Підстави виникнення цивільних прав і обов’язків

1. ЦК України закріплює відкритий (орієнтовний) перелік юридичних фактів, як визнаються підставами виникнення цивільних прав та обов’язків.

Використаний ст. 11 ЦК термін “цивільні права та обов’язки” охоплюються поняттям суб’єктивного цивільного права як належної певній особі правової можливості певної поведінки особи, захист якої гарантовані державою.

Водночас цивільні права та обов’язки слід розглядати складовими змісту цивільних правовідносин. Суб’єктивне цивільне право характеризується як єдність трьох прав: права на дозволену поведінку, (право на власні дії), права вимагати її дотримання іншими особами (права чужі дії), права вимагати засобів примусу до зобов’язаних осіб. Суб’єктивний цивільний обов’язок є мірою необхідної поведінки зобов’язаної особи для задоволення інтересів уповноваженої особи. При цьому, слід виділяти суб’єктивні права абсолютні (речові, права інтелектуальної власності тощо) та відносні (зобов’язальні), суб’єктивні обов’язки абсолютні та відносні.

Суб’єктивне цивільне право слід відрізняти від правового або законного інтересу, як можливостей безпосереднього та опосередкованого юридичного впливу таких осіб на певне благо, захищене законом.

Наприклад, акціонер може бути носієм суб’єктивного права або законного інтересу. Суб’єктивним правом є право акціонера на управління, на дивіденди, інші безпосередні складові змісту права власності на акцію. Законний інтерес, пов’язаний із ситуацією, коли акції відчужуються за волею їх власника, а набуваються вони добровільно іншою особою. Акціонерне товариство своїми діями може вплинути на істотне зменшення вартості відчужуваних акцій, створити інші перешкоди в здійсненні права власності (внаслідок додаткового випуску акцій, відчуження значної частини автивів, встановлення дискримінаційних умов викупу акцій тощо). В цих випадках зміст законного інтересу акціонера полягатиме в праві на позов з оскарження рішення загальних зборів акціонерного товариства, яке істотно порушує суб’єктивне право акціонера. Така можливість подання позову є гарантією захисту законного інтересу набувача акцій, а не його права.

У зв’язку з цим, суб’єктивне право і законний інтересі слід розглядати окремими (різними) видами юридичних можливостей особи щодо певного об’єкта цивільних правовідносин. Враховуючи відмінності цивільного права та законного інтересу, норму ст. 11 ЦК недоцільно розширювально тлумачити, дія якої може бути поширена на підстави виникнення законних інтересів лише за аналогію закону. Наприклад, підставою виникнення законного інтересу акціонера на захист свого корпоративного права при вчиненні акціонерним товариством великих правочинів виникає на підставі з юридичного складу – правочину з набуття корпоративного права (зокрема, акцій) і вчинення правочину, яким істотно зменшує вартість активів емітента, чим порушується право власності акціонера на акцію і на отримання доходів (дивідендів, ліквідаційної квоти).

Інші склади (випадки) виникнення законних цивільних інтересів виникають з підстав, які визначаються актами цивільного законодавства та змістом відповідного законного інтересу.

За змістом ч. 1 ст. 11 ЦК цивільно-правові юридичні факти виступають підставами будь-яких цивільних прав та обов’язків. Хоч за змістом цієї норми йдеться тільки про підстави виникнення цивільних прав і обовязків, зміст ЦК загалом свідчить, що ці самі юридичні факти тягнуть за собою зміну та припинення цивільних прав і обов’язків. У зв’язку з цим, передбачений ст. 11 ЦК термін “виникнення” цивільних прав та обов’язків, слід тлумачити розширювально як виникнення, зміна та припинення таких прав та обов’язків.

2. ЦК передбачає кілька груп юридичних фактів цивільного права, зокрема юридичні дії осіб, акти публічних органів, події, інші юридичні факти цивільно-правового характеру. Перелік таких підстав, передбачених ст. 11 ЦК, починається з дій осіб, як передбачених актами цивільного законодавства, так і не передбачених цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов’язки. В цій нормі ЦК реалізовано загальний принцип цивільного права, за яким суб’єктам цивільних відносин дозволено усе, що не заборонено законом або йому не суперечить. Оскільки нормою ст. 11 ЦК загально-дозвільний принцип поширено лише щодо дій осіб (юридичних і фізичних), дії інших учасників можуть породжувати цивільні права та обов’язки, якщо такі дії передбачені актами цивільного законодавства.

3. Цивільні права та обов’язки виникають при настанні певного юридичного факту. На перше місце серед підстав цивільних прав та обов’язків ЦК України (ч. 2 ст. 11) ставить договори як узгоджене велевиявлення всіх його учасників (сторін). Окрім договорів, підставами цивільних прав та обов’язків є й інші правочини. Такими є односторонні правочини, тобто одностороннє волевиявлення, яке призводить до виникнення, зміни чи припинення цивільних прав та обов’язків. Зокрема, одностороннім правочином є публічна обіцянка винагороди (статті 1144 – 1157 ЦК).

Цивільні права та обов’язки виникають на підставі факту створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності (п. 2 ч. 2 ст. 11 ЦК). За своєю правовою природою створення об’єкта авторського права та суміжних прав є не правочином, а юридичним вчинком, оскільки такі правомірні юридичні дії породжують цивільно-правові наслідки незалежно від волі особи-творця, що вчинила цей вчинок.

Цивільні права та обов’язки виникають безпосередньо із факту створення об’єктів авторського права та суміжних права, що передбачає наділення суб’єктів цього виду права інтелектуальної власності всього комплексу цивільних прав і обов’язків внаслідок оприлюднення творів, надання доступної для сприйняття форми відповідно до положень Закону України “Про авторське право та суміжні права”. Право інтелектуальної власності на об’єкти права промислової власності (винаходи, промислові зразки тощо) і засоби індивідуалізації товарів та осіб виникає на підставі юридичного складу двох груп фактів: а) створення результату творчої, інтелектуальної діяльності, та б) адміністративного акта державної реєстрації чи розпорядчого акта керівника підприємства (у випадку створення раціоналізаторської пропозиції) в порядку, передбаченому відповідними актами законодавства.

ЦК України закріплює положення про виникнення цивільних прав та обов’язків на підставі факту заподіяння майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі. Така шкода може виникати або з цивільного правопорушення (делікту) або правомірного акту публічного органу (зокрема, безвинне заподіяння шкоди правомірними актами посадових осіб, державних органів) і тягне виникнення зобов’язання, зміст якого становлять право потерпілого (кредитора) на відшкодування заподіяної шкоди та обов’язок боржника (порушника, правомірного заподіювача шкоди) компенсувати шкоду (п. 3 ч. 2 ст. 11 ЦК).

