно до принципу «що добре для «Дженерал Моторс», те добре для Америки». У звичайному процесі проектування й прийняття закону всі гідні юридичного опосередкування інтереси не беруться в «живому», «натуральному» виді, а зводяться до деяких типів інтересів, приймають загальну форму. На стадіях правотворчості певною мірою втрачає сенс протиставлення, а може бути, і сам поділ приватних і публічних інтересів. Приватний інтерес, що попадає в поле зору законодавця, одержує публічне визнання, без якого він просто не може знайти втілення в законі й праві. До того ж, якщо мова йде про інтереси більших соціальних груп, скажемо, підприємців, зайнятих у дрібному й середньому бізнесі, то приватні інтереси в силу своєї масовості приймають характер публічних. Усе, що для них передбачається законодавством, відповідає одночасно й приватним, і публічним цілям.
У юридичній науці неодноразово вживали зусилля сконструювати особливу категорію суб’єктивних публічних прав, що істотно відрізняються від суб’єктивних прав у цивільному праві за ознаками їхнього своєрідного відношення до публічних і приватних інтересів. Проблема ця пов’язана з розмежуванням інтересів самим безпосереднім образом. Діяти в публічному інтересі може, а у відомих випадках і повинен кожний, незалежно від соціальної ролі, що виконується особою в приватній сфері. Держава змушена стимулювати, заохочувати й вимагати виконання певних публічних функцій від приватних осіб, намагаючись зробити їх публічними агентами, зрозуміло, у строгих рамках закону. Вона визнає за громадянами суб’єктивні публічні права (наприклад, право обирати й бути обраними, брати участь у виробленні державних рішень), практика здійснення яких визначається насамперед суспільними й державними інтересами. З тих пір, як держава перетворилася в розпорядника спільних справ суспільства й створилася для цього необхідний управлінський апарат, воно наділяє найбільш підготовлених своїх громадян, що користуються довірою політичної влади, функціями й повноваженнями з метою здійснення публічного, тобто державного інтересу. До них, офіційним особам, агентам держави й носіям публічного інтересу, переходять публічні права, здійснювані під егідою й від імені держави.
По своїй юридичній природі повноваження належать до категорії прав, але усередині ці категорії характеризуються рядом особливостей, серед яких відзначимо одну дуже істотну. Юридичні можливості, що передбачаються повноваженнями, діяти або не діяти певним чином не можуть використовуватися посадовою особою, зобов’язаною виконувати дане повноваження, в особистих цілях або в приватних інтересах. Повноваження – різновид правий, котрий існує винятково заради публічного інтересу, головним чином інтересу державного. Щоб забезпечити представлений тут зв’язок права й інтересу, повноваження юридично конструюється таким чином, щоб воно одночасно виступало і як обов’язок посадової особи, його борг діяти, виходячи в першу чергу з державних міркувань. Всі спроби обійти цю обставину, порушити даний зв’язок ведуть до зловживання службовим становищем, корупції.
Про повноваження, отже, можна говорити лише стосовно до державного органа, тоді як державний цивільний службовець несе посадові обов’язки, що випливають із повноважень органа. Останні виражають і реалізують публічний інтерес у чистому виді, тому дії по здійсненню повноважень не припускають використання форми суб’єктивного права особи, що заміщає державну або муніципальну посаду. До того ж самі по собі повноваження, будучи правом і одночасно обов’язком посадової особи, вимагають в деяких істотних аспектах (виконання, контроль, відповідальність) насамперед зобов’язаних дій від імені особи, яка заміщає ту або іншу посаду. Повноваження – це не суб’єктивне право посадової особи, тому чиновник, що діє в межах компетенції державного органа, не повинен змішувати або підмінювати публічний інтерес, заради якого існує повноваження, із приватними, індивідуальними, своїми особистими інтересами. Коли підміна або змішання відбуваються або назрівають, на державній службі виникає ситуація, що сьогодні позначається як конфлікт інтересів.
Повноваження посадової особи саме по собі не породжує для нього яких-небудь приналежних йому особисто суб’єктивних прав. Вона діє лише як агент публічного інтересу в сфері публічного права. Державна служба, природно, припускає винагороду чиновників за працю як публічних агентів, тому в посадових осіб державних органів є й суб’єктивні права, що випливають із правових норм, які встановлюють порядок проходження державної служби, оплату праці, пенсійного забезпечення й т.д. Ці права носять публічний характер, є елементом службового статусу даної особи, вони обумовлені виконанням посадових повноважень, залежать багато в чому від якості відповідної роботи й результатів публічно-правової діяльності державного органа в цілому й посадової особи зокрема. Ігнорувати розходження між повноваженнями посадової особи і його суб’єктивними публічними правами, що мають статусне, службове походження, теоретично неприпустимо, практично недоцільно. Коли чиновники, наділені повноваженнями розподіляти державні замовлення, видавати ліцензії, дозволи на який-небудь вид діяльності, докладають зусиль до того, щоб фізичні і юридичні особи, для яких вони «своїми діями» створили відомі переваги, особисто їх «віддячили», те це і є корупційна практика використання службових повноважень в особистих і корисливих цілях. Тим більше повинні унеможливлюватися всякі спроби публічних агентів «приватизувати» у якій-небудь формі повноваження, витягнути з них певну для себе вигоду. Завдання зміцнення правопорядку в суспільстві в тому і полягають, щоб вся маса повноважень посадових осіб, здійснювалася в строгій відповідності з публічними інтересами.
В остаточному підсумку, будь-яка норма права встановлюється в публічному інтересі; все приватне одержує визнання, підтримку й захист законодавства, якщо воно відповідає або ж не суперечить суспільному, тобто публічному інтересу. Та й правопорядок у цілому є явище публічне. Він прагне виключити всякі неорганізовані частковості, невиправданий партикуляризм, будь-які автономні дії, що відхиляються від норм права. Але все це не слід розуміти як якусь ворожість правопорядку стосовно окремого інтересу й всієї частки. Навпроти, у сфері правотворчості він дає їм публічну санкцію, трансформує їх у юридичні, тобто публічні, інститути для того, щоб на іншій стадії – правозастосування – відкрити повний простір і дати широку волю для реалізації привселюдно санкціонованих приватних інтересів. На стадії правотворчості все окреме й особливе виступає у формі загального, однак у сфері реалізації юридичних норм відбувається свого роду повернення окремого й особливого в сферу права.
У рамках правових відносин уповноважуюча норма об’єктивного права в міру комплектування складу юридичних фактів індивідуалізується як суб’єктивне право, спрямована тепер уже на конкретний «живий» інтерес, що може бути публічним або приватним.
Класифікація суб’єктивних прав може й повинна бути проведена за характером реальних інтересів учасників правовідносин. У сфері здійснення юридичних норм і правових інститутів публічний початок поступається першістю приватному, щоправда, далеко не безумовно 40. Буква закону, формально-юридичні моменти правозастосовчої практики домінують, точніше кажучи, повинні домінувати над міркуваннями політичного й ідеологічного характеру, принцип законності йде поперед доцільності. Коли в суспільстві створюється атмосфера, при якій будь-який відступ від закону нічим виправдати не можна, забезпечується панування критеріїв і принципів права, коли всяке правило не знає виключень або припускає мінімум добре контрольованих винятків, тоді виникає стан правової безпеки, загальний режим правового сприяння для людини і її інтересів, насамперед приватних. Щоб досягти зазначеного стану, необхідно, насамперед, гранично послабити вплив політичних мотивів на сферу правозастосування, досягти безумовної незалежності суду, знизити до терпимого рівня політичну ангажованість прокуратури, міліції й інших правоохоронних органів, маючи на увазі, що вимога повної їхньої деполітизації є демагогія, утопія.
Якщо на стадії правотворчості політика стоїть над правом, політичне рішення передує юридичному, що саме по собі раціонально й неминуче, то в області правозастосування, навпроти, юридичне рішення передує політичному, є пріоритетним при його строгій відповідності правовій нормі, закону. Тяжкі для суспільства й громадян наслідки наступають у випадку, коли юридичні підстави реалізації індивідуальних інтересів довільно змінюються або підмінюються владою з посиланням на економічні умови або політичну доцільність. В області правозастосовних відносин політика повинна відступати перед правом, його вимогами й доводами, але вона не завжди це робить; влада часто не втримуються від спокуси втручання в приватні справи, які, здавалося б, надійно регульовані правом. Як би те не було, але більша частина гарантій суб’єктивних прав і законних інтересів у правозастосовній сфері розрахована на припинення або ослаблення політичних впливів на правові відносини. Судити, наскільки це вдається, можна лише на основі аналізу суспільної і юридичної практики.
Юридично інституалізований інтерес – яскравий приклад «економічності» правової форми, що дозволяє творцеві юридичної норми втілювати в життя й захищати не кожний окремий індивідуальний інтерес, а юридичну конструкцію (інститут), що представляє загальний, типізований інтерес, під який на практиці можна підвести безліч індивідуальних інтересів, близьких, однотипних, що мають єдину життєву основу й соціальну природу, що розрізняються за ознаками індивідуальної своєрідності особистості й по малозначним для права деталям. Жодне суспільство у світі не змогло б створити правову систему, що педантично займалася би кожним персональним інтересом, вирішувала б окремо, який з них може бути виражений в особливому суб’єктивному праві, і який гідний охорони як законний інтерес. До речі, у стародавності право намагалося йти шляхом регулювання, максимально наближеного до індивідуальних інтересів, індивідуальної ситуації. Норми тоді створювалися досить простим способом, що полягав у тому, що рішення по конкретній суперечці ставало нормою, обов’язковою для вирішення конфліктів таких же інтересів й у такій же ситуації. Так звані каузальні норми, зайво деталізовані, слабо враховуючі елементи загального в поведінці великої кількості людей, не витримали випробування часом, були витиснуті більше економічними правовими формами, зокрема загальною нормою права. Загальною, головним чином, тому, що вона дає одну, але дуже ємну формулу для невизначеної безлічі конкретних індивідуальних інтересів.
При таких обставинах стає очевидним, що юридичний захист суб’єктивних прав і юридичних обов’язків фактично у всіх правових системах розглядається як найбільш ефективний спосіб забезпечення не тільки приватних, але й публічних інтересів. У цивільному праві «норми права охороняють прояви людської індивідуальності, але не безпосередньо, а шляхом закріплення за особистістю суб’єктивних прав у такому виді й обсязі, у якому вони при існуючих економічних і культурних умовах можуть у своєму здійсненні найбільше повно задовольняти індивідуальні потреби особистості» 41.
Опосередкований характер інтересів людини в цивільному праві обумовлений специфікою й розвитком нормативного регулювання майнових і пов’язаних з ними немайнових відносин, які в будь-якому суспільстві розцінюються в якості першочергового й найважливішого об’єкта нормування. Тому в області економічних господарських відносин спостерігається особлива інтенсивність правового регулювання, всі або майже всі майнові інтереси залучені в цивільний обіг, а багато таких інтересів знайшли відбиття в суб’єктивних правах. Захищаючи суб’єктивне право, суспільство й держава захищають лежачий у його основі загальний, типізований інтерес, а через нього – невизначену масу індивідуальних інтересів – справжніх і майбутніх, короткочасних і довгострокових. Загальний, типовий інтерес, виражений у нормі права й лежачий в основі суб’єктивного права, перетворюється в самостійне явище стосовно конкретних індивідуальних інтересів; останні повинні відповідати типовому інтересу, по основних ознаках збігатися з ним, щоб користуватися юридичним захистом у ході своєї реалізації.
Відновленням порушеного суб’єктивного права досягається усунення яких-небудь труднощів або перешкод на шляху реалізації життєвих індивідуальних інтересів особи. Більше того, юридичний захист суб’єктивних прав учасників цивільно-правових, сімейних, житлових і деяких інших правовідносин суцільно й поруч сприяє реалізації законних інтересів інших індивідів, а якщо мова йде про права сторін по договорах і угодах, то тут захист може поширюватися на інтереси третіх осіб. Чудовий ефект юридичного захисту суб’єктивних майнових прав батька сімейства полягає в тому, що в результаті відбувається задоволення не стільки його особистих інтересів, скільки інтересів його дітей, онуків. Але коли на доходи від авторських прав знаменитого письменника або музиканта безбідно живуть його численні родичі й наближені – це навряд чи може викликати замилування. Кожний акт судового захисту прав споживача приводить до задоволення інтересів не тільки особи, що звернулася у суд, але й безлічі інших таких же споживачів. Як приклад можна привести також норму цивільного кодексу, відповідно до якої суд визнає недійсною угоду між заставоутримувачем і заставником, що обмежує право останнього заповісти своє передане в заставу майно. Поряд із захистом права заставника тут одночасно захищаються права третіх осіб – спадкоємців.
Суб’єктивне право, як відомо, виступає не саме по собі, а тільки в кореляції з юридичним обов’язком, що теж є змістовним елементом правового відношення. Особа, що виконує юридичний обов’язок, задовольняє законні інтереси уповноваженої особи, сумісні, співпадаючі із правом останньої. На перший погляд здається, що її діями реалізується чужий інтерес, діаметрально протилежний її власному. Якщо затриматися на цьому ізольованому моменті правового зв’язку між особами, то слідом за багатьма ліберальними юристами можна зробити висновок, що зобов’язана особа є втіленням ідеї юридичного самозречення, тому що вона робить щось, що заподіює збиток своєму особистому статусу. Боржник повинен повернути кредиторові гроші, які з болем від себе відриває, виконати дії, які даються йому на превелику силу. Але це поверхневий висновок і він не враховує динамічної структури правових відносин, учасники яких виступають у відношенні один одного в той саме час або поперемінно як уповноважені й зобов’язані особи. Оскільки змістом юридичного обов’язку є розгорнутий у зворотну сторону зміст суб’єктивного права, зобов’язана особа, діючи в інтересах уповноваженого суб’єкта, підтримує й розвиває правовідносини, у яких зацікавлені обидві сторони.
Правове відношення протікає нормально, поки зберігається симетрія цих дій. Якщо хоча б одна зі сторін втрачає інтерес до правовідносин, останні, швидше за все, припинять своє існування. Діючи в інтересах уповноваженої, зобов’язана особа тим самим підтримує необхідний ступінь імовірності того, що його партнер, коли ролі поміняються й він виявиться в положенні зобов’язаної особи, буде діяти так само симетрично й сумлінно. По суті, правове відношення можна визначити як зв’язок між особами, які виступають не тільки як суб’єкти взаємних прав і обов’язків, але і як носії взаємних законних інтересів. Правовий обов’язок варто розглядати, як це робив Іоффе, як юридичні засоби задоволення інтересів громадян, що збігаються з інтересами держави або не суперечних ім. 42 Сумлінне й чесне виконання обов’язків якою-небудь особою є краща гарантія його власних інтересів у правовідносинах. Готовність діяти в інтересах іншої або інших осіб скріплює юридичні товариства, створює атмосферу довіри між учасниками правового спілкування. Мої суб’єктивні права і юридичні обов’язки завжди опираються на мої особисті інтереси, але проявляється це по-різному. У суб’єктивному праві мені імпонує можливість безпосереднього задоволення власних інтересів, а мій чесно виконаний юридичний обов’язок, у свою чергу, «зобов’язує» партнера дотримувати мій інтерес, прямо або побічно стимулює його відповідну поведінку.

2.2. Інтереси та юридичні обовязки
Між законним інтересом і юридичним обов’язком існує достатня кількість спільних рис. Як перша, так і друга категорії обумовлені характером і рівнем сформованих соціальних відносин, взаємозв’язком і взаємозалежністю різних учасників правовідносин. Законний інтерес і юридичний обов’язок виступають необхідними способами правового регулювання, впливають на розвиток і вдосконалювання суспільних відносин.
Законний інтерес і юридичний обов’язок – два шляхи реалізації інтересів і потреб суб’єктів, вони фокусують у собі сполучення суспільних і особистих інтересів, є формами правового опосередкування різноманітних інтересів і потреб учасників правовідносин, формами їхнього вираження. Дані категорії засновані на законі. Проте необхідно підкреслити, що якщо «законний інтерес» як правовий інструмент виступає безпосередньою формою опосередкування інтересів і потреб учасників правовідносин, відображаючи їх прагнення до володіння певним соціальним благом, то юридичний обов’язок опосередковує зазначені інтереси лише побічно.
Юридичний обов’язок не є формою вираження інтересів, але являє собою певний спосіб їхньої реалізації за допомогою впливу на поведінку інших суб’єктів правовідносин. Юридичний обов’язок в окремих випадках сприяє реалізації законних інтересів, не атрибутивно протистоячи їм, як, наприклад, суб’єктивним правам, але, встановлюючи учасникам правовідносин рамки належної поведінки в силу самого свого призначення, що:
а) дозволяє реалізуватися законному інтересу в силу його відповідності окремим суб’єктивним правам, принципам діючого права в цілому;
б) заздалегідь, з огляду на певні обставини, передбачати те, як поведеться суб’єкт у рамках «належного», запропонованого йому юридичними обов’язками.
Дані два аспекти служать своєрідними віхами для реалізації охоронюваного законом інтересу, які існують саме завдяки юридичному обов’язку. Таким чином, якщо законний інтерес прямо опосередковує прагнення суб’єкта, то юридичний обов’язок робить це прагнення можливим, реальним завдяки встановлюваним ним правилам поведінки, певним «рамкам повинності», які поширюються не лише на «зацікавлених осіб» правовідносин.
Однак, у цілому, законний інтерес і юридичний обов’язок – різні поняття. Головна відмінність між ними полягає в тому, що перше являє собою певний правовий дозвіл, а друге – правову необхідність. Нетотожність сутностей обумовлює й нетотожність їх змісту. Якщо зміст юридичного обов’язку характеризується належністю, тобто тією або іншою належною поведінкою суб’єкта в рамках необхідного, то зміст законного інтересу – повноваженнями в рамках дозволеної поведінки суб’єкта, що носить характер прагнення. До того ж зміст їх розрізняється й за структурою.
У літературі виділяють наступну структуру юридичного обов’язку, що включає в себе чотири елементи:
а) необхідність вчиняти певні дії (активна поведінка);
б) необхідність утримуватися від скоєння певних дій (пасивна поведінка);
в) необхідність вимагати здійснення або нездійснення певних дій від інших осіб;
г) необхідність відповідати за невиконання або неналежне виконання запропонованих дій43.
При розмежуванні категорій «законний інтерес» і «юридичний обов’язок» головним, основним критерієм може служити їхня різна сутність, зміст й структура, а також той факт, що юридичний обов’язок завжди відповідає певному суб’єктивному праву іншої особи або осіб, що не можна сказати про законний інтерес. Йому самому як «правовій можливості» кореспондується юридичний обов’язок, але обов’язок загального характеру. У зв’язку зі сказаним виникають запитання: чи завжди збільшення суб’єктивних прав громадян спричиняє збільшення обов’язків, а якщо це так, то чи позитивне це явище, чи необхідний це процес? Відповісти можна й потрібно позитивно на обидва запитання. Причому така постановка проблеми не повинна бентежити й ростом числа обов’язків. Адже суб’єкти правовідносин не можуть одночасно здійснювати всі приналежні їм права. Тому й певні обов’язки будуть виникати лише тоді, коли обоє учасників правовідносин «увійдуть у сферу дії» права й у них зложаться певні відносини із приводу володіння конкретним у кожному випадку соціальним благом. Однак зрозуміло, що чим активніше суб’єкт користується своїми правами, тим більше обов’язків «він породжує» у конфронтуючих йому учасників відносин.
Юридичний обов’язок стосовно до суб’єктивних прав є своєрідною «зачіпкою» для захисту права, адже, захищаючи його від порушень, можна впливати на контрсуб’єктів тільки виходячи з того, що вони порушили певний припис, що зобов’язує їх до певного варіанта поведінки; є ефективним елементом впливу на правовідносини й суспільні процеси. Якщо правом можна стимулювати людину (мова йде не про право взагалі, а про його «регулятивний аспект»), то юридичним обов’язком – стримувати від певних негативних і протизаконних дії.
Отже, якщо суб’єктивному праву кореспондується обов’язок поводитися певним чином, виконувати конкретні приписи, то необхідно відповістити на запитання, що кореспондується законному інтересу? Насамперед, законному інтересу кореспондується обов’язок всіх учасників правовідносин не заважати зацікавленій особі намагатися використовувати можливість для реалізації свого інтересу. Якщо ж реалізація згаданого інтересу здатна ущемити права й законні інтереси конфронтуючої особи, – то звернутися за захистом у компетентні органи. Однак не заважати використанню можливості для реалізації законного інтересу – не означає, що контрсуб’єкт зобов’язаний робити певні дії або втримуватися від правомірної поведінки «у випадку реалізації» ким-небудь свого законного інтересу. Тим і специфічна категорія «законний інтерес», що знайти кореспондуючий їй прямий обов’язок у правовідносинах не можна.
Однак сказане зовсім не означає, що законний інтерес перебуває в такій сфері правового простору, яка «далека» від юридичного обов’язку. Юридичні обов’язки опосередковують існування суб’єктивних прав, законні ж інтереси багато в чому опираються, «посилаються», якщо можна так виразитися, на суб’єктивні права, існують із ними практично в одній площині, маючи чимало спільних рис із останніми. Якби не юридичні обов’язки, то законні інтереси втратили б останній шанс на захист, тому що в компетентних органах просто не було б ні предмета, ні способу впливу.
Юридичні обов’язки, будучи невід’ємним елементом суб’єктивних прав, є своєрідним важелем не тільки опосередкованої реалізації законних інтересів, але і їхнього захисту, що є безпосереднім елементом уже механізму правового регулювання. Говорячи про механізм правового регулювання, про оптимальне використання юридичних засобів у досягненні цілей, варто звернути увагу на наступне. Дозвіл, введений у ранг можливості (суб’єктивне право), і простий правовий дозвіл, що не потребує необхідну поведінку інших осіб (законні інтереси), перебувають у трохи інших правових площинах, сферах виміру, ніж юридичний обов’язок. Порівнювати зазначені категорії можна лише з певною часткою умовності.
Не вимагає пояснення той фактор, що законні інтереси «ближче» до суб’єктивних прав, ніж до юридичного обов’язку. Це очевидно. Взаємозалежність і спільні риси, що існують між законними інтересами і юридичним обов’язком обумовлені характером різноманітних соціальних процесів і рівнем суспільного розвитку в цілому.
Суб’єктивні права, законні інтереси як правові категорії й у той же час як форми опосередкування прагнень, потреб учасників правовідносин необхідно розглядати як стимул – початок, що спонукують до дії, а юридичний обов’язок – як обмеження, що у розглянутому контексті цілком можна трактувати із правових позицій, як правове стримування протизаконного діяння, що створює умови для задоволення інтересів контрсуб’єкта й суспільних відносин в охороні й захисті; як установлені в праві межі, у рамках яких суб’єкти повинні діяти 44.
Діалектика інтересів особистості, суспільства й держави обумовлює діалектичну єдність, діалектичну парність категорій «законний інтерес» і «юридичний обов’язок». Підхід до вивчення взаємозв’язку законних інтересів і юридичного обов’язку з позиції саме діалектики даних інститутів, що може виразитися в співвідношенні «стимул – обмеження», багато чого пояснює. Формула «стимул – обмеження» дозволяє враховувати не тільки загальні ознаки й відмінні риси розглянутих категорій, але й те протиріччя, що між ними об’єктивно існує. Зрозуміло, що досягнення певних, закладених у прагненні суб’єкта правовідносин цілей, задоволення найрізноманітніших потреб шляхом незабороненої законом поведінки й виконання цим суб’єктом конкретних обов’язків, підпорядкування певним рамкам, що окреслюють границю його поведінки, – речі суперечливі.
Суперечливість досліджуваних інститутів у цьому випадку не вводиться в площину аналізу в якості самостійної, ізольованої й замкнутої призми дослідження, та й цього стосовно даних об’єктів не може бути. Протиріччя в розглянутому контексті представляється саме в діалектичному своєму значенні як розходження категорій, обумовлене їх «тісною» позицією по відношенню друг до друга. Стимули й обмеження – парні категорії, обов’язок і дозвіл – також парні інститути правової дійсності.
Дозвіл і заборона на здійснення чого-небудь, прагнення й необхідність певної поведінки, бажання володіти певним соціальним благом і необхідність здійснення конкретних учинків в інтересах третьої особи – саме це діалектичне протиріччя й лежить в основі керування соціальними процесами. У більш узагальненому вигляді воно й виступає як співвідношення законних інтересів і юридичного обов’язку. Дана «парність» проявляється, безсумнівно, саме в діалектичній єдності останніх, котру й можна пізнати шляхом вивчення стимулюючої й обмежуючої функції кожної з категорій.
«Що стосується діалектичного взаємозв’язку, то правові стимули й правові обмеження не тільки протилежні, але й багато в чому внутрішньо єдині, тому що виступають двома інформаційними сторонами управлінського процесу» 45. Можна відзначити, що всякий правовий стимул, як позитивні засоби, стимулюючи одні вчинки, одночасно позитивно обмежує інші. Усяке ж правове обмеження як негативні засоби, навпаки, стримуючи одні вчинки, одночасно негативно стимулює інші.