В цьому випадку термін “шкода” слід розглядати як шкідливий майновий результат недоговірних відносин, оскільки такий результат в договірних відносинах позначається терміном “збитки”.

Пунктом 4 ч. 2 ст. 11 ЦК передбачено можливість існування й інших юридичних фактів цивільного права, до яких слід віднести акти публічних органів, юридичні стани (акти цивільного стану) тощо.

Цивільні права та обов’язки можуть виникати з юридичних проступків, тобто дій суб’єктів цивільного права, які спрямовані на виникнення правових наслідків, але породжують їх внаслідок приписів норм цивільного права. Юридичними проступками, наприклад, є знахідка, виявлення кладу, рятування життя і здоров’я фізичної людини, майна фізичної чи юридичної особи, ведення справ без доручення (лат. negotiorium gestio) тощо.

Поряд з деліктами цивільними неправомірними діями є факт безпідставного збагачення, створення небезпеки особистим немайновим правам та майну фізичної особи або майну юридичної особи тощо.

4. Цивільні права та обов’язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства, тобто коли цивільні права та обов’язки безпосередньо виникають лише з такого акта. Прикладами таких випадків може бути встановлення законом мораторію на виконання певних зобов’язань, виникнення відносин законного представництва, яке здійснюється батьками від імені своїх неповнолітніх дітей (статті 32, 34 ЦК). Однак в останньому випадку цивільні права та обов’язки (із законного представництва) виникають в результаті настання юридичного факту, виникло право на представництво (народження дитини, встановлення батьківства).

У зв’язку з цим в більшості випадків для виникнення цивільних прав та обовязків лише актів цивільного законодавства недостатньо; для виникнення цивільно-правових наслідків, передбачених актом цивільного законодавства, необхідне настання іншого юридичного факту чи фактів, зокрема у вигляді укладення певного договору. Зокрема, згідно ч. 1 ст. 735 ЦК при передачі під виплату ренти земельної ділянки або іншого нерухомого майна отримувач ренти набуває право застави на це майно. В останньому випадку фактично цивільні права та обов’язки щодо застави виникають з юридичного складу, що складається з двох юридичних фактів – акту цивільного законодавства та договору.

5. Підставою виникнення цивільних прав і обов’язків в ч. 4 ст. 11 ЦК визнаються акти органів державної влади, органів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування. В даному випадку слід розуміти приписи індивідуальних актів, а не нормативно-правових актів, оскільки на останні поширюється норма ч. 3 ст. 11 ЦК. При цьому, індивідуальні акти публічних органів можуть створювати цивільні права та обов’язки лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, тобто в межах компетенції відповідного публічного органу.

Зокрема, актами, що підпадають під дію ч. 4 ст. 11 ЦК, є акти комунальних підприємств “Бюро технічної інвентаризації” про державну реєстрацію нерухомого майна, свідоцтва про право власності на об’єкти нерухомого майна, що видаються місцевими органами виконавчої влади, державними органами приватизації (п. 6.1 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно).

В юридичній літературі обґрунтовується розширювальне тлумачення цієї групи юридичних фактів цивільного права шляхом визнання такими акти публічних органів про: прийняття до громадянства і про поновлення в громадянстві, державну реєстрацію юридичної особи, видачу ліцензії на право займатися певним видом підприємницької діяльності, право на видання друкованого засобу масової інформації, інші індивідуальні акти публічних органів, які лише опосередковано впливають на виникнення цивільних прав та обовязків. Наведені акти публічних органів безпосередньо не створюють цивільних прав та обов’язків. Такі акти швидше є умовою, ніж підставою виникнення цивільних прав та обов’язків.

6. ЦК в ч. 5 ст. 11 закріплює норму про те, що у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов’язки можуть виникати з рішення суду. Підставою виникнення цивільних прав та обов’язків може бути рішення суду, яке набрало законної сили. За своєю правовою природою рішення суду є публічним актом правозастосування державного органу (що приймається одноосібним суддею, колегією суддів або суддею та народними засідателями чи складом відповідної судової палати), спеціально уповноваженого здійснювати судочинство від імені держави Україна. Незважаючи на компетенцію органу конституційного судочинства і властивість загальнообов’язковості, Рішення Конституційного Суду України слід розглядати актами офіційного тлумачення Конституції України і визнання неконституційними відповідних нормативних актів, якими не створюються нові правові норми.

Норма ч. 5 ст. 11 ЦК, перш за все, поширюється на українські суди, оскільки дія судового рішення зазвичай поширюється лише на територію держави, суд якої виніс рішення через те, що судове рішення визнається частиною національного правопорядку. Для екстериторіальності дії рішень судів і набуття ними якостей обов’язковості і виконуваності, вони повинні бути визнані і виконані на території іншої держави за спеціальною процедурою, встановленою у законах і міжнародних договорах.

У зв’язку з цим, рішення судів іноземних країн визнаються підставами виникнення цивільних прав та обов’язків на території України в порядку виконання та визнання рішень іноземних судів відповідно до положень Цивільного процесуального кодексу України, Законів України “Про міжнародне приватне право”, “Про міжнародний комерційний арбітраж”, “Про визнання і виконання рішень іноземних судів”, інших законів України та міжнародних договорів України.

Судове рішення, яке набрало законної сили, може бути підставою набуття, зміни чи припинення цивільних прав та обов’язків. У зв’язку з цим, рішення суду може бути правоприпиняючим, правозмінюючим, правовідновлюючим. Сфера дії таких рішень суду універсальна, і тому може стосуватися як абсолютних прав (речової та інтелектуальної власності) і корпоративних прав, так і договірних та недоговірних зобов’язань.

Зокрема, рішенням суду може бути визнано право власності на відповідне майно за особою. На підставі рішення суду може бути визнано недійсним рішення зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю про виключення учасника з цього товариства. Судові рішення можуть бути підставою виникнення цивільних прав і обов’язків у зв’язку з правами інтелектуальної власності. Відповідно до норм ЦК (ст. 16 тощо), спеціальних законів про відповідні об’єкти права інтелектуальної власності, рішенням суду може бути визнано право інтелектуальної власності творця, чи право використання певного об’єкта права інтелектуальної власності, або припинено відповідне інтелектуальне право. Зокрема, ч. 1 ст. 469 ЦК передбачає можливість визнання недійсними прав інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок з підстав і в порядку, встановлених законом.

Закони України “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” і “Про охорону прав на промислові зразки” встановлюють, що патент може бути визнано недійсним лише в судовому порядку і за визначених цими законами підставами.

Судові рішення можуть бути підставою виникнення цивільних прав і обов’язків у зв’язку з договірними та недоговірними зобов’язаннями.

Наприклад, рішенням суду цивільно-правовий договір може бути визнано укладеним чи неукладеним, зміненим, розірваним або недійсним. Рішення суду за переддоговірним спором також може породжувати відповідні цивільні права та обов’язки. Рішення суду може бути підставою виникнення деліктних, інших недоговірних зобов’язань, пов’язаних із заподіянням шкоди третім особам. Зокрема, рішення українських судів, які призвели до порушення державою Україна положень Конвенції Ради Європи “Про захист прав людини та основоположних свобод”, що підтверджено рішеннями Європейського суду з прав людини, створює цивільні права та обов’язки у вигляді деліктних зобов’язань щодо виплати справедливої компенсації (сатисфакції) потерпілій особі та регресних вимог, пов’язаних з відшкодуванням шкоди, заподіяної Держбюджету в результаті виплати відшкодування відповідно до ст. 9 Закону України “Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини” від 23 лютого 2006 року. Оскільки шкода, заподіяна судом як державним органом, такі регресні вимоги (позови) Міністерство юстиції України (як позивач) не має достатніх підстав пред’являти до держави Україна, в особі Державної судової адміністрації як головного розпорядника коштів, передбачених на фінансове забезпечення діяльності всіх судів загальної юрисдикції, крім ВСУ, КСУ і вищих спеціалізованих судів. При вирішенні цієї категорії спорів слід враховувати Висновки Конституційного Суду України, які містяться в його Рішенні від 3 жовтня 2001 року N 12-рп. Цим рішенням КС України визнав такими, що не відповідають Конституції України, норми, згідно яким за рахунок коштів на утримання судів здійснюється відшкодування шкоди, заподіяної громадянам незаконними діями органів суду.

Регресна відповідальність за такий делікт не може бути покладена на винного суддю, оскільки Україна не приєдналася до Європейської хартії про Закон “Про статус суддів” від 10 липня 1998 року. Цією хартією передбачається право держави вимагати від судді в судовому порядку відшкодування витрат, пов’язаних з компенсацією за шкоду, але не більше встановлених законом розмірів, у випадку грубого і невибачувального (рос. непростительного) порушення правил, які регулюють виконання суддівських обов’язків. До приєднання України до цієї хартії можливість регресної відповідальності суддів за прийняття судових рішень, які спричинили заподіяння шкоди державі Україна, залежить від тлумаченя статусу судді як суб’єкта регресної відповідальності і положень ст. 1191 ЦК України щодо пред’явлення регресних вимог до винних осіб в розмірі виплаченого відшкодування.

Рішення суду можуть бути підставою виникнення цивільних прав та обов’язків, що випливають з актів цивільного стану. Прикладами таких юридичних фактів може бути рішення суду про визнання особи безвісно відсутньою (ст. 43 ЦК), оголошення її померлою (ст. 46 ЦК) тощо.

7. Відповідно до ч. 6 ст. 11 ЦК підставами виникнення цивільних прав і обов’язків можуть бути події, якщо закон пов’язує з ними настання цивільно-правових наслідків.

Подіями є обставини, які виникають та існують незалежно від волі людини і непідконтрольні їй. Події можуть мати природний (повінь, землетрус, ураган тощо) або соціальний (війна, страйк тощо) характер. Зокрема, подіями є факти народження та смерті людини. Народження людини є підставою виникнення цивільних прав та обов’язків як складових змісту цивільної правоздатності фізичної особи. Факт смерті людини (зокрема, з природних причин) є підставою для припинення та виникнення цивільних прав та обов’язків (зокрема, щодо договорів особистого виконання, правовідносин із спадкування тощо). Настання передбаченого договором страхування страхового випадку є подією, з настанням якої виникає зобов’язання щодо відшкодування шкоди (наприклад, знищення застрахованого будинку внаслідок пожежі, повені тощо), якщо така шкода знаходиться в причинному зв’язку із страховим випадком.

Здійснення цивільних прав

1. ЦК у ст. 12 встановлює загальне правило, згідно з яким особа здійснює свої права вільно, на свій розсуд.

В даному випадку цивільне право використовується в розумінні суб’єктивного цивільного права, тобто юридичної можливості визначеного суб’єкта впливати на конкретне благо (майнове чи немайнове).

Суб’єктивне цивільне право завжди є правом на певну цінність – матеріальну або духовну, що вирізняє таку юридичну можливість від правоздатності особи як абстрактної можливості бути суб’єктом цивільних правовідносин, мати суб’єктивні права та обов’язки. Наприклад, суб’єктивним цивільним правом є право власності на певну квартиру, а закріплене нормами Конституції право на житло – складовою змісту правоздатності особи.

Зміст суб’єктивного цивільного права зазвичай становлять три юридичні можливості (правомочності): а) можливість вести себе певним чином (право “на власні дії”); б) можливість вимагати певної поведінки від інших (право “на чужі дії”); в) можливість захисту порушеного права в юриcдикційному порядку (в судовому порядку, шляхом звернення до державних органів, третейського суду тощо).

Під здійсненням цивільного права слід розуміти реалізацію тих можливостей, які становлять зміст суб’єктивного цивільного права. Здійснення цивільного права відбувається шляхом вчинення фактичних та юридичних дій. Наприклад, дії з участі в переговорах з укладення договору мають фактичний характер, оскільки не мають правових наслідків у вигляді безпосереднього виникнення цивільних прав та обов’язків. Юридичними діями є дії з вчинення оферти та акцепту, правовим результатом може бути укладення договору чи інші правові наслідки.

ЦК ч. 1 ст. 12 наділяє носія цивільного права можливістю за власним розсудом здійснювати своє цивільне право. У зв’язку з цим, особа має право здійснювати своє майнове право лише частково чи не використовувати взагалі.

2. ЦК встановлює правило, згідно з яким нездійснення особою своїх майнових прав не є підставою для їх припинення, крім випадків, встановлених законом (ч. 2 ст. 12 ЦК). Закон передбачає випадки, коли нездійснення цивільного права є підставою для припинення цивільного права, настання інших негативних правових наслідків для носія такого права.

Зокрема, згідно зі ст. 140 Земельного кодексу України невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим кодексом.

ЦК не завжди передбачає, але й не забороняє можливості встановлення інших наслідків нездійснення цивільних прав. У зв’язку з цим, слід визнати припустимим призупинення окремих правомочностей цивільного права актами цивільного законодавства чи правочином. Зокрема, нездійснення чи несвоєчасне здійснення права на захист порушеного цивільного права може позбавити таку особу права на судовий захист. Відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною в спорі, є підставою для відмови в позові. Інший приклад такого роду пов’язаний із здійснення повноважень права власності набувачем нерухомості. Так, без реєстрації в БТІ права власності на придбану квартиру, її набувач позбавлений можливості провести її наступне відчуження (продати, подарувати тощо). Виключення з цивільного права окремих правомочностей внаслідок нездійснення такого права може встановлюватися договором. Наприклад, за умовами договору купівлі-продажу право розпорядження товаром виникає в покупця з моменту повної оплати товару.