Саме юридичний обов’язок дозволяє реалізуватися законним інтересам, багато в чому обумовлює їхнє існування. Обов’язок, установлюючи певні рамки поведінки одних суб’єктів, дозволяє гарантувати права інших і похідні від них законні інтереси. Маючи охоронюваний законом інтерес, учасник правовідносин може бути впевнений в тім, що якщо він не зачіпає, не ущемляє яким-небудь образом права й законні інтереси іншого, то йому, принаймні, не будуть створювати перешкод у реалізації своїх задумів, і це вже буде обов’язком усього того необмеженого кола осіб, що йому протистоїть. Таким чином, обов’язок несе в собі як стримуючий заряд, так і заряд стимулюючий, що дозволяє суб’єктам права реалізовувати свої законні інтереси в певних правових границях, але не в умовах анархії й «боротьби всіх проти всіх».
Однак цілком справедливо буде стверджувати, що й законний інтерес має певну кількість стримуючих факторів стосовно різних учасників правовідносин, які проявляються в тім, що, домагаючись володіння певним соціальним благом, суб’єкт, бажаючи того чи ні, змушує «поважати» своє право на це й не заважати йому на законних підставах ним користуватися. Крім того, у різних осіб можуть виникнути навіть у рамках одних правовідносин протилежні законні інтереси, що цілком ясно. При цьому реалізація кожного із зазначених законних інтересів буде стримуватися спробами контрсуб’єкта реалізувати протилежний інтерес. Ні в кого не буде обов’язку сприяти реалізації чужому законному інтересу, але й ні в кого немає права заважати його втіленню в дійсність. Саме в цьому проявляється зазначена раніше діалектика співвідношення законних інтересів і юридичного обов’язку, заснована на стимулюючій і обмежуючій ролі кожного з них. Отже, як суб’єктивне право й законний інтерес, так і юридичний обов’язок здатні виступати в ролі діючих правових засобів, спрямованих на регулювання суспільних відносин.
Законні інтереси не відрізняються формальною визначеністю їхнього закріплення в законодавстві. Юридичний обов’язок, на відміну від законного інтересу, завжди відбитий у тій або іншій статті нормативного акту, установлюється якою-небудь правовою нормою. У зв’язку із цим він конкретний, як і суб’єктивне право. Цього немає в законного інтересу. На відміну від законних інтересів, здійснення яких зв’язано в основному з такою формою реалізації права, як використання, здійснення юридичних обов’язків пов’язане з виконанням.
Юридичний обов’язок, на відміну від законного інтересу, носить імперативний характер. Наявність законного інтересу в того або іншого суб’єкта не тягне обов’язкового його здійснення; до нього не можна примусити, тому що він має диспозитивний характер. Юридичний обов’язок є необхідністю певної поведінки, тому невиконання її, на відміну від законного інтересу, спричиняє примусові заходи. Юридичний обов’язок припускає, насамперед, задоволення інтересів уповноваженої особи, не перестаючи, тим часом, фокусувати у собі різні загальнодержавні й індивідуальні інтереси. Законний же інтерес припускає задоволення в основному інтересів самого суб’єкта.
Юридичний обов’язок і законний інтерес – різні шляхи задоволення інтересів і потреб. Юридичний обов’язок, разом із суб’єктивним правом, є основним шляхом подібного задоволення. Юридичний обов’язок і законний інтерес – різні форми правового опосередкування інтересів, різні форми їхнього вираження. Юридичний обов’язок, як і суб’єктивне право – більш високий рівень такого опосередкування. Юридичний обов’язок і законний інтерес – також виступають у якості різних способів правового регулювання. Законний інтерес менш чіткий і юридично забезпечений підспосіб, але іноді виступає більше глибоким, чим юридичний обов’язок.
Виходячи із усього сказаного, можна зробити наступні попередні висновки:
По-перше, головним критерієм розмежування законного інтересу і юридичного обов’язку є те, що юридичний обов’язок – це правова необхідність, що відповідає певному суб’єктивному праву, а законний інтерес – простий правовий дозвіл, що сам припускає юридичний обов’язок, але обов’язок загального характеру.
По-друге, законний інтерес, на відміну від юридичного обов’язку, бідніше виглядає за змістом й структурою; здебільшого формально в законодавстві не закріплений і не має системи; носить невизначений характер; пов’язується в основному з використанням права як форми його реалізації; допускає задоволення інтересів, насамперед самого суб’єкта; носить диспозитивний характер; у випадку його невиконання не тягне державного примуса; виступає не основним, але часом не менш важливим шляхом задоволення інтересів і потреб громадян; являє собою більш низький рівень і менш досконалу форму опосередкування різного роду інтересів; виступає менш чітким і юридично забезпеченим, але часом більше глибоким підспособом правового регулювання.

Висновки до другого розділу
1. Суб’єктивне право виступає не саме по собі, а тільки в кореляції з юридичним обов’язком, який теж є змістовним елементом правового відношення. Особа, яка виконує юридичний обов’язок, задовольняє законні інтереси уповноваженої особи, сумісні, співпадаючі із правом останньої. На перший погляд здається, що її діями реалізується чужий інтерес, діаметрально протилежний її власному. Немовби зобов’язана особа є втіленням ідеї юридичного самозречення, тому що вона робить щось, що заподіює збиток своєму особистому статусу. Але це поверхневий висновок і він не враховує динамічної структури правових відносин, учасники яких постають у відношенні один одного в той саме час або поперемінно як уповноважені й зобов’язані особи. Оскільки змістом юридичного обов’язку є розгорнутий у зворотну сторону зміст суб’єктивного права, зобов’язана особа, діючи в інтересах уповноваженого суб’єкта, підтримує й розвиває правовідносини, у яких зацікавлені обидві сторони.
2. Правове відношення протікає нормально, поки зберігається симетрія дій. Якщо хоча б одна зі сторін втрачає інтерес до правовідносин, останні, швидше за все, припинять своє існування. Діючи в інтересах уповноваженої, зобов’язана особа тим самим підтримує необхідний ступінь імовірності того, що його партнер, коли ролі поміняються й він виявиться в положенні зобов’язаної особи, буде діяти так само симетрично й сумлінно. По суті, правове відношення можна визначити як зв’язок між особами, які виступають не тільки як суб’єкти взаємних прав і обов’язків, але і як носії взаємних законних інтересів.
Правовий обов’язок варто розглядати як юридичні засоби задоволення інтересів громадян, що збігаються з інтересами держави та суспільства. Сумлінне й чесне виконання обов’язків особою є кращою гарантією її власних інтересів у правовідносинах.
3. Законні інтереси не відрізняються формальною визначеністю їхнього закріплення в законодавстві. Юридичний обов’язок, на відміну від законного інтересу, завжди відбитий у тій або іншій статті нормативного акту, установлюється певною правовою нормою. У зв’язку із цим він конкретний, як і суб’єктивне право. Цього немає в законного інтересу. На відміну від законних інтересів, здійснення яких зв’язано в основному з такою формою реалізації права, як використання, здійснення юридичних обов’язків пов’язане з виконанням. Юридичний обов’язок, на відміну від законного інтересу, носить імперативний характер. Наявність законного інтересу в того або іншого суб’єкта не тягне обов’язкового його здійснення; до нього не можна примусити, тому що він має диспозитивний характер. Юридичний обов’язок є необхідністю певної поведінки, тому невиконання його, на відміну від законного інтересу, спричиняє примусові заходи. Юридичний обов’язок припускає, насамперед, задоволення інтересів уповноваженої особи, не перестаючи, тим часом, фокусувати у собі різні загальнодержавні й індивідуальні інтереси. Законний же інтерес припускає задоволення в основному інтересів самого суб’єкта.
Юридичний обов’язок і законний інтерес – різні шляхи задоволення інтересів і потреб. Юридичний обов’язок, разом із суб’єктивним правом, є основним способом такого задоволення. Юридичний обов’язок і законний інтерес – різні форми правового опосередкування інтересів, різні форми їхнього вираження. Юридичний обов’язок, як і суб’єктивне право – більш високий рівень такого опосередкування. Юридичний обов’язок і законний інтерес – також виступають у якості різних способів правового регулювання. Законний інтерес менш чіткий і юридично забезпечений підспосіб, але іноді виступає більше глибоким, ніж юридичний обов’язок.
РОЗДІЛ ІІІ. Практико-прикладні аспекти реалізації
юридично захищених інтересів

3.1. Гарантії реалізації інтересів у праві
Необхідно розібратися, як же працює «механізм гарантій» законних інтересів, які безпосередньо заходи забезпечення їхньої реалізації існують і при яких умовах вони діють. Так, до гарантій законних інтересів відносять економічні, політичні, соціальні, ідеологічні, організаційні і юридичні заходи забезпечення. Однак цю систему необхідно доповнити суспільними гарантіями, які також є самостійним видом і вказуються, коли мова йде про охорону суб’єктивних прав і свобод. До гарантій повинні бути також віднесені всі ті умови, які так чи інакше забезпечують реалізацію законних інтересів, тим або іншим способом сприяють їй. Економічні, політичні, соціальні, ідеологічні, юридичні й організаційні гарантії, узяті разом, здатні виконати таку місію й, отже, будуть становити систему гарантій реалізації законних інтересів 46.
Зазначені гарантії варто підрозділяти на загальні й спеціальні. Загальними гарантіями реалізації законних інтересів будуть економічні, політичні, соціальні, ідеологічні, суспільні гарантії. Спеціальними – юридичні й організаційні. Останні виступають як би завершальною ланкою у всій системі гарантій реалізації законних інтересів, є як би однією зі сторін юридичних, але лежать трохи в іншій площині.
Економічні гарантії пов’язані з матеріальними умовами життя кожної конкретної людини й суспільства в цілому, з його економічною базою. Рівень матеріального забезпечення людини, його статок, по-перше, впливає на сам характер законних інтересів, на їхню спрямованість, на способи досягнення поставлених цілей; по-друге, на саму можливість компетентних органів і держави в цілому сприяти реалізації останніх. Якщо держава в силу обмеженості матеріальних ресурсів і постійної недостачі бюджетних засобів не здатна реалізувати більшість життєво необхідних цільових програми й здійснювати фінансування правоохоронних органів у необхідному обсязі, то про ефективні гарантії реалізації законних інтересів говорити складно. Той факт, що заходи забезпечення реалізації охоронюваних законом інтересів, сприяння компетентних структур їхньому здійсненню також в остаточному підсумку не безкоштовне явище, очевидний.
Гарантії реалізації інтересів – це певний механізм, що органічно вплітається в сам процес правового регулювання й спеціально-юридичного впливу на суспільні відносини, а отже, він має на увазі під собою зусилля багатьох компетентних фахівців, на які йде час і, зрозуміло, гроші. Таким чином, економічні гарантії реалізації законних інтересів є досить комплексним фактором, що сприяє їхньому здійсненню.
Політичні гарантії пов’язані з існуючим політичним ладом, його принципами й закономірностями, з характером відбиття бажань і прагнень громадян України в роботі державних органів. Інститути демократії, такі як багатопартійність, представництво інтересів суспільства в роботі законодавчих органів, плюралізм, свобода слова й т.д., – поза всяким сумнівом, створюють належну атмосферу, що і супроводжує реалізацію законних інтересів, впливає на методи керування останніми й способи їхньої охорони й захисти.
Соціальні гарантії взаємопов’язані з існуючими в суспільстві групами населення, які можна класифікувати по багатьом підставам, серед яких справедливо виділяється й рівень матеріального забезпечення, і характер освіти, і рід занять і т.д. Крім сказаного, істотну роль тут грають аспекти міжнаціональної взаємодії, всі ті питання, які так чи інакше торкаються положення людини в суспільстві, його соціального статусу.
Ідеологічні гарантії не менш значимі, ніж перераховані вище. Багатьма вченими й політиками справедливо відзначається, що суспільство без ідеології, без так званої «загальної лінії розвитку», – неповноцінне. Зрозуміло, що ідеологія не означає існуючий раніше культ особистості, авторитаризм, що й створює трохи, що насторожує відношення, до даного терміна, але ту лінію, що дає кожному громадянинові відчути як свою значимість у структурі суспільних відносин, так і єдину мету, що стоїть перед державою. Те, як держава, сам апарат державної влади, мотивує дії, спрямовані на досягнення суспільно-корисного результату і як ця мотивація впливає на свідомість людей, – і являє собою в цьому випадку сутність, що повинна бути визначальною в «здоровій ідеології». Те, як у державі буде визначатися ставлення до прав людини, до її законних інтересів, чи буде в суб’єкта правовідносин бажання захищати свої права, сподіваючись на справедливість, – і представляє концептуальну основу ідеології як одного з факторів, що визначає заходи забезпечення реалізації законних інтересів.
До суспільних гарантій можна віднести гарантії, які визначаються самим рівнем розвитку суспільства, тими нормами й неписаними правилами, які їм негласно підтримуються. Суспільні гарантії розширюють умови реалізації законних інтересів, несуть у собі нові форми, засоби й тим самим роблять систему гарантій законних інтересів більше результативною й життєвою.
Найважливіше місце в системі гарантій реалізації законних інтересів займають спеціальні заходи забезпечення: юридичні й організаційні. Під юридичними гарантіями розуміють спеціально встановлені законом засоби безпосереднього забезпечення правомірності поведінки суб’єктів суспільних відносин, їхніх прав і свобод. Це визначення цілком підходить і для юридичних гарантій законних інтересів учасників правовідносин.
«Юридичні гарантії (закріплені в праві засоби), – ще кілька десятиліть назад відзначав М. В. Витрук, – спрямовані на забезпечення безпосередньої реалізації й захисту юридичних прав, обов’язків і законних інтересів особистості» 47. До юридичних гарантій можуть, наприклад, відноситись інститут скарг, клопотань; інститут юридичної відповідальності й т.п. Причому вони можуть мати як матеріально-правовий, так і процесуальний характер.
Самостійним видом у системі гарантій виступають організаційні гарантії. Вони пов’язані з організаційною діяльністю державних органів, посадових осіб, громадських організацій, трудових колективів, які сприяють здійсненню законних інтересів. Реалізація законних інтересів у руслі чіткої діяльності органів державного апарата й громадських організацій буде організаційно гарантованою за своєю природою.
Юридичні й організаційні гарантії опосередковують гарантії загальні. Юридичні гарантії як би «переводять» на свою «юридичну мову» загальні гарантії, концентрують у нормах, інститутах, галузях права в стислому виді їхній основний зміст. Необхідно відзначити, що організаційні гарантії, як форма прояву юридичних гарантій, як їх своєрідне «перенесення в практичну площину» залежать не тільки від загальних, гарантій, але й від юридичних, тому що будуються на основі й відповідно до останнього. Це ставить їх в «особливе положення». Однак «організаційні гарантії – не просто переклад нормативних гарантій зі статичного стану в динамічне. Вони мають відносну самостійність, що обумовлена їхньою природою» 48.
Говорячи про загальні й спеціальні гарантії, важливо відзначити, що безпосередню реалізацію, охорону й захист законних інтересів загальні гарантії забезпечити не можуть. Вони виконують цю роль, переломлюючись у юридичних й організаційних, іншими словами, – через соціальні гарантії, тому що самі є лише передумовами, головними умовами для цього. Дана роль загальних гарантій буде настільки ефективна, наскільки точно й вчасно вони відіб’ються в юридичних гарантіях. А юридичні й на їхній основі організаційні гарантії створять все необхідне для безпосередньої охорони й захисту законних інтересів, для їхньої правомірної реалізації.
Юридичні гарантії законних інтересів є гарантіями трохи іншого порядку, чим у суб’єктивних прав, тому що й правомірність їхньої реалізації відмінна від правомірності реалізації останніх. «Стосовно до громадянина, – відзначає В. М. Кудрявцев, – існує два аспекти правомірності поведінки. Перший означає поведінку, прямо передбачену зобов’язуючими й уповноважуючими нормами права. Іншими словами, мова йде про вчинки, ознаки яких безпосередньо відповідають зазначеним у законі. Це правомірна поведінка у власному (строгому) змісті слова. Другий аспект правомірності охоплює більше широку область, що включає деякі форми поведінки, правом прямо не регламентовані… Така поведінка визнається правомірною у тому розумінні, що вона підлягає захисту законом. Основний випадок – це захист “законних інтересів” громадянина» 49.
Підкреслимо, що на гарантованості законних інтересів позначається той факт, що їм, на відміну від суб’єктивного права, не протистоїть конкретний юридичний обов’язок. У законного інтересу відсутня така сильна юридична гарантія, тому що він являє собою всього лише простий правовий дозвіл. До того ж у більшості випадків вони не гарантовані конкретно в нормах об’єктивного права, а забезпечуються тільки його загальним змістом, загальними засадами й принципами, його соціально-правовою спрямованістю. Тому юридична гарантованість законних інтересів носить в основному загальний, менш чіткий характер, ніж у суб’єктивних прав. Будучи нечіткими, неконкретними за своїм змістом (не в розумінні його елементів, які є досить стійкими й постійними, а в сенсі його співвідношення з діючими правовими приписами й існуючими правами й обов’язками контрагентів), законні інтереси відповідно й гарантовані не завжди чітко й конкретно. Розходження в юридичній гарантованості законних інтересів і суб’єктивних прав ведуть до розходжень у їх гарантованості організаційній. Не викликає сумніву той факт, що законні інтереси (раз вони законні) повинні охоронятися й захищатися різними органами й організаціями поряд із суб’єктивними правами. Однак ступінь такої охорони й захисту буде в законних інтересів і суб’єктивних прав неоднакова.
Природа законного інтересу обумовлює той факт, що вони не можуть бути забезпечені й захищені так само, як і суб’єктивні права. Не для всіх законних інтересів реально існують необхідні умови для реалізації, вони не забезпечені конкретною правовою необхідністю, як це спостерігається в суб’єктивного права. Загальні засади, дух законодавства, безумовно, гарантують реалізацію законних інтересів, але ця гарантованість в основному проявляється у формі сприяння, сприяння здійсненню тих або інших законних інтересів. Звідси охорона й захист їх – неповна.
Юридичні й організаційні гарантії є гарантіями спеціальними. А спеціальні гарантії, як було сказано вище, є своєрідним «механізмом, що опосередковує», відбивачем гарантій загальних. Отже, нерівноцінність у юридичних і організаційних гарантіях у суб’єктивного права й законного інтересу випливає з нерівноцінності й у гарантіях загальних.
Загальні гарантії в законних інтересів набагато слабкіше й бідніше виражені, ніж у суб’єктивних прав. Наприклад, законні інтереси, що існують поряд із суб’єктивними правами у зв’язку з економічними причинами (економічний критерій), безумовно, менш економічно забезпечені, чим суб’єктивні права. Держава не має сил ввести всі дозволи в правові можливості й забезпечити їх як такі юридичними обов’язками, оскільки економічні ресурси її не безмежні. Якщо введення простого дозволу в суб’єктивне право пов’язане з більшими й часом невиправданими на даному етапі розвитку суспільства матеріальними або фінансовими витратами, то законодавець, природно, не піде на це. Зокрема, інтерес учасників правовідносин платити раціональні податки, які були б нижче, ніж сплачуються на сьогоднішній день, або можливість одержання безкоштовної вищої освіти в кожному з навчальних закладів країни є поки тільки законним інтересом і не трансформований в суб’єктивні права через недостатність гарантій в економічній сфері. У протилежному випадку, незважаючи на економічні можливості суспільства, законодавець прийняв би лише декларативне суб’єктивне право, право на папері, а не на ділі. Звідси був би штучно утворений розрив між економічними можливостями суспільства й випереджальними в цьому випадку ці можливості положеннями правових норм.
Економічні умови розвитку держави часом самі «диктують» необхідність введення тих або інших дозволів у суб’єктивні права. Завдання правотворчого процесу саме в тому і полягає, щоб вчасно побачити це й відбити в законодавстві, тобто вже безпосередньо в юридичній гарантованості.
Законні інтереси якісного критерію бідніше виражені в економічних, політичних і інших гарантіях, тому що є менш істотними й соціально значущими в порівнянні із суб’єктивними правами. Держава направляє загальні гарантії в основному на забезпечення істотних, важливих, актуальних для всього суспільства інтересів особистості, найбільш кращих для нього, значимих і типових, тобто тих, які опосередковані в суб’єктивних правах. Однак вона не ігнорує й менш значимі інтереси окремих осіб, опосередковані у законних інтересах. Ці інтереси забезпечуються загальними гарантіями тією мірою, якою забезпечується всяка дія, не заборонена законодавством і здійснювана в руслі економічні, соціальної й т.д. політики держави. У зв’язку із цим юридичні гарантії, що опосередковують гарантії загальні, спеціально не спрямовані на забезпечення цих інтересів, а лише не перешкоджають їхньому здійсненню, якщо фактично вони є в наявності. У випадку ж обмеження даних інтересів законодавство, природно, повинне встати на їхній захист, тому що інтерес тут носить «законний» характер.
Законні інтереси кількісного критерію також не мають повного арсеналу загальних гарантій, характерного для суб’єктивного права, і насамперед тому, що є по своїй суті різноманітними, випадковими, швидкоплинними, індивідуальними й тому не завжди «уловимими» для їх гарантованості. Іноді, щоправда, вони забезпечуються загальними гарантіями, але законодавець по тим або інших причинам вчасно не встигає ці загальні гарантії «перевести» на мову «юридичних норм», на мову гарантій спеціальних. У результаті цього в законодавстві утвориться пробільність, що іноді безпосередньо зв’язується з наявністю певних законних інтересів.
Отже, говорячи про гарантованість законних інтересів (економічних, якісних, кількісного критеріїв), важливо враховувати не тільки об’єктивний процес (тобто як ці інтереси забезпечуються загальними гарантіями), але й суб’єктивний (тобто як ці загальні гарантії «переводяться» у спеціальні). Так чи інакше, але законний інтерес – явище, гарантоване в меншому ступені, чим суб’єктивне право. «Правильно зрозумілі з погляду інтересів суспільства інтереси громадян завжди законні, – відзначає С. М. Сабикенов, – однак вони не гарантовані державою як суб’єктивні права» 50.
Законний інтерес гарантований відповідно до його сутності, змісту й структури, тобто така «неповноцінність» природна й не може бути іншою. Законний інтерес має місце там, де дозволеній поведінці не відповідає повна система гарантій. Якщо ж гарантії законного інтересу збільшити до ступеня гарантованості суб’єктивних прав, то можлива трансформація даного простого дозволу в суб’єктивне право. Разом з тим, найбільш важливою й всеосяжною гарантією реалізації законних інтересів є те, що вони визнаються законодавцем самостійним об’єктом правової охорони. Це положення підкріплюється рядом нормативно-правових актів. Даний фактор породжує безліч правових наслідків, гарантій іншого роду й значне різноманіття правовідносин по реалізації охоронюваних законом інтересів.
У якості ще однієї, більш конкретної гарантії можна вказати на закріплене в законодавстві право суб’єкта правовідносин звертатися в суд за захистом порушеного або оспорюваного права. Сутність законних інтересів і існуючі гарантії їхньої реалізації за певних умов, у випадку наявності конкретної сукупності супровідних обставин, дозволяють не просто «голослівно» звертатися в судові інстанції, сподіваючись на випадок, але вже опиратися на зазначену можливість захисту й на кореспондуючі здійсненню законних інтересів суб’єктивні права. Останнє твердження принципово важливе, тому що законний інтерес не може існувати в правовому просторі ізольовано, він повинен обов’язково відповідати праву, його принципам і не суперечити чинному законодавству. Таким чином, звернення до суду «за допомогою» у реалізації того або іншого законного інтересу опирається на можливість захисту й кореспондуючі здійсненню законного інтересу суб’єктивні права або положення нормативно-правових актів, що, по великому рахунку, і дозволяє суб’єктові правовідносин указати на причини, що обґрунтовують звернення за захистом конкретного законного інтересу й самі вимоги його задоволення або визнання.
Отже, суб’єктивні права – це ще одна, найбільш діюча гарантія як існування, так і реалізації законного інтересу. Відзначимо, що порушений або запере чуваний інтерес є законодавчо встановленою передумовою для звернення до суду (пред’явлення позову) з метою його захисту. Однак М. А. Гурвич уважає, що інтерес не входить до складу об’єктивних передумов права на пред’явлення позову. Розгляд судом питання про інтерес як об’єктивну передумову права на пред’явлення позову призведе на стадії прийому позовної заяви до розгляду справи по суті в матеріально-правовому аспекті 51. У розглянутому контексті гарантій реалізації законних інтересів з подібним твердженням досить важко погодитися, тому що предмет, який виступає самостійним об’єктом правової охорони й захисту, не може не бути об’єктивною передумовою права на пред’явлення позову незалежно від того, наскільки сильно в цьому законному інтересі виражені «суб’єктивні засади».
Варто погодитися з точкою зору С. В. Михайлова про поділ категорії інтересу й процесу його реалізації. «Процес реалізації інтересу є об’єктивно-суб’єктивне явище, що залежить від суб’єктивного усвідомлення особою складних суспільних відносин із приводу предмета суперечки. Це означає, що особа може помилятися щодо приналежності йому спірного цивільного права. Таким чином, звернення до суду – це прояв суб’єктивної сторони динамічного процесу реалізації інтересу, що викликає до життя процесуальні правовідносини, що виникають між особою, що подала позовну заяву, і судом» 52. Однак сказане ані трошки не суперечить тому, що охоронюваний законом суб’єктивний інтерес щодо того або іншого суб’єктивного права є об’єктивною підставою для пред’явлення позову.