3. ЦК ч. 3 ст. 12 встановлює за особою право на відмову від свого майнового права. В даному випадку термін “майнове право” слід розширювально тлумачити, а не лише як право майнової вимоги за зобов’язанням. Особа може відмовитися від свого майнового права, яке є відчужуваним, незалежно від того, є таке право самостійним чи складовою іншого права. Особа не може відмовитися від свого майнового права, якщо це суперечить змісту (сутності) такого права.

Норма ч. 3 ст. 12 ЦК не дає однозначної відповіді, прямо не встановлює можливості відмови від майнових прав інтелектуальної власності. Відповідно до ст. 41 Конституції України кожна людина має право володіти, користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. У зв’язку з цим, творець результату інтелектуальної, творчої діяльності має право відмовитися від своїх майнових прав інтелектуальної власності, оскільки право на відмову від майнового цивільного права є способом розпорядження своїми правами.

Оскільки відмова від цивільного права є способом відчуження права, особа не має право на відмову від особистого немайнового права як невідчужуваного права особи. За таких умов майновим правом, у розумінні ст. 12 ЦК, слід визнавати будь-яке цивільне право, яке не є особистим немайновим правом.

Право на відмову від права власності регулюється спеціальною нормою ЦК (ст. 347), яка має застосовуватися в порядку аналогії закону на відносини відмови від інших цивільних прав (корпоративних прав, які не є правом власності, речових прав на чуже майно, зобов’язальних, інших прав), якщо це не суперечить сутності таких майнових прав.

У цьому зв’язку діями носія цивільного права, які свідчать про відмову від власного права, має визнаватися заява про це та інші дії, які свідчать про таку відмову. Іншими діями може бути поведінка особи за умови, якщо це не суперечить природі відповідного майнового права.

Зокрема, відмова від зобов’язального майнового права (тобто, від права вимоги кредитора), яка практично ідентична прощенню боргу, має охоплюватися положеннями ЦК про припинення зобов’язання прощенням боргу (ст. 605 ЦК).

ЦК в ч. 3 ст. 11 встановлює правило, згідно з яким відмова особи від свого права власності на транспортні засоби, тварин, нерухомі речі здійснюється в порядку, встановленому актами цивільного законодавства. В разі недотримання такого порядку, особа продовжує вважатися власником таких речей. Водночас, в разі відсутності нормативно встановленого порядку відмови власник не має права відмовитися від права власності на такі речі.

4. Відмова від майнового права зазвичай має “безадресний” характер і не містить вказівки на особу-набувача такого майнового права. В результаті відмови таке майно втрачає свого суб’єкта, оскільки при відмові відсутнє правонаступництво, тому майнове право взагалі припиняє своє існування, якщо це не суперечить сутності відповідного майнового права і нормативно встановленому порядку відмови від такого права. У цьому зв’язку, відмову від майнового права слід відрізняти від передачі майнового права. При передачі майнового права воно зберігається, змінюється лише носій-набувач такого права. Відповідно до ч. 4 ст. 12 ЦК особа може за оплатним або безоплатним договором передавати своє майнове право іншій особі, крім випадків, встановлених законом. Передача майнового права іншій особі на підставі одностороннього правочину, інших юридичних фактів ЦК не передбачено.

5. ЦК закріплює презумпцію добросовісності і розумності дій особи, яка здійснює власне право (ч. 5 ст. 12 ЦК). Ця презумпція діє, поки інше не буде встановлено рішенням суду.

Добросовісне здійснення особою свого цивільного права передбачає реалізацію правомочностей відповідного права з урахуванням інтересів інших учасників відносин, публічних інтересів держави тощо.

Добросовісність здійснення цивільного права завжди проявляється в такій поведінці особи-носія такого права, яка знаючи (повинна була знати), що здійснення нею прав або виконання обов’язків може призвести до негативних наслідків, не вжила доступних їй заходів для їх усунення. В іншому випадку така особа має вважатися недобросовісною з настанням для неї тих чи інших правових наслідків.

Розумне здійснення цивільних прав передбачає адекватну оцінку особою цінності певного майнового права, доцільність своїх дій, наслідків здійснення або нездійснення цивільного права.

У зв’язку з цим, розумним здійсненням цивільних прав слід вважати звичайні дії, які є адекватними стану правовідносин і які може вчиняти особа відповідно до її середнього рівня інтелекту та життєвого досвіду, а також професійного статусу особи.

Право на захист цивільних прав та інтересів

1. Стаття 15 ЦК закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Положення цієї статті базуються на нормах Конституції України, які закріплюють обов’язок держави забезпечувати: захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання (ст. 13), споживачів (ст. 42), захист прав і свобод людини і громадянина судом, Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, відповідними міжнародними судовими установами чи міжнародними організаціями (ст. 55).

В ст. 15 ЦК безпосередньо не визначаються органи, які здійснюють захист цивільних прав. Як випливає із змісту наступних статей цієї глави захист цивільних прав та інтересів здійснюють: суд, Президент України, органи державної влади, органи влади АРК або органи місцевого самоврядування; нотаріус. Цей перелік не є вичерпним. Крім органів, зазначених в ст. 55 Конституції України, відповідно до окремих актів законодавства України здійснюють захист цивільних прав та інтересів або сприяють їх захисту органи прокуратури, органи внутрішніх справ, громадські організації споживачів (об’єднання споживачів).

2. Цивільно-правовий захист цивільних прав та інтересів як правова категорія може мати багатоаспектне значення. Так, цивільно-правовий захист може розглядатися як правовий інститут цивільного, так і цивільно-процесуального права. Коли ж застосовується термін “право на захист”, то, як правило, мається на увазі суб’єктивне право особи вимагати від уповноважених органів примусового застосування засобів реагування до порушників цивільних прав. Захист цивільних прав в юридичній літературі, в нормативно-правових актах може застосовуватися в значенні певної системи організаційно-правових заходів, застосовуваних у разі порушення цивільних прав.