Відомо, що законні інтереси досить різноманітні й суперечливі. Вони навіть можуть стосуватися задоволення інтересів інших осіб. Чи мають подібні інтереси які-небудь гарантії своєї реалізації? Відповідь на питання про наявність права на позов в осіб, що не є суб’єктами спірних правовідносин, також міститься в законодавстві. Так, ЦПК України говорить, що цивільна справа може бути порушене за заявою особи, що виступає від свого ім’я в захист прав, свобод і законних інтересів іншої особи. Це положення теж є гарантією реалізації законних інтересів. Наведене положення має особливу значимість у правовій сфері. По-перше, тому, що реалізувати законний інтерес самостійно «зацікавленому» суб’єктові не завжди представляється можливим. По-друге, тому, що цілком має право на існування інтерес, пов’язаний із задоволенням певної потреби іншою людиною. Нічого протиправного в цьому немає, однак і отут «спрацьовують страхові механізми» у вигляді обмежень у тім, хто саме може виступати в ролі «представника» подібних законних інтересів.
Продовжуючи розглядати гарантії здійснення законних інтересів, відзначимо, що в літературі неодноразово підкреслювалося, що доцільність, розумність охоронюваних законом інтересів і їхній нерозривний зв’язок з реальною (а не бажаною) дійсністю сприяє їхній реалізації, збільшує її шанси. Задамося резонним запитанням: чи може доцільність, раціональність законних інтересів бути гарантією їхньої реалізації? Для початку, приведемо наступне твердження Є. М. Трубецького. «Право не визнає й не захищає нерозумних, протиприродних інтересів дітей і божевільних. Інша дитина зацікавлена в тім, щоб грати сірниками або бити свою няньку… Тому змістом прав дітей і божевільних не можуть уважатися ті інтереси й мета, до яких вони в дійсності прагнуть. Те ж саме варто сказати й про їх нормальні, розумні інтереси… Що варто розуміти під нормальним інтересом особи?.. Якщо ми станемо на точку зору Ніцше або Макса Штірнера, то нормальними інтересами виявляться інтереси чисто егоїстичні… Закон у цьому випадку охороняє не інтереси дитини, визнані їм за розумну й нормальні, а свободу дитини від сторонньої експлуатації». Далі Трубецький робить дуже важливе зауваження, говорячи, що свобода, надавана правом, виражається в тім, що об’єктивне право усуває ряд найважливіших перешкод до здійснення особою певних цілей і обгороджує його незалежність проти сторонньої експлуатації. Сказати, що всяка людина є суб’єктом правим, – значить сказати, що всяка людина у відомих межах є вільною особою 53. Дане твердження було наведено аж ніяк не випадково, не тільки в силу його важливого характеру.
Незважаючи на те що доцільність, розумність – поняття досить відносні, із чим не можна не погодитися, у кожному конкретному випадку доцільність і розумність має свої критерії оцінки. Зрозуміло, що право, закон, правовий акт є своєрідним прописним еталоном доцільності й розумності, однак не все те, що не суперечить праву в кожному конкретному випадку може бути розумним, і не завжди доцільність повністю опосередковується нормативними актами й «відповідністю» закону. Приміром, громадянин, що проживає в центрі Чернівців може мати законний інтерес дихати кристально чистим повітрям і з комфортом пересуватися в транспорті. Дані бажання повністю законні, однак їх навряд чи можна назвати розумними в цьому випадку, а їхню реалізацію – доцільної. Крім цього існує безліч прикладів і того, що не завжди доцільні й справедливі бажання суб’єктів правовідносин відбиті в законі, що, власне кажучи, і заповнюють своїм існуванням законні інтереси. Інакше кажучи, справедливим буде твердження, що розумність і доцільність законних інтересів з погляду об’єктивно існуючого права й сукупності чинників їх реалізації – є гарантією їхнього здійснення. Тобто, ступінь розумності буде прямо пропорційна ефективності здійснення законних інтересів.
Гарантії здійснення законних інтересів діють у єдиному механізмі правового регулювання, що має своїм основним завданням збалансований вплив на суспільні відносини, що дозволяють рівною мірою реалізуватися існуючим законним інтересам. Саме це й обумовлює відносність гарантій законних інтересів, пов’язану з межами їхньої реалізації.
Якщо в суспільстві існують суперечливі законні інтереси й всі вони мають приблизно однакові шанси на реалізацію, то без установлення меж реалізації інтересів неможливо здійснювати правове регулювання суспільних відносин й забезпечити реалізацію яких-небудь із них. Тому гарантії реалізації одних законних інтересів у якій-небудь сфері можуть одночасно виступати стримуючим фактором для реалізації інших охоронюваних законом інтересів. Інакше кажучи, гарантією реалізації реального інтересу одного суб’єкта правовідносин служать межі реалізації інтересів іншого, здатні істотно порушити баланс суспільних інтересів і неприпустимість зловживання правом як таким. Так, виходячи з обмежувального тлумачення даної статті Конституції, бачимо досить парадоксальну річ: права можуть бути обмежені на підставі закону, якщо це необхідно з метою захисту законних інтересів. Це досить складна юридична конструкція, і якщо виходити із принципів права, ієрархії нормативно-правових актів і системи права в цілому, повинна «спрацьовувати» тільки в тому випадку, якщо нормативним актом суб’єкт правовідносин наділяється такими правами, які зачіпають законні інтереси значного числа осіб, чиї бажання також опираються на норми права й розумні при певному розвитку ситуацій. Дане положення «страхує» законодавця й суспільство насамперед від прийняття поспішних і непродуманих законів, які проте породжують досить конкретні наслідки.
Таким чином, цілком об’єктивно можна стверджувати, що гарантією здійснення законних інтересів служать межі реалізації прав і інтересів, як би це парадоксально не звучало. Однак необхідно відзначити, що межі й обмеження встановлюються на шляху реалізації того інтересу, що суперечить інтересам суспільним і виходить за рамки дозволеного. Зрозуміло, що якщо один законний інтерес суперечить іншому, те подібні обмеження не можуть бути гарантом здійснення інтересу однієї зі сторін. Тоді самі такі обмеження будуть вступати в протиріччя із чинним законодавством. У такому разі сторони повинні самостійно розбиратися між собою, грамотно використовуючи існуючі цивільно-правові й інші засоби, і якщо буде потреба звертатися по допомогу в компетентні органи. Розглянуті ж межі реалізації й обмеження є гарантією того, що розумні інтереси не зможуть бути защемлені в результаті бездумних і недоцільних дій кого-небудь.

3.2. Відповідальність за порушення законних інтересів
Найбільш важливим засобом захисту законних інтересів від порушень (його правовою гарантією) виступає юридична відповідальність. Говорячи про відповідальність за порушення законних інтересів, необхідно відзначити, що сама категорія «законний інтерес» має безсумнівну специфіку, що обумовлює її існування в правовому просторі, і саме це накладає відбиток на юридичну відповідальність за їхні порушення. Звісно, саме словосполучення «юридична відповідальність» не може бути застосовне з усіма складовими його критеріями до категорії законний інтерес. Крім того, варто проаналізувати підстави застосування юридичної відповідальності до випадків порушення законного інтересу, ті складові елементи, які при певній сукупності факторів і обставин утворять «склад юридичної відповідальності» за їхні порушення.
Перше, на що необхідно звернути увагу, це те, що юридична відповідальність пов’язана з нормою права, з можливістю державного примуса у випадку поведінки, що порушує приписи діючих правових норм, і правовідносинами, які формуються на основі певних норм у рамках установлених правил поведінки. Держава, приймаючи норми права, визначає юридичну відповідальність суб’єктів за їхнє порушення незалежно від їхньої волі й бажання, вона носить державно-примусовий характер. Таким чином, юридична відповідальність пов’язана з певними позбавленнями, які зобов’язаний випробовувати суб’єкт за поведінку, що не відповідає нормам права. Визначення юридичної відповідальності й буде визначенням ступеня відчуття відповідних позбавлень і несприятливих наслідків за порушення вимог, що містяться у зазначених нормах.
Ще кілька десятиліть назад ряд авторів указували, що юридична відповідальність являє собою юридичний обов’язок правопорушника перетерплювати позбавлення особистого й майнового характеру за девіантну з погляду закону поведінку 54. Це властиво і юридичній відповідальності, застосовуваній за порушення законних інтересів учасників правовідносин і в наш час. Відзначимо, що законні інтереси безпосередньо пов’язані з існуючими нормами права, вони є похідними від діючих правових приписів. Говорячи точніше, законність інтересів і гарантованість їхньої охорони у певних випадках є похідними від норм права. Однак у розглянутому аспекті доцільніше й зрозуміліше говорити про похідний характер законних інтересів як правової категорії з певними ознаками й структурою від діючих правових приписів. Законний інтерес відбитий в об’єктивному праві, є юридичним дозволом, вираженим у прагненнях суб’єкта користуватися конкретним соціальним благом і в певних випадках звертатися за захистом до компетентних органів. Продовжуючи далі проводити паралель між законними інтересами й підставами юридичної відповідальності, відзначимо, що остання наступає тільки в результаті порушення вимог, що містяться в нормах права. Це – найважливіший принцип і підстава юридичної відповідальності.
Виходячи зі сказаного, виникає резонне запитання про те, які вимоги правових норм, що поширюють свою дію на законні інтереси потрібно порушити, щоб наступила юридична відповідальність. Відповідь на поставлене питання дозволить визначити підстави, по яких наступає відповідальність за порушення законних інтересів і їх специфічні ознаки. Однак при зазначеному аналізі необхідно мати на увазі, що вимоги правових норм поширюються лише на гарантії можливості здійснення законних інтересів у певних випадках, насамперед, якщо це не буде спрямовано на шкоду існуючим суб’єктивним правам інших осіб, координувати ж поведінки третіх осіб відповідно до наявних законних інтересів суб’єкта правовідносин наділенням його обов’язками робити які-небудь дії було б взагалі протиправно.
Зазначена думка цілком слушна, адже відповідальність за порушення законних інтересів носить трохи інший характер, ніж відповідальність за порушення суб’єктивних прав 55. Справа в тому, що в правовідносинах законному інтересу (на відміну від суб’єктивного права) не протистоїть конкретний юридичний обов’язок. Йому відповідає лише обов’язок загальний, не персоніфікований. І хоча зв’язок їх більш віддалений, невизначений, ніж у суб’єктивного права з юридичним обов’язком, вона все-таки має місце, і саме завдяки їй за порушення законних інтересів установлюється юридична відповідальність. Це дозволяє зробити досить важливий висновок. Відповідно до сутності, природи й структури законних інтересів, вимоги правових норм, за порушення яких і може наступити юридична відповідальність, поширюються на таку поведінку суб’єкта, що не повинна активними діями перешкоджати реалізації законного інтересу третьою особою, якщо це не ущемляє її суб’єктивних прав і не заважає виконувати покладені на неї законом або договором обов’язки.
Таким чином, сказане підтверджує сам факт правомірності існування відповідальності за порушення законних інтересів. Прагнення до реалізації охоронюваних законом інтересів – це в кожному разі правомірна поведінка зацікавленої в чому-небудь особи, і перешкоджати правомірній, тобто охоронюваній законом, поведінки вже неправомірно. Сутність законних інтересів як правової категорії не припускає обов’язку кого-небудь сприяти їхній реалізації своїми діями, сприяти усуненню перешкод у прагненні суб’єкта користуватися певними соціальними благами.
Однак природа правових норм однозначно припускає заборону на здійснення активних дій, що прямо порушують охоронювані законом інтереси особи. Тут необхідно відзначити наступний аспект. Бездіяльність суб’єкта, що перешкоджає реалізації законних інтересів третьою особою (якщо це не порушує його суб’єктивні права, тому що існує й злочинна бездіяльність), не може бути підставою для відповідальності за порушення законних інтересів. Особа не зобов’язана сприяти реалізації законних інтересів кого б те не було, як ми вже відзначали, тому бездіяльність – цілком припустима поведінка особи. Більше того, саме бездіяльність і може бути законним інтересом особи у вигляді її реакції на прагнення іншої людини до володіння певними соціальними благами. Таким чином, підставою юридичної відповідальності за порушення законних інтересів є винні активні дії особи, прямо спрямовані на перешкоджання реалізації відповідних закону прагнень суб’єкта правовідносин по володінню певними соціальними благами. У даній дефініції підкреслене – винні активні дії, оскільки ніхто не зобов’язаний бути обізнаний про те, що прагне досягти третя особа, які її прагнення, спрямовані на задоволення виниклої потреби, що лише загалом відповідають відомим суб’єктивним правам. Тому й відповідальність за порушення законних інтересів повинна наступати тільки в тому випадку, коли зацікавлена особа звернулася із проханням або яким-небудь іншим образом очевидно дала зрозуміти контрагентові про здійснення своїх законних прагнень.
Незважаючи на це, поняття «вина» щодо законних інтересів – також досить умовний вираз відносин конфронтуючих зацікавленій особі учасників правовідносин до його прагнень. Відносність зазначеної правової категорії очевидна в її застосуванні до законних інтересів, і це цілком справедливо. Провина стосовно порушень законних інтересів відрізняється від використання даної категорії в будь-яких інших галузях права, тим більше якщо ми візьмемо до уваги те, що при порушенні законних інтересів суб’єктивне право як таке взагалі не порушується.