Необхідно чітко розмежовувати право на захист цивільних прав в матеріальному і процесуальному значенні. З позицій цивільного процесуального права є підстави вважати, що реалізація права на захист в суді здійснюється в межах самостійного процесуального правовідношення, яке виникає у особи з моменту звернення до суду за захистом порушеного цивільного права (інтересу). В цивільно-процесуальній науці суб’єктивне цивільне процесуальне право розглядається як встановлена і забезпечена нормами цивільного процесуального законодавства, можливість учасника процесу діяти певним чином або вимагати певних дій від суду або через суд від інших учасників процесу в межах порушеного провадження у тій чи іншій справі. Відповідно ж до ст. 122 ЦПК України таких можливостей особа може набути лише після відкриття провадження у справі на підставі, зокрема, заяви особи, яка звертається за захистом свого права або охоронюваного інтересу. Звідси також можна дійти висновку про нетотожність суб’єктивного цивільного права на захист та суб’єктивного цивільного процесуального права вимагати захисту порушеного суб’єктивного матеріального права. Важливо те, що вони не конкурують між собою, а сприяють в рівній мірі захисту основного цивільного суб’єктивного права, наприклад, права власності.

В цивілістичній науці є також дискусійним питання про співвідношення суб’єктивного цивільного права та права на захист. Одні вважають право на захист цілком самостійним правом, інші розглядають його елементом суб’єктивного цивільного права. Останню позицію слід визнати біль вдалою, адже ізольоване суб’єктивне цивільне право, позбавлене захисного елементу, втрачає юридичні можливості його реалізації. З моменту відкриття провадження у справі за ст. 122 ЦПК 2004 р. суб’єктивне матеріальне право на захист трансформується у суб’єктивне процесуальне право на захист відповідно до процесуальних процедур. Однак, у будь-якому разі право на захист є похідним від основного суб’єктивного цивільного права і не може існувати без останнього. Це власне і підтверджується нормою ст. 15, відповідно до якої “Кожна особа має право на захист…”, а також нормою ст. 3 нового ЦПК України, відповідно до якої “Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів”.

Крім того, необхідно відзначити чітку тенденцію до визнання правової охорони більш широким поняттям, порівняно з правовим захистом. В основі правової охорони визначальними є принципи забезпечення непорушності та здійснення цивільних прав та заходи, спрямовані на попередження порушень цих прав. В той же час, захисні норми спрямовані насамперед на відновлення порушеного права та усунення перешкод у його здійсненні шляхом вчинення відповідних дій. В цих нормах передбачається певна низка заходів, за допомогою яких потерпіла особа забезпечує реалізацію права на захист свого порушеного права чи інтересу, які в сукупності своїй утворюють відповідний правовий механізм захисту прав особи, який міститься в кожній галузі права. Під конституційно-правовим механізмом захисту прав розуміють систему влади держави, функцією якої є захист прав людини; процедури такого захисту, а також конституційне право людини на захист, яке реалізується за допомогою держави і цієї процедури. (Конституційне право України. – К., 1999. – С. 220). Таке визначення конституційно-правового механізму захисту є дещо спрощеним, оскільки не містить вказівки на систему застосовуваних державою засобів.

Отже можна відзначити, що цивільно-правовий захист – це також система активних заходів, які застосовуються суб’єктом цивільного права, компетентними державними чи іншими органами, спрямована на усунення порушень цивільного права чи інтересу, покладення виконання обов’язку по відновленню порушеного права на порушника.

3. Частина 1 статті 15 закріплює за кожною особою право на захист свого цивільного права. Підставою для їх захисту є порушення, невизнання або оспорювання цивільного права. Зміст цих підстав захисту у коментованій статті не розкривається, але він простежується у відповідних нормах статей, що регулюють ту чи іншу категорію абсолютних чи відносних правовідносин.

Порушення цивільних прав може проявлятися, зокрема, у:

недодержанні сторонами при вчиненні правочину вимог закону (ст. 215 ЦК);

поширенні про особу недостовірної інформації (ст. 277 ЦК);

розкритті таємниці про стан здоров’я особи (ст. 286 ЦК);

підданні фізичної особи катуванню, нелюдському поводженню тощо (ст. 289 ЦК);

неповазі до гідності та честі фізичної особи (ст. 297 ЦК);

протиправному позбавленні права власності чи його обмеженні (ст. 321 ЦК);

безпідставному заволодінні особою майном іншої особи-власника (ст. 387 ЦК);

вчиненні власнику перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїх майном (ст. 391 ЦК);

неправомірному використанні товару без згоди автора (ст. 443 ЦК);

невиконанні чи неналежному виконанні умов зобов’язання (ст. 610 ЦК);

безпідставній односторонній відмові від договору (ст. 651 ЦК);

продажу товару неналежної якості (ст. 678 ЦК);

втраті (нестачі) або пошкодженні речі (ст. 951 ЦК);

заподіянні фізичній чи юридичній особі майнової чи немайнової (моральної) шкоди (статті 1166 – 1167 ЦК).

Невизнання цивільного права полягає у пасивному запереченні наявності у особи суб’єктивного цивільного права, зокрема, на майно, на право користування житлом, на спадщину, на частку в спільному майні, яке безпосередньо не завдає шкоди суб’єктивному праву, але створює непевність у правовому статусі носія суб’єктивного права. Водночас тут відсутнє звернення інших осіб до юрисдикційних органів про відсутність у особи цивільного права. Таким може бути невизнання нотаріусом правочину чинності наданого стороною правовстановлювального документа.

Оспорювання суб’єктивного цивільного права відображає такий стан правовідношення, коли суб’єктивне цивільне право заперечується у юрисдикційному органі. Якщо таким органом є суд, то носій оспорюваного права може вимагати його визнання, за допомогою звернення з зустрічним позовом тощо.

4. До прав, що підлягають цивільно-правовому захисту, відносяться всі майнові та особисті немайнові права, належні суб’єктам цивільного права, що входять до змісту їх правоздатності.

Значно складнішою є ситуація з визначенням інтересу, оскільки ні в ЦК, ні в інших актах законодавства України не дається його визначення. ЦК ставить єдине застереження про те, що захисту підлягає лише той інтерес, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Зазначене формулювання є дещо широким і може призводити до довільного тлумачення в судовій практиці. Певне вирішення цієї проблеми міститься у Рішенні Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 р. у справі N 1-10/2004 за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої ст. 4 ЦПК України 1963 р., зокрема, тлумачення поняття “охоронюваний законом інтерес”, а також щодо надання роз’яснення, “Чи стосується це поняття інтересу юридичної особи – акціонера акціонерного товариства, що звертається до суду за захистом порушених прав акціонерного товариства”.

Відповідно у зазначеному Рішенні Конституційний Суд України вирішив, що “поняття “охоронюваний законом інтерес”, що вживається в частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв’язку з поняттям “права”, треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об’єктивного і прямо не опосередкований у суб’єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об’єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально-правовим засадам”.

В аспекті поставленого у конституційному поданні питання положення частини першої статті 4 ЦПК УРСР 1963 р., зазначив далі Конституційний Суд, треба розуміти так, що акціонер може захищати свої права та охоронювані інтереси шляхом звернення до суду у випадку їх порушення, оспорювання чи невизнання самим акціонерним товариством, учасником якого він є, органами чи іншими акціонерами цього товариства.

Із змісту філософськи викладеного рішення важко зробити однозначні висновки щодо змісту поняття “охоронюваний законом інтерес”. Проте в ньому простежується певна ідея, яка полягає у тому, що на думку Конституційного Суду України, охоронюваний законом інтерес необхідно розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом. Іншими словами, охоронюваний законом інтерес особи безпосередньо не ґрунтується на його наявному суб’єктивному праві, яке, однак, може у неї виникнути у результаті застосування відповідного способу захисту. Найбільш повно такий інтерес проявляється у випадках пред’явлення позовів про визнання правочинів недійсними. Так, акціонер може звернутися до суду з позовом про визнання договору відчуження майна акціонерного товариства третім особам з порушенням вимог статуту, оскільки у нього є інтерес як у власника акцій щодо ефективної діяльності товариства.

Учасники аукціону можуть звернутися з заявою про визнання аукціону недійсним з підстав порушення правил його проведення (п. 14 Положення про порядок проведення аукціонів (публічних торгів) з реалізації заставленого майна, затвердженого постановою КМУ від 22 грудня 1997 р.).

У разі появи фізичної особи, визнаної судом безвісно відсутньою або оголошеної померлою ця особа або інші заінтересовані особи можуть звернутися до суду з заявою про скасування його рішення (ст. 250 ЦПК 2004 р.).

За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо волевиявлення заповідача не відповідало його волі (ст. 1257 ЦК). Такою заінтересованою особою може бути обійдений заповітом спадкоємець за законом.

Вимагати спростування недостовірної інформації щодо померлої особи можуть члени її сім’ї, близькі родичі та інші заінтересовані особи (ст. 277 ЦК).

Захист цивільних прав та інтересів судом

1. Стаття 16 визначає орієнтовний перелік способів судового захисту.

Відповідно до ЗУ “Про судоустрій України” правосуддя в Україні здійснюється у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального та конституційного судочинства Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Цим же Законом передбачається принцип гарантування усім суб’єктам правовідносин захисту їхніх прав, свобод та законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону (ст. 6 Закону). Також передбачається неможливість позбавлення суб’єктів права на розгляд їхніх справ у суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом. Причому правом на судовий захист наділяються не лише громадяни України та юридичні особи, створені за законодавством України, але й іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи.

Необхідно враховувати, що за згодою сторін цивільні та господарські спори можуть розглядатися судами, які не є органами правосуддя. Так, Законом України “Про міжнародний комерційний арбітраж” від 24 лютого 1994 р. визначено правові засади діяльності міжнародного комерційного арбітражу. До цього Закону додані як додатки Положення про Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України та Положення про Морську арбітражну комісію при Торгово-промисловій палаті України. 11 травня 2004 р. прийнято Закон України “Про третейські суди”, згідно з яким завданням третейського суду є захист майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів сторін третейського розгляду шляхом всебічного розгляду та вирішення спорів відповідно до закону (ст. 3). Такі суди хоч і не входять у систему правосуддя, але можуть вважатися юрисдикційними органами захисту цивільних прав та охоронюваних законом інтересів.

Важливим є застереження в ст. 17 ЦПК України 2004 р. про те, що сторони мають право передати спір на розгляд третейського суду, крім випадків, встановлених законом.

За захистом своїх прав і свобод особа може також звертатися за відповідних умов до міжнародних судових установ чи міжнародних організацій. Нині найпоширенішим є захист Європейським Судом з прав людини, який діє на підставі Конвенції про захист прав і основних свобод людини (Рим, 4 листопада 1950).

Щодо кола осіб, які вправі звертатися до суду за захистом свого порушеного права чи інтересу, то воно визначається процесуальним законодавством і залежить від форми правосуддя.

Так, правом на звернення до суду з цивільних справ наділені особи, право яких порушене, їхні представники, Уповноважений ВРУ з прав людини, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування (ст. 3, ст. 45 ЦПК України).

Що стосується кола справ, що підлягають розгляду судами, то відповідно до ЦПК України в порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин та інших правовідносин (ст. 15).

2. У частині 2 визначається перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів. Першим способом захисту, передбаченим ст. 16, є визнання права. Позов про визнання права подається у випадках, коли належне певній особі право не визнається, оспорюється іншою особою або у разі відсутності в неї документів, що засвідчують приналежність їй права. Тобто, метою подання цього позову є усунення невизначеності у суб’єктивному праві, належному особі, а також створення сприятливих умов для здійснення суб’єктивного права особою. Такі позови можуть подаватися щодо визнання права власності чи інших речових прав на певне майно (ст. 392 ЦК), щодо визнання права авторства на твір науки, літератури, мистецтва (ст. 423, ст. 432). Зазначений спосіб захисту за загальним правилом не пов’язаний з безпосереднім порушенням права особи. Проте цей позов також може поєднуватися з іншими позовами, наприклад, щодо вимог про захист права власності з віндикаційним, негаторним позовом або з позовом про виключення майна з опису або звільнення з-під арешту.

Наступний спосіб захисту – про визнання правочину недійсним застосовується у тих випадках, коли необхідно відновити становище, що існувало до укладення правочину з порушенням умов його дійсності. Цей спосіб захисту безпосередньо регламентується статтями 215 – 236 ЦК. Метою звернення до суду з таким позовом є застосування наслідків його недійсності, тобто реституції, відшкодування збитків та моральної шкоди, завданої укладенням такого правочину. З таким позовом вправі звертатися не лише самі сторони недійсного правочину, але й інші особи, наприклад, представники неповнолітніх, малолітніх дітей, обмежено дієздатних чи недієздатних осіб, а також інші зацікавлені особи.

Третій спосіб захисту цивільних прав – припинення дії, яка порушує право пов’язаний зі вчиненням іншою особою незаконних дій, спрямованих на порушення права, належного особі. Так, зокрема, цей позов може подаватися у випадках, коли іншою особою чиняться перешкоди у здійснення власником повноважень користування та розпорядження належним йому майном (негаторний позов – ст. 391 ЦК); у разі неправомірного використання об’єкта права інтелектуальної власності (ст. ст. 424, 432 ЦК).

Четвертий спосіб захисту – відновлення становища, яке існувало до порушення права. Цей спосіб пов’язаний з застосуванням певних заходів, спрямованих на відновлення порушеного суб’єктивного права особи у тому стані, в якому воно існувало до його порушення. Тобто, для того, щоб подати цей позов необхідно, щоб суб’єктивне право не було припинене, і його можна було відновити шляхом усунення наслідків правопорушення. Цей спосіб захисту може знаходити свій прояв у вимогах про виселення особи з незаконно зайнятого нею приміщення; про усунення перешкод у здійсненні права власності; про застосування наслідків недійсного правочину; про заборону використання твору без дозволу автора.