Винні активно учинені дії, спрямовані на порушення яких-небудь законних інтересів, можна розцінювати як такі тільки в тому випадку, якщо ці дії не мотивовані власними законними інтересами особи (а довести зворотне він завжди зможе). Інакше кажучи, якщо один законний інтерес суперечить іншому, то ніхто не може заборонити особам, що ними володіють, діяти у відповідності зі своїми прагненнями й домагатися поставленого результату (якщо, знов-таки, це не порушує суб’єктивних прав кого-небудь і не заважає виконувати покладені обов’язки). На підтвердження сказаному можна привести наступний приклад. Так, зараз впроваджується практика платного використання водойм із метою риболовлі (та й будь-якого іншого активного відпочинку). Зрозуміло, що в таких випадках особи, відповідальні за зміст водойми, повинні розводити там рибу в достатній кількості для того, щоб платна риболовля, принаймні, відбулася. У цьому випадку власники водойми, приміром, зацікавлені в тім, щоб рибалок-відвідувачів було якнайбільше, а рибалки – щоб піймати якнайбільше риби (здійснення як першого, так і другого законного інтересу, зрозуміло, не гарантоване). Якщо рибалки не можуть виловити задовольняючу їх кількість риби, або взагалі піймати що-небудь (за умови, що відповідальні особи дійсно розводять у водоймі рибу й виконують відповідні вимоги), то навряд чи в цьому можна обвинувачувати власників водойми. Можливо, що люди рибалять не під час клювання, або використовують не ту принаду. У цьому випадку відповідальності за порушення наведених законних інтересів рибалок ніхто не несе. Таку відповідальність можна було б накласти на хазяїв водойми, якби останні перешкоджали пропуску рибалок на ставок під час підвищеного клювання, або забороняли ловити на певний, заздалегідь не застережений вид принади. У споконвічно ж викладеній ситуації має місце цілком природне зіткнення законних інтересів, при відсутності вини в цьому сторони.
Той факт, що відповідальність – невід’ємний наслідок винної протиправної поведінки особи, підтверджує основний принцип юридичної відповідальності – її обґрунтованості. Обґрунтованість – процесуальна сторона юридичної відповідальності, що полягає у встановленні факту скоєння особою конкретного правопорушення як об’єктивної істини. Правопорушення особи, що порушила законні інтереси іншої, буде полягати в перешкоджанні правомірній поведінці останньої, на здійснення якої вона має повне право.
Проте, варто відзначити й те, що, як правило, законні інтереси ущемляються не самі по собі, не ізольовано від приналежного суб’єктові права 56. Саме обмеження в певних правах учасника правовідносин й призводять, як наслідок, до обмеження його законних інтересів. Інакше кажучи, порушення суб’єктивних прав особи практично однозначно призводить до обмеження цілого ряду його законних інтересів, однак мають місце і випадки перешкоджання в здійсненні особою своїх законних інтересів без порушення або заперечування його суб’єктивних прав.
Відповідальність за порушення законних інтересів застосовується й може застосовуватися далеко не завжди. Причина цьому досить банальна – більшість існуючих і «реалізованих» законних інтересів порушуються невинно, що виключає застосування юридичної відповідальності. Істотна відмінність розглянутої правової категорії від суміжних з нею саме й полягає у величезній імовірності невинного порушення охоронюваних законом інтересів.
Вважаємо за необхідне відзначити, що якщо щодо існування суб’єктивних прав поширюється «презумпція знання», що полягає в тім, що контрсуб’єкти зобов’язані знати й поважати права іншого, зафіксовані в законі, а їхнє незнання не звільняє від відповідальності за порушення останніх, то стосовно законних інтересів справедливим буде говорити про існування «презумпції незнання», що виражається в неможливості врахування й усвідомлення всіх тих відповідних закону прагнень суб’єкта, які він уживає спроби реалізувати. Сказане відповідно й призводить до того, що більшість законних інтересів ущемляється невинно.
Отже, для повноцінної й ефективної реалізації законних інтересів «зацікавленому» суб’єктові необхідно самому відгороджувати їх здійснення від різноманітних порушень, тому що законодавець і правозастосовні органи подбали про це лише загалом, вчасно інформувати конфронтуючих учасників правовідносин про свої заходи й самостійно використовувати наявні правові засоби «самозахисту». Сказане й вкладається в поняття «простий юридичний дозвіл», застосовуване для характеристики сутності законних інтересів.
Для правопорушника відповідальність завжди виражається в покладеному на нього обов’язку перетерплювати несприятливі наслідки свого діяння. Однак, особа, що порушила законні інтереси кого-небудь, не завжди є правопорушником (адже в розглянутому випадку порушується інтерес, що відповідає закону, але ніяк не суб’єктивне право учасника правовідносини). Навіть якщо дане діяння винне, то ступінь відповідальності за його здійснення повинна відповідати характеру суспільної небезпеки останнього. Саме це й накладає специфіку на вид і міру відповідальності, застосовуваної за порушення законних інтересів.
Крім того, відповідальність за порушення законних інтересів наступає тільки в тому випадку, якщо в розглянутому діянні не виявлені ознаки складу злочину або правопорушення, відповідальність за які передбачена різними галузями права у зв’язку з його зазіханням на суб’єктивне право учасника правовідносин 57. Інакше кажучи, якщо суб’єкт порушив чиїсь законні інтереси і його суб’єктивне право, з якого дані інтереси й випливають, то відповідальність повинна наступити саме за порушення норми права, що і «поглинає» відповідальність за порушення законних інтересів.
Відповідальність особи, яка винувато порушила законний інтерес, може виражатися в тім, що вона буде зобов’язана:
1. Припинити дії, що перешкоджають реалізації законного інтересу суб’єкта. Це виступає дійовим заходом відповідальності, оскільки вплив на поведінку суб’єкта пов’язаний із впливом і на його законні інтереси, що в кожному конкретному випадку здатне виступати досить дієвим обмежуючим фактором. Якщо ж дія, що перешкоджає реалізації законного інтересу одного суб’єкта, є способом і формою реалізації охоронюваних законом інтересів іншого – то це вже призводить до конфлікту законних інтересів, що повинен вирішуватися суб’єктами або самостійно, або за допомогою компетентних органів. Однак подібні ситуації «конфліктів законних інтересів» виникають повсюдно. У цьому випадку важливим є саме обмежуючий вплив на поведінку контрсуб’єктів як міра відповідальності за порушення законних інтересів. Навіть якщо зазначена міра й зачепить законні інтереси іншої особи, те це буде тим ступенем відчуття несприятливих наслідків, що і закладений в юридичній відповідальності як правовому інституті.
2.Відшкодувати прямий збиток, що був нанесений особі в результаті перешкоджання здійсненню його інтересів. Незважаючи на те, що довести ймовірність такого збитку досить складно, він цілком може бути заподіяний суб’єктові в результаті неможливості реалізації певних відповідних законові прагнень.
3.Відшкодувати отриманий моральний збиток. Якщо матеріальні втрати, викликані порушенням законного інтересу, обґрунтувати досить складно, то моральна шкода, у випадку обмеження дійсно доцільних і розумних законних інтересів, як правило, очевидна. Перешкоджання задоволенню виниклої потреби завжди пов’язане з різким невдоволенням суб’єкта, його переживаннями. Тим більше це справедливо, якщо мова йде про неможливість задовольнити законні потреби правомірною поведінкою по чиїсь провині. Компенсація моральної шкоди буде одночасно виступати й мірою покарання винної особи, і найбільш дієвим відшкодуванням неодержаного тому, чиї законні інтереси були защемлені.
Відповідальність за порушення законних інтересів може виражатися й іншими способами впливу на учасників відносин. Специфіка даного виду відповідальності полягає в тім, що на порушника законного інтересу можуть покладати додаткові обов’язки зробити яку-небудь дію, йому може бути винесене попередження компетентних органів про неприпустимість даного варіанта поведінки, можуть використовуватися й інші важелі обмежуючого впливу.
Основним принципом відповідальності за порушення законних інтересів є те, що вона не повинна ущемити в реалізації законних інтересів або в яких-небудь правах порушника більшою мірою, чим був заподіяний збиток або незручності потерпілій особі. Основною ж рисою даного виду відповідальності є те, що вона дозволяє зацікавленому суб’єктові реалізувати охоронюваний законом інтерес (це першочерговий пріоритет) і покарати порушника законного інтересу (це вже ретроспективний аспект відповідальності, що має другорядний характер).
Більше серйозні заходи відповідальності, чим ті, які вказувалися раніше за порушення або обмеження кого-небудь у реалізації його охоронюваних законом інтересів не можуть застосовуватися в принципі, тому що вони вже передбачені галузевими нормами права, чинним законодавством за порушення суб’єктивних прав або конкретних положень нормативних актів, що, зрозуміло, не йде в порівняння з порушенням законних інтересів.
У контексті всього вищезгаданого виділимо наступні основні цілі існування юридичної відповідальності за порушення законних інтересів. По-перше, сприяння реалізації законних інтересів суб’єкта, усунення перешкод, що виникають із вини різних учасників правовідносин на шляху здійснення незаборонених законом прагнень. Дана мета є пріоритетною, граючою найбільш помітну й значиму роль у правозабезпечувальному механізмі реалізації законних інтересів.
По-друге, вплив на порушника інтересів на основі можливості державного примуса й владних повноважень органів, компетентних брати участь у розвитку певних відносин. Даний вплив втілюється в життя у вигляді застосування до порушника обов’язку випробовувати несприятливі наслідки за зроблені діяння. Це дозволяє відновити порушену справедливість і повернути баланс існуючим суспільним зв’язкам і відносинам; здійснити каральний аспект відповідальності стосовно винної особи. Даний аспект властивий відповідальності будь-якого виду, у тому числі й відповідальності за порушення законних інтересів.
По-третє, попередження більше небезпечних правопорушень, які можуть виразитися в обмеженні суб’єктивних прав і порушеннях конкретних приписів і вимог нормативно-правових актів. Заходу впливу на суб’єкта, що порушує законний інтерес, є своєрідним сигналом до аналізу своїх дій і припинення певної поведінки. У цьому також полягає й попереджувальна, профілактична функція відповідальності за порушення законних інтересів.
По-четверте, забезпечення балансу в співіснуванні різних законних інтересів у суспільстві, навіть тих, які виключають один одного. Зрозуміло, що навіть у найпростіших правовідносинах, де один одному кореспондуються не тільки права, але й обов’язки, інтереси його учасників будуть практично перебувати в протиборстві. Однак існування юридичної відповідальності буде виступати в ролі правових засобів, з одного боку, що забезпечує терпимість і розуміння до законних інтересів іншої особи, з іншого боку – стримуючу «боротьбу інтересів» з використанням незаконних методів і засобів.
Отже, відповідальність за порушення законних інтересів дозволяє говорити про розглянуту категорію саме з позицій повноцінного інституту сформованої правової системи 58. Вважаємо за необхідне відзначити й те, що відповідальність за порушення законних інтересів також реалізується за допомогою адміністративного, цивільного, карного законодавства, а також заходів дисциплінарного впливу на порушника. Тут цілком очевидно вимальовується взаємозв’язок сказаного із самим існуванням законних інтересів у зазначених галузях права. Однак у жодному разі не можна плутати дві речі: 1) відбиття й охорону законних інтересів даними галузями права шляхом законодавчого закріплення певної сукупності суб’єктивних прав, які й дозволяють існувати самій можливості реалізації законних інтересів; 2) застосування заходів відповідальності, передбачених у даних галузях права не до порушника суб’єктивних прав, але законних інтересів. Останнє, зрозуміло, буде неправомірним. Цивільне, адміністративне, кримінальне право охороняють і захищають законні інтереси; звісно, багато норм зазначених галузей прямо допомагають їм реалізовуватися.
Водночас, відповідальність, особливо відповідальність кримінальна, передбачена винятково за скоєння злочинів, але не за протиборство чиїмось законним інтересам. Отже, перераховані вище галузі права сприяють реалізації законних інтересів, останні ними безпосередньо охороняються. Проте, весь тягар притаманної даним галузям відповідальності за порушення законних інтересів на винного у цьому суб’єкта правовідносин не може бути покладений, тому що він матеріальних і процесуальних норм у цьому випадку не порушує, а порушує лише прості правові дозволи, які проте законом охороняються, але трохи іншими методами.
В наш час відсутня законодавчо обґрунтована доктрина відповідальності за порушення законних інтересів, не позначені ні її структура, ні види, ні механізм її застосування в окремих випадках. Зрозуміло, що законні інтереси, на відміну від суб’єктивних прав, не можуть безпосередньо випливати із правових актів, тому й відповідальність за їхні порушення чітко визначити також практично неможливо. Однак повинні бути розроблені загальні засади її застосування, принципи накладання й межі здійснення. Це надзвичайно важливо. Відсутність подібних положень істотно утрудняє роботу правозастосовних структур по справах, що випливають з порушень охоронюваних законом інтересів.
Законодавцеві необхідно не тільки правильно позначити саму категорію «законний інтерес», але й визначити основні види відповідальності, які можуть застосовуватися за її порушення, межі покладання певних обов’язків на винного суб’єкта. Крім сказаного, Верховному Суду України важливо активізувати роз’яснювальну роботу з доведення до відома всіх інстанцій практики розгляду спорів, пов’язаних із порушенням законних інтересів, визначенням ступеня відповідальності винної сторони.
При розгляді випадків, пов’язаних із проблемами в реалізації законних інтересів і аспектами застосування адекватних мір юридичної відповідальності, необхідно звертати увагу на те, що найчастіше має місце не винне обмеження якої-небудь сторони у своїх законних прагненнях, а життєве, «правове
протиборство» різних учасників правовідносин, що мають різні позиції. Тут особливо актуальним завданням, що стоїть перед правозастосовними органами, є правильна й об’єктивна оцінка ситуації, щоб не піти на поводу ні в якої зі сторін і не форсувати події, що розвиваються в нормальному руслі. Зрозуміло, що бувають і тупикові ситуації, коли сторони дійсно обопільно винні й необхідне втручання компетентних органів. Однак існує й маса зловживань, що опираються на можливість захисту своїх нібито порушених законних інтересів. У цьому випадку дуже важливо грамотно й об’єктивно користуватися інститутом відповідальності, щоб не «перегнути палку» і не обмежити кого-небудь із суб’єктів у реалізації своїх бажань. Це багато в чому впирається в проблематичність установлення дійсної вини сторони в обмеженні чиїхось охоронюваних законом інтересів. По-перше, надзвичайно важко встановити саму провину в порушенні інтересів суб’єкта; по-друге, в окремих випадках винна сторона може досить легко спростувати висунуті проти неї звинувачення, посилаючись на свої інтереси й обов’язки.
У випадку порушення законних інтересів досить важко підібрати міру відповідальності, яка б відповідала характеру вчиненого діяння і його наслідків. Найчастіше пригнічується лише законний інтерес, а наслідки цього виражаються в нанесенні надзвичайно серйозного як морального, так і матеріального збитку стороні. Заходи відповідальності, які вправі застосувати компетентний орган, навряд чи можуть відновити порушений баланс і справедливість. Виходячи із цього, законодавцеві необхідно задуматися й над тим, як зіставити заходи юридичної відповідальності за порушення охоронюваних законом інтересів з наслідками, викликаними діянням, більш ретельно аналізувати причинно-наслідкові зв’язки в розглянутому інституті.

Висновки до третього розділу
1. Гарантії законних інтересів можна визначити як сукупність заходів, засобів і умов, що забезпечують реалізацію законних інтересів, їхню охорону й захист. Економічні, політичні, соціальні, ідеологічні, суспільні, юридичні й організаційні гарантії, узяті в єдності, наповнюють законні інтереси дієвою чинністю, забезпечують їхню реалізацію.
2. Для того щоб гарантії реалізації законних інтересів були дієвими й виконували свою роль, потрібно забезпечити виконання таких умов:
По-перше, необхідно сконцентрувати увагу на бюрократизмі, що існує в правозастосуванні, коли сваволя, що має місце у відповідних органах, унеможливлює не тільки реалізацію законних інтересів громадян, але й сам контроль за діяльністю зазначених структур. Сваволя влади досягає такого масштабу, що коли навіть контролюючі органи й вищестоящі організації не можуть повністю впоратися з поставленими завданнями.
По-друге, особливо актуальним на сьогоднішній день є аналіз і усунення колізій у правових актах. Це дозволить дійсно об’єктивно зіставити реалізацію різних законних інтересів для того, щоб людина, яка законно посилається на норму права в обґрунтуванні своїх вимог, не залишилася б без підтримки відповідних структур, які доводять свою позицію іншими чинними нормативно-правовими актами.
По-третє, важливо враховувати, що якщо в «протиборство» вступають законні інтереси учасників правовідносин, що мають однаковий статус і можливість здійснення, то компетентні органи повинні лише сприяти створенню належних умов для їхньої реалізації, не створюючи штучних перешкод який-небудь зі сторін.
По-четверте, органи влади всіх рівнів повинні усвідомити важливість забезпечення реалізації не тільки прав різних суб’єктів правовідносин (хоча навіть це буває досить рідко), але й законних інтересів.
По-п’яте, судові органи також повинні відповідальніше ставитися до розгляду справ, пов’язаних із захистом порушених або законних інтересів, що заперечуються, і накопичувати практику. Зараз у зазначеній сфері існують досить значні прогалини, відсутній необхідний масив практики й прецедентів по захисту законних інтересів. Звісно, якоюсь мірою судові інстанції своєю роботою створюють враження неефективності звертання до них за захистом охоронюваних законом інтересів, разом з тим очевидно й те, що працювати «самі по собі», без звертання до них вони також не можуть.
3.Відповідальність за порушення законних інтересів дозволяє говорити про розглянуту категорію саме з позицій повноцінного інституту сформованої правової системи. Дана відповідальність реалізується за допомогою адміністративного, цивільного, кримінального законодавства, а також заходів дисциплінарного впливу на порушника. Тобто йдеться про взаємозв’язок сказаного із самим існуванням законних інтересів у зазначених галузях права.
В И С Н О В К И
Наслідком проведеного в роботі даного роду філософсько-правового дослі­дження є такі результати:
1.Право не створює соціально-економічних та інших інтересів, проте інтереси активно формують право. Ланцюг трансформацій соціальних явищ, що призводить до виникнення юридичної норми, появи суб’єктивних прав і юридичних обов’язків починається нерідко з невиразних проявів зацікавленості в якому-небудь предметі, у подальшому усвідомленні інтересу й можливостей його втілення у публічній сфері.
2. Юриспруденція інтересів характеризується тим, що:
По-перше, право й правопорядок виникають із динаміки суспільного життя. Право і є саме життя. Інтереси надають праву необхідну енергію дії. Правосвідомість і логіка права успішні тією мірою, якою вірно визначають характер і рух суспільних і індивідуальних інтересів. Закони й суб’єктивні права осіб є перетвореними інтересами.
По-друге, сутність і структура права мають соціальну природу, пізнаються шляхом вивчення інтересів. Юридичні норми виражають уявлення законодавця про цінність, оптимізацію й гармонізацію інтересів. Генезис правових форм пояснюється динамікою інтересів. Аналіз інтересів і конфліктів інтересів дозволяє знайти підходи до випадків, не врегульованих або погано врегульованих законом.
По-третє, теорія права – соціальна наука, зорієнтована на соціологічний підхід до вивчення права. Теоретичні й методологічні пріоритети юристів розташовуються не в області чистих правових понять (норм), а в сфері поведінки суб’єкта права. Зв’язки між юридичними нормами й інститутами розкриваються через аналіз оцінки й зважування інтересів, через їхній зв’язок. Критерієм правової теорії виступає юридична практика.
По-четверте, правотворчість – сфера інноваційної, експериментальної діяльності із численними пробами й неминучими помилками. Законодавець працює з індивідуальними й груповими інтересами. Закон виражає результат вирішення конфлікту інтересів. Позиції закону відносно інтересів можуть бути різними. Він їх визнає, забезпечує, зв’язує, захищає, надає юридичної форми, просуває, організовує, координує й т.п. Правовий ідеал – гармонія інтересів. Законодавчі нововведення є результатом узгодження й компромісів різноманітних інтересів.
3. Однак, інтерес вимагає певного впорядкування, що здійснюється за допомогою тих або інших соціальних регуляторів суспільних відносин. Провідна роль тут належить праву, оскільки право, по-перше, юридично закріплює ті або інші ідеали поведінки, уявлення про справедливість із погляду інтересів суспільства й держави й тим самим стимулює належну поведінку індивідів. А, по-друге, передбачає способи реалізації й охорони інтересів людини у формі суб’єктивного права або юридичного обов’язку. Інакше кажучи, право відіграє роль «безстороннього судді» при зіткненні індивідуальних інтересів. Претензії особистості на те або інше благо, тобто прагнення задовольнити свій власний інтерес, обмежується не тільки правовими рамками, але й тими матеріальними й іншими умовами, які сформувалися в тому або іншому суспільстві. У цьому також проявляється об’єктивний характер суб’єктивного інтересу.
4. Соціально-психологічний компонент механізму реалізації соціального плюралізму передбачає зіставлення реального статусу особистості з її потребами й інтересами. Він може чинити як гальмуючий, так і стимулюючий вплив на весь механізм, викликаючи не тільки позитивний настрой, коли процес здійснення прав, інтересів і виконання обов’язків заснований на повазі права, але й нігілістичне ставлення до своїх прав і обов’язків, а отже, до права взагалі.
Пріоритет особистих інтересів, що у міру розвитку людської цивілізації здобуває характер загальнолюдських інтересів і цінностей, викликає все зростаючу потребу в розвитку й стабільності інституту прав людини. Права й свободи, з одного боку, служать задоволенню індивідами їх особистих потреб. Їх реалізація є приватною справою кожного. З іншого боку, призначення держави – забезпечувати умови для максимального задоволення потреб у рамках правової свободи, формально рівної для всіх свободи задовольняти свої потреби, відповідає інтересам суспільства й держави.
5. Суб’єктивне право виступає не саме по собі, а тільки в кореляції з юридичним обов’язком, який теж є змістовним елементом правового відношення. Особа, яка виконує юридичний обов’язок, задовольняє законні інтереси уповноваженої особи, сумісні, співпадаючі із правом останньої. На перший погляд здається, що її діями реалізується чужий інтерес, діаметрально протилежний її власному. Немовби зобов’язана особа є втіленням ідеї юридичного самозречення, тому що вона робить щось, що заподіює збиток своєму особистому статусу. Але це поверхневий висновок і він не враховує динамічної структури правових відносин, учасники яких постають у відношенні один одного в той саме час або поперемінно як уповноважені й зобов’язані особи. Оскільки змістом юридичного обов’язку є розгорнутий у зворотну сторону зміст суб’єктивного права, зобов’язана особа, діючи в інтересах уповноваженого суб’єкта, підтримує й розвиває правовідносини, у яких зацікавлені обидві сторони.
Правове відношення протікає нормально, поки зберігається симетрія цих дій. Якщо хоча б одна зі сторін втрачає інтерес до правовідносин, останні, швидше за все, припинять своє існування. Діючи в інтересах уповноваженої, зобов’язана особа тим самим підтримує необхідний ступінь імовірності того, що його партнер, коли ролі поміняються й він виявиться в положенні зобов’язаної особи, буде діяти так само симетрично й сумлінно. По суті, правове відношення можна визначити як зв’язок між особами, які виступають не тільки як суб’єкти взаємних прав і обов’язків, але і як носії взаємних законних інтересів.
Правовий обов’язок варто розглядати як юридичні засоби задоволення інтересів громадян, що збігаються з інтересами держави та суспільства. Сумлінне й чесне виконання обов’язків особою є кращою гарантією її власних інтересів у правовідносинах.
6. Законні інтереси не відрізняються формальною визначеністю їхнього закріплення в законодавстві. Юридичний обов’язок, на відміну від законного інтересу, завжди відбитий у тій або іншій статті нормативного акту, установлюється певною правовою нормою. У зв’язку із цим він конкретний, як і суб’єктивне право. Цього немає в законного інтересу. На відміну від законних інтересів, здійснення яких зв’язано в основному з такою формою реалізації права, як використання, здійснення юридичних обов’язків пов’язане з виконанням. Юридичний обов’язок, на відміну від законного інтересу, носить імперативний характер. Наявність законного інтересу в того або іншого суб’єкта не тягне обов’язкового його здійснення; до нього не можна примусити, тому що він має диспозитивний характер. Юридичний обов’язок є необхідністю певної поведінки, тому невиконання його, на відміну від законного інтересу, спричиняє примусові заходи. Юридичний обов’язок припускає, насамперед, задоволення інтересів уповноваженої особи, не перестаючи, тим часом, фокусувати у собі різні загальнодержавні й індивідуальні інтереси. Законний же інтерес припускає задоволення в основному інтересів самого суб’єкта. Отже, юридичний обов’язок і законний інтерес – різні шляхи задоволення інтересів і потреб. Юридичний обов’язок, разом із суб’єктивним правом, є основним способом такого задоволення. Юридичний обов’язок і законний інтерес – різні форми правового опосередкування інтересів, різні форми їхнього вираження. Юридичний обов’язок, як і суб’єктивне право – більш високий рівень такого опосередкування. Юридичний обов’язок і законний інтерес – також виступають у якості різних способів правового регулювання. Законний інтерес менш чіткий і юридично забезпечений підспосіб, але іноді виступає більше глибоким, ніж юридичний обов’язок.