П’ятий спосіб захисту – примусове виконання обов’язку в натурі застосовується у тих випадках, коли відповідач зобов’язаний був вчинити певні дії по відношенню до позивача, але відмовився або уникає можливості виконати свій обов’язок. Тобто цей засіб захисту застосовується за наявності зобов’язальних правовідносин між позивачем та відповідачем. Так, він може мати місце при невиконанні обов’язку сплатити кошти за виконану роботу (за договором підряду), передати річ кредитору (за договорами купівлі-продажу, міни, поставки, дарування з обов’язком передати річ у майбутньому), виконати роботи чи надати послуги (за договорами про виконання робіт та надання послуг).

Наступні способи захисту – зміна та припинення правовідношення, пов’язані з необхідністю змінити чи припинити існуюче правовідношення у зв’язку з, наприклад, порушенням його однією із сторін (ст. 651, 652 ЦК – для договірних зобов’язань). Зокрема, ця вимога може проявлятися у позові про зміну вартості некомплектного товару чи товару асортимент якого не відповідає умовам договору купівлі-продажу (статті 670, 684); розірвання договору у зв’язку з невиконанням або неналежним його виконанням другою стороною (статті 708, 726, 755, 782, 783 ЦК та ін.).

Наступний спосіб захисту – відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди може застосовуватися як самостійно, так і поєднуватися з іншими вимогами, наприклад, з позовами про розірвання договору у зв’язку з невиконанням чи неналежним виконанням його другою стороною, про примусове виконання обов’язку в натурі, про усунення перешкод у користуванні майном тощо. Підставою для застосування цього способу захисту є наявність заподіяної особі майнової шкоди. Більш детально підстави для застосування цього способу захисту регламентуються ст. ст. 22, 623, 624 та главою 82 ЦК “Загальні положення про відшкодування шкоди”. Причому цей спосіб захисту може застосовуватися не лише за порушення позадоговірних (деліктних) зобов’язань, а й договірних. Так, зокрема, підстави для відшкодування заподіяної шкоди передбачені за порушення таких договірних зобов’язань як: договір купівлі-продажу (ст. ст. 661, п. 3 ст. 678, 700), договір дарування (ст. 721) договору найму (ст. ст. 766, 768, 776, 780), договору підряду (ст. ст. 848 – 850, 852, 858) та ін.

Дев’ятий спосіб захисту – відшкодування моральної (немайнової шкоди) пов’язаний з наявністю у особи моральних страждань, що виникли з неправомірних дій (бездіяльності) іншої особи та стали наслідком знищення чи пошкодження майна, заподіянням каліцтва, іншого ушкодження здоров’я або смерті (див. коментар до статей 23 та 1167 ЦК). Підставами для відшкодування моральної шкоди можуть слугувати: недобросовісне заявлення вимоги до суду про визнання особи недієздатною з наступною відмовою суду у задоволенні такої вимоги (ст. 39 ЦК), визнання недійсним правочину, укладеного особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними чи недієздатним за межами їх дієздатності (ст. ст. 225, 226 ЦК); порушення особистих немайнових прав фізичної особи (ст. 280 ЦК); прийняття неправомірних рішень, дії чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування (ст. 1167), заподіяння каліцтва, іншого ушкодження здоров’я або смерті особи (ст. 1168).

Останній спосіб захисту цивільних прав, передбачений ст. 16 ЦК – визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АРК., органу місцевого самоврядування їхніх посадових і службових осіб характеризується чітко визначеним суб’єктом – заподіювачем шкоди, якими є відповідні державні органи чи їхні посадові і службові особи. Підставою для подачі такого позову слугують прийняття незаконних рішень, незаконні дії чи бездіяльність зазначених органів, що призвело до заподіяння шкоди особі. Причому відповідно до статей 1173 – 1175 ЦК така шкода відшкодовується незалежно від вини цих органів (осіб).

3. Зазначений перелік способів захисту не є вичерпним, а тому суд може застосувати інші способи захисту. Підсумовуючи аналіз способів захисту цивільних прав та інтересів, необхідно відзначити, що за загальним правилом, у разі порушення цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного засобу захисту, який залежить від виду порушення та від наявності чи відсутності між сторонами зобов’язальних правовідносин. Тобто, потерпіла особа не звертається з усіма передбаченими вимогами до суду, а обирає саме той засіб захисту, який відповідає характеру порушення його права чи інтересу. Крім того, ст. 16 також допускає можливість встановлення способу захисту не лише судом, але й сторонами в договорі. Наприклад, за порушення умов договору про своєчасну оплату поставленого чи переданого товару, інша сторона має право на відшкодування не лише збитків, але й неустойки, розмір якої передбачений договором між сторонами, і у разі відмови другої сторони від добровільного виконання цієї умови, потерпіла сторона має право на застосування такого способу захисту як відшкодування збитків та неустойки.

ЦК вперше передбачив можливість визнання правочинів не лише недійсними, але і дійсними (ч. 3 ст. 215, ст. ст. 218 – 224 ЦК).

4. Особливої уваги надано в ч. 3 ст. 16 ЦК підставам для відмови суду у захисті порушеного права чи інтересу. Зокрема, підставою для відмови суду у захисті порушеного права чи інтересу слугують: порушення прав інших осіб, заподіяння шкоди довкіллю або культурній спадщині при здійсненні особою своїх цивільних прав (ч. 2 ст. 13 ЦК); вчинення дій особою з наміром завдати шкоди іншій особі та зловживання правом в інших формах (ч. 3 ст. 13 ЦК); недотримання особою моральних засад суспільства (ч. 4 ст. 13 ЦК); використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, недобросовісної конкуренції (ч. 5 ст. 13 ЦК).

Захист цивільних прав та інтересів Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування

“Стаття 17 ЦК України. Захист цивільних прав та інтересів Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування

1. Президент України здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах повноважень, визначених Конституцією України.

2. У випадках, встановлених Конституцією України та законом, особа має право звернутися за захистом цивільного права та інтересу до органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.

3. Орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим або орган місцевого самоврядування здійснюють захист цивільних прав та інтересів у межах, на підставах та у спосіб, що встановлені Конституцією України та законом.

Рішення, прийняте зазначеними органами щодо захисту цивільних прав та інтересів, не є перешкодою для звернення за їх захистом до суду.”