7. Гарантії законних інтересів можна визначити як сукупність заходів, засобів і умов, що забезпечують реалізацію законних інтересів, їхню охорону й захист. Економічні, політичні, соціальні, ідеологічні, суспільні, юридичні й організаційні гарантії, узяті в єдності, наповнюють законні інтереси дієвою чинністю, забезпечують їхню реалізацію.
Для того щоб гарантії реалізації законних інтересів були дієвими й виконували свою роль, потрібно забезпечити виконання таких умов: по-перше, необхідно сконцентрувати увагу на бюрократизмі, що існує в правозастосуванні, коли сваволя, що має місце у відповідних органах, унеможливлює не тільки реалізацію законних інтересів громадян, але й сам контроль за діяльністю зазначених структур. Сваволя влади досягає такого масштабу, що коли навіть контролюючі органи й вищестоящі організації не можуть повністю впоратися з поставленими завданнями. По-друге, особливо актуальним на сьогоднішній день є аналіз і усунення колізій у правових актах. Це дозволить дійсно об’єктивно зіставити реалізацію різних законних інтересів для того, щоб людина, яка законно посилається на норму права в обґрунтуванні своїх вимог, не залишилася б без підтримки відповідних структур, які доводять свою позицію іншими чинними нормативно-правовими актами. По-третє, важливо враховувати, що якщо в «протиборство» вступають законні інтереси учасників правовідносин, що мають однаковий статус і можливість здійснення, то компетентні органи повинні лише сприяти створенню належних умов для їхньої реалізації, не створюючи штучних перешкод який-небудь зі сторін. По-п’яте, органи влади всіх рівнів повинні усвідомити важливість забезпечення реалізації не тільки прав різних суб’єктів правовідносин (хоча навіть це буває досить рідко), але й законних інтересів. По-шосте, судові органи також повинні відповідальніше ставитися до розгляду справ, пов’язаних із захистом порушених або законних інтересів, що заперечуються, і накопичувати практику. Зараз у зазначеній сфері існують досить значні прогалини, відсутній необхідний масив практики й прецедентів по захисту законних інтересів. Звісно, якоюсь мірою судові інстанції своєю роботою створюють враження неефективності звертання до них за захистом охоронюваних законом інтересів, разом з тим очевидно й те, що працювати «самі по собі», без звертання до них вони також не можуть.
8. Відповідальність за порушення законних інтересів дозволяє говорити про розглянуту категорію саме з позицій повноцінного інституту сформованої правової системи. Дана відповідальність реалізується за допомогою адміністративного, цивільного, кримінального законодавства, а також заходів дисциплінарного впливу на порушника. Тобто йдеться про взаємозв’язок сказаного із самим існуванням законних інтересів у зазначених галузях права.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ

1.Агафонова К.А., Уманская В.П. Ведомственный интерес: право­вая модель и реальность // Интерес в публичном и частном праве. – М., 2002.
2.Айзикович А.С. Важная социологическая проблема // Вопросы фило­софии. – 1985. – № 11.
3.Алексеев С.С. Механизм правового регулирования в социали­стическом государстве. – М., 1966.
4.Аннерс Э. История европейского права. – М., 1994.
5.Апранич М.Л. Охраняемые законом личные неимущественные интересы // Правоведение. – 2001. – № 2.
6.Аристотель. Политика. – СПб., 1911.
7.Байтин М.И. О современном нормативном понимании права // Ежегодник Российского права. – М., 2000.
8.Байтин М.И. Сущность права. – Саратов, 2001.
9.Бачинін В. Соціально-правові суперечності як предмет філософії права // Вісник Академії правових наук України. – 1999. – №1 (16).
10.Библия и конституция. – М., 1998.
11.Боброве Н.С. Об организационно-правовых гарантиях статуса личности в развитом социалистическом обществе в свете Конституции СССР 1977 г. – Сара­тов, 1988.
12.Богатырев Ф.О. Интерес в гражданском праве // Журнал рос­сийского права. – 2002. – № 2.
13.Братко А.Г. Запреты в системе способов правового регулирова­ния социалистических общественных отношений // Вопросы теории государства и права. – Саратов, 1980.
14.Братусь С. Н. Предмет и система советского гражданского права. – М., 1963.
15.Братусь С. Н. Субъекты гражданского права. – М., 1950.
16.Братусь С.Н. О соотношении гражданской правоспособности и субъективных гражданских прав // Советское государство и право. – 1949. – №8.
17.Брюґґер Вінфрід. Образ людини у концепції прав людини // Проблеми філософії права. – 2003. – Том І.
18.Вахтомин Н.К. О роли категории сущность и явление в позна­нии. – М., 1963.
19.Ветютнев Ю.Ю. Синергетика в праве // Государство и право. – 2002. – № 4.
20.Витрук И.В. О категориях правового положения личности в социалистическом обществе // Советское государство и право. – 1974. – №12.
21.Витрук И.В. Основы теории правового положения личности в социалистическом обществе. – М., 1979.
22.Гегель Г.В.Ф. Сочинения. – М.; Л., 1935. Т. 8.
23.Гельвеции К. Об уме. – М, 1932.
24.Глезерман Г.Е. Интерес как социологическая категория // Вопросы философии. – 1966. – №10.
25.Грибанов В.П. Интерес в гражданском праве // Советское государство и право. – 1967. – №1.
26.Гукасян Р.Е. Правовые и охраняемые законом интересы // Советское государство и право. – 1973. – №7.
27.Гукасян Р.Е. Проблема интереса в советском гражданском процессуальном праве. – Саратов, 1970.
28.Гурвич М.Л. Право на иск. – М., 1978.
29.Денисов Ю.А. Общая теория правонарушения и ответственности. – Л., 1983.
30.Ерошенко А.А. Судебная защита охраняемого законом интереса // Советская юстиция. – 1977. – №13.
31.Забігайло В.К. Криза буржуазної правової ідеології. – К., 1981.
32.Завьялов Ю.С. Выражение интересов в социалистическом праве // Советское государство и право. – 1970. – №6.
33.Завьялов Ю.С. Связь права с интересами коллектива и личности // Советское государство и право. – 1967. – №7.
34.Здраврмыслов А.Г. Проблема интереса в социологической теории. – Л., 1964.
35.Иванец Г.И. Взаимосвязь интересов с целями, мотивами и волей субъектов правового общения // Право и политика. – 2001. – №7.
36.Иеринг Р. Борьба за право. – М., 1991.
37.Иеринг Р. Теория владения. – СПб., 1895.
38.Иоффе О. С. Гражданское право. Избранные труды. – М, 2000.
39.Иоффе О. С. Правоотношения по советскому гражданскому праву. – Л., 1949.
40.Иоффе О. С., Шаргородский М. Д. Вопросы теории права. – М., 1961.
41.Кант И. Сочинения. – М; Л., 1935.
42.Карбонье Ж. Юридическая социология. – М., 1986.
43.Керимов Д.А. Потребность, интерес и право // Правоведение. – 1971. – №4.
44.Кечекьян С. Ф. Правоотношения в социалистическом обществе. – М., 1958.
45.Киржанов Е.К. Интересы трудящихся и уголовный закон. – Алма-Ата, 1973.
46.Козловський А.А. Пізнання як форма існування права // Науковий вісник Чернівецького університету. Вип.1. – Чернівці, 1996.
47.Козловський А.А. Право як пізнання: Вступ до гносеології права. – Чернівці, 1999.
48.Козловський А.А. Цілі правового пізнання // Науковий вісник Чернівецького університету. Вип.45. – Чернівці, 1999.
49.Козюбра Н.И. Понятие и структура методологии юридической науки // Методологические проблемы юридической науки. – Киев, 1990.
50.Колобов В.Ю., Якунина Н.К. О соотношении юридических и охраняемых законом интересов в гражданском судопроизводстве // Некоторые актуальные проблемы современного научного знания. – Ярославль, 1983.
51.Коркунов Н. М. Лекции по общей теории права. – СПб., 1907.
52.Коркунов Н. М. Проблемы права и нравственности / Русская философия права; философия веры и нравственности. Антология. – СПб., 1997.
53.Костицкий М.В. Введение в юридическую психологию: методологические и теоретические проблемы. – Киев, 1990.
54.Крашенинников Е.А. Интерес и субъективное гражданское право // Правоведение. – 2000. – №3.
55.Кудрявцев В.Н. Правовое поведение: норма и патология. – М., 1982.
56.Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность. – М., 1975.
57.Мазаев В.Д. Роль социального интереса в реализации конституционных норм // Правоведение. – 1983. – №1.
58.Малеин Н.С. Охраняемый законом интерес // Советское государство и право. – 1980. – №1.
59.Малько А.В. Законные интересы и их стимулирующая роль // Вопросы теории государства и права. – Саратов, 1988.
60.Малько А.В. Законный интерес и субъективное право // Вопросы теории охраняемых законом интересов. – Ярославль, 1990.
61.Малько А.В. Законный интерес как правовая категория // Вопросы теории государства и права. – Саратов, 1986.
62.Малько А.В. Основные теории законных интересов // Журнал российского права. – 1999. – №9-10.
63.Малько А.В. Стимулы и ограничения в праве. Теоретико- информационный аспект. – Саратов, 1994.
64.Малько А.В. Социальная справедливость и законные интересы // Право. Ускорение. Справедливость. – Саратов, 1989.
65.Малько А.В. Субъективное право и законный интерес // Правоведение. – 1998. – №4.
66.Малько А.В. Субъективное право и законный интерес: проблемы соотношения // Правоведение. – 2000. – №3.
67.Малько А.В., Шундиков К. В. Цели и средства в праве и правовой по­литике. – Саратов, 2003.
68.Мальцев Г.В. Соотношение субъективных прав, обязанностей и интересов граждан // Советское государство и право. – 1965. – №10.
69.Матузов Н.И. Правовая система и личность. – Саратов, 1987.
70.Михайлов С.В. Категория интереса в российском гражданском праве. – М., 2002.
71.Муромцев С. Определение и основное разделение права. – М., 1879.
72.Паунд Р. Современная правовая теория // Антология мировой правовой мысли. Т.III. Европа. Америка, XVII—XX вв. – М., 1999.
73.Пацурківський П.С. Зв’язок юриспруденції з правовою практикою // Науковий вісник Чернівецького університету. Вип. 100. – Чернівці, 2000.
74.Пацурківський П.С. Сучасні проблеми правопізнання. – Чернівці, 2000.
75.Петражицкий Л. И. Теория права и государства в связи с теорией нравственности. – СПб., 1909.
76.Піча В.М. Соціологія: загальний курс. – К., 1999.
77.Полянский В.В. Публичные и частные интересы в конституционном праве: проблемы и гармонизация // Интерес в публичном и частном праве. – М., 2002.
78.Рабінович П. М. Соціалістичне право як цінність культури // Проблеми правознавства. – 1971. – Вип. 18.
79.Сабикенов С.Н. Вопросы дальнейшего совершенствования правовой ох­раны интересов личности в свете новой Конституции СССР// Правопорядок и правовой статус личности в развитом социалистическом обществе в свете Кон­ституции СССР 1977 г. – Саратов, 1980.
80.Стучка П. И. 13 лет борьбы за революционно-марксистскую тео­рию права. – М., 1931.
81.Субочев В.В. Законные интересы как элемент правового статуса // Юридическая мысль. – СПб, 2003.
82.Субочев В.В. Интерес и право: анализ взаимосвязи // Актуальные проблемы правоведения. – 2003. – №3.
83.Субочев В.В. Право и его роль в обеспечении диалектического единства личных, общественных и государственных интересов // Право и политика. – 2003. – №12.
84.Тацій В. Я. Утвердження і забезпечення прав та свобод людини – головний конституційний обов’язок демократичної, правової, соціальної держави // Вісник Академії правових наук України. – 2000. – № 4.
85.Толстой Ю. К. К теории правоотношения. – Л., 1959.
86.Тотьев К.Ю. Публичный интерес в правовой доктрине и законодательстве // Государство и право. – 2002. – №9.
87.Трубецкой Е. Н. Лекции по энциклопедии права. – М, 1913.
88.Трубецкой Е.Н. Энциклопедия права. – СПб., 1998.
89.Хамітов Н. В., Гармаш Л. Н., Крилова С. А. Історія філософії. Проблема людини та її меж. – К., 2000.
90.Шемшученко Ю. С. Людина, природа, закон. – К., 1983.
91.Шемшученко Ю. С. Праворозуміння // Юридична енциклопедія. – Т. 5. – К., 2003.
92.Шершеневич Г. Ф. О чувстве законности. – Казань, 1897.
93.Шершеневич Г. Ф. Общая теория права. Вып. 3. – М., 1912.
94.Явич Л.С. Право и социализм. – М., 1982.
95.Pound R. Interpretations of Legal History. – Cambridge, 1923.

Leave a reply