Коментована стаття присвячена встановленню таких суб’єктів, що здійснюють захист цивільних прав, як Президент України, органи державної влади, органи влади АР Крим, органи місцевого самоврядування. Основною особливістю захисту цивільних прав вищезазначеними органами є те, що захист здійснюється ними у межах повноважень, визначених Конституцією України та/або законами, оскільки дані суб’єкти перш за все є суб’єктами публічних правовідносин та діють за принципом “дозволено тільки те, що прямо передбачено законом”. Отже норми коментованої статті здебільшого мають відсилочний характер.

Частина перша коментованої статті відсилає до Конституції України для визначення способів захисту цивільних прав Президентом України. Відповідно до ст. 102 Конституції, Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Так, наприклад, у відповідності із положеннями п. 16 ст. 106 Конституції України Президент зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності цій Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності. Пунктом 17 цієї ж статті передбачено його право скасовувати акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Причинами таких дій Президента може бути також і порушення цивільних прав особи.

Органи державної влади, органи влади АР Крим, органи місцевого самоврядування здійснюють захист цивільних прав тільки у випадках та способами, передбаченими Конституцією України та іншими законами. Так, наприклад, захист цивільних прав може здійснюватися Антимонопольним комітетом в разі допущення суб’єктами господарювання недобросовісної конкуренції (неправомірне використання ділової репутації, купівля-продаж товарів, виконання робіт, надання послуг із примусовим асортиментом, неправомірне збирання, розголошення та використання комерційної таємниці тощо). В такому випадку Антимонопольному комітету надається право накладати на порушника штрафи та застосовувати інші форми захисту (Закон України “Про захист від недобросовісної конкуренції”). Захист цивільних прав органами державної влади передбачений також законодавством, що регулює відносини з приводу результатів творчої діяльності (наприклад, ст. 24 Закону України “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі”, яка дозволяє заявнику оскаржувати рішення Установи за заявкою на патент до Апеляційної палати).

Коментована стаття зазначає, що прийняття Президентом України, органами державної влади, органами влади АР Крим або органами місцевого самоврядування будь-якого рішення щодо захисту цивільних прав та інтересів не є перешкодою для звернення за їх захистом до суду. Це положення кореспондує частині 1 ст. 55 Конституції України, відповідно до якої права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Конституційний Суд України про тлумачив дане положення таким чином, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод (Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадян Проценко Раїси Миколаївни, Ярошенко Поліни Петрівни та інших громадян щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України (справа за зверненнями жителів міста Жовті Води) від 25 грудня 1997 року).

Захист цивільних прав нотаріусом

“Стаття 18 ЦК України. Захист цивільних прав нотаріусом

1. Нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом.”

Коментована стаття визначає спосіб захисту цивільних прав нотаріусом. Таким способом є вчинення нотаріусом виконавчого напису на боргових документах. Вчинення виконавчого напису є однією із нотаріальних дій, які вчиняються нотаріусами відповідно до положень Закону України “Про нотаріат” (п. 17 ст. 34 та ст. 36).

Для визначення випадків та порядку вчинення виконавчого напису коментована статті відсилає до спеціального законодавства, яким є перш за все Закон України “Про нотаріат”. Вчиненню виконавчих написів присвячена Глава 14 вказаного закону.

Виконавчі написи вчиняються нотаріусами на документах, що встановлюють заборгованість Для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, визначається постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 р. N 1172 “Про затвердження переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів”.

Порядок вчинення нотаріусами виконавчих написів на боргових документів встановлюється Розділом 32 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 року N 20/5. Стягнення за виконавчим написом провадиться в порядку, встановленому Законом України “Про виконавче провадження”.

Самозахист цивільних прав

“Стаття 19 ЦКУ. Самозахист цивільних прав

1. Особа має право на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і протиправних посягань.

Самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства.

2. Способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням.

Способи самозахисту можуть обиратися самою особою чи встановлюватися договором або актами цивільного законодавства.”

Коментована стаття надає фізичній та юридичній особам право застосовувати засоби самозахисту своїх цивільних прав від порушень і протиправних посягань. Крім того, самозахистом коментована стаття визнає захист прав іншої особи, але виключно власними силами без звернення до суду або до інших суб’єктів захисту.

Самозахист є реакцією на протиправні дії іншої особи, застосування засобів протидії. Застосування даного способу захисту звільняє від відповідальності за шкоду, завдану особі, яка порушила цивільні права та інтереси особи, яка захищається (ст. 1169 ЦК).

Самозахист як спосіб захисту цивільних прав може застосовуватися за наявності відповідних умов. До таких умов можна віднести:

- відсутність законодавчої заборони застосовувати відповідні засоби протидії;

- відсутність суперечності засобів протидії моральним засадам суспільства;

- відповідність способу самозахисту змісту права, що порушено;

- відповідність способу самозахисту характеру дій, якими порушено право, та наслідкам, що спричинені цим порушенням. Тобто способи самозахисту мають бути адекватними тому порушенню цивільного права, проти якого вони спрямовані.

Спрямованість на припинення правопорушення. Самозахист не може виходити за межі дій, необхідних для припинення порушень права. Всі дії того, хто застосовує самозахист, мають бути спрямовані виключно на припинення порушень власного права або права третьої особи. Якщо ця мета досягнута, подальші дії проти особи, яка допустила порушення, не можуть бути визнані самозахистом.

Способи самозахисту можуть бути встановлені договором, законом або обиратися особою самостійно. Так до способів самозахисту можна віднести застосування такого способу забезпечення виконання зобов’язань, як притримання. Одним із видів самозахисту є необхідна оборона. Також самозахистом можуть бути названі так звані оперативно-господарські санкції, передбачені ст. ст. 235 – 236 Господарського кодексу України.

Здійснення права на захист

“Стаття 20 ЦКУ. Здійснення права на захист

1. Право на захист особа здійснює на свій розсуд.

2. Нездійснення особою права на захист не є підставою для припинення цивільного права, що порушене, крім випадків, встановлених законом.”

Коментована стаття встановлює правило диспозитивності при здійсненні права на захист. Особа самостійно обирає спосіб захисту свого порушеного права та орган, до якого вона буде звертатися, або здійснить самозахист.

Деякими положеннями законодавства можуть передбачатися обов’язкові дії, які особа, право якої порушено, має здійснити для отримання захисту. Так, наприклад, відповідно до ст. 874 ЦК, у разі нез’явлення замовника за одержанням виконаної роботи за договором побутового підряду, підрядник має право продати предмет договору за розумну ціну. Але перед цим він обов’язково має письмово попередити про це замовника та очікувати два місяця.

Особа є вільною також і у виборі способу поведінки взагалі, тобто звертатися чи не звертатися за захистом. Якщо особа не реалізувала право на захист свого порушеного права, цивільне право не припиняється, крім випадків, встановлених законом. Так, наприклад, не звернення особі до суду за захистом свого права у передбачені законом строки позовної давності тягнутиме за собою припинення права особи отримати судовий захист.